Splendens Chorus

                * ілюстрацію згенеровано ШІ за текстом мого оповідання.

               
I
 
- Рослинний світ набагато цікавіший за більшість блокбастерів Голлівуду! – намагається зацікавити студентів гучним клікбейтом професор Супренко. – Наприклад, гриби здатні спілкуватися між собою, створюючи щось на кшталт лісового інтернету на площі в кілька гектарів.
      Дві першокурсниці перешіптуються про щось геть не пов’язане з грибами. Кілька хлопців за ними роздивляються під партами якусь маячню на екранах смартфонів. Ще один нахабно переписується з кимось, тицяючи вказівним пальцем у телефон, навіть не думаючи заради пристойності ховатися. Закохана парочка на задній парті взагалі цілується взасос.
- Деякі види ялиці та берези передають одне одному вуглець, а також обмінюються азотом та фосфором! А звичайний горох, щоб вберегтися від гусениці, виділяє речовини, котрі приманюють природних ворогів гусені, таким чином вбиваючи ворога за допомогою найманого війська комах,  – викладач підвищує голос ледь не до фальцету, але увагу на нього ніхто не звертає. – Що можемо виснувати з цього факту, шановний пан Курочкін?
      Прищавий першокурсник Курочкін ліниво виринає з напівлітаргічного сну. Нарешті второпавши, що звертаються до нього, знизує плечима. Відповідає під смішок одногрупників:
- Що горох – підступний? Це відомий факт. Спробуйте поїсти горохового супу перед побаченням, а потім втриматися, аби не відлякати дівчину артобстрілом з дупи.
- Нещодавно вчені виявили, що навіть звичайна цвіль має зачатки інтелекту! – крізь неприємне ґиґотіння недолугому жарту продовжує длубати скелю байдужості вчитель, крадькома думаючи, що навіть цвіль має інтелект, а деякі люди – ні! Та каже інше, - Вона здатна вчитися, забувати вивчене, а потім згадувати за потребою …
      Лунає дзвоник, після якого аудиторія порожніє за лічені секунди – наче то не дзвоник, а постріл зі стартового пістолету, а студенти – спринтери на Олімпійських іграх.
      Супренко саме стирає з дошки латинські терміни, коли до кімнати заходить аспірант Борис. Цей юний хлопчина - ходячий амбасадор слова «ботанік» у найгіршому його трактуванні: масне волосся, розтягнутий в’язаний светр, недбало перемотані скотчем старі окуляри.
- Гарна лекція, професоре! Я чув заключну частину з-за дверей. Горох дійсно здатен вбивати ворогів за допомогою інших організмів?
- Так.
- А скільки мікроорганізмів, рослин і тварин винищили ми? Не злічити! Я читав, що Homo sapiens став причиною цілковитого зникнення з планети мільйонів істот, що еволюціонували б собі далі, якби не забаганка людини розумної. 
- Нічого особистого, друже, усього лише питання виживання виду. Шкода, цікава ця тема мені, тобі, й колу науковців, вузькому, наче стеблинка лугової конюшини. Чув, як той йолоп Курочкін бовкнув про артобстріл з дупи? Кричуща неповага до старших!
- Ну, не надто ви й старі. Може, справа ще в цьому. Скільки вам? Тридцять?
- Тридцять один. Але що я роблю з власним життям?!? Ні родини, ні друзів. Думав побудувати кар’єру викладача, запаливши у новому поколінні іскру жаги до знань, та де там! Краще б поїхав закордон, де пропонували очолити дослідницьку лабораторію з огляду на мій червоний диплом та кілька наукових статей у поважних журналах.
- Саме про це й хотів поговорити. Я ж з маленького села. Родичі досі там мешкають. З дитинства чув про дивний мох, що росте у наших лісах.
- І що ж у ньому дивного?
- У родині існує повір’я, що раз на вісімдесят років він світиться.
- Флуоресценція більш притаманна амфібіям та водоростям. Але є і різновид моху, що має такі властивості.
- Знаю. Schistostega pennata – або самосвітній мох перистий. Але він світиться аж ніяк не раз на такий великий проміжок часу. До того ж старожили, що були свідками минулого сяйва, стверджують, що воно супроводжується дивним звуком, схожим на хоровий спів.
- О, мій легковірний колега! Це такі ж легенди, як цвітіння папороті в ніч на Івана Купала, чи дуби з ірландського фольклору, що вміють розмовляти із чистими душею лицарями.
- Я теж так думав, але нещодавно зібрав зразки тієї рослини. Проведені дослідження виявили цілковито новий, не описаний у літературі вид моху. До того ж, судячи з аналізів на клітинному рівні, він от-от має зацвісти, себто …
- Засяяти?
- Так! Пропоную поїхати зі мною, аби представити людству щось настільки надзвичайне!
- А ти не помилився у підрахунках?
- Тому й прийшов до вас. Будь ласка, ознайомтеся з моїми записами. Тільки благаю, нікому не розповідайте про знахідку.
- Щоб слава не дісталася іншим ботанікам?
- Скоріше іншим інститутам. Хочу прислужитися нашій Alma mater.
 
II
 
      До вузлової станції їхали потягом майже півдоби. Потім ще чотири години довелося пішки чимчикувати до потрібного села Болотинці. 
- Раніше мої родичі зустріли б нас на авто, та вони зараз настільки старі, що вже не кермують, - вкотре виправдовувався Борис.
- Та нічого, - повторював професор Супренко. – Якщо наші здогади вірні, до справа того варта.
- Вже наші? – підморгнув поводир. – Добре, що перейнялися відкриттям.
      Нарешті поле, що здавалося безкраїм, скінчилося узліссям, на околиці якого стояло дві хати.
- Оце і все село? – здивувався гість.
- Авжеж! Молодь виїхала до міст, а старенькі … ну, самі побачите.
- То твої батьки ще мешкають тут?
- Тут мешкали брати й сестра. А тепер – трійко старожилів та моя бабуся. Скоро вас познайомлю.
      Здалеку дійсно вдалося запримітити трьох скоцюрблених дідуганів – настільки худорлявих, що найменший порив вітру міг легко віднести їх ген за небокрай. Один старенький надривався, витягаючи з криниці покоцаним цинковим відром воду, а інші двоє переливали її кожен у власне цеберце, та тягли до лісу.
- Навіщо вони носять воду у хащі?
- Напевне, посадили там молоді деревця, от і поливають, - припустив Борис.
      Побачивши прибулих, чоловіки покидали відра, й поспішили привітатися. Дивно, але обіймали не рідного Бориса, а професора. Той аж трохи знітився, коли молодший аспірант прикрикнув на мужичків, аби припинили погладжувати та пощипувати шановного викладача. Усі троє стариганів були схожими між собою, наче намальовані під трафарет. Чи то старість робить усіх однаковими, чи то давався взнаки наслідок кровного родства? «Усе дивачніше та дивачніше», - як подумала б керролівська Аліса, забувши граматику у Країні Чудес. Але головна чудасія чекала попереду.
      Роззуваючись, молодий професор саме присів на ґанок приземистої дерев’яної хатинки, коли відчув, як на спині в нього повисло щось схоже на мішок з кістками. Ззаду його обійняли зморшкуваті руки з покрученими вузлуватими пальцями. Повернувши голову, Супренко узрів вирячені очі господині, що шалено блищали на обтягнутому жовтою шкірою черепі. Шкіра так рясніла вм’ятинами та складками, наче пса породи шарпей висушили до стану кураги.   
- Це моя бабуся Глафіра, - познайомив онук та повів колегу до оселі, попередньо знявши шалену літню жінку з карку гостя. 
   Житло смерділо сирістю та старістю. Бабця заходилася розпалювати піч, після чого знову кинулася науковцю на шию, наче тільки на нього усе життя й чекала.
- Душ-ш-е рада пофнайомитися профефоре! – прошамкала вона, лячно посміхнувшись порожнім ротом, в котрому не лишилося жодного зуба.
      Швиденько повечерявши ситною яєчнею та домашньою кров’янкою, дослідники вирушили до лісу.
      Дорогою натрапили на чималу отару овець, замкнених у широченній загороді.
- Ти ж казав, що тут мешкає усього чотири людини? – перепитав Супренко.
- Так і є. Бабуня, й ті троє стариганів, котрих бачили коло криниці.
- То нащо стільки худоби?
- Для заробітку, звісно. Жити якось потрібно. Ну, ви розумієте – нічні клуби, повії, важкі нapкoтики! – помітивши занепокоєння товариша, засміявся, - Та я жартую. Чим ще займатися у глушині, як не розводити худобу? 
- А твоя бабуся … як би це сказати … у неї …
- Не всі валети в колоді? – покрутив пальцем біля скроні Борис, демонструючи розумовий стан своєї родички, - Ну, як то кажуть: старість – не радість, маразм – не оргазм. Більшості до її віку не дожити.
- Скільки їй?
- Наразі близько ста років.
- Наразі?
- Ось ми й прийшли. 
      І справді вийшли на простору галявину. Уже геть стемніло. Професор хотів було поміняти батарейки у ліхтарику, що саме забарахлив, та зненацька побачив таке, від чого миттю перехопило подих. Ліс почав світитися, переливаючись усіма відтінками синього, зеленого та червоного кольорів.
- Неймовірно! – зрадів вчений, котрому здалося, що таким щасливим він не був ніколи. – Наче північне сяйво, тільки з-під землі! Але що це за звуки?      
      Почуте було схоже на багатоголосий церковний хорал чистих, янгольських голосів, що співали невідомою мовою, схожою на суміш арамейської та латини. Науковцю здалося, що він міг би зрозуміти, що таким чином намагається сказати йому мох, та щось усередині нього самого тому пручалося – наче власна психіка ставила блок.      
- Я ж казав, що дана аномалія супроводжується дивними звуками.
- Так, але хто б міг подумати, що ті звуки такі …
- Божественні?
      Професор думав, що відповів, але насправді лише ствердно кивнув, перебуваючи у хмільному сомнамбулічному трансі. Раптом захотілося усіма легенями вдихнути аромат чарівного лісу. Супренко щосили втягнув у груди повітря, від чого в носі й горлі залоскотало, й він голосно чихнув. Раптом і світіння і пісня зникли, ніби налякані його чихом. Чоловік похитнувся, й ледь не впав.
- Ходімо до хати, проф! – підхопив його під пахви аспірант.
- Але зразки! – потягнувся до моху вчений.
- У певному сенсі ми вже їх зібрали.
- Це прорив! Ти розумієш? Прорив! – молитовно скидував догори долоні щасливчик. – Назву цей вид моху Splendens Chorus - це латиною значить …
- Сяючий хор! Я вчив латину. Природа дивовижна, чи не так?
- Ще б пак!
- А не вважаєте, що вона буває … жорстокою?
- Коли й так, то це необхідні заходи. І вона не буває злою, на відміну від людини. Вовк вбиває зайця, тому що голодний, а не тому що злий. Навіть віруси, що знищили цілі цивілізації, не якісь там скажені лиходії. Це усього лиш питання їхнього виживання. 
- Радий, що ви це розумієте, профе ….
      «сор» чоловік не почув, бо світ поплив пере очима, й він знепритомнів.
 
III
 
- То як уше пройшло? – впізнав шепелявий голос бабці Супренко.
      Розліпивши важкі повіки, побачив за столом усіх трьох дідуганів та стару каргу. Зморшкуваті обличчя миготіли перед очима, то збільшуючись, то зменшуючись по мірі того, як кожен з них намагався ближче роздивитися гостя.
- Як завжди – чудово! – мовив голос Бориса з-за спини. – Годі щипати пана вчителя! Це не на часі.
      Професор знову впав у забуття, під час котрого йому вчувався янгольський спів та ввижалося заспокійливе потойбічне світло.
   Прокинувшись, знайшов себе на ліжку коло печі. Хтось дбайливо поливав його водичкою, наче він не людина, а бісів фікус.
- Шпи, шпи, шоколику! – промовила бабця.
     Хворий зрозумів, що не здатен поворушитися. Вдалося лише побачити частину власних грудей, рясно порослих зеленим мохом. А ще з’явилося відчуття, що тіло стало м’яким, наче губка для миття. Та хіба це можливо?
   Супренко хотів щось запитати, але не зміг. Перед тим, як піти, бабега відірвала шматок моху з черева нещасного бранця, й – О, Господи! – з’їла, огидно перетираючи його старечими яснами. Задоволено кивнувши, скуштувала ще кілька шматків з виразом обличчя шеф-кухара, що приготував свою фірмову страву. 
- Готово? – запитав один з дідів, просовуючи гидку пику у двері.
- Поки що не шнаю! Шгиньте, окаянні!
*******************
      Вчергове професор прокинувся, коли чиясь долоня гладила його по голові. Спочатку обличчя над ним розповзалося навсібіч, та коли вдалося сфокусувати зір, побачив обличчя бабці, котре здалося значно молодшим.
- Помітив ефект, еге ж, соколику!
      Чорт забирай! Вона перестала шепелявити.
- Тепер мене легше зрозуміти? Дивись-но.
      Широко розкрила рот, у якому тепер частина зубів були здоровесенькі – білі, мов часник - а частина, здавалося, ще росли буквально цієї миті.
- Хочеш дізнатися історію, розділом з якої став? Не відповідай. Все одно не вдасться. Думаю, заслуговуєш принаймні на пояснення. Ті - інші, що були до тебе - не зрозуміли б. Але ти здатен осягнути масштаб. Ми з братами живемо тут з тих часів, коли ще київський князь Володимир не похрестив Русь. Тобі не почулося! Дерев’яні ідоли Сварога й Перуна, що стояли на подвір’ї, давно протрухли, та у полі ще є кам’яна баба, що її власними руками зробив мій батько – перший осілий кочовик у цих місцях.
      Колись у Болотинцях було більше сотні хат. Та прийшов мор. Геть усі згинули. Ми мешкали за селом, ближче до лісу, тож протрималися довше. Та зрештою не стало й наших батьків. Та й ми злягли з недугою, очікуючи на смерть. Ми – це я, котрій на той момент було дев’ятнадцять років, та троє моїх сімнадцятирічних братів-близнюків. Був у нас і старший брат – Борис. Треба ж! Його називали сімейним прокляттям, але саме він усіх врятував. У свої двадцять п’ять Борис не був придатний ні до якої роботи. Знай собі бродив скрізь, наче малюк-переросток, і мукав, мов теля, бо розмовляти не вмів. Коли він пропав на кілька днів, ми не мали сил його шукати. Неміч вже прикувала усіх до ліжка. Вирішили, що дурник утрапив у котресь з численних боліт.
      Аж ось двері хати зі скрипом прочинилися, і Борис увійшов до кімнати. Від нього аж пашіло здоров’ям. А коли він цілком впевнено заговорив, ми аж перелякалися. Брат … точніше те, що заволоділо ним, пояснило, що вільне місце у свідомості тепер назавжди зайняте організмом, котрий здатен нас врятувати, ба більше – подарувати вічне життя. Натомість маємо заприсягнутися служити йому. Сам розумієш, вибір у нас був не те, щоб надто великий. Виявилося, що мох, котрий жив тут справіку, помирав через кілька поспіль посушливих літ. Тож ми мали щодня поливати галявину, а ще постачати трупи тварин, на яких він розростався. Спочатку приносили йому впольованих зайців та великих птахів дрохв. А коли дикої живності стало менше, довелося завести овець.
      Лячний пасажир Бориса відтоді жодного разу не покидав зайняте ним тіло. Та обіцянки дотримався. Ми вилікувалися, скуштувавши кілька шматків моху. А потім, коли застуджувалися, чи навіть травмувалися, брат приносив ще трохи цих чудодійних ліків – аби підлатати «дірку» у здоров’ї. Сам Борис з тих пір не постарів ні на день. Але ми … Бачиш і сам. Коли вперше минуло вісімдесят років, і ми почали розвалюватися находу, Великий Мох велів заманити п’яницю із сусіднього села. Тієї ночі щось у лісі світилося і лунав хоровий спів. А потім наш вічно молодий брат привів того чолов’ягу. Нещасний кілька днів обростав мохом, допоки увесь не перетворився на м’яку, пухирчату галявину. Ті ліки повернули кожного з нас у юні двадцять років. Одна біда – на створення панацеї від смерті навіть у цього дивовижного організму витрачається забагато енергії, тож це можливо робити не частіше одного разу на вісімдесят років. Решту часу він лише підтримує нашу життєдіяльність до сторічного віку, не даючи ґиґнути від старості.
      Протягом сторіч у жертву приносили людей із сусідніх поселень. Аж ось Борис вирішив податися у науку. Сказав, що хоче знайти схожий організм у великому світі. Він не зізнається, проте, на мою думку, навіть вічній істоті буває самотньо. Можливо, вічна істота навіть відчуває вічну самотність. Тож мох у тілі нашого брата вирушив у велике місто. І навіть став аспірантом в інституті з чималою кафедрою ботаніки. Йому доводиться раз на три місяці приїздити, аби лісний керманич не втратив владу.
      Бажаєш запитати чому цього разу для ритуалу було обрано тебе? Бо в аспіранта менше прав на досліди, ніж у професора. Скоро Борис займе твоє крісло, й отримає від інституту кошти на експедицію до Африки, де існують легенди про інший … як ти його влучно назвав? Slendens Chorus! Сяючий хор! Мох каже, що йому сподобалося нове ім’я. 
      Що ж, схоже, твоє тіло вже повністю перемішалося із мохом у потрібній пропорції. Навіть кістки розм’якли до стану желейних ведмедиків. Настав час нам знову стати молодими. Нічого особистого, професоре, усього лише питання виживання виду.
      Жінка (тепер назвати її бабцею язик Супренка не наважився б, навіть якби міг ворушитися) постукала у стіну. Тієї ж миті до кімнати, жадібно облизуючись, ввалилися троє сторічних близнюків.
- Ліки від старості готові! – урочисто об’явила сестра, - Ласкаво прошу до столу.
      Хижі обличчя нетерпляче схилилися над ліжком. Професор чітко роздивився чотири пари загребущих рук, що чимдуж почали відривати від нього шматки, та пхати їх собі у горлянки.