Менi вiдомий твiй секрет

* - ілюстрацію згенеровано нейромережею ШІ за текстом мого оповідання.            

                Розділ 1
 
                I
 
      Успіх увійшов без стуку. Ще й привів із собою гроші. Чимало грошей. Більше, ніж Майк здатен витратити протягом життя. Фінансовий радник (новоспечений мільйонер потай називає його «Грошовим щуриком») щокварталу доповідає про дохід з депозитів та купівлю цінних паперів солідних компаній. Відтоді, як хвацький помічник придбав своєму клієнту півтора відсотки акцій «Аpple», той не відмовляє собі у задоволенні уявляти, що в кожного власника «Айфону» в кишені гаджет, що на півтора відсотки належить йому - себто Майку. Звісно, акціонерний капітал працює інакше, та вже надто приємна ця фантазія, аби її позбуватися.
      Головні надходження коштів «падають» на банківський рахунок після нових тиражів «ХоррорВіннера». Цьогоріч відбулося два планових видання по 50 000 примірників, та одне додаткове у 70 000 екземплярів. Окрім авторського гонорару художник отримує чимале роялті з продажу, а це сума з такою кількістю нулів, що на пальцях однієї руки не злічити.      
      Шовкова сорочка приємно холодить шкіру. Слідом за нею чоловік вдягає вишуканий костюм елітного бренду. Нувориш швидко звик шикувати. Тепер він не сяде у дешеве авто навіть якщо від того залежатиме його життя. Коли твої шкарпетки коштують дорожче за чиєсь житло, мимоволі проводиш невидимий кордон між собою та рештою світу.
      Найцікавіше, про що довідався Майк, отримавши почесне місце у десятці «Forbes», це те, що багаті за більшість речей платять менше, ніж бідні. Поки люмпени беруть кредити на купівлю елітних брендів, ці виробники безкоштовно надають свою продукцію за саму лишень змогу асоціюватися з відомим автором. Ось навіть зараз він збирається на вечірку, яку влаштовують місцеві політики, й не заплатить жодної копійчини за дорогі напої та делікатесні наїдки. Втім, мер також не лишиться в накладі, бо кошти на урочистості виділені з бюджету.
     Мета бенкету тішить всеохоплююче его художника, наче легенький порив освіжаючого вітерця у серпневу спеку. Сам митець і є причиною помпезного балу! Чим не привід для радощів?    
      Перевіривши зачіску та поправивши комірець, чоловік збирається йти, але на секунду зупиняється біля столу. Бере з нього причину власного успіху – всесвітньо відомий графічний роман. Заздрісні злостивці називають цей твір коміксом, та Майку більше подобається саме визначення «графічний роман». Наголос на слові «РОМАН»! Це ставить його в один ряд з Умберто Еко, Чарльзом Діккенсом та Френсісом Скоттом Фіцджеральдом. Нічогеньке товариство, еге ж?
       Саме завдяки цьому всесвітньо визнаному шедевру за тиждень Майку мають вручити Нобелівську премію по літературі. Комітет давно шукав можливість перекинути місток між консервативними цінностями та вподобаннями сучасної молоді. Таким сполучним засобом став випестуваний читачами та критиками твір «Пригоди лорда ХоррорВіннера», або просто «ХоррорВіннер», як було зазначено на обкладинці першого видання.
       Свого часу світову спільноту неабияк сколихнула новина про вручення літературного Нобеля музиканту Бобу Ділану. Настала черга художнику повторити подвиг барда.
      І якому художнику! Історія сама проситься на перші шпальти газет. Напевно, згодом знімуть мотивуючий байопік. Висновуючи з досвіду, прикормлений «Грошовий щурик» виканючить у прокатників чималу платню за використання образу Майка. Не зайвим буде з’явитися в камео. Людство має знати своїх героїв в обличчя. 
      А цікавинка ось у чому: геній з’явився нізвідки. Ні-ні, Майк цілком собі існував. Хіба назвеш інакше життя на скромну ставку працівника міської газети? Без особливих відзнак закінчивши художню школу (яку тепер точно перейменують на честь видатного випускника), митець кілька років поневірявся у пошуках власного стилю, зрештою влаштувавшись ілюстратором щотижневика «Міські вісті» - препаскудного часопису, що на дві третини складався з оголошень, і на третину - з анекдотів та гороскопів. Час від часу Майку наказували намалювати глузливий шарж на конкурента мера під час виборів, чи навпаки – хвалебну ілюстрацію на честь переможця політичних перегонів. Діючий мер кепсько виходив на фото, тож художні таланти нашого героя всіляко віталися.
      Аж раптом цей еталонний невдаха, котрий вирізнявся у натовпі хіба що гидливим, презирливим поглядом на цей же натовп, частиною якого й був, дарує світу найбільшу сенсацію з часів останньої частини «Поттеріани» Джоан Роулінґ. «Миша народила гору!» - як написав якийсь дотепник у «Інcтaгpaм».   
      Поки «Marvel» чубляться з «DC» за право почати зйомку супергеройської франшизи за мотивами «Пригод лорда ХоррорВінннера», Майк підносить примірник коміксу до обличчя. Блаженно втягує ніздрями ще не вивітрений аромат друкарні. Любовно проводить долонею по обкладинці. На ній зображений супергерой ХоррорВіннер у своєму знаменитому костюмі. Нещодавнє опитування визнало саме цей костюм найбільш впізнаваним вбранням серед усіх літературних та кіноперсонажів. На другому місці опинився бідака Супермен. Дарт Вейдер пас задніх, замикаючи трійку лідерів.
      З обкладинки ХоррорВіннер протягував читачам квітку білого лотосу. Художник погладив і її, а потім підморгнув намальованому герою, повернув графічний роман на стіл, й вийшов з будинку, насвистуючи веселеньку пісеньку, мотивчик котрої нещодавно почув у якомусь з численних ресторанів, куди його тепер безупинно запрошували вдячні шанувальники. Ні! Не шанувальники. Радше фанати.
 
                II
 
      У центральному музеї, перетвореному на бенкетну залу, було надзвичайно людно. Ще б пак. Сьогодні тут присутній рідкісний експонат - Nobelius laureatus, як підписали б його, якщо б Майк виставлявся тут на постійні основі. Місцева політична та фінансова еліта була тут ріденько розбавлена людьми мистецтва та обслуговуючим персоналом. Усі вони благоговійно зиркали на видатного художника, не осмілюючись заговорити першими.
      Стіни закладу були рясно прикрашені переплетінням надувних кульок золотистого та синього кольорів. Солідно вдягнені офіціанти розносили шампанське та канапе. Основна вечірка намічалася у вузькому колі перших осіб міста після проголошення промов.
      Мер, приязно посміхаючись, старанно потиснув знаменитості руку. Мерша – чи то пак дружина мера – попросила автограф на одному з екземплярів коміксу. Художник поставив розмашистий підпис на зображенні білого лотосу на грудях ХоррорВіннера. 
      Винуватець торжества довго обмацував поглядом величезну залу, нарешті знайшовши Лідію. Бісова лярва цмулила шарове шампанське, сховавшись у кутку. Дотично жінка була причетна до успіху Майка, хоч він ніколи б не зізнався їй у цьому. Вона б і не прийшла, та майбутній Нобелівський лауреат наполіг, аби шеф «Міських вістей» наказав дурепі невідмінно бути присутньою. Яка ж то невимовна насолода – споглядати як твої вороги змушені дивитися на твій успіх!
      А ось і сам колишній начальник – головний редактор газети – Дрейк Коул. На правах людини, що відкрила світу нового генія, цей тельбухуватий коротун має виголосити першу з численних промов на честь видатного земляка.
- О, Майк! Нарешті, - витер чолов’яга носовиком краплини поту з упрілої лисини. – Я вже майже вирішив, що ти не з’явишся. Це ж не раз траплялося під час роботи у «Міських вістях» після твоїх частих гулянок.
- Що було – загуло, - посміхнувся мільйонер, що тепер вже міг сміливо розмовляти штампами, не здаючись при цьому пришелепуватим невігласом.   
- Звісно, звісно, – спантеличено закивав черевань, а потім встав навшпиньки, підморгнув, й прошепотів на вухо - Та май на увазі, що мені відомий твій секрет.
- Що? – Майку здалося, що йому почулося.
- Кажу, що мені відомий твій секрет, - впевненіше повторив співбесідник.
      Тепер вже Майка кинуло в піт. Довелося навіть розстібнути верхній ґудзик на комірці сорочки, аби не задихнутися. Сковзнувши поглядом по коридору, запримітив єдині двері, котрі не були відчинені настіж.
- Ходи-но сюди, - потягнув Дрейка до рятівних дверей.
      Смикнув ручку. Не замкнено.
- Куди ми йдемо, друже? – засміявся товстун, - Та який ґедзь тебе вкусив?
      Коли вони опинилися удвох у невеличкій кімнатці, художник щільно зачинив двері й перепитав:
- Що тобі відомо?
- Твій секрет, - вчергове повторив коротун.
- То тобі відоме ім’я справжнього автора «ХоррорВіннера»?
- Звісно, відоме. Що за питання? – розреготався нахаба просто у вічі співрозмовнику. 
- Ти казав про це комусь?!? – схопив художник колишнього шефа за барки.
- Збираюся просто зараз розповісти під час вступної промови. Та що з тобою?
      Часу на роздуми не було. Усі прерогативи ситого життя Майка висіли на волосині. Ба більше, він не просто втратить надбане, а вмить перетвориться з поважного митця-мастодонта на зацькованого натовпом брехуна-таргана. Нутром художника заволодів страх, паніка схопила зсередини за серце гострезними кігтями. Нещасного кинуло в піт, дихання стало уривчастим, а руками пробіг тремор. Полохливо озирнувшись довкола, узрів лише товсту книгу у металевій обкладинці, що лежала під виставковим склом, та шафу, на якій – о, диво! – виднілася важка каменюка, загострена з одного боку.
- Ніхто не має дізнатися, що справжній автор «ХоррорВіннера» – той дохлий хлопчисько з хоспісу - Домінік! – процідив крізь зуби майбутній Нобелівський лауреат, котрий вже прийняв остаточне рішення.
      Схопивши камінь, розмахнувся, та щосили зацідив по блискучій лисині коротуна, зріст котрого дозволяв ідеально прицілитися.
      Тім’я жертви провалилося усередину, видавши хруст, схожий на той, із яким ламається у лісі товста суха гілка. В очах покійника востаннє блимнуло здивування, й зіниці назавжди втратили здатність фокусуватися на предметах.
      Майк поклав знаряддя вбивства поруч із трупом, попередньо стерши відбитки пальців рукавами піджака. Підсунув тіло ближче до шафи, аби стало схоже, що клята каменюка випадково вколошкала безталанного редактора дешевої газетки.
      З кімнати вбивця висковзнув ніким не поміченим. Перевірив манжети, поправив комірець, начепив на вуста приязну посмішку.
      Повертаючись до центральної зали, зустрівся поглядом з Лідією. Зненацька пам’ять прокрутила усю історію успіху спочатку. Певно через те, що саме з конфлікту з цією пишногрудою білявкою усе й почалося.
 
                Розділ 2
 
                I
 
      Того пам’ятного вечора річної давнини нікому непотрібний художник-невдаха Майк добряче наклюкався дармовим пійлом на корпоративі «Міських вістей». Головний редактор пішов зі свята раніше, бо не вживав спиртного, ще й був до огиди вірним сім’янином. 
      Зате штатний художник надудлився й за себе, й за того шефа. Когось у стані сп’яніння тягне поговорити, інші лізуть у бійку, чи ридають у туалеті, та нашим героєм завжди керувало чоловіче лібідо. З жінок на корпоративі були присутні співвласниця газети, що годилася Майку у матері, секретарка, що була дружиною Дрейкового ліпшого друга, тож інстинкт збереження посади підказав не звертати на неї увагу, та зваблива Лідія – штатний коректор. Хоча вона й носила окуляри, це її анітрохи не псувало, адже увага художника завжди була прикута до її пишних грудей.
- Потанцюємо? – нетвердою ходою підійшов Майк до жаданої кралі. 
- У твоєму стані краще сидіти, ніж плясати, - неласкаво посміхнулася нахаба.
- А ще краще – лежати. А лежати буває до біса самотньо … Складеш компанію?   
- Дякую за пропозицію, але я краще відмовлюся.
- Думаєш, крутіша за мене, бо знаєш, як пишеться слово «інтелігенція»?
- Через «е» та з одним «л», - спохмурніла жінка. – Тепер і ти знатимеш.   
- Ходи сюди, й поверти стегнами! – почав втрачати терпіння чоловік, котрого якісно та часто «динамили» починаючи ледь не з початкових класів школи.
      Варто було покласти долоню на сідницю норовливої колеги, як щоку обпік такий міцний ляпас, наче на курсах філологів вчать основам боксу, а не правопису.
      На тому й усе. Інтим зірвався, Лідія пішла геть, а Майк ще довго бухав з комп’ютерником «Міських вістей», котрий у свої сорок точно ще був незайманим та мешкав з ненькою десь на околиці клятого міста.
 
                II
 
- Бос просить зайти до нього в кабінет! – замість вітання почув наступного ранку Майк від секретарки.
- Хоче виписати премію? – пожартував підлеглий.
- Сам дізнаєшся, - обрубала жінка, котра зазвичай сміялася над дотепами Майка, хоча більшу частину з них не здатна була второпати.
      Сердитий Дрейк був схожий на грозову хмару. 
- Легше, легше, приятелю! – намагався зменшити напругу Майк, - У тебе такий стурбований вигляд, наче хтось помер?
- Померла моя віра в твою порядність! – начальник дав зрозуміти, що не налаштований на приязну бесіду, - Я багато разів заплющував очі на твої запізнення та вживання спиртного на робочому місці. Майк – творча людина – казав я собі. Але вчора ти перетнув межу …
- Та що, чорт забирай, трапилося? – не витримав художник.
- Лідія написала на тебе заяву про харасмент.
- Що? Та я усього лиш помацав її пружну дупцю.
- Це і є домаганням, Майк! Минули часи, коли можна було хапати першу-ліпшу жінку за волосся, та волочити у найближчу печеру.
- От дідько! – вилаявся підлеглий, - А все почалося з того, що ми дозволили їм голосувати на виборах.
- Не смішно.
- То мене звільнено?
- Так. Але є альтернатива.
- Примусова кастрація?
- Не кепкуй! Лідія пропонує тобі долучитися до доброчинності.
- Так я і думав, що та Євина донька зведе усе до старого-доброго шкурного інтересу, - ілюстратор дістав із задньої кишені гаманець. – Скільки вона хоче? Сто? Двісті?
- Справа не в грошах?
- Авжеж! Не верзи дурниць. Справа завжди в грошах.
- Не цього разу. Лідія волонтерить у дитячому хоспісі. Трохи покращує умови малят, поки вони … ну, ти розумієш.
- Не гикнуть?    
- Ми з дружиною іноді допомагали чим могли. Та зараз не про це. Лідія забере заяву, якщо ти протягом десяти тижнів щосуботи даватимеш дітлахам уроки малювання.
- Десять занять? Нащо їм? Якби Ван Гог помер в десять років, ніхто б ніколи про нього не дізнався. Який сенс опановувати нові вміння, якщо дихаєш на ладан?
- Для них це хоч якась розрада. То ти згоден?
- А в мене є вибір?
- Ну, я можу сказати, що ти запропонував кастрацію, - примирливо пожартував Дрейк.
- Краще навчу юнацтво користуватися їхніми пензлями, ніж втрачу свій.
- Чудово! Тільки не жартуй так при дітях, бо зараз за це стаття. Як розумієш – не газетна.
- Зараз можна сісти навіть за те, що подумки роздягнув випадкову перехожу.
- А ти так робиш?
- Саме зараз провернув цей фінт із тобою.
- Ну годі дотепів. Вдягни мене у своїй уяві, та йди працювати. Адресу хоспісу скину тобі на електронку.
 
                III
 
                Перший візит Майка до хоспісу «Рожевий папуга» відбувся вже наступної після розмови із шефом суботи. Художник напередодні знову налигався в одному з численних міських генделиків, тож проспав. Його розбудив дзвінок розлюченої Лідії:
- Якого дідька, Майк?!? – втрачала жінка терпіння, - Дітлахи вже півгодини чекають на зустріч з митцем.
- То я вже не козел, а митець, - спробував перевести конфлікт на жарти винуватець проблем. – Я застряг у пробці. Попроси їх не вмирати до початку мого уроку.
- Виродок … - пролунало зі смартфону і настала тиша.
   Майк почистив зуби, випив кави, вдягнув найменш смердючу з гори невипраних сорочок, й вирушив за потрібною адресою, жуючи дорогою цілу пачку гіркої м’ятної жуйки.      
       Жарти жартами, та від Лідії залежав місячний дохід, який дозволяв сплачувати принаймні частину рахунків та цмулити не найдешевше пійло з алкогольного меню ресторанів. Тож варто було задобрити розлючену мегеру. Заїхавши у редакцію, назбирав там в ящик з-під паперу маркерів, магнітів та пару гумок для дошки. Саму маркерну дошку поцупив з кабінету начальника. Він все одно нею не користувався. Аргумент про «добре діло» мав його запевнити не здіймати галас через зникнення.
        Інтер’єр хоспісу виявися значно світлішим та затишнішим, ніж уявляв Майк: рожева підлога, пастельні тони стін. Простора кімната відпочинку, у якій на нього чекали, знаходилася укінці довгого коридору, де обабіч розташовувалися палати. Деякі з них були наглухо зачинені та мали скляні стіни.
- Нарешті явився! – вийшла назустріч Лідія. – Я вже показала дітям усі нові мультики та тричі заспівала «Baby shark» під фортепіано. Тепер ця докучлива мелодія звучатиме в макітрі до самого вечора. О, та ти ще й не з порожніми руками?
- Саме тому й спізнився.
- Ти ж казав, що були пробки.
- І це також.
      Домовлена академічна година минула без проблем. Звісно, вчити зображати котиків, цуциків та папуг – вершина мистецького несмаку. Але ці легенькі фігури подобалися дітлахам. Вдячних учнів було дванадцятеро – мов апостолів. Деякі з них виявилися зовсім лисими, троє сиділи в інвалідних кріслах, а в однієї дівчинки з ніздрів стирчали дві тоненькі прозорі трубочки з пластику. Не надто весела картина, та Майк не вмів відчувати співчуття до чужого болю. «Але це ж діти!» - обурено заволаєте ви у гострому припадку емпатії. Лайно трапляється з усіма, незалежно від віку, статі та кольору шкіри. Можете нанести цей напис на футболки, та продавати по 10 доларів за штуку. Нічого мудрішого ви сьогодні все одно вже не почуєте.   
      Єдиним, хто змушував викладача відчувати дискомфорт, був тринадцятий апостол – русявий хлопчина з великими темними колами під очима. Він знаходився не в кімнаті відпочинку, як решта, а споглядав за уроком у прочинені двері з ліжка своєї скляної палати.   
- Що це за дрібний вуайєрист? – нишком поцікавився Майк у Лідії, коли та роздавала дітям листи чистого паперу.
- Це Домінік, - жінка стишила голос до шепоту. – Тут багато дітей із сумними долями, але йому життя підставило підніжку на самому старті. Мати відмовилася при народженні. Немовлям потрапив у дитбудинок, а рік тому – наче було замало труднощів – його спіткала хвороба.
- А чому він в ізоляторі, як Ганнібал Лектор? Хотів з’їсти чи вжарити котрусь з медсестер?
- Не смішно. Спробуй спочатку думати, а потім говорити. Кажуть, це суттєво покращує відносини з людьми. За сприяння однієї відомої благодійної організації Домініку пересадили кістковий мозок. Поки тіло остаточно не прийме трансплантацію, будь-який вірус може вбити бідолаху.
- То хоч закрий двері до кімнати відпочинку. Мені лячно від того підглядання. Наче Хижак із фільму слідкує за кожним твоїм рухом, аби потім вполювати.   
- Він просився подивитися на справжнього художника. Сам постійно щось нишком малює. Щоправда соромиться показувати.
      Після того, як перше покарання у хоспісі добігло кінця, Лідія пішла супроводити колегу, аби показати місце з безкоштовним паркуванням. Коли проходили  повз «акваріум» Домініка, хлопчик зловив на собі погляд художника, і щось заховав під подушку, знітившись.
- Певно, никає жорстке пopнo, - згадав себе у юному віці Майк. – Скільки йому? Дванадцять?
- Чотирнадцять. Через хворобливу худорбу він виглядає молодшим за свій вік.
 
                IV
 
      Ще три суботи минули у тому ж ритмі. Хіба що обличчя Домініка ставало худішим. Натомість ширшали та темнішали кола під очима.
- Донорський кістковий мозок не прижився, - повідомила якось Лідія, наче її хтось про це питав.
- Угу, - кивнув Майк, міркуючи де і з ким перехилить чарку увечері.
- Слухай, хочеш закрию тобі відразу п’ять трудоднів?
- Оце вже цікаво! – сконцентрувався художник. – Це мій четвертий візит. То наступний може стати останнім.
- Так. Але маєш дещо зробити просто зараз.
- Ти пропонуєш розрахуватися з тобою інтимом? Фу! Я згоден.
- Тільки про це й думаєш! А я про добру справу.
- Дивлячись що ти називаєш доброю справою?   
- Я обережно поцікавилася останнім бажанням Домініка. Він був би радий поспілкуватися зі справжнім художником.
- Але до нього ж не можна заходити.
- Власне, є один спосіб.
 
                V
 
      За чверть години по тому Майк увійшов до скляної коробки, вдягнений у цілковито герметичний костюм, що робив чоловіка схожим на недолугих космонавтів з фільмів-жахастиків категорії «Б».
- Привіт, Домінік! – стукнувся кулачками з хлопчиною гість.
- Доброго дня! – відповів юнак, і надовго замовк.
      Боячись, що за тишу дні покарання з нього не спишуть, художник розбив мовчанку молотом власного голосу.
- То тобі подобається спостерігати за роботою митця?
- Я й сам трохи …
- Трохи митець? – зверхньо хмикнув гість.
- Трохи малюю. Тільки нікому не показую.
- Боїшся критики?
- Можливо. А ще хлопці в інтернаті лупцювали мене, коли ловили за малюванням. Вважали, що ставлю себе вище за них.   
- А ти ставив?
- Ні. Доводилося ховатися з олівцями та папером в туалеті. А часом малювати із ліхтариком під ковдрою.
- Ну то й добре. Бувай малий, - не надто слухав дитячу сповідь чоловік, в якого після вчорашнього горіли труби, що прагнули рятівної дози алкоголю.
      І він певно пішов би геть, якби не зловив на собі допитливий погляд Лідії з іншого боку кімнати відпочинку. Клята курва очікувала більш тривалої бесіди.
- Я дещо намалював, поки перебував у лікарні, - зашарівся малий, і його лячно біле обличчя на мить почервоніло сором’язливим рум’янцем. – Це комікс про супергероя, якого вигадав ще у дитбудинку. Нещодавно закінчив історію. 
      Хлопець дістав з-під подушки товстенький стос паперів. На титульній сторінці був зображений чоловік у чорному костюмі й білому плащі. Очі в нього горіли червоним вогнем, а пасма волосся були пофарбовані у білий та чорний кольори. На грудях персонажу сяяла біла квітка лотосу, а іншу – вже живу – він простягав читачеві коміксу. З лівого боку готичним шрифтом по вертикалі зазначалося ім’я героя: ХоррорВіннер, а за спиною в того жовтів напис: «Справжній герой не карає. Справжній герой допомагає стати ліпшим!».
- То що вміє цей чудило? – зітхнув Майк, - Пускає блискавки з дупи? Чи, може, на відстані гіпнозом змушує ворогів відкручувати власні макітри?
- Зовсім ні, - засміявся Домінік, ставши на мить схожим на звичайну веселу дитину пубертатного віку. – ХоррорВіннер розуміє, що зло чинять люди, котрі самі бояться.
- Та невже?
- Так. Прояв насилля – це слабкість. Я помітив, що в інтернаті мені найбільше дошкуляли боягузи, що збивалися у групки. Тому мій персонаж не вбиває ворогів, а ставить їх віч-на-віч з їхніми страхами, й допомагає здолати їх.
- Якась маячня! І що тоді?
- Позбувшись власних комплексів меншовартості, колишні поганці прагнуть допомагати слабшим, а не пригнічувати їх. Справжня сила – поміч тому, хто цього потребує.
- Комплекси меншовартості, - вдавано здивувався гість, - Ого, які дорослі слова ти знаєш.
- Тричі на тиждень працюю з психологом. Ми багато спілкуємося. Здається, він готує мене до …
- До гіршого сценарію?
- Саме так. Але навіть йому я не показував свою мазню.
- Ну, насправді, намальовано досить гарно, - мусив визнати Майк, нашвидкуруч перегорнувши яскраво розмальовані сторінки, - Хоча я не спеціаліст з цих тупих картинок з текстовими бульбашками. Я розуміюся на сюрреалізмі, імпресіонізмі, кубізмі … Словом, на справжньому мистецтві. 
- Розумію.   
- А чому цей твій ХоррорВіннер дарує читачеві квітку?
- Це білий лотос. Я на «National Geographic» бачив ролик, як ці  квіти проростають у болоті. Мій супергерой вірить, що із багнюки наймерзеннішої душі може вирости щось чисте та осяяне добротою. Варто тільки перемогти власний страх. ХоррорВіннер дарує поганцям шанс стати краще. А коли людина очистилася, вона заслуговує на подарунок.
- То це щось на кшталт призу? Зрозумів. А що відбувається з паскудниками, котрих не вдалося перевиховати?
- Так не буває.
- На сторінках намазюканих історій, можливо. А в реальному житті ними хоч греблю гати. Що б твій славетний герой зробив із невиліковними мерзотниками?
   Кілька хвилин подумавши, автор відповів:
- Ну-у-у, думаю, у такому разі ХоррорВіннер підморгнув би одним зі своїх червоних очей, і злочинець до кінця життя залишився б сам на сам із власним найстрашнішим кошмаром.
- О! Оце вже по-дорослому, - схвально кивнув Майк. – Ну бувай, хлопче.
- Дякую за розмову. До наступної суботи.
 
                VI
 
      Але наступної суботи скляна палата біля зали відпочинку виявилася порожньою. По загальному скрушному настрою можна було зрозуміти, що Домінік покинув цей світ. Жалоба на обличчях персоналу контрастувала із посмішкою Майка, котрому приплюсували цілих п’ять трудоднів за розмову з хлопцем, і він саме відбував останнє покарання.
- От бісова ковінька! - тремтячими руками прикурювала Лідія, коли Майк саме вийшов на парковку з ящиком, у котрий зібрав прощальні малюнки учнів. Спершу збирався викинути ту мазню у найближчу урну, але вирішив показати колегам, аби усі знали, яка він хороша людина.
- Ти ба! Наша принцеса мало того, що курить, ще й не гребує лайкою.
- Не перший рік волонтерю у цьому місці, та все ніяк не звикну, що вони, - міцна затяжка, хмара густого диму, - Ну, ти розумієш … ідуть.
- Ага. Кепсько. Ну бувай. Ти ж порвеш свою заяву про харасмент?
- Вже порвала, - жінка гасить недопалок об стіну, перш ніж викинути його у сміття, - Можеш наостанок для мене дещо зробити?
- Лише якщо швидко. Я маю намір відсвяткувати звільнення з Шоушенку!
- Будь ласка, забери речі Домініка з його палати. Можеш викинути, або спалити. Медсестри віддадуть іншим хворим ліки та одяг, але там ще лишилося дещо з предметів особистого вжитку. Не можу змусите себе зайти у той порожній акваріум.
- Згода, - посміхнувся Майк, котрому було приємно, що сама міс «не чіпай мої сідниці» принизилася до того, аби просити про послугу власного злісного ворога.
   Повернувшись до хоспісу, увійшов у скляну палату. Закинув у ящик з малюнками дітвори небагаті пожитки покійного: зубну щітку з ручкою у формі динозавра, напівпорожній тюбик зубної пасти, коробку олівців (майже кожен змальований ледь не до кінця), мішечок з цупкої тканини, у котрому лежали якась зелена скляна кулька, іграшковий пірат з шаблюкою у крихітній руці, надірваний квиток у кіно на минулорічну прем’єру мультику «Disney» та жетон на метро. Чоловік здогадався, що у мішечку хлопчина зберігав сувеніри з пам’ятних подій. Тепер це вже був мотлох, бо нікому було прив’язати використаний квиток у кіно до запаху попкорну, смаку коли та солодкого відчуття очікування початку фільму.
      Майк збирався йти, коли пригадав про страшний секрет Домініка. Сунувши долоню під подушку, намацав там комікс, котрий відправив до решти речей, що мали вирушити у сповнену карколомних пригод подорож по маршруту «Коробка-Смітник».      

      Потрібно було налагоджувати відносини з керівництвом. Тож запросив Дрейка з його дружиною відсвяткувати закінчення виправних робіт. Зустрілися у місцевому пабі. Позаяк шеф був непитущим, то й сам Майк схитрував, удавши, що намагається кинути цю згубну звичку. Натомість благовірна головного редактора – Моніка - добряче накидалася алкогольними коктейлями, й радісно погодилася на пропозицію підвести їх з чоловіком додому. Дрейк не любив кермувати, бо кілька років тому потрапив у невеличку аварію, заробивши чималу фобію.
- Що за габаритна бандероль в тебе на задньому сидінні? – посунула жінка коробку з хоспісу, в яку художник поставив ще й придбані на вечір 12 банок пива. – О, та тут чималий запас «Budweiser»! Ти ж казав, що намагаєшся кинути.
      «Чортова проноза!», - подумав Майк, та вголос сказав:
- Саме так. Намагаюся. Тому й виніс з квартири зайве пійло. Хотів було викинути у сміттєвий контейнер біля будинку, та побоявся, що дітлахи можуть знайти й випити.
- Викинути «Budweiser»? Та це ж король пива! Це навіть прописано під назвою. Якщо не передумав викидати, заберу собі.
- Звичайно, Моніка. Буду вдячний, - невдоволено шмигнув носом Майк, котрого брехня вчергове завела у глухий кут.
- А це що за товстенький фоліант? – вийняла дружина начальника комікс про ХоррорВіннера. – Дрейк, поглянь!
 – Нічого собі! Я думав, ти байдики б’єш на роботі, а ти працював над проєктом?
- Що? Над яким проєктом? - здивувався водій, - А! Саме так, працював. Та то пусте.
- Дозволиш ознайомитись? Наш молодший син полюбляє комікси.
- Та беріть. Для улюблених шефа та його шефині з шефенятком нічого не шкода.
- Неймовірна робота! – розбудив голос Дрейка у телефоні художника наступної ночі. – Ти бісів геній!
- Звісно, геній, - протер очі підлеглий. – Що змусило тебе зрозуміти очевидне?
- Ти ще й запитуєш? Він ще й запитує! Наш син залпом прочитав твій комікс. Уявляєш, це той самий юний ледар, що за все життя не читав нічого довшого за назви магазинів та написи на білбордах. Я теж вирішив погортати. І, як то кажуть, провалився в історію. А потім Моніка приєдналася до клубу шанувальників ХоррорВіннера. Ми сміялися, плакали, й навіть сперечалися стосовно закладеної у творі філософії.
- Філософії? - облизав пересохлі губи псевдоавтор, бо похмілля влаштувало у роті Сахару.
- Так. Чи не вперше у житті ми отак натхненно щось обговорювали усією родиною! Ти не проти, якщо покажу твій шедевр кільком знайомим видавцям?
- Та будь ласка. Тільки дай поспати, - Майк нарешті намацав під ліжком почату пляшку мінералки, відкрутив кришечку, й зробив рятівний ковток.
- А й справді! Надворі ніч! Ось як ми захопилися. На добраніч, друже! Я казав, що ти геній?
- Можеш повторити? Погану чув останню фразу, - пожартував підлеглий.
- Ти – геній! І скоро про це дізнаються геть усі!
 
                Розділ 3
 
                I
 
      Тож Майк зустрівся поглядом із Лідією, й перед його очима промайнуло усе, що передувало успіху.
      Кілька фанатів підійшли за автографами, і художнику вдалося опанувати себе, й залишити на їхніх графічних романах свій розмашистий підпис. Далі він узяв бокал із шампанським, та навіть завів з мером приязну бесіду, невимушено посміхаючись. Зауважив, що та невимушеність далася напрочуд легко. Чому б і ні? Проблему було вирішено, таємницю збережено. Нічого не стояло на заваді щасливого майбутнього. Потрібно буде тільки переконливо зіграти здивування й печаль, коли знайдуть тіло.
- Шановні гості, раді вітати вас на зустрічі з видатною людиною – нашим сучасником, котрий золотими літерами вписав своє ім’я в історію світової культури. – Розпочав урочистості директор музею, - Перш ніж сам винуватець торжества – наш славетний співвітчизник – скаже кілька слів, запрошуємо на цю сцену його друга – головного редактора газети «Міські вісті» Дрейка Коула.
      Коли пролунали оплески, а оголошений оратор не зайняв місце на сцені, присутні почали ніяково оглядатися по сторонах. Поміж інших макітрою старанно крутив і Майк, намагаючись побачити того, хто своєю появою неабияк здивував би колишнього підлеглого.
- Дрейк! Прийом, прийом! – жартував ведучій, тягнучи час.
      За кілька хвилин по тому на сцену, ніяково посміхаючись, вийшла Моніка з планшетом у руках. Узявши мікрофон, привіталася:
- Доброго вечора, пані та панове. Мій чоловік десь забарився. Певно, поправляє макіяж, - зробивши паузу після жарту, аби почути ріденький смішок у залі, продовжила, розблокувавши гаджет за допомогою відбитка пальця, - Але я допомагала писати промову, і маю копію. Тож зачитаю, якомога більш виразніше.
      Майк важко ковтнув в’язку грудку слини. Невже вона також у курсі?
- Кхе-кхе, - прочистила горло ораторка, й той кашель пролунав для вбивці двома приголомшливими розкатами грому. – Сьогодні ми зібралися у цій залі, щоб привітати зі славетним досягненням мого старого приятеля – Майка. Люди всього світу задаються питанням: у чому ж секрет успіху цієї неординарної особистості. І зараз я вам усім із задоволенням відкрию цей секрет.
      Винуватець торжества відчув, як шовкова сорочка миттєво прилипла до спітнілої спини. Шампанське у бокалі затремтіло. Невже, зараз усьому настане кінець? Майк ледь стримався, аби не вискочити на сцену, й не придушити Моніку власними руками, щосили горлопанячи: «Ні! Замовкни навіки, бісова відьма!»
- Секрет успіху у тому, що Майк сам подолав власні страхи та комплекси, й тому не просто знав, про що пише, а й прожив кожнісіньку зі сторінок свого графічного роману.
      Цього разу Майк видихнув з полегшенням, запивши переляк добрячим ковтком газованого алкоголю. Так бідака Дрейк не погрожував. Він усього лиш процитував кілька слів зі своєї промови! На думку спав випадок з біографії Артура Конан Дойла, коли «батько» Шерлока Холмса жартома відправив усім друзям анонімні телеграми такого змісту: «Втікайте з міста! Усе розкрилося!». Як наслідок, майже всі жертви витівки того ж вечора у паніці покинули Лондон. Невже цей же дотеп доля щойно провернула з ним?
      Моніка ще щось говорила, зал реагував сміхом, а подекуди й аплодисментами, та вбивця усе це чув, ніби перебуваючи під чималою товщею води. Аж доки не пролунав несамовитий крик. Радше – вереск, схожий на галас міфічних духів банші.
      Підійшовши у числі інших гостей до кабінету, у якому смерть зустрілася з Дрейком, винуватець у квадраті (себто винуватець і урочистостей і вбивства) зобразив печаль та зойкнув.
- Він … мертвий, - тицьнулася вдова у груди вбивці.
- Що сталося? – запитав Майк у директора музею.
- Вочевидь, один з експонатів впав нещасному на голову, - скрушно розвів руками чолов’яга.
- Один з експонатів?
- Так. Метеорит. Його мали почистити від пилюки, що роками накопичувалася в щілинах.
- Це злочинна недбалість! – художник картинно погладив по голові безутішну Моніку. – Я вимагатиму аби вас посадили.
      Очільник закладу закусив губу та опустив очі.
- Напевне, прибиральниця знову забула зачинити кабінет із коштовним експонатом, - припустила жіночка-екскурсовод. – Нам зі столичного музею на місяць надали для експозиції старовинне Євангеліє, інкрустоване сріблом.
- Що ж, викликайте поліцію, - велів Майк. – На жаль, ніколи достоту не дізнаємося, що тут сталося.
- Чому не дізнаємося? – здивувалася жінка. – Експонат ми отримали із суворою умовою встановити цілодобовий нагляд он тією сучасною камерою. Та вона навіть звук чудово пише. Потрібно просто відмотати запис відео на мить, коли сталася трагедія.
      Художник перевів погляд у верхній кут кімнати, й остовпів, узрівши, як там ледь помітно блимає мерехтливий червоний вогник: загориться, згасне, загориться, згасне …

- А що відбувається з паскудниками, котрих не вдалося перевиховати?
- У такому разі ХоррорВіннер підморгнув би одним зі своїх червоних очей, і злочинець до кінця життя залишився б сам на сам із власним найстрашнішим кошмаром.
 

 Источник: https: // poembook.ru/poem/3219420