***

БАЗАР ВІЧНИЙ   

         Могилів-Подільський - особливе місто. Якщо в інших містах є тільки одне місце для зібрань, то в Могилів-Подільському - два. Це знаменита "Біржа" і базар. На "Біржі" колись збиралися старички-розбійники.
       Весь світ - базар. І тут кожен не одну грає роль.      
         Неповторний і однаковий космос базару живе й досі. Він розрісся до кількох гектарів і по площі дорівнює колишньому індустріальному гіганту - заводу ім. Кірова, («кір-завод» за цілком конкретною причиною називало його населення). Економіка була плановою, і план був навіть у витверезників і лікувально-трудових профілакторіїв, які виникли в 60-х. Розповідали, що від заводу, згідно з рознарядкою, треба було направити в ЛТП працівника на лікування від алкоголізму. Начальник цеху ламав голову, - цей передовик, у цього дитина мала, цей взагалі не п'є... Вговорили непитущого, мовляв, їдь відпочинеш на казенних харчах, передачі забезпечимо, премію випишемо, завод виручиш. А через місяць-другий попросимо про дострокове. Хлопець погодився. Адміністрація чесно виконала всі умови, але за шість місяців «лікування» в ЛТП той втягнувся. Вийшов через рік закінченим алкашом.
       Ринковий обіг базару вже давно перевищив фінансові показники заводу. Міською іннервацією, він торжествує і тяжіє настільки, що зараз можна говорити не про базар в місті, а про місто в базарі.
     За моїх часів місто було причиною базару, породжувало його. Тепер базар - причина міста, його батько і годувальник, його виправдання. Може це і правильно. Не моє спостереження, - чим бідніша країна, тим багатше її ринки. Колишній пупок, а зараз - черево Могилева, пухке від продовольчої та тропічної пишноти, воно смердить і пахне, будить апетит і викликає огиду. На жаль, це вже не мій базар. Колись свій серед своїх, тепер я там свій серед чужих. Як то кажуть, I did not get it, враховуючи навіть те, що при кожному приїзді в місто я обов'язково заглядаю туди за бринзою і абрикосами.
    
     А базар шумів, живучи своїм життям. Особливо все пожвавлювалося в базарні дні - вівторок, четвер і неділю. Люди вставали о 5-6 годині ранку, щоб встигнути до приїзду з Молдавії машини з книгами. Видавництво "Луміна" випускала в Кишиневі прекрасні твори, але якби і папір був відповідно цінності твору, було б ще краще. Коли привозили книги, починалася тиснява, і чутно було, як жіночий голос кричав - "Дайте мені людину без голови", маючи на увазі вершника. Друга кричить продавщиці - "У вас гроші є?" Продавщиця була з гумором і відповіла, що забула ключ від сейфа швейцарського банку в дома та пообіцяла наступного разу привезти.
     Так, базар, як мурашник, жив своїм життям.      
     Привезли з якогось молдавського села дуже красиві імпортні костюми і індійські дуже легкі сандалі. Що творилося! Люди тиснули один одного, билися, через голови хапали ці костюми і сандалі. Коштували вони не дешево, як імпортна продукція. Всі заспокоїлися, коли спорожніла машина. Щасливчики з сяючими обличчями переможно проходили через натовп невдах, кому імпорт не дістався.
     Але велике здивування спіткало щасливчиків на другий день, коли ці костюми і сандалі при одяганні і ходьбі стали тріскатися і розлазиться. Покупці були страшенно здивовані і при ретельному обстеженні вони виявили напис "Спи спокійно!" Стало ясно, для якого контингенту вони призначалися.
     Могилівський базар - як же обійтися без базару, адже це було культове місце в місті, не тільки місце, де люди купували їжу нагальну, але в якійсь мірі, місце зустрічей і навіть культурного життя. Так ось згадується базар, в центрі якого виростає чарівна споруда цирку "Шапіто", де безперервно йдуть вистави мотоаттракціона під назвою "Гонки по вертикалі".  …Ввесь час проводив поруч з цирком - вагався попросити у батьків гроші на квиток, а просто "допомагав" білетеру перевіряти квитки бажаючих відвідати виставу. Через пару днів боязко просив білетерку пропустити мене без квитка, звичайно, вона не може відмовити ''помічнику", піднімався  скрипучими і удаваними такими ненадійними сходами, заходив всередину і, хоча з трудом діставав до краю огорожі, але з захопленням спостерігав за атракціоном, в якому мотоциклісти  на машинах з величезною швидкістю носяться по вертикальних стінах цирку. Особливо страшно було, коли спортсмени мчали парами, використовуючи різну висоту, а потім перетинали траєкторію один одного. Такі атракціони були досить популярні в СРСР, зустрічав їх і в наступні роки в різних містах, але ті, перші враження, від могилівського цирку, залишилися в пам'яті на все життя.
     Щоб виміняти хорошу книгу, потрібно було запропонувати не гірше. І тут допомагав Могилів, вірніше його базар, і те, що книжкові магазини молдавських сіл, привозили дефіцитні і популярні книги молдавських видавництв, яких там ніхто не купував, а в Могилеві відривалися такими ж, як я, приїжджими, або місцевими жителями, з навантаженням, часом в ціну основної книги, і молдавською мовою! До сих пір пам'ятаю назви кишинівських видавництв: "Луміна", "Література артістіке", "Карта молдовеняске". І більшу частину в "базарні дні" – вівторок, четвер, неділю, я вставав зазвичай о п'ятій ранку, де з цього моменту на базарі вже хтось обов'язково займав чергу. Але ж ніхто не знав, хто в цей день добереться до Могилівського базару і де вони вивантажать книги, або будуть торгувати прямо з вантажівок. Тому черга була чисто номінальним поняттям, продавці найчастіше на неї звертали мало уваги, і книголюби - інтелігентні люди - найчастіше в тисняві і не без успіху, тамували свій книжковий голод. Причому купували по кілька примірників одного найменування (природно не за одне відвідування ринку), потім все це надсилалося посилками в місто проживання, а там вже обмінювалося.
            У 10-му класі ми ходили на ринок в Атаки, (Молдавія). Хазяї, які торгують вином, побачивши нас здалеку, терміново згорталися. Не дивно, - існував порядок, згідно з яким біля кожного барильця стояв стограмовий гранчачок, - проба, тарілочка з нарізаною бринзою і пучок зелені. З видом знавця-сомельє, знявши пробу і закусивши бринзою потрібно, було корчити незадоволену гримасу і зробити крок до наступної «жертви». Навіть знаючи тебе в обличчя, і що ти купувати вино не збираєшся, господар не мав права відмовити в дегустації. Це було просто непристойним. І ходили ми туди, і змагалися в кількості стаканчиків НЕ пияцтва заради, а щоб, як зараз кажуть, «поприколюватися»
  А на траверзі пивного кіоску від синюшного аборигена-аватара нової могилівської генерації на хвилях густого сивушного вихлопу прибивається вічне сакральне питання, адресоване для друзів по чарці, - "Третім будеш?"

ВІРУЮ

В полинність вірую червоного вина,
день вересневий - літнього коротше,
я вірю в Могилеві буде після осені весна,
і що на зміну дням приходять ночі.

В житті єднають речі нас і можуть розділять.
Буває, через них нам гірше рік від року.
Я вірю долі й вітрам тим, що зараз сплять,
я вірю бринзу-меду, - скуштував нівроку.

Можливість як в'юнку від тину відповзти?
Чи легко мені з грядки відкотитись знову?
Спитає доля в мене – «Ти підеш куди?»,
- «Я заночую у базарі, не в чужій долоні!»

Листва в пітьмі нависне, ніби шелестить
печаль в пронизливих очах Господніх, -
намет небесний височіє і бринить-п'янить
вином, - я «могильовчиком» голодний.