Молодые люди, живущие там, в старческом приюте

Диптих «Інтернатники».
Нарис №1.  «Повноправні колишні дитбудівці».

      Ява 1.     Україна. Чистенько-затишний кабінет тієї спецшколи, де проживає двісті учнів. Лисий підстаркуватий директор, який сів в  тому коричному кріслі, що стоїть отут, біля письмового  столу. Чорнокоса  молодиця, одягнена в білий пом’ятий халат,  підійшла до вікна. Кароока лікарка, запаливши тремтячими руками  цигарку, дуже схвильовано мовила: «Ой, Володю, що мені з цією Ксенею робити? У неї запалення легень. На мою думку, її краще відвести туди, у старечий притулок. Інакше, якщо дівчинка згорить… А далі що?... Тоді  сюди, в містечко Попільня, приїде  київська комісія-перевірка. Потім, отримуючи лиш тільки зарплату, ми довго премії не побачимо.  А мені що?.. Треба ця чужа калічка?  Там, у моїй хаті, весело бігають-бавляться  свої дітки. Їм, рідним, я маю, принаймні, купувати хліб або лахи». 

Директор.

- Ця твоя…
- Ксеня сама ходить? Ну, хоч на милицях?

Лікарка.

- Ні, У Ксені  викривлення хребта, проте  такої травми, яка буває в отого водія, котрий  потрапив  в  автотрощу, в неї немає
- Хвалити Бога, восьмикласниця  сама  спосібна пересісти зі свого  візка, наприклад, на койку.

Директор.
 -Ага, ясно: це  щось схоже на дитячий церебральний параліч.
 Тільки без отих ми-мо-вільних…


Лікарка.
- Так, це правда:  в Оксани, немає  спазмів отих м’язів, у яких підвищений тонус.
- .

          Україна. Кабінет дитячого будинку. Директор  Володимир Іванович  Сапсан поглянув на те  фото, що висить на стіні..  Чоловік,  перевівши погляд на свою колегу-медичку, сумовито зміркував: «Так, Оксана   – не однорука наша випускниця, котра багато чого здатна досягнути в своєму житті.. Ксеня ж, котра на візку підкочувалася до класної парти, очевидно, навіть  туди, у швейне   училище, не вступить. Хоч я сам бачив, як вона там, у шкільній майстерні, строчила жовтеньку тіканину, шиючи собі нове плаття».

Директор
- У хворої  хтось із рідних є?
 
Лікарка.

- Нікого в неї немає. Матір умерла після пологів, а  тато.. 
- Один Бог знає, де тепер Оксанчин батько.


Директор   
- Ну, що ж…  Тоді дайте сироті сильнодіючі ліки.
          Я, сівши за кермо уазика, сам її відвезу туди, у своє рідне село.
       Хто там, у Соколянці, зараз  очолює альт-хаус?

Лікарка.
        Андрій  Кречет.


Директор
- А,  пам’ятаю.
Я з ним тоді, коли ми були малими,  купався в річці, разом рибку ловив..


…Україна. Житомирщина.  Дитячий будинок.  Йому  бажалося поговорити з очільнимком іншого інтернату  без зайвих вух. Мужчина, взявши телефонну трубку, дочекався, коли жінка, котра вже трохи заспокоїлася,  вийде звідси, з  кабінету, де витає густо-солодкий дим тютюну. 

 

                ***
   Ява 2. Село Соколянка. Старечий притулок   Ізолятор  для стариків та калік.   Оксана Штудерна  лежить отут, у брудній кімнаті,   на вологому простирадлі.  Хвора дівчина, плачучи, щиро шепотіла: «Я, вчорашня шкільна  атеїстка,.  ніколи не ходила туди, в  церкву. Втім ( якщо ти дійсно є) спаси мене, Го-с-поди. Хтось  говорив колись мені, сироті, буцімто Ти, Боже, такий люблячий, як тато».
.
 Село Соколянка.  Ізолятор «для заразних хвороб».    Отеперечки сюди, в  спальню,  ввійшла баба Агрезія. Прибиральниця, котра прислонила до стіни швабру, поставила відро з водою.  Добродійка, підійшовши ближче до дівочого ліжка,  спитала: «Що сталося? Чому ти бідкаєшся, дочко?». Натоміть Оксана їй відказала: «Відтоді, коли наш дєтдомівський уазик привіз мене сюди, у хоспис, минуло два дні. А до мене ще жоден лікар не приходив. Лиш нянечка три рази приносять попоїсти; санітарка ніби воліла  перевірити, чи я віддала Богу душу. У мене навіть коляски немає, щоб я могла щось сама…».


Село Соколянка.  Дім-стар.    Оксана, рюмсаючи,  трохи помовчала. Зеленоока дівчина-блондинка пояснила: «Розумієте, я -  не той  м’язово-дистрофічний… Мій однокласник Серьожка, хвалити Бога, там, у   спецшколі,  дожив  до сімнадцяти років, але він (візочник) навіть уже  сидіти  нормально сидіти на колясці  не міг. Як свічка, Сергійко  згасав  буквально на моїх очах».. Баба Агрезія  лагідно їй відказала: «Не плач, дочко!    Чомусь мені так здається:ти,  симпатична розумниця, ще зустрінеш  свого судженого». Натомість Оксана, плачучи, спитала: «Невже?»

   
Баба Агрезія.
- Знявши синяву сорочку-нічнушку, вдягни свою  сукню.
- Я, побесідувавши з директором,  скоро вернуся.

   
Оксана. (крізь сльози)
 Гаразд, бабусю.  Я зараз зберуся.


Село Соколянка.  Буд-стар.    Уважна  прибиральниця, котра вийшла звідси, з ізолятора, скоро повернулася сюди, у кімнату,  штовхаючи перед собою інвалідний візок. Баба Агрезія турботливо зашепотіла: «Спочатку до мене додому… Я тебе своїм борщем нагодую А потім пресвітер нашої баптистської церкви завезе, у райцентр. Його дружина,  там, у шпиталі, здається, терапевтує» 

Оксана
(Вона  здивовано глянула на сиву  жіночку. .
-  А платити за лікування хто буде? У мене ж ані копієчки….

Баба Агрезія.
.
- Ісус хоче дати тобі Царство Небесне.
- А ти, мов  мале дитя,  про  паперові банкноти міркуєш.

Україна. Містечко Попільня. Лікарня.  Читаючи щодня Святе Письмо, Ксеня, навчилася розмовляти з  Богом так, як зі своїм другом.  Черствий православний молитвослов  сумував отут,  на тумбочці, що стоїть біля її  ліжка. (Ліжка скрипучого, залізного.)



                ***

                Україна Село Соколянка   Той інтернат, де кухар готує сніданок, обід або вечерю. Медсестра роздає ті пігулки, які виписав головний лікар. Нянечки  прибирають у тих кімнатах, де живуть  самотні старики та   люди-інваліди.

  Село Соколянка. Буд-стар.    «Учорашня» восьмикласниця, яку уазик недавно  привіз сюди, у старечий притулок, здавалося, ніколи не погодиться жити на віру.  Втім, Оксана  сьогодні  щиро пожалілася: «Ой, мій друже,  ця лежача бабця-буркуха,  котра щодня  пісяє і какає під себе,  так мене вже замучила, що я, християнка… Я (всупереч своїм переконанням) начебто згодна…». Дівчина,  сидячи на інвалідному  візку, заплакала. Натомість безногий  Гена (дуже строго) прорік: «Ну, не хнич! Ти  – не Баба Яга. Я – не дід-маразматик.   Займи поки що, Ксеню, ту койку, яка нині вночі, коли дід Павло дав дуба, там у  моїй  кімнаті, стала ві-ль-ною?».   
 
***
            Село Соколянка. Геріатричник.  Невелика  прямокутна горлиця.  Уздовж  лівої стіни стоять два ліжка; поздовж  правої –  шафа та стіл. Біля дверей – водопровідний кран над білою раковиною умивальника.  На столі лежить альбом і гора книг із медичними назвами.

Оксана Штудерна . 
( Зеленоока блондинка, сидячи на інвалідному візку, вчула запах перегару.)
             -Ти що?. Трішки хильну в?..               
         Поки я там, у  спальні баби Тамари, збирала свої речі.

Безногий Геннадій Гніздюк
(Сіроокий хлопець-брюнет , який сидить на койці, бає грубо, навіть різко).
Мо, тобі ліпше  назад?..
Туди, до  непи-ту-щої..

Оксана. (Вона гнівно скрикнула)
-Ага, біжи!  Понюхай  кал та сечу!   
Нянечки нічого роботи не хочуть;
Мені самій доведеться пелюшки  витягати з-під лежачої старушки. 

 Соколянка. Буд-стар.  Дівчина, підкотившись на візку, поклала свою валізу на коць – те червоне  покривало, де ще вчора дихав на ладан той дід, який  досі жив із  Геною тут, у кімнаті. Їй  теперечки спало на думку, що болі-фантоми можуть ампутанта спонукати зазирати в чарку».  Ксеня  лагідно сказала: «Вибач, мій друже!  Мені справді  не варто бути…  Бути  та-ко-ю  ве-ль-ми категоричною, як ті тутешні баптисти,   котрі не хочуть внести туди, у свій дім, факел із огнем  грішного світу?». Натомість отеперечки безногий Гена, 6 який сидить на койці. теж примирливо прорік: «Піду, візьму там, у столярці,  молоток та гвіздки. Зроблю тобі альков схожий на закуток  моєї бабусі.  Ми  (ті бувші дитбудівці, які мають спільні спогади)  будемо поки що жити  так, мовбито ті пасажири, котрі (чомусь випадково)  опинилися  одному купе».
               
             Село Соколянка. ІнКімната.  Хлопець-ле;глес,  котрий дістав з пачки одну цигарку,  зіскочив з койки на свою чотириколісну теліжку.   Натомість Оксана,   зоставшись  сама, на інвалідному візку підкотилася до хлопчачої  койки, Дівчина, безсумнівно, прагнула застелити  пожмакану  постіль;  однак зараз, коли коляска підкотилася сюди, до тумбочки, їй закортіло   взяти фотоальбом – ту книгу з чорною палітуркою, де Гена  зберігає різні миттєвості свого минулого.  (Буття, до речі, здебільшого,  дитбудівського. Життя  ще  веселого і майже такого безтурботного, як у здорового хлопця.)   

                .
                ***
                Сіроокий чорнявий безножник, який із чотириколісної теліжки пересів на бильце  своєї койки, молотком убив  гвіздок у стінку.  Натомість Оксана своїми очима глянула на одну  із отих світлин, які вже трішки пожовкли Зеленоока блондинка-візочниця тихенько поцікавилася:  «У тебе щось із Надією  було?». Натомість Гена (сумовито) подумав: «Що у мене, крім поцілунків,  із нею могло бути? Там, у дєтдомі, ми (підлітки) сиділи за партами; а  потім (після останнього шкільного  дзвоника) я поїхав туди, у луганське взуттєве училище.  Надя ж, навчаючись,  там, у Харкові,  вискочила заміж за того майбутнього  бухгалтера, в якого є своя домівка.  Однорука красуня Надія  - круга сирота. Їй, зрозуміло, не бажалося  нидіти десь там,  у подібній українській богадільні».
 

Гена Гніздюк.
 
- Слухай, Ксеню, ти можеш?..

Оксана.
- Подати щось та-ке.. схоже,  мабуть,  на парус.
           Парус широкий і довгий      


Село Соколянка. Будинок-пристарілих. Оксана,  опанувавши свою ревність, хтіла  поклала  «Фото-Надьку»,  туди,  де ця світлина почивала досі. Не мотоциклет – той  візок, який спинальниця  називає  кімнатним, підкотився до шафи. Те біло-лляне простирадло, яке повисло на вірьовці,  розділило їхню келію навпіл..   

Ксеня-візочниця
- Дякую, мій друже, за ширму!
Бо з цієї кімнати  виїжджати на колясці  щоразу  мені справді будо б  не зручно».

Гена
Так, там, у туалеті, дві бабусі стоять у трьох рядках.
Вони  (бувші громадяни  РадСоюзу)  без черг, очевидно, не здатні...

Село Соколянка. ІнКелія. Безногий паруб’я  скоренько (так, як гірський цап)  із бильця койки зіскочив сюди,  на теліжку. Геннадій,  який   вказівним пальцем своєї десниці общупав заднє колесо дівочої коляски,  осягнув, що  цей  скат  треба накачати, ніби пробитий м’яч. Гніздюк  отеперечки  попросив: «Ану пересядь». Натомість Оксана чомусь запитала: «Куди?.. На   койку свою чи твою?».

Гена:
 А яка різниця? Вони ж обидві, на жаль,  казенні»

Ксеня-візочниця
- Ну,  може, не завжди так буде!
- У Господа  ж осель так багацько, як зірок на небі…
         Село Соколянка. Пансіонат для літніх людей.  Прямолінійний, як у школі,  хідник.   Те  відро, яке прибиральниця  поставила тут,  неподалік біля  кімнатних дверей,  брязнуло своєю  дужкою. Лінькувата жіночка, котра буцімто  забула взяти швабру, пішла туди, «у відпочивалку».  Тимчасом отут, у кімнаті, усміхнена дівчина,    котра зручно вмостилася тут,  на своїм ложі,  глянула на ту ікону, яка висить над Генчиною  койкою. Протестантка скоренько, не довго думаючи, мовила:  «Не сотвори собі того кумиру, якому  буде покланятися твоє серце». Проте дорослий парубок, якого батьки (тоді, коли він був немовлям)  охрестили у своєї церкві східного обряду, вирішив не поступатися своїми принципами.  Гена  твердо та рішуче прорік: «Ні, Ксеню! Цього Спасителя, біля якого  моя ома  молилася, вклякала на колінця, я  знімати не буду» . 

 Оксана (дуже схвильовано).
: «Твоя бабуся, вкинувши, шепотіла свої, мабуть, щирі молитви.   
Їй (православній)   ікона, мабуть, дійсно була потрібна. А тобі? 
Ти ж, мій друже, начебто той мирян, який тільки на Різдво або  Великдень іде туди, до храму»

Гена (гнівно)
- А що мені твій  Бог дав, окрім цієї казенної койки?.
- Варум   тато сам виліз з-під товарняка неушкоджений?
- Чого мій  отець  узяти мене на руки не встиг?
Оксана
- Мій милий, хіба я знаю – пощо?
- Чи «Владика всього видимого і невидимого», наче солдат командиру, мені доповідає?.. 

Село Соколянка. Буд-стар.  Отам,  у коридорі, те цебро, біля якого прибиральниця  прислонила  до стіни  принесену  швабру,  знову дзвякнуло своєю  (залізною, важкенькою) дужкою.  Тимчасом отут,у кімнаті, безногий хлопець  знову  спитав: «Ти чуєш?». А зеленоока   блондинка, лежачи, зручно вмостилася тут,  на койці,   прикрила червоною ковдрою, свої ніжки. Ксеня розгорнула те улюблене  Святе Письмо, яке подарувала  їй  баба Агрезія. Кмітлива весталка  навмисно голосно проказала: «Господь –пастор мій. Імовірно, колись, я нічого потребувати не буду».

Солянка. ІнКімната.  «Боже, тоді, коли  я закінчував нашу  восьмирічку, була тією ученицею, котра більше часу проводила там, у швейній майстерні, ніж тому класі, де треба її однокласники надвечір вчили самостійно уроки А нині? Через чотири роки?», - подумав бувший дитбудівець. Уважний паруб’я,   пропускаючи повз вуха той Давидів псалом, який читала вголос його ,  крадькома придивлявся… Тямуща  Ксеня, попри травми хребта, все-таки ровесниця  вродлива.

    …Село Соколянка. «Дім  милосердя».   Безногий богатир,  сидячи на  чотириколісній теліжці, взявши клей  і запаску, заклеїв камеру інвалідного візку.  Паруб’я звідти (з-під свого ліжка) дістав отой ручний насос, яким можна накачати спушену камеру коляски. Гена, ніби справжній майстер, поволі   лагодив Оксанчин   візок -  ту  коляску, яку він перевернув так, щоб вона  лежала  колесами  догори.
















9 травня 1975 рік. Тоді (тобто багато років тому) був звичайнісінький  травневий тепло вечір. Анічогісінько не передвіщало біди.  Погостювавши у свого кума, коваль Яків Гніздюк  повертався додому, тримаючи заснулого п’ятилітнього Генку  на своїх могутніх руках.  Та  раптом татку, що був напідпитку, спало на думку: “Щоб скоротити собі шлях, перелізу під  колесами»  Локомотив товарняка (без свистка попередження)  рушив. Безрозсудний отець виліз  з-під вагона поїзда неушкоджений, а дитя… взяти на руки не успів. Після операції синочок отямився вже там, у лікарні, в  палаті.  (Через два роки, коли безногому Гені виповнилося  8 років, він поступив у дитячий будинок туди, у містечко Олешки)

1985 рік. Ампутант Гена Гніздюк повернувся жити додому з того луганського училища, куди він поїхав вчитися тоді, коли він там, у містечку Олешки, закінчив дєтдомівську школу-восьмиричку.  Натомість Генчин батько, не витримавши докорів своєї совісті, сам попросився туди, у Чорнобиль, де тоді була найвища радіація.

1985-87 роки. Україна. Житомирщина. Містечко Попільня.  Генчина  мати-вдова,  плачучи,  все частіше  говорили :  «Ні роботи, ні хорошої пенсії  не має. Я що тебе, синку, до  пенсії буду годувати?»  Щоб  не бути тягарем   для своєї матері,  безногий хлопець, погодився піти жити туди, у  старечий притулок ( БП), у село Соколянка.


Оксана Штудерна У неї була інша біографія. Ксеня (круга сирота) виросла в дитячому будинку.
В її особовій справі написано: «Її мати померла при пологах, а батько забирати  дочку в пологовий будинок не прийшов.
... (Нині тямуща Ксеня,  попри травму хребта, все-таки дівка вродлива. Ймовірно, вона  здатна народити  здорових діток-розумників.


                ***
         Україна. Село  Соколянка. Державний інтернат. Санітарка, котра  сяк-так помила тут, у хіднику,  підлогу, пішла туди, у «кімнату  відпочинку».  Прибиральниця, очевидно, воліла, пліткуючи з іншими колежанками,   можна випити філіжанку   кави. Тимчасом сіроокий чорнявий безножник,  сидячи тут, у спальні, на теліжці, склав у чорну коробочку гайки, шурупи та різні викрутки, порозкидані на підлозі.

Гена Гніздюк.
 Що ж будемо робити з іконою?

Коли я дивлюся на Спасителя, я згадую свою бабусю – колгоспницю  ніжну, смиренну.


Оксана Штудерна
Гаразд! Нехай Ісус отам, в кутку, над твоєю ліжком висить. А ось  фото..
Світлину однорукої Наді, з якою ти дружив там, у нашому дитячому будинку, сховай так, щоб я її ніколи не бачила


Гена (Дивуючись).
- Ти що?..  Справді ревнуєш?
- Чотири роки минуло з тих пір, коли продзвен0ів мій останній шкільний..
- І ви, живучи в одній групі, начебто дружили.

Оксана.
Хіба ти не знаєш, що дівоча дружба закінчується, коли з'являється він? 
Він – отой  принц на білому коні, про якого мріяла.


            Село Соколянка. Старечий притулок.  Отеперечки стягнувши з себе синю теніску, бойфренд (якось так буцімто винувато) поглянув на оце біле простирадло, яке висить на мотузці.  Натомість  Оксана, простягаючись на ліжку,  положила  Святе Письмо, на ту тумбочку, яка стоїть отут, біля  її койки. Зеленоока блондинка, посміхнувшись, проказала: «Ой, можна подумати, що я не бачила твого... Не  виділа  тулубу го-ло-го,  во-ло-ха-того».


            Село Соколянка. Буд-стар. «О, ще б пак, - упівголоса прорік Гена Гніздюк. - Ми (повносилі хлопці-ампутанти) не такі, як ті немічні  децепешки, котрі здатні лиш книжечку почитати. Нам (безногим і безруким)  кортіло там, на нашому  стадіончику,  побуцяти  м’яч. Особливо, тоді, в травні, коли, відчувши літнє тепло,  з тополі  летять уже  дрібні, білі кульки». «Так, тоді,  після останнього дзвінка, ти, Генко їхав  зі своїми  батьками на канікули додому. А я (кругла сирота) потайки плакала,  - печально мовила бувша дитбудівка.  - Це вже потім, пізніше, коли з шостого я перейшла до сьомого класу, Люба Кравчиня  на два тижні забирала мене туди, на свою дачу».


Гена
-І  що ти там,  на дачі, робила?

Оксана.

Ні, не тільки кроїти матерію - Любка вчила мене варити наприклад, український борщ або гречану кашу. 
Готувати, зрозуміло.  самостійно.


Україна. Село Соколянка.   «Я ходив на уроки  до Шаміля   Шилодзьобки, - помислив опечаленно безногий молодик. – Але він (учитель праці)  якось  проговорився: ця вірна   Любка  чекала свого мужа, котрий  зник  десь там, у  Афгані», Проте колишній  дитбудівець, який нині нидіє  тут, у старечому притулку,  вирішив змінити тему їхньої  розмови..

Гена.
-        До речі, Ксеню, який нині день?

Оксана.

Мабуть, перший день тижня?

  Село Соколянка. Цей державний заклад, де кожен  будень  (як дві каплі води) схожий на попередній.  «Учора (в неділю), коли милосердий Бог дозволив (для людей праведних і нечестивих) сонцю зійти на небі,  я була там, у тому домі, , де молилися тутешні баптисти», - зміркувала Ксеня.  Русява спинальниця  пересіла з постелі знову сюди, у свою коляску. (Той  ін-візок, який полагодив їй  співмешканець).

Оксана (лагідно)
-Так,  мій милий,  сьогодні – понеділок».


Гена
«То, може, там, у душі, вже  є та гаряча вода, яку  тут, у богадільні,  дають один раз на тиждень?»


Оксана
                Спра-в-ді?

Гена 
 
      Біжи, перевір, Хома  Невіруючий.

Зеленоока блондинка  розчесала  гребінцем своє густе  волосся. Інтернатниця  зараз  оглянула синю хлопчачу теніску,  трохи вимащену солідолом. (Мастилом густим, світло-коричнюватим).
 
Ксеня-візочниця.   
- Ой, що ж мені з цією тенеткою робити?

 Гена (різко)
.   - Ні,  прати її не треба!
 Моя  ненька там, на ринку, де продають дешеве шмаття, напевно, нам щось інше  ви;скіпає. 

Село Соколянка. Буд-стар. «О, це було б добре, якби вона (можливо, моя майбутня свекруха)  знайшла,  - докумекала Ксеня Штудерна. -  Лежача баба  Тома начебто  обіцяла віддати мені  свою швеймаш; однак отепер, коли я ще не працюю  надомницею. А ті  лахи, які видала мені сестра-хазяйка навіть ті старушки,  котрі вже збайдужіли до всього на цім світі, одягати не хтять».    Русява візочниця,    нахилившись уперед, взула свої червоні домашні  капці. Дівчина   взяла   там, у  тумбочці,  шампунь і витеральник. Рушник – білий,  великий, махровий.
               
               
                Оксана
                -Піду, Генко,  туди, у лазню. 
                Може, хоч голову помию, бо біла лупа, ніби рясний сніг, уже сиплеться вниз.

                Гена.
                -Тоді мерщій!  Допоки  нетерплячі  бабці  там, у кінозалі…
                Навіть заядлі російськомовні старушки співають хором українські пісні.

       
Село Соколянка. Державний інтернат.    Оксанчина  коляска покотилася коридором туди, у душову кабінку, проте тиша  владарювала недовго.  Тепер (навіть  чемно  не постукавши пальцями об одвірок) сюди,  у  затвору, вихором  увірвався столяр. Чоловік,  ледве-ледве вдержуючи на руках важкеньку  швеймаш, отеперечки  запитав:  «Куди  оцей бакшиш баби Тамари поставити?». Натомість  Генчина   мокра   десниця,  закрутивши  водовідвідний кран, показала на круглу, дерев’яну кришку стола.

       
Село Соколянка. Держ-інт.    Гість-тесля зирнув на  біле простирадло, повішене на вірьовці. Чоловік запитав: «А,  це ти брав у мене молоток?». А безногий  Гена простягнув отеперечки  приходьку держак довбні.
               
                Гість-тесля.
-               Гаразд, друже!   Піду туди, у столярню.
-                Мене там робота чекає… 
               
                Гена.
(Legless, який  сидить на чотириколісній теліжці, обтер  рожевим вафельним рушником  свої руки, щойно вимиті отим  господарським милом, яке купила йому матір).
                Ага, бувай, Ваню.


 Село Соколянка. БП. Оця кімната, звідки щойно  вийшов тесля. Гена   натяг на  протези своїх ніг нові попелясті брюки. Йому (бідоласі)  вперше, відколи він почав марудитися тутечки, в інтернаті,  закортіло.. Ні,   Ксеня  справді  не схожа на ту безпорадну паралітичку, котра, неначе казкова принцеса, чекає козака на білому коні. Ні, тямуща спинальниця, як звичайна дівка-здоровка,  намагається втілити в життя всі свої плани – задуми, здебільшого,  справді хо-ро-ші.    

 ***
      
   Україна. Село Соколянка.   Високий широкоплечий паруб’я, крокуючи на протезах, отеперечки прийшов сюди, у сад. Оксана (зеленоока дівчина-блондинка,  вбрана у біленьку блузку та чорну спідницю) теж  упритул на ін-візку підкотилася сюди, до лавки. 

               
                Село Соколянка. Територія державного інтернату.  Вечірнє сонце позолотило верхівку  яблуні.  Передбачлива спинальниця  натиснула на гальмо, щоби не впасти на землю тоді, коли той ін-візок, де  вона сидить, раптом покотиться назад.  Оксана, котра знову  розгорнула «Псалтир», упівголоса проказала: «Ти, мій милий, доз-во-лиш?  Минає світ і все, що є в світі. А Царство Боже  існуватиме ж  вічно».   Натомість отепер Гена  прислонив обидві свої палички до лавки, присів на той столик, ніжки якого вкопано в землю. Парубок їй відповів: «Ні, я не прагну стати таким релігійним фанатиком, як твої друзі-баптисти. По-перше, я, окрім цікавих еврокубків, навіть той футбол,  який показує телик, рідко дивлюся. По-друге,  тоді, коли не граю зі стариками в шахи або доміно, я читаю книги про психіку, який приносить мені головна лікарку.   Мабуть, уже пізно, але я ще мрію вступити до столичного вузу».


  Село Соколянка.    Кругла соснова бесідка. Цей стіл, де сивочолі шахісти сьогодні вдень, забивали також козла, взявши до рук кісточки  доміно.  Генчина десниця забрала звідси, із тендітних долоньок, маленьку  книжечку  поклав її назад, туди,  у коричневу Ксенчину сумочку. Слухаючи  «серенади»  коників та цикад, вони    - ті візові, котрі  сидять один напроти одного -  доволі довго мовчали.  Проте невдовзі сільські безвадні і дівчата, які йдуть отам за тином, ідуть ґрунтовою дорогою, заспівали: "Не рубай калину! Не рубай калину! Може, та Калина – твоя доля?»


                Село Соколянка.  Інтернатська альтанка. Гніздюкова права рука погладила долонею дівоче коліно.  Натомість  Оксана (лагідно) спитала: «Отам,  у  дєтдомі, ми (школярики) були лиш друзями. А зараз?..  Нині  мені треба вишивати  свій весільний рушник?»

                Геннадій, котрий сидить на лавці.
- Ймовірно, й так.
- Сучасна ж фізика показує  начебто десь отам там, на атомному рівні, існують такі випадкові події, які неможливо передбачити.

 
Русява Ксеня-візочниця .
                Мій милий,  я, там, у спецшколі, вчила цей предмет погано.
- Валера Добросердий,  стоячи там,  біля класної дошки, щось нам, учням, пояснював.
- А я… Я, сидячи на візку біля парти,  частенько плела крючком…
- Тоді, на уроці, створювала свої перші макраме, майже не слухаючи нашого фізика.


                Україна.  Село Соколянка. Старечий притулок. Гена пригадав своє детдодомівське  життя. Гніздюк отеперечки  повідав: «Я теж, сяк-так виконавши письмові завдання з математики, мчав  на теліжці туди, у  майстерню.   Це тільки той Вася там, у нашому класі, майже сидів за партою аж  до відбою.  Ми, сильні хлопці-амутанти, чистенько   з нього зловтішно глузували.  Інколи, кепкуючи, ми навіть відверто йому говорили  так:  «Ти що дурень?  Ти (той децепешник, який не здатен нормально ні писати, ні виразно балакати) справді мрієш, що будеш крізь сльози сміятися?» Піди, мовляв, друже, краще телевізор подивися, чи кухлик із нами пива випий»  Натомість Оксана йому відказала: «Рая недавно там, у своєму листі, написала… Йому, мабуть, батьки допомогли, проте  Василь Паралізований отам, у Києві,  все-таки  став  студентом універу. Щоправда, заочно».

               
                Геннадій, котрий сидить на лавці.
- Рая – це твоя  шкільна товаришка? 
- До речі, де вона зараз?,.
-
 Ксеня-візочниця .
- На жаль, у Раї цєє... Здається, ламкість кісток.
- Слава Богу,  не в інтернаті - Раїса живе вдома. Мешкає там, у Миколаєві, зі своїми батьками.
- Аматорка пише хороші вірші, нариси, оповідання. Щоправда, кому нині вони  потрібні? 


             Село Соколянка.  Територія інтернату, загороджена   парканом. Оксана сумно зміркувала: «Так,  нині, здається, усім тре.. Треба тільки  той  телик, який, ніби  наркотик,  зомбує наївних виборців».  Усміхнувшись,  зеленоока білявка, сидячи на візку, пустила очима бісики. Натомість її поклонник, який сидить отут,  на лавці, ширше розставив свої «ноги». (Ті протези, які, напевно, виготовили з титану. Металу -  легкого, біологічно сумісного.)


Гена. 
- А тобі (віруючій) можна?


Усміхнена Ксеня-візочниця .
- Ієгова створив мене вільною…
Усе мені можна, проте не все ко-ри-с-но


             Село Соколянка. Дерев’яний павільйон, де вже поволі стемніло.  Чорнявий паруб’я  простяг уперед свої богатирські  ручища.  Натомість Оксана, тримаючись долонями за поручні коляски, посунулась уперед. Вони, обнявшись, уперше… Вперше (якось так ніяково) поцілувалися.

           Україна. Село Соколянка.    Медсестра, одягнена в білий халат, отеперечки  раптом звідти, із  житлового корпусу інтернату, вийшла на ганок. Стомлена чорнокоса молодиця голосно зикнула: «Тупі кури вже давно туди, у хлів, на сідало.  А ви?.  Ви (такі ве-ль-ми ке-бе-т-ливі) ще й досі воркуєте».  Натомість отеперечки, пробуваючи тутечки, в альтанці, паруб’я  випустив зі своїх  обіймів Оксану. Випустив  спільницю, безсумнівно, повільно,, вельми неохоче.


 Геннадій, який зараз люто  розгнівався.

Чортова богадільня і прокляте життя в ній. Завтра поїду туди,  у містечко Попільню.
 Можливо, дійсно моя матір  погодиться розміняти нашу трикімнатну квартиру на дві…

Ксеня-візочниця .
 «Не кляни, мій друже, цей....
Поки що невідомо:  дасть нам Отець Небесний  іншу домівку чи ні.

Село Соколянка.  Бесідка-побаченка. Безножник,  уставши із лавки на свої протези, взяв свої дві палички. . Зеленоока блондинка,  защебнувши ґудзики білої блузки,   натягла на свої долоньки  чорні шкіряні перчатки.  Їй,  зрозуміло,  не бажалося пилом вимастити свої  пальчики. (Пальчики – чисті, тендітні, гнучкі.)

 Ксеня-візочниця.
- Бог милосердний, у Нього обителів багато.
Тому, можливо,  не завжди ми будемо тут, казенному домі.

Розгніваний    Гена.
«Ой завжди ти, моя штундо,  з отим Усеви;;щім!
Невже  Віра Іллівна вісім років не втокмачувала  в твою голівку, що  вода не тече під камінь лежачий?

            Село Соколянка. Інтернатська територія. Заасфальтована  доріжка.  Гена, котрий зараз прямцює на протезах  праворуч від дівочої   коляски,  на  мить спинився. Натомість Оксана   йому сказала: «Так, отам, у спецшколі, Віра Піддюжувач  нам (чужим увєченим  підліткам) довго і красномовно розповідала  про  безногого льотчика Олексія, про ту Свєту-візочницю  котра  народила здорову дочку та сина. А ось  Вірчині рідні чада…  Син – у тюрмі.    А молодша… Дочка дєдомівської виховательки, кажуть, повія».   

.
              Гена
                А тобі що до того?..   
                «У тебе своя доля і свій шлях...»

 Ксеня-візочниця, котра іронічно  посміхнулася.
- Ага, такий широкий...
- Мабуть, як оця  алея, обсаджена туями та ялинами.

Село Соколянка. Житловий корпус інтернату.  Оксанчин візок   заїхав  сюди, у хол, повільно,   навмисно не поспішаючи. Проте медичка, замкнувши вхідні двері, вже не кричала. Стомлена лікарка, зачинивши вхідні двері,  накивала п’ятами туди, у  медпункт – оте приміщення,  де,  лігши на тапчан, можна хоч трішки вночі  подрімати допоки котромусь старику  не стане зле.

                -Е2-е4,  -  дід Володя,  що самотньо сидить  на канапці, переставив уперед  білого шахового коня.
                Е7-е5 -    Гена, зігнувши в колінах свої скрипучі протези, присів навпроти свого суперника..
 
      Село Соколянка. Інтернат.   Вестибюль, освітлений великою  люстрою, яка розсіювала м'яке світло, створюючи затишну атмосферу. Ксені, очевидно,  кортіло поїхати туди, де можна сходити до вітру; а втім, побачивши ту старушку, що шкандибає хідником, спираючись на ходунки, уважна  спинальниця зупинила  спинила свій інвалідний візок. Дід  Володимир упівголоса заспівав таку частівку: «Ой, яка! Ой, яка!  Дівчина нівроку...».
,
 .  ..Е2-e4 e7-e5 2. Kg1-f3 Kb8-c6 3. Cf1-c4 Cf8-c5. Цей  дебют, який шахісти називають італійським,  поволі тут, у фойє,  переходив у середину партію. Натомість Геннадій  опечаленно   зміркував: «Ні, вона  не така красива як та однорука Надя, з якою я  щовечора цілувався там, у дєтдомі. Проте тепер,  коли  не хочеться мучитися зі стариком в одній хаті,.. Мені. напевно, доведеться  побратися з цією христолюбною?. Хіба ж сестра-хазяйка буле довго дивитися крізь пальці, що ми  сьогодні, немовби подружжя,  почали матися разом?.. Тим паче, не дід і баба – ми  молоді люди»
 

***
     Україна.  Село Соколянка, де вже поночіло.   Житловий корпус інтернату. Зліва (там, за стіною горланив телевізор "Фотон" Там, за стіною, баба Одарка (Уже вкотре?) дивилася "Службовий роман" - кінострічку, яка тепер  їй (оглухлій) нагадувала  юність.  Справа (теж там, за  кімнатною перегородкою)  сварилися два учасники другої світової війни. (Війни, яка закінчилася 2 вересня 1945 року, коли Японія вивісила білий прапор.)   

Бувший службовець НКВД.
      -Ти бендерівец!  Ти фашист!
   Я б таких, як ти, до стінки…

 Колишній воїн УПА –
          Гулаг. Пусті комуняцькі табори..
         Кого нині там, на Колимі, чекають вони?».

     Село Соколянка. Старечий притулок.    Гена,  повернувшись сюди, в почивальню,   побачив: русява юнка, готуючись до сну,  вже одягла  білу лляну сорочку.  Безногий хлопець-інтернатник,  який розщебнув усі ремені  протезів, сів сюди, на «свою»  койку. Він   отеперечки  проговорив: «Не звертай, Ксеню,  на них уваги! Ці аника-воїни   зранку хропуть  аж до обіду, а потім.. . Увечері, коли  ще той  буряковий  самогон , який принесла «нічна нянечка», їм розв’язує язики… Тоді  вони ніби  знову  десь отам, в  окопах...». Натомість  Оксана, котра нині вважає себе протестанткою, лагідно йому відказала: «Краще би  вони (наші сусіди)  хоча би  православного батюшка-сповідальника покликали.  Пекло  – це ж  стан тієї душі, яка відчуває, що біля неї немає Божої благодаті».


     Село Соколянка. Буд-стар. У нього  (тепер. після прогулянки на свіжому повітрі) розігрався  вовчий апетит, але безножник, присівши на койці, поставив у куток  протези. Ампутант, який  натяг на кукси своїх ніг  сині  споденки-обрізки ,  відштовхуючись колодочками об підлогу, під’їхав  до одвірку.  Парубок, який трішки відчинивши двері,  визирнув туди, у коридор. Гена (пошепки) прорік: «Отам, у хіднику, нікого нема. Зараз буці-м-то можна…»

Оксана (злякано)
         Мо-ж-на що?

        Гена (Він бає посміхаючись іронічно).

-    Зя те, що  нєльзя».

Оксана.
- А, так, здається,  говорив Сергій Полудін.
- Отой телекомік, який часто скривляв гримасу, граючись на сцені м’ячем.

 
Село Соколянка. Спочивальня, замкнена шпінгалетом. Обачний безножник, сидячи на теліжці, підкотився сюди, до своєї койки. Багатир, який висунув з-під ліжка коричнювату коробку,  вийняв ту  настільну  електроплитку, яку він називає стравогрійкою. Тимчасом Оксана поклала  Святе Письмо на білу наволочку своєї  подушки. Дівочий  інвалідний візок  під'їхав сюди, до стелешні. (До цієї круглої кришки стола, де  лежить гора медичних книг.) 
 
Село Соколянка. Буд-стар. Оксана зиркнула  на єдину маленьку конфорку електроплитки. Зеленоока блондинка  (дуже схвильовано) спитала:  «І  що?. Ти, милий, думаєш?.. На цій стравогрійці? Я хоч  еле-мен-тар-ну ло-к-шину приготую?».  «Так вільно, як це робить удома  моя матір,  варити супчик тут,  у келії,  не можна, - спокійно відповів їй Геннадій. – Однак, якщо ти встанеш із першим півнем… Тоді,  вдосвіта,   якщо жодному старику не стане зле, медсестра навряд чи зайде сюди, до  нашого помешкання. Тоді, вранці,  медичка,  очікуючи свою колегу-змінницю,  питиме,  напевно, гарячу каву».

Ксеня-візочниця.
- А тут, у селі, мо-ж-на в когось узяти в борг?.

Гена. (різко).
А вер-та-ти чим бу-деш?..


Село Соколянка. БП..  Опочивальня.    Не знаючи чим вона віддаватиме позичені гроші, Ксеня  знизила плечима. Кмітлива дівчина  печально зміркувала: «Так, на жаль,   четверта частина  моєї пенсії   - це  менша ніж  цурочка цієї сирної запіканки.  Решета ж коштів  йде туди, в інтернатську бухгалтерію, яка оплачує (наприклад ) наше харчування».

- Учора, коли я, котячись на теліжці,  проводжав її до  воріт нашого притулку, моя   ненька щось   поклала туди, у  мою вітрівку, - сидячи на теліжці, сумно повідав безногий Гена.   

- То, може, та  мамина банкнота   ще й досі там лежать?  Хіба  ж бо той дід-покійник, якому тут, у спальні, нянечка подавала горщик, міг, як злодій, її поцупити? - – тихо мовила здогадлива Ксеня.     Не  мопед –  той візок, який інвалідка називає  кімнатним, від столу під’їхав до шафи. Господиня, знявши  з гачка синю курточку, знайшла гроші там, у сховку.  (Кишені  правій, хлопчачій).
               
              -Я, Ксеню,  взавтра, вдягнувши свої  протези,  поїду автобусом туди, в  отчий дім.  А  ти?..

               -Мені, Генко,  треба хоч най-де-ше-в-шу локшину придбати? Інакше,  харчуючись, тільки  там, у нашій їдальня, недовареною перловою кашею, ми, вірогідно, вже скоро представимось?...

 Село Соколянка. Їхній покій.  Ксеня   (мабуть,   мимовільно) глянула на ту «Зінгер»,  яку столяр звідти, з хати  баби Тамари,  приніс сюди, в келію.  Натомість, осягнувши, що дівчина хоче  кпити  машинне масло,   співмешканець-українець  дав їй декілька  гривень. «О, так, - усміхнувся Гена. – попросиш бабцю Агрезію .  Ця самотня, ще кріпка  сеньйора, котра часто приходить сюди, в останнє земне  пристановисько, щоби порозмовляти  зі своїми сивочолими ровесниками. Ця добродійка  начебто ніколи  не відмовляє тим інвалідам, які просять купити, наприклад, їм  папіроски. Цигарки такі жадані, як вода там, у пустелі».   
.
 Ксеня-візочниця.
                А, може, моя подружка Валя?
                Най ліпше вона збігає туди, у сільмаг.    
               
         Гена, котрий сидить на койці.
- Цей альт-хаус    - не наш дитбуд,  де все за тебе вирішував учитель або  вихователь.
- Зараз,  ми (дорослі молоді люди) мусимо  вже самі...

Україна. Житомирщина.   «Це схоже на  шантаж, але, мабуть,  треба тому чоловікові, який там, на інтернатській  кухні, готує старикам їжу,  показати ті фото, які зробив покійний дід Павло.   Може,  ті великі сумки, які він  несе додому,  повар стане сговорчивим, як злодій, котрого спіймали  на гарячому. Мо, я випрошу в нього картоплю або морквину  для того, щоб зварити суп. Супчик свій, смачненький», - зметикувала  тямуща дівчина.   Проте бесідувати про той фотоапарат  «Смєна» , який був  отам, у тій коробці, звідки Гена дістав електроплитку,  їй зараз не бажалося.

Село Соколянка. Ін-кімната.  Почепивши спереду салатовий фартух, Оксана, натиснувши на праве гальмо своєї коляски,   розрізала ножем на чотири частини си;;рну запіканка. Геннадій, усміхаючись, зручно вмостився тут,  на своїй  койці. І ось тепер, коли вони заморили черв’яка, дівчина  дістала  зі своєї валізи рулон  тканини. (Крамнини нової, шовкової.)

 Ксеня-візочнниця.
«Я обв’язко віддам тобі  позичені  кошти. 
Верну гроші  тоді,  коли хтось купить те плаття, яке я пошию».

    Гена
         Нічого мені віддавати мені не треба.
          Ми ще не подружжя, а втім...   
    Оксана
- Очевидно, ти вже м-і-й..
   
         Село Соколянка. Пансіонат для літніх людей.   Усміхнувшись,  безногий свя;тач,  який сидить на низенькій чотириколісні  теліжці,  відштовхуючись колодочкою об підлогу, звідси (з  кімнати)  виїхав сюди, у довгий коридор. Гена (щиро) сказав: «Я, звичайно,  не той християнин, який додержується усіх  постів. Але піду, переночую тамочки, в ізоляторі, куди медики кладуть  заразні хвороби. Наприклад,  кір або грип». 

Оксана (пошепки, боязко)
«Може,  друже, не йди? 
Там, у ізоляторі, тхне хлоркою та тією маззю-вишневкою»
Гена.   Ой.   не треба, Ксеню, лукавити! 
Хіба я не знаю, що пастор-баптист не навчав, що тобі (ще  цнотливій)  до шлюбу не можна?..
До речі, дай мені своє Святе Письмо! Можливо, я почитаю...


Село Соколянка. Будинок-пристарілих. Усміхнувшись, юнка-візочниця простягла йому Біблію. Footless, котрий  виїхав сюди, у коридор,   на теліжці, хтів уже зачинити  двері цієї кімнати, де дівчина зосталася наодинці.  Гена прошепотів: «Добраніч, Оксано».

                Село Соколянка. Старечий притулок.  Отам,  у лівій сусідній  спальні,  ще досі  галакали  два захмелілі старики, однак дівчина  вже не звертала на них уваги.   Ксеня  спершу зраділа, що вона тут, у кімнаті,  зосталася наодинці.  Проте за мить вона вже ревниво помислила: «Безсумнівно, та  децепашка  ніколи не буде Генчиною дамою.  Але ж хіба хлопчача хтива теліжка не заїде,  туди, в іншу спальню? Вночі ж начебто, що дебільна Наташа схожа на огидну мавпу-шимпанзе. Ой, прости мені, Го-с-поди.  Я, неходячка, безсумнівно, не хочу, щоб аршин мого ближнього потім міряв мене  такою ж міркою»

               Село Соколянка. Буд-стар.    Оця  келія, яку Гена, жартуючи, часто називає своїм барлогом.   Оксана, керуючи тим візком, який інваліди-дотепники  називають кімнатним,  підкотилася сюди, у куток, до рукомийника.. Зажурена господиня прагнула ту філіжанку,  з якої вона, балакаючи з милим,  випила трохи вершкового кефіру з ніжним яблучним ароматом. А втім отепер,  опутавши червону чашку сюди, в  умивальник,  зеленоока блондинка  подумала: «Блін, розвішуючи там, у шафі, свої лахи, я сьогодні забула цю брудну раковину помити. Треба буде взавтра, випросивши в нянечки трохи соди, взяти мокру  ганчірку…»

- Варко, Варко, -  покликала  нянечку лежача  Тамара. Натомість Оксана Штудерна подумала: «Варвара знову  прийшла сьогодні ввечері на роботу на підпитку. Санітарка, очевидно, вже заснула, лігши на тапчан там, у кімнаті в відпочинку. На жаль, мені знову доведеться  нюхати  сморід старушки. Усе-таки ця  колишня колгоспниця  віддала мені «Зінгер». Ця  бабина  швеймаш,, шиючи хороші шати, напевно, ще щось зароблятиме.   І тоді (коли там, у моєму гаманці, будуть кошти) мабуть, я  куплю, наприклад, гречану крупу та картоплю, щоб (уранці, потайки, замкнувши шпінгалетом свою спальню)   зварити такий смачний  супчик, як удома…  Інакше,  якщо (там, у  столовій)   шамати тільки недоварену перлову кашу,   можна швидко віддати Богу душу».

- Йду вже!  - відчинивши кімнатні  двері, навмисно скрикнула   Ксеня, щоби бабця перестала тепер ячати. – Тільки-но  рукавиці натягну. Боже, де ж вони? А там, у коробці, де  настільна електроплитка.. .

Село Соколянка. Буд-стар.. Оксана  звідси (з «Генчиної келії») виїхала на інвалідному візку сюди, у коридор. Юнка   теперечки зміркувала: «Боже, прости мя!  Я киплю  від гніву, як  нянечка. А хіба ж Тома винна, що?...  Та й невідомо, якою я стану, якщо доживу до старості? Ймовірно, такою ж немічною, безпорадною…»            
.
  Село Соколянка. «Оазис турботи про літніх людей»  Права сусідня спальня. Її  коляска  під’їхала  сюди, до койки лежачої жіночки. Слабосила дівчина-добродійка   з лівого боку ледве-ледве повернула  важку старушку на спину, щоб у неї не було пролежнів. Оксана,  взявши правицею кружку, дала їй напитися води,  лівою ручкою трішки піднявши над подушкою сиву голівку. Натомість бабуся, шамкаючи   своїм беззубим ротом, тихенько порадила: «Дочко, спробуй шити дитячі або хороше жіноче шмаття. Не кожна ж селяночка туди, у  магазин, автобусом поїде туди, у далеку Попільню, щоби купити собі обновку.    Це ж треба з  ранку до обіду бути там, у містечку. А там, у хліві,  голодні свині, недоєна корова…»

  Село Соколянка. Альт-хаус.  Оця келія, де  воняє Тамарина  сеча. Заспана  Варвара раптом відчинила  двері. П’яна нянечка грубо  поварнякала: «Нині - глупа ніч. Хіба ви, наші підопічні, зараз не повинні вже спати?». Але «підопічні» зробили вигляд буцімто нічого не сталося. Турботлива  Оксана  спокійно поправила бабці подушку. Лежача старушка сумно сказала: «Тоді, закінчивши київський іняз, приїхала туди, у містечко Попільню. Я там, на залізничній станції, і зустріла свого Любомира, а втім… На жаль,  тоді ( після двадцяти чотирьох літ)  ми, щасливе подружжя, півроку  не дожили  разом, щоби обмінятися срібними обручками.     Єдиний наш Василько  подався на заробітки туди,  на далекий схід. У нього там, у Росії, сім’я…Син Вася, попорошивши пробачення, написав,  що він  не зможе забрати мене туди, до себе».

 Ксеня-візочниця.
- Може, ваш син Вася не винен?
- Мо, просто  склалось  якось  так?..

 Лежача Тамара Олексівна.
- До речі, на мою думку,  безногий  – не той вірянин,  який щонеділі ходить до церкви,  але він справді хороший хлоп..
- Напевно, дочко,  виходь за нього….

Нянечка Варвара
- Спершу, бабо, треба, щоби Гена  покликав її заміж.
Тут, у селі, чимало красивих здорових  дівчат. Та й містечко Попільня недалеко.
Втім,  уже час…
             
 Ксеня-візочниця
- Добраніч, бабо Томо! Піду  я туди, у Генчин барліг.
- Тьотя Варя має рацію: вже  дійсно пізно.
-       
. Село Соколянка. Дім-стар. «Генчин барліг», замкнений шпінгалетом. Оксанчин   рольштуль підкотився  знову сюди, у куток, до рукомийника. Русява юнка, знявши гумові рукавиці, старанно, ніби лікарка, помила свої долоньки.   Самотня дівчина  відчула: їй не вистає того, хто  зараз отам, в ізоляторі… (Ймовірно, справді там, у спальні,  вперше читає Святе Письмо?)

  Село Соколянка.  Стар-дім.  Оксана, котра  пересіла сюди, на свою койку, шепотіла молитву: «Боже, якщо  є воля твоя, дай оту домівку, де будуть наші здорові дітки-розумники… Боже, хороша Генчина харизма так, як міль нічне світло , манить мене до себе.  Але дай,  мені сили не поїхати туди, в ізолятор.  Мені (християнці) не хочеться потрапити  у пекло  - туди, де буде плач та скрегіт зубів» 
         


***
.  Україна.  Житомирщина. Містечко Попільня . . Та квартирна кухня, де пахне смачним борщем.   «Ні, мій синку, забирати ні тебе, ні твою любку я не буду! Там, у в інтернаті, не життя, а казка! Вас там безкоштовно годують, одягають, лікують! Ви обоє – каліки. Ви сядете у світлиці,  склавши руки. А я що?… Буду не тільки вас доглядати, але й няньчити, обмивати-обпирати онука? На що воно мені треба? Я, хоч і вдова, але ще молода», - наче поранена медведиця,  скрикнула  Генчина матір. Розгнівана ненька,   побачивши Оксану, яка сидить на інвалідному візку, порвала фото на шматочки. Неня сердито буркнула: «Краще б уже з тією  Надькою знюхався. У Наді немає лівою руки, у тебе – ніг.  Ви, мабуть, доповнювали б один одного. А ця Ксеня, котра не ходить своїми ногами. Їй що?.. Треба горщика подавати?»

  Село Соколянка.  Старчий притулок.  «Боже, чому так сталося? – увечері  повернувшись  рейсовим автобусом назад сюди, «у дім без надії»,   кусав собі лікті Геннадій.  – Чому  я піддався вмовлянням своєї хитрої матері? Чому я дозволив їй пошити себе в дурні? Невже тоді,  повернувшись додому із луганського  училища, я не почав шити шкарбуни? Взуття, до речі, хороше й  модне».
 
            Село Соколянка. Буд-стар. Опочивальня тутечки, в ізоляторі, для хворих людей.  Його серце стискалося від болю, мов скринька, наповнена гостро-скляними скалками. Безногий бідолаха, воліючи провалитися кудись туди,  у нірвану, у вдень і вночі дудлив оту горілку, яку приносив  дід Володимир, співчуваючий йому.  Гена    лиш інколи ламав собі  голову про те, як він буде жити далі. З  цією христолюбною Ксенею?   Чи  якось без неї?...

Село Соколянка. Баптистський молитовний будинок. Оксана Штудерна, сидячи на візку, повідала: «Мій милий (разом  із дідом Володькою) щодня  по-чорному… Що ж отеперечки?..» Натомість баба Агрезія, котра сидить   н а лавці, щиро    порадила: «Ні, не  тільки читай Святе Письмо,  - зваривши собі таку, як вдома, смачну їжу,   вишивай  весільний рушник».


 Ксеня-візочниця.
 - Так,  нам  (неодруженим) там, у спальні, разом  не можна…
- Але, можливо,  мені (віруючій) взагалі. не варто?...
- Не варто  зв’язувати себе з  питущим Геною  сімейними вузами.  Мо,  ліпше  туди, у монастир?...


Баба Агрезія, котра сидить на лавці.
- Не верзи, Ксеню, дурниць!
- Ти, тямуща, напевно, сама здогадуєшся: сестри-черниці  тебе (пардон, бідну каліку) туди, у свою обитель, ніколи  не приймуть.
- У тебе ж катма..    Немає ні квартири, ні тієї автівки, яку можна продати, щоб ти могла пожертвувати…   

Україна. Житомирщина.   Баптистський молитовний дім . Оця ще кріпка добродійка, діставши з чорної сумки той пиріг,  який вона вчора спекла там, у своїй сільській хаті. Натомість Оксана, пригощаючись, тихенько розпитувала у старушки, як вірно зварити ту страву, яку вона (недавня школярка-сирота)  не готувала (ще  ніколи) на гарячій плиті сама.  Ні там, у дитячому будинку, ні тут, у старечому притулку, дівчина-спинальниця  не готувала  сама, бо лякливо-обачні працівники її  не допускали до плити. (Плити-стравоварки  газової або електричної.)


Україна. Село Соколянка. Сьогодні, прощаючись з юнкою, мудра  баба Агрезія сказала: «Бог ненавидить гріховне п’янство, проте Господь  любить недосконалу людину. Тому, якщо безногий Гена згоден зв’яжи себе з ним сімейними узами. Ти, тямовита юнка, сама розумієш: імовірно,   вже скоро… Тоді,  коли там, у Генчиному гаманці, закінчаться гроші ..  Адмін інтернату   наполягатиме, щоб ви (так, як  здорові молодята ) офіційно взяли шлюб.   Адмін, ясно,  воліє, щоби (тоді, коли мінсоц пришле туди, у  гуртожиток,  свою комісію) усі ваші папірці  були в ажурі».



               
Село Соколянка. Будинок-пристарілих.

5,30.  Село Соколянка, де заспівав перший когут.  Нянечки, котрі вночі  спали там, у кімнаті відпочинку, побігли додому, щоб пригодувати  сніданок для своїх чоловіків  і дітей. Тимчасом  медсестра, котра немає права побігти додому, щоб подоїти  свою корову,  готувала ті ліки, які треба роздати підопічним (хворим старикам та інвалідам).

6.00.  Зеленоока блондинка, прокинувшись, прошепотіла "Отче наш, що  на небі". Власне, тямлячи, що зараз-уранці в неї обмаль вільного часу, Ксеня Штудерна читала  коротенькі  Давидові твори -  псалми або  приповістки.

6.30. Спинальниця, котра пересіла з койки в коляску вдягнула теплу кофту.    Відчинивши вікно, дівчина-візочниця, дістала зі свого сховку  настільну електроплитку. Ксеня,  скоренько  почистила овочі (картоплю, моркву).  Юна ґаздиня  варила собі  смачну  їжу -   борщ або  суп, рисову чи гречану кашу.

7, 00.    Умившись там, у ванній кімнаті, Ксеня-візочниця повернулася сюди, в свою спальню.  Спинальниця,  знявши свою білу нічну сорочку, одягнула довге квітасте плаття. Дівчина поснідала тією кашею, яка вже зварилася. Юна господиня  помила там, в умивальнику, брудну тарілку та чашку. 


7, 30. Турботлива Генчина  наречена , виїхавши на колясці  з кімнати туди,  у вестибюль,  просила діда Володимира, щоби  той  відніс страждаючому безножнику  ту синю торбу, куди вона поклала дві скляні баночки з їжею. А дід, бажаючи вранці похмелитися,  слухняно, ніби прислужник, ішов туди, в ізолятор. (Окреме приміщення для хворих стариків та калік. )


8, 00. Село Соколянка. БП,   Їдальня   для «самостійників». Уперше, прикотившись сюди, в столову,  працездатна юнка-візочнця  погодувала немічну Наталку.  Ксеня, випивши той чай, який уже став холодним, нагадала няньці, щоб вона віднесла Гені сніданок.   Інколи добродушна Ксеня, котра вирвала листочок з блокнота, записувала те, що Наталка  не могла  внятно (чітко і ясно) сказати, наприклад,   коменданту. (У нього, на жаль, ніколи не вистачало терпіння, щоб вислухати децепешницю).

9, 00.   Ксеня-візочниця, виїхавши  на ганок, дихала свіжим повітрям.  Невдовзі (після прогулянки) юнка, приїхавши сюди, на інтернатську кухню, різала ножем хліб або овочі. Недавня  школярка-дитбудівка, розгорнувши кулінарну книжку  інколи запитувала кухаря, як їй ліпше приготувати одну або іншу  справу.

14, 00.  Село Соколянка. БП. Їдальня.   Приїхавши вдруге сюди, в столову,   Ксеня-візочниця, котра погодувала безпорадну Наталку. Турботлива наречена , випивши тільки компот, нагадала няньці, щоб вона віднесла обід Гені. (Той, на жаль, поки продовжував пиячити).

 14,30. Село Соколянка  Кімната, замкнена шпінгалетом.  Отеперечки, повернувшись сюди, у свою світлицю, Ксеня-візочниця, котра дістала зі свого сховку,  скоренько гріла собі той смачний домашній суп, який вона зварила собі рано-вранці.  Незабаром (після справжнього обіду), Ксеня, пересіла з інвалідного візка на ліжко, спершу трохи спала,   а потім  читала щось "для свого розумового розвитку"   (Наприклад, побігала очима шпальти вчорашньої  газети або човпла  жіночі романи).

17, 00. .  Село Соколянка БП. Їдальня. Втретє, приїхавши надвечір  сюди, в столову, Ксеня-візочниця,  погодувала  немічну  Наталку. Спинальниця, п’ючи чай,  кокетувала  з отим  кухарем, який виніс їй ту чорну торбу, куди він поклав морквину,  борщевий червоний бурячок, капустину і  трішки картоплі. Стомлений чоловік, жартуючи, розповідав їй бородаті (але смішні) анекдоти.
       18,30.   Село Соколянка.  Спальня, замкнена шпінгалетом. Оксана, повечерявши тією бульбою або кашею, яку вона зварила сьогодні вранці, наклавши в дві баночки своєї смачної домашньої їжі. Спинальниця, виїхавши на інвізку з кімнати туди, у вестибюль, , просила діда Володимира, щоби  той  відніс її нареченому  ту синю торбу, куди вона поклала дві скляні баночки з їжею. А дід, воліючи випити сто грам самогонки,  слухняно йшов туди, в ізолятор для хворих людей. 
   
19, 00. Село Соколянка. Буд-стар.    Повечерявши своїм вранішнім варивом, Оксана  помила тарілку та чашку. Візочниця,  під’їхала до швейної машинки. Дівчина, старанно строчачи матерію,  слухала псалми та   Євангеліє, записане на касетну  плівку магнітофона.

21,00.    Село Соколянка. Буд-стар. Увечері  Ксеня-візочнниця,  слухаючи молодіжне радіо «Промінь» вишивала весільний рушник. Юнка також  плела крючком макраме – кашпо для того вазону, де ростуть кімнатні квіти (наприклад, орхідеї білі).
. Село Соколянка. Буд-стар. Уночі віруюча юнка, молячись, просила Бога,  щоб той дав  їм ту власну домівку, де вони, напевно, стануть щасливими. Щоправда,  інколи  (попри ту самотність, яка її страшенно гнітила) дівчина  сумнівалася: "Можливо чи варто зв’язувати   себе сімейними узами.  з отим безногий ровесником, який теперечки п'янствує вдень і вночі    Мо,  служачи Богу, краще (живучи так, як черниця) щиро молитися за Вкраїну,  за людей."


  ***

……Село Соколянка. Старечий притулок.  Оте окреме приміщення, куди  медики кладуть, наприклад,  «заразну свинку».  Сьогодні сюди, у кімнату для хворих мужчин, де лежить на койці Гена, завітав  Анатолій Макарович Покаянник     Гість, діставши зі своєї торби четвертушку, поставив на стіл ту скляну баночку, в яку його дружина наложила картоплі.

…Село Соколянка. Ізоляторська спальня. Сіроокий брюнет, одягнений тільки  в одні чорні труси, сів на постелі. Безножник  (дуже здивовано) подумав: «Як так?.. Оцей непитущий штунда приніс мені пляшку калганки. Пастор-баптист  же там, у домі молитви,   часто проповідує про те, що пияки Царства Божого не наслідують».
 1
                Гена.  (Він  скоренько відкоркував пляшечку горілки.)
                - Вибачте, я ще не алік, але зараз мені тре…
                У мене нутрощі, мов у пеклі, горять

                Пастор.
                Я, друже, все розумію.
                Я теж багато років (допоки матір та моя дружина молилися) теж по-чорному...

…Село Соколянка. Спальня тутечки, в ізоляторі для хворих стариків і калік. Гена, пробуваючи  на постелі, налив у свій скляний стакан, трохи перцівки.

Гена
- Чому?  Чого Вам (такому чоловіку, в якого є руки та ноги)  не вистачало?
Своя хата, дружина  й дітки – все, що треба мати для Щастя, у Вас, Толю, начебто вже є.
 
                Пастор. (Він, узявши склянку підійшов до умивальника.)
- Вікувати так, як жив, не хотілось; однак щось змінити сам (без Бога), я не міг.   
- Не хлібом ж одним живе людина, але тим словом Божим, що з неба.
 
Село Соколянка. Спальня тутечки, в ізоляторі для хворих стариків і калік. Анатолій Макарович, помивши старанно брудний  стакан, набрав у нього чистої води. Протестант, який, відійшовши від рукомийника,  повернувся сюди, до Генчиного ліжка, впівголоса сказав: «Вода, яка розчиняє етиловий спирт, була створена Богом. Будьмо».

Гена.
Мене  батьки охрестили там, у православній…
Я не збираюся адептом вашої…
               
         Пастор Анатолій.
Не моя – церва Божа».

…  У безногого Гени, який сидить на ліжку.  крутилось на язиці слово «секта»; але він (обачний мирянин) не наважився його вимовити. Приходько ж випив ту воду, що була там, у його  стакані.  Пастор Анатолій примирливо прорік:  «No problem!  Ходи на сповідь, на службу туди,  до православного батюшки.  Отець Павло   начебто єресі  не проповідує, проте…»

   Гена   (злісно)
«Ви хочете підсобити мені? Як?.. 
Давши мені (ка-лі-ці)  декі-ль-ка банкнот?

                Пастор  Анатолій
Ти, Генко, не безпорадний паралітик.
Не  рибку, спійману у річці, - тобі справді  ліпше дати вудку. 

Село Соколянка. Ізолятор, кімната.  Гість   присів отутечки, з краєчку  на ліжку.    Пресвітер, який, безсумнівно калганку більше купувати хлопцеві не буде, тихо додав : «Ксеня мені розповідала.. Ти, Генко, закінчивши дитбудівську восьмирічку, поїхав туди,  у Луганськ. Там, у бурсі, майстер-чоботар буцімто научив тебе  шити  людям ціжби». 
Гена.
-Ну,  й що з того?
 Де я візьму  стартовий капітал,  щоби, купивши шкіру, я  пошив нове взуття?.. 

                Пастор Анатолій
- На, візьми мій гаманець. Поший Оксані, наприклад, білі туфельки. А тоді?. 
- (Він трішки помовчав)
- Потім  із коштами, напевно,  щось придумаємо.
- Не ледацюг - Бог благословляє тих, хто щось робить своїми руками.

 Україна.  Село Соколянка.   Гість Анатолій Макарович Покаянник   звідси (з останнього  земного притулку)  накивав п’ятами туди, на своє обійстя. Безногий згорьований поруб я,  сидячи тутечки, в опочивальні, на койці, хотів допити. допив оту горілку, яка залишилася там, у пляшці. Втім, Гена теперечки подумав: «Усе, я зав’язав. Інакше я дійсно стану таким п’яницею, яким був мій отець». 

Село Соколянка. Буд-стар.  Ізолятор «для заразних». Отеперечки, воліючи  покотитись отуди, у взуттєву майстерню, хлопець-ле;глес,  зіскочив з койки на свою чотириколісну теліжку. Ні, не тільки пісну перлову кашу –  Гена  прогне, щоби Ксеня  також їла з ним «очеретянку». (Смачну домашню ковбасу, куплену за власні зароблені кошти).



                ***
                Село Соколянка. Альт-хаус.  Оця   майстерня, де неприємно пахне неритовим клеєм. Раніше йому  було боляче усвідомлювати: «То тільки у віршах, то лиш там, у піснях, мама добра й свята, а в реальному житі – мені, бач,  не пощастило».  Проте тепер, коли минув тиждень, Геннадій, якому не бажалося нидіти тутечки, в останній земній обителі,  перестав  п'янствувати.  Сьогодні безногий паруб’я,  стьобаючи дівчині  білі туфлі без підборів, поволі піднісся духом. Оновлена надія  тут, біля швейної машинки,   немовби  шепоче йому: «Можливо, не завжди так буде, як є нині. Мо, моя матір колись все-таки дозволить нам жити там, у моєму отчому домі».
            
Соколянка. Інтернат.  «Взуттєвка».  Зеленоока  блондинка,  натиснувши на гальмо  інвалідного візка,  вишиває  свій  весільний рушник.  Оксана, котра зосереджено  робить голкою стібки, намагалася не говорити про те, яким буде їхнє майбутнє. Проте дівчина, зиркнувши  на Гену,   зараз (очевидно,  мимоволі) почала подумки молитися: «Боже, якщо на те є воля Твоя, най він  стане моїм мужем. Мо, Українська Держава дасть нам хоч якусь  оселю.  Не  там, у Києві – дасть бодай тут, у  райцентрі Попільня».
 

 Гена, який зручно всівся сидить на стільці.
«Я, не той штунда, який ніколи не п'є горілку, а  втім…
 Я не  прагну заливати за галстук аж так…
Аж так, щоб занепасти наше (тобто, твоє і своє) життя.  Розумієш?»

 Ксеня-візочниця.
Так, милий, я тямлю: ти хотів, щоб у нас була своя домівка.
Але  твоя молода матір, яка, напевно, хоче розпочати своє життя немовби спочатку, вирішила інакше..
На жаль, вона навіть не погодилася розміняти свою трикімнатну квартиру на дві, окремі.
    
      Україна. Захмарене село Соколянка, де сьогодні задощило.   «Бог їй (моїй мамці) Суддя, - помислив печально Гена Гніздюк. - Я справді став отим дорослим лелекою, котрий уже  мусив уже вилетіти з отчого гнізда». Безногий кавалер, який зняв дівочу червону капцю, хтів одягнути на  маленьку стопу білу туфельку без підборів. Однак раптом відчинилися двері майстерні. Сестра-хазяйка сумовито повідала: «Сьогодні дід Володимир, який любив грати в шахи, дав дуба. Його старенька дружина, забравши свої речі, пішла жити далі туди, в кімнату, де  лежача баба Тамара чекає своє смерті, ніби раб омріяного визволення.  Там, на іншому  корпусі, з’явилася блоксівка. Сімейна хата  -  вільна, двокімнатна».   
         
Оксана (дуже схвильовано).
«Що ж  тепер?  Ми будемо? ..  Разом чи окремо?»
Там, є балкон. Там, у  хаті, де зі своєю бабкою жив дід Володя,  нам (молодятам) було б хоч трішки вільніше…
У кухні  я б варила їсти, шила на продаж одяг. А там, у спальні, ми б... 
   
Гена.
(Він спокійно працює сидьма на  стільці)
Розумієш, Оксано..
 Ота  оселя,  куди,  окрім отих медиків, яким директор доручив контролювати подружжя,  майже ніхто не заходить – це дуже добже.
         Але ти вже  згодна?... Ти згодна свою рольштуль  помножити на ампутацію моїх ніг?

Село Соколянка.  «Обущевка». Молоді люди трохи помовчали. А потім він (безногий ревнивець, який пильно поглянув на дівчину)   раптом отеперечки  спитав: «Слухай, свічечко… А той  кухар, із яким ти кокетувала там, у столовій? Він що?..» Натомість Оксана  йому відказала: «Безвадний кок-залицяльник  якось  пообіцяв мені зірвати зірку з неба. .Але  що буде потім?.. Тоді, коли сільський  ґазда не вижене мене зі своєї хати, коли  я, заїхавши на візку,  туди, у хлів, я не зможу корову подоїти?  Я, кругла сирота,  стану тим безхатьком, в якого немає навіть  перлової каші.  Тієї пісної  каші, яку тутечки, в інтернаті, старикам варить кухар»

           Село Соколянка. Старечий притулок. Ампутант  одягнув на дівочу стопу свою чув’яку.   Натомість Оксана подумала: «Попри те, що наш перший млинець, я, мабуть, дійсно вийду за Гену заміж. Мені, відверто кажучи, знову не хочеться мучитися з бабою-буркухою. Я, немовби звичайна здорова дівка,  вже сама… Сама там, у тій келії, яку працівники інтернату називають твоєю,  вже звикла варити їжу,  прати свої лахи».

   Гена, який сидить на стільці.
  «Помолися,  свічечко,  до ранку.
 Ще раз (як швачка тканинну) все відміряй.
Напевно, ж у не  скоро з’явиться та домівка, де буде своя правда, і сила, і воля.

          Русява Ксеня.
Та я вже нібито  го-то-ва…
            (Усміхнувшись, юнка-візочниця, котра зиркнула у вікно, побачила, що дощ уже перестав іти.) 
 Ходімо, мій милий,  надвір.
Хоч отам, на ганку, де сухо,  подихаємо свіжим повітрям.. 
 А то тут, у чоботарні, неприємно тхне новою шкірою.
 

   Село Соколянка. Будинок-пристарілих.   «Обущевка».   Геннадій, який зайорзав  на стільці, повернувся вліво. Гніздюк, котрий  ніжно обійняв дівчину  за плечі,  поцілував її.

Гена.
Гайда, любко!  У мене теж голова вже немовби обертом….

Оксана.
  - Ага, ходімо, мій милий!

   Село Соколянка. Інтернат..  Оцей мокрий ганок,  де (тепер, після дощу)   сонячне проміння м’яко торкається підлоги. Сидячи на стільці, безногий жених узяв свою наречену за руку, котра приїхала сюди, у   піллашок, на інвалідному візку . Їм, очевидно,  кортіло вже знову  обійнятись, але вони мусили зважати на бабцю та трьох сивочолих чоловіків, котрі сидячи за столом, грають у  доміно.  Ще б пак! Не тільки добрі –  людські очі  бувають також злі




                ***
 Село Соколянка.  Буд-стар.   Ізолятор «для заразних хвороб» . Безногий  поруб я,  сидячи тутечки, в опочивальні, на койці, взяв пожовклу газетку.  Гена, котрий не міг заснути,  прочитав оцю  публікацію, який залишив йому пастор Анатолій, коли той приходив до нього.






Вони (люди з обмеженими можливостями)  прагнули до кращого життя; і, можливо, сам Господь допомагав. . Ось   кілька прикладів.


1. Безногий Андрій Дудяк. Цей пестунчик долі,. кий майже все своє життя ремонтував людям взуття,  виростив разом зі своєю дружиною  двоях синів та дочку.      

1. Стівен Хокінг: Світово відомий фізик і космолог, який протягом багатьох років боровся зі станом паралічу, спричиненим хворобою АМЛА (аміотрофічний боковий склероз). Він зробив значний внесок у науку, особливо в
2. області чорних дір і космології, і став великим прикладом життєвої сили та волі до перемоги.

3. Джуді Хьюман: Американська актриса, яка в дитинстві отримала травму хребта та перебувала у відчайдушному стані паралічу. Тим не менш, вона зуміла знайти своє покликання в акторській грі та стала відомою своїми ролями в фільмах, таких як "Ми, зірки" і "П'ять кроків до успіху". Вона є активісткою за права інвалідів та надихає інших своїм прикладом.

4. Нік Вуйчич: Австралійський мотиваційний спікер та автор, який народився без кінцівок. Він став  відомим своїм надзвичайним оптимізмом та віру в себе. Нік активно подорожує світом, виступає перед публікою, ділиться своїми життєвими історіями та надихає людей досягати своїх мрій незважаючи на будь-які обставини.

5. Темпл Грандін:  відома американська вчена і автор, яка має діагноз аутизму. Вона зробила значний внесок у ветеринарну науку та дизайн виробництва тваринницьких споруд. Її історія успіху показує, що індивіди з аутизмом можуть мати великий вплив на світ і реалізувати свій потенціал.    

6. Олексій  Маресьєв (1920-2001) був радянським військовим льотчиком і героєм Радянського Союзу. Він став одним з найвідоміших льотчиків-асів в ході Другої світової війни. Мареєв брав участь у великій кількості повітряних боїв і здійснив  понад 300 бойових вильотів. Він служив на фронті з 1941 року і здобув багато перемог над ворожими літаками. Його найвідомішим боєприпасом був літак Ла-5, на якому він здійснив багато успішних атак. Однак найвідоміший епізод у житті Маресьєва стався 4 березня 1943 року. Під час повітряного бою його літак був сильно пошкоджений ворожими залпами, а сам Маресьєв був важко поранений. Він втратив обидві ноги і був змушений керувати літаком за допомогою рук. Незважаючи на це, він зумів повернутися на базу і здійснив успішну посадку. Цей акт героїзму приніс Маресьєву звання Героя Радянського Союзу. Після війни Маресьєв продовжив службу в авіації, викладав у військовій академії і став заслуженим льотчиком СРСР. Він прославився не тільки своїми воєнними заслугами, але й своєю відвагою, вольовою силою і вмінням подолати будь-які труднощі. Олексій Маресьєв став символом військової мужності і волі, а його історія надихає людей дотепер. Він є прикладом того, як навіть у найскладніших обставинах можна знайти силу волі та вести боротьбу за свої переконання.

7. Світлана Миколаївна Трифонова. Світлана народилася 12 вересня 1966 року у місті Кривий Ріг Дніпропетровської області. У 14 років діагностували пухлину на хребті. Після операції перестала ходити і 10 та 11 класи закінчувала вдома. 1998 року закінчила Дніпропетровський інститут фізкультури. Чоловік, Павло Гонтов - автогонщик, 8-кратний чемпіон України з автокросу. Двоє спільних синів - Микита та Тимофій. Гонкою на візках Свєта зайнялася 1981 року. 1996 року вперше брала участь у Паралімпіаді в Атланті. 1997 року почала тренуватися у гонках на лижах.  Срібний та бронзовий призер Параолімпійських ігор у Нагано (1998), Солк-Лейт-Сіті (2002), Турині (2006).  У 2000 році брала участь у Літній Паралімпіаді в Сіднеї (Австралія), де посіла 7 місце у пауерліфтингу (жим штанги лежачи).

8. Марія Леонідівна Комісарова (нар. 5 вересня 1990, Ленінград) - російська спортсменка, член Росії з фрістайлу в дисципліні скі-крос на Олімпіаді в Сочі. Майстер спорту міжнародного класу Росії. З 2011 року входила до складу збірної Росії. Срібний призер етапу Кубка світу (Швейцарія, 2012). Бронзовий призер фіналу Кубка Росії (2012). В даний час є великим блогером Інстаграм. На 21 лютого 2014 року на Олімпіаді в Сочі було призначено виступи зі скі-кросу з дисциплін кваліфікації, в яких Марія мала брати участь, та фінальний медальний залік.Але 15 лютого під час тренування вона зазнала важкої травми — перелому хребта зі зміщенням — і вибула зі змагань. Того ж дня була прооперована у Червоній Поляні. 16 лютого було доставлено лікування в Мюнхен, де її прооперували повторно[4]. Реабілітація після чотирьох операцій проходила у клініці Мурнау, потім ліку вання продовжилося в Іспанії[6]. У серпні 2014 року Фонд підтримки олімпійців Росії ухвалив рішення надати спортсменці фінансову допомогу. У травні 2015 року отримала ключі від квартири[7]. Продовжувала реабілітаційне лікування у клініці доктора Блюма в Іспанії. На даний момент проживає в Іспанії, тому що там краще облаштовано середовище для маломобільних громадян.У 2018 році подала до суду позов про повернення грошової суми в 51 млн. руб за лікування, яке не принесло результатів. Відповідачем у позові є НДІ фізичної реабілітації та нових реабілітаційних технологій (клініка інституту розташована в Марбельї) З листопада 2016 року одружена з Олексієм Чаадаєвим, який також виступав за збірну Росії з фрістайлу. 15 квітня 2017 року народився син Матео. 9 серпня 2019 року народилася дочка Мілітіна. 

  Спинальниця (тобто, молода  жінка зі травмою спинного мозку) здатна  народити дитину завдяки таким  факторам:
1.Збереження репродуктивної функції. У багатьох випадках жінки з травмою спинного мозку зберігають свої репродуктивні органи, що дозволяє їм завагітніти та народити дитину.
2. Сучасні медичні технології та підтримка фахівців дозволяють жінкам з обмеженими можливостями отримувати належну медичну допомогу під час вагітності та пологів.
3. Вагітність може бути фізично вимогливою, але організм жінки може адаптуватися до змін, які виникають під час цього процесу.
4. Емоційна і психологічна підтримка також є важливою, оскільки вагітність і пологи можуть бути стресовими для жінок з обмеженими можливостями.


«Rollstuhl» - по-немецьки. Да, можно также написать как «Роллштуль» или «Ролштуль». Все варианты передают звучание слова, но могут немного отличаться по акценту.  Ролштуль – инвалидная коляска.   


 

  Село Соколянка. Інтернат  Ізолятор для отих «заразних стариків», які доживають тут, у інтернаті.  Геннадій, який тут, у спальні, сидить на простирадлі, закінчив читати газетну публікацію. Безногий жених  отеперечки  подумав: «Імовірно, моя мама мала рацію, коли вони казали,  що мені краще було б побратися з однорукою Надею.  Проте нині, коли мені не хочеться мучитися зі стариком в одній хаті,   якщо вона взавтра вранці погодиться, я, візьму шлюб із  Оксаною. Женуся навіть, попри те, що  мені  доведеться на продаж шити взуття, щоб  заробляти хоч «продуктові  «копійки»

Україна. Житомирщина.  Місяць, що зійшов над селом, був отією срібною голкою,  яка прошила чорне сукно ночі, принісши світло надії. Невдовзі, заснувши, безногий Геннадій побачив сон: він із Оксаною сидить десь там, у своїй хаті, за столом, а навколо них бігають, граючись, діти. Малі розумники - здорові, очевидно - їхні.   



***

Село Соколянка. Державний інтернат.   Ця келія, яку  Ксеня тепер уважає вже  «своєю тимчасовою світлицею». Сіроокий хлопець-брюнет  очікував: осягнувши , що він запропонував їй вийти за нього заміж,  юнка одразу щиро зрадіє. Проте зеленоока блондинка, переставши крючком макраме з квіткою Лотоса ,  раптом (зовсім несподівано)  розрюмсалася.

Ксеня
(Вона, плачучи,  промимрила) 
«Може, тобі не варто зі мною?..
 Мо, там, у селі,  котрась молодиця,  стомлена самотністю,  погодиться з тобою?..».

Гена (строго)
А ти що?.. Волієш  ізнову  витягувати з¬-під лежачої старушки підстилки?
 Оті пелюшки -  обіщані, обісрані…

            Село Соколянка.  Найошатніша тутечки, в інтернаті, горниця. Високий, широкоплечий Гена, підійшовши на протезах сюди,  до дівочої  койки, присів з краєчку на постелі. Паруб’я  подарував їй  ту червону троянду, яку він зірвав отам, на клумбі.

 Оксана.
 (Вона, шепочучи зазирнула в його сірі очі.)
-Ні, я  бажаю так, як нянечка, нюхати во-ню-чі пеленки.
Тим паче,  без-кош-товно… Тільки за дя-кую.

 Гена Гніздюк
- От я не той льотчик-ас  Олексій, котрий із медсестрою  вальсував на протезах
- Мабуть, така Воля Божа, щоб ми…..   

Усміхнена Ксеня
- Щоб ми пішли туди, у церкву? Під вінець?...

 «Ну, хто нас, молодят, вінчатиме?  - сумніваючись, помислив Гена.   -  Мій (православний)  батюшка скаже, що ти, моя люба штунда, схожа на ту людину, котра вражена проказою.  А баптист.. Той,  немовби надокучлива  муха.. Він,  наполягатиме,  щоб я пробубнів якусь таку  молитву покаяння, яка  мене (грішника, прощеного милостивим Богом)  впустить, як індульгенція, мене туди, у Царство Небесне?»

Гена.
=Може, підемо туди, під вінець  тоді, коли ми будемо жити там, у своїй хаті?.. 

Оксана
Взагалі-то це не вірно; та, враховуючи те, що му-си-мо побратися не-га-й-но, мабуть, ти маєш рацію.

Село Соколянка. Держ-інтернт.  Генчина суджена, взявши взяла  ту шарикову ручку, що лежала на верхню кришку тумбочки,  поставила свій підпис під тією заявою, яку він написав. Ксеня (лагідно) мовила:  «Гаразд, мій любий! Я піду туди,  у сімейку,  щоб приготувати...».

Геннадій.               
- Вечерю при  свічках?..            

Оксана.
-    - А чом би й ні?   
- Чим ми гірші від тих  мо-ло-дят, які сьогодні теж  уперше?..
               
Село Соколянка. Будинок-пристарілих.  Усміхнувшись, жених, напевно, уявив, як вони (голісінькі) сьогодні будуть на постелі… Високий  безножник, крокуючи на протезах, підійшов до шафи. Турботливий Гена запитав: «Що тобі подати?». Натомість Оксана, сидячи на постелі, попросила, щоб він зняв із вішалки плаття. (Сукню  жовтеньку, без бретельок).

 Гена.
(Він, ідучи на протезах, отеперечки від шафи повернувся сюди, до дівочої койки.)
- Це, мабуть, те чудове плаття,
- Яке ти пошила собі сама  на  останній шкільний дзвоник?       ¬
Оксана.
- Ні, я  хтіла одягти його на випускний вечір. Однак…

  Село Соколянка. Буд-стар. Оксана  подумала: «Тоді, у квітні,  коли я захворіла дєтдомівський уазик скоренько привіз мене  сюди, в останню земну обитель.  Але,  хвалити Бога, та баба Агрезія, котра, миючи підлогу,  ввійшла тоді туди, в ізолятор, викликала «швидку». Слава Богу, там у госпіталі, увірувавши в Господа нашого Ісуса Христа, я  почала йти тією стежкою, що веде в Царство Небесне».  Тимчасом святач  одяг на безіменний  палець дівочої руки ту обручку, яку він сам сплів зі сталевої проволоки.

Гена
Піду   туди, у кабінет коменданта, щоб взяти  наші паспорти зі  тризубцем.
Ми хоч отут, у богадільні, майже безправні, але все-таки Громадяни України.

 Ксеня 
- О, так! Біжи, мій любий!  А я?.. Я зараз ...
- (Усміхаючись, дівчина, котра сидить на постелі, трохи помовчала)
- Слухай, може, я поїду з тобою?

Гена
- Розумієщ, отам, за воротами нашого інтернату, асфальтує нема.
- Права або ліва  вилка твоєї  коляски там, на ґрунтовій сільській дорозі, очевидно, погнуться, як пластмасова пляшка.
- Вилки ж алюмінієві, дуже ненадійні. Вони придатні тільки для їзди тут, у  кімнаті.      

   Село Соколянка. Держ-інтернт.. Безножник, крокуючи на протезах,  щойно вийшов звіди, з кімнати, у коридор. Тимчасом  Оксана,  оглядаючи себе в круглому дзеркалі, що висить перед нею на стіні, зашепотіла: «Дякую тобі, Господи! Ти почув мої молитви Я не буду мучитися з бабцею, Гена з дідом».  Юна протестантка, подивившись на ту іконку, що висить над Генчиним ліжком перехрестилась, мов звичайна православна християнка. Їй кортіло випросити в Бога кращої долі; але тепер, від надмірного хвилювання, забракло слів. (Отих слів потрібних, вельми переконливих.)

Україна . Село Соколянка.  Розчесавши червоним гребінцем своє густе русяве волосся, дівчина сховала настільну електроплитку   в  валізу – туди, подалі, під свої лахи . Візочниця, нахилившись, взула ті білі безкаблукові туфлі, якій пошив їй Геннадій. Тимчасом Оксанчин  суджений, сівши в ту   «важелівку»,  яку він позичив у діда-сусіда.  Ричажна інвалідна коляска  поїхала до того палацу, де колись жив той художник, імені якого вже майже ніхто не пам’ятає.  Молодий  прагнув отам, у сільраді, зареєструвати їхній шлюб.

- Варко, Варко, -  покликала  нянечку  лежача жіночка.  Натомість  Оксана, глянувши на  швеймаш, подумки подякувала старушці. Дівчина теперечки зміркувала: «Я, безсумнівно,  бабо Томо,  інколи ще допомагати..  Та сьогодні, коли мені треба підготуватися до першої шлюбної ночі… Зараз тільки – шістнадцята година. Санітарка Варвара  начебто має бути твереза.  Директор інтернату ще ж там, у своєму кабінеті… »







3
Ї
          Україна. Житомирщина. Державний інтернат.  Безногий молодик отут, у майстерні, шив або ремонтував людям взяття. Згорблена Ксеня-спинальниця, сидячи  на інвалідному візку біля швеймаш, строчила хороше шмаття. (Здебільшого, ті жіночі або дитячі  лахи, які можна продати тим нянечкам або медсестрам, у котрих  немає вільного часу, щоб поїхати рейсовим автобусом кудись туди, у містечко Попільня..)

Україна.  Село Соколянка. Старечий притулок.  Майже три роки  Гена та Ксеня жили та хліб жували.   Втім, отепер, коли  у молодого столяра  народився другий синочок їхній довжелезний медовий місяць раптом обірвався. Заздрісний Гена, купивши самогонки, запивав свою томливу нудьгу зі стариками або, переставши  забивати доміношного  козла, взагалі зникав звідси, з інтернату.   Ксеня  терпіла майже три місяці, але   сьогодні терпець у неї урвався. Вона впівголоса сказала: «Якщо ти такий аховий чоловік, давай ризикнемо… Можливо, твоя матір, дізнавшись, що вона стане бабусею) дозволить нам жити там, у своїй хаті»            


Село Соколянка Буд-стар. Блоксівка схожа двокімнатну квартира. Оксана, загасивши тут, у спальні, світло, пересіла зі свого візка, на їхнє сімейне ложе.  Русява голісінька вродливиця, розсунувши  ручками свої малорухомі  стегна, витягнулася на постелі, мов прямий шнур.  Утім, її п’яний муж, якому  важко було держати свій здоровий глузд за барки, витягти пінцетом жіночу спіральку не  став.    «Дур-не-нька.   Якщо ти, Ксеню. завагітнієш, ці  невблаганні медики,  які працюють тут, у богадільні,  примусять тебе (мою жінку)  зробити   той  аборт, після якого ти станеш безплідною смоквою, - зміркував Гена Гніздюк. – А ти, віруюча… Ти, очевидно, будеш усе життя страждати від того, що через  штучний викидень ти не зможеш народити нашого первістка».  Легесс, який  зіскочив із койки на свою теліжку, одягнув довгу зелену футболку. 

Оксана (плачучи)
- А я?.. Я що?.
- Буду неначе живцем похована
.
Гена.
- Молись, Ксеню!
- Можливо, станеться якесь диво.         
- Аось, твій Бог дасть нам домівку.

Оксана.(рюмсаючи)
- Чому мій?..
- Невже інші християни не моляться тому ж Отцю Небесному?

Село Соколянка. Дім-стар  Сімейне помешкання.    Відхідливий  безножник, який схопив коробку сірників, тицьнув у зуби цигарку. Його низенька чотириколісна  теліжка  покотилася туди, в ізолятор, у спальню, де є вільна койка.


Україна. Золотоверхий Київ.     Невдовзі  Гена, приїхавши сюди,  в столицю України, вступив до медичного вузу. Молодик, навчаючись на психіатра, жив тепер десь там, у гуртожитку. Натомість  одинока спинальниця , пошивши собі чорну рясу, стала жити тут, у старечому притулку,  так, як монашка.   Самотня солом’яна вдова, плетучи крючком макраме, частенько молилася: «Боже, дай нам ту домівку, де будуть, граючись, сміятися наші здорові дітки». Хвалити Бога, та  Наташа-церебралка, котра  жила тепер з Оксаною,  зрозуміла: «Мені, їй-богу, не варто пхати свого носа туди, куди не просять.…»               

  Україна. Київ. Голосієво. Якось одного разу, прийшовши на протезах сюди, у молитовний будинок, безногий Гена  познайомився з тим  директором титанового заводу, котрий невдовзі купить їм (подружжю) ту  двокімнатну квартиру. Ту домівку, де вони (молоді  інваліди) стали повноправними людьми; де  ніхто не примусить вагітну Ксеню Гніздюк зробити викидень. (Аборт штучний, насильницький).




\Україна. Київське Голосієво. СпецДім,  де те, що там, в інтернаті, було тільки мрією стало частиною їхнього життя.

Зранку безногий молодик працював на заводі Надвечір,   працюючи , у майстерні Гена  шив і ремонтував   людям взуття, а ввечері безусий  батько,  долаючи сонливу втому, він гриз граніт медичної науки.



Боксівка – двокімнатна келія, де є спільний унітаз і ванна. 


Русява молода візочниця, народивши ту дочку, в якої немає жодної фізичної вади, відкрила своє ательє.  Спинальниця  Ксеня  мрія також про сина.






Порядний психіатр.

… Тоді, коли  Геннадій Якович Гніздюк  закінчив інститут. працевлаштуватися було надзвичайно важко. Незважаючи на  диплом  з відзнакою, усі керівники медичних закладів, маючи небезпідставні сумніви, чи взагалі здатен психіатр, котрий має фізичну ваду та певні душевні  проблеми, надавати кваліфіковану допомогу хворим, йому делікатно відмовляли.  Лиш вона (директриса) для нього зробила неабиякий виняток, взявши його на  посаду вільну психіатра.  І ось сьогодні, коли минув рік, Зоя Гаврилівна Лівак, котра покликала  лікаря сюди, в бесідку, спитала: «Може, док,  цю  Перепутію, котра зараз вивезла на ганок той інвалідний візок, в якому царем возсідає Василь Церебрал,  Вам варто оглянути?». Безногий лікар  довго мовчав; проте врешті-решт, кинувши в урну свою згаслу  цигарку, він прошепотів: «Гаразд, Зоє! Я спробую розібрати, що, там, у картці, латинською мовою написано. Може, їй (Перепутії)  дійсно треба частенько призначати той пантогам , якого в нас немає


Київ. Святошин. Геріатричний пансіонат. Той затишний кабінет, де прибиральниця щойно помила підлогу.   “Ага, це та… си-рі-тка».  – подумав психіатр   Геннадій Якович, котрий  підійшов до тієї  шафи, що стоїть в кутку. -Я сам помічав не раз: як вона везла того хлопця на візку. - Ще й бувало запитую сам себе: що це? Кохання? Можливо. Хіба ж вона, кохаючи, галайкотітиме про свою любов? Просто відчуває і все. Як дихає. А він?  Я не помітив в його карих, добрих очах чоловічої хтивості. На скільки я розумію його, як фахівець, він не хоче так… мов кіт  з Муркою…  Йому потрібне єднання серця з рідною душею. Ймовірно, десь у глибині душі Вася все ще сподівається…” Психіатр  вирішив перевірити, який у дівчинки діагноз. Високий широкоплечий мужчина, розгорнувши її медичну картку, прочитав: «Така олегофінія, коли інвалід, виконуючи хатню роботу, здатен сам себе обслуговути»  Безперечно,   ескулап  міг би вчинити так:  чорнильною ручкою чирк – і все.  Невдовзі  наказ, підписаний главою геріатричного  пансіонату, буде виконано.  Скоро уазик  відвезе Перепутію Лялечку  туди, в  інший  (неврологічний)  інтернат
   
Київ. Святошин. Геріатричний пансіонат.   Молодий  безногий чоловік, крокуючи на протезах, повільно піднявся аж туди, на другий  поверх. Ескулап, котрий зустрів тут, у коридорі, ту прибиральниці, яка миє шваброю підлогу, спитав: «У якій кімнаті проживає Перепутія?». Жінка, повільно йдучи разом із психіатром довгим прямолінійним хідником,  тихенько розказала: «Розумієте, док! Тоді, коли її тільки-но  допровадили до нас, Перепутуя навіть волосся сама розчесати не вміла,  гейби вона виросла в замку казкового короля. А потім, коли до нас поступив Василь Церебрал на візку, але зі світлою головою,- він, дуже терпляче, “штрих за штрихом” навчав свою товаришку варити, прати, прибирати в кімнаті. Чим більше в юнки було справ, тим більше вона вчилась жити, немовби більше горе парубка намагалось вилікувати фізично менше лихо його подруженьки.  Нині це слухняне, мов робот, навіжене дівчисько знюхалось із тим паралітиком». 
                ***

  Київ. Святошин. Геріатричний пансіонат. . Та кімната, в якій живе Перепутія Лялечка. Ескулап, котрий, постукавши пальцями об одвірок, увійшов сюди, у  кімнату, побачив:   кароока чорнява  дівчина, котра сьогодні вранці одягла   квітчасту  сукню,  сидить на тій койці, яку вона  акуратно застелила червоним покривалом.
Психіатр Геннадій Гніздюк

- Перепутіє, як твої справи?
- Як ти вчора спала 

Перепутія
- Спала спокійно, без жахливих снів.

\. “Боже, як в неї чисто й затишно!  - подумав Геннадій Гніздюк - Не те що он в того сивого комуніста, котрий, забігаючи, мов безхатько, соди лиш переночувати, вічно цілими днями вештається десь там в їхньому агітпункті. Підгодовують його там чи що? Заходиш до нього в кімнату – як у свинарник. Там брудно;  недоїдки на столі, крихти хліба на підлозі... Накидано жужмом цілу купу одежі на стільцях, на канапі. А тут, у Лелеки охайно» Втім, психіатр, звичайно, зрозумів: тут, у келії,  ідеальний порядок  тільки тому що Вася   щодня їй підказує своїй подружці.
 

Київ. Святошин. Геріатричний пансіонат..  Перепутія Лялечка, тут, у кімнаті,   не зводила з нього свого стривоженого погляду. Глибокі, сумні, карі очі прикипіли до проникливих зіниць чолов'яги. Вони, неначе хворий відслужилий пес, на якого господар налаштував заряджену рушницю, благали, молили, прохали його „не натискай на спусковий гачок. Хіба ж бо я тут комусь заважаю? Чи, обходячи Василя, іншим немічним також частенько не допомагаю?   „Ні, боляче дивитись на людину в глибокому горі, хоч би якою вона не була!”— першим відвів свої очі, м’якшаючи, мужчина.  Він подумки лаявся, лютував в душі на себе, відчувши, що зможе в неї спитати: „Чи варто під час польоту літака натискати на кнопку “стоп-кран”?» ”Навіщо я мучитиму її своїм лукавим випитом? – подумав є Геннадій Гніздюк - Хіба я так не знаю?! Чи її хвороба кудись поділася? Ні! При всій повазі до неї, юнка -  всього-на-всього  лиш слухняний робот, який здатен  виконувати чиїсь команди. Нездатна мислити логічно дівчище, котра вміє читати лиш по складах,  звичайно, не докумекає, що некерований літак – це не поїзд, і він, впавши на землю, може розбитися на дрізки.  Безрозсудна про те ніколи не задумується, і  спокійно собі живе. Хвалити Бога, тут, у віфезді,  їсти й пити  безкоштовно дають. ” 

Київ. Святошин. Геріатричний пансіонат..   Жаліючи нещасну дівчинку,  Геннадій  Якович  вийшов звідси, з чистенької горлиці туди, у коридор. Ескулап подумки подякував Богу, що жінка, яка мила тут, хіднику, підлогу, щойно зайшла кудись туди, у чиюсь келію. Психіатр  отепер не хтів з прибиральницею говорити про те, що стосунки Васі та Перепутії, напевно, закінчаться штучними пологами. Юнка ж не тільки годує  ложечкою паралітика; вона  ввечері  роздягає, а вранці знов одягає його.

Київ. Святошин. Геріатричний пансіонат. . Психіатричний  кабінет.  Сівши знову за свій робочий письмовий стіл, Геннадій Якович волів швидко, «одним махом» виконати замовлення Зінаїди,  дещо підправивши  діагноз навіженої.  Однак раптом тихенький докір ще не спаленої совісті спинив цього чоловіка -  ще мить назад рішучого вершителя чужої долі. Ескулап звичним безпомильним рухом добувши з пачки сигарету, прим’яв її, тицьнув у зуби, припалив….  “У коробці всі вони однакові. Та кожен з них окремо чогось вартий! - метафорично подумав Геннадій Якович, дивлячись на згаслий сірник, що щойно підпалив цигарку.  - Ні! Не можу. Не бажає моє перо союз світлого розуму й здатних до праці рук розлучати. Нехай би собі голуб з голубкою воркували й далі!   Разом Вася та Перепутуя —  немовби одна здорова людина. Удвох вони досягнули того, чого б ніколи не змогли б кожен сам поодинці. Як і я з Оксаною».

Київ. Святошин. Геріатричний пансіонат. Психіатричний  кабінет. Геннадій Якович, закривши, відклав на край столу медичну картку Лялечки. Нехай, мовляв, Може, завтра вранці… заглушивши голос свого сумління нашкрябаю свій вердикт: Перепутуя Лялечка – псих».  Лінивий безногий мужчина, увімкнувши телевізор, нетерпляче він став чекати сімнадцятої години, коли синя легковушка з  ручним керуванням буде їхати проспектом Перемоги додому..

                ***

Київ. Та квартира, яку подарував їм благодійник Віктор. Увечері Геннадій Якович, вдаючи з себе дуже стомленого, відімкнув своїм ключем вхідні двері квартири, яку їм купив «титановий король України». Він почув: дружина Світлана, бесідуючи в кухні зі свекрухою, готувала вечерю. Бабуся  вчора  приїхала до них, щоб натішитися своїми онуками, щоб допомогти своїй невістці-інвалідці, котра все ще  справляла гарне, приємне враження.

  --Тато! Неньо прийшов,--кинувши свої мертві  цяцьки, скоренько підбігли до свого  родителя хлопчик та дівчинка. Вони (необачні) шуміли, пхалися, забувши, що їхній отець стоїть на протезах.
- Дітки не штовхайтеся, бо я зараз впаду, -  усміхнувся  щасливий батько, котрий, цьомкнувши  кожного в рожеву щічку, підхопив на руки найменшеньку донечку.

--Hello! - коли галаслива малеча стихла,  привіталася з ним також старша дочка-школярка Оксана, котра,  либонь, вчила на завтра англійську.

“Бо-же, як вона зараз схожа на Лялечку,”— подумки провів між ними паралель  неньо , обережно ставлячи найменшеньку ніжками на зелений килим.

“А чи хотів би ти,--раптом, неначе грім серед ясного неба, осінила його не сподівана думка,--щоб хтось, не спитавши в неї на те згоди, вирішував на свій розсуд її долю?”
“Але ж у мене є службові повноваження, надані українським державним Законом…”
“Так-так! Повноваження в тебе є. А як щодо Сумління? ”

       Господар дому завмер.  Ісус з іконки, що в куточку, дивився йому у  вічі… Невже ти зможеш писати деякі діагнози під диктовку Зої Гаврилівни Лівак?....  Ти ж сам став щасливим лише тому, що вам з Світланою допоміг милосердний Віктор Щирий-Небезгрішний. Живучи вдома, користуючись всіма тими можливостями, що надає українське законодавство інвалідам. ти з Світланою став щасливим, виховуєш своїх рідних трьох здорових діток.
Геннадій Якович не спав, розмірковував всю ніч. Йому було щиро жаль  Василя Безсилого, котрий без допомоги Перепутуї  через півроку, мабуть помре. Роздавальниця принесе на підносі, поставить йому на столі тарілку борщу: “Їж, якщо хочеш!”  А в нього...  ложка, взята великим і вказівним пальцем, тремтить, мов листок осики на вітрі..
                ***

Київ. Святошин. Геріатричний пансіонат.   Втрати роботу через цих двох калік роботу, яку він так довго шукав, йому, зрозуміло, не поривало.  Проте  наступного ранку, приїхавши на роботу,  Геннадій Якович,  поклав на столі перед пані Лівак заяву, в якій  «горобця» було  виведено «Прошу мене звільнити за власним бажання».

Чисто по-людськи, док, я Вас розумію! –  втямивши, що психіатр (як і належить порядному мужчині) доносу на неї в київську прокуратуру писати не буде, мовила директорка Зоя Гаврилівна,  сидячи  в кріслі за дубовим високо-масивним столом. -  Я вже давно спостерігаю за одним… «пришелепуватим». Так от… цей високий, як тополя (та, на жаль,  дурний, як квасоля) хлопійко  мешкає в моєму мікрорайоні. Частенько я бачу його то на ринку, то біля кінотеатру, то працюючим вантажником в якомусь кіоску. Він – мов малесенький  трикутник, вписаний у велике коло звичайного міського життя.  А ось Перепутуя Лялечка…. Ніби  ще на один щабель, вона  знов немовби спинилась і вгору далі не лізе, бо дівчині потрібна людина, яка б показувала їй правильні, точні рухи, які вона була б здатна повторити, а паралізований Василь… Він, котрий  навчив її більше, ніж кваліфіковані педагоги за всі 18 років, які Перупутуя прожила в дитячому будинку, напевно, вже вичерпав увесь свій невеличкий розумовий запас, адже скільки б мудрих книжок та журналів церебрал  не читав, практичних навичок в нього, на жаль так мало, як котик наплакав.