Вiнницький меморандум!

               
(скорукописи-уривки)

                Я жив, страждав, писав, любив,..
                Хіба так може буть найпаче?
                Так, пам'ятник собі не встановив,
                та власне місце я уже позначив!

      
     Місце як місце - місто як місто: тисячі вулиць, ще більше дворів, тим більше вікон. 
     За твоїм вікном — той світ і та книга! Там, де ти царюєш і холопствуєш: дружина, що підносить і теща, що не прощає, дочка всевладна і невістка безсила, книжка змучена і манускрипт воскреслий, обкладинка-загадка і картинка-розгадка, листки розкурені та тютюн недокурений.
     Дурень, ти розійшовся з містом, але був врятований ним! Щоб розібратися з близькими,  йолоп, біжи у місто!
      І здається, воно тебе розуміє: стелить вулиці, накриває деревами, бинтує Бугом, лікує  храмами, підсовує під зад дитячу пісочницю — сиди, міркуй, кури, припадай до липкого горла пляшки дешевого шмурдяка, жалібно вий на серп холодного місяця…

     Ким було тобі місто? Товаришем по чарці? Братом? Може, попом?..
     Воно зазивало у свої книги, дражнило своїми бібліотеками, одягало у свої одяги, старило своїми віконницями.
     Ким було тобі це місто? Твоєю маскою лицеміра? Твоїм пастирем? Може, Богом?
     Воно ліпило та отесувало, карало та прощало — створювало за своїм образом і своєю подобою…

     І ось вийшло, що хода письмака — від його ритмів-рим, рядок — від заїкуватості, дзвін віршика — від  глухих кайданів, сполох читача — з далеких країв чужого розуму.
     З ним прокидався, засинав, думав: помру — віднесуть до могили. Втім, чому — думав?!
     Це місто тебе читало. Нехай рідко дочитувало, нехай нерідко кривило губи, шкодувало, зате підхльостувало: не зупиняйся, куй строфи далі!
     Це місто тебе ховало: ти жив, сміявся, мчав, ліз у вигадані віршопрози, а «бригада пожежників-читачів» повідомляла, що твої руїни-головешки ледь тліють, що тебе вже нема.
     Не ти перший, не ти останній: місто не тільки любить, а й зневажає, не тільки лікує, а й ранить.
     Ти був у ньому книжковим petrosof’oм, - воно сміялось і ти мертвів.
     Ти був у ньому чубатим когутом-письмаком і воно кукурікало на паркані Собору – «Будьмо!»
     Величезне, - воно уміщалося у твоєму серці. Маленьке, - воно для тебе набагато більше інших міст.

     Дивишся в його обличчя: там очі Ліни Костенко, а печаль в них — Тараса Шевченка, твоя мова — скорукописи, твої цигансько-еврейські вилиці — вулиці «могилевчика», в твоїй бібліотеці-біблії пам'ять стареча -   зібрана і розпуджена.
     Там з берегів Мурафи, Дністра, Південного Бугу, Дніпра правдолюбка, безкорислива і …непередбачувана, бо має геніальний дар слова, - Ніна Гнатюк…
     Там тихі оплески сільських григорівських  дубрав й думки-вірші яскраво-жваві – знаний Мішель Камю-Листопад…
     Там характер, по-своєму крутий,  надінтелігентський борівчанин - Вадим Вітковський…
     Там культуртрегер в тиврівській Канаві, відомий поет, «тertium quid», полковник ЗСУ, -  Андрій Стебелєв…
     Там полковник СБУ, озаринецький письменник творить-«варить кулі», - Григорій Кулівар…
     Там польський меценат-правник Генрик Ґрохольський і заступник мера Вінниці  Владислав Скальський роздумують про минуле нашого міста…
     Там письмаки-графомани — крутіші за портвейн «Три сокири».
      Там розчахування навстіж небачених краєвидів, драматичних подій душі, найсокровенніших емоцій, нагадуючи, що ми вінничани-співучасники.

     Місто як місто: взимку — морозне, влітку — спекотне, весною — замурзане, восени — різнобарвне… Однак морози його ядерні, спека — духмяна, замурзаність весни — більш породиста, осінь — різнобарвніша.
     І тролейбуси рогаті твої — в який не застрибнеш — свої «в доску», і трамваї — які не спіймаєш — на ти з тобою, і маршрутки — смачніші за карамель рядків ...    
     І «тошнотики» з «Криниченьки» хмільніші «смаги» «MkDonalds’а».
     І ти настільки - наскільки воно твоє.

     Хто воно тобі, це місто? Міф? Казка? Може, нянька?
     Не заколисує, а будить - не спи! Вимагає – не кисни! Наполягає, - клади свій мозок на твою писанину рубано-вишитими віршиками, прикрашені суницями рим й твоїми старими думками. Бо добре латані вони берегинею-прессекретаркою, моєю дружиною...
     І ось, не моргнувши, я підставляю цей лист читачам, шмаркату хустку під свій «шнобель» і мокріють від сліз щоки.
     Кажу «Він…» – роз'їжджаються в усмішці губи.
     Кажу «…ниця» — важчають вії.
     Складаю «ВІННИЦЯ» — серце навиліт!

      P. S.
     Пам'ять не жадає неба, їй не до зірок,
     пам'ять, як підошва стоптаних чобіт.
     А життя іде, біжить зі всіх побитих ніг
     на оглядини свої, останній свій урок.


- з книги «P.S.»

(memorandum - меморандум – нагадування; те, що слід пам'ятати.