Добрий день. Це зоопарк?

                * Ілюстрацію згенеровано ШІ за текстом мого оповідання. 

I
      Єгорове «Renault Megane» ледь не знесло чийсь похилений паркан, коли мій приятель намагався об’їхати величезну мутну калабаню посеред вулиці. Зрештою насилу вдалося припаркуватися на узбережжі тієї калюжі, під’їхавши якомога ближче до воріт. Навіть із заїздом у двір частиною орендованого причепа.
- Ось вона – наша родинна фазенда, - вийшов з-за керма Єгор, солодко вдихаючи повними легенями аромати сусідніх обійсть, котрі щедро напували повітря запахом навозу одразу усіх одомашнених людиною тварин.
- Фазенда? То мені відтепер називати тебе Дон-Єгоріо?
- Чому б і ні! – не вловив сарказму мій простодушний друг, зірвав з гілки яблуко, й почав жадібно гризти його, навсібіч бризкаючи соком.
- Воно ж іще зелене. І немите. – Зауважив я. – Чекай у гості «Швидку Настю».
- Нехай приходить. Туалет тут чималий. Он та кострубата дерев’яна споруда в кінці городу. 
      Подружжя, з котрим мені випала честь товаришувати, нещодавно придбало цей старенький будиночок у сільській місцевості майже за безцінь. Той випадок, коли купуєш щось непотрібне, бо за такі копійки гріх не взяти.
- А хто тут мешкав раніше? – спитав я, як любитель цікавих історій.
- Начебто якась бабця. Вона чи то переїхала до дітей, чи то померла. Коротше, вона вже не тут. Ксюха платила її дочці, і з нею ж оформляла документи. Та сказала, що усе цінне вони забрали, тож наша місія …
- Прямо місія?
- Які герої, така і місія! Словом, маємо вивезти на смітник за селом увесь непотріб. Ксюша веліла поспішати, бо хоче відсвяткувати тут наступну днюху.
- Ваш наказ зрозумів, генерале Підкаблучник, - з підкресленою серйозністю відсалютував я, - Дозвольте приступити до виконання!   
- До порожньої голови долоню не прикладають.
- У мене там мозок.
- У тебе там вітер, шмарклі та рандомайзер несмішних жартів.
- Обережно зі словами! Ризикуєш втратити єдиного помічника. До того ж сьогодні шмарклів немає. 
 
II
      Спочатку ми завантажили на причіп гнилу собачу будку, потім принесли із сараю іржаві скіски, викрутки та погнуте велосипедне колесо. З горища зняли два мішка недоїдених мишами газет, книжок та ганчір’я. У льосі знайшовся справжнісінький самогонний апарат, котрий, після короткої наради, було вирішено також викинути.
      Увесь цей скарб вивезли за село, де поряд з кістяком старезної, почорнілої споруди без даху польовий вітер ліниво ганяв аркуш паперу неозорим смітником.
- Що за руїни? – насупився я.
- Біс його знає. Якийсь пережиток давно минулих днів.
     Повернувшись на «фазенду», почали «зачистку» будинку. Голова родини наказала не чіпати меблі, але усе інше без зайвих роздумів викинути. Вона аргументувала це «поганою енергетикою», що могла лишитися від колишньої господині.
      Тож ми розгорнули заздалегідь припасену ряднину, й почали накладати туди усе, що довгі роки збирала й дбайливо тягнула у власне житло бабця, котра тут мешкала. Серед іншого було два чайних сервізи на вісім персон (майже впевнений, що ними жодного разу не користувалися), накритий плетеною серветкою телевізор (вже кольоровий, але ще «пузатий», важучий представник епохи лампової техніки), радянська радіола, безліч битого або надщербленого посуду (цілі стакани й тарілки ми залишали на розгляд шановного ареопагу у складі єдиної особи – Ксюші), запилюжені порцелянові статуетки пташок, рибок та іншої фауни, чимала підшивка газети «Порадниця», у якій деякі статті були старанно обведені кружечками … аби не втомлювати шановного читача надмірним описом, підведу тут уявну риску узагальнюючим, різким словом «тощо».
- Ой-ой! – зойкнув Єгор, наче раптом згадав щось архіважливе.
- Що трапилося? – стривожився я, закидаючи у ряднину торбу з настінними календарями за кілька десятирічь та пакет, повний пакетів.
- Здається, «Швидка Настя» стукає у двері.
- Ну то біжи!
- Ага. А ти прибери отой куток. Здається, оце й усе … Ой!
      Поки мій неперебірливий у їжі друг стрімголов мчав городом навпрошки до рятівної споруди, я підійшов до вказаного місця. До цього ми вже тричі сходили до автівки, аби висипати непотріб у причіп. Залишалася остання – четверта – «ходка».
         У підвісній шафі лежав чималий стос списаних зошитів із потертими палітурками. Я узяв верхній з них, аби погортати. Він був майже до середини списаний відомостями про погоду. Рядок за рядком каліграфічний жіночий почерк з нахилом уліво виводив дату, температуру, та малював сонечко, хмаринку, або краплі дощу. Останній запис датувався осіннім днем трирічної давнини: 23.10.22; +8; замальована синьою ампулою хмаринка. Чомусь я відчув впевненість, що колишня мешканка цього будинку тепер у місці, де погода завжди гарна. Можливо, вона навіть з того боку дощу, що саме почав накрапати в мене за вікном, але швидко вгамувався.   
      Відправивши багаторічні записи до решти сміття, я на мить задумався, роздивляючись старий стаціонарний телефон. Це не був антикварний вишуканий апарат епохи фільмів Чарлі Чапліна. Звичайний вицвілий пристрій з круглим диском, на якому знаходилися цифри від «1» до «9», а за тою дев’яткою ще й «0».
      Наче відчувши, що я дивлюсь на нього, телефон зненацька задзеленчав. Я навіть не відразу второпав, що це саме він. Схаменувся лише коли через коротеньку паузу тиші пролунали три неприємні пронизливі трелі, схожі на театральні дзвінки перед початком вистави.
      Велику, прохолодну слухавку я підняв машинально. Прочистивши горло кашлем, мовив: 
- Алло!    
      З того боку щось неприємно затріщало, а потім дзвінкий дитячий голос протараторив:
- Добрий день. Це зоопарк?
- Ні, - здивувався я.
- А чому мавпа біля телефону?!?
      Пролунало бадьоре хихотіння, до якого приєдналося ще кілька заливистих дитячих смішків. Потім трубку з того боку кинули. Я почув короткі гудки.   
      Як тільки поклав слухавку, телефон задзвенів.
 - Алло! – знову відповів я.
- Це квартира Зайченків? – поцікавився все той же жартівник.
- Ні, - мовив я, очікуючи на фінальний панч.
- То чому вуха з трубки стирчать?
      Знову регіт витівників. Далі – короткі гудки. За кілька секунд зателефонували втретє. Я був здивований, що дітвора досі забавляється телефонними пранками (та ще й на допотопних стаціонарних апаратах). Але прийняв дзвінок, аби почути наступний дотеп.
- Алло!
- Алло! Це їдальня?
- Ні.
- А чому кислим борщем смердить?
      Звичне кількаголосе гоготання та короткі гудки.
      Саме повернувся з відвідин нужника Єгор.
- Встиг? – посміхнувся я.
- Ще трохи, й довелося б штани прати. Не бачив, куди я подів смартфон? Переймаюся, що виронив під час «забігу». Зателефонуй мені.
- Свою мобільку я залишив у машині, аби не хряснути під час роботи. Але не хвилюйся. Зараз наберемо зі стаціонарного. Нагадай номер.
- Знущаєшся? – скривився товариш. – «Укртелеком» кілька років тому відрізав лінію. До того ж поглянь-но …
      Єгор підняв телефон і демонстративно потряс ним у повітрі. Я не відразу збагнув, що він прагне довести, а коли зрозумів, стало лячно. Спиною побігли мурахи. Апарат не був підключений до мережі! Жодних дротів, крім витого шнура, котрим слухавка з’єднувалася з пластмасовою коробкою, на якій кріпився диск із цифрами.
      Я похитнувся. У вухах зашуміло. Лише згодом почув, як приятель радісно повідомив:
- Знайшов смартфон! Був у задній кишені джинсів. Чудом не випав під час … процесу.  Чого так зблід? Ти ж наче не куштував молодильних яблучок.
- Ні, ні. Усе добре, - запевнив я, насилу ворочаючи важким язиком у пересохлому роті.      
      Єгор жбурнув телефон у рядно, ми закидали туди решту зайвих речей, відперли увесь той крам до причепу, замкнули хату, й востаннє вирушили на смітник, звідкіля нам назустріч чимчикував місцевий дідусь у старенькому піджаку, вдягненому на пожовтілу від часу майку. Він пер на власному карку самогонний апарат, нещодавно вивезений нами. Коли ми зупинилися, й стали вивантажувати мотлох, чоловік почав роздивлятися, що саме ми викидаємо цього разу, і, не помітивши нічого цінного, поцікавився:
- А ви часом змійовик не викидали? Це така зігнута трубка у вигляді спіралі. Вона потрібна для самогоноваріння.
      Оце «самогоноваріння» злетіло з тонких вуст, наче солодка пісня.
- На жаль, ні. А що це у вас за зруйнована будівля? – запитав я.
- А, це? Колись тут був дитячий будинок. Згорів років з тридцять тому. Кілька дітей загинуло під час пожежі.
- Сумно.
- Ага. Хоча інтернатівці були ще тими халамидниками. Обчищали сади, билися з місцевою дітворою, крали все, що погано лежить, а ще полюбляли телефонні розіграші. Наприклад, береш слухавку, а звідтіля: «Добрий день. Це зоопарк?». Відповідаєш: «Ні». А вони …
- А чому мавпа біля телефону? – закінчив я фразу, проковтнувши шматок в’язкої слини.
- О, то ви знаєте цей розіграш.
- Доводилося чути.
      Ми саме спорожнили причіп. Останнім викинутим предметом став той самий телефон, який Єгор схопив та зашпурив у купу сміття, порослу чортополохом.
     Вже збиралися їхати, коли з кущів через коротку паузу пролунали три неприємні пронизливі трелі, схожі на театральні дзвінки перед початком вистави. 
- Ви це чули? – насторожився Єгор. – Чи у мене у вухах дзвенить? 
- Я глуxyюватий на обидва вуха, - засміявся власному масному жарту дідусь.
- Тобі здалося! - збрехав я, прискорюючи крок.
      Ми вирушили геть. Та поки розверталися, я щосили змушував себе не дивитися у бік згорілого інтернату, хоча шкірою потилиці відчував, як звідтіля на нас зиркає кілька пар допитливих дитячих очей.   

 Источник: https: / / poembook.ru/poem/3273317