Частина 1. Монастирське

+34 – Температура на вулиці в тіньку. +36,6…+38,2…+37,5 –
температура тіла в тіні, коли Я застив в роздумі, не рухався,
коли Ми прилягли на ліжко, коли Я раз-у-раз тягнувся за
пивом і всю ніч слухав пісні по радіо, яке ледь чутно грало на
фоні ночі і нас роздягнутих.

- Ты не против, если я покурю?..
- Та ні, кури.

Худенька цигарка задиміла: дим вигинався над ліжком,
опускаючися на мої ікри ніг, її приємний торс, залетів в наші
грудні клітки вилетів в відкрите навстіж літу вікно.
Нічні Суми тихо шуміли у такт «шансону» приглушеного
радіо.
Підвіконня з навстіж відчиненим вікном. Приємний холодок
пройняв торс оголеної жінки і запрошував мене злучитися з
обіймах нічних подихів.

За пів дня до ночі.
Вулиця вела і вела, навмисно ставала довшою, наче
відтягувала момент гріха. Але чинила це «добро» лукаво, бо
пропри її здається вічну тривалість, шлях був прямий і нікуди
по факту не звертав, не завертав мої стопи ні вправо ні вліво,
ні на півоберту кудись: дорога не давай мені можливість
звиляти. Я йшов цим шляхом, прямою стрілою – бо хотів.

Зустріч назначена – побачення відбудеться.

«Церква святої Ірини
криком кричить із імли.
Мабуть, тобі вже, мій сину,
зашпори в душу зайшли.
Скільки набилося туги!
Чим я її розведу?..».

Відповідь знайшлася банальна, брутальна – пивом. Рогань.
Монастирське.

Ми грали в карти, лежачи в ліжку після ванної; спека, під
вечір. Це була гра наступного етапу еротизму. Коли від
пульсування крові в наших тілах – зводить очі, а дихати
трохи важко. І в цей час, Я зі своєю Сумчанкою – просто
рубилися в брідж. Хлопець був явно «на морозі»: скутий,
обережний, обмежений.
Час від часу, він поглядав на себе, на свій відкритий бутон, на
темно-рожевому овалі якого, хвилююче виблискувала
прозора величезна краплина змазки, така величезна: як буває
в теплий дощ, коли він залишає чималий слід на гарячому
асфальті чи цеглині. Подивився на партнерку, ловлячи її
гарячий та вивчаючий погляд на собі: вона часто
прикушувала та облизувала губи. Напевно, її сушило.

Діалог з віршем. Діалог з Іринкою. Діалог з Коханкою.
Серед ночі смс: «Как ты, всё впорядке? Держись!» – Моя
церква дзвонить по мені. Приємно.

Всю ніч звучало радіо: Сумчанка попросила, звучало дуже
тихо, але достатньо, щоби напівсонним чути всі пісні. Ну і
нехай!

# «Самый лучший день… заходил вчера…
… пробыл до утра…
Но пришла пора… и собрался в путь…
Ну и ладно, будь!»

# «Кому какая разница… какие ты мне говорил слова…
Кому какая разница… что лишь от них кружится голова…
Кому какая разница… кому сейчас моя открыта дверь…
Кому какая разница… мне всё-равно поверь!..»

# «Все вгрызаемся в мир будто рыба-пила!..»

Пророче. Наглядно. Для Нас.
Дививижні співпадіння цих пісень. Дивовижна новизна моєї
ситуації: тут, тут, в себе – несли мене повсюди, де Я не міг
сягнути фізично. Через напів-сон, через вікно, по вуглам і по
стежкам, над ліжком, над Нею, між нами, по нас.
Вчи-вчи – одні помилки! – Так кажуть. Це про мою
Молодість, про мої 18-років.
Час від часу, Вона клала мою долонь на свою долю груді;і Я
міг навмисно відчувати її, відповідно – вільно простятувала
свою руку в мій пах і вільно відчувала його пальцями та
всією долонею.

Вечір пережив, ніч протягнув. Ось і треті півні промайнули,
ранок нас розігнав. «Віа Долороса» – так з цих пір, в мене
називається вул. Горького, одна улюблених вулиць в Сумах.
Вон і дійсно атмосферна, траурна і йдучи по ній з північного
на південний напрям – завжди хочеться слухати
Апокаліптику 2007 року, «Worlds Collide», перші дві пісні.

Церква святої Ірини – мій символізм, але я обожнюю його, Її.
Вона допомогла мені, по-своєму – підтримкою. Спражня
церква!
- Спасо-Преображенська? – Ні.
- Дивовижна Зіронька? – Так.

Минули дні, та квартира остигла без своїх коханців, вулиці
остигли – без сонця, без мого завітреного в щетині обличчя,
без засміченості моїх думок, без спогадів про гарячий пізній
ранок, без моїх наспівів. Тепер вони потрохи збираються в
маленький кульочок, кожного разу як… Кожен моментик та
слід того часу дбайливо підбирається по тій тривалій вулиці,
по Віа Долороса, по віднайдених та посіяним подругах і
місцях. Найбільша ж частинка і найчистіша, як футболка
Зіроньки – залишилася в «церкві» моєї, нашої пам’яті, в
бурих, кольору її волосся, спогадах Іринки.

2016-07-15