Щоденник - 9

Місячна засмага
автобіографія

Ялта
Того року після отримання диплому та усіх вечірок тато вирішив зробити Христі подарунок: дав гроші на відпочинок у Ялті.
А мама запросила з Христею й Фаіну.
Ну, в цьому була певна логіка,бо вони були вже дорослі, з батьками не поїдеш. А Фаіна погодилась поїхати.
Христя Ялту обожнювала. Це було курортне місто на узбережжі Чорного моря в Криму.
Тому Христя покидала у сумку купальник, пляжні капці, пару суконь. Грошей  у них було не багато й луки були дешеві, але  вони були юні та щасливі, закінчили універ, вони були вільні, та любили життя: море пляжі та кохання.
Разом з Фаіною вони приїхали на вокзал у Сімферополь. Як тільки Христя побачила той вокзал, вона згадала, як у дитинстві приїзжала у Крим з батьками. Але їм ще треба було з Сімферополю їхати чотири години до Ялти. Звичайно, можна було поїхати автівкою чи автобусом. Але Христя занурилась в атмосферу дитинства та вони пішли на тролейбус. Це був знаменитий тролейбус, що доволі певно долав знаменитий гірський перевал. Христя сиділа у тролейбусі та раптово подумала, що грошей зовсім не багато. Це було місто, в яке люди приїзжають витрачати тисячі, або заробляти тисячі.  і лише по тому, як раптом позакладало вуха та вона стала чути навколишній світ наче з-під шару води, вона здогадалась, що вони минули Ангарський перевал.
Тут починався власне гірський масив та інший кліматичний пояс- субтропіки.
Кримська природа завжди приводила Христю у захват. Кипариси та магнолії, знамениті кримські сосни та кедри, ялівець та кущі лавру – все це сповнювало повітря диким гіркуватим ароматом. І Христя ладна була сама розчинитися в тому повітрі.
Тролейбус рухався доволі швидко, його гудіння заколисувало, тим більше, що вже починало припікати сонце , обабіч дороги пролітали селища та мальовничі садки. І раптом вони в*їхали в Ялту з її гірською забудовою, де будівлі розташовані ярусами утворювали щось типу правильного міського амфітеатру. А всі дороги, стікаючи з трьох пагорбів,  спускалися у мор порт.
Все місто сповнене того гіркого аромату ялівцю та лавру, морської солі та бризу- зустрічало світло та ясно. Там внизу були пляжі та море, а поки вони їхали міським серпантином, Христя остаточно прокинулась та роздивлялась на місто, яке пам*ятала дуже добре. Але ж тепер був 2000 х і місто теж змінювалося.
Христі здалося, що воно стало ще світлішим та гарнішим.
Нарешті вони приїхали на вокзал та забравши свої сумки вирішили піти пішки.
Я точно пам*таю, що тут зовсім поруч: пару зупинок.
Вони пішли вулицею і Христю накрило цим містом і дитинством. У неї в голові виникла сотня спогадів про Ялту і про мале дівчисько, що ходило цими нагрітими вулицями зі стертими від часу гранітними, ніби поплавленими, бордюрами. Цією бруківкою вона бігала у мильницях, що їй безбожно натирали ноги та вона постійно через це нила, а мама постійно говорила: Чекай, зараз підемо додому.
Вони прийшли на зупинку Будинок мод.
І Христя й тут безпомильно упізнала дорогу, що вела до будинку т. Олі.
Будинок завжди виглядав затишно. Чистенький під*їзд, ніби він був іграшковий  цей будиночок  нагадав той момент, коли мала Христя побігла за цукерками, а  Вітя втік з друзями, щоб не няньчитися з племінницею.
Перед під*їздом- лавровий кущ. Хоч збирай з нього ті лаврові листочки і кидай в суп.
І десь там над головами – гранітний масив Ай-Петрі.
Фаіна боязко роздивлялась навколо.
Сходи спочатку ти, = сказала вона. = Я тут почекаю з сумками.
Добре, - Христя сама не почула, як на одному диханні піднялась на четвертий поверх та подзвонила у двері.
Двері відчинив Вітя.
І Христя почала усміхатися. Вітя ледь не впав зі сміху, як побачив Христю. Мабуть , пам*ятав її ще неуклюжим дикуватим дівчиськом, з якої завжди трохи кепкував. А тут стоїть перед дверима доволі висока молода особа і сміється, розхлюпуючи сонце з очей.
Вітя сразу Христю упізнав та сказав : Ого.
Христя не стала розмірковувати , до чого це відноситься та сказала, що там внизу залишилась подружка.
І тоді Вітя пішов з Христею за сумками.
Внизу Христя познайомила його з Фаіною. Фаіна не чекала побачити гарного високого молодого чоловіка, але вона була завжди дівчина з почуттям гумору та сказала щось типу: Тебе Христя не можна відпускати від себе ні на крок. Бо ти скрізь познайомишся з хлопцем.
Христя загадково усміхнулась.
Поки вони розпаковували сумки та спілкувалися з мамою Віті - т. Олею, знайомились з малим – Христиним двоюрідним племінником Женєй йому тоді якраз виповнилося п*ять, потім переодягнулись та вирішили йти на пляж, щоб не набридати. Взяли з собою Женю.
Дорогою Фаіна роздивляючись місто бурчала на Христю, що та не попередила її про французьким курортний вайб Ялти.
Я думала , що Ялта схожа на Скадовськ. Я не брала з собою нормального одягу, тільки пляжний. А тут – Ніца.
Ну та що, - заспокоювала Фаіну Христя.- Я теж не брала.
На пляжі вони трохи відпочили від тиску Ангарського перевалу та гудіння тролейбусу. Хоча треба було приглядати за Женєй та й пляж був наповнений людьми , що засмагали та дітьми, що верещали від задоволення у воді чи так просто.
Пляж Массаандри – це культове місце в сезон відпочинку. Тут повно кафе магазинчиків та різних пляжних салонів: від масажних до спа.
І все це рухається, кудись пливе , йде , засмагає , виблискуючи маслом для засмаги та скельцями сонячних окулярів.
Весь день вони просто засмагали та купалися в морі. А потім нарешті зібралися додому.
Давай купимо вина, посидимо ввечері з Вітею та т. Олею. Бо ми ж так приїхали.
Добре, - відповіла Христя.
Вони дійсно зайшли в магазин та купили пляшку вина. Женя уважно слідкував за дівчатами.
І коли вони проходили вулицею повз іграшковий магазин , показав на водяний пістолет та наказав дівчатам його купити.
Христя з Фаіною переглянулись.
Женя, - сказала Фаіна. Вона була вже досвідчена вихователька молодих людей. Деякі з них стали успішними людьми. – Сьогодні  у нас вже немає грошей. Давай пістолет купимо наступного разу. Може, завтра.
Але Женю вже було не зупинити. Він почав кричати на всю вулицю.
Женя кричав, не зупиняючись : Купи пістолет..і на них вже почали обертатися перехожі: успішні та симпатичні туристи та й так , місцеві, що з діловитим виглядом кудись поспішали.
Ти це витримаєш? – незворушно спитала Фаіна.
Так, - сказала Христя. Вони спроквола пішли вулицею. Женя йшов між ними та кричав: Купи пістолет.
Дівчата мовчали, їх супроводжували погляди перехожих.
Їм нічого було відповісти, бо й так все було ясно без слів.
Так вони через двадцять хвилин прийшли додому.
Тільки тоді Женя раптом заспокоївся та побіг на вулицю до друзів.


Екстрим та пробудження
                Кажуть, в Давній Індії були    
                Небесні танцівниці-
                Амрити. Вони танцювали з
                Богами на березі Вічності.             
                Вони мали в долонях 
                напій, що дарував
                безсмертя.
                З мережі
Вечори у Ялті завжди затишні, особливо біля моря на набережній.
Вони одягали міні спідниці та босоніжки на підборах та йшли теж на набережну.  Там було багато людей. Хто не хотів сидіти вдома у теплий літній вечір та дивитись телевізор йшли гуляти: проходжуватись набережною, дихати свіжим морським бризом , роздивлятися крамниці з сувенірами та різними прикрасами чи так посидіти в кафе під зірками.
Вони йшли спочатку вулицею , обсадженою дивними екзотичними деревами, що їх не було у містах  степової України та вдихали ці нічні аромати. Потім вони повільно спроквола теж гуляли, роздивляючись натовп та намагаючись вгадати з яких міст приїхали ці люди. Якщо занадто яскраво чи урочисто одягнені, - то приїхали з провінції, - говорила Христя. А якщо одягнені у простий одяг типу джинсів чи футболок чи простих сарафанів, то точно зі столиці.
Чому? – питала Фаіна.
Не знаю, чомусь так здається.
Потім вони стали ходити між рядами вуличних художників, уважно роздивляючись картини. Христя любила такі вуличні вернісажи під відкритим небом і мріяла коли небудь замовити і свій потрет вуличному художнику. Тепер її зупиняло тільки те, що сидіти потрібно було години дві чи три, поки художник намалює портрет. Вона не була певна, що витримає. Так мрія і залишилась нездійсненою.
Тоді вже поночіло і картини у сутінках, наразі освітлених все таки вогнями магазинів та вуличних ліхтарів та ще численних кафе ресторанів , химерно мерехтіли та набували певної оживленості, ніби все дихало на тих полотнах.
Нарешті увагу Христі привернули картини з дивною манерою, що нагадувала імпресіонізм і Христя завмерла біля них. На картинах були зображені міські  пейзажі, але зверху по них наче стікали краплі, ніби глядач дивився крізь сльзи на цей світ. І це вражало у певний момент.
Раптом з-за спини роздався голос:
Вам подобаються картини?
Так, - відповіла Христя.
Якийсь час вони ще походили між картинами. Чоловік ходив з ними. Фаіна тоді мовчала. Він був симпатичний і не надто нахабний. Скоріше просто ввічливий та цікавий.
В якийсь момент він запропонував піти в ресторан і Фаіна кивнула Христі головою. Вона стояла трохи потискаючи плечима, але видно було, що в ресторан піти не проти. Тоді Христя теж погодилась.
Чоловіків було двоє. Інший був вищий на зріст і теж симпатичний.  Наразі, одягнені вони були зовсім просто. Але в ресторані замовили вино та якісь страви. Христя сиділа  роздивлялась інтер*єр. Потім чоловіки вчили їх відрізняти справжнє вино від підробки.  І Христя дивилася, як по скляному келиху стікає густа масляна червона крапля,  крізь яку просвічують  вогні та багаття, що тут поруч палахкотіло в каміні.
Він був уважний та крізь його погляд ніби просвічував космос з тишею зірками та лукавою мудрістю.
Тепер вона не пам*ятала їх імен. Пройшло доволі багато років.  Хай будуть -  Олександр та Віталій.
Вони сиділи та розмовляли.
Нарешті, Олександр дав Христі ключі від автівки та сказав йти її шукати на стоянку.  Христя з Фаівеною вийшли та включили автівку. Вона ніби жива засвітила очима з темряви. Христя з Фаіною все ще трохи боязко, ніби та автівка, наче трансформ ер, могла накинутися на них, побачивши чи зачувши нюхом, що то не її господар, підійшли до неї та відчинили дверцята. Автівка була величезна та чорна з тонованими глухими вікнами. Дівчата залізли на шкіряні сидіння та закрили двері і провалилися у звуковий вакуум. Бо весь світ просто щез.
Потім прийшли й господарі автівки. Олександр включив якусь тиху музику і все в автівці засвітилося. Тоді Олександр раптом дістав звідкись документи та ткнув Христі під ніс. Христя взяла , уважно все прочитала разом з іменем та прізвищем, яке їй наразі нічого не сказало. А от посвідчення Віталія Христю привело у цілковитий захват. Всередині вона прочитала слово: Interpol.
Христя сиділа та розглядала важкий металевий значок. Олександр раптом розстроївся та сказав, що Віталій його охоронець.
Якийсь час вони сиділи та думали, що робити далі.  А потім вирішили поїхати на пляж.
На пляжі було вже доволі прохолодно. Вони ще пили шампанське та сиділи під зірками , купалися та розмовляли.
Вечір видався затишний.
Спочатку пішли Віталій з Фаіною. Вони щезли раптово, ніби розчинилися у літній ночі та тиші цього штилю.
Тоді Саша став цілувати дівчину. Він був досвідченим коханцем . його руки та поцілунки були сміливі та безпомильні, ніби так  і треба було їм тут опинитися тут цієї ночі, загубитися серед тих зірок та безгоміння. 
Ніби вони кружляли разом з самою планетою, що так безгомінно летіла серед холодних вічних зірок.
Вони займалися кохання в автівці на тих шкіряних сидіннях  і тоді  Христя не хотіла думати ні про вічні ні про миттєве.


Вітя та Сергій
Наступного ранку Христя відкрила очі ,  пробуджена веселим сонячним промінням. Фаіна сиділа поруч на постілі, сопіла носом та перелякано дивилась на Христю
Кімнатою  ходив Вітя, він ледь стримував гнів та кричав, що дівчата гуляли до пізньої ночі, а потім їх ще привезли на великому чорному геліку. І що вони собі думають про свою поведінку, адже це Ялта і тут потрібно дивитись, куди ходиш та з ким знайомишся.
Вітя кричав довго. Фаіна сиділа та мовчала. Христя пішла вмиватися. Коли вона пройшла повз Вітю, він не очікуючи такого мовчазного нахабства, сказав, що вони наказані і тепер сам Вітя буде ходити з ними гуляти та на пляж.
Христя вмивалася, поки Фаіна перешіптувалась з т.Олею та готувала сніданок.
Потім вони вибралися на пляж.
Знаєш, він кричав весь ранок, - скрушно сказала Фаіна.
Але Христя промовчала. Що тут можна було сказати.
Вони вчинили легковажно, але тепер цього вже було не виправити. 
Христя мовчала .
Ходімо на ринок , купимо хоча би яблук на пляж, - сказала Фаіна.
Так і повелося: вони заходили на ялтинський ринок та купували яблука, які потім їли на пляжі. Більше на пляжі за звичай нічого не купували. Навіть морозива.
Так сиділи та засмагали, купалися та просто роздивлялися відпочиваючих на пляжі.
Ринок Христю вразив. Він був сповнений запаморочливими пахощами: мед, фрукти, прянощі- все це створювало химерну атмосферу, ніби ти опинився на ринку з казок про Алі-Бабу.
Але найбільше Христю вразив домашній гранатовий сік. Вона підійшла та спитала про нього.
Сік купують від тиску. Та ще ті, у кого хворе серце.
Христя відійшла від соку. Тоді в неї серце ще не боліло.
Ялтинське море- глибоке та густого темного синього кольору, важко хлюпало хвилями, утворюючи прибій. Великі валуни що всіювали узбережжя з дрібнішою галькою, були порослі зеленими водоростями, що хижо рухалися разом з хвилею. Якщо вийти на пірс та зазирнути у цю важку  воду, то можна було побачити прозорих круглих медуз. Вони спокійно спроквола дихали під водою, сповнюючись сонячним промінням. Це навіювало спогади про дитинство, коли вони з татом ходили понад берегом та розмовляли з рибалками, що мов апостоли , сиділи тут з вудочками або й так просто. З тих часів їй все задвалося, що всі апостоли знають її батька в обличчя.
Але тепер вони були вдома. А Христя з Фаіною – у Ялті.
На тиху годину вони повертались додому а вечором знову приходили на пляж.
Іноді з роботи приходив Вітя. Він обідав та вони розмовляли. Фаіна порозумілась з т. Олею і та годинами розповідали їй історії зі свого життя. Вони обидві дивилися серіал Клон, що тоді був дуже популярний і Христя невільно теж зацікавилась. Тому вечором вони разом дивилися пару серій Клона, якщо не ходили гуляти на набережну.
Т. Оля розповіла, як познайомилася з дідом Христі, що приїхав у Ялту відпочивати. Вона тоді приїхала з Полтави . закінчивши коледж та працювала, продаючи на вулиці пиріжки, наче Морена- Клара. Він був гарний та цікавий чоловік, тому вони стали зустрічатись.
Наразі, коли народився Вітя, дід помер та був похований тут же у Ялті.
Христя знала цю історію напам*ять, тому зазвичай не втручалась в ті розмови і мовчала. Дивилась Клон і знову мовчала.
Іноді вони все ж таки одягали міні спідниці та йшли на набережну, де тепер просто сиділи та дивились на натовп. Іноді заходили в числені сувенірні ряди та ходили там годинами, розглядаючи різні предмети мистецтва чи інший крам.




Чорне море та Массандровський пляж
 Тоді Вітя познайомив їх зі своєю дівчиною звали її Катя. Вона була молода, хоча трохи старша та гарна.
Познайомив зі своїм другом – Сергієм. Вони працювали разом. Сергій був високий та темноволосий. З почуттям гумору. І одного разу Вітя спитав, куди вони ходять на пляж. Дівчата сказали. Тоді він раптом сказав, що вони теж прийдуть. А потім засміявся.
Ми працюємо постійно. У нас купа замовлень. Ніколи вверх глянути, адже вже середина літа, а я ще не купався, якщо чесно. Хоч поки ви тут, сходимо.
Христя не повірила, що вони прийдуть. Але вони дійсно прийшли.
Тоді хлопці зі сміхом стали посвячувати дівчат у секрети місцевих: на який пляж краще ходити, що краще купувати та з ким не варто знайомитись.
Місцеві ходили на портовий пляж. Він був закритий і туди не пускади звичайних туристів. Але їх пустили, коли Вітя підійшов до знайомого хлопця.
Пляж був невеличкий, але весь загороджений величезними бетонними бовванками, що почорніли від ламінарій. Вони були абияк звалені одне на одну і це справляло таке враження, що їх накидали тут тільки вчора. Але насправді їм було декілька десятків років. Вони захищали пляж від зимовий штормів.
Це справило на Христю якесь екзистенцій не враження. Між тими бетонними глибами хлюпала ця вічна морська піна , ніби хотіла щось розказати, якби Христя могла її почути.
Там зовсім не було людей , на тих портових пляжах, тому вони робили що хотіли. Але зазвичай просто сиділи та дивились на небо чи горизонт.
 Вони тоді стали спілкуватися переважно з ялтинськими хлопцями- знайомими Віті чи Сергія.
Вони були химерні але цікаві.
Іноді це виглядало так, наче ти знайомишся з японцями: ви говорили годину чи дві, ти ловив свій дзен від того спілкування, наче виловили з космосу одні думки чи слова , а іноді й цілі фрази, але  дівчина знала, що більше вони інколи не зустрінуться.
А одного разу Сергій потягнув їх кудись , обіцяючи показати щось дивовижне. Вони пішли за ним довгим морським портом. Він вів їх через порожні причали для вантажних кораблів ба барж , здавалося , що їх винесло на берег вічності, тут було безгомінно та так просторо, наче ти опинився наодинці з купами велетенських кам*яних брил неба та солоного мовчазного моря. Ці порти стояли тепер порожні та сповнені літньої спеки й екзистенції. За тим враженням яке це справляло на них , здавалося що вони вийшли з матриці звичайного курортного міста з його гамором та магазинами спа та натовпами туристів кудись поза межі реальності.
Раніше тут було гамірно – казали хлопці.- Тепер порт майже не працює. А вантажні кораблі взагалі не заходять. Не рентабельно.
Чи було це не рентабельно, Христя мало на тому розумілась, але  це було вражаюче видовище: ці порожні портові причали. Вони йшли повз них доволі довго, поки не вийшли до якогось пансіонату.  Тоді підійшли до якихось футуристичних дверей. Тут вже зібралося доволі багато людей і всі чекали , поки ці двері відкриються. Тоді вони увійшли всередину великого ліфту та двері зачинилися і цей ліфт став підніматися.
Очі у Сергій сяяли від захвату.
Ну як вам?
Круто, - відповіли дівчата. Христя була ще під впливом враження від порожнього вантажного порту. А ліфт, здавалось їй, то просто ліфт. Але Сергій з сяючими очима не заспокоївся , доки не просвітив їх щодо ліфта. Це був супер сучасний ліфт, вбудований у саму скелю і вів від порту наверх у місто.
Там вони вийшли з ліфту та спроквола пішли нагрітими ялтинськими вулицями.
Раптом Христя спитала у Віті:
Як називається ця ріка?
Хм..ріка, - розгубився Вітя. Було таке враження, що до того моменту він навіть не знав, що вона тут є. – Дерикойка..
І тут Христя почала сміятись. Вона не повірила. Але гірська ріка приводила її у захват. Вона спускалася тонким прозорим шаром води по кам*яних каскадах та поволі чарівно журчала.
Христя любила ріки і завжди питала їх імена.
У Христі були почуття в душі до усіх рік світу. Вона хотіла знати назви всіх рік навіть тих, що були десь далеко.
А ця була чарівна та затишна. Від неї віяло прохолодою та вічністю.
Воронцовський
На третій день Христя запропонувала Фаіні поїхати у Воронцовський палац.
Сама Христя пам*ятала Воронцовський з дитинства і дуже його любила.
Спитали у т. Олі, як можна проїхати своїх ходом, щоб не звертатися до тур фірми. Виявилося, що то зовсім недалеко та можна просто сісти на звичайне маршрутне таксі.
Їхати з Ялти у Воронцовський справжнє задоволення, на чому би ти не їхав. Тому вони просто насолоджувались поїздкою і коли нарешті приїхали, то палац побачили сразу.
Вони пройшли крізь ворота а потім коридором з фортечних стін у стилі Тюдорів з зубцями з темно брунатного каменю.
Нарешті втрапили у внутрішній дворик. Палац був химерним. Зі входу він являв собою англійську фортецю у стилі Тюдорів з баштами та зубчатими стінами, але на виході це вже був палац в арабському стилі з величезним портиком, що нагадував казки про Шахерезаду.
Вони купили квитки та приєдналися до екскурсії.
Їдальня глибокого шоколадного кольору була затишна, але нагадувала інтер*єри англійських палаців з фільмів про Шерлока Холмса.
Вони переходили з однієї кімнати в іншу і роздивлялися шовкові порт*єри та обивку крісел та диванів.
Особливо вразила Христю блакитна вітальня. Вона була сповнена світла й ніжності, але разом з тим, було трохи сумно опинитися серед тих тепер вже порожній кімнат, у які ніколи не повернуться господарі.
Ці безгомінні тепер вже музейні кімнати тепер були сповнені порожнечею та розгубленістю, ніби вони втратили найцінніше  - свою душу: людські голоси та сміх та сімейне щастя та просто те, заради чого й були власне побудовані.
Михаїл Воронцов- могутній магнат та державний діяч, якому у свій час належала величезна територія і не один палац, для якого був побудований і цей палац , мабуть не схвалив би таке вторгнення чужинців у свій будинок.
Але тоді вони про таке не думали. Музеї були створені для відвідування. Але ж нащо ми їх відвідуємо, вторгаючись у тонкі енергетичні структури цих старовинних палаців родів та аристократичних фамілій, порушуючи їх тишу та спокій та потойбічність? Хто зна. Такі палаци мовчать у відповідь на нашу цікавість нахабство та тимчасовість у порівнянні з ними. Вони сповнені своєї незворушної величі та гордості , незважаючи на наше невігластво та відверту наругу над історичною та сакральною пам*яттю. По таких палацах мабуть варто ходити навпочіпки, боячись порушити цю тишу та тонкий баланс між минулим та сучасним моментом, бо між ними ховається вічність і десь тут все одно залишаються тіні господарів та тих, кого вже немає.
Але поки ти молода та весела струнка життєрадісна й легковажна білявка, хто про таке думає.
Сум хоча й несвідомий, звичайно супроводжував Христю упродовж екскурсії, але на те вона не зважала, бо звикла відчувати ці приховані смисли та екзистенцію, спочатку відчувати, а лише потім через багато років усвідомлювати власні почуття.
І мабуть те, що ці кімнати показалися дівчині сповненими спокоєм та миром, можна сказати, що господарі цих кімнат перебувають у спокої та мирі та прощають нам наше невігластво та бездушність, наругу та це невільне нахабне вторгнення і вічну цікавість.

Кам*яне мереживо
І тоді з кімнат вони втрапили у замковий зимовий сад.
Це була  закрита оранжерея , сповнена рослинами та квітами. Їх накрив якийсь химерний запах характерний для таких зимових садів, це був запах підземного коріння та землі та може добрив і солодкуватий аромат рослинного безгомінного життя, їх мовчання та живої енергії, що починала заповнювати пори шкіри та затікати в свідомість.
В таких садах зазвичай стоїть своя атмосфера, що нагадує парниковий ефект і тоді здається, що починає паморочитися голова від запахів квітів та перенасиченості киснем.
Але вони ходили зимовим садом. Крім рослин , там стояли мармурові скульптури.
Застиглі класичні зразки мистецтва, що справляло своє незабутнє  античне враження глибокого суму та незворотності.
На одному з постаментів Христя побачила скульптуру дівчинки, що стояла трохи нахилившись вперед, підтримуючи спереду руками плаття.
І ця скульптура вразила Христю назавжди. Вона стояла та просто дивилася на тонку роботу майстра, що зумів вирізати з каменю тонкі мережива, вражаюче передаючи найменшу деталь одягу чи складки. Сама дівчинка, хоча з каменю але  мала такий вражаюче безпечний та безтурботний вигляд, ніби саме чиєсь дитинство заглядало вам у вічі своїм тепер вже мармуровим спокійним навіки поглядом. Ця незворушність у миттєвому русі- й була сама екзистенція, що застигла в тому мармурі. І Христя так і стояла би дивлячись на ту скульптуру, якби можна було так стояти голину чи дві чи ціле життя.
Але завжди приходиться робити наступний крок, навіть якщо хочеться застигнути та стати скульптурою , схованою від чужих очей у затишному зимовому саду на краю Всесвіту.
Там були ще інші скульптури, що вражали красою своїх ліній та довершеності. Обличчя під вуаллю. Чи оголена постава як застиглий зразок класичної вроди , як ідеал, якого не можна досягнути через те, що ми прості смертні і хвилина найвищого цвітіння в нас проходить, змінюючись своїми внутрішніми рухами і ми змінюємося і втрачаємо нарешті риси довершеності. А мистецтво- вічне .  і нічого з цим вже не можна зробити.


Ай= Петрі над головою
Потім вони вийшли у звичайний сад. Там був фонтан.
Фонтан був затишний та знаходився у мальовничому куточку.
Там було тихо і можна було просто посидіти у спокої.
В таких місцях добре про щось подумати. Може, про вічне. А може про швидкоплинне.
Про життя.
Про смерть.
Про долю.
Про любов.
Про своє смертне «я»
Про безсмертну душу.
В фонтані якраз цвіли лотоси.
І Христя завмерла біля того фонтану та просто дивилася на ніжні спокійні квіти. Вони наче покоїлися на поверхні води. Вони трималися лише на своїх ніжних пелюстках.
Тут не потрібно мати силу. Потрібно мати довіру.
Ніжні пелюстки що лежать на поверхні води і не тонуть. Тому що вони легші за воду.
Тому що вони зіткані зі світла живих клітин повітря і самої води.
В серці Христі тоді прокинулась якась печаль, якби можна було , вона би тоді лишилася біля того фонтану назавжди.
Фонтан наче сам був живий і читав її думки. Він ніби подарував їй тоді хвилину вічності і спокою.
Доросла Христя тепер шукала тої хвилини у Домі свого часу, заходячи в різні кімнати, сповнені різними подіями, людьми, вчинками, словами та всім тим, що за звичай сповнює наше життя. У пошуках тої хвилини наодинці з фонтаном у Воронцовському палаці, вона ходила водами власного життя, наче тепер вже була й сама легше води та шукала істини і знань. Шукала того натхнення, що вело її дух все далі й далі крізь інші життєві надстройки. Але той фонтан , що тихо мовчав, а насправді щось тоді сказав їй, залишився безгомінний в одній з кімнат її власного Дому часу.
Десь фонтан чекав на неї.
Десь тепер вже всередині неї самої. В глибині її серця та вічності.
Наразі, вони не могли там лишитись вічно, тому вийшли на ту саму терасу з арабським портиком.
Там було світло та все сповнено простором.
І десь зовсім поруч над головою  мерехтіла крутизна Ай-Петрі. Її зубці, наче відкрита долоня, ловила сам вітер вершини, і він разом із самим часом протікав , наче крізь пальці, крізь ті гострі кам*яні зубці. Він співав пісню, це він співав ту вічну пісню, що Христя ще малою звикла вловлювати у шелесті крон дерев та осіннього листя під ногами, ту вічну пісню з її вічною печаллю за усім втраченим, що ніколи вже не повернеться. Наче вони й самі були зіткані з того піску вічності, що варто лише подути тому вічному вітру з його вічною піснею . та їх самих розвіє тоді, наче дим. І  ніхто , крім Бога , не зможе того вже зібрати докупи. Ні їх сердець ні загублених душ ні їхнього безтурботного життя ні їх невігластва ні мудрості ні звуку, щоб вплести свій голос у ту вічну пісню.
Камінь Ай-Петрі та скеля над головою якраз і була тим наріжним каменем того, що не знайдеш на землі безпечним людським оком, бо на землі того немає.
Але тоді Христя була юна та безпечна, тоді вона не думала про ні про розумне ні про добре ні про вічне.
Вони просто фотографувались. Хоча й не прагнули говорити між собою Фаіна теж мовчала, наче відвала те саме.

Тоді вони повернулись в Ялту, але частина душі Христі так і лишилась там на Ай- Петрі. Де було її море спокою вітер та його вічна пісня.


Катер та Ластів*яче гніздо
Після кількох днів на пляжі , коли вони просто засмагали та купалися, майже завжди у мовчанні, бо у кожної було про що подумати та помовчати, вони вирішили знову кудись відправитись.
Це придумала Христя щоб не згоріти під сонцем.
Вона мала тоді занадто чутливу шкіру, і під сонцем на морі сразу згорала та ходила червона та попечена кілька днів, доки те все не починало темніти.
Та й засмага у неї ніколи не виходила, виходив лише якийсь непевний золотавий наліт. А Христя завжди хотіла мати таку засмагу, як буває у смуглих дівчат.
Проте й ходити з опіками теж не хотілося, тому вони чергували сонячні ванни з екскурсіями.
На цей раз вирішили відправитись на Ластів*яче гніздо.
Христя бачила його тоді лише на фото. З батьками вони там не були.
Вирішили відправитись звичайним прогулянковий катером.
Вони тоді ходили кожні двадцять хвилин. Дівчата купили квиток та підійшли на пірс. Там вже стояло чимало бажаючих віправитись у мандрівку.
Вони сіли на катер , пройшли та сіли на лавочці на кормі катера.
Там відкривався чудовий вид на ялтинський порт, коли катер відходив від причалу.
Вони фотографувались та просто насолоджувались прогулянкою. Морські бризки та бриз довершили свою справу – прогулянка виходила чудова вже з цієї хвилини.
 Катер йшов швидко вздовж берега та через хвилин тридцять вони вже були під Ластів*ячим гніздом.
Здерши голови вони не зводили очей з невеликого але такого мальовничого замку на самому краєчку скелі. Замок нависав на запаморочливій висоті та знизу виглядав так, наче ця скеля могла обрушитись у будь-який момент. Але це була ілюзія. Скеля тримала замок з кінця 19 століття, коли й він був побудований.
Вони вийшли з катеру та сразу побачили пляж. Тут біля порту він був невеличкий і тут майже не купалися, мабуть через  те, що часто підходили катери. Але деяких це не зупиняло і кілька людей все таки плавали у воді. Вони побачили величезний валун.
Я хочу потім на ньому сфотографуватися, - сказала Фаіна весело.
Вони ще підїхали маршрутним таксі наверх до замку та вийшли там сразу на ту скелю. Замок був дійсно прекрасний.
Хоч і не вражав масштабністю чи величиною, наразі він був настільки гармонійний з мисом Ай- Тодор та навколишнім пейзажем, що після того, як його побачили, ви вже не уявляли,  що його тут могло не бути.
Це був унікальний об*єкт і завжди вражав своєю тендітністю та балансом. Адже він застиг на краєчку самої скелі і знизу здавалося, що в деяких місцях він нависає просто у повітрі. 
Біля замку тоді було багато туристів. Але це не заважало. Дівчата погуляли біля замку та сходили на оглядовий майданчик.
Там вони якийсь час стояли та роздивлялись морський пейзаж та катери , що ходили позв скелю.
Під ними була запаморочлива висота – 40 метрів.
Христя боялася висоти, але тоді подумала, чи можна звідси стрибнути у воду так, щоб не розбитися.
Але вона такого не уміла. Літати не уміла також.
Тому дивилась, як внизу може розбивалося об скелю.
Тут замок не здавався таким тендітним та небезпечним.
Тут на камені вона раптом відчула, що все навпаки. Замок тримався міцно і не за повітря. Він стояв на високій скелі.
 Над морем. Над тими катерами, що снували внизу, над буденністю. І той, хто його збудував , знав, що господар цього замку літати якраз умів. Можливо, він якраз мав крила.
Постоявши там трохи, вони стали спускатися на пляж.
Вони побачили численні кафе, в які заходили люди, щоб чогось випити чи перекусити. Але їм хотілося купатися та вони тепер вже трохи окрилені самі , пішли на пляж.


Нічні пляжі
Пляжі – ці сакральні місця Криму та морських узбережжь.
Вдень та вночі це були різні інформаційні простори.
Вдень заповнені туристами,  оживлені та гамірні , вони вражали своєю строкатістю та контрастністю.
Від секторів з елітною пляжною інфраструктурою , але не численними туристами, що могли там вмовчуватися досхочу у свою недоторканість та вищість, до демократичних секторів , заповнених вщерть веселою гамірною строкатою спільнотою, що верещала дитячими голосами, бубоніла –чоловічими. Поважно ходили матері сімейств,  що пильнували дітей.  Чоловіки охороняли свої родини, наче це був їх особистий прайд.
Іноді бувало весело та пізнавально спостерігати за цими сім*ями та людьми.
Христя могла годинами залипати на цих людей. 
Вони були безпосередні та щасливі. Веселі та безтурботні, свідомі свого везіння , що вони могли бути тут на цьому узбережжі, відпочивати та насолоджуватися плодами своєї праці, можливо, важкої.
Вони заслужили цей відпочинок. 
Христя почувала себе комфортно на цих екзистенцій них пляжах.
Але Христя бачила й інші пляжі. Коди утомлений натовп йшов відпочивати у свої готельні номери чи приватні зйомні квартири.
Коли на ці пляжі приходила ніч та тиша, Христя відчувала інших відвідувачів.
Тихі невидимі безгомінні тіні приходили на ці береги та стояли на межі між землею та водою. Вони говорили з самою вічністю.
Ї Христя чула їх голоси.
Наче вони приходили з тих часів, коли тут ще були перші грецькі поселення, а потім й ті, що жили тут пізніше.
Вони тоді гуляли по ночах вчотирьох.
Фаіна Христя Вітя, його дівчина та Сергій. 
Вітя лякав їх ночами , розповідаючи міські легенди про привидів. Такими легендами повниться кримська земля.
Але приходили на пляжі вони не для того, щоб поговорити з привидами. Вони говорили, гуляли, приходили танцювати на нічні пляжні дискотеки.
Іноді вони ходили у міський порт та Вітя знаходив химерних знайомих – капітанів яхт,  що виходили на світ божий тільки по ночах.
Вони говорили з ними та милувалися тими яхтами. Але  покататися на яхті вночі було не так просто, треба було мати дозвіл вийти з порту, про таке  домовляються завчасно.
Дозвіл був платний та входив у вартість приватної морської екскурсії для туристів, яких чекали ці капітани . Це був їх бізнес.
Дівчата й не стали ображатися.
Їм вистачало задоволень.
Іноді вони заходили в кафе та просто сиділи й дивилися у темряву, сповнену життя. Там в морі світилися вогники та набережною гуляли пізні перехожі.
Вночі Ялта говорила іншими голосами.
Тихого плюскоту  хвилі об камінь набережної чи піснею вітру з вершин Ай-Петрі чи приглушеними голосами капітанів білих яхт, чи тишею. І вони вчились слухати ці голоси. 


Дискотеки на даху
Якщо ж стояти вночі на набережній, можна було бачити цікаве лазерне шоу. Небо над Ялтою креслили футуристичні зелені промені, що надавали простору трохи химерного фантастичного вигляду.
Іноді вони слідкували за тими променями , але їм не приходило в голову спитати, що це за установки та де вони знаходяться і чи можна піти подивитися на них.
Але Вітя їм сам розказав.
Це ресторан на даху однієї  з висоток. Вони влаштували там установки для цього лазерного шоу.
Дівчата тоді навіть не встигли нічого про те подумати.
Лазерне шоу було фантастичним.
І  одного разу хлопці привели їх в той ресторан.
Вони були звичайні дівчата у пляжному вбранні: якісь міні спідниці та топи , босоніжки на підборах. Розпущене волосся та трохи золотистої засмаги. От і все , у що вони були одягнені. Не в гроші не у владу не в статус чи пафос не в зарозумілість чи жадібність.
Але опинилися на сьомому небі, де народжувалися промені Матриці.
Вони сиділи за столиком та вітер співав у їх волоссі. Вітя та Сергій лукаво усміхалися.
Тепер Христя не пам*ятала чим вони їх пригощали, але  запам*ятала вигляд на ялтинський порт з висоти пташиного польоту та високе небо і тіні Ай-Петрі та музику , що піднімалася з низу , та  вогні магазинів ресторанів і атракціонів , восьминога  що тоді вже хоча й ледь ворушив щупальцями (вони тоді вже просто крутились по колу не піднімались та не підкидали до самого неба) і крізь увесь той гамір веселого портового міста вони чули тишу та вічність.
І зелені промені так само креслили небо, але по ним можна було ходити,  якби вони уміли бути канатоходками та ходити по тонких нитках,  якими пронизаний мабуть увесь Всесвіт.
Але якби уміли, то без сумнівів розправивши руки, мов крила зійшли тими променями вниз до гамірного натовпу , до  тихого морського плюскоту , до звичайних своїх днів і ночей, до  пам8яті, до забуття, до своїх дівочих мрій чи радостей. До майбутнього, до минулого, до того, що повертається з джерел . до того, що тримає тебе до пори в Домі часу твого.

Поговори з Еліс
Тоді була популярна пісня «Что это за девочка и как ее зовут»
Вони тоді вже повертались додому.  Йшли всі вчотирьох нічним тепер вже порожнім та безгомінним портом , мовчали, дівчата трохи відстали та йшли самі собою. Вдвох.
Порт мовчав, лише десь хлюпотіли хвилі та вітер ласкаво торкався листя пальм.
Мовчали ліхтарі та сходи, на яких можна було посиліти та подивитися на порт на яхти на зірки над головою, мовчали тепер зачинені магазини та кав8ярні , мовчали павільони та лавки .
Але іноді траплялися перехожі. 
Повз них повільно совалась автівка . Чорна велика . всередині сиділо кілька хлопців та дівчат.
І раптом одна з них висунула з автівки голову до них та весело спитала:
А де Катя?
Христя не довго думала, та відповіла :
У Еліс.
Тоді всі раптом засміялись та стали співати :
Что это за девочка и где она живет.
Трапляється так, що хтось знає правильні запитання, а хтось знає правильні відповіді.
Іноді відповіді приходять вчасно, а іноді завчасно.
Іноді це чесні відповіді, а іноді від нас довго щось приховують, доки ми не станемо готові до правди.
Іноді ми ходимо у сні, а іноді лежимо без руху, пробуджені й свідомі, відчуваючи зірки та небо та землю і всю важкість атмосфери.
Іноді згадуємо а іноді забуваємо.
Хто ми й звідки.


Левадія та атмосфера
В Левадію теж поїхали маршрутним таксі. Приїхали вони вниз до моря. І до Левадійського палацу їм потрібно було пройти вверх по серпантину хоча муть можна було й підЇхати. Але вони не стали шукати таксі, спитали,  чи великий підйом. Їм відпові, що хвилин двадцять – тридцять.
Ну що йдемо? Чи пошукаємо таксі?
Ходімо,  - сказала Фаіна.
Піднімаючись цим серпантином в Левадії, вони могли спостерігати чудовий краєвид, що відкривався з гори на море та природу кримського узбережжя.
Тут прекрасно пахло ялівцем сіллю кипарисами та усіма екзотичними рослинами, на які багата ця місцевість.
Фотографувалися та просто болтали.
А коли врешті піднялися наверх, то побачили той самий Ливадійський палац. Він був прекрасний: білосніжний як мрія, оточений кипарисами та квітами.
Проте, купити квиток на екскурсію всередину їм не вдалося, він був зачинений чи то на ремонт чи то на реконструкцію. Але вони все одно не пошкодували , що приїхали та побачили це диво.
Він справляв враження не величчю чи монументальністю, навпаки , він був скоріше затишний та ніжний під високим блакитним небом з глибоким зеленим садом, куди вели тінисті таємничі алеї, на вершині гори, де багато чистого простору з чудовою панорамою, що відкривалася на море.
Дівчата обійшли палац, роздивляючись його обриси та деталі. І хоч він мав скоріше  класичні лінії ат обриси, але вони знайшли деякі цікаві деталі: фігури химер з каменю, що прикрашали сходи.
Гуляли, фотографувалися та нарешті увійшли в приміщення . Будівля відносилася до палацового комплексу, але в ній був не музей , а чи то магазин з книгами чи ще щось, тепер Христя не пам*ятала.
Всередині виявилося прохолодно та Христю вразив якийсь аромат. Він був ледь чутний та невловимий, але приємний.
Наче ти знаходився всередині каплиці чи церкви. Наразі Левадійський палац був цілком світським осередком.
Вони гуляли ще якийсь час, а потім все таки поїхали до Ялти.

Місячна засмага
А одного разу відпочиваючи на Массандровському пляжі, хлопцям раптом зателефонували.
Нам треба поїхати по роботі, - сказали вони та покинули їх. – Але ви обов*язково дочекайтеся нас, ми повернемося.
Вітя з Сергієм працювали приватно. Вони робили ремонти на замовлення, але роботи виконували досить тендітні та навіть мистецькі. Вітя показував Христі фото їх об*єктів. Це була мозаїка та різні панно, викладені з плитки. Дуже гарні.
Іноді це нагадувало древньо =грецьку  чи римську мозаїку, що буває ще зустрічається у тих музеях під відкритим небом , які ми тепер можемо бачити лише на фото.
Він мав дівчину. І сина.
Сина виховував сам, хоча забрала малого до себе т. Оля.
Зосереджений на роботі, він говорив, що ходить на море купатися та трохи засмагати тільки доки тут вони. А потім знову буде працювати. Тому, коли їм зателефонували , то вони й поїхали сразу дивитися об*єкт.
Дівчата чекали на пляжі. І коли вже спустилася ніч, а Віті з Сергієм усе не було,  то дівчата стали кепкувати, що мовляв у них тепер ще й місячна засмага. Бо настали сутінки, а вони так і сиділи та теревенили у купальниках. Потім врешті змерзли від свіжого морського бризу та вирішили не чекати, зібралися та пішли додому.



Перед від’їздом
Але ж нічого не буває вічно. Нарешті відпочинок підійшов до кінця. Вони скали валізи та в них було ще пара днів. Вони так само ходили на Массандровський пляж. Ходили на високий пірс, щоб кинути монети в море, як колись в дитинстві  з батьками.
А вечором вирішили посидіти вчотирьох , випити вина.
Вони сиділи на лоджії. Там було ліжко і стіл , десь з темряви над ними виднілася Ай-Петрі, на яку вони дивились щоранку, як прокидалися та пили чай чи каву на ложії. Але тепер вже було поночі.
Вони сиділи, розмовляли та сміялися.
Незадовго перед тим Фаіна сказала щось типу :
Ну та скільки можна ходити за ручку. Адже ви вже дорослі.
Це було сказано з приводу невинного флірту Христі та Сергія.
Вони дійсно сподобались одне одному , але  ходили лише тримаючись за ручки,  як сказала Фаіна. 
Христя їй нічого й не сказала. Але тепер Сергій тримав дистанцію.
Христя трохи з того рефлексувала.
На цей раз вона відчула утому та пішла спати. Вони ще залишалися сидіти за столом.
Але коли Христя прокинулася посеред ночі, то побачила, що нікого вже не було.
Ні Фаіни, ні Віті , ні Сергія.
Вона не могла вже нічого зробити. Просто вийшла на лоджію та стала дивитись у вікно, прислухаючись, чи не чути їх голосів десь внизу. Але внизу була тиша й темрява. Мабуть тільки Ай-Петрі могла би їй щось розповісти. Але вона мовчала собі доволі високо.
Сергій їй сподобався, тому тепер їй було прикро, що вони могли просто піти. Якийсь час вона стояла на лоджії та просто дивилась вниз.
Іноді в такі хвилини їй хотілося мати крила та уміти літати.
Вона знала, що все проходить та все ж таки іноді ми не завжди приймаємо цю істину.
Наступного ранку вона вже прокинулася свіжа та бадьора. Вона завжди уміла таке виробляти зі своїми почуттями:  просто відрікатися від них, якщо все йшло не так. Тому зустрівшись з якимсь винуватим та зіщуленим поглядом Фаіни, просто промовчала. Фаіні у ту хвилину було явно гірше, ніж самій Христі.
Вони вирішили ще сходити на пляж, бо до потягу був ще цілий день. Їх  потяг вирушав ввечері о сьомій.  Вирішено було піти на тролейбус після обіду.
На пляжі вони спочатку сиділи мовчки. Фаіна намагалася зазирнути Христі в очі, але  та мовчала.
Нарешті хтось з них не витримав.
Ми просто сиділи на лавочці. На зупинці і розмовляли. = сказала Фаіна. = Але якби він мене покликав, я би пішла до нього.
Знаєш, я так думаю: якщо він… ви пішли то мабуть йому було все одно з ким переспати, то  навіщо сваритися. Якщо не йшлося про почуття, а тільки про те, щоб провести приємний вечір.
Ти мудра, =  це все,  що сказала тоді Фаіна. І в Христі відлягло   від серця. 
Завжди ж можна прикинутися дурою і бути мудрою, = подумала вона собі. = Це найлегше. Тому що дурість можна замаскувати під мудрість. А мудрість= під дурощі.
Це ж найактуальніша гра у світі.
Це завжди рятує від поразки чи від перемоги. Бо й перше й друге = не бажане. Є такі ігри.

Сергій приходить проводжати
Нарешті вони стали на порозі та запрощалися.  Наостанок Вітя подарував їм домашнього вина.
Чорний мускат та Червоний мускат білого каменю, - сказав він щось ельфійською. = Це татові. 
Добре. Христя поклала вино в валізи. Вони поцілували одне одного на прощання.
Разом пішли на тролейбус.
І який же був подив Христі, коли вона побачила на вокзалі Сергія. Він прийшов їх проводжати.
Сергій теж декілька хвилин заглядав Христі в очі, але вона то якраз йому в очі дивитись не хотіла. Мабуть, він образився.
Вони сіли в тролейбус так одне одному нічого й не сказавши.
Але він пішов не сразу. Стояв ще якийсь час і вони бачили його у вікні.
У потязі вони сиділи навпроти одна одної. Мовчали було трохи сумно. Вагон був мйже порожній. Але коли потяг рушив Фаіна сказала:
Може попробуємо якесь вино з того, що Вітя подарував.
Ну ладно , -  погодилась Христя.
Вони мабуть так сиділи й мовчали би , дивились у вікно та рахували залізничні стовпи, якби  не було того вина.
Але вранці, коли приїхали до КР , то здавалося, що все забулося. Крім того, що Христя все пам*ятала. В серці оселилася ця вічність з зубців Ай-Петрі та шелест вітру в листях екзотичних дерев та запахи кримського зілля. Та купа тужливих віршів, які Христя написала наодинці, як завжди. В тиші власної кімнати.

Нова школа
Тоді встало питання  про роботу. У неї тепер був диплом, на який вона іноді дивилася та стирала з нього пил, але  чи було свідоме бажання працювати за фахом.
Але мама про це потурбувалася сама.
Є місце в школі, - сказала вона. Тут Христя згадала, що вона то вивчилась на педагога. І працювати прийдеться в школі.
Підеш? – спитала.
Піду, - просто сказала Христя. Якби вона тоді знала, що можна було сказати : не піду. Тоді наразі скоріше за все Христю прилаштували би куди інде. Але якось так було природно, що потрібно піти чомусь в школу.
Мама не жартувала. Вона дійсно послала Христю на співбесіду в школу на КРЕСі.
Але затям: колектив там серйозний та переважно жіночий.
Христі до того не було діла, бо вона сама ще не знала, що шукала у школі.
Себе чи свою історію, довершеності, чи ідеалів, чи любові, віри й надії…
Вона промовчала.
Жіночий колектив має свої переваги. Іншим жінкам він спочатку здається безпечним. Адже чоловіки переважно , особливо у чоловічому колективі, бувають нахабними та нестримними у своєму бажанні довести власну зверхність над жінкою , або ще краще: ця вічна конкуренція у тому, хто кращий самець та скоріше затягне жінку в ліжко.
А в жіночому колективі такого навряд чи можна спіткати. Але є інші проблеми.
Про них= далі.
Тоді ще Христя була наївна та добра дівчинка. Всім усміхалася, всім довіряла, всьому вірила та всього сподівалась. І ніколи не переставала.
Хіба що трохи хвилювалася перед співбесідою.
Але тоді ще було літо , з голови ще не вивітрилось море та думки про Сергія. Вона навряд чи ставила перед собою чіткі цілі та вміла планувати власне життя наперед на п*ять років.
Доросла Христя Іванівна тепер згадує ту себе з усмішкою та співчуттям: ну як можна було бути такою дурепою. Але тепер вже ніде саму себе не зустрінеш, щоб передати це сакральне послання. Та й машини часу ще не винайшли.


Марс та пошуки прийому
 Коли ж майбутня Христя Іванівна підійшла до величезної будівлі школи у своєму діловому костюмі ніжного кольору капучіно: сукня та піджак, туфлі на підборах , сумочка, та побачила знайому здалеку статуру, то подиву її не  було меж.
Христя вийшла з-за рогу будівлі школи та опинилася  між широким шкільним стадіоном та довгою білою цегельною побудовою без дверей. Далі Христя вже не розглядала. Бо побачила звичайний клас , вишикуваний на урок фізкультури, але перед ними у вигляді вчителя з фізичної культури красувався не хто інший, як Марс.
Христя ледь не вмерла. Але ж саме в цей момент власне було й не до ностальгії. Бо вона прийшла на співбесіду і було би непогано потрапити на неї вчасно.
Наразі вона побачила, що в будівлі все таки були двері, але вони здавалися наглухо зачинені.
Не зволікаючи ні хвилини, Христя Іванівна підійшла до Марса та звернулася до нього з природнім запитанням:
Вибачте, можна спитати.
Він обернувся та незворушно втупився в дівчину. Але це була знайома гра. Вона могла би дати йому фору.
З таким же незворушним обличчям їй прийшлося спитати
Де тут двері? Як втрапити всередину будівлі?
Тоді статура розліпила свій нордичний рот та виявилось, що він може бути ввічливим та нормальним чоловіком .
Марс показав Христі на двері , ті самі , правда, на які вона й сама перед тим дивилась з підозрою.
Подякувавши втім, Христя відправилась на співбесіду. Двері дійсно виявились не запечатані , а відкриті.
Увійшовши всередину, Христя опинилася у цілком порожньому величезному коридорі, з великими вікнами та зачиненими кількома дверима.
Не знати, яким чуттям вона пішла у потрібному напрямку та в кінці коридору дійсно натрапила на двері з табличкою :
Прийомна.
Для Христі = любитель ниці класичної літератури та гумору,  прийом означав бал чи просто світський візит. Але то було не про школу.
Увійшовши у прийомну , привітавшись та представившись, Христя опинилася сам на сам з директоркою.
Це виявилася доволі серйозна жінка,  доросла, елегантна та незворушна. У неї була коротка зачіска та уважні очі. Тонкі руки та тонкий вираз обличчя без посмішки.
Звали її Катерина Романівна.  Пізніше Христя дізнається, що викладала вона англійську мову та її всі боялися. Наче вогню. Коли  Катерина Романівна з*являлася в іншому корпусі, де власне і відбувався основний навчальний процес, це нагадувало напад монголо=татар на селище: всі кудись неслись, ховались та попереджали зустрічних, що йде власне Катерина Романівна.
Тоді Христя ще того не знала. Але, як то кажуть, іноді відсутність знань чи інформації надає певні переваги. 
Христя була певна себе та вірила у власний диплом , наче у Отця Ісуса Христа та Духа святого.


Христя Іванівна = вчителька вічна
Христю прийняли на роботу. Вона вийшла та пішла додому.
Тоді вона ще осягла всієї величі цього маленького кроку на великому путі. Але цей крок означав вже тоді багато для майбутнього.
На роботу вона повинна була вийти у серпні.
А поки що пішла додому та стала писати вірші про Сергія та Ялту.
Вона погано уявляла ту роботу у школі. Але це її ніколи не зупиняло. Хіба що якесь внутрішнє хвилювання все таки народжувалося в її душі. Але вона була цілком педагогічним джедаєм з природою Му. Тобто = професійна tabula rasa.
Поки що вона залишалася собою= тим дівчиськом , що полюбляла теревені з подругами за чаєм та ночами читала книги: романи чи поезію.
Писала.
І коли у серпні вона вийшла на роботу в школу, то була сповнена цікавості та дружелюбства.
Крім неї було ще  дві молоді вчительки: Іра та Оля.
Одна була біологинею, а друга – вчителькою географії. Вони сразу порозумілися. До них приєдналася ще одна молода вчителька , але та вже працювала рік в цій школі.
Її звали Олена.
Вони стали дружити спочатку вчотирьох. Але потім Христя вже дружила тільки з Оленою.
Вона була висока  струнка брюнетка, гарна та комунікабельна. Гарно одягалася та ще й до того була колега самої Христі, тобто була вчителька української мови та літератури. Їм знайшлося про що поговорити.
Олена була класним керівником десятого класу.
Розповіла Христі деякі особливості школи. Вимоги були доволі строгими.  Вона сказала,  що кожного дня не сразу йде додому , а сідає писати плани=конспекти.
Христя тоді ще подумала, наскільки ж це мабуть нудно. Але вголос нічого не сказала.
Вона ходила будівлею школи та розглядала її. Школа була доволі велика та складалася з двох частин : старої школи та нової її будівлі. Вони відрізнялися навіть за кольором. Стара школа буда збудована давно, мабуть у 5о-ті  ХХ століття. А нова= здавалася новобудовою.
Гуляючи старою школою,  що була доволі комфортна та затишна, Христя знайомилася з колективом вчителів.
Всі загадково усміхалися та нічого не розповідали.
За вікнами росло багато дерев та на квітниках були квіти. Іноді вони виходили з іншими вчительками для роботи на шкільних ділянках.
Там трохи теревенили. в школі було багато молоді, тобто зовсім молодих вчительок. Але були й дорослі вже заслужені вчительки.
Христя поки що більше мовчала та спостерігала.
Кілька днів по тому її спитали чи знає вона Володимира Володимировича, адже ви, мовляв, живете в одному домі.
Ні, ми не спілкуємося. – на всякий випадок відповіла Христя. Це була правда.
У школі вони теж не стали спілкуватися та кожен займався своїми справами.
Зайнялася й Христя.
Їй дали тоді три п*ятих та два дев*ятих класи.
Христя отримавши цей розподіл мало подумала про наслідки.
Та взялася до вчителювання.

П8ятий та дев*ятий
В одному п*ятому класі вона читала зарубіжну літературу. 
В двох інших – українську мову та літературу. І в обох дев*ятих – мову та літературу.
З п*ятими класами у Христя ніколи не бувало проблем. Чомусь дітлахи її обожнювали і якби вона не старалася бути строгою, навіть не усміхатися, вони завжди її розкусювали з самого початку. Тоді їх вже не можна було вгамувати.
Діти Христю Іванівну насправді полюбили і ходили за нею хвостом.  На уроках не допомагало нічого: ні зарубіжна ні українська література, ні мова. Вони просто зрозуміли, що Христя Іванівна не кричить, не злиться , але готова вислухати та погратися. І тоді уроки стали нагадувати веселе дозвілля.
Хоча вони читали казки чи розгадували загадки чи читали вірші, вони все одно грали та сміялися.
У Христі тоді теж було декілька вікон, але  вона цим не обтяжувалася, навпаки , спочатку вона проводила часу в учительській. Але там було не дуже затишно. Два стола та кілька звичайних стільців, які бувають у державних установах.
Туди майже ніхто не заходив. Тільки заповнити сигнальні журнали. Але пізніше Христя познайомилася з вчителькою математики, що читала та була класним керівником одного з її улюблених  класів 5=Г та спитала у неї дозволу тусити в її класі. Та була не проти. А потім стала навіть уходити додому, залишивши малих на Христю. Тоді Христя сама їх відпускала. Та контролювала, щоб вони все позачиняли та не забували своїх речей.
На день народження, про який до речі, сама Христя нікому нічого не говорила, 5-Г дружно її привітав, як тільки вона прийшла з ранку в клас. Вони тоді обступили її з усіх боків та надарували купу листівок, що намалювали власноруч. Щаслива Христя Іванівна сяяла від щастя.
А коли спитала , як вони дізналися, то класний керівник, з якою вона подружилася,  тільки загадково усміхнулась.
Христя виходила з п*ятих з усмішкою. А її подруга Олена зі свого десятого- у сльозах.
Іноді вони разом виходили у місцеву кав*ярню та купували щось на обід. Хоча Христя так і не позбавилася від давньої ще шкільної снобської звички- не їсти на роботі.  Вона тоді вже могла обходитись без їжі багато годин, навіть цього не помічаючи.
До неї на уроки приходили завучі.
Коли прийшла у п8ятий клас, то Христя стояла біля дошки та якраз писала тему. Завуч приклала палець до губ, щоб діти не піднімалися та тихо ступаючи навшпиньках пройшла до останньої парти. І у цей момент в клас зайшла остання учениця. Це була весела цікава та розумна дівчинка, вона побачила Христю Іванівну та вирішила над кимось покепкувати. Вона теж приклала палець до губ та сховалась від когось за дверима . весь клас сидів та мовчки дивився на те, що відбувається. Бо учениця не знала , що в класі завуч, а решта- знали.
Христя Іванівна постаралась зробити своє найсерйозніше обличчя та кілька разів тихо сказала:
Сідай на місце.
Але це спрацювало не сразу.
Тоді нарешті вона дійсно пішла та сіла. Урок тоді пройшов нормально і її навіть похвалили, але кумедна сцена так і залишилася у пам*яті.
Пару раз вона стукнула журналом об стіл у 5=Б та тоді прийшов хтось з батьків та підійшли до Христі та попросили цього не робити, бо в дочки болить потім голова.
Шкода , що не болить від того шуму, -  з усмішкою подумала Христя та вголос цього як завжди не сказала.
Але час йшов і вона поступово  починала розуміти ,  що то робота.
Іноді завуч брала на перевірку плани- конспекти. Потім віддавала назад. Але чого вона не знала, це те, що у Христі не було календарно- тематичних планів. Взагалі.
Вона все списувала у вчителів , що вели у тих самих класах.
Завуч була наче й м*яка та інтелігентна., але доволі педантична та уважна. І саме цим вона й контролювала ситуацію.
Христя ніколи не чула, щоб та кричала чи навіть підняла голос до нот суворості, але її всі розуміли. Просто у погляді не було усмішки. Це був суто діловий погляд людини, у якої немає часу панькатися з непрофесіоналами. Тому приходилося все таки старатися.
В кінці року одна з учительок все таки здогадалася про те, що Христя списує її календарні плани та пару разів знайшовши інші причини, намагалася вивести Христю на конфлікт, але вже було пізно. Христя вже стала справжнім ніндзею.
Тихо прокрадалася вона у снах ні у чому не винних вчителів та все таки списувала їх інтелектуальну власність.
Але не втому була справа. А в тому, що гуляючи школою з незмінною усмішкою,  Христя мовчала про дещо особисте. Про те, що кожен ранок починався зі сліз та туги. Вона геть не хотіла йти на роботу.
Вона скаржилась матері, що все геть не так,  як вона хотіла би.
Але та тільки казала: Звикнеш.
Цього року вона незмінно та невідступно думала про те, щоб знайти іншу роботу.
Ця думка переслідувала її до нудоти.
Парадоксально було те, що якраз  самі справи в школі йшли непогано. Вона вже дружила з багатьма колегами, її любили діти. Завуч прийшовши на пару її уроків з перевіркою, потім з усмішкою та доволі прихильно сказала, що їй все сподобалось.
Пара конфліктів Христі були ні по чому. Але щось було не так. Її починало нудити ще в автобусі при погляді на саму будівлю.
Щось з цією будівлею було не так.
Спочатку вона стала спізнюватися. І пару разів її ніби чекали та починали ганити щодо трудової дисципліни. Христю це не те, щоб гнітило, але й приємності не добавляло.
Наразі попри все, Христя все таки була не з тих , хто здається.
Одного разу  Христя як завжди сиділа в улюбленому 5-Г , наразі прийшла вчителька німецької. Проте в класі залишилася й група , що вивчала англійську.
Це була симпатична вчителька , але ті, що вивчали англійську явно нічого не розуміли з німецької та через це явно заважали проводити урок . Крім того, сама Христя теж займалася якимись своїми справами. І якщо вона тоді вирішила допомогти то мабуть через суто егоїстичні потреби. Вона встала та виповзла з-за парти. Прийшлося взятися до уроку англійської.
Але ж це не минуло даремно, бо потім у школі тільки лінивий не підійшов до Христі та не спитав про англійську.
Прийшлося розповісти про підробку державних документів.
Ніхто не повірив.
Жарт.
Нікому вона нічого не сказала. Навпаки, сказала, що такого взагалі не було.

Педагогічні гендерні експерименти
Не так вийшло з девв*ятими класами. Їх було два.
9- А – клас істинних ангелів, це була група ніжних інженю з елітної школи. Дівчата були всі як на підбір = модельної зовнішності та світили цікавими та гарними усмішками. Виховані, розумненькі, ласкаві, гарно одягнені та , що було найдорогоцінніше, вони полюбили літературу та з ними було про що поговорити.
І 9- Б = клас істинних демонів, що якимсь чином випадково занесло на планету Земля, яку вони прагнули зруйнувати за будь яку ціну і почали саме зі свого класного кабінету.
Класна керівничка 9=Б завжди підходила після уроку до вчителів і в тому числі до Христі Іванівни та потискаючи руку та зазираючи в очі, тихим голосом говорила:
Що знову зірвали урок? Я знаю, мені вже сказали. Будь-ласка, не пишіть на них нічого, я сама з ними поговорю.
Добре, - відповідали вчителі.
Але жінка вона явно була м*яка та занадто інтелігентна, вона явно не справлялась. А 9- Б вражав своєю беззмістовністю та безпощадністю.
І як потім нарешті пояснила Христі та сама класна керівничка, що ті два класи були результатом педагогічного експерименту.
Після закінчення початкової школи вирішено було спробувати  поділити класи за гендером: створили клас хлопців та окремо –клас дівчат.
Але в експерименті щось пішло не так і чи то з волі батьків чи то самі вирішили, але класи змішали. Але й тут вийшло не все ладно.
Бо у клас до лагідного дівочого 9-Г з елітними та вихованими ученицями посадили кілька найвихованіших та при пам8яті хлопців з 9-Б. І навпаки: в 9- Б посадили мабуть  найневихованіших дівчат з 9-Г. і вийшло , як вийшло.
9- Г був розташований у гарному затишному кабінеті на четвертому поверсі. І Христя Іванівна завжди з задоволенням йшла в той клас. Крім 9-Г на цьому поверсі більше ніхто не займався, тому можна було закривши очі,  уявити себе в раю.
Дівчата завжди зустрічали вчителів з усмішками. Вони всіх любили і їх всі любили. Класним керівником там була молода вчителька російської мови та літератури. Тендітна та інтелігентна. Вона говорила тихим голосом та пару разів поспілкувавшись з Христею, потім стала запрошувати на різні чарівні класні заходи. Тоді  дівчата відшукували Христю Іванівну у школі та незважаючи на протести , брали за руки та вели на четвертий. Там вже  було якесь чаювання чи так посиденьки.
Не так було з 9-Б.
Стосунки відразу не склалися. У класі її зустріли вже доволі дорослі хлопці. вони сиділи у розбитих позах за партами, розвалившись та ледь не підкидаючи підручник ногами, сповнені сарказму та нахабства , кожного разу прагнули зірвати урок.
Христя озброювалася усією своєю напророченою та нерозтраченою ще мудрістю. Вона все таки намагалася триматися навіть там. Хоча обставини були не сприятливі.
Хлопців , серед яких іноді траплялись за партами пара дівчат з кольоровими пасмами волосся та жуйкою, українська мова та література не цікавили за замовчуванням. Сам навчальний процес вони абсолютно нордично саботували. Натомість , переводили усі уроки на розмови про саму Христю Іванівну.
Хто вам подарував годинник? – могли раптом спитати.
Що? Який годинник?
У вас ніколи не було годинника. А тепер є, - нахабно ковзаючи холодним поглядом по костюму Христі Іванівни, питав найвищий від усіх.
Який годинник? У нас нова тема!
Я ж бачу годинник. Он він на вашій руці. То хто подарував?
У нас урок!
Спочатку скажете, хто подарував годинник. Бо уроку не буде.
Що? Та яке ваше діло? – обурювалась Христя Іванівна. – Годинник мама подарувала на день народження.
А,  ну що за тема?
І так було кожного разу.
Решта могли просто ігнорувати чи підкидати важкий баскетбольний м*яч на уроці, виводячи Христю з рівноваги тим, що м*яч підлітав у небезпечній близькості до вікна. Не те, щоб вона занадто переймалася вікнами у цьому й так ледь живому  кабінеті з розбитими стінами та пошкрябаною дошкою. Якби у них була стінобитна зброя, вони би проломали собі вихід з уроку.
Але ж саме цей виводив її навмисно та свідомо.
Одного разу на урок в цей клас прийшла сама Катерина Романівна.
Вона була строга та лаконічна жінка. Сіла мовчки та стримано за останню парту. Вираз її обличчя виражав щось типу: Мені самій не дуже тут подобається знаходитись, але треба. Відкрила свої нотатки та Христя Іванівна стала проводити сою лекцію. Добре, що тема випала оглядова та можна було розповісти все, що вона знала.
Провівши свою нетрадиційну лекцію, Христя Іванівна чекала, що скаже директорка. Вона наразі сказала, що вона відповідає посаді, але в 9 класі бажано все таки щось записувати під час лекції. Мовляв, вони цілий урок посиліли без діла, тільки слухали.
Хоча лекція була цікава та ви володієте своїм предметом.
Христя стояла та думала:
Може знайти іншу роботу.

Дискотека
Остаточне рішення їй прийшло одного вечора.
У школі повинна була відбутися вечірня дискотека. І Христя Іванівна залишилася в школі на дискотеку як черговий вчитель.
Це був обтяжливий обов*язок.
Дискотека у великій школі це доволі клопіткий захід.
Прийшло багато людей. Це були підлітки, деякі доволі дорослі. Але все таки підлітки.
У фойє яблуку ніде було впасти. Натовп стояв щільною стіною.
У напів темряві  Христя Іванівна бачила статуру Володимира Володимировича. Але цей живий натовп навіть не танцював,  бо складно би було взагалі рухатися при такій щільності. Але щось відбувалося.  Щось небезпечне. Якась загроза висіла у повітрі.
Христя Іванівна виглядала у натовпі малою та безпомічною.
Хоча у школі була адміністрація та кілька чоловіків вчителів,а ле  щось все таки трапилось.
Хтось з учительок раптом підійшов до Христі, яка навіть не зовсім уявляла , у чому можуть полягати такого чергового вчителя , як вона, бо вона навряд чи змогла би щось зробити з цим натовпом.
Там у туалеті на другому поверсі трапилась якась бійка. Повибивали вікна та так дещо розбили.
Христя Іванівна стояла ні в сих ні в тих.
На другий поверх вона не пішла. Вистачало  роботи й тут. Музика нещадно била по вушних перетинках. У повітрі вже висів дим сигарок. І нарешті хтось з чоловіків вчителів вимкнув музику та став повільно тіснити натовп до виходу. Після оголошення про те, що дискотека закінчилася, Христя оглянулась на когось з учителів та спитала , чи можна й їм вже додому.
Разом з іншою вчителькою вони попрощалися та не стали вникати у моральні та матеріальні збитки. На вулиці вже поночіло , була зима. І на вулиці стояв чистий кришталевий мороз.
Вона швидко забралася зі школи та , як уміла тільки вона, пішла безмовно крізь ніч додому.
Чомусь не стала вибиратися на зупинку та пішла через дамбу пішки.
Над дамбою сяяли холодні гострі зірки. До горла підступив ком. Але сліз не було. Вони замерзли десь на пів дорозі. Десь заблукали.
Вона йшла мерзлою гулкою дамбою і під підборами народжувався самотній холодний звук  кроку, що відлунював у морозному повітрі.
Нарешті прийшла додому зла й й голодна, вона спробувала знову стати собою : безтурботною та чесною сіла писати щоденник.
Але тут у теплі рівновага поверталася до неї.
І все вже вимальовувалося як звичайний абсурд: школа бійка дискотека. Марс цей…

Квітка та гра на виліт
У одному з п8ятих класів класним керівником була молода та доволі амбітна вчителька образотворчого мистецтва. Звали її Леся Сергіївна.
Наразі раптом вона запропонувала Христі свою гостинність.
Якщо немає де залишати пальто, можете залишати у нас в класі.  Заходьте іноді випити чаю.
Христя Іванівна трохи розгубилася. Вона була гарна красива та до цього ледь могла розліпити губи , щоб привітатись.
Але тут почала не просто спілкуватися, це була майже дружба. І коли з якоїсь причини її не було в школі кілька днів, то завуч поставила Христю Іванівну на її заміну як класного керівника.
Христя Іванівна повинна була на певний час стати класним керівником п*ятого класу.
Клас виявився дуже складний. Христя ледь не посивіла ще тоді. Жодної перерви не пройшло спокійно.
Христя приходила зранку та її вже чекала завуч зв виховної роботи. Це була тендітна маленька жінка з короткою зачіскою, наразі її енергії вистачало на все.
І кожного ранку вона починала ганити бідолашну Христю Іванівну за усі бешкети п*ятикласників плюс за її власні спізнення на роботу.
Христя тоді мовчала та з нетерпінням чекала . коли повернеться зіркова Леся Сергіївна. Бо обв*язки були явно не її, а п*ятий клас , ніби змовившись позбавити Христю душевного спокою та психологічного комфорту на роботі, кожного дня чинили бешкет за бешкетом : бійки вибиті шибки втрачені речі, за  якими наступного дня приходили батьки, сварки та інші приємності чекали її в класі.
Христя Іванівна наче й не моргала , як і Господь, що кажуть ніколи цього не робить, але й услідити за тридцятьма живчиками   буває не просто.
І коли Леся сергіївна вийшла на роботу, то Христя Іванівна була дуже щаслива бачити цю людину.
Вони мило теревенили та Христя розповідала про ту халепу, що була, та качала головою.
А тут ще Олена раптом підходить та питає:

Як ти можеш спілкуватися з Лесею?
А що не так?
Вона ні з ким не спілкується. У неї чоловік бізнесмен, вона мажорка.
Та ти що? – не тямила Христя себе від подиву. – Не знаю, я не знала, що вона така цяця вечорова.
Повільно Христя злилася та зайнялася своїми справами.
Але ж це була не вся історія. Одного дня хтось попросив її сходити в спортзал та запросити Володимира Володимировича до завуча.
Христя йшла по коридору та думала:
Ніхто ж не знає, що він Марс. Навіть він сам.
Але ж коли увійшла з зал, двері до речі були відчинені, то їй прийшлося усе таки заглянути в маленький кабінет.
Марс стояв біля столу а зіркова Леся Сергіївна висіла у нього на шиї та заглядала в очі.
Христя стримала сльози та все таки сказала, де його чекають прямо зараз.
Він тільки й спромігся на : Спасибо.
Потім вона пішла.
Йшла коридором та усміхалася.


Танці з Пашею
Пошук роботи не зайняв багато часу.
Спочатку Христя сходила в місцеву поліграфію, почувши, що ті шукають працівників.
Але там відповіли, що вже не потрібно.
Христя постояла подивилась та пішла додому.
Якраз тоді раптом зустріла знайому вчительку.  Та  заговорила з нею перша. Виявилося, що вона підтримує  стосунки з Іркою Шпак, щоо вийшла заміж за турка та жиила вже у Турції.
Вона шукає дівчат.  Відкрила свою студію та кличе , щоб приїзжали до неї на заробітки. Роботу вона дасть.
І що за робота?  -  спитала Христя.
У неї якась танцювальна студія чи то група. Вона кличе до себе дівчат.
Що за танці?- спитала Христя. Вони стояли прямо на вулиці і важко було запідозрити якусь злісну підставу, скоріше вона сама питала у Хриисті, чи варто тому вірити і зв*зуватисся з Іркою Шпак у тій справі.
Христя всього могла чекати, але не підстави. Ірка завжди була якась занадто раціональна для таких речей.
Виявилося, що вчителька вже погодилась та хотіла відправити дочку. Христя подумала: Танець – це мистецтво. Навіть роздягатися під музику мистецтво.
І якщо доля кличе її стати загадковою Мата Харі  -  чому ні.
Наразі, вона ще не задумувалася серйозно, скоріше просто вирішила спробувати себе в мистецтві танців.
Подзвонила дівчині, що ставила номери , прийшла. І та сразу взялася до уроків.
Зал був великий. І у Христі наче сразу стало виходити.
Танець це просто танець – думала вона.
Там охорона і не так просто познайомитись з цими танцівницями. До них навіть підходити не можна. Тим більше, що я знаю Ірку. Вона точно зробить з цього щось пристойне.
Ні пастпорту ні візи у неї не було. Але номер вже був.
І поки Христя думала йти замовляти паспорт, їй  наснився сон.
Наче вона стояла на сцені і сотні чоловічих рук тягнуться до неї, щоб її стягнути вниз.
Христя прокинулась у холодному поту та раптом передумала їхати до Ірки в Турцію.
Тоді подзвонила тим людям та сказала , що передумала.
Вони звичайно через те розстроїлися,  бо думали, що вони поїдуть разом,але ж одній страшнувато. Але Христя  рішуче відмовилась від поїздки раптом та навіть не стала пояснювати.
Я просто не можу . Я вивчила танець. І вже хотіла замовляти костюм , але , мені правда шкода, нічого не вийде.
Як же так, - чула вона у слухавці. Але знала, що вже не передумає.
І тут через пару тижнів раптом дзвонить Паша та запрошує   в гості. Просто поговорити. Вони вже тоді не спали.
Але вічний наш порок- цікавість.
Він , як завжди, умів заінтригувати.
Вона прийшла. Це була зима. На кухні сиділа пара : чоловік та жінка.  У джинсах та светрах. Обидва молоді та завзяті. І раптом виявилося, що це сутенери та шукають нових дівчат.
Христя мала здатність зберігати незворушний вигляд у будь яких ситуаціях. Вона сиділа за столом на кухні , мовчки пила чай,  розглядала парочку, Паша ходиву тда сюда , мабуть, нервував з того.
Вони  розписували принади роботи. Христя дізналася про секс таке, що мабуть, не узнала би ніколи якби не ці добрі та в принципі симпатичні люди.
Я сама працювала, - говорила дівчина. – Я працювала рік чи два, а потім вийшла заміж.
Її чоловік серйозно кивнув головою.
Це нормально, - продовжувала вона.-  Якщо вести себе нормально, то можна і заміж вийти або знайти постійного коханця , щоб зняв окрему квартиру та просто давав гроші.
Христя в цей момент не почувала ненависті ні до Паші ні до тієї пари.
Вона все могла зрозуміти : робота це просто робота. Чи продавати знання майже задарма чи тіло – за дорого – у цьому був якийсь пекельний парадокс.
У школі вона отримувалася явно в рази менше. Та ще жити в столиці , а може й дійсно, маючи кебету , спіткати й особисте щастя. Є ж і такі, яким дійсно повезло. Але щось було не так. Щось не вкладалося в її особисту картину світу.
 Христя так само спокійно обіцяла подумати, навіть бровою не повівши, одяглася , ввічливо з усіма попрощалася, ніби вони були її друзями та пішла додому.
Дорогою вона невільно почала сміятись.
У цьому була якась абсурдна іронія : знання коштували майже ніщо. Наче це був безкоштовний космічний пил. Але тіло – тіло чомусь коштує дорого .
Це було філософське питання високого рівня: оргазм чи катарсис? До чого ти прагнеш у житті, чоловіче?
Якщо вже на те,  то краще бути гейшею або амрітою та просто танцювати на березі вічності.

Ліля та Крим
І тут  якраз Ліля раптом зустріла їх бувшу однокласницю.- Олену. Та вчилася у ВИШі у Москві та приїхала додому. Ліля потягнула Христю в гості.
Вони зустрілися, Христя більше мовчала та слухала. Олена була амбітна та певна себе, говорила голосно та тут же крутилася її мама. Вони обидві були оригіналки та говорили, перебиваючи одна одну, але це були приємні теревені. Вони випили чаю та пішли додому. І тут Лілю прорвало :
Її старший брат ходив в Крим.
Тобто, ходив, -  питала Христя.
В похід.
І що?
Ходімо в Крим. 
Похід?  - спитала Христя.
Вона ніколи не думала про спорт після великого тенісу, який кинула ще у восьмому класі.
А тут сразу – така серйозна викладка.
Ходімо,  - відповіла Христя.
30.05. 2025-05-30