Чоловiк з родимими плямами у формi метелика

                * Ілюстрацію згенеровано ШІ за текстом мого оповідання.

               
I
          Марк вийшов з будівлі міського суду о пів на третю. Літнє сонце все ще сліпуче сяяло в безхмарному небі. Настрій у кращого адвоката області був пречудовим. Він кинув палити кілька років тому, не стільки через те, що переймався власним здоров’ям, як з огляду на можливі незручності для оточуючих (чому хтось повинен мимоволі нюхати сигаретний сморід?). Але кожного разу після виграного процесу колишній курець відчував, як випускає уявну хмаринку диму від «фантомної» сигарети. Минуло два десятиріччя від початку кар’єри. Саме тоді Марк пообіцяв собі, що кожна третя справа неодмінно буде благочинною й безоплатною. Цей принцип не був порушений жодного разу. Сьогодні відбулося одне з таких меценатських слухань. Наш герой захищав права жінки, котру систематично лупцював чоловік-садист. Навіщось вона терпіла знущання понад шість років? Як досвідчений правозахисник, Марк знав причини. Головна з них – страх, але до нього у рівній кількості примішувалися осуд сусідів та байдужість поліції, де агресора у кращому разі оштрафують на символічні «смішні» гроші, ще більше його розлютивши. Жінка наважилася піти до суду лише коли бузувір у запалі неконтрольованого гніву зламав руку їхньому п’ятирічному сину. 
          «Де-факто» все було вирішено, хоча «де-юре» справа ще не була завершена. Суддя взяв перерву до наступного дня. Проте Марк не уявляв жодних підстав вважати, що рішення може бути не на користь його підзахисної. За добу вони матимуть на руках судову заборону для жорстокого чоловіка наближатися до дитини та скривдженої дружини. Ще два життя будуть покращені, а можливо й врятовані.
- То завтра зустрінемося у цьому ж місці о першій? – вивела клієнтка Марка зі стану задумливості.
- Так, звісно. І ще одне, - дістав з кишені кілька заздалегідь підготованих банкнот. – Візьміть, будь ласка. Цього має вистачити, аби зняти житло на кілька тижнів. У мене є приятель, котрий погодився влаштувати Вас у свою фірму. Ви ж, наче, працювали касиром до одруження? Поруч є гуртожиток для сімейних людей.
- Дякую, - не стала відмовлятися від допомоги жінка, на обличчі котрої крізь товстий шар тонального крему проступали сині й жовті плями давніх та зовсім свіжих побоїв.
          Коли потерпіла ховала гроші до сумочки, повз них, кинувши розлючений погляд, пройшов підсудний. Його син заховався за спиною матері, притискаючи загіпсовану ручку до грудей.   
- Не хвилюйтеся, - заспокоїв підопічних адвокат, - Він не має влади над вами. Скоро почнеться нове життя. 
          Підвізши клієнтів до соціального притулку, куди напередодні їх влаштував, поїхав додому.
          Аби не скоритися звичці викурити «переможну» сигарету, Марк неодмінно мусив «заїсти» те бажання фруктовим морозивом, тож зайшов у супермаркет, розташований на першому поверсі його будинку.
          Не здивувався, помітивши його – старенького жебрака в залатаних штанях та рваній футболці, що стояв з простягнутою рукою коло входу. Нещасний вперше з’явився тут кілька тижнів тому, і раз на кілька днів Марк бачив його, й невідмінно купував для бідолахи щось з продуктів. Гроші давати остерігався. Пелехатий, нечесаний старець не скидався на пияка, проте було у його вигляді щось невловимо дивне, що змушувало досвідченого адвоката ставитися до дідуся якщо не з підозрою, то принаймні з недовірою. Наш герой переконував себе, що вся справа у чималих родимих плямах на щоці та лобі обірванця, проте, було ще щось, що змушувало насторожитися.
          Старигань саме тягнув долоню до огрядної жіночки, котра щосили робила вигляд, що не помічає злидаря. Марк увійшов до крамниці, де придбав відерце морозива (з додаванням тропічних фруктів) та запакував у окремий пакет з логотипом супермаркету хлібину, палку копченої ковбаси, шматок сиру, пачку молока та булочку з родзинками. 
          Лишивши собі лише морозиво, привітався з дідусем, простягнувши йому пакет з провізією, як робив щоразу.
- Дякую, пане, - приязно посміхнувся жебрак у сиві вуса. – Ви – найдобріша людина в місті.
- Це не так, але я стараюся, - засміявся Марк.
- Такі, як ви, врятують світ.
- Я не вірю, що можливо врятувати світ, але завжди можна допомогти конкретній людині. Бережіть себе.
- Навзаєм, пане добродію.
          Потрібно було йти, але на мить адвокат зупинився, мимоволі дивлячись на червоні плями, що за формою нагадували крила метелика, котрий присів на обличчя чоловіка, та так і прилип до нього навічно.
- Помітили мою ваду? – незлостиво поцікавився старигань
- Перепрошую, - зніяковів Марк. – З мого боку нетактовно витріщатися. 
- Та пусте! Я вже звик. Ці плями зі мною від народження. Бабуся казала, що так Бог мітить або великих святих, або страшних грішників. Досі не второпаю, хто я з них двох.
          Настала черга щось сказати Марку, але слова не знаходилися. Тож йому допоміг жебрак:
- Поспішайте, бо морозиво розтане.
- Не встигне.
- Гарного вечора, пане, - ласкаво посміхнувся старигань, проводжаючи благодійника холодним, розсудливим поглядом оцінювача майна, чи судового пристава.   
 
II
          За добу по тому Марк вийшов із залу суду у геть кепському настрої. Майже виграна справа розвалилася, наче пісочний замок під дією стрімкого припливу. Біс його знає, з борошна якого помолу була локшина, що її навішав на вуха дружині агресор, але факт залишався фактом: жінка забрала заяву, пояснивши, що примирилася із законним чоловіком. Слова довірливої пані були настільки ж беззаперечними, як і те, що скоро на її тілі з’являться свіжі синці, а у дитини – нові фізичні та психічні травми.   
          Цього разу курити не хотілося. Радше випити. З цією ціллю подався у найближче кафе, але в останній момент опанував себе, замовивши капучино.   
          Ніби мало було сьогодні принижень, до цього ж закладу увійшла його тепер вже колишня клієнтка з сином та чоловіком, котрий нахабно свиснув, а потім гаркнув через увесь зал:
- Гей, офіціанте! Ану швидко принеси нам велику піцу та два найміцніших пива! – додав, переможно поглянувши Марку в очі, - Моя родина святкує звитягу над злом!
          Наш герой підвівся, аби піти, коли почув за спиною знайомий хриплий голос:
- Не варто втікати. Він саме цього й прагне досягти.
          Розвернувшись, побачив старого жебрака, але метаморфози у його зовнішності виявилася разючими. Сиве волосся було старанно зачесане, а вуса й борода – дбайливо підстрижені. Вдягнений екс-лахмітник був у все нове й чисте, а на білому накрохмаленому комірці красувався чорний метелик. Інший – червоний – все ще «сидів» на обличчі дідуся. Якби не це, адвокат вирішив би, що обізнався.
- Саме так, Марку, це я! Мені відомі твоє ім’я та рід занять.  – присів дивний чоловік поруч. – Даруй за той маскарад, до котрого довелося вдатися. А ще не раджу аж надто перейматися через обставини програної справи. Мало простягти потопаючому руку, людина має хотіти схопитися за шанс порятунку.   
          Тільки зараз наш герой зрозумів, що саме насторожувало його у зовнішності жебрака під час зустрічей у крамниці. Костюм вбогого обшарпанця видавався занадто чистим. Напевне, через те, що латки були нашиті поверх нових штанів, а футболка розірвана щойно після придбання.         
- Звідки ви знаєте про мою роботу?
- Я в курсі подробиць справи. Це ж було відкрите засідання, чи не так? Шкода, що воно закінчилося перемогою зла, котре просто зараз підіймає черговий тост за торжество добра. Власне тому я і вирішив, шо настав найбільш влучний момент для пропозиції.
- Пропозиції?  – здивувався адвокат.   
- Аби усе пояснити, мені доведеться розпочати здалеку. Так би мовити набрати розгон для стрибка в океан можливостей.
- Чиїх можливостей?
- Твоїх, любий хлопчику. Твоїх! 
- Що ж, я покривлю душею, якщо скажу, що не заінтригований.
- Чесність! Одна зі складових, через які я обрав з мільйонів саме тебе. Спробую змалювати картину крупними мазками, при цьому не втративши суті. Як сам бачиш, я старий, наче лайно мамонта. Даруй, за огидне порівняння. Коли почалася Друга світова, мені ледь виповнилося дванадцять років. Але я був рослий та міцний, тож німці відправили мене зі старшими хлопцями тяжко гарувати на благо Третього Рейху. Ми будували мости у Мюнхені, клали бруківку в Берліні. Пекельні умови праці! Багато хто не витримував. Менше з тим, я дочекався перемоги світла. Диктатор зі смішними вусами, що прагнув правити планетою, застрелився у своєму фюрербункері, його міньйони сіли на лави підсудних в Нюрнберзі. А я повернувся в Україну. Нікого з рідних не лишилося, тож подався містами у пошуках кращої долі. Зрештою осів у курортному містечку Двоєводськ. Влаштувався пожежником. Від тяжкої праці в полоні багато хто помер, а я навпаки – став сильнішим. Зараз у це важко повірити, але тоді я один завиграшки міг замінити цілу бригаду пожежників. А ще у мене з’явилася дівчина. Це було найкращим, що траплялося зі мною у житті! Марк, тебе колись любили за сам факт твого існування?
- Не пригадую, - сумно посміхнувся слухач.
- А мене любили. І робота подобалася. Я першим безстрашно кидався у вогонь, навіть коли інші не наважувалися підійти до об’єкту займання на сотню кроків. Врятував кількасот людей від лютої смерті. Одного разу загорілися бараки на околиці міста. Після війни багато родин змушені були мешкати в неналежних умовах. Ми швидко вивели з вогню людей, але одна маленька дівчинка гірко плакала. У пожежі залишилося її кошеня. Не роздумуючи, я кинувся в пекло, і врятував її улюбленця. У пухнастика обгоріли вуса, та він був у порядку. Довелося притискати його до грудей, аби не надихався диму, тож дрібний мерзотник сильно подряпав мені шию. Іноді ті, кого ми рятуємо, роблять нам боляче. Ти спроможний це зрозуміти. Після того випадку я став відомою у місті фігурою. Про інцидент написала газета «Двоєводський вісник». На перших шпальтах було моє фото з котом та дівчинкою. І заголовок величезними літерами: «НАЙДОБРІША ЛЮДИНА В МІСТІ» 
          Старигань раптово замовк. Вдоволено примружився, згадуючи ті славні часи. Коли продовжив, тонкі губи мимоволі сіпнулися, а ніс на мить гидливо зморщився, наче наступний спогад смердів:
- Саме в газеті він і прочитав про мене. Пан Шурле. Це був  місцевий багатій. Як він сам стверджував, він приїхав з Австрії на лікування ревматизму. Ніде у світі йому не вдавалося позбутися цієї хвороби. А славетні Двоєводські ванни дозволяли повноцінно жити, не потерпаючи від болю. Ось тільки ефекту вистачало на кілька місяців, тож довелося переїхати у наше місто назавжди. Про його статки ходили легенди. Він побудував за містом палац-санаторій для себе одного. У нього було два десятки слуг та цілий штат лікарів і медсестер. І це в той час, коли більшість жили в бараках, або тулилися п’ятьма сім’ями в одній квартирі. Одного разу  Шурле викликав мене до свого маєтку. Після розкішної вечері перейшов до суті. Цей старий вилупок узяв з мене слово, що нікому не розповім про почуте: «Туже прошу тати опіцянку», - повільно й поважно сказав він, вимовляючи «д» як «т», а «б» як «п». Я теж мушу попросити тебе тримати почуте в секреті.
- Мені відомо, що таке конфіденційність, - кивнув Марк.
- Виявилося, що мільйонер помирає. Напевне, перед смертю прагнув чогось на кшталт сповіді. Але у грішників і сповідь гріховна. Він зізнався, що зробив статки на чужих смертях. Говорячи зрозумілою тобі мовою, він був одним з бенефіціарів війни. Чим страшніша бійня, тим більше капіталів можна на ній нажити. Пан Шурле (впевнений, тоді його звали інакше) управляв котримсь з концтаборів. Коли запахло смаленим, хтось з верхівки заховав у стінах його табору награбовані скарби: діаманти, золото, безцінні витвори мистецтва. Третій Рейх рухнув, але Шурле встиг вберегти усе це майно. Потім розпродав коштовності ювелірам, а картини – колекціонерам. Більшу частину грошей поклав на різні рахунки в банках по усьому світу, а з рештою приїхав, аби оселитися на рятівних мінеральних водах. Певна річ, я запитав, чому багатій вирішив довірити саме мені таємницю, за яку навіть сьогодні можна було б поплатитися життям. Він сказав, що на смертному одрі прагне довести, що на його місці міг би опинитися кожен. Не певен, але  думаю, старий пройдисвіт хотів прийти з цим аргументом на Божий суд. Тож воєнний злочинець, відомий нам як Шурле, пообіцяв заповісти мені увесь свій статок за умови, якщо я – «НАЙДОБРІША ЛЮДИНА В МІСТІ» - вб’ю людину. Будь-кого, але протягом доби.
          Знову запанувала тиша. Тільки за кілька столиків від них садист чоловік, вже добряче напідпитку, виголошував черговий тост «за возз’єднання родини!». Вочевидь, двома кухлями міцного пива переможець не обмежився. Його син перелякано притискався до матері, ховаючи під столом загіпсовану руку. Малий добре знав, що відбуватиметься далі, коли вони повернуться додому, де не буде сторонніх людей, перед якими потрібно вдавати гарного сім’янина.
- У той час в Двоєводську мешкали такі собі брати Степаненки, - нарешті продовжив розповідь старий, - Світ не бачив таких зарізяк та халамидників, як вони. Грабунки, бійки, зґвалтування, залякування, ба навіть вбивства були для них буденною справою. Одного вечора я підсів до них у дешевому генделику, напоїв до свинячого вереску, а потім зарубав старшого, а безтямному молодшому вклав у руку сокиру. Звичайно, бідолашного бузувіра вислали до Сибіру, де він за кілька років по тому сконав від сухот – так раніше називали туберкульоз. Таким чином я вбив не одного, а відразу двох людей. Але отримав винагороду. Шурле виявився чесним принаймні в останній обіцянці. За півроку по тому він помер, залишивши мені все: від першого мільйона в одному з численних банків США, до останнього іржавого цвяха свого Двоєводського маєтку. На той час кохана вже покинула мене. Гадки не маю, що вона побачила в моїх очах, але невдовзі після скоєного мною злочину сказала, що я став іншою людиною. І мала рацію. Напевно, той інший я почав лякати її. Так колишній коханий пожежник став самотнім мільйонером. В той час виїхати закордон було непросто, але гроші завжди відчиняли багатіям двері, зачинені для жебраків. Тож я подався мандрувати. Флоренція, Париж, Вашингтон, Канберра, Торонто, Токіо, Ріо-де-Жанейро. Не лишилося у світі міст та містечок, де б я не провів принаймні кількох днів. Зрештою навіть насолоджуватись життям набридає. Усі курорти стають схожими, а дорогі вина починають здаватися кислими. Останні років сорок я просто рухаюся кудись за дивною інерцією живого трупа. Часом відчуваю, що це брати Степаненки вбили мене, а не я їх. Але я тут не для того, аби скиглити чи скаржитися. Перейду до останнього мазка у цій картині. Нещодавно я дізнався, що вмираю. Смерть підкралася на відстань кількох тижнів. Виявляться, товстосуми також смертні! Тож повернувся туди, де все почалося, а потім сів у потяг, трохи подрімав (стали в пригоді пігулки «Оксиконтину», без якого зараз навіть дихати боляче), а коли прокинувся, вийшов на першій ліпшій станції. Уяви, я досі не знаю назви твого міста! Зайшов до привокзальної ригалівки з претензійною назвою «Діоніс», та й почав ставити єдине питання кожному зустрічному випивосі.   
- І яке ж питання, дозвольте поцікавитися?
- Сам знаєш! Хто у вас найдобріша людина в місті? Декілька з них назвали твоє ім’я. Я знайшов тебе, дещо перевірив. А далі сам усе знаєш.
          Марк, що до цього моменту сприймав оповідку із зацікавленням стороннього слухача, раптом усвідомив, що став дійовою особою цієї дивної історії: 
- То ви хочете запропонувати мені …
- Саме так! – дідуган дістав з внутрішньої кишені піджака кілька аркушів паперу. Простягнув їх співрозмовнику, - Навіть розкошуючи усе життя, я не використав і десятої частини страшного спадку. До того ж наростали відсотки по депозитах, і я кілька разів непогано інвестував у перспективні проєкти. Тому статок суттєво примножився. Моя мудра бабуся казала: гроші ходять в гості до грошей, а злидні відвідують злиднів. На цих п’яти папірцях скорочений перелік усіх моїх активів на сьогодні.
          Досвідчений адвокат відразу глянув графу «кінцеве сальдо» унизу останнього аркуша. Побачене змусило присвиснути, закашлятися і сьорбнути вже холодного капучино.
- Нічогенька сума, еге ж? – дивак скривився, дістав з кишені заздалегідь приготовану пігулку, й закинув до рота, миттєво проковтнувши. – Сказати, чого я досі не можу второпати?
- Чого ж?
- Той виродок Шурле був казково заможним. Але коли я після його похорону спустився у льох, щоб узяти вина, знайшов там чималий, добре набузячений мішок. Ну, знаєш, у таких мірошники вивозять з млину борошно. Так ось, я сунув туди пальці, й відчув щось прохолодне …
- І що ж там було? – не витримав паузи Марк.
- Золоті зуби! Тисяча. Може, кілька тисяч. Я так і не спромігся перерахувати їх. Зарив мішок у саду під старою грушою. Певна річ, ти розумієш, звідкіля Шурле узяв те золото?
- Виривав зуби в нещасних полонених, відправляючи тих у крематорії та в газові камери.
- Так. Цілий мішок! Одних лишень зубів. Навіщо тягати їх за собою, коли маєш сотні мільйонів?
- Якщо я щось і зрозумів з адвокатської практики, так це те, що жадоба породжує жадобу. Більшість злодіїв, котрих доводилося захищати, ніколи б не були спіймані, якби вчасно зупинилися.
- Дякую, - солодко промовив старигань. Напевно, знеболююче почало діяти. – Ти відповів на одне із найважливіших питань мого життя. Даси відповідь і на друге? Вб’єш людину за оту чималу суму грошей, котра викликала в тебе неконтрольований напад кашлю?
- Оце вже ні! – повернув звабнику роздруківку Марк, мимохіть ще раз зиркнувши на загальне сальдо – чи бодай не привиділося.
          Саме цієї миті повз них пройшов татко-садист, котрий тягнув за загіпсовану руку ридаючого сина, й примовляв шиплячим басом:
- Ось вдома покажу, як мене ганьбити сльозами! Я ж думав, що маю сина, а в мене, виявляється, засцика донечка! - за ним, опустивши очі, приречено чимчикувала колишня Маркова клієнтка. Якийсь чолов’яга коло виходу з осудом глянув на грубіяна, на що п’яний нелюд гаркнув, - Чого вирячився, гнида? Чи й тебе навчити ввічливості?!?
- Світ стане трохи кращим без такої потвори у людській подобі, - прошепотів на вухо адвокату чоловік з родимими плямами у формі метелика, - І ніхто не подумає на тебе. Мотив вбити цього засранця є у кожного, хто бодай раз зустрічався із ним на життєвому шляху.      
- Може й так. Але навіщо це Вам?
- Ти ж сам знаєш відповідь. 
 
III
 
          Марк сидить на залізничному вокзалі рідного міста. В руках у нього квитки на потяг та на літак. Він вивчає подробиці навколосвітнього туру, за який заплатив неабиякі кошти. Хоча для нього тепер ніякі витрати не є суттєвими.
          Новенькі валізи виблискують на сонці, яке неласкаво припікає мандрівнику чоло. Поїзд прибуде лише за годину. Можна було провести цей час у кімнаті очікування з Wi-Fi та кондиціонером, але той факт, що він мультимільйонер зовсім не означає, що слід дозволяти кому завгодно наживатися на його капіталі.
          За три місяці він відпочине, побачить усі найцікавіші місця планети, а потім вирішить, що робити зі спадком чоловіка з родимими плямами у формі метелика, на похороні котрого він був єдиним присутнім, якщо не рахувати працівників поховального бюро. Можливо, частину коштів слід віддати на доброчинність. Але де гарантія, що гроші не вкрадуть організатори благодійності? Чи можна комусь довіряти, коли ти багатший за арабського шейха? Питання риторичне.
          Усі ці думки слід лишити на потім. А зараз час насолоджуватися отриманим. Марк намагається зручніше вмоститися на обшарпаній дерев’яній лавці. Дістає з нагрудної кишені піджака пачку «Marlboro». Закурює. Жінка, що провозить повз нього немовля у колясці, кидає засуджуючий погляд на сигарету. Марку байдуже. Він же не найдобріша людина у місті.