Редъярд Киплинг Свет погас. Заметки и мысли от

Редъярд Киплинг - "Свет погас". Замітки і думки від прочитанного

Глава 1.
…діти протистають нарузі, жорстокості з ними. Навіть, якщо хто з нас – і буде таким як Вони, оці жорстокості, навіть якщо їхні бідкання і прокльони справдяться на нас – щоби відчувати себе цілим, живим, чутливим, в порядку, варто боротися і чинити наперекір; будь-які слова і раптові дії, вчинки, перед шокові чи критичні – варті боротьби за себе
Якщо власне Сумління буде жити: відчуття неправильного і правильного, розуміння, що щось ти твориш – через певні обставини, і розуміння найсердечнішого розвитку подій для твого існування – то Ви не пропащі.
Глава 1 – поки, сама цінна частина твору для мене. З першої сторінки.

Глава 3.
Особливо останні сторінки.
Видно, показано збоку: коли ти знаєш ціну вистражданого нарівні з всім хорошим, що там було. Ти твориш. Ти живеш.
Тебе хвалять – а ти знаєш, що підло лестять, незаслужено, нізащо, тупо – але ти вирішуєш схавать. Бо цей протікаючий стакан похвал, те ж Танталове море – єдине хороше зараз. А до цього – нічого не було, навіть лесті.
Але ж у всього є міра і край. Злодійство і підлість, яка тхне гниллю – ніяку лесть не надінуть на себе, не затушать своє їдке їство… І тут наступає відвічні вагання між ГидкеАлеКончеНеобхідне і справедливою гордістю й чистим праведним сумлінням. В моєму випадку, в 90% випадків –сумління понад усе.
Момент з Гордістю. Читаю в перекладі, але вірю в чесність перекладу. Автор не став тратитися на зайве… Знаю по собі: гидко писати над-правду, описувати те, що ти знаєш про себе, очевидне. Справа не в гріхах, а в стані настрою, моментах його пояснень, «чому», «через що» - це прожити треба і в цьому жити. Такі моменти розділяють з друзями, співучасниками, часто мовчки. Сюди ж і Моменти з ненавистю до грошей і ханжества, яке в усіх місцях світу – відображення нашого зворотнього, або просто – набридлого серед всього існуючого, не чесного по ідеї… Це складно і знову ж таки – кожному таке відомо, по-своєму.
Думається мені, що Автор вивернувся із себе, «до немогу», щоби розписати цю книгу, героя.

Глава 4.
Знакомі скверни розбещення, заміщення на свого на чужому;
розсудлива турбота і терпіння: по уму і по огріхам

Глава 5.
«…и теперь ему так непривычно было думать о ком-то ещё».
И прийшли на згадку мої общитія, моя заслужена Воля в 2013му. Я Повернувся в Суми і став жити для себе.
Зовсім не круто, як міг – але мені дано було і те, і се, навіть бувалий дружбан-одногрупник – живий символ моїх начал в Сумах. Я був вдячний, дуже вдячний всім і всьому, Сумам та Всесвіту, друзям та своїй удачливості за все, що в мене відбувалося свого… і всі страждання в ті часи вільної волі були чесними, як є, з усіма причітаніями. Але я не залежав ні від роботи, ні від упрьоків, ні від стосунків…
Книга йде, читається і навіть результативно для свідомості
Читаю під Iron Maiden: альбом Dance of Death. Випадково підібралося. І все ж…
Хохмічно, в хорошому сенсі: читаю англійця, який воював – під музику англійців, пісні яких, в альбомі саме - про воєнні баталії, і пагуби війни.

Глава 6.
Байдужість. Моя затурканість не дала мені нічого побачити в ній, Главі, ніяка думка не прийшла, асоціація чи здогадка.

Глава 7. Черговий раз, розумію, але з фатальною точністю і суворістю: що читаю саме ту книгу, саме того автора, під саме ту музику. Точне попадання.
В чому справа? Біля мене гримлять стрільбища і поки далекі вибухи. Всі ті названі умовності – про безпосередню війну, без прикрас, пряма участь чи конкретні враження, на основі свого чи чужого досвіду – з других вуст, дійсних очевидців
А текст, як і в Главі 6 та 7ій – такий же «Знайомий», до усмішки на межі втомленості від цього… прочитаєте – все зрозумієте, як хлопці, так і дівчата.
…Звісно, Я впізнаю себе в тексті, впізнаю своє, з бликами видозмін-умовностей. От деякі розділи книги, достатньо місць – такі благородні і живі, як прекрасний іній в підліссі; життя однакове, «житуха» - з її сірим і байдужістю, яскравістю власного і бажаного в ближніх – аж чужого до твого.

Глава 8. Здається, стало легше розуміти – який тип діяльності мені пасує, як зробити своє тягомотне існування стабільно-тягомотним, завжди на удачу.
«Ти ж сам кажеш: якщо здається – то так і є?!.. – От.» (с) з розмови з Чарівницею.
Одне лише, не сказав їй, не почула вона: Провіряти треба, завжди і все провіряти треба; не робити з цього правила.
Можна гадати і по картам, розкинутим на дорозі. І здаватися може всяке. Але карти не для нас. Ми лише «риби-прилипали», які користуються чужими знаками.
Хочеться, потребує мож бачення: виїхати на Захід, ходити від роботи до роботи,як і в себе тут – пробувати, кидати, вдовольнятися, звільнятися, шукати своє, шукати до душі.
Просто перейти пару км. І, може, моя мрія про «цокольну» - квартирку-чердак здійсниться. Цоколь же – завжди вгорі, а не в підвалах, так якого дідька він у вас «НИЖНІЙ, ПІДВАЛЬНИЙ?». ТВАРОГ!..
Якщо я повернувся в Суми – чисто на удачу, на везінні, то і туди зможу.
Здається, це мені потрібно, такий вільно-найманий стиль мені потрібен; може там моя вічливість та відзивчивість, інтуєїтивна кмітливість, здатність до спілкування – стане більш природньою для місцевих, чим тут – серед злюк і та об-коліно тваринних потребітєлєй своїх чорнот та ханжі.
Ось, що легкою ноткою війнуло на мене з Глави 8… Про своє. Напевно, все ближче до кінця книги – я розпиш-узнаю себе в великих деталях, все більше, все тонкіше, все явніше.

Глава 9-11.
Так воно буває. Раз – і все-таки сталося. Кожен з нас має знати про ці остаточні моменти. Можна навіть піддатися несподіваній паніці, зовсім ненадовго – організму треба переключитися на нові режими існування, як і усвідомленню, бо підготовка – не зрівняється з наступившим. От до звершення Отого сценарію і треба готуватися.
Як же, коли все так невідоме? Бути там де ми опинимося, з тим – що при нас. Бувале – загуло. Було – відбуло.
Краще пропотіти від страху і стресу – це остудить і дасть чому залишилося новий день, нові години.
Я тоже жду, своєрідне: своє чи навколо мене. Потім устаканиться, трохи вирівняться. А перші дні, часи – буде знатно колихати.
Це теж треба знати і легко прилисти вперед, поки пливеться.

Глава 13. Я «бачу» автора: це викликає приємну усмішку. Бо це приєне узнавання простого людського в ньому і в себе, таке ж загальне у всіх, як у хлопців – так і в дівчат. А іще: манерність – описати чуттєві оказії, оказії стосунків, відносин письмово, як письменник, як автор. Мені це трохи знайомо, хоча для мене Автор – недосяжна гора, а я так… тінь від лапки жука на стеблинці під нею.
Орфейські справи. Поетична студія. Тобто, Я узнаю ті самі проблеми-дилеми: необхідність творчого росту, метання між попечильством Метром і свободою себе – як незалежність, а не за-лежність від автор-итарних попікань учителя-наставника. Гірка ледь прикрита усмішка. Впевнений, автор напише або мав на увазі – як героїня переборе цю гіркоту залежності… і її вчитель так і останеться при собі, таким же. Бо Він – просто індивідуальність. А ми – теж, ми теж. І те, що в нас немає, бракує досвіду та «зубів» щоби огризатися – це наживне. Але коли все це появиться, «зубки виростуть» - гіркота стане іще гіркішою і безнадійною. Ми змінилися – а «Дехто» - ні. Ні «здрасті», ні уваги ми не заслужимо. Бо нас ніколи і не було в їх, тих Наставників-Метрів, полі зору. Що було? Повна голова опилок, які іскрять. І іскри втручалися в життя, іскри вистрілювали, іскри обпалювали, іскри творили життя, а потім іскри перестали давати необхідні вогники. Ваші, Наші Метри, Учителі – були зайняті власним… Потрібне кожен підставить сам, коли прийде його час.
…А вона нічого не знає, в цей момент! Нічого – про те, що зним/зі мною сталося! Ми не знаємо, да. Ми дурачимся, задурюємося своїми нервами чи мелахолією, чи тягарями чвар, простою, щось робимо чи нічого такого… Поки там… Поки в неї/в нього… Ну за те, героїні, її голова працює, щось там крутиться, думається всяке – це вже добре. Це вже добре.
Я часто прориваю тишу… але мою «китайську» гугню, навіть письмову, ніхто не хоче чути. І  яце вже знаю. Але Я часто прориваю тишу, бо ще живий, і, напевно, Вільний.

Глава 15. Знакомо. Напевно, якось так Я одного разу повернуся в… Суми наприклад. А більше нідокого. Тугу навіває відсутність першопричини, а розвіває – зустріч з нею, там вона проходить крізь тебе, астрально – і вилітає. І ти вільний.
Мої натхенниці – зі мною в пам;яті і нагло-втрачених фото. Так що всі завжди зі мною. Коханих… Кожного разу, коли зі мною – всі кохані, кожна мені подруга, друг – коли поруч.
Фаталізм – заради когось? – Ні, це не моє. Але Фаталізм – заради Власного звільнення, витання в свободі в рідному, точніше – в Зрідненному з собою, місць: це Велич.
Звісно, автор показує свої моменти з життя.
Зі скількох осіб він змалював задумки для цієї книги? Чітких, Я нарахував 5, Його власний в цьому ж числі.
Сподіваюся, що ця книга – як мінімум, сама вартісна в його роботах. Про життя, про людей, про всяке що бере за живе –  коли скули зводить від емоцій.

Вперше зустрів згадку про книгу і почав одразу читати: 1-го травня 2025 – закінчив 22 червня 2025.
Дякую Всесвіту і всім причетним!

ссылка на книгу: