Патрон

     Вибухи та постріли припинилися раптово. Старший сержант Яковенко напружено прислухався, чи не здетонує знову боєкомплект якогось підбитого танка, чи не пролунає автоматна черга, але було тихо. Всюди були дим і гар. Іноді вітер піднімав у небо рівні чорні хвости, іноді одним сильним подувом розрізав їх, і тоді моторошний чорний туман, пригинаючись, майже стелився по землі.

     У димі й гарі настав момент, коли крізь денну темряву, нав'язану жорстоким боєм, прорізався раптовий промінець сонця. Він пробився крізь чорно-сірий туман, ніби прочинивши двері у світ живих, і скромно запропонував свою компанію. Чоловік посміхнувся. Він підставив своє заросле напівсивою щетиною обличчя, під теплий сонячний промінь і спробував зробити глибокий вдих. Миттєвий біль у грудях дав йому зрозуміти, що ребра пошкоджені. Військовий зняв рукавичку і почав обережно стягувати з себе бронежилет. Без бронежилету дихати полегшало. Біль був не гострий. Сержант зробив кілька слабких обережних вдихів, сплюнув, крові не було. "Легені цілі, напевно хвилею мене шарахнуло" - подумав він. Хотілося пити. Яковенко озирнувся, зрозумів, що він лежить у якійсь напівзруйнованій будівлі та спробував підвестися. Натомість він упіймав себе на думці, що ноги не виконали цей наказ мозку і він, як і раніше, лежить. Сержант глянув униз і похолонув: обидві його ноги були потворно вивернуті, в крові, з уламками різної величини, які гидко стирчали з розірваних обгорілих штанин. "Капець..." - подумав він...і тут же уявив себе на протезах..."...Це якщо виживу..." У помутнілій свідомості спливли події останнього бою…

     Знов прийшовши до тями, сержант оглянув руїни приміщення, води ніде не було. Було, як і раніше, тихо. Поруч він побачив свій пістолет. Італійська "Беретта" лягла в його руку, він відстебнув магазин і перевірив набійник. Магазин був порожній, а в набійнику блищав останній патрон. Чоловік невдоволено глянув на зброю, ніби пістолет ніс особисту відповідальність за кількість боєприпасів. Він недовірливо поштовхав пальцем пружину магазину, ніби чекав чудової появи як мінімум ще одного патрона, потім пересмикнув затвор, викинувши на тканину знятого бронежилета останній патрон, покрутив патрон у руках, оглянувши його справність, з жалем зітхнув, знову відчувши тиск у грудях від пошкоджених ребер, вштовхнув патрон у магазин, задумався, наважився загнати патрон у набійник і поставив пістолет на запобіжник. "Ось так, останній..." - подумав сержант. Його роздуми перервала думка, що всі його дії відбувалися в абсолютній тиші. Він знову глянув на пістолет, постукав дулом по підлозі. Ні звуку. Сержант помітив біля себе цеглу та відклавши пістолет – постукав цеглою по підлозі. Ні звуку. "Гей!" - неголосно промовив він - і знову тиша. Він не чув свого голосу. "Контузило" - подумав військовий і змирився з відсутністю слуху.

     У свої п'ятдесят Яковенко мав гарний вигляд і війна застала його в непоганій спортивній формі. Широкоплечий, невисокого зросту, у минулому він був боксером легкої ваги, а згодом став власником невеликого спортивного клубу. В молодості сержант не любив бігати кроси, приділяв увагу вправам для ніг лише за вказівкою тренера. Тепер він усвідомив, що в останні місяці його треновані ноги врятували його в багатокілометрових переходах і марш-кидках. Зараз ці ноги потребували екстреної допомоги, а допомоги чекати не було звідки…

     Прийшовши до тями після чергової втрати свідомості і розкривши важкі в запеклій крові та чорної гари повіки, військовий почав відчужено обводити очима руїни навколо себе. Сонячний промінець зник і вже не пестив його втомлене обличчя, лише темно-сірий туман проникав крізь пробиті стіни та повністю зруйнований дах. Глухий стогін немов батогом ударив Яковенка по вухах. Він підскочив на місці і почав моргати напівзлиплими від крові і поту повіками, стискуючи в руці рукоятку "Беретти". У вухах гуло, голова розколювалася від болю, але слух повертався. Знову пролунав тихий стогін. Він почав вдивлятися і прислухатися, і на тлі розбитої цеглини від руїн побачив за кілька метрів від себе велике тіло чоловіка. Чоловік лежав ниць, уткнувшись лобом у підлогу. Обгорілі передпліччя і кисті його рук зі скрюченими обвугленими пальцями, потворно стирчали вгору, немов у передсмертній молитві грішника, довгі обгорілі ноги видавали високий зріст їхнього власника. Незважаючи на те, що і обличчя, і тіло чоловіка обгоріло, сержант одразу визначив, що перед ним – ворог.

     Усіх своїх, а було їх перед боєм дванадцять чоловік – сержант знав не перший день і як командир, і як бойовий товариш. Вони отримали наказ знищити колону противника, що й зробили, але полягли всі, крім нього, Яковенка... та й він був не те, щоб мешканцем на цьому світі... Він не плекав себе надією, що хтось ще з його хлопців вижив... Дуже важко їм довелося, на зв'язок ніхто не виходив і в обумовленому місці після бою ніхто не з'явився... Сержант глянув на свої рвані рукави  і зрозумів, що до будівлі він приповз сам.

         Знову пролунав стогін. Незнайомець відірвав лоба від підлоги і почав обводити очима приміщення, повільно повертаючи голову. Його непокрита голова з потворно обгорілою маківкою тремтіла, очі були напівзаплющені, обгорілі кисті рук тремтіли від зусилля, яке докладало його напівживе тіло для того, щоб озирнутися.

     Яковенко мовчав. Він поставив пістолет рукояткою на знятий ним бронежилет і направив дуло на незнайомця. Коли їхні очі зустрілися, сержант миттєво, не дивлячись, зняв пістолет із запобіжника. Пролунало дуже тихе і коротке клацання. Незнайомець зрозумів, що перед ним не кадровий вояка, а скоріше ополченець чи резервіст, такий навряд чи з ним цацькатиметься, пристрелить і всі справи... саме так зробив би і він сам... Обгоріле обличчя зобразило посмішку. "Ну стрeляй..." - спокійно і відчужено пролунало по-російськи. Сержант мовчав і продовжував тримати ворога під прицілом. "Стреляй, чего ждёшь?.." Сержант, як і раніше, мовчав. Ослабнувши, поранений знову поклав голову на підлогу, цього разу пригорнувшись до підлоги обгорілою щокою. Тепер його голову було повернуто до Яковенка. То був перший раз, коли російський полковник Горюнов бачив перед собою бійця Збройних Сил України так близько.

    Він з жалем подумав, що зараз помре від пострілу в голову і всі його мрії, думки та спогади згаснуть як екран телевізора...

     Горюнов побачив себе юнаком, який пливе у великому басейні рідного міста, де його батько працював тренером збірної, і пошкодував, що замість спортивної кар'єри вибрав військову…

-Ти хто? - раптово запитав Яковенко, - (рос.): Фамилия, звание, посада, ну... должность!

Горюнов ніяк не очікував, що його життя буде чудово продовжено. Та й навіщо? Там, звідки він прийшов, його чекає в кращому разі ганьба, втрата посади та всіх пільг, і негайне звільнення з армії, а в гіршому випаді - трибунал і тюремне ув'язнення, що в принципі рівносильне смертній карі... Він втратив всю колону, всю техніку та всіх солдатів. Який він полковник? Який він взагалі офіцер? ... Він знову побачив себе в юності: високого молодого і здорового, усміхненого і плаваючого по доріжці басейну, батько біжить поряд і, швидко поглядаючи на секундомір, трясе їм над головою і кричить: "Йдеш на рекорд!"

 …"Навіщо???"-подумав Горюнов..."Навіщо це все? Навіщо я тут???"
З його ока витекла велика сльоза, але вона відразу розчинилася у складках обгорілої шкіри.

-Пристрели меня, - тихо попросив він.

      Українець примружив око, Горюнов приготувався померти, але раптово пролунало знайоме клацання запобіжника і сержант опустив дуло пістолета додолу. Яковенко подивився на Горюнова і промовив крізь зуби:

-Tа що тебе вбивати, сам здохнеш…

   Полковник зобразив подобу цинічної усмішки на обгорілому обличчі (рос.): 

-Патронов нет?..были бы - пристрелил бы…

-Я в беззбройних не стріляю! – відповів сержант. -А останній патрон витрачу на когось поживіше за тебе!

Горюнов оцінив поглядом безнадійний стан ніг українця і з розумінням сказав (рос.):

-Последний патрон, говоришь? Для себя бережёшь?

На що Яковенко несподівано почав реготати, хапаючись за хворі ребра:

-Та ми ж не ви! У нас найвища цінність - це життя, а у вас - смерть! Ми живемо і для себе, і для сім'ї, і для країни теж, а як же! Ми Батьківщину любимо і жити в ній хочемо, а ви - ви любите і самі дихнути та інших вбивати! Для вас людина – так, витратний матеріал! У вас таке життя, що і здохнути не шкода! Ні, я не для себе цей патрон бережу, нехай я безногий буду, але повернуся і дооовге життя проживу ... а ти тут, в цій розвалюсі, яку ти, зараза, сам розвалюхою і зробив, здохнеш!.. А той із ваших, хто приїде за моїм останнім патроном, той його знайде, не боїсь!!!

     Помітивши важке поранення співрозмовника, Горюнов, вигодуваний з принципу: "останній патрон для себе", був здивований. Йому - полковнику російської армії, важливо бути не тільки гідним офицером, але й гідно померти. Як офіцер, як командир, як полковник - він загинув у цьому бою ... і неважливо чи б'ється ще його серце, чи ні - він у цьому житті вже не потрібен нікому ... Він - ганьба Росії, ганьба армії і гірше - тільки полон!... Ні, навряд чи він виживе, але…  раптом він виживе і потрапить у полон? Він - російський полковник - в полон!... Яке буде його дружині, дітям? Пляма ганьби ляже на всю його сім'ю, всі зречуться від них... ні, краще смерть!

-Пристрели меня,- знову попросив полковник і знепритомнів.

-Гей!- гукнув Яковенкo...-Ти шо, здох? Гей, підсмажений!

Сержант підібрав дрібний камінчик і кинув їм у незнайомця. Той продовжував лежати нерухомо. Яковенко кинув камінчик більший. Знов ніякої реакції.

      
    Cержант невдоволено скривився, пригнічений тим фактом, що тепер йому незрозуміло скільки часу перебувати поряд з трупом ворога, подивився на нерухоме тіло, потім на свої поранені ноги, потім знову на тіло і ніби згадавши щось, почав судорожно ритися у себе в кишенях, примовляючи: "А я не здохну! ... з ногами чи ні - не здохну! Ти здох, а я не здохну!" Не знайшовши того, що шукав, Яковенко різко зупинився і хитро подивився на знятий ним бронежилет: "Ось куди ти сховався, друже!" Він впевненим рухом перевернув бронежилет і дістав із кишені на спині мобільний телефон. Ткнувши в тріснутий екран пальцем і переконавшись, що апарат реагує - Cержант набрав номер і облизав губи, що запеклися від спраги, і завмер в очікуванні…

- Папуля! До тебе неможливо було додзвонитися! Як ти?
 
- Доця, зірочка моя, у мене все добре! Коли пологи?
 
- Кажуть, година-півтори і я буду мамою! Де ти? Чому не відповідав?

-Та я був на нараді, все добре, сонечко моє!

-Знаю я твоі "наради", тебе не поранило?

-Та яке поранило?... ”Живіше за всіх живих!!!"

 -Ну тоді добре. Ой, акушер прийшов, все, цілую!!!...

      Яковенко продовжував розчулено дивитися на фото доньки на тріснутому екрані телефону, проводячи пальцем по зображенню, ніби гладив доньку по щічці. На його щасливому обличчі текли сльози, а він, забувши про біль і рани, летів угору, до теплого приємного світла, що раптово відкрився перед ним, і ароматів такого улюбленого йому з дитинства бузку! Він бачив перед собою білий і фіолетовий бузок, багато бузку і йому стало так добре!... Перед ним промайнуло його раннє дитинство, де він вперше вчиться кататися на велосипеді "Зайкa-люкс", потім батько вчить його рибалити на прилеглих до Десни озерах, потім він гребе веслами човна по гирлу Десни-ріки, батько вчить його під яким кутом тримати човен, щоб причалити у потрібному місці на протилежному березі. Грести проти течії важко, але він уже зміцнів і хоче довести, що справжньому чоловікові це під силу…

      Йшов дрібний дощ. Крізь сірі дощові хмари нерішуче, на лічені секунди, пробивалося сонячне проміння, яке швидко пропадало під покровом похмурої тіні.

    Дощ полив сильніше, але за десять хвилин припинився зовсім, а сіре небо, пронизане тонким сонячним промінням, осяяло холодним нерівним світлом дванадцять могил. Вони вишикувалися в шеренгу, як при побудові перед боєм... Перед їхнім останнім боєм їх було дванадцять: четверо - з "джавелінами", решта вісім - з гранотометами і гранатами всіх мастей і часів...Вони прибули виконати отриманий наказ і виконали його... Акуратні могили були прикрашені квітами. Окрім однієї. Одна могила залишалася неприкрашеною і зяяла пусткою...

   Перед шеренгою з могил стояв гладко виголений і коротко підстрижений невисокий чоловік. Він трохи погойдувався, затиснувши милиці під пахвами і невпевнено балансуючи на поки що тимчасових протезах, під поривами вітру.

      Провалявшись у комі близько місяця, старший сержант Яковенко вижив. Чи то віра в Бога врятувала його душу і тіло, чи бажання побачити онучку, а може і те, й інше, і третє... Одні люди вірять у дива, інші в збіг обставин. Так чи інакше, цікавий хлопчик із сусіднього села прибіг подивитися на бій і знайшов його – Яковенка… А далі – шпиталь.

На гелікоптерах доставили всіх загиблих бойових товаришів та напівмертвого Яковенка. Доставили і Горюнова. Це потім сержант дізнався, що той був полковником російської армії і при висадці українських рятувальників таки дотягся до пістолета Яковенка, який втратив свідомість, намагаючись застрелитися. Але італійська "Беретта" не відповіла на "залицяння" російського полковника і пальці, що згоріли до кісток, не дали йому накласти на себе руки. Чотири спроби суїциду в шпиталі Горюнову також не вдалися: надто добре за ним стежили в лікарні і припиняли всі спроби на корені.

      Полковника обміняли на українських військовополонених, але ніхто не знає, на яких і скільки. На прохання російської сторони, угода щодо обміну не була висвітлена у ЗМІ. Після обміну полковник не з'явився на батьківщині ... швидше за все, його повернення вже не потрібно було нікому: ні тим, хто його послав, ні тим, кого він вважав своїми друзями, ні членам його сім'ї, які не отримали грошовий еквівалент тілу "героя"... і його тихий, трохи запізнілий відхід у інший світ під грифом: "зник безвісти" пройшов безславно і непомітно…

      Яковенко, мокрий від дощу, продовжував стояти перед могилами. Його прохання залишити дванадцяту могилу для нього було задоволене та узаконене спеціальним рішенням. Він стояв, згадував товаришів і дякував Богові за такий чудовий подарунок під назвою: "життя"…

       Ніхто не заважав йому і не квапив ні окликом, ні поглядом.
 

      Віддалік, в автомобілі, на місцях для пасажирів, сиділи його дружина та донька, а в кріслі для немовлят – крихітна онучка. Місце водія було вільне: Яковенко водив сам. Втративши обидві ноги значно вище за коліно, йому довелося заново вчитися водити з протезами. Тимчасові протези були не дуже зручні, але, згадуючи як його тренер вчив його, що "удар у боксі йде на руку хвилею від стегна з поворотом таза", Яковенко, як справжній танцюрист, елозив усім тазом на кріслі водія, поки не навчився натискати на педалі "новими ногами".

      - Ось якось так, хлопці...пробачте, шо не з вами, але прийде час, зустрінемось!
     Промовивши цю фразу, Яковенко повільно вклонився могилам бойових товаришів і незграбно розвернувшись на милицях, пошкандибав до авто.

     Вікна автівки були відчинені і він почув дитяче муркотіння немовляти, що прокинулася. Його до цього сумне обличчя розпливлося в широкій усмішці і він, швидше перебираючи милицями по мокрій землі, тихо промовив: "Мій останній патрон вистрілить, коли треба буде, а зараз є кому допомагати!", підійшов до автo і з упевненістю відчинив водійські двері.

**************************