Частина 2. Абонемент

2.1.

Справа не в сексі. А в підготовці до нього.
Наша друга зустріч, усамітнення – була однією із тих, що
відбуваються кожного божого дня і вечора на зйомних
квартирах всіх міст. Про такі зустрічі варто писати, про них
варто пам’ятати: поки ми буденно шаримося по справах і в
дозвіллі – десь гудить траходром, десь п’ють і п’яніють,
віддаються, входять в природу один одного: в цей час, поки
ми шаримося.

Все було чотко, окрім дивану – частини якого, окремі матраси
якого совалися в такт наших тіл або взагалі не в такт,
з’їзджаючи кудись в сторону справа від тазу, вниз.
За ту годину, мені прийшлося двічі руку мити, бо підлога –
єдине з меблів, що не хотіло втекти з-під мене. Я спирався
однією рукою на підлогу, іншою – тримвся за мою бажаючу
мадам. Ситуація з моєю «зайнятою рукою» була прикрою
навіть для неї. Від деяких фантазій прийшлося утриматися.
Більше того дивану я не бачив. Як і тої квартири. Імєнно того.
Бо його брат знайшов мене в іншій та, аналогічно своїй копії,
випорскав з-під наших спідніх спітнілих частин тіла

2.2.

Все почалося з того, що Володимир пішов в Бібліотеку.
Ось я в прохолодній Крупській, обласній бібліотеці, беру з
абонемента немалу вагову книгу в суцільно-синій палітурці –
Достоевский. Вже в передбаченні захвату.
Перший день на стаціонарі. На вулиці тепленько, +29 чи +31.
Ми ненароком зустрілися на виході з річки. В моїй сумці вже
лежали «Бесы». Дивлюся: приємна жіночка з мокрим
волоссям вийшла на сонячну сторону дороги і квапливо
попрямувала вперед, якраз по потрібній мені стороні.
Я щойно вийшов з бібліотеки, а ти – з пляжу, часто
зупинялася, щоби протерти пісок, який так незручно
забивався в взутті, поміж вологих пальців твоїх стоп. Це було
так смішно: кожні 5 метрів ти зупинялася і чесала підошву
стопи об литку. Все ж, мені довелося обережно наздогнати
тебе, бо ти летіла в одну ногу з невловимим річковим бризом,
Я мав тебе спіймати. Давно не бачилися.

«Це ж вона, так схожа на Неї!...» – Так і йокнуло в думках.
Одразу вирішив переконатися в цьому, стрімко наздогнавши
її.
Так, це була вона, Сумчанка Моїх мрій.

- …! - Окликнув її захекавшися.
- Да?!
- Прівєт! Це Я!
- О, привет! А я узнала! – Вона усміхнулася
- Я думав, що призабула.
- Та не, как тебя можно забыть! – Лукава, але та ж, пам;ятна,
ухмілка на губах, від якої Я шаленів вже здавна.
Тебе куда? Я домой сейчас…
- Я би хотів тебе провести, мені по дорозі!
- Вот и хорошо!
Час від часу Вона зупинялася щоби ритуально зчесати пісок.
Розмова була дуже невимушеною, малослівною. Ми йшли і
йшли. 3 роки пройшло від часу останнього нашого
побачення, а я і досі не знав де вона живе.

Слово за слово і я майже провів її додому.
- Ну вот, мне туда, наверх, - показує.
- А як ми зв’яжемося, давай, може ти мені свій номер дасиш?
- А у тебя тот же номер, что и был? – «Вона пам’ятає, вона
його зберегла!».
- 06669… – навипередки диктую. - …Да.
- Тогда, если что, я сама тебя наберу. Ладно, пока!
Ми розійшлися

В цей час я лежав «на курортах» – як просікла моя лікарша, в
лікарні. Діло традиційне та потрібне.
П’ятниця, Я був в Сумах і вже цілу добу читав Бєсов-щину:
стоячи, лежачи, напів-сидячи, надворі і в дворі, в палаті і в
коридорі, вранці і під час заходу сонця, що особливо
подобалося. Темно-синій колір форзацу їй пасував.
Субота. Субтропічна спека клекотала міражами по асфальту.
Спекотний липневий день. Десь по території лікарні ходила
Віка, сама по собі.

Не встиг я пообідати, як задзеленчав мобільний.
«Невже мама?!» – з досадою подумалося, бо не люблю часті
дзвінки від батьків за один день.
Та ні. Якийсь номер. Проте, всі ті думки проминули швидко і
секундно – боЯ відразу взяв мобільний на алло.

Шум, смішки, запал в голосі. «Алл.. да нет же!..»
- Алло, привет! Слушай, Ты где сейчас, у себя?
- Ну да.
Давай подходи сюда, выходи на Сотню, мы здесь под баром
сидим, увидишь, там музыка и зонтик большой, навес. Я тебе
встречу, коль что. Давай, быстрее! – і знову смішки та гігі.
Так би мовити, довго пояснювати не прийшлося: нашвидко
нарядився, благо – не зима, штани та футболку змінив і всі діла.

2.3.

Я вже подумав що нас буде троє, але ні. Наша попутниця,
тобто незнайома мені подружка відсіялася. Але до цього ми
встигли попити пивка і знайти квартиру…
Ненароком, дуже випадково та подружка натякнула на те, хто
і як хоче провести вечір і тут же розгорнула газету «Шанс»
ледь не на бокали з холодним пивком, сама і знайшла.
Я при подругах подзвонив – домовився, а далі як після чарів:
Ця незнайома пані кудись побігла, Сумчанка ММ та я на
годину розсталися, щоби владнати свої справи і вже
зустрітися в точці зустрічі, на 16. Зустріч була призначена на
16-ту годину вечора.

Пам’ятаю, як на вул. Труда, ставшою обожнюваною, чекав на
жіночку – яка мала здати мені квартиру. Дуже гарна літня
жінка, добра та лагідна. Лишнє не випитувала, все показала,
побажала успіхів, взяла кошти, вручила ключі: «Ну, з Богом!»
– і ми розійшлися. За цю годину, з моменту посиділок на
Сотні – Я займався нагальними справами: «бєгал», рішав.
Тому, одразу, отримавши ключі – пішов на місце зустрічі.
Побачення після побачення.

Смію розповісти, що попри нашу взаємну симпатію, я смів
дозволити собі хвилюватися. Напевно це хвилювання
вплинуло на мене як певна анестезія. Під час нашої спеки, чи
не єдиними звуками, які звучали від мене – це тріск, хруст
хрящів в основі уголовини мого дерева. Тут не до хрящів,
коли під тобою міні-матраци живуть своїм життям і повзають
кудись в свою сторону. На все це, вже моя, Сумчанка
підмітила лише: - Нужно чаще этим заниматься, тогда и не
будет так хрустеть.

2.4.

Завдяки моїй жіночці, я полюбив прелюдії в формі гри в дурня,
полюбив з нею ходити в магазин за самим необхідним: хлібець,
призервативи, пиво: ми ж люди прості – любимо смачне та
хмільне і щоби вставляло; навіть виробив власне амплуа перед
часом втілення тілесних бажань

Та це була одна із коротких літніх ночей. Далі, були лише дні:
холодна осінь і рідкі дзвінки, до самої зими.
За пару днів після квартирника, ми вже не соромилися бути
разом ні перед ким, особливо моя обожнювана мадам.
Експерименти завжди на користь, навіть лякливі проби.
Невагомість її тазу в Пслі; в річці і в кущах, на пагорбах і під
мостом; ягідки її різних губ, вишневий смак і тонкий присмак.

2.5.

Все розгорілося і затихло – раптово. Резюме моїх збірних
вражень і раптових згадок про мої побачення з Нею:
«Прокинулися дуже рано. Близько пів 5-ї. Майже не спали. Радіо
всю ніч грало в тему.
Майже півтори години просидів перед відділенням лікарні –
чекав поки відчинять; все чудово, майже не змерз. Пекуча біль
нижче живота, думаю, що потягнув м’яз чи хряща. Зайшов в
палату і вирубився»

«Прокинувся в 9. Сусід-металюга сьогодні добрий до мене. Під
вечір я вже на всю рефлексував, слухав в його навушниках, з
його плеєєра новєйший сильний альбом Оззі Озборна та писав
вірші, з самого ранку писав, а тепер дописую. Розтягнутий м’яз
іще пече. Але терпимо».

А в наше останнє побачення Я ледь не застудив очі.