Друзi книжкового дитинства

«Дитинство не має віку»
- Петро Скорук

     Осінній дощ похмуро стукав по бочці. У Степашках, у лісовому полярному будиночку було холодно, голодно і навіть порожньо, – дружина залишилася у Вінниці. Доглядати мене не було кому. Жахливо стало. Плюс до всього застиг. Кинуло в жар. Хоча я знав, - «Одружуйся, незважаючи ні на що. Якщо трапиться гарна дружина – станеш винятком, якщо погана – філософом» – колись мені нагадував Сократ.
     Навернулися сльози і поповзли тужливі думки: «Я – літній, самотній, нікому не потрібний! Мабуть, час!» Тяжко зітхнувши, заплющив очі і впав у дрімоту. Коли прийшов до тями - на дворі вже сутеніло. 
     І мені почулося, що Мері Поппінс сказала, - «Негода нині в моді, поки вітер не зміниться». Про що вона думала, ніхто ніколи не дізнається: вона ж тримала свої думки про себе і ніколи нікому нічого не говорила.
Але «понеділок починається у суботу» – як сказали літератори-фізики брати Стругацькі.

     … В багатті весело тріщали дрова, на плитці пихкав чайник, і тепло поступово розповзлося по каюті. Біля мого узголів'я сидів немолодий бородач у дивному одязі: хутряний убір із хвостом, шкіряна хламида – куртка, штани та чуні-мокасини. Все це було пошито, мабуть, з баранячого, вовчого чи кролячого (потім я зрозумів – з козиного) хутра. Поруч - купа народу, натовп невідомо яких людей.
     «Прокинувся, - сказав мужик, - я ж казав, це трясучка, у мене на острові таке бувало»
     І звертаючись до мене: - «Лежи, не панікуй, ми всі твої старі колишні друзі. Я – Робінзон Крузо. А П'ятниця миє підлогу».
     Я завмер. Що це таке? І мене осяяло, - я ж їх пам'ятаю!

     «Впевнений, що ви не Майстер, але вино якої країни ви віддаєте перевагу в цей час дня?» - запитав у фраку з палицею Князь Темряви Воланд.
     «Істина у вині, отже, вип'ємо!» – відповів, як відрізав, потворний, неохайний, у хітоні та босоніж, світловолосий із блакитними очима Сократ. А ще один старий романтик-фантазер Бредбері доповнив, - «Я подарую кожному з вас по келиху сонячного вина з кульбаб».

     Окремо стояли четверо в накидках, крислатих капелюхах з пір'ям і шпагами.
     «Я – Атос! - відгукнувся граф у плащі, - Мабуть, ви забули наш девіз, - один за всіх і всі за одного! Немає потреби представлятися, ми з вами знайомі з дитинства» - і на знак вітання мушкетери підняли капелюхи.
     «Випийте прекрасного бургундського, це вас зігріє», - шевальє д'Артаньян простяг мені чашу з вином. - А Бонасьє залатає вашу куртку»
     «Гей, – сказали Вовк Ларсен, Білий Ікло, Смок та Малюк. – Ми з Білої Безмовності. Ми нарубали дров, розпалили багаття, підігріли тушонку і спекли коржики. Хліба тобі та солі!»
     Оцеола - вождь семинолів, Звіробій, і Чингачгук повернулися з полювання, - «Не хвилюйся, ти тепер надовго забезпечений м'ясом. Кровності та даху!».
     «Потопаючий хапається за соломинку, але я зварив вам суп із акулячих плавників, – сказав капітан Немо – і діти капітана Гранта зараз вас годуватимуть. Адже істина залишається істиною для всіх і потреба — найкращий учитель у світі»
      «Міледі займеться пранням, - вставив Атос - Це їй корисно, адже праця, як відомо, облагороджує" - "І, принаймні, чесно", - з усмішкою загуркотів Портос.
     «Сер, ваші комунальні платежі оплачені, - наді мною схилився граф Монте-Крісто, - можете не переживати»
     «Тепер вами займеться Ватсон, – з тіні, включаючи світло, вийшов Шерлок Холмс – прошу, лікарю! Ми поставимо вас на ноги. Це ж – елементарно!
     «Невже ти думав, що ми кинемо тебе в біді? - сказав Моріс Джеральд "Вершник-без-Голови", знімаючи сомбреро, - ти так довго любив нас і захоплювався нашими подвигами. Тепер ми прийшли до тебе на допомогу».
     І я зрозумів - «Господи, яке щастя, що я бережу вас досі, книги мого дитинства! Як добре, що я завжди мав таких друзів».

     Я розмовляв з головою професора Доуеля та з людиною-амфібією. Я ненавидів Педро Зуріту і був у захваті від Гуттієре, від солодкого жаху захоплювався Іхтіандром, гасав з ним по дахах і на дельфіні, збирав на дні перлини, трубив у раковину, співав – «Нам би, нам би, нам би всім на дно…» 
     Тут були лицарі Айвенго і Робін Гуд, і був Бернардіто, Одноокий Диявол, спадкоємець з Калькутти, і навіть благородний корсар капітан Блад, - гроза Карибського моря, який любив на дозвіллі читати «Оди» Горація, галантний кавалер, справедливий, відважний, мудрий і любячий Арабеллу, і вони були головними піратами.
Дон Кіхот і Панча
     Сам Гулівер нам підсвічував Місяцем. Грей і Ассоль (її краса та його мужність рівні одкровенню), накрили стіл червоним вітрилом і засміялися, а барон Мюнхгаузен зауважив: - «Усміхайтеся, панове. Усміхайтеся!» І від сміху засміялись усі.
     Ми розмовляли до ночі. І я пригадав слова мого старого вірша «Мої персонажі», -

 Десь у Всесвіті сивому, в Богом забутих світах,
де живуть всі герої казок, де дитинства щасливі ознаки,
побувати б мені. Триголовим Драконом, Кощієм в літах,
а хоч Відьмою, тільки б у казці прокинутись якось.

В королівстві, де люди не брешуть, і голий довірливий цар,
ні щурів, ні шакалів й у замків гранітні погордливі стіни,
вінценосному дурневі правду рече там придворний фігляр,
Злу нема там життя, а Добро там завжди є незмінним.

І нехай там Красуню Чудовисько знов умикне,
і хай Рибка чарівна із золота плине в тенета,
Діда і Баба – в достатку й пошана нехай не мине.
В тому світі гарбуз перетвориться знову в карету,

Попелюшка щоб все ж таки встигла на бал
й черевичок згубила, хай мачуха лусне від люті.
Буратіно – багатий, розумний, і щоби послав
Карабас-Барабаса у глечик, (хай згине забутий).

І щоб Герда, не горда,  в тій казці здолала льоди,
Каїн, каючись, стане хай лагідним Каєм,
Грей на крилах багряних злетить до Ассолі завжди,
бо Надія і Віра Любові завжди помагають.

Чіпполіно і Карлсон пустують, там волі - надмір,
там скарби й робінзони в пошарпаних майках,
там Жар-Птиця й Гидке Каченя все летять до цих пір,
дістає всіх віршами наївними хитрий Незнайка.

Порося Козенят там із Вовком до себе зове на поріг,
Принц Маленький із Лисом там марять зірками,
потім Шапочка красно із ними розділить пиріг,
там Іван - мамин син, а не дурник без тями.

Кіт в тільняшці пасе там корову і їсть бутерброд,
Кіт в чоботях царює й свої мемуари там пише,
там у всіх персонажів - чеширський усміхнений рот,
Людожер там нікого не їсть, і Ікар - видатний там пілот,
бо яскравіше Сонця там Мрія і Смерті сильніше.

Джину глечик приносить Хоттабич мерщій,
по цепах ходить там Кіт учений з очима комети,
і безсмертям довічним не радий старезний Кощій ...
Там є все! Справжнє все там! І зовсім нема Інтернету.

Я дивлюсь в небеса, і на мене – вони. Розумію без слів
вирок  вишній всім мріям, здобуткам, пропажам,
десь із Всесвіту сивого, з кинутих мною прекрасних світів,
де живуть всі герої казкові, родимі мої персонажі.
 
    Тепло повільно розтікалося по тілу. Моїй душі стало затишно, хоч трохи похмуро і сумно. Але заплющуючи очі, я подумав, - «Вірю, - знову дві Аліси і два коти - Базиліо і Чеширський - на Полі Чудес Задзеркалля запалюватимуть Місяць»

     P. S. Казки потрібні. Перед обличчям жорстокої дійсності вони нагадують нам про те, що щасливі фінали все-таки можливі.
    А з іншого боку, будь-який фінал, навіть найкращий, вбиває казку. Вона по-справжньому живе, тільки будучи незакінченою. Так живемо і ми. Допоки живі.