Щоденник 2

Щоденник

автобіографія

Тривожний рівень червоного.  Про ріки і підсвідомість
1

День міста

Як Христя стала вже дорослою жінкою, доволі дорослою. Через три роки – їй виповниться п*ятдесят. Не почувала себе, але все таки. Десь вони вже були її п*ятдесят, написані червоними літерами на зеленому полі…

Христя любила бродити вулицями рідного міста. Воно поступово змінювалося. А може, це їй так здавалося.
Воно завжди здавалося їй трохи химерним. Тим більше тепер, коли ще йшла війна. Коли ще  прилітало і іноді роздавалися вибухи. Іноді далеко, а іноді – й зовсім близько. Христя гуляла з улюбленим псом. Це був йорк на ім.*я – Пудинг. Дочка так назвала.
Пудинга вони придбали у сімнадцятому. А тепер двадцять п*ятий..- думала Христя..
Любила гуляти алеєю над червоною лінією. Тоді дивилась на небо чи дерева чи на автівки. Автівки вона поважала, але не любила. Любила каву і іноді заходила у кав*ярню та купувала капу чино.
Потім йшла далі. Пудингу було вже вісім. Тепер на весну він був зарослий та кудлатий. Біг , нахиливши ніс до землі та першої травки, винюхуючи щось своє собаче..
Іноді ж Христя заходила у парк. Це був старий кремезний парк, з дорослими та міцними деревами, кремезними та мовчазними. Вони суворо мовчали та щось шукали своїм віттям у небі, здавалося у самих хмарах..
Христя пам*ятала цей парк з дитинства, бо виросла тут , у цьому районі ( переїхала у десятому році з Зарічного)
Пам*ятала парк та старий стадіон, що білів крізь чорні лінії крон кістками колонади, наче Левіафан. Наче пам*ятка тої епохи, що минула і вже ніколи не повернеться.
Христя не те, щоб шкодувала, але мабуть, як сказали би, це була реалізація ностальгії.
Цей стадіон – пам*ятка монументальному соцреалізму чимось нагадував римські будови. Посередині була сліпучо біла будівля зі шпилем на куполі, а від неї у обидва боки розкинулись крила колонади…
Здалеку це виглядало дуже красиво. Тепер кватирка  входу на стадіон була зачинена. А раніше тут проводили концерти та спортивні змагання. На День міста чи День незалежності. Вони приходили на ці концерти , як їм з Алькою було ще по сімнадцять чи вісімнадцять. Якось навіть на цьому стадіоні виступали поп зірки.
Потім стадіон закрили.
Але тепер Христя іноді пригадувала зовсім інше свято. Тоді вона була у початковій школі. Свято готували чи то до Дня міста чи може до Дня Перемоги, вона вже тепер не пам*ятала…
Але згадувала виснажливі репетиції. Вони були геть діти. Їх тоді звозили чи приводили з усіх шкіл району.  Це повинен був бути масштабний перформанс. Діти в однаковому одязі вибігають раптом на стадіон. Потім виконують нескладні танцювальні рухи під музику. А в кінці – шикуються так, що утворюють напис. Самих букв , звичайно, ми не бачили. Ми бачили тільки спини одне одного. Але зверху  , з верхніх лав стадіону цей напис можна було прочитати.
Христя добре пам*ятала і репетиції і саме свято. Це було майже літо і сонце палило нещадно. Але ніхто не скаржився, навпаки, нам було залюбки , що замість уроків нас привозили на цей стадіон, що ми танцюємо , майже граємо, адже для нас це була майже гра.
Ми репетирували так може тижні зо два. А потім відбулося і саме свято.
Коли заграла музика, ми виходили на стадіон колонами. На нас була однакова форма. Але в руках були величезні паперові квіти . Червоного кольору.
Ми танцювали з цими квітами: піднімали їх, махали ними, піднімалися навшпиньки, крутилися, шикувалися у кола , а потім знову вирівнювалися у колони. Це вібдувалося хвилин п*ять, мабуть. В кінці ми ставали у свої букви, піднімали квіти до неба і завмирали так на кілька хвилин.
Христя , згадуючи цей танець і це вже напів забуте свято все думала, що було у цьому щось давньогрецьке чи римське. Щось типу прадавніх гекатомб, коли діти чи якісь танцівниці ось так виходили на грецькі чи римські стадіони перед натовпом на Олімпійських іграх чи під час якихось народних свят чи гекатомб. Танцювали вільно під відкритим небом у легкому одязі і вітер овіював їхні тіла. Вони тільки усміхалися мабуть.
Згадуючи це свято, Христя бачить ці квіти і досі. Величезні. Червоні. Мабуть , троянди.  Після самого танцю нас відпустили .Вони  так і примчали у тому ж одязі у якому й виступали та з тими квітами туди на трибуни, де  чекали батьки. Христя теж прибігла до мами Стефанії. Вони якраз з панією Златою там і сиділи. Нарядні , у гарних літніх сукнях. Вони були усміхнені та щасливі за нас та за саме це свято. А Христі так подобались ці червоні квіти, що їй здавалося, що усі люди, що тоді сиділи поруч на трибунах повинні бути від них у захваті. Бо ж видно, що це тільки що вони з Алькою там танцювали серед тих нарядних щасливих дітей. І червоні квіти – ось же вони у них в руках.
Це була одна із щасливих митей дитинства, таких, що потім пам*ятаєш все життя. А червоні квіти ще довго потім були в них вдома.
А куди поділися, сама Христя й не пам*ятала.
Тепер стадіон стояв порожній. Але дорослій Христі і досі вбачалися ті свята і ті святкові концерти . Щасливі обличчя.
Одного разу Христя їхала на стадіон сама. Була вже зовсім юна дівчина. Тоді починався травень. Власне, настало Перше травня. Було ще тоді таке  свято. Зранку було тепло та вже починало припікало сонце.  Мама Стефанія зранку  , відправляючи Христю на святкування у парк сказала  одягнути зелений сарафан, мовляв вже ж було спекотно. Христя довго сумнівалася та ходила від одного вікна до іншого. Але з сього мого поверху мало що видно: небо , зелене море дерев над річкою і майданчик, на якому у той момент нікого не було.
Христя тоді ризикнула і все таки одягнула зелений сарафан. Його пошили Христі за дизайном самої мами Стефанії тому мабуть їй і хотілося, щоб Христя його наділа.
У зеленому сарафані бліда світловолоса Христя виглядала мабуть на напів живу банші, але кого це цікавило. Христя у зеленому сарафані приїхала на стадіон, потім спускалася у ньому на підборах сходами, шукаючи своїх подруг, потім побачила на одній з лав свого сусіда з дев8ятого поверху. Але через те, що стосунки в них були переважно химерні , то Христя подумала, що він мабуть вважав її за ідіотку, то вона не привіталась, а пішла собі далі з зашквар ним виразом обличчя та ще й на своїх підборах. Тоді їй було років дев*ятнадцять.
Тоді якраз і було ще все попереду.
А тепер Христя могла лише усміхатися на все це. Зелений стадіон. Червоні квіти. Гекатомби та ці сатурналії залишилися десь вже в минулому.
Але варто закрити очі і уява, наче у віртуальній доповненій реальності відтворює ті хвилини.  Мабуть , це було ще трошки щастя. І вони тоді ще цього не знали.

Як пацани Глашку розкрутили
Літо , те літо здавалося, завжди продовжується.  Четвертий двір, у якому вони будь якої миті могли спіткати або перше кохання : Суріка та Лису,  або  наразити себе на небезпеку.
Справа у тому, що на Зарічному тоді виростало дике та суворе плем*я, яке через п*ять років зметатиме усе на своєму шляху. Про це плем*я потім ходитимуть легенди. Молодіжні угруповання бігунів , які робила саморобну зброю та виходили вулиця проти вулиця або район проти району. Це скоро станеться, а поки що ці хлопці тільки росли, вони були однокласниками Христі і Альки і Глашки. З ними небезпечно було спілкуватися, бо за спокійними обличчями та примруженими очима раптом міг спалахнути гінв різкий та холодний.
Одного разу вони прийшли гратись у Четвертий двір. Там були класні гойдалки і дві каруселі.
Величезні громіздкі вони при вертінні видавали звуки подібні до саундтреків з фільмів Тарковського. Це було моторошно. Але хто тоді звертав на це увагу.
Каруселі  було дві : ведмідь з бочкою меду та зайчик з морковкою.  Власне , бочка меду та морква і були сидіннями, які зайчик з ведмедиком тримали типу на витягнутих лапах, тобто залізних балках.
Христя пам*ятала, що на ведмеді було кататися зручніше, бо бочка була не високо від землі і з нього можна було зістрибнути.
А от з зайчиком була така історія, що на цю моркву було складно вилізти і злізти також.
І от Глашка у літній сукні якраз і влізла. І попросила , щоб її покрутили.  Ну а треба додати, що самостійно кататися на такій каруселі все таки неможливо, потрібно, щоб хтось цю залізну конструкцію крутив.
Вона попросила, і декілька хлопців погодились її покатати. Але увесь парадокс цієї дитячої каруселі полягав у тому, що вона була вкрай небезпечна. Якщо її сильно розкрутити,  то тебе відцентровою силою намагалося з тієї моркви здути.
Хлопці Глашку не кепсько розкрутили на тій морковці. Спочатку вона просто усміхалалася. Але через пару хвилин Глашка почала верещати на весь двір.
А зайчику з морковкою було все одно. А ті спіймали кураж та розкручують все швидше. Глашка вже зблідла, дарма що була вона засмагла чорноволоса та чорноброва смаглявка, вже у неї починалася ясна істерика, але хлопці з холодними виразами на обличчях продовжували розкручувати зайчика. Зайчикк скрежетав як у некепських хорорах, Глашка кричала, Христя стояла та мовчала, бо мабуть , через власний страх за Глашку , у неї відібрало мову. Але Алька завжди приходила на допомогу. Вона просила хлопців зупинити цю кляту карусель. І вони її дійсно послухали.
Від стресу Глашка злізши з каруселі розплакалась по справжньому. Але тим було все одно, вони вже пішли.
Пройде багато років, але Глашка так і не забуде цю карусель. І якби вони не проходили через Четвертий двір вже дорослими дівчатами, то Глашка завжди згадувала того зайчика.
Вже дорослою Христя думала , що у контексті екзистенціального потоку та літературного процесу в цілому,  це виглядає досить двозначно.
Жорстокість тих дітей , їх кураж та те, що потім з ними відбувалося протягом життя можна було пояснити хіба що тим, що вони росли переважно на вулиці , батьки були переважно постійно на роботі, бо район був переважно цілком пролетарський . Звичайно, в ті часи, коли назрівала криза і наближався 91 й. від такої пролетарськості захоплювало дух. І хто знав, що через багато років Христя , майбутня порно-поетеса згадуватиме ті часи та намагатиметься виловити в тому темному напів забутому підсвідомому океані свої дитячі перли та скарби.
Мабуть у цьому була для неї певна екзистенціальна потреба . І хоч тоді ще не настав час її Соціалістичному Ісусові, але через тридцять років, коли стане годі шукати нових форм та змісту, бо все вже виявлялось кимось сказане та забуте та знову виловлене з культурних скарбниць, Христя усе ж таки намагатиметься шукати нове у старому , нові форми, нові змісти.
У двадцять п8ятому, після Пандемії  , а потім війни, Христя шукатиме нових стилів у тому, від чого відцурався увесь світ: у забутих іменах, у виході в червоний, у соціалізмові та легендах про пролетарське дитинство .

Літній театр на Зарічному та концерт

Чому ж Христя вже будучи дорослою, знову і знову згадувала дитинство.  Глашку? Альку?  Вона й сама не могла це пояснити.
Можливо тому, що життя у певному моменті стало схожим на жорсткого темного емпата. Знаєте, це тепер стало модно, думала собі Христя, сидячи у своєму фотелі з філіжанкою кави в руках ввечері після уроків у гімназії . Життя ставало темним емпатом. Так , саме життя ставало цим модним темним емпатом. Раптом вона , сама Христя , стала помічати, наче хтось краде її  особистість,  краде її дитинство та юність, її шалені історії, її любов, її кохання, її секс..
Христя думала, що це роблять злодії чи невідомі сталкери, що зламують її соц. мережі чи імейли чи її вай- фай та таємно читають її новели та щоденники та  читають самі її думки…
Але подумавши ще трохи , Христя зрозуміла, що цим усім займається ніхто інший як сам час..Час стирав їх з поверхні води. Ходи чи не ходи по ній. Залишай чи не залишай сліди на поверхні цього квантового поля чи моря, але як повіє вітер, то все це мішається між собою..І глибинні шари, а вони ж мабуть тихо опускалися углиб цього екзестенціального моря , цієї ноосфери, цієї бінарної матриці, написаної чи Богом чи людьми…Безжальний Кронос їв своїх дітей.
Христя відчувала порожнечу, наче їх здувало цим вітром з самої пам*яті Космосу …
А їй не те, щоб хотілося залишитися у спогадах прийдешніх поколінь. Але наче й рано наче й рано було отак, склавши плавці, й безсловесно лягати на дно...Повільно ставати таким собі кормом для інших чи безсловесним білим шумом нових часів. Влитися в фоновий голос за кадром…Чи так тихо бухтіти під ніс свої прокляття чи благословення , дорослішаючи наодинці з власними привидами..
Христі хотілося чогось іншого. Шукати нових форм, незважаючи на обіцяну кризу культури та сучасного мистецтва, незважаючи на загрозу Третьої світової чи навіть ядерного вибуху, незважаючи на очікуваний Апокаліпсис…
Нові форми і новий зміст . нові жанри …Змішати стилі відомі чи придумати нові…Хотілося зламати сам  ШІ, через те, що цей сучасний Бог говорив з людьми і давав відповіді. А сама Христя вже давно їх знала…
Але ще хотілося все таки повернути собі свою історію. І кинути виклик самому Кроносу.  Хай би що він був…
Попри час, хотілося відчувати себе дитинною і смертною одночасно. Танцювати з вітром. Співати з водою.
…
Глашка займалася музикою. Христя  з Алькою в ті часи ще нічим особливим не займались.  Але Глашка була вже тоді продвинута.
Одного разу вона запросила їх на власний концерт.  А відбувався він там же на Зарічному.  Біля величезного магазину, який тоді гордо називався Торгівельний центр. Це й був такий собі центр соціалістично-культурної торгівлі. Сучасні торгівельні центри не йдуть ні у яке порівняння. У тому Торговельному центрі був продуктовий магазин: величезна зала на першому поверсі.  На другому поверсі теж щось було…
Але з іншого боку у цій велетенській модерній будівлі було величезне кафе і як не дивно пошта..
З іншого боку були теж магазини…І взагалі , виглядало це трохи дико, але  Христя часто бувала у тому магазині, що міг приснитися хіба що Емілю Золя.
Христя з мамою Стефанією ходили на телеграф,  говорити з бабусею Лідою з Орджонікідзе. Це була легенда. Потрібно було спочатку замовити розмову. Ваш адресат отримував виклик у себе вдома, де зазначався час і дата вашої майбутньої міжміської розмови. Ви приходили на телеграф, трохи чекали і через певний час вам оголошували: кабінка номер три, наприклад …І там вже вас чекало справжнє диво: голоси рідних та близьких тобто далеких родичів.
Іноді Христя думала, що будь у неї можливість , вона би влаштувала Революцію лише щоб захопити пару таких телеграфів з минулого. Ну так на пам*ять.
Скільки часу вони проводили у таких кабінках. Там навіть стояли пуфики для дітей. Тобто, Христя завжди думала, що для неї. Вона ж тоді була дитина.
В тому магазині працювала одна продавчиня. Це була темноволоса повнувата жінка. Вони з мамою Стефанією ходили до неї робити перев.*язки (мабуть у них в родині був поранений і лікувався вже амбулаторно). У цієї жінки був син.  Такого самого віку, як і Христя тоді : років сім чи вісім.
Одного разу вони якраз і прийшли на перв*язку. Христя , прости Господі,  сиділа та просто вертіла головою. А наступного разу та жінка таємниче й каже: ви пішли, а мій син потім так і не заснув. Питаю його: що трапилось. А він каже: Я закохався в цю дівчинку, вона така гарна, я ніколи не бачив  таких кучериків…
Ну що сказати, після цієї розповіді серце Христі теж було не на місці. Але більше вона того хлопчика не бачила.  Але сам магазин та навіть та вулиця потім ще пару років асоціювалися у неї виключно з приємними людьми і коханням.
Але біля того магазину був ще такий невеликий літній кінотеатр. Спочатку , доки його не розвалили місцеві вандали,  там були лавочки та сам екран . Але в той день там показували не кіно. Місцева музична школа якимось дивом привезла туди фортепіано і давали безкоштовний концерт для бажаючих.
Сама Глашка була у нарядному вишневому костюмі : піджачок та спідниця, сорочка з мереживним комірцем, ну чисто тобі ангел з церковного хору.
Христя з Алькою прийшли вчасно,  трохи спізнившись. Хор вже співав. Пісні Христя вже не пам*ятала, але образ Глашки у вишневому костюмі назавжди закарбувався в її пам*яті.
Вона дійсно була схожа на дівчинку, яку зібрали до першого причастя. Вираз обличчя у неї був такий самий.
Концерт вони дивились мовчки і потім теж чомусь промовчали. Але з того часу Глашка їм часто влаштовувала домашні фортепіанні концерти. Вони з Алькою завжди з задоволенням слухали.
Звичайно, як дівчинка співала у церковному хорі,  ті дівчата не могли співати. Бо ні церков ні католицизму власне тоді ще не придумали,  але через багато років , як вони з Глашкою виростуть, на жаль її життя ніяк не буде пов8язане з музикою і духовними співами. Хто знав, що Глашка стане центровою у їх химерному житті. Тобто,звичайно вона стане успішною та шанованою заміжньою жінкою.
А от Христя так і залишиться, прости Господі, собою. От вона й намагалася зібрати докупи своє життя , своє «я», свої історії та своє квантове поле, хоч би що на ньому зійшло…
Та хто знав, що є ті, що вміють збирати там, де не сіяли. А є ті, що вміють втрачати там, де втомились сіяти.

Майданчик з гномами
Іноді Христя думала: тоді  все було крутіше. Вони – крутіше.  Дерева – вище. Мультфільми – цікавіше  (жарт) і гноми – справжні.
Тобто, вони дійсно існували. 
Якраз навпроти кінотеатру «Зарічний» , позаду четвертого будинку, був невеличкий майданчиик, викладений модною плиткою , там було дві клумби та дві скульптури гномів якраз з казок. Гноми були гарно розфарбовані та тримали у кам*яних долонях кам*яні чаші з яких лилася чиста питна вода.
Це було настільки несподівано у нашому тоді ще не дуже облаштованному мікро- районі, там де  ще ні дерев в ті часи не росло, ні яких дизайнерських дворових заморочок не замислювалось навіть, коли все було ще бетонно чисто та дзвінко,  коли навіть самі стіни ще співали від захвату цим чистим простором, коли ти кричав, а багатоповерхівки відлунювали твій голос і звук стрибаючого м*яча так, наче ти потрапила у якусь звукову камеру для фізичних експериментів, і ти почувала себе космонавткою на Місяці, наприклад,  раптом ця ідилічна картинка, яка личила би якомусь поважному культурному парку.
Але попри все, вода  у чашах була завжди і Христя з дівчатами бігали туди, як втомлювались гасати своїми лункими дворами від Суріка чи Лиси. Вони так і говорили тоді одне одному : Ходім на гномів.
Там починався наче зовсім інший світ,  зарослий вербами та таємними лавочками, схованими під їх віттям, що звисало до землі,  там починався в*їзд на КРЕСівську дамбу.
Це завжди було улюблене місце Христі. 
Дамба була дуже красива, та що там казати, вона й зараз- справжній шедевр.  Справа у тому, що крім того, що дамба по справжньому стримує  потік Саксагані, він там утворює  широке  живописне плесо, по якому вони колись…стоп про це пізніше…Так от, пропри все, що дамба просто красива, вона ще й збудована своєрідною дугою, що природно якось вписалася у саму течію ріки. Дамба , викладена акуратними брилами каміння.  Одного разу взимку вони з мамою Стефанією та татом ходили на дамбу кататися  санчатами. І уявіть, їм це вдалося.
Тобто,  це весело : летіти на санчатах з самого верха дамби і вилітати прямо на річкову кригу.
Хочу сказати сразу, що вони каталися усі втрьох.  І мала Христя.  І тато. І мама Стефанія (вона була одягнена без жартів у довгу коричневу дубльонку з таким величезним хутряним коміром та хутряними манжетами). А  так як санчата були одні, то каталися по черзі. Ну знаєте, бувають моменти у житті, від яких захоплює дух.
Влітку дамба виглядала ще більш епічно: якраз  посередині знаходиться меморіал часів Другої світової війни. Там стояли справжні гармати.  І Христя не полінувалась облазити їх зверху донизу,  як вона ще не навчилася з них стріляти, бо на них є гравірування з усіма вимірами для влучної стрільби. І коли Христя випадково побувала там через багато років, то прикро було бачити, що наступні покоління позбавили такої самоосвіти через те, що всі таблички давно позамальовували фарбою.  Там тепер взагалі нічого стало читати. А тоді навіть всі ручки крутилися і працював приціл.
Звичайно, це жарт. Але сама дамба і чисте річкове плесо завжди заворожувало Христю. Що там було? Хіба що віддзеркалення неба з хмарами. 
На гномиках їх  чомусь  не діставали ні Сурік ні Лиса, вони мабуть туди просто не ходили, там можна було пити воду, спочивати,  сидіти і гратися на клумбі або залізти під вербове листя та сидіти на тій самій лавочці. 
Вони тоді просто розмовляли. Там було затишно , ці віти закривали весь білий світ, там було прохолодно і не чути автівок, що як не злітаючи у повітря , наче швидкісні боліди,  вилітали на дамбу та мчали кудись у своїх справах.


 

Козаки- розбійники
Чомусь у тому дитинстві вони часто грали у козаки – розбійники.  Це була доволі химерна гра.  Ватага дітей ділилися на козаків та розбійників, це майже як тепер гра у мафію. Місто засинає, прокидається мафія.
Але це були козаки і розбійники. Козаки повинні були тікати та ховатися. А розбійники- переслідувати та шукати.
Але увесь прикол був у тому, що козаки залишали стрілки крейдою.
Розбійники бігли за козаками та видивлялись ці крейдяні позначки на асфальті і йшли за тими стрілками.
Звичайно,  якщо ти козачка , то тобі вигідно подовше побігати від розбійників.
Тому Христя з Алькою, якщо були козачками, то старалися ставити ці стрілки рідше, щоб розбійникам було складніше шукати.
А потім вони ходили тими химерними маршрутами. Іноді йде Христя зі школи, а на асфальті під ногами – ці стріли крейдою . Хоч йди за ними , хто –зна куди вони тебе виведуть, бо химерні дороги козаків. Але ще  химерніші були дороги тих, хто вийшов з гри. Пішов додому спати чи у школу,  чи у магазин за морозивом, чи просто через те, що гра закінчилася. Але їх маршрути залишались написані на асфальті. 
І тоді Христя йшла і в неї виникало моторошне відчуття, що ці маршрути вже так і лишаються вічні, але на них вже не повернутися. А якщо повернешся , то не ясно ще, ким станеш: козаком чи розбійником.
Але у козаків –розбійників потім грали все менше і менше. А Христя любила цю гру.
Іноді вона так сама по собі малювала ці стріли без гри. І вони залишалися вже назавжди. Їх  вже не можна було стерти.
Можливо, вона так намагалася залишити щось типу слідів на воді, чи хоч на асфальті. А може їй здавалося, що  хтось її шукатиме коли-небудь. Хто. Вона не знала, і навіщо – не знала також. Тому малювала стріли на асфальті.
Їх не стерти вже. Ні Зарічного, ні Альки, ні Глашки ні самої Христі – маленької бідолашної кучерявої дівчинки ще у зеленому картатому платтячку, що натирало під пахвами. І її розбиті колінки і її невпевнені рухи і сірий здивований погляд на світ , її цікавість та зачудування . її простодушність та улюбленість книгами та пригодами,її вічну прихованість та мовчазність, та слухання усього, що її оточувало: природу, розмови, дорослі теревені та телебачення,  її наївну віру в дружбу, в дитинство, в маму й тата, в Космос та Леніна , та Комуністичну партію, що охороняла їх дитинство . ні в Ернесто Чегевару. Ні в старшого брата Альки, що незримо їх охороняв одним лише своїм іменем, що його боялися на їх вулиці.
І ті класики , що вони креслили на асфальті. Стрибання на резинці, і гра у козла, і в числа , і в кись- брись, і в колечко…Ці безкінечні дитячі ігри, ці плітки про сусідніх хлопців, що росли поруч і десь гупали м*ячем на сусідньому майданчику, ці теревені про дитячі фільми , про школу, про цукерки та жуйки, про Рабиню Ізауру та Наташу Корольову , про Філіпа Кіркорова та Наташу Корольову.

Поцілунок з Урсулою

І  хоч вони більше гралися тоді утрьох: Христя, Алька та Глашка, хоч їх завжди і всюди бачили разом, але іноді приходила ще й Урсула.
Вона була у порівнянні з ними якась навіть благородна: висока, з тонким каштановим волоссям, у неї був печальний погляд та зелені очі. Вона гарно одягалася у порівнянні з ними. Бо Христя переважно носила простенькі ситцеві радянські сукні, вони були різнокольорові, але з такої цупкої тканини, що, здається, що могли правити скоріше за лати Жанни Д*Арк.  Алька одягалася звичайно у спортивному стилі. Глашка з них була , наче лялечка: теж у платтях та ще й з бантами, але чомусь завжди якась випрасувана накрохмалена чиста та охайна.
Але в Урсули мама працювала  в у  справжньому ательє. Тому Урсула одягалась якось зовсім по домашньому, майже по Бурді. В дитинстві Урсула писала вірші, була трохи іронічна , меланхолійна та доволі добра у порівнянні з трохи забіякуватою Христею,  веселою Глашкою та трохи колючою Алькою.
Урсула нагадувала м*яке спокійне кошеня.
Одного разу Христя була вдома сама. Вона любила залишатися вдома сама. Тоді вона царювала тут. Наче їх квартира була маленьким її особистим королівством: витягалися з шаф купи журналів , книг та вінтажних підшивок Огонька, вона тоді цупила з купи нових зошитів – зошит , читала журнали, малювала принцес та перемальовувала картинки з тих книг та журналів, танцювала  , співала і взагалі нікого не слухала, бо вдома нікого не було.
Тоді до неї прийшла Урсула. Христя здивувалася, бо Урсула була рідка гостя у неї. 
Вони з Урсулою раніше майже не дружили, бо вона бувала трохи високомірна, короче, гнула кирпу, більше дружила з Алькою і більше їй довіряла. Вони росли там якось разом ще до того, як приїхали на Зарічний.
І ось Урсула у неї Христі вдома.  Христя стоїть і думає, що тій потрібно, бо здавалося, що навіть говорити не було про що.
Але реальність перевершила усі Христині очікування. Урсула якийсь час мовчала, хвилини зо дві- три, а потім запропонувала їм поцілуватися в губи.
Христя такого не чекала. Тому подумала секунд десять, а потім погодилася.
Вони зайшли до спальні, там де було двоспальне ліжко, застелене гаптованим шовковим зеленим покривалом. І наступної миті гарячі трохи сухуваті губи Урсули притислися до губ самої Христі. У тої ледь тремтіли руки, але через мить вони вже лежали на ліжку і Урсула цілувала Христю вже по дорослому і пестила руками її тіло.
Раптом сама Урсула та й Христя отямились та сіли на ліжку. Одна дивилася на одну. І наступної миті вони вже голосно розсміялися.
 Мені не дуже,-  сказала Урсула. Здавалося її попустило. А Христя поки що намагалася усвідомити те, що відбулося. – А тобі як?
Мені теж не сподобалось,  -  тихо сказала Христя. 
Тоді Урсула,здається, сразу пішла додому. А Христя залишилася в себе вдома. Вона так само ходила кімнатами, читала журнали та дивилася у вікно на зелене море дерев,  що закривали вигляд на річку на 129 квартал, на майданчик під вікнами і усміхалася. 

Погроза Альки

З того часу Христя та Урсула стали подругами. Тобто, з того часу вони якось стали дружити й собі. Урсула тоді мабуть стала довіряти Христі.
Нікому вони так і не розказали про те, що з ними тоді трапилося.
І життя продовжувалось так, як і йшло до того.
Одного разу мама Стефанія , як завжди , прийшла в гості до пані Злати на філіжанку кави. Христя прийшла до Альки.
Настрій у неї завжди був трохи кумедний. Вона завжди готова була і сміятись і плакати.
На той раз Алька чомусь сиділа насуплена. Її зелені очі дивилися підозріло та трохи колючо. Христя знала той трохи сердитий незадоволений прискіпливий погляд з-під її чорних довгих вій. 
Але Христя дивилась безтурботно порожньо та  чесно , мабуть в її погляді злітали птахи і відважні капітани вели свої  сміливі каравели кудись за небокрай. Вона й гадки не мала, що Алька їй скаже наступної миті.  Адже дитинство минало так швидко. Літо та осінь, а навіть – Новий Рік і Пісня року, потім весна – все це було таке летюче й скороминуще, Христя не вміла довго журитись, вона була ще дитинна й смертна.
І в цей момент просвітленості та самого екзестенційного потоку, що перетікав крізь Христю не зустрічаючи ні перепон ні спротиву, Алька доволі доросло раптом їй сказала:
 Знаєш, у мене бабуся була циганка. Так що стережись мене..
Христя заглянула в її зелені серйозні очі і їй здалося, що в них зблиснули блискавки усіх гроз, що ще проноситимуться над її життям.
Христя тоді теж промовчала. Адже вона нормально відносилась до циганів, а після того, як Алька призналася у своєму корінні , то ще більше полюбила.
Тоді якраз цигани стали напрочуд популярними. Виходили такі фільми, як Невловимі месники з Яшкою, у якого Христя сразу безнадійно закохалася,  Табір уходив в небо, Будулай шукав своє щастя-долю та легендарний Нікіта Михалков з Мягковим ділили Ларису Гузеєву. Там теж танцювали цигани.  А Христя любила кіно. Циган . Своє життя. Дитинство. Школу. Альку та Алькиного старшого брата.
Та що там казати, якби була можливість, Христя покинула би свій світ, свій Зарічний та улюблену школу, книги про піратів та романи Майн Рида та полинула би за крайнебо  ,  щоб знайти себе на волі. Вона й сама би воліла стати циганкою та танцювати під небом всіяним зірками біля багатаття. Слухати пісні та гадати по руці.
Але поки що приходилося ходити до школи та виконувати домашнє завдання.
І життя, над яким втім вже збиралися зелені грози, було попереду.

Пані Злата про дерева
Таке химерне було їх тоді ще радянське дитинство. І якщо в школі , наче у доповненій реальності , зі сторінок книг над ними проносилися революції та громадянські війни, реальний  вчительський автократизм , школярські бунти, поки вони так дозрівали до справжніх бунтів, кривавих збройних сутичок та організованої злочинності, поки вислуховували від класної керівнички про власну ганьбу та безнадійність усього покоління, над ними також тихо проходили шелестіли весна літо осінь зима і знову весна…
Так все проходило, що їм тоді було непомітно .
Влітку вони ходили на пляж. Степова річка Саксагань була неширока. Але глибокі ріки течуть тихо. Її підступність була у її мутній коричневій непроникності. Під цією водою наче не було дна, наче вона вела у самі підсвідомі глибини, з яких піднімалися мутні страхи та фобії її Христі дитинства.
Це якщо заплисти далеко , метрів хоча би за п*ять десять від піщаного берега, зарослого споришем та полином.
Але вони спочатку переважно  плавали у берега. Там під водою був  обломок якоїсь промислової рури, це було моторошно, як у хорорах, але їм було все одно. Вони залізали на тут руру та стрибали з неї у мутну  воду. Це було щасливе дитинство .
Вони ходили так вчотирьох. Спочатку,  поки вони з  Алькою не виросли, мама Стефанія та пані Злата ходили з ними на пляж.
Мама Стефанія любила плавати і плавала дуже добре. І запливала далеко. І засмагати любила. Вітер розвівав її темно-каштанове кучеряве волосся. Пані Злата переважно сиділа у позі якоїсь грецької  німфи. Її чорне довге волосся теж виглядало епічно. Алька була худа з тонкими руками та ногами. А Христя – Христя була нормальна , але плавати ще взагалі не уміла. Вона навчиться з атом у Ялті у тринадцять.
День був літній і сонце ніжно припікало їх,  вони вдихали чистий полиновий дух і річкову свіжість (як не дивно попри усю свою мутність та коричневий колір, річка пахла приємною свіжістю , в ній ловили рибу і тягали раків, хлопчаки влітку купалися та стрибали з дамби,  нею ходили каное та байдарки, неподалік на КРЕССі  був клуб юних  море ходів і човнова секція, іноді  навіть пропливали катамарани, ну тобто все було облаштовано для відпочинку трудящих) . Пляж був трохи всипаний піском, але переважно це був зелений звичайний трав8янистий берег  зі звичайним степовим зіллям. Над ними розкинули віти верби та тополі…ні тополь не було…Тільки верби.
Пані Злата  раптом повернулася до Христі і з дивною загадковою усмішкою сказала:
 А я іноді говорю з деревами. Як це пояснити звичайним людям, що я чую, що говорять дерева?
Вона усміхалася і сонячне проміння заплутувалося у її карому  погляді.
Наприклад,  он та верба – вона дівчина. Я її чую. Вона зі мною говорить.
Алька при словах своєї мами закотила очі під лоба. Але Христя просто рот відкрила від захвату. Вона то повірила,  що пані Злата вміє слухати дерева і говорити з ними.  З того часу Христя і сама прагнула почути , як говорять дерева.
Вона росла  з цією маленькою таємною мріє: почути як говорять дерева. А пані Злата потім ще розповідала їм легенди про чаклунів, що жили біля них по сусідству. Алька  виразно дивилась на Христю та викочувала дивні круглі очі, але Христя була у захваті.
Міські містичні легенди її заворожували та народжували в її дитячий уяві тисячі фантазій. Наче самі казки оживали в тих розповідях . у цьому у такі хвилини мабуть народжувався її власний романтизм, віра у потойбічне,  відчуття природи, як вона дихає чи відчуває їх  самих, ще дітей. Наче сама природа оживала та народжувала казки та фольклорні образи русалок та містичних підводних чудовиськ.

Наташа та хом’як
Однокласниця Христі – Наташа – була висока худорлява дівчина. Її лляне волосся було абсолютно білого кольору, але очі- були карі.
З Христею вони дружили з початкової школи. Наташа була якась досить врівноважена та розумна. Хоча Христя й читала бойкіше, Наташа була біль флегматична, але все таки попри все , саме Наташа здавалася розумною у порівнянні з непевною Христею.
Наташа завжди розумно міркувала та приймала правильні рішення.
У них з Наташею була гра. Придумала її  Христя. Вони грали в неї протягом кілька років. Вони уявляли, що вони сестри.
Вони так і домовлялися: як будемо йти зі школии, давай уявляти, що ми рідні сестри і в нас одні батьки. Хоча  у Наташі була класна мама і її власна старша сестра. Але гра їм обидвом подобалась.
Вони йшли зі школи разом, хоча йти потрібно було у різні боки. Наташа жила на 7 Заріному , а сама Христя – на Десантній через дорогу.  Але забачивши когось, чи раптом хтось повз них проходив, вони  підвищували голос і починали удавано сваритися, щоб привабити до себе увагу і при цьому говорили щось на кшталт: А я мамі розкажу і вона тебе накаже.
Або ж одного разу вони з класом прийшли на урок музики. У музичний кабінет. Він був поруч із актовим залом.
Вчителька музики була невелика на зріст,щоб не сказати з горіха зерня. Вона попросила Наташу зі зростом топ моделі чи то витерти пил чи ще щось, але потрібно було вимити губку у відрі з водою . от вчителька стоїть та задерши голову, ми були мабуть у класі шостому чи п*ятому, пояснює Наташі, що їй треба зробити. Треба було бачити скептичний вираз обличчя самої Наташі. Христя , що сиділа за своєю партою ледь не впала зі сміху.
Але усе таки одного разу вони побилися саме з Наташею.
Христя була не те, щоб дуже спокійна , мабуть, ні, бо могла щось утнути. Але й не була конфліктна. Треба сказати, що взагалі не любила конфліктів і могла скоріше припинити розмову взагалі, але не доводити до сутички.
Але на цей раз щось явно пішло не так .  Христя витирала дошку . Ретельно, вимивши ганчірку, витирала дошку. Потім знову йшла мити ганчірку, бо дошки у них в класах були величезні.
Христя, мабуть , захопилась. А Наташа, можливо, просто скучила за дружнім спілкуванням. Але вона підійшла та стала ні сіло ні впало малювати на тільки що ретельно вимитій дошці. Спочатку Христя терпляче витерла декілька малюнків, але  Наташу це не зупинило. З веселою довірливою усмішкою Наташа малювала знову й знову. І тоді у голові Христі щось переключилося. 
Вона спочатку відштовхнула Наташу, але та теж не дала себе ображати. Короче, почали дівчата з пари стусанів, а через мить на них уже була спрямована увага усього класу , дівчат, хлопців, що з криками: о, давайте…вже коментували бійку дівчат біля дошки.
Це тривало мабуть, поки дзвінок не задзвонив.
Через багато років сама Христя дивуватиметься з тієї бійки, але ж Наташа була доволі флегматична дівчина і сама Христя теж. Але що було те було. Слід сказати, що хлопці на той раз все таки трохи розчарувались.  А Христя з  Наташею потім все одно помирились.
Одного разу Христі подарували справжнього хом*яка. Він жив у відрі. Їв зерно та фрукти . був пухнастий та милий, як положено було хом*яку. Христя назвала її Піпа, бо думала , що то була дівчинка.
А як прийшла до школи. То похвалилася перед Наташею, що має тепер хом*яка. Після уроків Наташа безапеляційно підійшла до Христі та сказала, що піде до неї додому дивитись хом*яка. Христя здивувалась, бо  однокласниці до неї додому ще не ходили, але зраділа.
Разом з Наташею вони так і прийшли додому до Христі. Христя зняла сандалі та пішла собі пити воду. Наташа стояла біля дверей, насупившись та все здавалось чогось чекала. Але потім усе таки спитала: А хом*як де?
Христя про хом*яка згадала та пішла за відром.  Наташа у нього зазирнула та розплилася у посмішці.  Попросила дозволу пограти з хом*якомм та якийсь час валялася на двоспальному ліжку , перекидаючи хом*яка з долоні на долоні і щось до нього лепечучи.
Христя стояла та дивилася, як Наташа грає з її хом8яком, а потім усе таки приревнувала і хом*яка у Наташі відібрала.

Любка та їх посиденьки у дворі на гойдалці

І треба ж такому трапитися. Що з іншою однокласницею- Любою -  Христя теж жила на різних вулицях. До дому самої Люби було рукою подати, його навіть було видно зі шкільного двору. Цей двір, як би це сказати, був з усіх боків оточений будинками і від цього складалося враження якогось затишку. 
Іноді Люба говорила: Ходімо у мій двір.
Вони приходили та сідали на гойдалку або такий невеликий дитячий будиночок. Усередині таких будиночків були лавочки і дуже зручно було сидіти і теревенити . вони могли так сидіти у тому будиночку годину чи дві, потім мама Стефанія питала у Христі, де вона була.
Але Христя про будиночок чомусь ніколи не розповідала.
Але ще через один будинок жили знайомі мами Стефанії та тата.  Вони ходили іноді до них в гості. У ті часи це називалося дружити домами.
У них був син на рік чи пару років молодший . Христі подобалось ходити до них, бо у С.  були класні іграшки. Різні конструктори.
Проектор для перегляду діафільмів. Мама С. іноді ставила їм ці діафільми, коли у них в гостях збиралося декілька дітей.
Але найбільше самій Христі подобався справжній гоночний трек. Звичайно, він був іграшковий. Але конструкція була вражаючих розмірів. Цей трек потрібно було зібрати. Потім вони брали маленькі іграшкові різнокольорові мотоцикли та пускали зверху цим треком. Який мотоцикл спустився перший, відповідно, той вигравав.
Вони з С. завжди доволі весело проводили час.
Але одного разу вони вийшли у двір. Їх сразу зібралася ціла ватага. Вони вирішили піти на котлован. Котлован був виритий позаду їх багатоповерхівки.
Котлован углиб був метрів двадцять. Іноді він наповнювався водою. Але в той раз стояв порожній, мабуть якісь грунтові води то підходили то відходили. Взагалі, через багато років Христя зрозуміє, наскільки це було небезпечно і моторошно , морозом трохи сипане поза спиною але тоді , як були малими , вони про таке не думали.
Прийшли вони до того котлована. Навколо нього звичайно було справжнє глинисте розскисше болото. Але на той раз їх це не зупинило.  Діти попхались у те болото, щоб позаглядати у котлован.
Висота була вражаюча, і десь на дні виблискувала брудна глиниста калюжа.
Голова у Христі закружилася. Вони стояли ледь не над прірвою . Поки не відчули, що їх ноги повільно уходять у це глинисте болото.  Вони  тонули  у ньому .  Але поки вони це усвідомили, то погрузилися у болото ледь не по щиколотку.  А коли почали витягати ноги, то тут Христя зрозуміла, що зробити це майже неможливо. Через сандалі. Сандалі втонули назавжди. Усвідомивши цей прикрий факт, Христя якось з тих сандалів вилізла. Лишивши їх назавжди у тій топі. Витягнувши ноги, по коліна вимазані глиною, вони все таки пішли додому. Батьки звичайно, були шоковані скоріше не з того, що Христя загубила сандалі, а через сам котлован. Адже ми могли просто поїхати у прірву разом із цим розкисшим болотом. 
Потім ще багато ночей Христі снився котлован. Він став уособленням усього жаху її дитинства.  Він наче сам притягував її увагу, піднімаючи з підсвідомості  страхи та якийсь древній жах. Вона тоді прокидалася та довго лежала у темноті,згадуючи моторошну глибину котловану.
Той котлован простояв декілька років, поступово дрібнішаючи. А ще через деякий час на його місці побудували сучасний торгівельний центр.
Але десь там залишись її Христі сандалі. Тепер, звичайно, це здається смішним: добре, що самі живі лишились . Але тоді Христя почувала себе ідіот кою через ці сандалі.
Колись вони самі прийдуть в гості до Христі та мами Стефанії та вони з С., який був молодше її на пару років сидітимуть у кімнаті, розглядаючи глобус. Вони зададуться питанням, чому люди з того боку Землі не падають у Космос. Це буде най цікаві питання, бо про гравітацію вони ще не вчили. А С. тоді ще взагалі тільки починав своє навчання у школі.

Випадок на уроці з ручкою
Христя так само ще навчалася у початковій школі.
Зінаїда Василівна крім того, що вчила нас математиці та російській мові, та билася над тими, хто безнадійно не хотів читати, якось замислила  провести захід на честь дружби народів. Нам роздали ролі, ескізи народних костюмів представників різних націй, що тоді населяли Союз. 
Христі дістався ескіз з казахським народним костюмом. Мама Стефанія замість того щоб скористатися допоміжними матеріалами та сконструювати костюм самотужки, десь дістала справжній.
Христі костюм дуже сподобався. Там були такі шовкові блакитні штанці , сорочка та гаптована довга жилетка безрукавка.
Крім того до костюма була така шапочка.  Єдине  чого Христі бракувало- це довгих кіс. На ескізі їх було декілька. Тобто, казашки заплітали не одну косу, як слов*янки, а по десять чи ще скільки.
З косами були проблеми. Бо кучеряве Христине волосся було пухнастою хмариною, але коса виходила тонка та непевна.
Але замість того, щоб засмучуватися , Христя зраділа неймовірно. Понесла костюм Зінаїді Василівні. Вчителька костюм неймовірно похвалила, показала усьому класу, однокласники подивились на Христю з повагою . і дівчинка стала з нетерпінням чекати цього бразильського карнавалу.
Але час йшов і нічого не відбувалося. Чи то вчителька відволіклась, чи то передумала. Але Христі так і довелося покрасуватися у шовкових шароварчиках.
Натомість , вчителька зібрала хлопців та вирішила провести захід на честь Олександра Суворова.
Спочатку вона розповіла учням про самого Суворова. З дитинства він ріс хворобливим хлопчиком, але потім почав займатися спортом та загартовуватися , при чому він робив це самостійно.  І через декілька років став полководцем та не програв жодної битви.  Крім того прославився тим, що придушив багато повстань. Про одне з них Христя через багато років читатиме у відомого українського поета.
Хлопці розігрували цілу виставу, у якій вони вибігали усією ватагою на сцену, з рушницями у руках, на сцені відбувалася пальба з рушниць та гармат, потім вони здобували перемогу над якимось містом та вибігали зі сцени. 
Батальні сцени вчительці вдалися тоді особливо добре, бо успіх був приголомшливий.  Вони навіть були у справжніх  мундирах та кашкетах.
А Христя свого карнавалу так і не побачила. Натомість,  вони все таки побачили саму виставу про Суворова

Тоді вона сиділа за однією партою з однокласником на ім*я Віталік.
Віталік був хлопець симпатичний і цілком цього певний. Сидів він завжди трохи напівобертом до самої Христі, опираючись ліктем на спинку стільця і з паскудною ухмилочкою частенько саму дівчину займав дивними жартами.
Христя взагалі була дівчинка доволі спокійна і в таких випадках мовчала та терпляче переносила погане виховання однокласників. Але у той раз в її голові знову щось переключилось. Вона схопила ручку , наче це була її єдина за все життя холодна – прехолодна зброя та ударила бідолашного Віталіка прямо в груди. Ручка написала на Віталікових грудях різку синю лінію , трохи пом*яла  саму сорочку та відірвала ґудзик. Віталік при цьому навіть не поворухнувся, треба сказати,що він був доволі міцний хлопчина.
Христя тут же  заспокоїлась , а от Віталік- ні. Саму Христю Віталік потім діставав дуже довго дивними пропозиціями типу зашити йому сорочку чи випрати її, чи пришити ґудзик.
Сповнена почуття власної гідності ,  Христя завжди ігнорувала ці інсинуації Віталіка, але вираз його обличчя вже ніколи так і не могла забути.
Вже у дев*ятому класі Віталік неодноразово намагатиметься Христі освідчитися у коханні, але так як на його устах так і згасне ця паскудна ухмилочка, то Христя йому так і не повірить.
Через декілька років Віталік займатиме її вже свідомо через почуття гумору  самої Христі. Якось непомітно для самої дівчини , однокласники звернуть увагу на її гострий язичок та не упускатимуть можливості якось її спровокувати, щоб почути черговий убивчий жарт. 
Потім вони простодушно зізнаються, що їм подобаються її жарти і Христя тоді перестане ображатися на однокласників.

Літо в Орджонікідзе
Після виснажливого навчального року за читанками та розв*язуванням задач, співанням революційних пісень та гімну Союзу Радянських Соціалістичних Республік , наступало літо.
А літом Христю відвозили до Орджонікідзе. Того самого, де на площі дрімав під спекотними каштанами самотній Серго Орджонікідзе – герой Революції та  Громадянської війни, славетний побратим Іосіфа Віссаріоновича.
Вони знову жили то в міські квартирі, де під вікнами росли акації. А якщо визирнути з лоджії, то в ніс ударяв запах парфумів та мила з магазину, що був на першому поверсі під квартирою бабусі.
Віталік та Алька з Суріком і Лисою залишалися в КР. Христя опинялась тоді зовсім в іншій реальності, ніби на іншій планеті.
Вони жили дуже затишно. Дід тоді ще ходив на роботу. Вони з бабусею іноді ходили у величезний універмаг. Він був на другому кінці міста. Але місто було таке затишне, обсаджене каштанами та акаціями, що скрізь було приємно гуляти.
Вони йшли до універмагу повз крамниці, парикмахерські та кав*ярні і кіоски з хлібом . і це все виглядало так по-домашньому комфортно, наче в невеликих італійських містах, де господарі своїх крамниць ставлять стільці на вулиці , щоб попасти перехожих.
Універмаг був вражаюче велетенською спорудою у модерному стилі. На першому поверсі було щось типу меблевого магазину. Але на другому поверсі , на якому завжди товклося найбільше народу,  були найрозкішніші товари на світі. Мама Стефанія колись спитала, чому в КР не привозять таких розкішних речей. То їй сказали, що місто Орджонікідзе через стратегічну важливість видобутку марганцю  є місто зі спецпризначенням. Тобто, мешканців цього міста неймовірно балували поставками того, у чім в інших містах мешканці в ті часи починали відчувати дефіцит.
Там можна було купити все: груди тканин, білизни, промтоварів: парфумів мила, якісь люстри і світильники, предмети соціалістичної розкоші, предмети мистецтва , одяг.  взуття, техніка : фотоапарати та якісь репродуктори радіо  - все, чого душа забажала можна було віднайти у тому універмазі.
У фойє на другому поверсі був розташований диван для відвідувачів. Метрів двадцять був той диван. На ньому можна було сидіти, гуляти по ньому пішки, валятися , Христя не уявляла тоді , що ще…Але  для малої Христі не було розкішніше насолоди ніж проводити час на тому дивані. 
Її залишали там , коли мама Стефанія приїжджала до бабусі і вони вдвох йшли в універмаг.
Так проходило дві години, Христя встигала з кимось познайомитись та розлучитися назавжди, а  потім вони приходили, мама Стефанія тримала у руках коробку з новими сандалями та вони з бабусею починали їх на Христю приміряти прямо на тому дивані.
Далі Христя йшла гуляти вже у нових сандалях і за звичай, сяюча від щастя.
Іноді їй купували навіть нове плаття. Це ще більше додавало до щастя.
Але найбільшою Христинею радістю було відвідування магазину – Дитячий світ.
Цей магазин знаходився по червоній лінії. Це була центральна пішохідна вулиця, що вела від площі , на якій стояв Серго Орджонікідзе до протилежної площі- з величезним Будинком Культурии у модерному стилі , готелем та Білим Домом.
По дорозі за звичай, Хрисстя з нетерпінням починала заглядати в очі мамі Стефанії чи бабусі. І їй казали: або не сьогодні, немає часу, або , ну ладна, давай зайдемо.
Мабуть , це був рай. Бо чого там тільки не було. М*ячі, велосипеди, пупси, візочки для пупсів , ляльки по півтора метри зросту. Одяг і взуття. Христю переважно не цікавив. А от від ляльок очей не можна було відвести.
Мала Христя не зводила очей з тих величезних ляльок у різних платтячках з величезними ляльковими блакитними очима. Мабуть, вона би душу дияволу тоді продала за таку ляльку.  Може, самій Христі хотілося мати сестру чи хоча би подружку, бо ляльки були наче живі.
Але про ляльку – окремо. Дві таких ляльки у Христі було.
Одну – Ніну – величезну блондинку з блакитними очима Христі з армії привіз дядя Саша.
Дядя Саша був абсолютною зіркою та легендою.

Дядя Саша
Дядя Саша – молодший брат мами Стефанії. Високий і величезний , наче ведмідь. Він втім був абсолютною дитиною.

Він служив десь на Півночі . і коли повертався потягом зі служби, то купив Христі – тоді ще їй було мабуть рік або два, - якраз омріяну нею метрову  ляльку. Лялька у домі була предметом культу, бо бабуся строго на строго не дозволяла її торкатися. Лялька стояла на видному місці для краси. А Христя вмирала від бажання з нею пограти.
Але у домі була ще одна метрова лялька- Женька.  З нею бабуся грати дозволяла.  І Христя проводила з Женькою усі свої дитячі часи.
Христя пам*ятає, що він був неймовірно добрий, дуже  багато заробляв, але мав конфронтацію з бабусею Лідою через своє невиліковно добре серце, вірніше , через гроші. А справа у тому, що дядя Саша мав дуже багато вже одружених друзів із дітьми. Зазвичай, дядю Сашу радо запрошували бути хресним батьком. Охрестивши усіх дітей своїх друзів, він втім сам одружився тільки десь після тридцяти п8яти. Але усім своїм похресникам він завжди дарував шалено дорогі подарунки або й просто- гроші.  Часто й самі друзі позичали у нього гроші, але ніколи не віддавали. Бабуся неодноразово намагалася у цей процес втрутитись, але дядя Саша завжди ретельно захищав права власних друзів на його статки.  І коли бабуся намагалася вийти на самих друзів, зустрічаючи їх десь на вулиці, їй завжди відповідали, що віддадуть, або що гроші дядя Саша подарував сам, коли був напідпитку чи просто на День народження якогось похресника.
Христя росла , спостерігаючи за цим довготривалим сімейним майже юридичним процесом.
І чомусь, малечею вона була завжди на стороні дяді Саші.
Дядя Саша у ті часи був доволі крутий.  З Півночі він привіз не тільки ляльку Ніну, але й обладнання для підводного занурювання, розкішний транзистор, який обклеїв картинками’ з красунями, прилад для друку фотографій, хоча сам фотографією не займався,  купив собі мотоцикл та дружив з футболістами місцевої зіркової команди.
Він був веселий та любив хильнути чарчину, хоча так щоб сильно випивати, то такого не було. Ну, знаєте, такий вічно молодий вічно п8яний, але не алкаш.
Крім мотоциклу у дяді Саші був гараж власне для цього мотоциклу.
Пізніше дядя Саша остаточно унезалежнився від бабусі Ліди , купивши собі телевізор та комод з встроєним холодильником.  Далі вони вели розмови на рівних правах. Маючи статус кво  від бабусі Ліди, яка доволі активно прагнула стати частиною його бурхливого економічного життя, дядя Саша був сам собі господар.
Христю дядя Саша обожнював , хоча й дражнив нещадно. Христя бісилась, але коли дядя Саша давав їй гроші на морозиво чи тістечка, які вона бігала купувати у кав8ярню «Льдинка», то все йому прощала.
Коли наступав час копати картоплю на Рудніку, то бабуся вступала у довгі тонкі дипломатичні перемовини з дядею Сашею  щодо трансферу данної картоплі за допомогою його мотоциклу. Тоді дядя Саша довго думав, прикидував, коли він зможе приїхати на Рудник за картоплею, говорив бабусі: приїду у вівторок. Бабуся заспокоювалась і встановлювався мир.




Вовка . Мотоцикли

На Руднику у домі діда Віктора жив його молодший син – Вовка. Вовка був молодший за дядю Сашу років на п8ятнадцять. Але теж був крутий неймовірно.
Він теж мав мотоцикл. 
Жив він спочатку на веранді. Це була така затишна засклена кімната, в ній було напрочуд гарно, тому що над вікнами вився виноград і крім внутрішнього затишку у кімнаті виникала своєрідна оптична прикраса : тіні від виноградного листя падали на шпалери та підлогу.
Навпроти ліжка у Вовки висів портрет Сталіна.  Мінімалістичний та загадковий , він викликав у малої Христі купу питань.
Колись Христя не витримала та спитала: Хто це?
Бабуся відповіла, що це вождь.
Чий вождь,- виникло наступне питання у Христі.
Вовки , - відповіла бабуся. – Не чіпай, - додала бабуся. Це- Вовки.
З того часу Христя втратила спокій, бо  дивлячись на портрет Сталіна , Христі кортіло, щоб він був не тільки вовкин вождь, а й її – Христин.
Але , як на зло,  кожного разу, як вона питала дозволу присвоїти  собі вождя, бабуся строго їй наказувала вождя не трогать, бо він вовкин.
Це було так прикро,  що іноді лежачі у кімнаті Вовки , у тій самій де був портрет Сталіна. Христя думала про нього у темряві. 
Про Вовку, про невідомого загадкового вождя, про виноградне листя, про дельфінів ,  про свої мрії,  про ще більш загадкового старшого сина діда- Сашу, про якого завжди говорили пошепки, навіть коли збирали йому посилку у армію, про літо, про своє життя, про Синдбада- море хода, про піратів і омріяні пригоди.
…
Одного разу  бабуся зустріла на Рудніку якусь свою знайому.  Та розповіла про свій сад. І запросила малу Христю в гості поласувати полуницею, мовляв. Полуниці дуже багато.
Наступного дня Вовка на своєму мотоциклі мчав Христю  у сад до знайомих.
Христя із захватом мчала на мотоциклі, сидячи позаду  Вовки та міцно за нього тримаючись.
Вовка привіз її до тих знайомих та залишив. Сад був прекрасний. Це типу як пізніше давали дачі. Але сад.
Там можна було посадити фруктові дерева , городину та навіть побудувати невеликий домік. 
У господарів виявилася своя онука-  дівчинка десь таких років , як і Христя. Вони одразу подружились.
Спочатку дорослі пішли збирати полуницю. Вони з  тією дівчинкою сиділи за столом, бовтали ногами, знайомились та спілкувались. Потім дорослі принесли тарілку з полуницею і сказали: полуницю не трогать, потім поїсте.
Було б сказано.
Христя сама б полуницю трогать не стала та ще не свою. Але дівчинка сама її запросила. Вона приклавши палець до губів, протягнула одну полуницю, потім другу. Сонце світило над головою. Вони пригрілись у тіньочку виноградника ,  дитинство було щасливим , полуниця виявилась дуже смачна. З дівчинкою вони задружили і сиділи гарно собі спілкувались.
Полуниці вони з*їли не багато, по дві чи три. Але дівчинка по заговірницьки попросила Христю не говорити дорослим, що полуницю вони куштували.
Так вони провели декілька годин.  Дорослі зібрались додому.  Забрали малих та повернулись з саду додому. Там вони й далі гралися з дівчинкою . їх нагодували борщем,  про полуницю ніхто нічичирк. Христя ще почекала, що її офіційно пригостять полуницею.  Але час йшов, вже й Вовка по неї приїхав.
Христя ледь не лопнула від гордості , що поїде додому на мотоциклі та ще й з дорослим хлопцем. 
Вовка примчав Христю до бабусі Ліди та наче по всьому. Христя про полуницю геть забула. Але бабуся наступного дня просто так візьми й спитай – полуниці наїлась.
Христя була чесна дівчинка, вона виросла на Зарічному. Чесно дивлячись в очі власній бабусі, не змигнувши оком, вона сказала, що полуниці не їла.
І тут вийшов непоганий скандал. Тому що бабуся щиро обурилась, що дитину не нагодували полуницею.  Вона якось зв*язалась з тими знайомими та сказала  все, що про них думала від щирого серця. 
Все закінчилось справжньою очною ставкою. Їх звели з тою дівчинкою  та спитали:  Христя, невже ти не їла полуницю.
Дівчинка сиділа навпроти та дивилась Христі в очі. Христі прийшлося зізнатися, що дівчинка пригостила її двома чи трьома полуницями, але сама ж попросила не говорити про це дорослим.
Тоді бабуся Ліда забрала Христю та  сказала: все ясно, розмова закінчена.
Більше вони з тими знайомими не спілкувалися.

Приїзд тітки Ніни та Женьки
Крім Саши та Вовки у діда Віктора була старша дочка. Вона жила тоді у Дніпрі. Христя бачила її один раз за все своє життя. Її звали Ніна.
Одного разу Ніна приїхала до діда ну за замовчуванням , до бабусі Ліди, у гості на декілька днів. 
У самої Ніни виявилось двоє дітей:  син – Ігор та дочка – Женька.
Син був трохи старший за  Христю.  А Женька- була одного віку з самою Христею. І поки дорослі милувалися одне одним та обмінювалися інформацією щодо життя та здоров*я, вони з  Женькою та Ігорем задружили. 
вони виходили гуляти у міський парк, до нього було йти від  дому бабусі хвилини дві.
Купували собі морозиво. А одного дня всі разом пішли на міський пляж.
Пляж був штучний.  І озеро теж- штучне.
Його зробили з величезного кар*єру . На дні велетенського каньону якраз і було це озеро не озеро, річка не річка,  але щоб потрапити на пляж, потрібно було  спуститися у цей каньон.
Звичайно, тоді багато років назад це було культове місце. До каньону вели сходи.  Зі смотровими майданчиками. Наверху було класне кафе з напоями , пиріжками та іншими смаколиками.
Грала музика. Працював зоопарк зі справжніми тваринами. Там були лисиці, ведмідь, якого поливали водою зі шлангу, вовки, різні птахи : страуси куріпки фазани павліни дрофи. Через річку – озеро був перекинутий міст з якихось понтонів, він хитався, як по ньому проходиш так плавно на воді. На тому боці були вол*єри з  ламами козулями оленями конями та невеликий залив з лебедями.
Христя з Женькою  за звичай, бігали туди сюди дивитися то лам на тому боці, то ведмедя – на цьому.
Поки бабуся з дідом та батьками Женьки відпочивали,  вони бігали разом територією цього міського заповідника.  Вони тоді геть надоїли бідолашним тваринам.  А як втомлювались бігати , то купалися та стрибали з мосту.
Але Христя найкраще запам*ятала, як вони з Женькою ходили розчищати джерела.
Вони пішли вздовж берега золотим пісочком босоніж удвох, розмовляли , і раптом знайшли справжнє джерело. Вода була на вигляд свіжа. Дівчата подумали, що джерело природнє. Вони стали розчищати джерело , а потім зібрали трохи камінців, вибравши найгарніші та виклали джерело цими камінцями. Вийшло дуже гарно. Вони пішли далі і знайшли ще декілька таких джерел. Із задоволенням дівчата розчищали ці джерела, кожного разу викладаючи їх камінцями. Вода в джерельцях була доволі холодна, так що вони потім змерзли.
Втім, самі дівчата були дуже задоволені . потім вони ще збігали раз чич два провідати розчищені джерельця. Ті цілком радісно дзвеніли по камінцям.
Тоді дівчата подумали, що було би непогано, щоб джерельця залишились такими назавжди. Але мабуть від того дизайну з тих часів нічого не лишилось.


Банти

Дядя Саша у дитинстві Христю прозвав козою. І тоді у дитинстві її це неабияк бісило.
Зазвичай, дядя Саша , трохи розтягуючи голосні, так і казав з явним задоволенням: Кааза!
Виходило протяжно і від цього Христя бісилася ще більше. Тоді вона бігла жалітися до бабусі і верещала на всю квартиру
Баааа , він знову мене казою назвав…
Бабуся  терпіла такі діалоги хвилин десять, а потім мабуть їй набридав Христин вереск і вона починала дядю Сашу виховувати, щоб він не дражнив малої.
Христя залишалась цілком задоволена, а дядя Саша усміхаючись зазвичай ретирувався у кімнату до свого телевізора.
Ввечері ж Христі приходилося прокрадатися у його кімнату, бо вона там спала на білому ліжку з панцирною сіткою , але гарненько завішану білими занавісочками з усіх боків.
Дядя Саша невдоволено втуплювався у малу Христю і коротко казав: Спать! І тихо мені!
Сам дядя Саша допізна дивився кіно чи просто так переключав телевізор. Так як бабуся теж вже спала, то Христя не ризикувала вступати у конфронтацію з дядею Сашею та лежала тихо, як миша.  Над ліжком висіла картина у стилі 70 х: оголена амазонка зі списом в одній руці, другою гладила голову пуми, який сидів рядом з нею. Христя розглядала цю картину годинами.
Пізніше, коли Христя поїхала з Алькою до піонерського табору, саме цю амазонку вони з Алькою зобразять на візитці їх загону у всіх подробицях.
Христя вже не може певно сказати, що про таку візитівку подумав їх вожатий- Альберт, але він мудро промовчав.
До того ж, їх загін називався Ювентус. Ну а Ювентус – це молодість, а молодість –це ми. Були тоді. Ну і зараз залишились.
При чому Алька, яка гарно малювала-   змальовувала амазонку з самої Христі, бо Христя знала , у якій позі амазонка була зображена на картині.
Ну да, ви здогадались , що амазонка була топлес. Христя позувала тільки ноги. Решту Алька малювала сама, як уміла. Їм  було по чотирнадцять.
Одного разу, приїхавши до бабусі, Христя з мамою Стефанією була заінтригована обіцянкою бабусі подарувати шалено красиві банти.
Бабуся порпалась у шафі, діставала нові сукні, показувала мамі Стефанії. А треба сказати, що кокетка бабуся була ще та. Часом вона збираючись гуляти переодягалась по декілька разів. Одягнувши одну сукню, вона питала в діда, чи гарно. Діду все подобалось. Бо сам він одягав брюки та шведку. І чекав бабусю.
Але тут же бабуся вирішувала,  що з якихось причин сукню треба переодягнути. Тоді дід Віктор та Христя терпляче чекали доки бабуся одягне сукню по душі. Їх у неї було  штук тридцять: шовкові крепдешинові ще шовкові шовкові і ще шовкові…і ще пару крепдешинових, шифонові і знову шовкові. Сині з квітковим принтом в горошик зелені білі червоні тощо…
Так от бабуся діставала нові, ті що купила тут , поки ми там в КР жили собі,  та показувала мамі Стефанії. Христя підстрибувала від нетерплячки на дивані під шикарними килимами по п*ять метрів, бо бабуся обіцяла розкішні широкі банти – коричневі у білий горох. Христя вже уявляла себе  заквітчаною тими бантами на лінійці першого вересня і як позеленіє від заздрості Наташа з Любою(жартую) , але бабуся витягала згорток за згортком, поки не вивантажила усю шафу. Бантів не було. Бабуся не повірила власним очам. Знову й знову вона перекладала речі, трусила їх, розгортала, переглядала, навіть повивертала кишені у всьому одязі, у якому вони були. Бантів не було ніде.
Тоді бабуся активізувала увагу діда Віктора та дяді Саші. Суворо спитавши в них, де банти, отримала непевну відповідь діда, що він банти не бачив. 
Бабуся знала, кого точно варто звинуватити у пропажі бантів.
Дядя Саша взагалі нічого не підозрював про банти. Він безтурботно проводив законно заслужені вихідні.
Вона влаштувала допит і йому. Дядя Саша подивився на бабусю та сказав, що теж ніяких бантів не бачив. Але бабусю ця відповідь не влаштовувала.
Вона сама запропонувала версію з участю дяді Саші.
Ти знайшов банти і подарував своїй похресниці, - сказала бабуся та сама у ту ж мить безапеляційно повірила у дану версію.
Дядя Саша тоді втратив дар мови.
Так ця версія на все життя і залишилась фіналом містичної історії зі зникненням бантів. Банти так ніхто ніколи й не знайшов. Але історія стала справжньою сімейною легендою. Бо сама то Христя знала, що ні дід Віктор ні дядя Саша бантів насправді не брали.
Христя так і лишилася без бантів у цьому житті. Але іноді подумки вона їх навіть бачила, ніби у доповненій реальності. Дійсно розкішні широкі коричневі банти у білий горох.

Без дозволу уходила з дому
Але будь-яке літо, як і будь-який час взагалі – проходило. Христю їхала назад до КР з тої же станції Чортомлик, з того ж вокзалу, звичайним міжміським потягом, що їх називали електричками.
На Чортомлику Христі дуже подобалось. Це була невелика степова станція. Пізніше, як пройде багато років, Христя дізнається, що десь тут неподалік було розкопано Товсту могилу із знаменитою золотою пектораллю. Скіфське золото з курганів – завжди вабитиме її, але сама Христя, хоч  і мріяла стати археологом, сама ніякого золота в житті не знайде. Все виявиться не тим, чим  блищить . але потім вони сідали у електричку і їхати у ній Христі подобалося ще більше.
 Вона поверталась своєю електричкою, вислухаючи назви станцій, повз яких вони проїжджали і в кожній їй тоді вчувалася справжня пісня степової романтики, наче там , на тих станціях, за якими степи уходили під небо, не жили люди у звичайних присілках і працювали на своїх велетенських елеваторах, що вражали навіть здалеку, з вікон електрички. Ні. Христя уявляла, що там ходять парусні каравели прямо під сонцем цим безмежним спекотним степом.
Повертатись у КР завжди означало- наче починати спочатку. Наче  вона обнулялась там під прискіпливою охороною героя Громадянської війни Серго Орджонікідзе. І потрібно було все починати спочатку.
Станція Кривий Ріг Головний- вже було щось вируюче та велетенське у порівнянні з Чортомликом. Залізнодорожне полотно з парою десятків доріг, що плавно уходили , пропадаючи у загадкових поворотах, звідки приходили  і пасажирські і вантажні потяги. Завжди подобались Христі. Над полотном нависав десь у високості –міст.
Через багато років Христі доведеться переходити тим мостом і вона переживе один із тих нападів , що залишається вже у тілі та свідомості – фобією. Виявиться, що Христя боїться висоти.
Але поки що вони прибували своїм потягом на положену колію, поки що вони з мамою Стефанією бігли на таксі чи на автобус. Якщо він там був. Потім їхали автобусом, і от повертаючи на 173  квартал, Христя завжди поверталась по справжньому. Наче до того моменту перебувала ще у виходах своєї доповненої реальності. А тут сразу- торгівельні ряди, вируючий діловитий мурашник, шум і галас, громадський транспорт – так починалося рідне місто – руди і заліза.
Тоді Христя згадувала Альку та Глашку, думала про школу, нову форму книги ручки та олівці з альбомами та про те, чи будуть у класі новенькі.
Так вони добиралися до Зарічного. Все було на місці: нагріті сонцем багатоповерхівки, у вікнах яких віддзеркалювало сонце,  ще нагріті двори, шум і гамір дітвори, лавочки та столи для доміно.
Того ж вечора Христя вже десь спіткавши Альку чи Глашку, вже обмінювалася важливою інформацією.
Алька завжди розповідала про піонерський табір, а Глашка – про Тулу. Алька завжди привозила з табору купу легенд та запах моря, а Глашка – пригощала їх тульськми пряниками . Пряники Христі завжди шалено подобались. Вони були квадратні та всередині наповнені джемом.
І поки дівчата розповідали свої літні пригоди, а вона Христя , жуючи пряник, все таки чомусь таїлась та мовчала. Бо як про це розкажеш?  Про самотнього Серго Орджонікідзе, про те, як розчищали джерела, чи про те, як поять зі шлангу ведмедя…Чи про каньон, що вона у ньому купалася та пірнала.
Хоча колись мабуть розповіла Альці про зоопарк і ведмедя, бо наступного року Алька поїде до бабусі з Христею.
А поки що їм належало вчитись і берегти пам*ять про славну Революцію та Громадянську віну, та про кров предків, що аліє на прапорах.
В той рік, вони відчували себе вже дорослими. Христя вже сама ходила до бібліотеки та брала собі книжки.
Вона крала з домашньої скарбнички по десять копіок та купувала собі у кіоску ручки та листівки з кошенятами. Потім, як кражу виявлять, у Христі буде серйозна розмова з батьками. Більше Христя нічого не братиме.
Книжок вона читатиме все більше . її уява розквітатиме буйним світом.
Стоячи біля дзеркала, Христя розтягуватиме собі очі, уявляючи себе японкою.
І ніби у картинах доповненої реальності, бачитиме ту свою Японію: кімоно та дивні золоті прикраси для волосся.
Вона ходитиме у студію народного танцю до Будинку піонерів.
Тікатиме з дому. Просто так.
Одного разу це сталося, коли подружка з п*ятого поверху – Оля- запросила її до себе додому пограти. Христі дуже хотілося піти погратись, але мама Олі сказала, щоб вона пішла та спитала дозволу у свої мами.
Христя до мами чомусь не пішла, може,відчувала, що мама не пустить. Вона піднялась на шостий поверх, тихенько постояла, вслухаючись у тишу бетону та шурхіт вітру у шибках, та повернулась і постукала до Олі.
Вони собі тихенько та гарно грали так годин зо три, у той час, як мама Стефанія шукатиме її по усьому району , навіть викличе міліцію, що вона оббігає всіх подруг. І Оля була остання, куди вона постукає. І коли виясниться, що Христя не ходила просити дозволу у мами Стефанії, то мама Олі матиме прикрий вираз обличчя, а сама Христя шкодуватиме тільки про те, що їх відірвали від гри.
Наступного разу Христя вже піде в гості до однокласника Руслана. Їх було троє. Вони пішли прямо зі школи, не особливо задумуючись про наслідки.
Прийшли до Руслана та виявилось, що у нього є печатки, за допомогою яких можна ставити відбитки, намочивши їх й фарбу.
Так вони теж гралися кілька годин, в той час як мама Стефанія прийшла з роботи та не виявивши Христі, пішла до школи. Там вияснили вже з учителькою , що Христя пішла зі школи з Русланом. Так вони знайшли їх та Христю доправили додому.
Христя почала отримувати двійки це було прикро, бо за  двійки Христю карали. Не пускали дивитись рабиню Ізауру, або ще могли дати запотиличника. Принаймні, їй завжди дорікали та гірко її розпікали. Тому Христя не любила і боялась отримувати двійки.
Одного разу Христя двійку виправила. Спочатку мама Стефанія нічого не помітила, але пізніше  , коли все стало ясно, Христі прийшлося прикро вибачатися та ридати у своїй кімнаті, що пропустить серію рабині Ізаури і їй нічого буде розповісти подружкам наступного дня.
Христя вчилася не так, щоб погано, вона добре читала та переказувала, писала диктанти та сама розставляла коми у вправах на уроках російської чи української мови. Вона не дуже любила фізкультуру, але любила працю та малювання, обожнювала співи, була дружелюбною та комунікативною, як сказали би зараз. І взагалі росла нормальною дитиною.
Іноді , особливо ночами, вона поринала у важкі думи про Холодну війну та світову кризу. Вона боялася ядерного вибуху і співчувала Саманті Сміт.
Та що там казати, вона й сама мріяла бути такою героїнею, як Саманта Сміт і боротися за мир.  Вона малювала на уроках голубів з зеленими гілочками у ніжних клювах.  Вона не була  байдужа до документалки, особливо її дитяче серце вражали історії про Хіросиму та Нагасаки. Вона співала про дівчинку, що померла від променевої хвороби, так і не доробивши тисячу журавликів.
Разом з усіма вона так і росла у часи тієї Холодної війни . під загрозою ядерного вибуху. Серйозні обличчя тогочасних генеральних секретарів у новинах , що  щось розповідали, опустивши очі у аркуші з промовами, їй нічого не говорили, з них мало що можна було прочитати.
Вони воліли дивитися Пісню Року чи Навколо сміху, чи КВК …
А про Кубу, Фіделя Кастро та Ернесто Чегевару Христя дізнається з журналу Піонер.
Разом з тим, незважаючи на те, що над світом нависла загроза, вони продовжували жити: купувати у магазинах кефір, заходити у кав8ярні по тістечка, шукати смачних дефіцитів, носили дрібні хабарі місцевим продавчиням, щоб вони залишили ласий шматочок,  заходили в універмаги та оглядали полиці з туфлями на високих підборах, шукали зручне та практичне взуття, купували хутряні шапки та шуби, шкіряні черевики, дивилися радянське кіно, купували перші магнітофони, переписували одне в одного музику: хто Бітлз, хто Висоцього , хто Любу Успенську. У батьків Христі було всього по троху: були платівки Пола Макартні, але були й записи Али Пугачьової та Софії Ротару.
Вони ходили на концерти, коли ті приїжджали до міста та виступали на стадіонах.
Вони ще купували книги. Тато якраз викупив томи Олександра Дюма та Майн Рида. Христя взялася до Олександра Дюма , Майн Рида. Вона читала все підряд, незважаючи , що це личило би більше хлопцеві.
Мама десь дістала роздруківки Леоніда Єфремова. Бо через заборону в СРСР книг його не було. Христя прочитала Лезо бритви та Таїс Афінську.
Мабуть у цих книгах Христя вперше прочитала про йогу.
Вони так і дружили із  панією Златою та Алькою. І пані Злата жалілась мамі Стефанії, що Алька якраз читати не любить, хоч була вона дуже популярна та лідером у всіх  дитячих іграх.

6 лікарня Ходили по кризі до тата

Чи навчились вони ходити по воді та залишати на ній сліди..
Коли наступала зима – прокидалась мафія…жартую – замерзала річка Саксагань..
Звичайно, у школі завжди попереджали про небезпеку – ходити по кризі..
Тато Христі , завзятий рибалка, любив зимову риболовлю. Він брав тоді інструмент для того, щоб робити ополонку та спеціальну дерев8яну скриню , у якому і лежало всіляке рибальське начиння: гачки і таке інше, та йшов на замерзлу річку. Повертався через годин п*ять , приносив рибу, яку мала Христя потім сама чистила. Взимку переважно це були окуні з маленькими червоними плавцями. Вони теж були замерзлі, навіть ще у снігу.
Але справа була не в цьому, а в тому, що тато одного разу сильно захворів на пневмонію.
Пневмонія була дійсно складна та ще постійно виникали ускладнення. Спочатку тато навідріз відмовився їхати до лікарні і заставив маму Стефанію лікувати його вдома. Вона ставила крапельниці та робила уколи, він наче пив пігулки та дотримувався постільного режиму. Але температура стрибала кожного дня і покращення не наступало.
Тоді йому все таки прийшлося поїхати до лікарні. Його поклали у 6 міську лікарню, мама Стефанія працювала у ній медсестрою.
Вдень вона працювала і встигала його там доглядати і годувати. Але через те, що тато навідріз відмовився їсти лікарняну їжу, то мамі Стефанії приходилося ввечері знову йти до лікарні, нести вечерю.
Вона брала вечерю, Христю та вони йшли пішки по кризі через річку Саксагань.
Христя була ще мала , мама Стефанія звичайно втомлювалася на роботі, але не могла дозволити батькові померти у лікарні від голоду.
Христя пам*ятає, як вони вперше ступили на ту кригу. Мама у своїй коричневій дуб льонці, у хутряній шапці з макіяжем, та мала Христя у червоних чоботях (їй тоді такі купили червоні чоботи, наче вона була кішкою у чоботях…звичайно на фоні білосніжної криги та сірого зимового неба, поруч з мамою Стефанією здалеку мабуть було видно тільки ці чоботи)
Мама Стефанія спочатку з сумнівом подивилася на кригу та подумала , чи може не варто ходити без тата кригою, адже це могло бути небезпечно.
Але вони ризикнули вперше, а потім вже ходили впевнено , чеберяючи ногами по тій кризі, наче все життя так і ходили.
Тато хворів ще з місяць. Вони кожного дня носили йому вечерю.
У лікарні Христя була як у себе вдома, мама Стефанія втім звичайно була не дуже весела при тих відвідинах, а сама Христя з задоволенням розповідала про оцінки чи ще про щось

Хірургія та мама Стефанія
 Хірургія була справжнім покликанням мами Стефанії. Спочатку вона не була медсестрою у хірургічному відділенні , вона була малярем. Але потім вирішила стати медики нею.
Христя завжди нею гордилася. Адже вона була найкраща перев*язочна медсестра усіх часів та народів. Мабуть, сам Парацельс це підтвердив.
Вона працювала у тій же 6 лікарні. Іноді вона брала з собою на роботу і Христю малу там всі знали, та завжди, як вони приходили у відділення, то її допитували про школу, оцінки та говорили, що вона – вилита мама і має таке ж розкішне волосся.
Христя була сором*язлива, але компліменти любила. Як усі дівчатка. Свою маму вона вважала за абсолютну зірку та навіть позирала на всіх трохи зверхньо.
На початку робочого дня вони заходили до лікарняної кухні. Це було нешироке приміщення якогось технічного вайбу , там був ліфт для їжі. Тобто, вони так отримували їжу для поранених. Її присилали цим громіздким темно – гулким ліфтом. Пізніше Христя бачила, як це відбувається.
А так мама Стефанія робила собі каву, потім вони йшли довгим коридором з помаранчевою підлогою до її перев*язочної. Там були хірургічні столи, якісь жарові шафи для під смаження хірургічних інструментів, жартую, мабуть для стерилізації , столи з власне хірургічними інструментами : зажимами та різними скальпелями та стерильними серветками, все було накрите простирадлом і погано пахло запраною білизною.
Але через певний час Христя й до цього звикла. Під час перев.*язок вона сиділа у фойє. Там стояв фотель та було тихо. Поранені чоловіки та жінки, яким прооперували апендицит чи виразку шлунку , ходили завжди печальні та  дивились на Христю з якоюсь тугою.
Потім вони усміхались, ніби упізнавали у ній дівчинку, підходили та питали , хто вона. Христя завжди розповідала про маму Стефанію. Зачувши це миле ім*я , пацієнти починали усміхатися та уходили, повертаючись через хвилин п*ять з яблуками цукерками та апельсинами. До кінця робочого дня Христя опинялася у фотелі, закидана фруктами цукерками та шоколадними батончиками, трохи приголомшена картиною людського горя та реалізмом страждання. Лікарня народжувала у її душі співчуття та лагідне ставлення до поранених життям людей. Вони їй завжди здавалися добрими та  печальними.
А хірургія назавжди асоціюватиметься з холодом стерильністю гострим металом інструментів та екзистенційною безжальністю порятунку, коли тобі відрізають ногу , щоб ти міг жити далі.
Це було буття без прикрас та фальші. Цей світ народжував відчуття невідворотності смерті хвороби старості та страждання. А хірургія – її сірі тонкі леза та безжальність нагадувала  філософські категорії дзену. Жорстокість її була безмежна. Бо іноді усе вирішує хвилина , коли немає часу на філософські рефлексії ат внутрішнє споглядання , на закриття гештальтів, навіть на прощення.
Так , мабуть, виходять з екзистенцій них криз, відгризаючи власну лапу чи хворий орган. Мабуть саме це мав на увазі Соціалістичний Ісус, коли говорив: якщо тебе спокушає твоє око, то вирви його, щоб врятувати власну душу.
Так Христя й росла у хірургічному відділенні, де  суворі самураї медицини ведуть тихі бої з невідворотністю. Безжальні та тихі. Як ріка їх  дитинства, що текла тихо, ховаючи у свої глибині моторошну таємницю буття-  страждання,  старість, хвороби, смерть..
І треба було просто з цим жити далі. Приходити вранці в школу, дружити з Наташею та Любою, танцювати та співати гімн Союзу. З випрасуваними на голові бантами. Носити чорну форму з чорним фартушком, на якому не видно плям крові. Носити на грудях – червону зірочку.
І усміхатися. Завжди усміхатися.
16 березня 2025