Неначе в казц

Ні з чим незрівняна, благословенна післяполуднева тиша. Лише вітерець шепоче листями верб.

На сходах, біля будиночка сидять двоє – старий, сивий дід і малий - вірогідно, його онука. Тільки пообідали; малому не терпиться піти до річки рибалити, але треба чекати надвечіря. Тоді сонечко сховається за старезні дуби, і тоді – гайда до річки.

Але ще тільки пообідали. Малому не терпиться.
А ким ти працював, діду ? – питає малий

-Менеджером з продажу, продавцем, комерсантом, значить.
Гроши подобалися?
-Та не дуже і подобалися…

А вчився на кого?
-Вчився на вчителя.

А чому ж не працював за спеціальністю?
-Сім’ю треба було годувати.

Малий на секунду замовчав, потім промовив.
Якось дивно, діду. Вчився на вчителя, а працював комерсантом. А чому зразу на комерсанта не вчився?

Дід з жалем подивився на малого. Ну як йому пояснити?
-Прадід твій захворів, треба було операцію робити.
А грошей нема.

Обличчя малого, яке щойно було, як поверхня річки, на яку набігла тінь від хмаринки, раптом просяяло.
-Діду, ти все вигадуєш!
Не треба нічого платити в лікарні! Ти її з магазином переплутав!

Дід подивився на онука. І промовчав.
-Діду, любий! Ти образився? – онука заліз на коліна в зазирнув у колись блакитні, а наразі наче вицвітші очі.
-Ні, дорогенький.
-Я не буду сміятися. Розповідай, діду.

Сивий чоловік з сумнівом подивився на майбутнього чоловіка і раптом згадав, як дуже давно так само сидів на сходах і його дід розповідав про кобилу Коломбіну, важкезну шаблю і підшипники, які треба було самотужки заливати баббітом.

-Добре. Колись не було ні медичного страхування, ні безкоштовної медицини. Ну вона була, але на папері. Насправді, за все треба було платити.
-Як це –  на папері?
-Раніше так говорили, коли начебто щось існувало, але насправді – ні.
-Як у казках, діду?
Так. Нехай буде, як у казках.
-І ти збирав гроші на операцію?
Так, збирав.
- І інші люди теж збирали?
Так, збирали.
-А прадіду допомогла та операція?
Та допомогла.

Знову запала тиша.
-Добре, мабуть бути лікарем – сказав малий.
Шкода, що я зовсім цього не люблю…

А чого ж доброго? -спитав дід.
-Ну, вони багатющі мабуть…
Та ні, це колись було. Наразі як усі.
Та і не дуже багатющі були, бо ділилися з усіма.
-Як це – ділилися?

Ну, як. Головному лікарю грошей треба дати, щоб не звільнив тебе з роботи. А той поліцейському в лапу дає, аби не посадив їх обох у в’язницю.
-А за що їх саджати?
Бо по закону не можна просто так брати гроші. Але закон, як і безкоштовна медицина, лише на папері.
- Як у казці?..
Як у казці…

-А зараз?
А зараз не можна. Бо прийде поліцай і посадить всіх у в’язницю.
Малий мовчить-мовчить, і раптом випалює -
-Діду! Виходить, ми зараз живемо наче в казці?
Можна і так сказати – сказав дід і вперше за час їхньої розмови посміхнувся, мимоволі торкнувшись сріблястого металу нашійника.
 Цей пристрій, поєднуючи функції ідентифікатора і персонального охоронця і стукача, записував усі дії носія, а штучний інтелект аналізував їх і у разі потреби та передавав інформацію до правоохоронних чи рятувальних органів.
Рятівник-соглядатай.Ганебна річ, якщо розібратися.
Але.Двічи на загальному референдумі громадяни голосували проти - і двічи змушені були повертатися до старих чи то кайданів, чи то милиць.Правда, останнім часом поговорюють, начебто нашійника вирішили залишити обов'язковим лише для держслужбовців, а решті - по бажанню..

Цей рух не пройшов поза увагою онука.
-Діду – спитав він дуже серйозно.Ми тому такі хороші, що носимо нашійники?

Ні. Старий чоловік твердо подивився в широко розкриті дитячі очі. Ні. Ми носимо цього клятого нашійника, бо ніяк не навчимося жити, як люди.