Крила коротке опов дання, побачене ув сн

  Я притуляюсь до стіни скронею, торкаюся її долонями. Пів на третю, травень, тепло, але на дотик поверхня віддає кригою. Пожежі, що вирували тут, не змогли зруйнувати будинок, але якимось парадоксальним чином вогонь навіки відбився у камені льодом. Відходжу на кілька кроків. Сім років минуло, але погляд безпомилково знаходить крізь кіптяву обриси муралу. Хтось колись намалював на стіні хлопчика, що летів на білому птаху до пригод. Обертаюсь до школи. Вона також постраждала від полум’я, але в ній ще можна розповідати іншим про світ. Сім років тому я навчався в одинадцятому класі. Ми слухали музику, мріяли про кохання та іноді курили за рогом. Вона підійшла до мене одного разу, коли я сидів навпочіпки на шкільному подвір’ї і дивився на мурал. «Чому ти сидиш тут?» - промовила серйозно. Що цікавого могло бути для мене у розмові з дитиною? Та я сказав: «Цей хлопчик полетить далеко-далеко, і там на нього чекатимуть пригоди, про які не говорять у нудній школі». «Далеко, навіть за ті гори?» - спитала, показуючи на вершини. Вони й досі там, непідвладні полум’ю руйнації. «Так, - відповів я, - далеко за гори». І я розповів їй. Це стало нашим ритуалом на кілька місяців. Її вчителька навіть час від часу посміхалась до мене та хитала головою, мабуть, дивуючись цьому альянсу. Потім прийшли жах, вогонь та часи для інших історій, які не захочуть слухати ні діти, ні дорослі. Ще потім все скінчилось. Я повернувся до вцілілої будівлі, щоб розповідати тим, хто залишився, про світ.
-Чому ти… ви стоїте тут?
Я обертаюсь. Вона тендітна, з сірими очима, майже невпізнана, але все така ж серйозна. Вона уважно дивиться на мене. Я роблю крок назустріч.
-Ці крила, - показую на стіну, - можуть віднести дуже далеко.
-Навіть за ті гори?
Я посміхаюсь і починаю розповідь.