Щоденник - 10 зб рник загон в з 80- х по 2025

Вершини духу

автобіографія

Ліля та спорт
Ліля неспроста зацікавила Христю походом. Сама дівчина у похід сходила напередоні. Вона завжди була доволі активна та самостійна , й того разу  не стала шукати собі компанії, а записавшись у похід, вже в дорозі познайомилася з компанією православних, як вона їх називала, та повернувшись, вже не дала спокою душі  Христі Божевої.
Не було дня,  щоб Ліля не починала розповідати легенди та перекази про славний похід та дива Криму. Гори, чисті джерела, пісні під зорями біля багаття, чисте повітря, квіти та загадкові долини, гірські річки та виноградники вздовж доріг – все це манило та зачаровувало романтичну душу самої Христі.
Вона погодилась сходити в похід навіть не уявляючи наслідків. Що вона захворіє навіки романтикою та загадкою Криму, його природою, лісами  й горами,  піснею вітру тими піднебесними вершинами, до яких ще  потрібно піднятися.
Ліля знайшла компанію сама. Прийшла до Христі та сказала, що їх чекають на квартирнику.
Вони поїхали на Сонячний , знайшли будинок – це була багатоповерхівка.  Їм відкрили двері та запросили в квартиру. Там вже зібралися власне учасники майбутнього походу.
Христя сиділа у фотелі, пила чай та слухала розповіді майбутнього ватажка того походу. Це був чоловік років трицяти чи тридцяти п*яти, мужній і сильний,  щирий та завзятий, в якого Христя сразу закохалася як у друга та просто непересічного чоловіка. Він цікаво та гаряче говорив , і щоб наголосити важливість сказаного бив себе в груди, наче якийсь шаман у барабан. Це народжувало певну циклічність і заворожувало. Він був однозначно харизматичним та сразу приваблював до себе увагу й симпатію. Його звали Вова.
Ще були Юра та Наташа – симпатичне подружжя, яке мали сина – Андрія, який теж збирався у похід. Саме в них і відбувався квартирник, на якому опинилися Христя та Ліля. Також було два брата- Вова та Сергій. Вова десь такого ж віку, як дівчата. Сергій- молодше.
І дружина їх лідера – Оля. Симпатична та інтелігентна молода жінка. Вони дійсно виявилися дружелюбні та класні: товариські цікаві загадкові, що ще здивують дівчат у поході.
Їх прийняли до гурту , розповіли нехитрі правила, дали список , за яким потрібно було купити продукти та ще деякі речі.
Розповідей та сміху було багато. Вони пили смачний чай та весело теревенили, аж поки  не розійшлися.
Наступного дня Христя та Ліля пішли до своєї однокласниці- тої самої Олени за рюкзаками.
Рюкзаки їм дісталися ще тих легендарних часів та дизайнів, що гриміли своєю славою ще на весь радянський союз серед геологів та любителів гірських походів.
Та дівчата не нарікали.
Їм  також позичили спальники та натхнення.
Христя скупила в магазині все, що потрібно було за списком. Зібрала рюкзак .та сиділа й дивилася на нього.
Тоді в кімнату увійшов тато. Він щиро зацікавився такою проявою.
Ходив , спостерігав ті приготування , побачивши рюкзак , він сказав:
Ану ,  надінь. 
Христя з завзяттям влізла в лямки навприсядки, але встати на ноги так і не змогла. Рюкзак потягнув її назад і вона перевернулася догори ногами у власній кімнаті.  Тато розкричався на всю хату, що Христі у похід зась, бо вона там помре.
Але  Христя була налаштована рішуче.
Все одно піду, - сказала вона.
Тато замовчав, а мама й раніше нічого не говорила. Тільки спостерігала за тим.

Бахчисарай
Вони сіли на потяг окремо від компанії, бо квитки на потяг купували вдвох. Їх супутники були в іншому вагоні.  Коли вийшли на вокзалі у Сімферополі, то зустрілися з ними прямо посеред зали очікування. Христя була у захваті.
Вокзал був переповнений туристами з рюкзаками: неформалами з гітарами та студентськими групами,  що тяглися з викладачами, зовсім дикими на вигляд хіпстерами та готами з тими ж рюкзаками, вело туристи тягли рюкзаки й велосипеди . Це було якесь культове паломництво наприкінці травня, бо Крим був тоді справжньою Мекою для  любителів туризму.
Їх група виглядала доволі пристойно у тому строкатому туристському натовпі, вони скидалися на диких хіпстерів. Особливо колоритно виглядав Вова.
Сама Христя мала бандану та  вже красувалась у ній на весь сімферопольський вокзал.
Вони тяглися за Вовою ще не встигнувши як слід роззнайомитись . Але зволікати не доводилося, бо можна було загубитися.
Їм належало сісти на електричку до Бахчи –сараю.
Там під Бахчи –сараєм починався їх маршрут.
Вони приїхали туди ще навіть сонце не підбилося.
Вийшли та Оля запропонувала сходити у Ханський палац. Христя рота відкрила:
-Що? Куди? Що таке Ханський палац? -  вона крутила головою.
Оля загадково усміхнулася:
 Побачите..
Вони здали рюкзаки у камеру схову та пішки пішли до Ханського палацу.
Виявилося, що прямо зараз вони гуляють цікав енними історичним місцями. Рот у Христі так і не закривався від подиву.
Палац дійсно виглядав колоритно. Він не був схожий ні на що, що до того доводилося їй бачити. Посередині він був широкий та трохи приземкуватий, але  по краях височіли дві мережані башти- мінарети, які Христя до того бачила тільки в кіно.
Вони купили квитки та увійшли всередину.
Наразі гід їх  попередила,  що Ханський палац потребує реставрації та він майже порожній, бо  готується до ремонту. Всі меблі та килими типу на складі, але якщо хотять , то вона все одно проведе екскурсію.
Христі було все одно,  бо вона раніше таких палаців не бачила ні з меблями й килимами, ні без..
Вони ходили ледь порожніми залами та кімнатами, гід потиху розповідала історію родини Гіреїв, що свого часу прославили Крим та взагалі правили цими землями. У них були економічні та матримоніальні зв*язки з і Стамбулом і всяке таке.
Але  й так без меблів палац вражав свою гармонією та внутрішньою красою.
Зали столи порожні, але від цього не втратили своїх чарів, а може й навпаки: оголена атмосфера цих залів сповнена внутрішнього філософського спокою та тиші ,  гармонії та краси якраз виступила  раптом у своєму лаконізмі та від того тільки виграла. Строгість та мінімалізм оголених ліній та форм ,  ліплення на стінах та стелі  рослинні візерунки , спокій, луна від їх тихих кроків та мовчання запам*яталися на все життя. Вони так і ходили мовчки , не хотілося говорити, просто слухати та просіювати крізь себе цю дивну тонку мереживну енергетику палацу.
Їх  привели до знаменитого бахчисарайського фонтану, який оспівав Пушкін.
Фонтан не вражав монументальністю  навпаки мав доволі скромний вигляд. Це був скоріше барел*єф у стіні. Але вражала його символіка та прихована за тою символікою печаль та просвітлення
Фонтан уособлював вічне кохання хана Гірея до своєї полонянки Марії і називався Фонтан сліз.
Чаші розташовані каскадом символізували вічність печалі за коханою, що померла і його тугу. Вода- це вічні сльози за втраченим коханням. Ці сльози перетікали з однієї чаші в іншу , символізуючи безперервність туги та горя. 
Коли переповняється чаша сліз, то вода стікає  у чашу терпіння. Але потім переповняється чаша терпіння і вода стікає в чашу туги. Потім в чашу мовчання, потім- у чашу  безсмертя, - розповідала гід. Христя стояла біля фонтану та якби було можна , то й не ходила би далі. Здавалося,, що вона прийшла.
Вони постояли там зовсім недовго, але  Христя ледь відірвалася від того місця. Воно само по собі здавалося сповненим туги та гармонії, тиші й мовчання. Але сліз у фонтані не було.

Чогось Христю завжди тягнуло до фонтанів та річок. До води та джерел.  Мабуть у тому був сенс пошуку безкінечності та абсолюту. 
Після того вони ходили у гарем. Це місце виглядало доволі печальним. Зала гарему була зовсім невелика , а за дверима – садок. Садок обгороджений високою білою стіною, над якою вивищувалася башта мінарету. Та шмат блакитного неба. От і все, що вони мали за життя.
Якось печально було уявляти, що дівчатам доводилося жити там своє життя, хай  у тиші та спокої,  у гармонії ззаколисаними сурами Корану. Вважається,  що  покора волі Аллаха- це головна доброчинність мусульманських традицій. Але ж сама Христя навряд чи могла би похвалитися покірністю. Вона дивилася на приміщення гарему з подивом , бо здавалося, що  у такому житті хоча й багато мудрості, але й багато печалі.
Ходили вони в залу для прийомів державних послів.
Тут збирався диван.
Це виявився єдиний зал,  у якому були меблі: кілька низеньких при самій підлозі диванів з подушками.
Христя усміхнулась. Бо уявила у тому залі раптом поважних державних  мужів у чалмах та східних  багатих халатах, що сиділи на подушках та правили долю цього краю.
Вони вийшли з палацу та відправились на вокзал за рюкзаками, бо тут власне й починався похід.

Чуфу=кале
З Бахчисараю вони вийшли вже пізнім ранком. Добігало до одинадцятої чи дванадцятої. Оля повела всіх до Дюрбе Діляри- Бікеч.
Але чим далі вони йшли, тим Христі ставало поганіше. Серце ледь не вистрибувало, пульс пришвидшився і нарешті її стало нудити.
Прийшлося робити привал. Вони сиділи, хто пив воду , Юра став налаштовувати фотоапарат, щоб зробити пару фото. Вова розібрав Христин рюкзак.
Виявилося, що все було не правильно: вона купила багато продуктів у скляних банках та пляшках, а потрібно було у жерстянках. Бо скло – важке.
Все христине майно зложили в купу. Поки бувальці сміялися з Христі як новачка у походах,  Христя ніяково усміхалася. Жінки мовчали, чоловіки мовчки але з усмішками розбирали Христині банки по своїх рюкзаках.
Після відпочинку у Христі рюкзак став набагато легший.
Вона пішла веселіше. Вова заспокоївся.
Так вони нарешті вийшли на гору, та йшли схилом , доки не побачили той Дурбе.
Він стояв під горою, над ним було тільки небо. Справляв враження вічного. Адже хан Гірей збудував його у пам'ять про кохану Діляру , що померла  завчасно.
Вони трохи там постояли та позаглядали всередину. Там було порожньо.
Але  здавалося, що сам камінь Дурбе щось говорив з вітром.
Звісно, їх  не стосувалася та розмова.
Місце було екзестенційне й печальне.
Але вони пішли далі, не стали там затримуватись.

Крим сповнений принад та таємниць. Його тінисті ліси буквально чаять у собі таємні джерела та скарби. Буває йдеш наче й глухим густим лісом, аж тут джерельце, що б*є прямо з землі , але ж придивляєшся,  а воно  оздоблене якимось античним каменем , древнім як ця земля. Тоді стоїш й диву даєшся.
В той день вони йшли чи то годин дві чи три , іноді зупиняючись біля джерел , набираючи воду, фотографуючись. Та  так просто стиха перемовляючись.
Оля розповідала про столові гори. Христя не йняла,  що то означає.
Столові гори – це гори з пласкими вершинами. А на вершинах будували будинки , навіть були розташовані цілі поселення. Деякі житла таки були вибиті прямо у самих скелях. Такі міста називаються печерними.

І перше печерне місце, у якому вони опинилися було Чуфут- Кале
Дорогою  Оля розповідала про фортецю, середньовічні печерні міста , караїмів.
Христя ніколи до цього моменту не цікавилася глибоко історією Криму, хоча південне узбережжя було їй, наче рідний дім.
А тут було щось зовсім інше. Інша історія. Інші  культурні маркери.
Звичайно, якби вони пішли з кимось іншим , то можливо й не почули би половини цих цікавих розповідей.
Чуфу- Кале була всього 600  метрів. Вони піднялися на неї зовсім швидко. Та через кілька хвилин вже увійшли у ворота. Посередині було щось типу вулиці з глибоко вибитими у камені слідами коліс. Христя не могла второпати такої давнини . як можна було так побити камінь. Ці колії виглядали доволі древніми.
Потім стали заходити в те, що  залишилося від будинків.
Деякі були маленькі, деякі ширші. Всередині тоді мало що залишалося. Вибиті  ями у кам*яній підлозі. Оля  назвала їх тарапани.
Тут виноград чавили ногами. Видавлювали сік, робили вино.
Але були й менші ми вибиті тут же під дверима чи так просто  прямо у кам*янці.
Це могили. Небіжчиків ховали прямо під підлогою.
У Христі тоді морозом сипануло поза шкірою.
Але тепер тут скрізь було порожньо.  Тут вже давно ніхто не жив. Навіть небіжчики покинули ці міста.
Тільки вітер ту гудів ночами.
Вони тоді довго ходили містом. Вийшли до майже цілої будівлі. Там навіть лавочки були. Сіли трохи відпочити, попити води.
Сонце вже не кепсько припікало.
Це кенас,  - розповідала Оля.
Кенаси – це молитвені дома караїмів чи то тих громад, що жили в тих містах.
Тут було тихо та й розмовляти особливо не хотілося.
Спустилися з Чуфут-Кале та пішли далі.


Караїмське кладовище
Увійшли в великий зелений ліс. Пройшли трохи і раптом вийшли до середньовічного караїмського кладовища.  Воно було величезне.
Схилом зеленої гори , порослої високими деревами лежало тисячі однакових сірих каменів вкритих арабською в*язью
Тоді Христя вперше почула про караїмів.
Це древній народ, що прийшов у Крим. Вони оселилися в цих печерних містах. Вони були юдеї і сповідували юдаїзм, але  писали чомусь саме арабською. Тому караїми досі є загадкою для істориків.
Христя розглядала ці камені з цікавістю. Деякі лежали рівно, а деякі  були так звалені один  на одний. Але цей безлад якраз породжував дику гармонію.
Не вірилося, що ці камені – могили, що під ними хтось лежить. Настільки безладно та потужно це все виглядало.
Цього ніхто не може прочитати, - сказала Оля.

Христя точно не могла.
На каменях було мистецьке різьблення та звісно, ніхто з них не знався на арабській.
Вони не стали там довго знаходитись. Здавалося все таки незручним ходити тут серед цих каменів, наскільки би вони не були гарними.
Адже  це єдиний спокій , що їм лишився.
Тоді вони пішли далі.
Вони ще йшли лісами, мальовничими стежками, зупинялися біля джерел та набирали воду. Вова вів впевнено. Оля зналася на історії. Юра та його дружина – Лєна були просто класні хороші люди.
Брати поки що мовчали. Вони взагалі виявилися скромними хлопцями.
І коли вони нарешті встали на ночівлю, чоловіки пішли шукати дрова. Жінки стали лаштувати вечерю.
Вова сказав дівчатам селитися до  братів.  Ті вже наразі встигли поставити намет. Дівчата прийшли за місцем призначення. Ті не те щоб були щасливі, але й сперечатися особливо не стали.
Дівчат поклали між собою.

Потім Вова сказав, що вечерю і сніданок , а також мити посуд будуть по черзі. І в перший вечір взяв чергування на себе та Олю.
З ними була мала дочка. Їй було тоді п*ять років. Розумна та витривала мала, що мовчки пройшла сама весь Крим.
Хіба що не несла рюкзака.
В той вечір всі втомились, та посидівши трохи біля багаття, якось сразу пішли спати.
Христя опинилася між Лілею та Сергієм.
Їй було трошки незручно. Але вона не зважала. І раптом десь вночі у темряві ледь не над головою почав виспівувати соловей.
Спочатку пісня здавалася звичайною . але раптом стала щось нагадувати, щось знайоме, слухане вже багато разів.
Мені одній здається, що це пісня з реклами?
Так,  це реклама Нескафе

Потім всі дружно заржали. Це трохи розрядило атмосферу.
Те, що соловей в Кримських горах під середньовічним Чуфут- Кале виспівує пісню з реклами Нескафе їх здивувало, але старший брат знайшов пояснення: мабуть , якісь туристи  включали радіо. Буває, що ці птахи повторюють мелодії, які могли почути.
Тоді всі заспокоїлись та якось швидко заснули.


Норбеков та загадки
Наступного дня вони вже піднімалися на Тепе- кермен. Це була наступна столова гора. Тільки була вона білою на відміну від Чуфут-Кале.
Вова довго пояснював відмінність вапнякових гір від вулканічних, але дівчатам то було наче він говорив ельфійською.
Тепе- кермен виявилася трохи вищою над Чуфут-кале. Але й таких виражених ознак міста вже не було, як дороги та колій від коліс. Тут було більше печер.
І коли вони занурились у ті печери, то виявилося , що це щось типу печерного лабіринту в, вибитому прямо у скалі.
Всередині були ті самі тарапани та вибиті у скелі місця для відпочинку.
Іноді печери мали загальний простір: велику круглу кам*яну залу.
Коли вони затримались в одній з таких круглих зал, то раптом Юра , Лєна , Оля та Вова стали в коло. Брати та дівчата не брали у тому участі, бо взагалі не розуміли, що відбувається. Просто стояли та дивились вони були у захваті.
Ті почали співати якусь чи то пісню чи то гімн. Христя навіть не второпала. Це була  навіть ен українська , навіть не російська.
Пісня  звучала урочисто та таємниче. Вони втім дивилися одне на одного та не звертали уваги на туристів.
А деякі зупинялися та слухали і навіть фотографували їх.
Загадковий гімн все звучав, народжуючи у цій дивній акустиці дивовижні звукові вібрації, створюючи дивне відлуння в атмосфері старовинної печери.
Христя побачила одного з братів, що теж мовчки у захваті слухав. Ліля усміхалася. А от Христя вмирала від цікавості: що то був за гімн чи пісня.
Але спитати посоромилась.
Потім вони просто ходили цими печерами. Фотографувалися. Варто було триматися ближче до Олі, бо вона все таки дещо пояснювала та розповідала.
Про древніх таврів та хозарів, про скіфів та кимерійців, про перших християн, що тут селилися , коли були гоніння іконоборців. Про тих таки загадковий караїмів.
Якби ще десь натрапити на мегаліти..- говорила вона.
Для Христі то було все одно, що древньоєгипетською.
Древні мегаліти звучало так само фантастично, як піраміди.
Тому вона теж хотіла їх побачити.
Там на Тепе – кермен вони всі разом стояли над прірвою та оглядали панораму кримських гір. Навпроти красувалася така сама пласка вершина якоїсь білої гори. Вони стали сміятися та обговорювати невидимий міст між цими двома горами.  Христя нічого не бачила, але  вони щось бачили.
Вони виявилися цікавими людьми. Говорили про Норьекова та медитації. Про язичницькі культи та зустрічі на Карачунах на Білих каменях.
Христя нічого й не питала, просто тепер знала, що не все так просто з Карачунами та взагалі з Кривим Рогом.
Не просте це місто. ой не просте.

Обсерваторія на плато
Вони годинами ходили під палючим сонцем. Іноді роблячи привали. Там вони пили воду та так просто мовчали та слухали навколишню природу.
Вона говорила різними мовами: вітру шелесту листя трав польового зілля джерел античних каменів скалок кераміки , що траплялася прямо під ногами і вони її підбирали,  шматків кременю .
Оля тоді все оглядала та говорила, що це просто шматок , а цей має сліди обробки.

Так вони йшли по стежці на плато і раптом їм відкрився запаморочливий вид на обсерваторію.
Вона була прекрасна. Її куполи виглядали довершено під цим високим та безмежним небом.
Під цією тишею та спокоєм.
Оля запропонувала було туди сходити , але чоловіки сказали, що навряд чи їх пустять близько, бо обсерваторія це ще радянська, а вони всі були типу засекречені чи просто закриті.
Але дивлячись на цю обсерваторію Христя раптом зрозуміла, що  вони тут наодинці із самим космосом.
Біла обсерваторія так і залишилася в пам*яті Христі наче біла недосяжна мрія разом з усім космосом.
Світло тоді наче промірювалося крізь їх тіло та думки.
Воно сповнювало спокоєм та радістю. А через те, що весь Крим наче сповнений таємниць та загубленої античності, то здавалося, що вас винесло на берег вічності.  А тим більше це враження народжувалося від висоти плато , від того що ви йшли по стежці на пласкій вершині.
Це народжувало внутрішнє розуміння і мовчання. Наче й так все було зрозуміло без усіляких слів.
Наче ти вчився говорити мовою всесвіту. І мовчати разом з ним.



Ескі= кермен та лабіринти
Ескі – кермен була так само темна  , як Чуфут- кале.
Мабуть, порода була вулканічна.
Набагато більша та  розгалуженіша . Вони піднялися в печери,  довго ходили з однієї і іншу.
Христя встала біля одного кам*яного вікна та виглянула наружу. Там було запаморочливо високо. Голова кружилася від тої висоти.
Тоді зі спини підійшов Вова – один з братів- та сказав їй відійти
Дивися, бо полетиш, -  сказав він.
Вона відійшла. Але натомість підійшов Вова , що вів їх та сів біля того вікна. Його фігура на фоні синього неба та кам*яного гроту була схожа на фігуру древнього дервіша . він дістав сопілку та став грати дивну мелодію.
Поруч став син Юри та Лєни. Там  так і стояла сама Христя.
Підійшов Юра та так їх і сфотографував.
Тут печер було більше, вони були темніші. Це нагадувало дивну ком*ютерну гру.
Вони сміялися і ходили печерами , потім раптом бачили одне одного у вікнах печер , наче простір розбився на скалки і вони потрапили у різні з них.
Потім вони вийшли на схил самої гори.
Тут починалися чотири гірські лапи Ескі-кермен. Пориті тими самими печерами, вони видавалися далеко зі скелі. Чоловіки пішли на ті лапи. Христя не  ризикнула туди вийти. Стояла та дивилася на їх постаті, що застигли на тих лапах між запаморочливими прірвами. Здавалося, що вітер здатен їх звідти просто змести. Але вони стояли певно.

Потім Оля сказала йти шукати Храм Трьох Святителів.
Під час переслідування та іконоборства сюди у Крим та ці печерні міста перебиралося багато перших християн. З Візантії. Тут прямо у скелях вибивали християнські храми та каплиці. Один з них- Храм Трьох Святителів. Ми повинні його знайти.
Христя уявила Храм – то щось монументальне та величне.
Вони пішли услід за Вовою.
Він вів певно. Так повільно вони стали обходити гору, ступаючи тонкою стежкою над урвищем.
Поки дійсно не знайшли невеликий, зовсім малий виступ скелі. Всередині й був той Храм Трьох Святителів.
Спочатку всередину увійшла Оля та Вова. Вони стояли там та озиралися. Христя всунула голову. Але там не могло поміститися більше двох дорослих людей.
Тому вона стала чекати, поки подивляться інші.
Нарешті вони з Лілею теж втрапили в Храм.
Всередині була просто скеля. Але над входом можна було побачити залишки зображень. У вікно зазирало сонце та просто заходили всі вітри.
Але видно було щось типу олтаря та навіть було пару згорілих свічок. Але видно було, що то вже данина від туристів.
Христя вийшла з Храму та вони пішли далі тією же стежкою.
Але тут натрапили на зовсім дивовижну річ. У скалі був вхід зі сходами, вибитими у скелі. Вони не знали, куди ведуть ті сходи. Але чоловіки доволі швидко поскакали ними вниз та через пару хвилин їх вже не було видно.
Оля та  Христя стали повільно спускатися тими сходами. Оля все йшла та йшла. Але сходи ставали все крутіші та вищі.
Христя дійшла до якогось заглиблення у скелі та влізла у щось типу кам*яного балкону. Він висів над прірвою, наче смотрова башта. Провіювалась усіма вітрами. Христя виглянула знову у той прохід , але звідти вона боялась вже не те , що йти вниз. Вона тепер боялась і повертатись, бо сходи звідси знизу виглядали ще загрозливіше. Христя покликала Лілю. Та так і стояла наверху, вона не стала спускатися.
Христя стояла на тій площадці зовсім сама. Вона могла би вести звідти огляд долини, що лежала внизу на предмет наближення ворогів. Але ні ворогів ні навіть друзів не було видно.
Так пройшло спочатку десять хвилин, потім двадцять.
Але ніхто не йшов.
Христя стала розглядати стіни. Це вже був вапняк. На стіні вона раптом побачила різні скам*янілі чи то мушлі чи то ще якісь викапні рештки та стала їх розглядати, водячи по ним пальцем.
Їх було багато. Увесь вапняк був ними утиканий. Наче це був праісторична природня мистецька мозаїка.
Вітер їй щось співав на вухо. Пригрівало сонце. Тут було приємно. Але не було на що сісти. Зверху іноді озивалась Ліля та Лєна. Христя говорила, що боїться лізти по тих  сходах назад.
Але тут на стіни купа викопних решток. Вони такі гарні.
Потім почула голом старшого брата – Вови.
Чого ви тут забарилися?  -  він був незадоволений тим, що всі вже пішли , а йому вертатися за дівчиськами.
Він покликав дівчат. Але Христя й не збиралася звідти вилазити сама.
Виходь,  - гукав Вова. 
Не можу, я боюсь.
Вова спустився ще за Христею та потяг її за руку наверх сходами.
Ей, подивись, тут викапні рештки. Це так круто!
Ага – бурмотів він навіть не дивлячись. Витяг Христю та пішов уперед.
Ей, стій, в тебе є вода? Я пить хочу.
Він став з якоїсь сотої кишені витягати невеличку баклагу з водою.
Та стій ти, -  Христя не могла бігти й пити одночасно.
Ти не розумієш. Нам треба йти.
Що зміниться від однієї хвилини?
Вова нарешті все таки усміхнувся. Христя попила води та вже цілком задоволена бігла тепер за Вовою стежкою.
Нарешті вони одягнули рюкзаки. Їм ще потрібно було знайти типу місця для ночівлі.
Добре, що  ви не пішли вниз, -  сказав Вова. Там таке було. Ти би точно не пройшла. Тебе прийшлося витягати звідти.
Та ти що? Чого б це не пройшла?
Ну повір мені. Я би тебе звідти тягнув би так. Там почався просто колодязь. Сходів вже не було , вони там просто розчинялися в породі. Ти вмієш лазити по стінах? Наче ніндзя?
Подумаєш…- Христя було досадно. Не через те, що вона не вміє лазити по стінах як ніндзя  а скоріше , що він про неї такої думки. Але схоже було, що самому йому колодязь дуже сподобався.
Пізніше ввечері, коли вони йшли серпантином вже поночі, шукаючи місця біля води, то Христя бігла без ліхтаря.  Наразі у них були справжні туристські ліхтарі, що одягалися на  голову.
Тому  старший Вова побудував їх  в колону і тих, у кого не було ліхтарів, поставив між тими, у кого вони були. Та наказав дивитись за ними. Тобто за Христею та Лілею.
Брат Вова якраз йшов за Христею
Весь час він бурчав Христі, щоб вона уважно дивилася собі під ноги та не забувала заглядати праворуч, бо там був крутий обрив. У темряві то було небезпечно.. але коли позаду раптом почулося, як сам  ледь не загримів у той таки обрив , і вони з  Юрою злякано повернулися до нього,  то сразу прийняв незалежний вигляд та рявкнув на них:
Та йдіть вже!
Ще більше злякані Юра та Христя мовчки повернулись та побігли далі стежкою.
Качи- кальон та зірковий грот
Але найбільше у пам*яті вже дорослої Христі Божевої- порно поетеси письменниці та просто вчительки (даремно, що жоден пароход не назвали її іменем : забутим справжнім чи одним з безлічі видуманих) залишився Качи- кальон.
це була геть чиста біла скеля з чистого вапняку.
Він був прекрасний . 
Вони піднімалися крутим схилом і бачили перед собою верхнє громаддя скель.
А коли вийшли, то виявилося що Качи- кальон наверху має декілька гротів і вузьку смугу над тим крутим схилом, яким вони піднялися. Там вони й поставили намети.
У той день коли вони прийшли та ставили ці намети, йшов дощ. Він мрячив цілий день. Вони абияк поїли та просиділи у наметах майже весь вечір . але ранок вийшов на диво сонячним та привітним.
Вова оголосив дньовку.  То значило, що сьогодні вони залишались тут на Качи- кальоні відпочивати та сушити речі.
Дівчата повилізали з намету. Хтось вже готував сніданок.
Ці сніданки були химерні. Ранком біля багаття з домішком ранкової свіжості та прохолоди до каші чи кави. З домішком відкритого гірського простору та вітру.
Звідси відкривався запаморочливий вид. Намет стояв ледь не в самому гроті, над головами нависав скельний масив.
Напроти висіла гора, її обриси плавно обтікало зелене море лісу, створюючи атмосферу таємничості та екзистенції.
Вони трохи поснідали.
Потім Вова з Олей сказали що йдуть вниз на Качу прати речі. Покликали з собою Христю та Лілю.
Не те, щоб Христя любила прати та все таки вони зібрали та пішли.
Коли ж спустилися до Качи, виявилося що це гірська річка, що весело собі струмує по каменях, води у ній було по кісточку на ногах. Вова роздягся та пішов купатися. Дівчата пороззявляли роти, бо зложений він був як бог. Поправши речі , Христя надумала і собі чи то купатися чи так хоча би умитися. Але не тут то було. Коли вона роззулась та спробувала встати ногами у ту воду, вода обпалила ноги своїм гострим довершеним холодом. Вода була крижана абсолютно і вистояти у ній Христя змогла лише пару секунд,потім вискочила та довго стояла розтирала ноги.
Зовсім оголений Вова ходив водою як Ісус.
А вони купатися не могли.
Потім сиділи під розвішаними штанами та светрами та теревенили .
Оля розповідала про медитації.
Потім пішли наверх.
Там можна було відпочивати майже весь день.
Але вони трохи погуляли з Лілею. Походили гротами.
Вийшли у той , що був ліворуч. Там було джерело.
Джерело Святої Анни вважалося дивом. Бо внизу в селі були проблеми з водою: не завжди колодязь окопаєш до тої води. А тут на висоті 600 метрів крізь скелю пробилося чисте джерело з водою.
Біля джерела на камені був напис: Прийди вода життя з неба, Прийди вода життя від землі…
Слова тепер Христя вже не пам*ятала повністю, але вони виглядали на молитву. Христя переписала тоді слова собі напам*Ять.
Потім вони з Лілеє сиділи на схилі гори, що круто  уходив з-під ніг  вниз. Схил був усипаний польовими квітами різних кольорів. 
Навпроти була скеля. І тоді Христя й побачила своє перше видіння. Наче перед нею був чоловік. Вона побачила звичай убілу сорочку, навіть упізнала звичайні манжети, як бувають на чоловічих сорочках. Наче гід, він показав їй на протилежну гору.
Дивись бачиш гора, що схожа на бика.  Бик нахилив голову та п*є  з ріки. Колись він був закоханий у дівчину. Та вони тікали від жителів села. Дівчина упустила у воду кільце. А хлопець став пити воду з ріки. Та поки пив, окам*янів. Він тут буде стояти , доки не вип.*є ту воду з ріки та не знайде кільце.
Потім видіння пропало.
Христя повернулась до  Лілі:
Е, слухай , тут таке…Бачиш цю гору напроти? 
Ну..
На що схожа?
На гору?
А на бика схожа?
Ліля не розуміла, чому Христя питає, тому не була зацікавлена .
Так дійсно схожа на бика.
Тоді Христя розповіла про видіння, яке тільки що побачила. Ліля не те, щоб була у захваті.
Просто сиділа та мовчала.
Потім  настала спека. Сонце пригрівало на всю у наметі було задушно. Вони з Лілею пішли на один зі скельних пальців, що видавався від гори . там було затишно та росло кілька чи то маслин чи то ще якихось древніх дерев.
Лежало кілька каменів з написами.
Дівчата нічого поганого не подумали. Сіли та стали просто грітися . Христя дістала рулон туалетного паперу, іншого не було, наразі, була ручка. Вона стала писати вірші. Її накрило.
Писати на туалетному папері було незручно, але й альтернативи не було особливої.
Потім прийшов старший брат. Він походив по пальцю, потім глибокодумно зробив висновок : Ви лежите на кладовищі.
Дівчата подивились на нього з докором та змушені були звідти піти.
Качи- кальон був колись середньовічним монастирем.
Звичайно, складно уявити, що колись у цих гротах жили ченці. Наразі, це була історична правда.
У часи Візантії  ченці та християни тікали від влади та оселялися у таких печерних містах на вершинах столових гір.
Про видіння Христя тоді нікому нічого не сказала . наразі сказала, що написала вірш. вірніше пісню. Вова якраз взяв гітару до рук та почав щось награвати. Христя перебралася ближче до нього. Вдвох вони сиділи, притулившись до білої скелі та Христя показала текст і приблизно награла мотив. Вова сразу зрозумів мелодію. А коли пісня була готова, то навіть заспівав.
Оля , що сиділа тут же та щось шила, сказала, що пісня вийшла крута.
А чого це тебе накрило? – спитала вона.
Та мене так постійно накриває. Вже декілька років.
Христя усміхнулась.
А ввечері їх винесло на берег вічності по справжньому.
Коли настала темрява, вони сиділи біля багаття, а над головою розкинувся космос та Чумацьких шлях, до якого, здавалося, можна було дотягнутися рукою,
Звідси з гроту вигляд на нічне небо всипане чистими зірками був просто фантастичний. Враження було таке, наче сидиш на хмарині чи летиш над землею. Так мабуть і почували себе давні греки , сидячи біля багаття та охороняючи своїх овечок на гірських пасовищах.
Так мабуть почували себе давні пастухи воїни та мудреці.
Древній монастир мовчав. Мовчала вічність та космос.
Вова співав пісні , решта так ловили свої флеш беки.
І це було незабутньо.


Мангуп
На четвертий день Вова з  Юрою стали лякати дівчат Великим Мангупом.
Звучало це загрозливо. Виглядало на містичну історію.
Христя рот відкрила. А коли Вова розповідав про те, що зголоднілий дух  Великого Мангупа чигає ночами кримськими лісами та стежками та шукає душі загублених туристів, то  морозом сипало поза шкірою
Вони готували вечерю. Вова грав на гітарі та співав «Голубой ледопад» ,  Оля готувала чай чи каву. Вона виливала змішувала згущену з варенням та розливала той десерт усім бажаючим. Христя завжди відмовлялась на користь малої.
Але Великий Мангуп неабияк Христю зацікавив. Вона постійно просила ще розказати. І вони , переглядаючись та ржучи, придумували нові деталі легенди про Великого Мангупа. Христя просто обожнювала фольклор.
І містичні історії було саме те, що треба. Ночами вона лежала у наметі між Лілею та Сергієм, та засинала уявляючи страшну образину Великого Мангупа.
Одної ночі вона прокинулась від того, що від холоду та сирості обплелась навколо Сергія. Вона обережно розплелася з ним, бо думала, що він же ще молодший за неї. Йому було мабуть років дев*ятнадять чи двадцять. Він був трохи соромливий. Але коли Христя наче непомітно відсунулась та повернулась до нього спиною, раптом відчула, як Сергій сам її обійняв.
Вона усміхнулась.
Це мабуть Великий Мангуп винний, - подумала вона.
Але виявилось, що Мангуп то було також печерне місто. І не просто печерне місто. У середні віки це була столиця прославленого князівства Феодоро.
Тут жили готи й тюрки, караїми та ченці, що тікали  від іконоборців Візантії, греки та вікінги. Тут вирувало життя та стереглись від наглої смерті. Бо місто було справжньою фортецею.
І коли вони прийшли на Мангуп, то побачили груду романтичного каміння та обломок стіни від знаменитої цитаделі.
Місце було доволі мальовничим. Вони якийсь час походили по каменям, пофотографувались, так постояли та про щось подумали. Оля , як завжди , порадувала історичними оповідями та легендами.
Вони вирішили заночувати на Мангупі. Вова та Юра не пропустили моменту посміятися з дівчат, спитавши, чи не бояться вони Великого Мангупа.
Дівчата не боялись.
Але й це було не все про легендарний загадковий Мангуп.
На той час Мангуп славився як столиця різноманітних  неформалів: готів рокерів хіпі хіпстерів та представників інших суб культур.
Тут проводився навіть таємничий фест, легенди про який передавали лише втаємниченим з уст в уста, рекламу якого ви ніколи не побачите в жодних медіа .
Тоді над Мангупом піднімався дим від таємничих багать, прихованих у лісових чащах і ніхто не мав туди доступу,  хоч би що там відбувалося: таємні ритуали з людськими жертвоприношеннями чи шабаші хіпі, чи гуляння рокерів , чи ініціації чорних готів.
Але якраз тоді на Мангупі було тихо та мирно.
Вночі вони як завжди трохи посиділи поспівали. Але  ночами у Криму доволі насправді прохолодно. Коли сидиш обличчям до багаття, то спина терпне від крижаного холоду, наче там позаду й справді стоїть Великий Мангуп та мовчки п*є твою душу через трубочку.
Вранці прийшлося йти до  джерела вмиватися та чистити зуби. Вони підійшли з Лілею разом. Почали вмиватися. Від холодної води ломило зуби, але вибору не було.
Раптом до них прийшла дівчина. Вона була заросла та мабуть була одною з тих хіпі, що бувало жили на Мангупі місяцями, не сходячи до цивілізації. Її не смутила присутність сторонніх, дівчина зняла з себе весь одяг, буркнула їм щось типу: Водичка – ніштяк. Та стала купатися.
Христя мовчки переглянулась з Лілею.
Потім вони пішли до наметів.
Сніданок та сходження з Мангупа і вони знову йдуть кудись стежками чи то лісовими чи то понад широкими виноградниками,  зупиняючись коло джерел.
Кажуть, підйом у гори – це завжди підйом до вершин духу. Мабуть так думали ченці та мудреці усіх часів, коли уходили з цивілізації, з міст та сіл, та йшли у гори , іноді навіть самотні. В горах – чистіше. А над цивілізацією завжди можна спіткати як не просвітлення так незвичайних досвід.
Великий каньон та велосипеди.  Сюйренська фортеця
Сюйренська фортеця яка знаходилася неподалік від Мангупа, виявилася дуже красивою.
Вона стояла на самоті: кругла напівзруйнована вежа, наче відкрита усім вітрам. Вони заходили у неї в гості. Хто  знає, хто їх зустрічав усередині.
Ця вежа була частиною єдиної системи укріплень княжества Феодоро.
Але з тих пір пройшло кілька століть, але ця вежа, навіть напів зруйнована , мабуть, так і не здалась на поталу вітрам. Вона була прекрасна .
Вона наче чатувала, як раніше. Вона наче берегла пам8ять воїнів, що колись тут охороняли долину. Вона й говорила з вітрами й мовчала одночасно.
Христю накрило писати про вежу вірші.
Про квіти.
Про білі гори.
Потім вони пішли далі. Вова сказав, що вони прямують у Великий каньон.
Христя спитала: що таке Великий каньон?
Ну, каньон…- глибокодумно сказав він.- А як ти його собі уявляєш?
Ну , мабуть, це русло ріки на дні якогось яру. У нього круті обриви.
Так воно і є. Ти вже все знаєш.
Тоді почався дощ. Він стояв стіною. Злива лилася така сильна, що одяг промок наскрізь. Вони наче були у дощовиках. Але вони не рятували від того потоку.
І тоді всі почали говорити, що мабуть у Великому каньоні піднялася вода.
Дівчата не знали, що то означає.
Зрозуміли лише тоді, коли встали над тим Великим каньоном.
Але ж їм потрібно було туди спочатку спуститися. У той каньон, що звідти чулося потужне гудіння потоку по камінню.
Вова попередив, щоб усі були обережні, бо при такому дощі стежку може підмити і вона просто розлізеться під ногами.
Спуск був дійсно крутий, такий що спускаючись можна бболо триматися руками за той схил. Тобто майже вертикальний прямовисний, вони стали обережно спускатися під цією стіною дощу. На дощ ніхто вже не зважав.
Назустріч навпаки піднімалася група туристів з велосипедами. Вони йшли тією ж стежкою, що вони спускалися. Тягнучі велосипеди та рюкзаки прикручені на багажниках під тим самим дощем.
У Криму коли групи зустрічаються , вони вітають одна одну,іноді лідери оголошують привал, самі сідають, розкладають карти та починають радитись.
Деякі групи несуть якісь знакові речі, за якими їх можна упізнати: прапори встромлені у рюкзаки , або ж так державні або просто якість зовсім оригінальні прапори з суб культурною символікою. Але вітаються завжди.
На цей раз навіть під дощем теж привітались.
Христя мовчки проводила поглядом велосипеди. Це здавалося нереальним.
Але у групі були переважно чоловіки.
Спустились вони благополучно. І виявилося, що на дні Великого каньону дійсно шумує холодний потік. Оля сказала , що у звичайні дні поток можна перейти так по каменям.
Але тепер під стіною дощу вода у потоку піднялася і величезні круглі  білі камені повністю пішли під воду. Вода нуртувала з диким ревищем по ним. На березі стояло безліч мокрих у дощовиках туристів з по прилиплим до змучених облич волоссям. Але Вова погріб прямо у потік.
Христя стрибнула на величезний білий камінь. Вона стала перестрибувати по каменях за Вовою. Решта туристських груп дивилася на них наче на камікадзе. Такого без страховки не роблять, треба було зв*затися між собою хоча би. Але вони тоді перейшли поток швидко та безпечно, хоча вода була у тому потоку крижана. Дощ так і лив стіною. Вони вибралися на інший берег потоку, втсали на камені та раптом дощ майже припинився, тобто він ще йшов, але то був вже зовсім інший дощ, кволий ледь відчутний.
Вони там стояли над потоком. Підійшли до ванни молодості.
Була там така чаша з водою, у яку стікав поток та потім виливався з неї. Вона мала абсолютно гармонійну круглу форму.  І вода у ній була весь рік дев8ять градусів, навіть у найзадушливіші періоди. Тому й називалася ванна молодості.
Тут всі купалися , роздягнувшисm до купальників , пірнали зі скель. Дощ припинився. Вони знали дощовики та трохи по фотографувалися, хоча були мокрі та вивожені у глині.
Деякі ходили купатися. Христя не стала. Вистачило купання у крижаному потоку по пояс у воді, вона трохи посиділа на каменях, спостерігаючи на пірнальників. Виглядало це весело.
Але цей поток і Великий каньн дійсно вражав . Це був чистий природній шедевр. Це народжувало відчуття чогось древнього та чистого. Якоїсь древньої автохтонної сили з холодного потоку гір та величезних круглих валунів. Тут стяла тиша. Така тиша, незважаючи на гул води по каменях, що її чути було навіть крізь потужність цього потоку. Але тут було про що помовчати наодинці з древньою природою
Христя навіть подумки спробувала з ним поговорити.
Потім Вова сказав:
 А тепер так само потрібно піднятися наверх. Тим самим вертикальним схилом.
Вони йшли далі.


Чергування
Неподалік від Сюйренької вежі в них була стоянка. З ночівлею.
Вони розбили намети у якомусь дикому яру. Між двома горами. Звечора вони не помітили цих довгих сирих темних тіней, що жили у цій ярузі. Наразі , тут було все таки затишно.
Але коли вранці вони відкрили очі, то побачили, що на наметах лежить сніг. Таким довершеним білим шаром, незворушним та чистим. Було холодно. Здавалося, що холод пробирає до кісток. І з рота при кожному диханні виходила хмарка білої пари.
Брати спали , а дівчатам прийшлося підніматися раніше за усіх. Їх призначили черговими.
Табір являв собою геть спустошене та похмуре місце.
Вистигле холодне кострище для багаття було замерзлим та покритим снігом, здавалося його не реально було розпалити.
Тому сонна Ліля встигла перша.
Ти розводиш багаття, а я піду за водою.
Христя не встигла нічого заперечити, бо  Ліля вже чимчикувала кудись крізь морозний туман з цеберочком.
Замерзла Христя , у якоої зуб на зуб не втрапляв, розгублено дивилася на кострище та дрова, запорошені снігом.
Що? Серйозно? Це неможливо…Я не зможу це зробити..

Але Лілі вже не було.
Христя геть розстроїлася.
Спочатку вона постояла та подивилася на смугу над горою, що починала ледь світлішати у тому місці, де мало з*явитися сонце. Сирість пробирала так , наче це був її останній день, або якби починався поза історичний льодовиковий період. Вона не могла навіть поворухнутися.
Христя ладна була вдарити у всі бубни, якби була шаманкою та вміла заговорювати рух сонця.
Але це було їй не під силу. Багаття само й не збиралося розгорятися.
Тоді Христя згадала відомий лайфхак з дезодорантом. Добре, що в неї був старий добрий аерозоль,  а не пер спірант.
Склавши сирі промерзлі дрова у кострище, Христя видобула з власного рюкзака свій аерозоль.
Підпалила сірник , а потім кинувши сірник на дрова , відкрила потік ароматного дезодоранту , стараючись влучити у іскру. Спочатку все гасло. Раз за разом. Поки Христя не підпалила увесь потік дезику. Балон з дезиком ледь не вибухнув в її невмілих руках.
Але через мить вогняний струмінь зробив свою справу. І багаття повільно , але впевнено почало розгорятися.
Христя вже веселенька сиділа та гріла руки.
Тут прийшла Ліля , здивовано повела носом:

Ти бачиш, тобі це вдалось.
Отож, - Христя підняла на неї очі. Ліля стояла з цебром води.
І як ти це зробила?
Як? Вилила увесь свій дезик.
Потім вони влаштували котел з водою на багаття та стали чекати, доки не закипить окріп. Пшоно та решта приправ вже були готові. Залишалось тільки відкрити консерву з м’ясом.
Христя трохи погріла руки але  ранкова сирість все одно пробирала не кепсько. І Христя стояла та молилась на ту гору, з-за якої ось ось, здавалося, за долю секунди повинно з*явитися сонце. Якби вміла молитись чи співати сонячних гімнів , вона би заспівала.
Якщо сонце зараз не з*явиться, я помру, -  думала вона про себе.
Тоді почали виходити люди з наметів. Перший вийшов Юрин син.- Андрій. Він був симпатичний гарний високий хлопець, шкода, що занадто молодий, йому було років вісімнадцять. Він мовчки спостерігав картину приготування сніданку. І не те, що не хотів допомогти, а може й не знав, як. Але його мовчазна присутність вже була підтримкою.
І коли нарешті з-за гори показалися перші золоті промені, Христя ледь не затанцювала.
І враз темна сира яруга освітилась дивним світлом, заграла всіма фарбами весни і зелені, щезли зловіщі тіні та стало теплішати. Через Пя8тнадцять хвилин, коли водна закипіла та дівчата покидали окріп пшоно, сіль та решту приготованих з вечора приправ , попросили врешті Андрія відкрити банку з м’ясом та стали чекати, доки ця кулеша звариться, Христя вже знімала з себе куртку та светр, залишившись у самій футболці.
Потім вони висипали м'ясо в кулешу , перемішали і стали будити решту. Хоча вони вже й так може з пів години як попрокидалися та наслухали всі приготування сніданку.
Але вони дійсно справились. І сніданок вийшов дуже смачним.


Зваблива Ліля
Поход підходив до завершення.
Як кажуть: Но спускаемся мы , кто на год, кто совсем…
Останні спогади. Йшли повз лісове озеро під трапецевидною ідеально зеленою горою
Це було надвечір й у озері вже тонули тіні та хмари.
Але віддзеркалення у воді було настільки ідеальним , що вони невільно тоді встали на мить біля озера, але мабуть лишились на вічність.
Юра сфотографував. Потім пішли далі.

Також спогад про ночівлю над якимсь древнім потоком. Одним з тих таємничих кримських потоків , в яких не виловити неба , бо воно там не встигає віддзеркалюватися.
Небо просто біжить по камінню, співаючи разом з водою. Христя спустилась до води та щось намагалась вичерпати чи то помити посуд. Вода була крижана та чиста так, щоо здавалося, що ти купаєшся у тому потоці, навіть не ступаючи у воду.
До води спускався Сергій – один з братів. Обережно та сторожко.
І Ліля , яка вирішила з ним чи то пожартувати чи пофліртувати, і послала йому повітряний поцілунок і як він чкурнув від неї. А вона голосно реготала , стоячи над потоком.
Христя докірливо похитала головою.
 Нащо ти його налякала? Він хороший хлопець. Тоді Ліля зареготала ще голосніше.

Як довго йшли дорогою вже сільською та розбитою. Частина групи пішла вперед. А вони безбожно відставали. І наздогнати не було ніякої фізичної можливості. Тут раптом їдуть геліки з якогось сафарі та вони попросилися в автівку. Їх взяли. І потім вже через хвилин десять проїжджаючи повз авангарду  , вони зловтішно усміхалися крізь стулені губи.

Як врешті прибули на вокзал у Сімферополь. І Христя купила у кіоску  книгу Норбекова та ще про Сакралізацію та топоніміку Криму. Була щаслива книгами, але  у потяг сідала без грошей. Тому до ранку вони їхали голодні.
І них з Лліею була остання пачка вафлів на двох. Звичайних – Артек типу. Христя з*їла їх звечора. А Ліля вранці образилась , бо не знайшла.
Хіба мені не лишила?
Ти заснула. Я подумала, що вранці ми вже дома покушаєм.
Після походу між ними почало зростати якесь взаємне дратування. Може, вони одне одній набридли чи просто були деякі непорозуміння. Типу: Чому ти мене кинула на підйомі? Могла би зачекати, блін.  – Ти що не знала, куди йшла. Тут кожен сам за себе. – Овва, буду знати. Я думала , раз ми типу подруги, блін , то на тебе можна розраховувати. Я ледь не здохла. Навіть води не було. – Ну ти же справилась. – Та пішла ти.

Звичайно,  вони поки що не цапались. Але до того було близько.
Потім як приїхали у КР та Христі прийшлося вийти на роботу у школу після травневих.
Як Оля спитала про засмагу.
Я ходила в похід.
Це круто, -  сказала вона.
Потрібно було ще допрацювати до кінця навчального року.
Наразі , її викликала до себе директорка та повідомила, що вона має шукати іншу школу.
У нас був контракт.
Так , я розумію. Дякую.

Христя відреагувала нормально. Якби не той факт, що вона все сама відшукувала собі головний біль щодо зміни роботи, то все було гаразд.


Урок англійської
Христя скучала за походом. За Кримом та Вовою, який їй дуже сподобався як друг як РД.
А тут до неї почали підходити колеги та просити її лишитись:
Поговори з  директоркою. Попроси години. 
Вчителька музики бідкалася про те, що Христя йде.
Ти нам пісню написала про Сову. Ми конкурс виграли та зайняли перше місце. Ти повинна лишитись – вона у розпачі ходила за Христею та не йняла віри, що та уходить
Та ладно, все гаразд, - відповідала Христя.
- ти можеш попросити години  ну хоч щось. Ти же можеш навіть англійську читати.
Ні, не можу. Та все буде нормально, - усміхалася всім Христя.
Це не була проблема, те, що вона уходила. Бо здавалось мало про то думала взагалі.
Щось було не так. І потому ще декілька років вона їздитиме повз школу та її нудитиме навіть від самого вигляду.
Чи проблема була у місці розташування: ріка була зовсім недалеко. Хоча при чому тут ріка?


Знову Слава. Дорога аварія 12 загін
Але потрібно було ще відпрацювати у таборі. Їх  втрьох – молодих спеціалістів- заслали до Слави. На той час це був муніципальний табір для оздоровлення дітей пільгових категорій.
Христя не стала довго розводитись з Лілею. Спакувала валізу та сіла на автобус з дітьми.
Молоді географічка та біологиня їхали попереду , зайнявши місце прямо за кабіною водія. Христя сиділа поруч з малою дівчинкою років шести.
Мале й темноволосе дівча Христю не турбувало, сиділо скромно , не чіпало велику незнайому тьотю,  та Христя заспокоїлась.
Їхали спокійно. Але на якомусь привалі вияснилось, що дівча впісялось. Біологиня зверхньо штовхнула дитя до Христі:
Йди переодягни.
Христі стало шкода малої. Вона полізла за дитям в автобус та стала шукати одягу в її сумці.
Поки дівчинка переодягалась , всі стояли та теревенили під автобусом, дихали свіжим повітрям.
Потім поїхали далі.
Аж тут й трапилась халепа.
Автобус різко повело. Потім крутонуло. У наступний момент автобус блис4авично вилетів у кювет. А там різко спинився і всіх так само крутануло підкинуло та повело услід за інерцією автобусу а потім була різка зупинка. Біологиню кинуло на скло перед сидінням водія та розквасило ніс.
Одній . поки вона вилетівши з автобусу , правила істерику. Водій з трясущимися руками приходив у себе, діти як перелякані курчата готові були підняти паніку. Христя чомусь у таких випадках завжди ставала холоднокровною ніби удав. Для неї все відбувалося навпаки. світ ставав уповільненим, наче у кадрі слоумо.
Вона підняла руку до дітей. Вони заспокоїлись. Всі вони визирали зі своїх місць з круглими очима, але в цілому ніхто не постраждав.
Пізніше виявилося, що водій їм скоріше врятував життя свою реакцією. Бо на дорозі стояла бочка з водою. І через неї не видно було автівки, що ймовірно теж не побачила колони.
Тут прибігла старша вихователька та почала оглядати всіх дітей. Звичайно розквашений ніс потребував першої медичної допомоги.
Вони стояли годину , поки не поїхали далі.
У таборі на котровій Христі Івановні вручили на зберігання 12 загін та не сказали, що з ними робити.
Христя привела загін до корпусу. Вони наче вже почали розстеляти постелі, як Христя побачила , що в коридорі рюмсає малий. Поки допиталась, виявилось , що малий дійсно зовсім малий. Хлопчику було шість років. А решті піонерів – дванадцят тринадцять.
Христя Іванівна вирішила обміняти хлопця на когось іншого,  а без жартів- відправити у інший загін , там де йому було би комфортніше.
Не плач, - каже. – Зараз підемо до виховательки та відпишемо тебе у інший загін. Там такі самі хлопчики та дівчатка, тобі буде з ними весело, будете грати, вчити пісні, ходити на дискотеки. Але хлопченя стало плакати ще дужче та сказало, що нікуди не хоче, а залишиться у неї в загоні.
-Хочу з вами, - ридав він крізь слова.
Але у цей момент  їх ще й переселили.  Прийшлося збирати вже розібрані торби та постелі та йти в інший корпус. Весь час малий висів на руці Христі Іванівни і відпускати не збирався.
У іншому корпусі було затишно. Христі Іванівні видали піонервожату.
Це виявилася зовсім мініатюрна брюнетка , мала наче балерина із загадковим зеленим поглядом. Вдвох вони якось всіх розмістили та розселили.
Сходили погодували у їдальні.
Прибрали. Повернулися.
Малий благополучно оселився з трьома хлопчиками та навіть став з ними знайомитися. Христя пару разів зазирнула у кімнату та заспокоїлася. Звичайно, вона підійшла до виховательки та спитала,  що робить з малим. Але та порадила вже його не чіпати:
Хай буде у вас.
Ммм . Ну добре.
Їх корпус стояв упритул до центральної алеї, що вела від їдальні до основного виходу на пляж.
На першому поверсі. На другому був старший загін, вихователями у них були два симпатичні чоловіки.
Також до них з Лєною кілька разів підходив симпатичний фізрук. Він трохи будував очі, але Христя не зважала: по перше, не зрозуміла, кому саме, а по друге, він здавася молодшим.
Хрисстя цілком занурилася у клопоти з піонерами.
Лєна мала унікальну властивість розчинятися безповоротно. Тобто,  її майже постійно не було в корпусі. Її десь носило  може в піонерці допомагала, може ще щось.
Тому у Христі клопоту було багато.
Були режимні моменти і потрібно було наглядати за сервируванням столів у їдальні, потім слідкувати за прибиранням столів черговими. Лєна мала в цей час бути з загоном. Але зазвичай була в цікавіших місцях.
Так, що декілька разів старша вихователька підходила до Христі в їдальні та питала : Де ваші діти? – З вожатою, - чесно відповідала Христя Іванівна. -  Її там не має. Ваші діти цілком розорили бібліотеку. – Ай-яй-яй.  Дякую, що повідомили. Я поговорю з ними, - відповідала Христя. – Коли переловлю – додавала подумки.
Вранці вони виходили на пляж. 
Пляж у Славі – це особливе місце. Воно більше сакральне для  того, щоб зловити дзен чи так сидіти та медитувати, дивлячись у безмежжя, що розчинялося у просторі, ніж для купання та відпочинку дванадцятирічних живчиків. Їм там було ледь по коліно. Але вони були оптимістами та взагалі здоровими життєрадісними дітьми, тому  їм все подобалось.
Того року видали єдину форму: футболки та бейсболки. Однакового кольору. Навіть дорослим.
Це було дивно. Бо на костровій та на урочистих лінійках загони стояли за кольорами. Але це була репетиція.
Коли приїхало реальне начальство у табір, загони виглядали як довершені воїни Шаоліня ну або зразкові піонери легендарного Артеку.
Це вражало. Не вистачало олімпійських пірамід та іграшкового символу зміни.
Ввечері на костровій запалили велетенське багаття. Добре . що на ньому не приносили жертви. Бо вихователів побудували у коло навколо того багаття та їх задача була не підпускати до багаття піонерів. Але через те, що  якраз почалася дискотека й у нічне небо , крім гігантських іскор, летіли шалені ритми хіп-хопу , то багаття їх перестало хвилювати. Наразі сама Христя стояла з багаттям, що палахкотіло за спиню, як це знімають у голлівудських блокбастерах. Спину нещадно палило. Але в цілому було непогано.
Тут до них підійшла біологиня зі своїм першим загоном. Наче у них було невигідне місце. А місце загону Христі Іванівни було якраз навпроти діджея та колонок.
Прибери своїх дітей, ми станемо. Нам місця не вистачає.
Та ви що?  Нам так шкода, але ми не підемо . нам тут подобається.
 Біологиня зі своїм першим трохи постояли та тихо розчинилися у музиці та ночі.
Христя Іванівна була у захваті. 
Тоді зміна вийшла класна та доволі напружена. Методистом була жінка. Заходи проводили у дві зміни: для молодших загонів починалося о четвертій вечора, а для старших – о шостій чи о п*ятій.
Загін Христі Іванівни ні у яких заходах самою Христею Іванівною помічений не був.
Ти постійно десь пропадаєш. Кажеш, що йдеш на репетицію. Натомість ні діти , ні ти сама у заходах не берете участі. То  може щось замутимо?
Лєна загадково усміхалася і знову тікала на чергову репетицію.
Христя Іванівна займалася переважно вихованням , чергуванням по корпусу, прибиранням кімнат, гігієною піонерів, їх переодяганням, годуванням та утішанням  . на зоходи просто не вистачало часу.
Але дітям то було залюбки. Вони часто просилися на стадіон чи грали біля корпусу.
Тоді на загін видали спортивний інвентар та Христі було мало клопоту.
На тихому часі Христя всіх люто повкладала спати та так їх до того привчила. Порушники дистицліни були суворо карані. Тому у них на поверсі було тихо.
В цей час Христя сідала на корилорі, клала на підвіконня зошити та свої списки та поринала у роботу з документацією.

Спочатку були проблеми з дівчатами.
У загін привезли двох дівчаток. Вони приїхали пізніше. Були чемні та виховані. Ходили хвостом за Христею, задаючи безліч запитань, уважно вислуховували відповіді, добре , що не нотували, бо це виглядало би на журналістське розслідування.
Але потім ці дівчатка все таки знайшли собі подруг. Якийсь час про них нічого не було чути, поки вони не прибігли у сльозах.
Дівчата називали нас повіями! – вони так щиро ридали, що у Христі просто розривалося серце.

Вона зібрала дівчат та занурилася у проблему.
Проблема була у тому, що для міських дівчат це слово було щось типу сленгової форми виявити своє захоплення та повагу. Але сільські домашні дівчата сприйняли це за щиру образу.
Спочатку Христя вислухала сповнену драматизму скаргу однієї з ображених дівчат:
 Ви же тут наша мама. Ви повинні нас захистити! – дитина ледь не плакала.
Так, - Христя була вражена силою гідності цієї дівчинки. – Так от. Якщо я ще раз почую , що ви будете називати цих дівчат повіями, я вас покараю.
Дівчата дикувато світили очиськами, але пообіцяли  що не будуть більше так щиро та наївно виявляти свою прихильність до цих дівчат.

На якийсь час у загоні шторми вляглися. І крім планового розорення бібліотеки чи стрибків з даху , куди вони лазили за м’ячем, майже ніщо не турбувало легендарну виховательку.
Але потім почалися проблеми з хлопцями.
У хлопців виник конфлікт з хлопцями з девятого інтернату.
Це було прикро. Але до Христі Іванівни прийшов саме вихователь загону з доблесними піонерами девятого інтернату та їй прийшлося включитися у складний церемоніймейстер інтернатських пацанських понять.
Хто кого образив, Христя ледь второпала. Тому просто сиділа та слухала, як вихователь дев’ятого інтернату все розкладує по поличках та по поняттях.
Якби не він , я би сама не розплутала цю вітієвату нитку з тонкої дитячої психології та соціального етикету.

Пізніше він прийшов ще раз. Виявилося, що якимсь чином він дізнався, що один з піонерів наче забирає смаколики якраз у того найменшого піонера, що так і лишився у загоні.
Тут Христя ледь не розлютилася. Проблема була у тому, що малий був сирота, але жив з бабусею і сам майже нічого не вмів: ні заправити постелі, ні попрати за собою, ні переодягнутись. І один з інтернатських хлопців , якраз з девятого , зголосився йому допомагати, але брав свою плату.
Малий наче віддавав сам, наразі той , прав його одяг , слідкував за ним на морі, переодягав ,  вкладав спати та розповідав казки.
Про смаколики Христя нічого не підозрювала.
Інтернатський чесно дивився в очі та стояв на своєму: Він віддавав сам. Але Вова – високий темноволосий чоловік , худорлявий але на одному зі спортивних заходів він продемонстрував навички розбивати головою цеглу – дивився твердо та незворушно своїми чорними очима.
Малий мовчав та здається більше перелякався того, що той більше не стане йому допомагати та піклуватися про нього, тому гаряче кивав головою та завірив, що смаколики віддавав сам. Наразі було домовлено, що інтернатський допомагатиме на загальних началах та не потребуватиме за це плати. Але за це Христя сама буде йому залишати якусь добавку.
На тому й порішили. Та здається, що перші конфлікти вляглися.
Загадкова Лєна з*являлася та щезала , наче ніндзя.
Якось вранці вона  так само тихо, як  кожного ранку, встала , одягнулася (жили вони і одній кімнаті на тому же поверсі що й діти) , підкралася тихо до Христі та для чогось поцілувала її у плече.
Христя від подиву відкрила очі . Після того Лєна знову кудись втекла.
Отакої, - думала  Христя. –Мене так ніжно рідна мама не будила.
Наразі допомаги від Лєна краще не стала. Неприємності продовжувалися: дрібні конфлікти, розбиті шибки тощо.
І одного разу до корпусу завітав директор табору.
Це був симпатичний солідний чоловік, скоріше доброзичливої вдачі.
 Ходімо, подивимося, що у вас там відбувається. Мені набридло вислуховувати скарги на ваших піонерів.
Христя  сунула за ним. Мовчала . Було соромно.
Директор заходив у кімнати , дивився . мовчав також. Христя наразі побачила тільки один косяк: дівчата встигли наломати на клумбі троянди та тепер ці троянди яскраво палахкотіли серед спартанського ладу, що завела Христя у кімнатах.
Але директор про троянди нічого не сказав. Потис плечима та пішов, сказавши, що у них все гаразд.
В якийсь день, як вони з піонерами сиділи на лавочці біля корпусу, прибігла мала та сказала, що скоро прийдуть перевіряти захист композиції.
Якої композиції? – не второпала спершу Христя Іванівна.
Нам потрібно біля корпусу прикрасити дерево та придумати назву композиції та захист.
Отакої.
Вони вже йдуть! Вони біля третього корпусу.
Так! Слухати мене! Несіть плечіки для одягу, ролики та сукню. Звичайну сукню. Ще нам потрібні бантики.
На скору руку вони зачепили плечики за гілочку, обравши молоде тонке деревце, повісили на плечики  сукню,  а під дерево поставили пару роликів.  Прив’язали пару бантиків на гілочках та вийшла дівчинка.
І коли прийшла методист з помічником , вони всі стояли біля своєї композиції.
А де ваша Лєна? – було перше питання після посмішок та привітань.
А ми думали ви нам скажете,- подумала Христя про себе, але  так просто потисла плечима. – Наша композиція називається Подоляночка. І зараз ми з дітьми заспіваємо знамениту веснянку: Десь тут була Подоляночка.
І поки вони з дітьми водили хоровод навколо весняного деревця, Христя Іванівна встигла про себе подумати: якщо я не знаю, де Лєна і вони не знають, де Лєна, то  де в біса ця Лєна?
Але найбільше Христя чекала вихідних.
Наразі, вихідний вийшов один.
Зранку Христя Іванівна перечекала, поки Лєна, що все таки матеріалізувалася звідкись збирала дітей в їдальню та на зарядку. Прийшла її подруга Оля- така сама маленька та темненька – нічна вихователька. Та вони вдвох все таки заходились коло дітей.
Перечекавши цей ґвалт, поки вони підуть , Христя встала, вмилася та зібралася на пляж.
Це була мрія . зібратися отак та піти на пляж сама на сам, без нікого. Сидіти там у тиші та просто помовчати.
Мрію свою вона виконала. Пару годин все таки відпочила на пляжі, і хоч не ходила далеко , але врешті, коли сонце стало припікати, все таки зібралася у корпус.
Поки йшла тихим берегом та алеєю від пляжу, побачила пару піонерів власного загону, що вибиралися на пляж невидимими партизанськими стежками.
Від подиву вона зупинилася посеред алеї , але вони її вже не почули.
Більше здивована ніж розлючена, Христя прийшла у корпус та побачила цілковитий гармидер. Діти бігали з кімнати у кімнату, хтось стрибав на ліжках, звідкись вилетіла подушка і тут же хтось за нею вибіг з кімнати. Ніхто не думав спати. Христя Іванівна підійшла до дверей власної кімнати. Леєна з Олею благополучно сиділи на ліжках та теревенили.
Лєна!  Ти знаєш, щоо у тебе з загону діти на пляж пішли?
Дівчата перелякано тупилися на Христю Іванівну.
Йди шукай!
У наступний момент дівчат корова язиком злизала. Сама Христя розігнавши дітей по ліжках, обійшла кімнати та зайнялася почиплянням обірваних на вікнах завіс.

Христя тоді утомилась , тому коли був останній день, вона була певна, що їде додому.
Прийшла за другим сніданком- кожного дня такий видавали. Це були завжди фрукти. Апельсини або банани . або ще щось. Нести їх було важко, тому Христя брала з  собою хлопців.
Другий сніданок вони отримували на кухні , але не в їдальні, а з службового виходу, куди під*їзжали вантажні автівки з продуктами.
І видавав цей другий сніданок зазвичай симпатичний високий хлопець.  Він завжди до Христі мовчав. Але на цей раз раптом спитав, чи не залишиться Христя на перезмінку.  Вона сказала, що їде взагалі. Але хлопець просив її залишитись.
Вона не могла залишитись , тому просто усміхнулась.
На складі було якось самотньо та завжди пахло апельсинами.
Христя забрала свої пакети та пішла у корпус. Вона завжди з ними почувала себе трохи Дідом Морозом.
А діти другий сніданок обожнювали.
але ж Христю насправді не кепсько дратували ці другі сніданки та вечері. Ці перегони диких коней з кімнат наввипередки за апельсином чи нічним бутербродом, коли вони ледь не збиваючи з ніг виховательку , навіть не думали, що затоптали її босоніжки чи примяли банти на сукні.
Звичайно, це жарт. Христя Іванівна не носила там ні босоніжок ні суконь з бантами.
Але рано чи пізно все закінчується. Закінчилося й це. 
Вона їхала додому.


Купала та хороводи
Коли Христя повернулася з табору, то виявилося, що ледь встигла на святкування Івана Купала.
Раптом прийшла Ліля та сказала, що їх запрошено в ліс на Купала.
Але перед тим вони нас знову запросили до себе . Хотять зустрітися та обмінятися фотками.
Вдвох з Лілею вони знову поїхали до Лєни з Юрою.
Зустрілися душевно та привітно.
Дивилися фото, Христя теж зробила фото. Але у Юри фото були гарні. Він фотографував квіти та різні види , природні цікавинки . Христя любила такі речі, хоча іноді вони могли виглядати дивними для когось. Юра подарував Христі трохи таких фото.
Потім Вова приблизно розповів про святкування Купала.
Свято повинно було відбутися прямо на природі в лісі у ніч на Івана Купала . Вова роздав їм роздруківки з купальськими піснями та сказав вивчити.
Бо буде не цікаво.
Христя піснями зацікавилася. Вона взагалі любила такі речі.
Перед ніччю самого Купала Вова зателефонував Христі та спитав , як вона збирається туди їхати.
Христя взагалі не розумілась на такому трансфері, тому Вова просто сказав їй приїхати на якусь зупинку, де вони повинні були зустрітися та поїхати далі разом.
Христя була вчасно. Вова був зі своїм рюкзаком та взагалі виглядав на того самого дикого хіпстера з походу. Вони сіли на електричку та виїхали на Карачуни.
У подібному до цього місця Христя опинялася до цього хіба що в ялтинському вантажному порту.
Це було щось типу такого, коли тебе повільно виносить на іншу планету.
Електричка була не зовсім звичайна . Вона проходила між якимись дикими кар*єрами та відвалами, насипами та яругами. Сучасні промислові туристи, звихнені на подібних штучках, мабуть, би могли зрозуміти. Це були абсолютно екзистенцій ні місця. Тут відчувалася лише тиша та порожнеча, така гулка, але разом з тим сповнена самим космосом. А промисловий вайб цього ландшафту надавав місцю фантастичного вигляду.
Тут можна було би знімати фільми з марсіанськими хроніками або хроніками Акаші, ніхто не відчув би підміни.
Потім вони вийшли все такі на станції та далі пішли пішки.
Ліс був яскравий та затишний. Хоча не дуже дрімучий так скоріше приємний та чарівний.
Там була стара залізниця з мостом. Під мостом був тунель крізь який вони пройшли та пішли далі вже густим справжнім лісом, поки не вийшли на берег водосховища.
Карачунівське водосховище-  величезне штучне озеро.
Його обрамляє той самий глибокий зелений Карачунівський ліс. І назва з тюркської дійсно перекладається як чорна смерть.
За легендами колись у цьому лісі козаки напали на сплячий загін татар (ну їх можна було зрозуміти, звичайно) та вбили. Татари навіть не зрозуміли , хто їх вбив бо у темряві не бачили облич. Христя Іванівна ще тоді, читаючи цю легенду, подумала, що у козаків підозріло багато спільного з японськими самураями та ніндзя. Але звичайно вголос цього ніколи не говорила.
На святкування зійшлося багато людей. Доволі багато. Вова керував цим культурним заходом , тобто не було ніякої можливості з ним поспілкуватися. Вагітна другою дитиною Оля сиділа під деревом та плела вінок. Величезний зелений вінок.
Вона показала , якого вінка сплела Вові. Він був вражаючий. З дубового листя.
Вони з Лілею переглянулися. Вони вінків не мали.
Ходімо вінок плести.
І поки день до вечора, вони дійсно сплели собі вінки. Потім разом готували вечерю. А ввечері вже були ті самі хороводи та пісні. Ігри та стрибки через багаття.
Багаття палахкотіло таємниче та заклично. Мабуть, духи з усіх Карачунів зібралися. Мабуть прийшли й з того боку й з  того.


Докія
Посередині галявини красувалася безмовна плетена з зілля дівчина Докія.
Звичайно, вона була частиною міфу про Івана Купала.
Вона уособлювала міфічну богиню або ж самі сили природи : води й вогню.
Саме свято Івана Купала було пов’язане з культом сонця.
Тому палають багаття , тому запалюють колесо та пускають його з гори. Це символізує обертання сонця навколо землі.
Ну а Докія символізує глибші темні сили природи. Вона уособлює жіночу енергію землі та води.
Сама ж сплетена з зілля Докія , може , про це й знала, але мовчала та німо зоріла усю ніч на людей. Зоріла в небо.
З неба сипалися зорі та десь крізь темряву було чути шелестіння хвиль.
Христя дивилася в очі Докії. Звичайно, їх не було. Але десь вони були , її внутрішні очі , може очі серця, чи самі очі долі.
І коли свято завершилось. Коли багаття почали вистигати, а небо світлішати, Вова взяв Докію. Та поніс її до води. Там він її утопив. Сам стояв поруч з тонучою Докією. Він був все таки схожий на бога. Якогось давнього – у своєму вінку з дуба. Наче увібрав усю силу цієї ночі та природи , неба та зірок.
Докія тонула. Можливо горіла. Можливо на берегах Гангу. Докія танцювала на березі вічності. Докія помирала і поверталась. Докія – ніколи не переставала. Вона любила і ненавиділа. Вона говорила і мовчала. Вона була сплетена з повітря вогню води та матерії.
І тепер вона тонула.
Щоб знову відродитися та стати собою.

Ліля та ярість
На ранок  Христя прокинулася у наметі. Крізь парусину світило сонце. Було трохи пасмурно. Наче збиралося на дрібен дощик.
Але в самому наметі здавалося, що там дме не кепський вітер . здавалося, що прибій розбиває берег. Це було враження сильних хвиль, можливо морських. Але коли Христя відсунула завісу намету то побачила штиль. І лише легеньке ряботиння торкало поверхню води.
Христя сиділа , бо була трохи приголомшена таким фізичним казусом. Адже ясно тільки що чула той морський прибій . Але не було ні моря ні прибою.
Була спокійна поверхня штучного озера. Свіжий ранок.
Хтось вже тихо ходив та стиха розмовляв між собою.

З того свята з Лілею щось трапилося.
Вона стала злитись на Христю, наче дратівлива кішка.
Вони тоді почали сперечатись та цапатись.
Христя не чекала такого від подруги. Адже здавалося, що вони розуміли одне одну: любили літературу та поезію, обидві були з почуттям гумору , ходили  тепер вже у похід.
Ліля раптом познайомилася з чоловіком.
Сказала, що ходила по роботі в поліграфію. Їй потрібно було забрати корпоративне замовлення. Він її там якось зачепив.
Вони стали розмовляти.
Він запросив до нього. Ходімо зі мною?
Це такий жарт чи що?
Ні, я серйозно. Сама я боюсь. Ти же мене не бросиш.
Якось ввечері Христя все таки пішла з нею.
Це був комфортний офіс. Там були дивани і фотелі і столик. Христя так і не побачила жодного поліграфічного обладнання. Але був ще один чоловік.
Трохи посиділи та поговорили. Той другий чоловік був доросліший. А цей- Лілін симпатичний та веселий. Він підтримував розмову. І відповідала йому переважно сама Ліля.
Христя посиділа так для балансу , наче врівноважуючи відсутність другого фотеля чи ще чогось.
Потім вони пішли додому. Але той чоловік став звонити Христі. та десь він її все таки зачепив. Привіз у свій офіс.
Тут вже не було Лілі та того другого. Й вони залишились самі.
Він був у захваті.
І якби вона щось знала про вічне кохання чи хоча би когось любила, то не стала би пити вино прямо з рук того чоловіка та не стояв би він на колінах.
Але він був трохи більше ніж просто впертий .
Він не задавав запитання.
Потім коли Христя йшла додому , то  нічого приховувати, відчувала певну зловтіху від таємниці та того, що Ліля не знатиме про це.
Вона й не дізналась.


Свідки
Тоді раптом Ліля захопилась релігією. Вірніше , до неї стали ходити свідки Єгови.
 Це хороша група , і пісні в неї класні і музика,- відповіла Христя, коли почула , що до Лілі якраз сьогодні повинні прийти просвітителі Біблії.
Та ні,  - сказала Ліля.- Це класні люди. Сама побачиш.
Добре,  я толерантна до усіх суб культур.
І свідки дійсно прийшли. Це були дві дівчини.
Ввічливі та виховані, одягнені як Робітниці місяця, що зійшли у сяянні з дошки пошани.
В них все було прекрасно: І одяг і душа і думки. Власне,  всі їх думки крутилися навколо Біблії. Також вони подарували багато журналів Сторожова Вежа та ще якийсь.
Христя від журналів була у захваті. Релігійний глянець – не те, що гламурний. І не про косметику  чи модний одяг.
Тут були круті заморочки про рай та про те, що  діти сидітимуть у раю поруч з хижаками й не боятимуться їх. Там було про сімейні цінності та благісні розваги.
Журнали Христя з задоволенням забрала додому.
Навіть погодилася прийти на служіння. Вона обожнювала такі речі.
Наразі стала задавати дівчатам деякі питання. Біблію то вона читала. Але могла там щось неправильно зрозуміти.
Дівчата спочатку відповідали доволі поблажливо: мовляв, ну подивись на себе, де ти і де Біблія. Але через пару хвилин в їх очах став загоратися вогник зневіри. Бо питання у Христі були явно єретичні.
Після того, як дівчата пішли , Ліля розлютилась на Христю ще більше
Ну чого ти така?
Яка?
Як їжак..Я питала в них про твої видіння в Криму.
Так ось у чому проблема.
Вони сказали, що ти одержима.
Дияволом?
Так, дияволом.
Христя не йняла віри, що така людина як Ліля могла таке сказати вголос.
А що ти думаєш, що ти особлива? Що ти хочеш , щоб я думала? Чи як до тебе відноситись?
Христя про це нічого не думала. Вона забула.
Але тепер згадала.
То значить твої свідки вважають , що я одержима дияволом.
Так, вважають.
Я піду з тобою на це служіння. Але не вимагай від мене забагато. Подякуй, якщо я не ржатиму.
До речі, про блуд вони були ..не праві!

Христя дотримала слово та пішла з Лілею на служіння свідків. Зал був сповнений людей.  Гарно одягнений пастор зі сцени говорив абсолютно правильні речі. Христя сиділа та слухала. Іноді розглядала урочисто зодягнених людей , чемних дітей, як показують хіба що у голлівудських фільмах, коли вони йдуть до причастя. Ніхто не верещав і не вів себе , як положено , дітям.
Вони всі вірили в Царство Небесне. І це давало надію.
Найбільше Христі сподобалось вголос співати псалми. Дарма, що вона жодного не знала. Але чемні прихожане дали їй книжку з псалмами. Псалми були пронумеровані і пастор говорив  номер того, що зараз співатимуть.
Але тоді Христі чогось не вистачило. Все було добре: гарно одягнені чемні люди. Пастор ідеальний.
Біблія – це завжди Біблія, як її не крути.
Але душа Христі завжди прагнула чогось інтимного.
Може особистого спілкування з Богом.
Не псалмів. Не  глянцю. Не релігійного маркетингу. Не того, що перетворює релігію на мережевий бізнес.
Тому  після служіння Христя була задоволена. Тим що сходила та побачила все на свої очі.
Наразі, залишилась якась образа. Бо вона прагнула чесного релігійного діалогу, серйозного теологічного дискурсу, а тут все було  по протоколу . Уся релігійна психодрама розписана за ролями і сценарії вивчені напам*ять. Занадто формально й нарядно, як на не експертну думку Христі.
Всі відповіді давно пропрацьовано і тобі просто говорять готові релігійні штампи: Це блуд. А це геєнна (тобто, вогонь. Значить їм подобається). Це одержимість. А це -  спасіння. 
У  Христі.
Спасіння у Христі.
А Єгова? Хто Його бачив та спитав у Нього особисто?

Ліля та дорога в життя
Спочатку Ліля поховала маму.
Це було печально. Занадто.
Потім вона наче здуріла. І стала збиратись у Росію.
Ти поїдеш зі мною? – питала вона.
У неї сіпалися губи. Вона була наче сама не своя.
Але  й нічого більше не говорила.
Ми же мріяли разом поїхати.
Я не можу. Я хто?
Хто ?
Ну хто ти , ми знаємо. Ти бухгалтер. Ти знайдеш там роботу.  Що мені там шукати? Я вчитель української мови та літератури.
Як хочеш. Я їду звідси.
Це було і все.
Христя нічого не сказала.
Ліля дійсно купила раптом квитки та поїхала в Росію.
Через пару місяців від неї прийшов лист.
Привіт, мала.
Приїхала в Росію. До родичів мами. Та мене тут ніхто не чекав. Тітка мене не прийняла.
Гроші, що я попросила у коханця (ну да , подумала Христя, у спільного коханця. Але вголос цього не писала) , я витратила  ще у Дніпрі. Зависла там на пару тижнів.
Тому  приїхала без грошей . Тітка сказала: йди на квартиру. Мені це не потрібно.
Я поїхала в село до родичів мами. Там прийняли радо та я в них трохи відпочила.
Але все таки прийшлося повертатись у  ***.
Це дуже гарне місто. Пам*ятаєш, я тобі розповідала.
Прийшлося влаштуватися на три роботи. Всі у різних сторонах міста. Тому я  схудла. Іноді забуваю поїсти.
Познайомилася з чоловіком. Він йшов кудись п’яний та побачив мене . Була зима, він зупинився та ми розговорилися. Тепер живу у нього. Його родина прийняла мене та тепер носять на руках.
Пока. Ще напишу.
Добре, - подумала Христя.- Це було так у стилі Лілі, що спочатку Христя усміхнулась.
Три роботи та чоловік . Це вже було доросле життя.
А от Христя мріяла про комп’ютер.
 І все.
16 червня 2025