Проза - Свiтлик Богдан

Світлик Богдан. Архітектор , ландшафтний дизайнер, мандрівник.

Спогад належить тому, хто
                цей спогад зберігає. Він ні
                в кого не вкрадений і не
                втрачений.

  Подорож у часі питання дискусійне. Одним хочеться прожогом відкрити двері в майбутнє, іншим - хоч на мить повернути час назад. Все залежить від віку. Чим людина старіша, тим більше прагне повторити якусь дурість з часів безтурботної юності. На щастя, закони фізики  не дозволяють перетворити плин часу в некерований бардак, бо особисте минуле це лише припудрена ремінісценція, не більше.
  Спогади Дан не любив. Вважав їх привілеєм людей похилого віку. І хоч сам вже був два рази не молодим, замість спогадів надавав перевагу переживанням. Непоправний оптиміст, Дан, фільтрував пережиті емоції через набутий досвід. На виході отримував щось на зразок англійського experience, такий собі спонтанно- запрограмований повторний релакс.
   Об’їздивши мало не пів світу, Дан нарешті сподобився відвідати Львів. Гонорово крокував стертою  бруківкою і від передчуття чогось сподівано-приємного, мав піднесений настрій. Так почуваєшся, коли ще не зробив перший ковток ранкової кави, але вже вдихнув її аромат. В голові крутилася « Батярська пісня» Стефка : « Знову іду по Львову. Веду розмову я тет-а-тет..», бо що не кажіть панове, а Львів то є Львів. Місто, що не втратило свій європейський шарм навіть за часів недорозвинутого соціалізму. Бо то тільки для совіцькоі пропоганди соціалізм був розвинутий, а для людей мислячих - періодом глухого занепаду. В газетах писали, що радянське суспільство неухильно рухається вперед і що всім скоро стане добре, але добре було далеко не всім і найуживанішим словом стало слово « дефіцит». Своєрідне поняття, що втратило свій сенс разом із зниклою в історичному минулому совдепією.
  Згадка про студентські роки, Дана анітрохи не засмутила. Саме проходив повз головний корпус Львівської Політехніки. Сюди був зарахований на перший курс престижного архітектурного факультету сорок років назад. Вчорашній школяр, який ще не встиг позбутися синдрому відмінника, вибрав фах наперекір волі батька і мусив довбати граніт науки зранку до ночі. Лекцій не пропускав, не пив, не курив і ходив в тому, що мав. Хотілося все кинути,але повертатися в рідне село неуком , було все одно, що набити собі на лобі «дебіл». Снідав пиріжками з горнятком кави , а на обід мав салат і шість кусочків хліба. При зрості 185 см. важив заледве 58 кг., а рожевою мрією були джинси « Levi’s» і сорочка « Lee». Мрію можна було придбати у фарцовщиків , так тоді називали підпільних бізнесменів, за ціною стипендії за цілий семестр. Залишався єдиний вихід. Брати підробіток, так звану « халтуру», і продовжувати мріяти далі.
  Проминувши костел Святої Марії Магдалени, невдало перероблений в органний зал, Дан неквапливо дійшов до будинку Укрпошти на вулиці Словацького. Поряд побачив знайому вивіску. З подивом зупинився. Чи не єдина «Пиріжкова», що збереглася у Львові з тих далеких часів. До болю знайома кафешка знову навіяла спогади юності.
  Сором’язливий, завдяки вихованню і комплексу неповноцінності, насадженому з дитинства  батьками, знайти собі подругу для дозвілля у  Дана шансів не було. Сказати по правді, вільного часу майже не залишалося. Заважало і дурне переконання, що його перша жінка стане його дружиною. Єдиною на все життя.
  Проте природа брала своє. Гіперсексуальне єство прагнуло свободи волевиявлення, а порожні кишені і ідіотські переконання ставили на фантазіях жирну крапку. Його життя скукожилося до короткої формули, що складалася з двох постійних величин і однієї перемінної . Постійними були ерекція і почуття голоду, а перемінною розмаїття ідей, проектів і творчих планів.
  Думки перервав веселий дзенькіт трамвая. Мимо прошурхотів новенький п’ятисекційний Електрон. Колись тут стукотіла і скрипіла чеська Татра.  Знаковий для нього маршрут #2. Дан сідав на Київській і їхав до кінцевої, Господи прости, вулиці Ленінського комсомолу, тепер Пасічна. Лише в натовпі незнайомих людей йому вдавалося побути наодинці з самим собою. Так сталося і того пам’ятного дня на початку жовтня.
  Дан, незаймане юне створіння з приреченим поглядом довічного в’язня , вмостився на сидінні біля задніх дверей і поринув у невеселі роздуми. Сандалі на босу ногу, протерті штани і благенька сорочка настрою не добавляли. Образ недоробленого хіпі підкреслювало довге хвилясте волосся і палаючі очі. Щоб остаточно не впасти в безпросвітну хандру, малював в уяві ідеальний образ жіночої краси.
  Пошуки ідеалу заняття для молодих людей, переконаних що до пенсії не доживуть. З віком бажання знайти свій ідеал швидко минає. На таку невдячну роботу можна потратити життя і залишитися ні з чим. Особливо наполегливих радісними обіймами зустрічає дурка, біла гарячка, депресія чи жорстоке розчарування. Бо ідеал, то як істина. Всі знають, що вона існує, але ніхто її в очі не бачив і в руках не тримав. Пошуки ідеалу апріорі приречені на провал. Чим довше шукаєш, тим важче знайти. А якщо і знайдеш- не встигнеш скористатися. Тож ті, хто мудріші , тільки роблять вигляд, що в постійному пошуку. Така життєва позиція дає змогу невдахам  оправдати життєві провали, переконаним холостякам замилити очі рідні, а затятим ледарям пояснити начальству чому був провалений проект.
  Перед кінцевою зупинкою Дан кинув погляд за вікно і побачив дівчину. Бездоганно збалансований набір жіночих принад у вишуканій упаковці. Бадьоро прямувала тротуаром в легкій короткій сукні. Від здивування широко відкрив очі. Серед білого дня, по вулиці рідного міста крокував його омріяний ідеал. Взірець досконалості, довершений образ жінки, ангел в подобі панянки років сімнадцяти. Першою думкою було розклинити задні  двері трамвая і вискочити на повному ходу. Ледь стримався.
Зупинило не те, що міг опинитися під колесами попутного авто чи невдало приземлитися і розквасити писок. Встидно було за свій рагульський зовнішній вигляд. Був переконаний, що така красуня не зверне на нього увагу. Мовчки переступить і попрямує далі. Понурив голову і залишився сидіти. Спішити було нікуди. Його ніхто не чекав.  Вирішив зробити ще одне коло.
  На кінцевій юрба бажаючих упакувала трамвай під зав’язку. Розглядаючи різнобарвний натовп, Дан закляк від подиву. Біля передніх дверей стояла та сама панянка котру вгледів через вікно. Як вона там опинилася його вже не цікавило. Ґречно розштовхуючи пасажирів і забуваючи сказати: «Перепрошую», протиснувся наперед. Зупинився впритул до свого ідеалу. Дівчина зацікавлено глянула на нього і злегка усміхнулася. Дана заціпило. Здалеку, з вікна трамвая, бачив лише привабливий силует, а на обличчя такої краси навіть не сподівався. Стояв і не в силах був відірвати погляд від її личка, чуттєво окреслених губ, розкішного волосся і бездонних карих очей. Красуня також дивилася йому прямо в очі. Ніби очікуючи що буде далі. А далі вагон сіпнувся, тормознув і натовп притис Дана до його мріі. Тіло переповнило невимовне відчуття щастя. Шалено заколотилося серце. Здавалося , що його стукіт заглушить гуркіт трамвайних коліс. Права рука затерпла. Підняв іі вгору щоб вхопитися за верхній поручень. Проте цього не зробив. Натомість прибрав пасмо волосся з ангельського дівочого личка , кінчиками пальців торкнувшись ніжноі шкіри. Боязко приклав долоню до її щоки. На личку юноі панянки блукала дивна усмішка, а в очах спалахнула іскра. Тепла дівоча долонька лягла на його руку, але не відсторонила. Міцно притиснула до свого личка і схилила голову на його плече. Так мовчки і їхали зупинок п’ять . Людей поменшало. Вже можна було розслабитись і навіть присісти, проте так і стояли обнявшись і здавалося, що навколишній світ іх не стосується.
  Допускаю, що доля людини запрограмована на небесах, але свій вибір ми робимо кожного дня. Буває, що і декілька разів на день. Вибір постав і перед Даном. « Якщо поїду далі, про інститут можна забути. Або тепер, або ніколи. Вирішуй..»- пронеслось в голові.  Мягко розімкнувши обійми, не відриваючи погляду від небесного створіння, Дан , задкуючи , вийшов на черговій зупинці. Приклав знадвору до вікна розчепірену п’ятірню. Дівча зсередини приклало свою. Трамвай повільно рушив.
Дан свій вибір зробив. А зробивши вибір не варто шукати дорогу назад. Він і не шукав. Знав, що другого шансу не буде. Що це було достеменно не знав. Любов з першого погляду? Іскра Божа? Сон наяву? Фатальне откровення небес? Згодом Дан закрутився в буденності днів і ангельське видіння залишилось лиш глибоко в серці. Доля дала йому шанс повірити в казку і не мала наміру дарувати другий.
  Приголомшливий запах свіжої випічки на Катедральній площі висмикнув Дана з минулого і повернув у сьогодення. Якщо тіло просить насолоди, перечити нема сенсу. Зайшов у «Світ кави». Смачнючий кусень свіжоспеченого сирника, п’ять  дек коньячку і філіжанка кави призвели до стану безтурботної ейфорії. « Файно так, що аж бракує слів…»- співала душа, а ноги прямували в напрямку Соборної площі. Дорогою знічев’я  купив велике шоколадне серце. Навіщо, не знав. Купив, лиш би купити.
  Поряд з Галицьким ринком, напроти костелу Бернардинів, симпатична жіночка непевного віку продавала квіти. Власне , не так продавала, як презентувала свою колекцію бородатих ірисів.
  Молодість пані Марії ластівкою промайнула в синяві небес і щезла, ніби її і не було. Не мала причин жалітися  на життя. Все як у людей. Діти повиростали, жили в Європі і повертатися до Львова не дуже то і хотіли. Останні п’ять  років Марія жила одна. Мала свій особнячок у Винниках, невеликий садок і десять соток городу. Городину не вирощувала, бо не бачила в тому ніякого сенсу. Засадила грядки квітками. Згодом залишила тільки півники. Мала пристойну колекцію бородатих ірисів. Їх феєрична  краса наприкінці весни зігрівала душу, а впродовж року іриси особливого догляду не вимагали. З часом пані  Марія відібрала лише елітні сорти і захопилася селекцією. Прагнула вивести щось таке, чого ще  не було ні в кого. Якийсь свій, дивовижний, стримано-аристократичний сорт. Таку квітку, від одного погляду на яку затріпотіло би серце, а заздрісні сусіди попадали б на сраку. Зрештою, їй це вдалося. Сьогодні вперше зрізала квітконос і взяла на ринок. Показати людям окрасу і гордість своєі колекції , сніжно-білий ірис з перлово-блакитним осередком і попередньою назвою « Ідеал».
  Купувати квіти Дан наміру не мав. Дарувати було нікому. Іриси любив, але сибірські. Тендітно-тонкі, темно-сині. Вишукану вроду дикої природи. Акцентовану грацію японського саду. Проте, бароковій пишності бородатих ірисів пані Марії мав віддати належне. Пудрові тональні переходи, гармонія барв і вибуховий контраст. Від такого буйства кольорів складно було відірвати погляд. Серед пишного розмаїття відокремив для себе чисто білий ірис з опалово-голубим спалахом в середині квітки. Небесно- голубий колір не відразу кидався в очі, а спалахував і щезав як північне сяйво.
  «Прошу пана, купуйте півники»- по інерції звернулася до Дана пані Марія: «Подивіться яка краса! Маю до кольору, до вибору. Який на вас дивиться?» Дан мовчки вказав на вибраний екземпляр. «Е нє, прошу пана. Маєте файний смак, але той не продам, бо то не на продаж. То є моя візитівка. То є моя гордість і моя любов. То тілько на показ». Дан впевнено повторив жест: «Саме той».
  Психологію покупців Марія вивчила добре. З такими клієнтами торгуватися марно. Такий або купить те, що йому впало в око і на ціну не подивиться, або піде і не обернеться. Марія з жалем дістала з контейнера квітку, з якоюсь дивовижною ніжністю глянула на неї , ніби прощаючись і простягнула Дану: « Сто гривень». Дан обережно прийняв квітконос і віддав гроші. Дістав з кишені шоколадне серце на патичку, примотав його стрічкою до стебла, посміхнувся і віддав Марії : « Це вам. Від мене. Для настрою. Приємного дня !» « Мені?»- ошелешено спитала Марія: « Але ж я продаю квіти...» « Саме тому. Квіти ви продаєте, але як часто дарують іх вам?»- відповів Дан. Подякував і пішов, прямо тримаючи спину.
  Марія застигла з букетом в руках. Він знову був з нею. Її улюблений ірис, іі «Ідеал». Створила цю квітку як прообраз хлопчини з очима кольору неба. В неі вклала свій смуток і жаль. Своє щастя і першу любов. Її «Ідеал» повернувся. Повернувся як спогад. Спогад про фатальну зустріч в трамваї #2 з юнаком, імені якого не знала. Юнаком, що так і залишився ідеалом її дівочих мрій.