Русинские сказки 3

---
     Из проекта Самоглядное Зеркало, Самогляд Родаруса. Энциклопедия сказок Русского мира. Сказки родственных народов. Это народы, не имеющие своей земли в России. Сказки, когда-то переведенные, но со временем стали сказываться на русском языке. Это не все, конечно, сказки, тут их 3, а всего в проекте 1212.
============
Русины представляют из себя восточнославянский этнос, живущий на Западе Украины, в Словакии, Венгрии, Румынии, Сербии. Есть они в США и Канаде.
     Русины относят себя к русинам, но есть и такие, что называют себя также и украинцами.
     Русины от тиверцев, уличей, белых и чёрных хорватов, проживавших на Карпатах в далёкие века начала Христианской веры. Русинами также называли всех русских на Карпатах.
     Называют руин также руськими, руснаками, угрорусинами, карпатороссами, у поляков лэмками.
     По религии русины изначально были православными, потом грекокатоликами, сохранив православие, как основную веру. 
     Разговаривают русины на руськой мове, говорах долинного Закарпатья, в Словакии и Польше общаются на лемковских диалектах.
     По своему ДНК русины 45% Арийцы и на 25% Африканоиды. Есть финно-угорские и эрбинские примеси. 
     Сказочный фольклор русинов архаичен, идёт из античных древностей, много старославянских и церковнославянских сюжетов, и слов. При воспроговорении заметен чёткий, синкопированный ритм, без русской протяжности. Но в сумме своей все сказки русинов захватывающие и зажигательные, как и сам народ.
     ++++++++++++++++
------
     1. Артемко i панська дочка. Русинские сказки!!
========
     В однім селі був дідич. І винаймив той дідич файного хлопця, щоби був у него за кучера, щоби возив його бричкою. Але той хлопець був дуже хитрий, міг перехитрити любого дідича. А дідич собі думав: «Е, це простого бідняка хлопець. Він у школу не ходив і письма не знає. Але він файний з лиця, і мені не буде соромно їхати з ним, куди треба».
     Одного разу пан захотів їхати на прогулянку. І сказав пан до кучера:
     — Артемку, упряжи тройку, я хочу на прогулянку поїхати. Сів пан у бричку, Артем ліци в руки. Їдуть полями, степами.
     Милується дідич природою. Поїздили, помилувався дідич та й каже:
     — Артемку, вертаймося вже додому.
     — Е, пане, полюбуйтеся ще лісом. До вечора ще далеко, встигнемо ще додому вернутися.
     — Най буде, — каже пан.
     Завозить Артемко пана далеко в ліс. Пан дивиться навкруги — такі файні дерева. Буки, сосни, смерічки. Не може намилуватися пан.
     Каже Артемко панови:
     — Удалася вам природа лісова?
     — Дуже файна, — відповідає пан Артемкови.
     — Але ви ще не виділи тут у лісі чортів. Зараз будете видіти. А дідич жахнувся.
     — Е, — Артемку, — сказав дідич, — то страшні потвори. Я про це читав у книжках. Нам з цим не здибатися.
     — Та що з того, — сказав Артемко, — коли вони в цім лісі находяться. Та той перший, що нам покажеться, то не страшний.
     — А я й цего не хочу видіти, — сказав дідич.
     — Хочте, не хочте, а все одно він мусить з нами стрінутися. Хіба би ви мені заплатили.
     — Та скільки ти хочеш?
     — Сто дукатів.
     Подав дідич Артемкови сто дукатів.
     — Вивози; мене з лісу.
     А Артемко не токма не вивозив, а в ще глибший ліс везе пана. І переходить напоперек дороги чорт. Як уздрів пан живого чорта, рогатого, з хвостом, так стрясся з жаху.
     — Артемку, рятуй мене.
     — Порятую, але давайте мені, пане, в руку двіста дукатів. Пан подав гроші, Артемко забив їх у кишеню і об’їхав чорта другим боком. Аж тут найстарший диявол появився. Сказав Артемко до дідича:
     — Отут нам обом погибель. А дідич каже:
     — Артемку, ти ще зможеш урятувати себе й мене. Я тобі перепишу частину поля свого.
     — Не хочу вашого поля. Дайте свою дочку за мене.
     — Та я би дав, але чи вона схоче за тебе?
     — Я вже трохи договорився з нею, але вона боїться вас. Казала мені не раз, що "як тато дозволить, то я готова піти за тебе". А тепер ви мені підпишіться на оцій картці, а я їй дам прочитати. І вона врадується, та й я врадуюся.
     Не дуже хотілося дідичеви підписатися, за простого фірмана свою дочку дати. Але що робити, мусів підписатися, бо вздрів велику покусу на себе. Артемко підпис до кишени, коні обернув і помчали назад до двору дідича. Заскочив Артемко до світлиці дідичевої дочки, подає записку панночці в руки та й каже їй:
     — Тато твій підписався, що дає тебе заміж за мене.
     Зраділа панська дочка, бо Артемко їй був файний. Але дідич з того часу засмутився. Не хоче віддати за Артемка свою дочку. Бо до дідича приїха;ють паничі від інших дідичів. Хочуть висватати його дочку. А дідич був зависливий, хотів збивати маєтки, а не за Артемка бідного дочку давати.
     Догадався Артемко та й штрик у світлицю до свеї панночки.
     — Віддай мені ту записку. Вона подала.
     А через два місяці приїхає із четвертого села дідицький син із своїми старостами до цего дідича сватати дочку. Закликає їх дідич у світлицю, гостує їх файно, кличе свою дочку. Дочка не дуже хоче йти. Але де їй подітися, як тато сказав:
     — Сідай отут, коло цего свого нареченого. Вона сказала:
     — Я ніколи в світі не виділа цего нареченого. Я вже маю нареченого.
     Дідич каже:
     — Котрого нареченого маєш?
     — А того, що він вас возить у тройці.
     — Того Артемка?
     — Того, того, тату.
     — Та ти про него не говори, я його й видіти не хочу. Не роби мені встид межи панами.
     Сказав один дідич-староста:
     — Ану введіть того Артемка, вашого кучера, най я подивлюся на него.
     Дочка сказала:
     — Я його введу сама.
     Побігла вона до Артемка в конюшню.
     — Іди, Артемку, борзо за мною.
     Артемко врадувався, побіг за панночкою. Вона його ввела у свою світлицю, перебрала його файно у панське вбрання, взяла його попід ручки і ввела в татову світлицю, там, де були старости. Та й сказала:
     — Люди добрі, можете собі їхати, відки приїхали, бо я собі маю нареченого.
     А цей Артемко був у сто раз кращий від того, що прийшов у старости.
     Тоді старости сказали до дідича:
     — Отак, пане, силуваним оком не надивитися. Ми не змушуємо вашу дочку, як не має волі.
     Але пан тріснув кулаком по столови, що аж склянки попереверталися.
     — Я приказую, і так має бути, як я сказав!
     Артемко витягає з кишени записку і подає гостям у руки читати. Гості прочитали та й сказали панови:
     — Та ж ви, пане, підписалися дати свою дочку за цего вашого кучера заміж. Нічого вам уже тут нав’язувати. Бувайте здорови.
     Пан улютився, прогнав Артемка з палати, а дочка за Артемком пішла, бо дуже його любила.
     Артемко привів дівчину до свеї бідної хатини та й заплакав гірко.
     — Великий сором мені, моя панночко, перед тобою, що ти з таких палат та пристала прийти до меї бідної хатини. І статок у мене в хаті, і недостаток. То є що їсти, то нема що їсти, буває й так.
     А вона сказала йому:
     — Як ми будемо любитися, то ми собі наживемо всього, що нам буде потрібно.
     Зрадів бідний хлопчина її словам, обіймив її, обцілував та й сказав їй:
     — Будемо щасливі!
     Повінчалися вони двоє, жиють. Бідно жиють. Він був сиротою. Але велика в них любов була. А дідич перепитується, як вони жиють, у людей. І люди доказують дідичеви:
     — А звикле, пане дідичу, як у бідних людей. Є й статок і недостаток. Але любов є в них та й радість.
     Забанував дідич за свею донькою, жалує, що прогнав її з двору. Перебрався на старця, прийшов до тої бідної хатини та й проситься на ніч.
     — Прийміть мене ночувати, молоді ґазди.
     — Приймемо, вуйку, вас, чому би не приймили? Ви з котрого села будете?
     — А ген з того села, з Перлівки.
     — Ми й не чули про таке село. То, видко, далеко, — сказали молоді ґазди.
     — То аж з другого повіту, то не з вашого повіту.
     — Розгортайтеся, вуйку, та будете як домашній.
     Молода жіночка розіклала ватру в печи, варить їсти. Зварила, поклала на стіл. Бідненька їда. Борщик пісненький, барабуля немащена.
     — Будьте ласка, сідайте за стіл разом з нами їсти.
     Сіли всі троє. Покуштував "вуйко" тої їди та й поклав ложку. А вони двоє так їдять смашно, що не мож надивитися. Та все цілуються та й обіймаються. А «вуйко» дивиться на них, та й покотилися йому сльози з очей. Та й собі подумав: "Та ж у мене в хаті всякі випіка;нці, всякі ва;рі. І моя дочка їх так смашно не їла, як оцего пісного борщику їсть". І жаль його взяв, та й каже він їй:
     — Знаєш, дочко, що я за оден?
     — Скажете, вуйку, то буду знати.
     — Та я твій рідний тато, котрий прогнав тебе із твого двору, бо не хотів тебе дати за цего Артемка. Прощай мені, моя дочко, і ти, зятю, прощай. Я согрішив дуже перед вами, бо я не давав вам побратися.
     Розгорнувся пан у хаті Артемка, скинув з себе те лабундя, умився. І тоді вони пізнали обоє, що це дійсно в них у хаті дідич, котрий їх розгонив. Сказав він їм:
     — Діти мої, я вас забираю до себе.
     І діти погодилися піти. І пішли з ним. Передав дідич зятеви своє ґаздівство, і ґаздують вони по нинішній день.
     +++++++++++++++++++
------
     2. Баба, чорт i циган. Русинские сказки!!
========
     В однім селі жила баба, сама-самітна. Взяла вона курмеї в руки та й пішла до лісу по дрова. Набрала дров, нав’язала в курмеї, поклала на плечі. Оден кінець дров на плечах, а другий ззаду везеться за нею. Іде вона з гори, везе ті дрова, і нараз її щось сперло. Баба обглянулася назад, чи хтось її не тримає — нема нікого. Тягне вона далі. Знов її спирає щось. Вона зверла в’язку з плеч, дивиться, чи щось не зачіпає її по дорозі. Ні, дорога вільна. Взяла в’язку на плече та й везе далі. Аж тут нараз підбігає до неї якийсь чоловік.
     — Ану дай мені в’язку, я тобі поможу нести. Несе той чоловік в’язку, несе. Та й питається баби:
     — Де твоя хата? А баба каже:
     — Ади, генде видко вже мою хату.
     Доніс чоловік ті дрова, вер перед хати. Та й увійшли обоє з бабою в хату. Баба пішла до печі поратися, а той чоловік сів на лавицю.
     А це було вже перед вечором. Баба зварила їсти, сіли вони обоє та й попоїли.
     Баба полізла на піч, а той чоловік витяг з-за ременя люльку, десь до сто сантиметрів задовгу. Набив тютюну, витяг кресало та й кремінь. Та й губку. Запалив фест * кавалок губки, забив у люльку та й зачав курити. Накурив повну хату диму, що баби на печі й не видко.
     Баба каже:
     — Пішов би ти до дідька з твоїми димами, я світу не вижу. А він каже:
     — Я дідько й є.
     Але баба подумала, що він то на жарт сказав. Закрилася баба на печі клу;нтям та й до рана мучиться, не спить. Бо той цілу ніч курить.
     Розвидлося надворі, баба каже до чоловіка, що сидить на лавиці:
     — Ти чого, дідьку старий, не спав сеї ночі? А він каже:
     — Я ніколи вночі не сплю, відколи я на ногах.
     Бабі дало дуже джє;ху. Та й думає вона: "Як цего дідька з хати збути?".
     Вийшла баба надвір, а той за нею. Та й стали говорити. Каже баба цему чоловікови:
     — Іди собі геть, відки прийшов, бо я йду від хати.
     А він нічого не каже. Іде сусідня жінка попри них обох.
     — Ей кумо, поздоровляю вас із чоловіком!
     — Та йдіть геть, кумо, я не хочу ніяких чоловіків, я вже старша жінка.
     — Нічого, нічого, кумо, дай Боже, аби кожний мав пару. Аби мала пару й та, що в корчі.
     А то, знаєте, лиш гадина в корчі сидить.
     Та й пішла та кума. А цей чоловік каже бабі:
     — Я хочу з тобою укупі жити.
     — Забирайся мені геть від хати, іди собі до дідька, аби я тебе не виділа, — каже баба. А він каже:
     — Полюбиш, полюбиш мене, як я принесу тобі золоті кугутки; від царської дочки.
     — А ти як можеш узяти від неї золоті кугутки, як вона в царських палатах сидить?
     — Як вона буде спати, я тоді в неї здійму.
     — А ти як до неї доберешся, як там варта?
     — Я вночі прийду, мене ніхто не буде видіти.
     Здоймився він у повітря і полетів просто в царські палати. Дочка саме тоді спала в палаті. Хохнув він на ню ротом, аби вона ще твердіше заснула. Здіймив з неї золоті кугутки та й перстені, затис у жменю та й летом до баби.
     — Маєш, бабо, подарунок від мене, лиш жий зо мною. А баба каже:
     — Нащо мені цего? Я стара до цего. А той розлютися:
     — Хоч-не-хоч, а жити з тобою я буду. Баба й собі розлютилася та й каже йому:
     — Якщо ти убереш через голову штани, то я тоді буду з тобою жити. Чорт (а то був таки чорт) стяг з себе штани та й тягне їх на себе почерез голову, тягне — то нікуди не йде. Чорт розлютився та й каже бабі:
     — Ну, я твоє завдання не міг виконати. Я від тебе відійду, але не надовго.
     Та й чорт щез. Баба залишилася сама вдома. Зраділа, що збулася чорта з хати. Та й жиє собі та й все думає: "Десь прийде моя біда знов". Думала, думала та вже й призабула про свого чорта.
     Пройшов рік. Баба йде знов у ліс по дрова. Набрала в’язку дров, зав’язала курмеями та й не годна відорвати її від землі. Лишила ті дрова та й втекла до хати. Та й пішла собі в опліт взяти сіна козі.
     Набрала і не може то сіно понести до хати. Дуже тяжкою вагою їй то стало. Взяла козу з хліва та й повела до того сіна, аби коза там їла, бо вона голодна. Коза їсть то сіно, їсть. Та й з’їла весь той оденок. Та й стала та коза така велика, як гора. Баба дуже напудилася та й втекла в хату. Подивилася, а в хаті всі стіни обмуровані залізом.
     Великої шкоди завдає чорт бабі. Баба побігла до свеї куми на пораду.
     — Порадь мене, кумочко, що маю робити. У мене в хаті запанував чорт. Отой "чоловік", що ти казала, як ішла попри нас. Ти казала: "Щоби Бог дав пару і тій, що в корчі". А то не чоловік, то чорт, — каже баба кумі свої.
     Каже кума:
     — О, як так, то велика біда в тебе. Мусиш піти до цигана. Циган мудрий чоловік, порадить тебе, як маєш робити.
     Пішла баба до цигана, все розповіла йому про свою біду. Та й каже циган бабі:
     — Що мені дасте, як я вижену чорта з вашої хати?
     — Дам тобі золоті кугутки й перстені з самої царської дочки. Дуже втішився циган, що такі дорогі річи буде мати.
     — Ідіть до хати, а я ввечір до вас прийду.
     Наробив циган у свої кузні сильних ланців, зробив молот важкий, то все взяв на плечі та й іде до бабиної хати. Увійшов, вер серед хати молот, ланци та й сказав бабі:
     — Ви мусите піти проживати в іншу хату. Ідіть собі, до кого хочете, бо я мушу бути у вашій хаті сам.
     Пішла собі баба до свеї куми. Питається кума в баби:
     — А що, ви були в цигана?
     — Була, була. І він є вже в мої хаті. І сказав, щоби я переховувалася в іншій хаті.
     — Нічого, нічого, — сказала кума, — будете в мене, скільки треба.
     Сидить циган у бабиній хаті та й ночує там. Аж тут нараз опівночі страшна буря завелася. Чує циган великий тупіт на бабиному подвір’ю. Нараз отворяються двері і входить страшний чоловік.
     — Що дієш, чоловіче? — спитав цигана.
     — Та, ади, не видиш? Ланци кую. А циган таки ланци перебирав.
     — Що думаєш робити з цими ланцами?
     — Казала мені ця домашня баба, що мала чоловіка. Але той чоловік хати не тримається. А вона рада би з ним жити. Мушу я того чоловіка зв’язати ланцами. Щоб він тримався хати. Вона мені за це повбіцяла золото дати.
     Чорт сказав:
     — То я її чоловік. Куй мене.
     Циган обперезав чорта ланцами від ніг до голови, взяв великий штифт, забив молотом серед хати в землю, прив’язав до того штифта чорта та й закляв:
     — Щоб ти цеї хати не попустився, поки тут не здохнеш.
     А сам вийшов з хати, обмастив знадвір’я глиною вікна, запрутив двері та й пішов до тої куми, що в неї баба пересиджувала. І сказав бабі:
     — Не журіться, я вже чорта закував навіки. Лиш ви мусите ту хату свою покинути навраз. Бо коли будете відвідувати свою хату, то погинете.
     — Добре, — сказала баба циганови, — я пережию де-небудь.
     — Давайте мені плату, — сказав циган.
     Баба витягає з пазухи хустину, розв’язує та й подає циганови кугутки та й перстені. Циган бере в руки, і прикувалися ті кугутки та й перстені циганови до рук, що циган не годен руки підоймити. Йойкнув циган:
     — Що це мені сталося?! Я вже не зароблю на кавалок хліба, не зможу дітей своїх прогодувати.
     Та й пішов циган до хати плачучи. Вийшла з хати циганова жінка, подивилася на чоловіка свого, а чоловік руки тягне землею, не годен їх підоймити. Питається жінка в цигана:
     — Що з тобою сталося?
     І він геть усе їй розказав, як то було. А жінка йому на то сказала:
     — Аби ніколи не тішився чужим золотом, бо чуже золото очима вилазить.
     ++++++++++++++++++++
------
     Честности хитрость не нужна. Русинская сказка!!
========
     Жил крестьянин. Ни молодой, ни старый, ни бедный, ни богатый. Жил вдвоём с женой. Был у них ещё и сын, да он на чужую сторону в солдаты ушёл служить. Отец с матерью всё весточки от него ждали, никак дождаться не могли.
     Жена каждое утро, как письмоносцу быть, выйдет на крыльцо, смотрит на дорогу, а письмоносец опять мимо, только рукой махнёт да дальше, на палочку опираясь, шагает. Весна миновала, скоро и лету конец — письма нет да нет.
     Вот однажды бедная женщина до полудня на крыльце простояла — совсем не пришёл письмоносец.
     — То ли заболел, то ли ни одного письма на всё село не нашлось, — сказала она себе.
     А под вечер постучал кто-то в дверь. Перешагнул через порог незнакомый человек. На боку сумка почтарская, и в руке держит долгожданное письмо от сына.
     Передаёт сын поклоны, пишет, что служба нетрудная, харчи хорошие.
     Уж как хозяева обрадовались! Усадили письмоносца, стали угощать всем, что в доме было.
     — А где же старый почтарь? — спрашивают.
     — Да устал по дорогам ходить. Говорит, буду жить у замуж ней дочки, внуков нянчить. Пора моим ногам отдохнуть.
     — А ты что же, — дальше спрашивают хозяева, — давно в письмоносцах ходишь? Вроде мы тебя никогда не видали.
     — Да я из того села, что за горой лежит, в верховьях реки. В письмоносцах с нынешнего дня.
     — А до того что делал?
     — Сам хозяйствовал, как и вы, — отвечает новый письмоносец. — И хозяйство было исправное, и дом, и скотина, и землица. Всё от отца досталось, недавно его схоронил. А мать раньше умерла. Только я хотел жениться, девушку хорошую присмотрел, тут беда и грянула. На исходе весны случилась у нас такая гроза, что и старики не видывали. Ударила молния, вспыхнул сарай с сеном, а потом пламя на дом перекинулось. Ничего отстоять не удалось. Вся усадьба со всем скотом, со всем добром разом сгорела.
     Кивает хозяин — ему эта гроза тоже крепко запомнилась.
     — Невезучий я! — ведёт своё письмоносец. — Та гроза и град принесла. Узкой полосой град прошёл, и как раз моё поле выбило, всю пшеницу на землю положило, с грязью перемешало. Можно бы ещё поправиться, было чем. Да уж кому не повезёт, не везёт до конца! Вы вот, пожалуй, не поверите, а я правду говорю. Там, где наш огород прямо к реке спускался, стояла корявая старая верба, для всего нашего рода заветная, от деда-прадеда завещанная. Потому что было в той вербе дупло, а в дупле припрятаны деньги на чёрный день. Кто их первый из рода копить начал — не знаю. Однако ни дед мой, ни отец оттуда не брали. Ещё по силам да удаче добавляли, сколько могли. Невелико богатство, но кой-как поставить хозяйство на ноги можно было.
     Дослушал хозяин до этого места, встал из-за стола и заходил по комнате. Ходит и слушает. А хозяйка чуть не плачет над чужой бедой.
     — Погоревал я над пепелищем, потужил над выбитым полем и бросился к заветной вербе. Тут и увидел — до края моё невезение дошло. Поднялась от дождя река, подмыла крутой бережок, где верба росла, свалила её и унесла. Так вот я и остался ни с чем. Пришлось в письмоносцы наняться. А ночую пока у добрых людей, где вечер застанет. Далеко вперёд не заглядываю, что впереди, не загадываю. Как-нибудь да будет!
     — Ну и у нас переночуй, — сказала хозяйка и постелила на широкой лавке.
     Мигом заснул усталый письмоносец.
     Тут хозяин дал жене знак, чтобы вышла в сени, сам за ней вышел и заговорил тихим голосом:
     — Всегда тебе всё рассказываю, а тогда утаил. Помнишь, в ту грозу я старую деревину из реки выловил. Подсушил, распилил да дров наколол. А выходит, это и есть письмоносцева верба. Потому что в дупле я узелок с деньгами нашёл, и монеты там разные — и совсем старинные и поновей. Я молчком деньги припрятал, думал, сын со службы вернётся — ему будут. Жена так руками и всплеснула:
     — Что же ты письмоносцу сразу не сказал, не обрадовал человека?
     — Да вот с тобой посоветоваться хотел. Раз промолчал, теперь признаваться стыдно. Вот я как надумал: запеки ты деньги в пирог, а тот пирог мы ему в дорогу дадим.
     Так и сделала хозяйка. Завела тесто, всю ночь спать не ложилась. Только светать начало — у неё пироги напечены. Один пирог, самый большой да пышный, в сторонке лежит.
     Проснулся письмоносец, накормили его и с собой тот пирог дали.
     Идёт письмоносец за новыми письмами на почту. А навстречу ему двое, купцы не купцы — торговые люди. Поздоровались, как водится. Они его в шутку и спрашивают, не продашь ли, мол, чего-нибудь.
     Письмоносец отвечает:
     — Что ж, продам. Вот в сумке у меня пирог. Сам я сыт, а денежки пригодятся.
     Купили торговые люди пирог и пошли своим путём. А путь они держали как раз к тому дому, где письмоносец ночевал. Слышали, что хозяин телёнка продаёт.
     Едва в дом пожаловали, хозяйка их пирогами потчевать стала. Торговые люди отвечают:
     — Да у нас у самих в точности такой пирог есть. У почтаря на дороге купили.
     И выложили пирог на стол.
     Хозяйка чуть не вскрикнула, однако вовремя удержалась. И хозяин промолчал. Мигнул жене, повёл торговцев в хлев, телёнка смотреть, а хозяйка быстро пирог с серебряной начинкой простым подменила.
     Сговорились торговые люди с хозяином, съели пирог, подмены не заметили и пошли дальше. Телёнка впереди себя гонят.
     На следующий день хозяйка покоя не знала. То в окно глядит, то на крыльцо выскочит. Письма не ждёт, ждёт письмоносца. Дождалась, зазвала в дом.
     Опять он у них переночевал. Хозяин ему ночью в пустую сумку деньги подложил.
     Только забрезжило, поднялся письмоносец, подхватил сумку и тихонько за дверь. Постеснялся, что опять потчевать начнут.
     Прямо перед крыльцом стояла большая яблоня. И такие на ней яблоки в тот год уродились, наливные, румяные! Уж до того захотелось письмоносцу яблочек в дорогу нарвать. Он сумку на сучок повесил, а сам забрался повыше, где яблоки спелее.
     Вдруг дверь скрипнула, хозяин из дому вышел.
     «Что же это я делаю?! — спохватился письмоносец. — Как мальчишка, в чужом саду яблоки ворую!»
     Спрыгнул с дерева и бросился бежать. И про сумку позабыл. Так она и осталась висеть на сучке.
     Хозяин сумку увидел, тяжело вздохнул.
     — Вот незадачливый бедняга! Ну да ничего, ему всё равно через мост идти. Он по дороге пойдёт, я тропкой вперёд него забегу, сумку на перильца повешу. Тут уж ему никуда не деться.
     Побежал, пристроил сумку, как хотел, сам за кустами спрятался.
     А письмоносец дошёл до моста и вдруг остановился. Поглядел кругом — утро такое ясное, роса на траве блестит, птицы птенцов летать обучают… Стоит письмоносец и думает:
     «Напрасно я жалуюсь, что невезучий. Какое же это невезение, если руки целы, ноги ходят и глаза на светлый мир смотрят. А ведь могла меня молния ослепить, могло пламя на пожаре глаза выжечь. Не бывать бы мне тогда и письмоносцем. Вот как бы я слепой через мост перешёл? Дай попробую!»
     Зажмурился он покрепче и пошёл по шаткому мостику. Только когда твёрдую землю на том берегу под ногами почуял, глаза открыл. Да так, не оглянувшись, пошагал дальше.
     А хозяин взял сумку и домой вернулся.
     — Кому не везёт, — сказала он жене, — тому никто и помочь не в силах. Всё я перепробовал, ничего не получается.
     Жена отвечает:
     — Нет, муженёк, не все ты перепробовал. Всё хитрил, всё таясь делал. А ведь честность прямым путём идёт, открыто в лицо смотрит. Вот тебе моё слово: завтра, как придёт письмоносец, расскажи ему всю правду и отдай деньги из рук в руки.
     — А ведь верно! — сказал хозяин.
     Тут и сказке конец. Если доведётся в наших краях побывать, зайдите в гости к тому хозяину. Хорошо они с женой живут. Сына из солдатчины дождались, в работе помощника. А выше по реке, за горой навестите письмоносца. Да он уже не письмоносец. Отстроился на заветные дедовские деньги, хозяйство в исправности держит.
++++++++++++++++++++++++++++++
------