Ресторан с кинозалом

         Дзвінок у двері. Хтось з наших...

        - Бабуся, а в тебе є щось смачненьке? – замість привітання з хитренькою посмішкою поцікавився Гаврилко.
        - А щоб ти хотів? – питанням на питання відповіла бабуся.

         Але приречено спрацювала на випередження:

        - Є в нас котлетки...
        - І пюрешку! – впевнено затвердив меню онук.
        - В мене нема пюре, треба готувати, - розгубилась бабуся.
        - Та нічого, зроби, а я почекаю, - не дав їй шансу уникнути своєї долі онук.
        - Це в нас тут що – кафе чи ресторан? – навмисно насупила брові бабуся.
        - Ресторан! – знайшовся Гаврилко.

        А потім, кинув очі на плазму, прибавив:

        - З кінозалом...

        Винахідливі батьки Гаврилка своєї плазми позбулися, бо знали, що не витримають натиску від своїх нащадків, щоб подивитись черговий дитячій серіал. А якщо б трапилось таке, що вони й перемогли у цій боротьби, то перемога була б раптовою: без батьків вдома, а таке інколи траплялось, телевізор був повністю під владою молодших. Тому і пішла плазма світ за очі... І що робити?!

          Але вихід знайшовся. Дідусь і бабуся живуть поряд – прямо над їхньою квартирою, тільки на другому поверсі. А в них є така сама плазма, да зі всіма каналами. Тобто можна тихенько вийти зі своєї квартири і натиснути кнопку ліфту. Вжик!.. І ти у ресторані з кінозалом!
          От як зараз, наприклад, зробив це семирічний Гаврилко.

          Отож, завдання від онука бабуся одержала, робота закипіла. А поки вона поралась, Гаврилко розминався серіалом, який вже бачив. Це для того, щоб зберегти емоції. І дійсно, пюре бабуся приготувала швидко. Онук також швидко привів його до ладу: воно пішло за призначенням. Ага, котлетка теж туди. У шлунок...
          А тепер десерт: Гаврилко моститься на дивані і переглядає перелік того, що він буде дивитись сьогодні. Знайшов.
 
         «Знову ці кляті динозаври…», - це вже я придивляюсь, що воно там на екрані бігає, - «Та нехай дитина бавиться. На то ми і є дідусем з бабусею, щоб в нас онуки розважалися, як їм заманеться».

         Час йде. Минула година, майже вже друга закінчується. Йду біля Гаврилка, а він такий червоний, як отой зварений рак. Емоції, щоб їм... Відчуваю, треба втрутитись, бо він потім не засне. Справа-то йде до ночі. Думаю, як його перемкнути на спокійну розмову?
         Сідаю поруч, дивлюсь в екран. До речі, бабуся теж з нами, хоча вона присіла раніше, ніж я. Починаємо підготовчі заходи.

        - Гаврилко, треба вже закінчувати перегляд. Дуже довго дивишся.  Завтра продовжиш.
 
        Онук кривиться, але не сперечається, бо на початку домовлялись про обмежений час. Тримає слово, молодець.

         - Може ти нам розкажеш, про що перші серії? – це вже бабуся підключається до розмови.

         Хлопчик не просто так сидить червоний. Дві години це вам не аби яка робота. Це по-перше. А по-друге, онук в нас дуже практичний: якщо сеанс закінчився, то чого тут сидіти і базікати? Але він марку тримає і починає розповідати, з чого починалася історія. Вона така довга, що він швидко заплутується і ще більше нервує.

          І от вам кінець нашого сеансу. Коли він зрозумів, що ніяк не виплутається з сюжету, а також не згадає про всі перипетії, від нього сердито вилітає:

         - Що ви хочете?! Тринадцять сезонів!.. Як я вам буду їх розповідати?!

         Бачили б його у цей момент: обличчя червоне, очі блищать, да й взагалі – наче блискавки від нього розлітаються! Точно, схожий на одного з тих тиранозаврів, що сьогодні скакали у нас на екрані.

         Але ми ж ставимось із розумінням: хлопець вразливий, має уяву і це добре. Тому розмову ми закінчуємо мирно, так, як і наш сьогоднішній вечір. Проводжаємо Гаврилка до дверей і з посмішками прощаємось.
Ресторан з кінозалом закрито.

         Тільки в мене думка промайнула:

         «Може наступного разу від Гаврилка вимагати квіточок від мами, ніби вона йому дозволяє відвідувати кінозал?»