Поздние стихи

 

                1 


С трибуны выступая ученый доказав тайну жизни бытия.
В научном мире, теории пестрят разнообразно.
Мыслители наперебой тянутся доказать свою правоту.
И каждому на подмостках Господь дал сыграть свою игру.


И если бы человеку знать план Творца,
Да знать живущему свою судьбу, то не было бы ропота на свете,
И молитв на земле. Верой искренней укрепит человек надежду. 
И если у Всемогущего план не продлиться, для чего духу грешному молиться?





                2



Сердце, воссияв, говорило страннику о счастье.
Стопы молящего по росе утром проходили вдоль храма.
Молитва утренняя рождала благость для души.
Под золотым куполом песня благодатью плыла под небесами.


Проходит с изгибами горная река, берега роднят животворящий поток.
Плачет водоворот воды. Вьется недремлющая сила животворящей воды!
Разнолико убранство сплетает венок вдоль берегов.
Прекрасен миг, ловущий взглядом силу горной реки.

 
В Чистый Четверг было мое рождение,
Воссияла ранним утром яркая звезда.
Земля и небо, алтарь и молитва были даны для назидания.
Звон колокола звенел над землей. В храме, песнопения хор торжественно воспевал.


 
                3


 
Пусть ученый  говорит, что просветления достиг,
От научной думы, кабинет светилы стал ореолом творческого рассудка.
Знать неведомо никому - план высшего творения.
В иступленной молитве сила разума придет. В покаянии путь к Высшему найдешь.

 
Твоя жизнь - отрада для меня. В твоем саду пусть цветет японская вишня
И радует весной Королевская роза. Твои дни мне сад блаженства.
 
               

                9


Пусть от страсти внешней безумец прячет глаз, и не дружит с горячим сердцем.
Зануде по жизни любовь не познать, в печали ему досуг коротать.
И голос возлюбленной чуждо понять, когда душе властвует мрак.
Достойный, верностью откроет путь, богатство сердца разделить с любимой.


Теперь мне в помощь Oud. Проникновенность музыкального
Созвучия  Kalimat до сердца проникает, где ритм звуком оберегая.
Очарован звуком средневосточным, ритмичным басом испанского;
Романтика полна лететь в края, где оазис пальма и вода.

 
Любитель – музыкант, решил великим композитором стать.
Пальцы мастера подобие  мартышки искали звуки на фортепиано;
И вот слились октавы в один ряд, «маэстро» по природе был на все горазд!
Величия мании, где слава громкая звучала? Где успех на очередной каприз?


Мне ли жалеть сладость слов и пышных фраз, где гений музыки родился.
Зальцбург мне желанная награда, где юность Моцарта живет.
 



                10



Что боль моя? В ней срез подобие древа, молчаливо, гнетет
Душу из-дня в день, будоражить думу уносящиеся в небытие.
Сердце вновь повторять ритм в горниле многочисленных страданий,
Привлечь отраду пиршества для услады. Но рок нависший, безжалостно,
Отмеряет свой удар воздать за провинность желаниям ненасытной души.

 
Уподобься птинцу новорожденному, укради день светел для
Радости земной, минуя страх в доле земном. В многоголосии птичьих
Голосов, зерцало родника приманит животворящуей каплей,
Вознаградить певчий голос дрозда в награду проходящему.


Пусть юность неумолкаемей песни хранит
Отражение воспетой красоты.





Новий рік

Новела


Скрипнули дверцята великого дубового шкафа.
- Дивись там. - відказав батько, підійшовши блище до сина Андрія, якому на має ще четирнадцаті років.
- Це на великий ріст! -  дивлячись на откриту шохляду
с паперами, Андрій помітив велику кількість перевязанних
кіп державних блігацій. - Тут все твоє! Не вже мені на ялинку прийти в чоботах?
- Вас семеро діток, а грошей немає. - розлючений батько кинув в руки сину свій старий піджак.
Одягнувшись в білу сорочку велечезного розміру, та підвязавшись красним шарфом, Андрій пригнув в сорок пятий розмір темного кольору туфлі. - Ба! Що це таке? В одній туфлі не має підошви.
- Держись рівної дороги! - батько тим часом виправляє длінні рукава піджака, подібній старій гармошці. - Біля ялинки тяни руки до низу, а ліву ногу не підіїмай високо, бо пята твоя вилізе.
Андрій виходить на дорогу.
Але яка дорога? Білосніжні бурхани на шляху, подібні тим високим піскам які знаходяться в Сахарі. Тяжке пальто до ніг не дає швидше встигнути на яскраву ялинку. Андрій уже уявляє:що будуть хороші подарунки та веселі пісні і хороші жарти. Хуртовина білими парусами підїмає холодну січ і бє нещадно в лице. Очі покрились липким снігом. Раптом, голодна стая собак, як ті сурикати, випливають із під землі, наводячи жах на розглублені очі Андрія. Острі зуби стаї розривають і шматують пальто, наче б найти чогось, що заховано в сукні старого пальто. Природний нюх овчарки відчуває подих та страх, щоб забрати кількість сгустку псіхичної енергії.
-Фу- але жахливе відчуття не привабливе до дикої истоти.
Злий подих вітру підіймає до неба жахливу бурю, митью закриває яскраві зірки, та надає безрадісну надію.
-Фу! - нещадний голос Андрія благає відігнать лютість дикої істоти.
Нещядна вія гасить тримливий та боязний поклик відчаю і віддає на пожерання безсердечні самоті в край. Вітер стогне як то морский буран, розпиляючи свій гнів до неба. Земля ридає, шукаючи порятунку у того, кто чує її голос.
Раптом, десь одинокій постріл відбиває жахливу свору. Зігнувшись голови в сніг, піджавшись хвостами, стая тихо майнула за великі костляві дерева.
Пройшовши де кілька метрів, Андрій зрузумів, що не має одної туфлі. Знявши пальто, став бодьоро розгрібати наміт, що привлік погляд сусідської баби Галі, яка поглядачи в вікно побачила як вилітають шматки снігу із велечезної ями. Помолившись, вона зі страхом обережно заглянула у снігову яму:
- Андрійко? Ти ще живий?
- Може злі собаки взяли на памятку мою туфлю без каблука.
- Ой, дитино моя, принесу тобі галошу.

 Іскристий сніг, світлим серібряним покровом стелиться мягким пушистим ковром до старої школи. В широких вікнах школи горить золоте проміння, яке фотографує пушисту вату на холодних кустах.
Андрій, чує як грає весела музика. Душа відчуває тихий поклик до настрою. Деревняний ствіл скрипить від злого поривістого урагану, та ще найдужче хитає фонарь зі чорною шляпою. Світло фонаря розглядає втомлені сніжинки, які в чудовому танці знаходять один одного.
Ось уже пройденний тусклий коридор... Туди де казкова ялинка, де грають акварельні іграшки чудовими кольорами! Де бурхливій сміх знаходить відчуття. З великого залу уже льется звінкоголоса пісня. Гарні молодічні звуки чарують світлими голосами.
- Андрійко! До нас. Іди скоріше! - звучать веселі голоси. Бадьорий хоровод несеться біля ялинки. Теплі руки тянуться до стриманного юнака.
- Ні.Не можу.
Андрій, соромливо знаходить тихий куточок, бо знає що набереться край сорому і глузду. Він хоче закритись, щоб на одну хвилиничку збадьоротись, або захмарніти темною хмарою. Чому мріяти весь рік, щоб тут біля ялинки бути чужим? Уже майже на нього друзі не повертають зору і не звертають уваги.
Тим часом руки тягнуться до низу, та широка калоша прячиться за другу ногу.
- Андрюша, а ти чій будеш? - десь з веселого хороводу звучит голос.
- Подивіться! Він прийшов в одній калоші. - десь за ялинкою сгиглить іронічний одклик.
Раптом Андрій підходить до вчительки. Горло стискає горяче повітря і крепко душить легені. Голос не може вирватись из давленого язика.
- Ти щось хотів сказати? - запитає поважно освівувачь школи.
- А подаруночки ще будуть?
- Ти чужий. - темна хвиля враз чужого голосу захмарніла, і грозовою бурею віддає відсічь пориву бажаного прохання.

Пальто розвіваєтьтся від сильного болючого вітру.
Андрій виходить на широке поле... Там в далені мячить як жахливій привід темних стовбів, та висока дерев'яна башня. Поривістий вітер неухитно хитає громадську споруду! Все кругом тріщить, ось-ось велетенська вишка зламається на частини. Руки від холоду тремтять, але на самому верхньому поверсі, Андрій уже споглядає
маленькі хатиночки під чорними дахами. Він чує десь далеко співають веселі пісні та лунають радісні усмішки.
Морозний вітер раптом обриває думку від холодної ночі та страшної висоти.
І знову посилюється із далека голос учитильки:
- Чужий-чужий-чужий...