Сублiмоване вибачення

* Ілюстрацію згенеровано ШІ за текстом мого оповідання.

I
 
     Пані Зоя не надто полюбляла прогулянки перед сном. Але того вечора знову посварилася з чоловіком. Як завжди – через дрібницю. За понад тридцять років шлюбу більшість конфліктів між ними мали скоріше характер непорозумінь. Цього разу він пообіцяв, що по закінченню зміни на заводі відразу вирушить додому. Зоя попросила придбати двісті грамів твердого сиру, приготувала піцу, й сіла за кухонний стіл, чекати чоловіка з останнім інгредієнтом, бо піца без сиру – наче шлюб без сварок – якийсь напівфабрикат.    
     Чоловік явився після десяти. Пояснив, що понаднормово ремонтував зламаний верстат. Сир не купив. На ображений лемент дружини махнув рукою, та пішов спати голодним.
    Саме тоді Зоя демонстративно вбралася у «вихідну» сукню, взяла сумочку, й покинула квартиру. Сподівалася викликати у благовірного почуття провини, чи навіть ревнощі, але занадто давно була заміжньою, аби сильно на це розраховувати. Зморений працівник заводу вже солодко похропував, коли наша героїня вийшла з під’їзду. 
     Влітку день довго гостює на вулицях їхнього міста, та вже починало темніти. Саме увімкнулися ліхтарі.
     Зоя з’їла три порції ванільного морозива, апатично гортаючи стрічку оновлень у соцмережах. Поміркувавши, подалася до парку. Тепла липнева ніч вальсувала в повітрі ароматами квітів з клумб та нещодавно скошеної комунальниками трави. Десь вдалечині бахкала дискотека під відкритим небом. Зграйки молоді снували туди-сюди у незборимому бажанні знайти пару на все життя, чи принаймні на ніч. Парочки, котрі вже «знайшлися», обіймалися, цілувалися й гиготіли.
     Зоя сіла на вільну лавку. За її спиною вирувало ресторанне життя міста. Перед нею розкинувся заколисаний приємним вітерцем парк. Раптом стало сумно. Колись вони з чоловіком до ранку бродили цими доріжками, обмінюючись мріями, та -  що гріха таїти – слиною. А тепер …
     Периферійним зором Зоя помітила, що з правого від неї боку хтось сидить. Поглянувши, побачила там невеселого чоловіка у джинсах та сірій футболці з написом білими літерами на грудях: «Technology marketing». Ледь не скрикнула від несподіванки. Де він узявся?
- Яка ніжна, чудова ніч, - печально й задумливо мовив дивний чоловік наче й сам до себе.
- Ваша правда. Чудова, - зітхнула Зоя, вирішивши, що чемно буде відповісти.
- Що? – стрепенувся сусід по лавці, наче щойно її помітивши. – А! Так. Неймовірна ніч.   
- Бачу, вам також сумно, - неочікувано для себе самої продовжила діалог наша героїня.
- Так. Три проєкти, над якими я кілька років наполегливо працював, закривають через брак фінансування.
- Співчуваю. Будуть інші.
- Дякую, але не усе так просто. Власне …
- Що. 
- Ні, це ж наче сповідуватися тостеру, - мовив дивак знову сам до себе.
     На цьому місці бесіди Зої варто було підвестися та піти геть. Проте її жіноча цікавість виявилася сильнішою за упереджене ставлення до незнайомців. Тому вона лишилася. Про що невдовзі пошкодувала.
- Знаєте, - через паузу продовжив чоловік, - Колись в ранньому дитинстві мені подарували кошеня. Я напував його молочком, усюди за собою таскав. Коротше кажучи, дуже любив. Навіть занадто. Якось я обіймав його, граючись. А коли розтиснув обійми …
- Він вже не дихав?
- Так. Багато років ця подія мучила мене. Варто було побачити будь-якого кота на вулиці чи у знайомих, ставало тоскно. А нещодавно мій психолог порадив підійти до котрогось пухнастика та у його особі перепросити перед моїм кошеням. І знаєте, допомогло.
- Я десь чула про подібну методику, - посміхнулася Зоя. – Це сублімоване вибачення, чи якось так. Чудовий спосіб пробачити себе.
- Радий, що так вважаєте. Бо мені дуже потрібна ваша допомога.      
- Моя допомога? - здивувалася жінка. – Ну, гаразд.
- Так. Я спробую вибачитися перед вісьмома мільярдами осіб у вашій персоні. Справа в тому, - почав, але відразу запнувся чоловік. Пробарабанивши пальцями по лавці нервову мелодію, нарешті опанував себе, - Справа в тому, що я працюю в одному сучасному дослідницькому центрі.
- Technology marketing?
- Так. Але звідки ви … - спантеличено закліпав віями співрозмовник, але потім прослідив погляд Зої до літер на його футболці, і засміявся, - Так, звісно. Це ж буквально на мені написано. Ну так ось. Якщо дуже спрощено пояснити чим ми займаємося, то це дослідження ринків збуту продукції за допомогою штучного інтелекту.
- Ой, як цікаво. Я чула багато суперечливих міркувань з приводу цього питання.
- Моя робота полягає в тому, щоб створювати дослідницькі фокус-групи різної чисельності для вивчення їх ставлення до того, чи іншого продукту. Отримані дані аналізуються та екстраполюються на реальних потенційних споживачів.
- Але як можна спиратися на дані, отримані від комп’ютерної моделі? Вона ж … нежива.
- Гарне запитання. За допомогою штучного інтелекту будуються віртуальні світи, подібні до реального. Ми закладаємо основні реперні точки світової історії, калібруємо політичні та соціальні чинники. За три чверті наносекунди наше обладнання створює ілюзію «прожитих» мільйонів років. Персонажі проекції «народжуються», «вмирають», отримують та передають досвід наступним поколінням. Лише так можливо створити достовірну статистичну вибірку споживацького інтересу. Для цього необхідні дві складові: піддослідні не мать знати, що їх вигадав штучний інтелект, і вони мають думати, що думають. Останнє – найскладніше.      
- Вони мають думати, що думають?
- Так. Себто бути переконаними у власній самодостатності.
- Добре, пане техномаркетолог. Але до чого тут я?
- До того, що, - короткий вдих, наче перед пірнанням у холодну воду, - Ваша так звана Земля – один з проєктів, створених ШІ.
- Гарний жарт, - щиро засміялася Зоя, - Востаннє я так реготала, коли мій чоловік з’їв косметичну маску з огірків, оцту та господарчого мила, прийнявши те місиво за овочевий салат. 
     Проте дивак не сміявся. Лише вичікувально дивився на Зою, сподіваючись, що до тієї поступово дійде серйозність його слів.
- Ви … не жартуєте? – нарешті з підозрою примружилася жінка.   
- На жаль, ні. Штучний інтелект дозволяє творити дива в галузі маркетингу, але споживає багато ресурсів. Тому кілька довгострокових програм закривають, аби розпочати нові. Ми отримали деякі дані для моніторингу ситуації, тож .. 
- І що ж буде з цими … закритими проєктами? – недовірливо посміхнулася Зоя.
- Їх анігілюють. Себто знищать. Власне, я щойно запустив процес. В моєму світі це сталося мить тому. А у вашому минуло приблизно чотири роки. 
- Але ви теж тут!
- Тут лише моя проекція. Справжній я сиджу на стільці в серверній реального світу. Вирішив попрощатися із нашим творінням. І це місце видалося мені досить підходящим для останнього погляду на зникаючу цивілізацію. 
- І коли ж настане … кінець?
- За вашим часом рівно опівночі. Ви просто перестанете існувати. Це як обвести набраний текст і натиснути клавішу Delete. Тільки нічого не вдасться відновити, бо резервні копії робити …
- Занадто дорого?
- Скоріше не рентабельно.   
- І що ж за проєктом був наш світ? – все ще весело поцікавилася жінка.
- Не певен, що вам варто знати.
- Ну хоч на це я заслуговую перед знищенням.
- Ви – замовлення фармацевтичного гіганта, що тестував дію засобу «Нососпасин».
     Зоя пригадала цей препарат. Кілька років тому планетою прокотилася епідемія, одним із симптомів якої було закладення носу. Мільйони людей тоді померли від ускладнень. Їх з чоловіком серйозні проблеми оминули, але вони теж приймали деякі ліки. Серед інших був і «Нососпасин».
- То ви хочете сказати, що сенсом існування нашої цивілізації увесь цей час було клінічне дослідження засобу від шмарклів?
- Якщо вам стане трохи легше, двома іншими проєктами, що закриваються були рекламна компанія нових кросівок фірми «Niсe» на двадцять два мільярди піддослідних та передпоказ нового серіалу стрімінгового сервісу «Flitlex» на аудиторію у сімдесят мільярдів осіб.
- То нам зі шмарклями ще пощастило? Ми принаймні послужили шляхетній меті оздоровлення реального світу. 
- Можна і так сказати.
     Зої здалося, що вона спить. Надто вже сюрреалістичною була ця бесіда. П’яна компанія у ресторані позаду врізнобій затягнула «Червону руту». Крихітна жвава білочка перед лавкою вправно злізла з ліхтаря і хутко перебігла на клен. Жінка відчула на своєму плечі руку співрозмовника.
- Вибачте. Це усього лише моя робота, - сказав він, а коли жінка розвернулася, аби щось відповісти, дивного чоловіка поруч вже не було. Він зник так само раптово, як і з’явився.
     Зоя кілька разів боляче ущипнула себе спершу за руку, а потім і за сідницю. Ні, це був не сон.
     Вона підвелася, й попростувала додому. Довколишній світ ще ніколи не виглядав таким прекрасним у своїй невловимій тендітності й беззахисності.
     Зворотною дорогою міркувала, кого щойно зустріла: жартівника, що жорстоко кепкує з людей, чи божевільного, котрий і сам вірить у власні вигадки. Більше схилялася до другого варіанту.
 
II
 
     Зоїн чоловік солодко спав, коли вона його розштовхала.
- Що трапилося?!? – перелякано вирячився той сонними кліпливими очима.
- Просто хотіла вибачитися. Я була не права. Ну його – той сир.
- Та нічого. Я теж мав подзвонити. Сказати, що затримаюся.
- І ще  одне … Я тебе люблю.
- І я тебе люблю. А тепер дай поспати. Мені зранку на зміну.
     Він насунув на голову ковдру, відвернувся до стіни і вже за мить дихав повільно й спокійно.
     Зоя вийшла на кухню, випила склянку води і подивилася на електронний годинник на холодильнику: світилися цифри 23:59.
      

 Источник: h t t p s://poembook.ru/poem/3275487