З рук не випускали Укр. мова

Матюк Віктор

З рук не випускали

Обіцяли – з рук не випускали, віщували, прирікали,
Посковзнулись – стрімко впали, знехтували волю,
Розпинали частку на хресті, щоб потім себе врятувати
Від великої біди за рахунок тих, хто ще не встиг
На крок відійти від злої долі та судьби!
Якби всі ми змолоду могли самі дійти
До доленосної стезі,
Тоді б події всі: значні та малі,
Не перебували б так довго в тіні,
Страх та острах вирують на дні ополонки,
Ханжі та покидьки намагаються скинуті зі стезі
Старовинні постулати та кинути їх прихильників за грати!
Там жив один бунтар, на зріст малий, не дуже старий,
Проте поважний, ввічливий та делікатний,
Він любив вести розмови приватні
З величними людьми!
Ще з давньої пори,
Коли в ці землі ще не прийшли москалі,
І ніхто нічого про них не знав і чужу волю не признавав,
Вона мала вовчій оскал, тільки ті, хто свою батьківщину кохав,
Жадав одного, щоб добро до кожної хати знову припливло,
А зло як можна далі відійшло й потрапило в пекло мук та катування!
Першим усі це побачив Ньютон, адже всесвіт у темряву поглинув, 
У себе злободенність всмоктав, позбавив шелест дібрав на самоті, 
Позбавивши думи свої приємних барв! Життя пішло на самоплив,
Похилого віку мужик голову сиву до землі силоміць схилив,
Він вирішив чи просто вимислив, що досі неправедно жив,
Достобіса грішів, та поки він свій життєвий шлях остаточно не завершив,
Треба підняти засмучені очі до неба та швидко змінити всі свої життєві потреби!
Нутро холоне, холод сковує долоні, майбутнє прокладене біля свавілля та інтриг,
Чорний морок, темінь і пітьму із собою в дорогу ніколи не візьму, свій шлях наодинці пройду,
На щастя чи біду, свіжим повітрям подихаю, немовби свою частку знайду в земному раю,
Пощупаю під батьківською стріхою минулу ганьбу, наругу та осуд людський,
Досвід світовий чи щирий, чи гуманний, зникне в далечіні туманній,
Години, відпущеного нам на життя, завжди людям не вистачало!
Душа позаземне існування ніяк не сприймала, 
Сповзло долу біле покривало,
Біда тебе спіткала посеред дороги,
Промовчали небесні боги, вони не вдарили в дзвони, години змарнували,
Їх до себе красоти полонин причарували! Нічого ще не втрачено,
Душа не хоче зайвої праці, ненависть тут, як тут, порозміркуєш трохи,
Глядь, ти нібито змарнів та охляв, хоча не було ніяких підстав! Ти подолав
Образи та ревнощі на тяжкій стезі, серце ледь-ледь билося в грудях,
Жах та страх збільшувались на очах! Перед очима - далечінь,
Зриватися туди чомусь мені лінь, важко вставати з колін,
Щоб зникнути назовсім, немовби ти – тлін
Чи пожухла полинь! Звідусіль
Чути сумний жіночій спів,
Хтось живцем згорів у вогнищі інтриг,
Але так й не зумів за коротку життєву мить позбавити життя своє
Від зла та беззаконня, ні однієї ночі, ні одного дня
Без нужди та збентеження, диявол лютий кожну мить
Кидає погляд на чужий поріг, за ним щось горить,
Немовби піч чадить, його тіло тремтить, назад дороги немає,
Позаду й попереду темрява сумна! Боже правий,
Кровоточать великі рані на тілі православної держави! 
Вона ледь жива, скріплять кам'яні жорнова, тріщіть голова,
Хтось на узбіччі стезі зітхає, зате в гаю музика на сопілці грає,
Він часу не гає, живе, як знає, зі зброєю  в руках засипає!
Його епоха вражає, він острах долає й дзвонить у дзвони вдень і вночі,
У гаю токують глухарі, ті, хто чув той дзвін та підпирав чужий тин,
Не зміг зрозуміти до кінця всі наміри всесильного Творця,
Йому належати наші душі й серця! В ім'я Отця й Сина
Молиться вся країна, куди око не кину, бачу зневірену людину!
Під п'ятою в злодія – нестерпне буття, піджали хвіст чужі вояки,
Немовби побиті собаки, насупилися змолоду, вояки Сатани,
Кидають погляди на рвані чоботи, простягають руки до трону
Та продовжують бити поклони своєму знехтуваному долею патрону!
Змолоду б з ним попрощалися й без болю розсталися, але він зі злою посмішкою
Слідкує за всіма, тремтить зневірена душа, зрання їдуть люди лісом дрімучим тихо,
Без гомону та криків, хмара хмарою, не пройшло ще й години, коли хтось за нас
Своїми сльозами не освятив бі старий  церковний іконостас!
Дивляться діти Сатани тужно вдалину,
Та й думають думку свою, хто – про що,
Дехто мріє про велике майно,
Але життя має запах лайна від москаля!
Сумний час наразі, разом з ним я допиваю власну чашу зі смертельною отрутою,
Дивні люди крутяться опліч, їм усе треба знати, кого и хто жадає кохати,
А кого и хто ось-ось кине за залізні грати и як їм свій острах подолати?
Всі разом стежать з посміхом за чужим глибоким поглядом
На безпутне й мерзенне життя, яке ще не втратило зміст!
Та заткнись ти, та пропади ти пропадом, з моїм-то досвідом
Важливо й не страшно повертатись назад у своє шапіто,
Приречено зовні виглядає воно!  Зіпріле чоло
В здивування негайно прийшло від почуттів,
Які вилили потік суперечливих подій,
Які ніхто за взірець не вважав,
Та й на коліна перед ними не встав!
Ніхто не мав підстав для набуття
Приязного знання задля буремного життя!
Пильний погляд уперся в саме серце різноманітних чвар,
Щоб попередити доленосний удар то в око, то в пах,
То в живіт, щоб побачив весь світ різкий зліт та падіння довгоочікуваних надій!
Високе зморщене чоло тоді вирішило, якщо в твоїх руках було міцне весло
Від старого і великого човна, йому поміч нічія по сей час не потрібна,
Його напередодні намагалась втопити велика хвиля, вона забрала здоров’я й силу,
Той чоловік хлебнув горя сповна, поважний старина допив келих терпкого вина
І його душа заново воскресла, він знепритомнів, але потом зненацька згадав
Про стан давно занедбаних справ! Тоді життя другим було, все навкруги цвіло,
Воно по накатаній стежці впевнено йшло, немовби авторське перо по листку паперу,
Він писав, надовго не відкладаючи справ про Віру, про Бога  та тяжку й суперечливу дорогу!
За письменним столом тускле світло, воно ледь-ледь проходило через вузьке вікно,
Але дім був залитий сонячним дощем, немовби хлющем, опісля прогримів грім,
Втім тільки він приносив всім наснагу і відчуття, що ця земля и та стезя
Дарує людям тільки високі почуття! В черговий раз свіркнула блискавка,
І всі набуття в себе всмоктала висока колія, а слизька стезя
Високі почуття роздробила і хід конем миттєво зробила,
Життя перевернулось навпаки, не доходили руки ні до чого,
Примхливі люди погляди направляли на Бога,
Адже Його дорога від натовпу людського жадала одного,
Щоб людське єство по божим законам до смертного часу жило! 
В темряві нічній сльозі проливались гірським потоком,
Не затьмареним оком було видно, що не можна жити огидливо,
Адже старе чоло бачило зло і добро! Йому все з рук зійшло,
Обгоріло одне крило, стид до горла не прилипав,
Адже не було значимих підстав, ганьба всюди,
Подекуди люди зуміли втекти від ганьби,
Не добились пошани, все тече, все міняється,
Життя ніколи не зупиняється, розгнівана земля та смиренні небеса
Спіткає одна і та ж доля та судьба, життя поглинає тяжкі почуття!
Підходить до свого кінця вузька та слизька стезя, мир трясеться весь,
Від землі до небес, всесвіт тремтить то там, то тут, десь сіють, опахують лють свою, 
Сльози люди ллють, та опісля змивають кров з брудних натружених рук!
Мій зір від буденності життя відвикає, він подумки долає тлін та пітьму,
Немає діла нікому до людської втоми, погрози і погроми всюди,
Не стану долю ганьбити під звуки карпатської трембіти!
Тяжкою видалась стезя, порівняти її не можна ні з чим,
Ти один впираєшся в землю рогом, щоб  вкінці важкої дороги
На широких просторах рідної землі побачити, як вороги
До беззаконня дійшли, невже чорний час дійшов до нас?
Невже погибнемо ми всі посеред занедбаної безлюдної стезі?
Може статися так, що давнішній жарт буде сприйматися, як беззаперечний факт,
Хтось з бездни випливе, тай за пояс заткне все, що в оману людей жене,
Хтось досягне давнішньої мети, вона в кінці кінців своє щастя знайде
Не посеред райських кущів, тільки б хватило йому простих слів,
Щоб за будь яких умов у нього над головою був заслін
Від реплік пустих! Блаженні всі і навіть ті,
У кого в душі панує пітьма, блаженні тільки ті,
Хто знає молитви всі, Царство Небесне належить їм,
Втім розум може помутитися, інколи таке має статися,
Що навіть величніший з людей, може посадити за стіл чимало ****ей!

м. Ржищев
25 лютого 2025 р. 20:08