Затуманене плесо

                «Я чую на світанку весел плескіт,
                Але човна самого ще не бачу.»
                (Іїо  Соґі, 1432 рік)


РОЗДІЛ 1
 
                I
 
      Автомагнітола саме випікує шосту ранку, коли Марина виїздить з другорядної дороги на головну. Радіоведучий нагадує слухачам про відкриту кримінальну справу з приводу підкупу найбільшим банком області політиків різного ступеня солідності, втомленим речитативом зачитує рекламу, обіцяє сонячний день та вмикає стилізовану під шароварщину пісеньку якоїсь блогерки, котра вирішила ощасливити світ власними співами, що були б зовсім тортурами, якби не помічник-автотюн. 
      Година рання, інших машин майже немає, тож її чорний гігант «Toyota Land Cruiser», що вона його потай неполіткоректно називає Майком Тайсоном, пересікає дві суцільні полоси, а потім довгий час їде білою лінією, нахабно займаючи обидві смуги руху – свою й зустрічну.   
      У чверть на сьому заїжджає на заправку. Хлопчина-робітник заливає повний бак 95-го «Преміум», марно намагаючись приховати здивування, коли з кремезної автівки вилазить і йде по каву мініатюрна брюнетка у короткій чорній сукні, взута у червоні туфлі «Dolce & Gabbana» на височенних каблуках. Марина добре знає, що думає заправник про неї та способи, якими зароблено на увесь цей шик-блиск-люкс-лоск. Він помиляється. Машина тимчасово належить їй за договором довгострокової оренди. Щоправда, доводиться щомісяця віддавати за чотириколісне задоволення третину зарплатні, але - чорт забирай! - воно того варте. Як то кажуть: «Fake it till you make it». Таким чином зараз живуть ледь не всі апологети «успішного успіху».   
      Випивши філіжанку кави (вона тут коштує наче купуєш усю кав’ярню разом із сонною непривітною продавчинею), поспішає на роботу. Цілеспрямована дівчина завжди приїздить першою. Покійний батько любив повторювати: «Бути пунктуальним – значить цінувати власний час. Цінувати власний час – значить поважати себе». Виїжджаючи із заправки, не забуває кинути у дзеркало заднього виду погляд на смарагдову пляшку шампанського «Dom Perignon», котру вже багато років всюди таскає за собою. Дуже скоро з’явиться нагода нарешті скуштувати цей вишуканий напій.      
      Схоже на печене яблуко сонце вже мерехтливо жевріє на виднокраї, коли «Майк Тайсон» зупиняється, владно гаркнувши потужним двигуном. Дівчина збиралася звично поласувати хот-догом у місцевій цілодобовій кафешці, аж раптом помітила на майже порожній парковці три знайомих автомобілі. Два з них: однаковісінькі сіренькі електрокари «Tesla» останньої моделі. Вони належать Шефу та Шефині. Директори заклопотані тим, щоб усі второпали, як сильно вони переймаються проблемами довкілля. Поруч – гидотно-жовтого кольору «Ferrari» Жори-підлабузника. Власник цього авто заклопотаний тим, як за допомогою дорогих речей компенсувати розмір свого дрібного цюцюрика.         
      Усвідомлення, що дещо важливе просто зараз відбувається без її участі, спонукає чимшвидше вирушити до офісу. Лишенько - поспішаючи, вступила в брудну калюжу. Діставши із сумочки вологу серветку, почала витирати каблук. Коли викидала серветку в урну, погляд мимохіть ковзнув сірим прямовисним контуром споруди, в котрій Марина за десять років кров’ю (переважно чужою) та потом (здебільшого власним) побудувала кар’єру від молодшого касира до одного з двох замісників голів правління. З почуттям, у котрому порівну змішалися зневага, сум та гордість, підняла очі з першого поверху аж до п’ятого, над котрим – на даху – майоріли великі сині літери «ІнвестКредБанк», а нижче – трохи меншими зеленими буквицями - «Головне відділення». Кільканадцять разів натякала очільникам на необхідність переїзду з цього вбогого кам’яного покруча соцреалізму до сучасної будівлі зі скла та світла. Начальство удало, що не розуміє натяків. А потім почалися проблеми з фінансами. Навіть довелося закрити півсотні дрібних відділень по усій країні. Ще й через репутаційні втрати з’явилися небезпідставні чутки про відключення «ІнвестКредБанку» від міжнародної системи SWIFT, без якої неможливими стануть будь-які перекази коштів за межами України. Це засвідчить крах, шфах та рейвах в ділах. Одна з найбільших фінансових установ перетвориться на мережу мікрозаймів. А далі – небуття.
      Нарешті витерши туфлі, увійшла до установи. Привіталася з цілодобовою вартою (татко вчив, що ввічливість нічого не коштує, проте є гарним соціальним капіталовкладенням). У дзеркалі на стіні помітила відображення хтивих оченят охоронців, що проводжали її тверду, струнку дупцю пожадливими поглядами ласунчиків у магазині цукерок. Ліфтом піднялася на п’ятий поверх. Прокрокувала повз поки що порожні столи, заставлені моніторами та завалені папками з паперами. За півтори години тут вируватиме офісний вулик. Обмінялася короткими кивками з прибиральницею, що, як і сама Марина, приходила першою, а йшла – серед останніх трударів. З відчуттям наростаючої тривоги підійшла до кабінету голів правління.
      Справа в тому, що директори обіцяли взяти або її, або розтелепу Жорика третім у раду правління, що наразі складалася з двох літніх людей, котрі майже двадцять років тому перетворили крихітне вмираюче відділення банку на солідну мережу фінансових установ по усій країні та навіть за її межами. За цей час Шеф та Шефиня встигли не лише здійснити економічне диво, неабияк збагатившись, а й закохатися, одружитися, посваритися, розвестися, й стати ще більш згуртованими партнерами – тепер вже не статевими, але бізнесовими. Не можна було - чорт забирай! - не визнавати беззаперечного факту, що ці двоє пасували одне одному як кетчуп хот-догу, ром «Кока-колі», а татуювання на поясниці – потяганій шалаві з маленького містечка.            
      Невже в неї вирішили вибити з-під ніг щабель кар’єрної драбини? У скронях запульсував гнів. У голові загуділи люті думки-винищувачі, готові от-от злетіти гнівними тирадами з аеродрому язика. Але зірватися – значить програти. Почувши у кабінеті три голоси, наша героїня зрозуміла, що обставини вимагають рішучості, тож увійшла без стуку.
 
II
 
      Узрівши Марину, усі троє водночас замовкли. Шеф почав задумливо чухати сиву потилицю, коротун Жорик гидливо скривив писок, наче йому на язик щойно поклали скибку соковитого лимону, і лише нашпиговане ботоксом  обличчя Шефині лишилося незмінно байдужим.
      «Чом такі серйозні гризла, любі мої колеги?», - хотілося запитати. Але озвучила інше.
- Чула по радіо про черговий корупційний скандал за участі нашого банку. Причина раннього збору у цьому?
      Засмучений Шеф нервово смикнув високий комірець власної сорочки. Відчуваючи брак кисню, розстібнув верхній ґудзик. Нечувано! Марина вперше в житті побачила його худу, зморшкувату шию.    
      Очевидячки, пауза затягувалася, перетворюючись з театральної на ніякову. Нарешті забелькотів неприємним фальцетом Жорик, обличчя котрого вмить набуло бридкого щурячого виразу:
- Наше вітаннячко, пані Маринко! – ох вже ця його бісяча манера вживати слова у зменшувально-пестливій формі. Наче почувши думки дівчини, продовжив в тому ж ключі, - Гараздочки. Напевно, сталося непорозуміннячко. Це збори тріумвірату головних осіб «ІнвестКредБанку», тож ти тут зайва.
      Розлючене серце підстрибнуло Марині до горла. Опанувавши себе, мовила із вдаваною байдужістю:
- Ми обидва претендуємо на місце в кабінеті правління. Раджу заспокоїтися, а краще – прийняти кілька піґулок «Пискостулину».
- Слідкуй за мовою, дівчинонько! – блиснув дрібними гострими іклами опонент, ховаючи вовчий вишкір у ріденьку цапину борідку.
      Марина зауважила, що у цього вайлуватого дрібного опецька з десятком зайвих кілограмів почали розповзатися під пахвами масні чорні плями. Нервує? Чудово! Демонстративно принюхалася поруч із ним. Зморщила кирпатий носик:
- Чорт, Жорику, якби ти працював настільки ж старанно, як твої потові залози, світ давно належав би тобі безроздільно.
- Не всім же поталанило мати вигляд дешевої лярвочки з приміського борделю, - зацьковано зиркнув з-під лоба Жорик.
- Тобі видніше, - уїдливо поглянула у відповідь дівчина, - Мені принаймні не доводиться платити за секс.
- Певна річ! Бо платять тобі, - оскалився чоловік, і промайнуло у тій посмішці щось до біса зловісне.
- Пропоную згадати біологію: самки багатьох видів тварин значно жорстокіші за самців!   
- То ти – тварина?
- А ти - тварюка!
- Досить цих дешевих концертів! – з переконливою суворістю гримнув Шеф. Він невдоволено насупився, від чого чотири глибокі повздовжні зморшки прорізали широкий лоб, наче струни невидимої скрипки. – Занадто довго ми намагалися не помічати слона в кімнаті. Протягом останнього року відбуваються постійні атаки на наш банк з боку як дрібної комашні на шталт місцевих блогерів з десятьма підписниками, так і справжніх мастодонтів новинного простору – друкованих фінансових видань, телебачення та радіостанцій. Відкопують різноманітні факти. Варто касиру не помити після туалету руки – про це вже виходить стаття в журналі, чи допис в соцмережі.   
- Якби ж це стосувалося лише засцяних рук касирів! – зітхнула Шефиня. Її випещена дорогими кремами шкіра лисніла в промінні вранішнього сонця. – Пресі відома куди більш небезпечна інформація. Маємо той … як його? Скажіть і я скажу …
      Жінка зробила мимовільну паузу, що виказувало суттєвий брак словарного запасу. Втім, якщо з літерами в Шефині складалося не завжди, із цифрами вона поралася зі спритністю досвідченого жонглера.
- Факап, - підказала Марина потрібне слово.
- Саме так, дівчинко.
      Ця владна жінка відкрито зневажала всіх, окрім колишнього чоловіка, що тепер був партнером по бізнесу. Це завжди читалося в її близько посаджених запалих очах. Але зверталася до підлеглих вона з обережною чемністю лисички з дитячих казок. За цю властивість підлеглі потай звали її Патрикеївною.
- Спочатку я обґрунтовано припустив, що в «ІнвестКредБанку» завівся кріт! - грізно об’явив Шеф. Тінь роздратування промайнула на його скуластому обличчі, схожому на зображення язичеського божка, вирізьбленого в камені на древніх капищах. – Навіть підозрював кожного з вас. Але сьогодні вночі найняті мною люди перевірили цей поверх, знайшовши на ньому дванадцять підслуховуючих механізмів.    
- То чи варто тут розмовляти? – знизила голос до шепоту Марина.
- Мене запевнили, що тепер все чисто. Жодних сумнівів, що на решті поверхів теж знайдуться «жучки», - підійшовши до столу, очільник старанно поправив олівці, що, на його погляд, лежали несиметрично. Такі нав’язливі бажання траплялися в нього, коли сильно нервував.
- То тепер все буде добресенько? – вдоволено потер долоні розтелепа-Жорик.
- Не верзи дурниць! – ревнув керівник. Закусивши нижню губу, пересунув степлер, поставивши його ідеально паралельно рівненькому стосу паперів, чим виказав паніку. – Ми знеславлені на увесь світ.
- У нашій країні відсутній інститут репутації, тож не варто перейматися, - заспокоїла Марина. – Чи є ще якась халепа?
- Мушу визнати, що ти маєш рацію, - мовив скоріше сам до себе Шеф. – Та чи варто викладати перед вами усі карти? Тим паче, якщо ті карти досить паскудні?
- У такому разі, можливенько, варто бути з деким обмежено чесним? – промовисто зиркнув на Марину Жорик.
- Бути обмежено чесним, це ніби бути помірковано-героїчним, - шикнула у відповідь дівчина, - Ні, мій куций приятелю, тут або одне, або інше. До того ж батько вчив мене майстерно грати тими картами, які здала доля, коли вже іншого вибору все одно не маємо.   
- Що ж, у такому разі скажу як є, - Шеф підійшов до Шефині, й обережно зняв у тої з плеча пір’їнку, котра бісила його ще з того моменту, коли колишня дружина перетнула поріг кабінету, - Наші вороги ініціювали одночасно кілька перевірок різного рівня небезпеки.
- Податкова? Пенсійний фонд? Антимонопольний комітет? Міжнародна асоціація банків? – перелякано затараторила Шефиня.
- Усі вони! – скрушно відповів партнер. – Та ще кілька інших. Ці нишпорки, якщо вже йдуть по чиюсь душу, то обов’язково знайдуть щось крамольне. Вони б навіть Ісуса Христа запроторили до буцегарні за несанкціоновані зібрання та роздачу хліба й риби без відповідного дозволу санепідемслужби. У нас вистачить ресурсів, аби відкупитися від серйозних кримінальних проваджень, проте, без подальших капіталовкладень нам повний гаплик.
- Але хто схоче інвестувати у ремонт флоту під час страшної кораблетрощі? – озвучила Марина думки всіх присутніх.
- Маю на твоє слушне запитання переконливу відповідь, - нарешті застібнув комірець директор, вочевидь, повертаючи втрачене самовладання. – Можливо, ви чули, що в нашому місті мешкав чоловік з невеличкої когорти тих, кого раніше називали «самородками». Зараз небесні фабрики не виробляють такий крафтовий товар. Невблаганний конвеєр сучасності штампує блогерів, геймерів, стрімерів та інший непотріб. Так от, цей дивак - маючи за плечами три класи шкільної освіти, а у макітрі – безліч світлих ідей – самотужки освоїв усю теорію фізики. Благо, в той час саме була мода на науку, як оце наразі трапилася мода на коротенькі кумедні відео. То про що я? Ах, так! Цей вірнопідданий науки вигадав кілька нових формул, що стали фундаментальною базою для подальших досліджень у галузі освоєння космосу. Якимось чином вдалося передати його доробок закордон, де йому заплатили неймовірні гроші, а головне – нараховували авторські гонорари кожнісінького разу, коли використовували його формули у роботі (що траплялося сотні тисяч разів). Грошенята капають і понині. А нещодавно кілька його ідей почали використовуватися ще й у будівництві електромобілів, тож наш герой озолотився ще й на цьому.
- Оце твоя приголомшлива новина?!? – зневажливо пхикнула Шефиня. – Коли ми тільки починали будувати фінансову імперію, такі чутки дійсно ширилися, та це була лише ця … як її? Скажіть, і я скажу.      
- Міська легенда, - поклала до рота начальниці шукане словосполучення Марина.
- Саме так. Міська легенда. Милий мій колишній чоловік, загрозу банкрутства не подолати казочкою про «Грюнделя та Хрюнделя».
      «Гензель та Гретель», - подумки поправила підлегла.
- Так-то воно так, радість моя, але трошечки не так, - радісно посміхнувся Шеф. Він потягнувся, аби поставити книги у шафі ідеально рівно, але зрештою прибрав руку, бо обсесія практично повністю зникали, коли нервовість змінювалася впевненістю, - Я знайшов нашу міську легенду. Його звуть Данило Петренко. І усе інше в його історії теж правда. У Швейцарії на його ім’я відкрито декілька рахунків. Більш ніж п’ятдесят років на його капітали наростали чималі відсотки по депозиту. До того ж приходили нові авторські відрахування. Скориставшись зв’язками, я встановив, що станом на вчора статок «самородка» складав вісімсот мільйонів доларів.
      Жорик, не втримавшись, присвиснув. Шефиня знервовано налила з карафки у стакан рідину бурштинового кольору та випила залпом. Поморщилася:
- Чай?!? Хто, в дідька, зберігає в карафці чай?
- Це пуер, дорогенька. Ферментований китайський чай тривалої витримки.
- Чи вірно я розумію, що ця сума здатна врятувати «ІнвестКредБанк» від банкрутства? – поцікавилася Марина.
- Саме так! Не буде перебільшенням сказати, що це наш останній шанс на виживання. Цей дивак жодного разу не зняв з рахунку ні копійки.   
- Але минуло до чорта часу. Де гарантія, що мільйонер ще живий? - провадила далі дівчина.             
- А оце найцікавіше! Я попросив начальника поліції – мого давнього боржника – зібрати інформацію. Старигань Данило Петренко минулоріч приїздив до нашого міста на похорон якоїсь своєї знайомої дитинства. Зараз він мешкає у такому собі селі Оксанівка Двоєводського району. Зненацька, ні сіло ні впало, він там усамітнився багато років тому. Тож ви, шановні підлеглі, мусите поїхати туди, та доставити багатія до мого кабінету для підписання договору перерахування коштів зі швейцарського банку у наш.
- Не хочу я їхати з цією наглою курвочкою! – надув губки Жорик. – І сам впораюсь. А вона нехай краще готує квартальний звіт.
- Ти не зрозумів, хлопче! - владно зиркнув Шеф. – Ви їдете у відрядження удвох. Але не разом. Гадки не маю, як вмовите пана Петренка вкластися у наш проєкт. Хоч в дупу його цілуйте. Кому з вас вдасться впоратися, той і стане третім керуючим «ІнвестКредБанком». Чому набурмосився на мене, наче Карл Маркс на капіталізм? Конкуренція - рушійний механізм прогресу.
- Можу я виїздити просто зараз? – запитала Марина.
- Можеш? Ні. Мусиш! Якщо, звісно, хочеш отримати посаду. Лєночка скине вам геолокацію Оксанівки на телефони. Чому заклякли? Чого чекаєте? Підбадьорливого стусана? Чи благословенного цьомчика в чоло?   
 
III
 
             Марина опинилася в кабінеті секретарки Лєночки першою. Дівчина працювала віднедавна. З технікою спілкувалася переляканим шепотом та «на Ви». Тож наша героїня люб’язно допомогла скинути геомітки повідомленням спочатку собі, а потім і хробаку Жорику.
      Спустившись на парковку, дівчина саме сідала в авто, коли повз неї промчав захеканий Жорик, на бігу буркнувши щось образливе. За мить жовтий «Ferrari» хвацько рушив з місця, прокресливши недешевими шинами на асфальті дві короткі чорні риски. Елітна машина, не блимнувши поворотниками, повернула направо, й уже встигла розчинитися за обрієм, коли «Land Cruiser» Марини поважно під’їхав до роздоріжжя, кілька разів підморгнув світу лівою фарою, й повернув у вказаний бік. Кожен наступний метр наближатиме нашу героїню до мети. В той час, як її пихатий суперник ще швидше віддалятиметься від тієї Оксанівки, що у Двоєводському районі. Скориставшись недолугістю секретарки, Марина скинула Жорику геолокацію іншої Оксанівки – тієї, що знаходилася на протилежному краю мапи нашої великої, прекрасної країни. Буде коротуну наука: коли зголосився брати участь у перегонах, першим чином переконайся, що стартуєш у вірному напрямку.
 
                РОЗДІЛ 2
                I
 
      Дорогою міркувалося жвавіше. Дарма у змаганні за крісло в президії її вважають аутсайдером. Вони помиляються, недооцінюючи дівчину. З владною, самовдоволеною посмішкою Марина пригадала одного з колишніх коханців, котрий практикував шибарі – мистецтво зв’язування статевого партнера під час інтиму. В ті хвилини вона була цілковито знерухомлена численними мотузками, але навіть у такому стані відчувала цілковиту владу над партнером, котрий губився, не знаючи, що роботи, а часом навіть починаючи панікувати. Свобода не в тілі, а в голові: раб лишиться рабом і на троні, цариця знатиме собі ціну і не маючи корони на голові.       
      Та, коли здається, що все йде чітко за твоїм планом, доля неодмінно кине на твоєму шляху бананову шкірку. У нашому випадку під шину «Майка Тайсона» потрапив гвіздок. Сталося це на самотній трасі міжміського значення. Скориставшись рятівним відео з «Ютyбy», в якому ґречний бувалий дядечко покроково розповідав як змінити колесо на запаску, Марина впоралася із завданням. Але не встигла як слід попишатися собою, як виявила, що й друга шина пробита. Довелося спочатку викликати евакуатор, а потім чекати у автомайстерні.
      Так минув день. Тож кермувала цілісіньку ніч, за винятком гігієнічних зупинок, аби вичавити з себе ті літри поганої кави, котрі видудлила, чекаючи результатів ремонту.
      Проте, якщо поміркувати, вночі подорожувати навіть приємніше. Траса майже порожня, спека відсутня, нескінченна дорожня розмітка налаштовує на медитативний лад. Рішучі карі очі дивилися уперед, де світло фар розрізало темряву, а сяйво мрій вимальовувало чудові перспективи.
      Кілька разів виникали нав’язливі думки штибу «а якщо нічого не вийде?!?», але наша героїня відмахнулася від них, наче від дошкульних ґедзів. Думки такого кшталту не личать переможцям. 
      На світанні в’їхала в Двоєводськ. Як підказала «Вікіпедія», це було курортне містечко, куди звідусіль стікалися люди на мінеральні води та лікувальні ванни. Саме тому тут була сила-силенна гігантських санаторіїв: як древніх та облущених, так і блискучих та нових. Зовсім скоро місто, що на дві третини складалося з відпочивальників, мало прокинутися, й загудіти тисячами голосів.
      І тут підвів «GPS». Він привів мандрівницю до розвилки на виїзді з Двоєводська, і почав стверджувати, що водійка прибула до Оксанівки.
      «Напевно, маршрути до таких дрібних Оклецьків Дідькодупівського району, не було прокладено з точністю до метру, чи навіть десятка кілометрів», - зрозуміла Марина.
      Довелося повернутися в пригород. Припаркувавшись біля ще зачиненої крамниці, вирушила у двір між кількома багатоповерхівками. Чуйка, що зустріне тут місцевих, не підвела. За пошарпаним столиком між пісочницею та іржавою дитячою гіркою у формі ракети сиділо двійко мужичків сумнівного соціального прошарку.
- Доброго ранку, - чемно привіталася дівчина.
- Який же він добрий? – не погодився чоловік з опухлим від зловживання оковитою обличчям. – Добрий – коли є чим похмелитися.
- Не підкажете, як проїхати до села Оксанівка? – натужно посміхнулася Марина.
- Не підкажемо! – відрубав хамлюга. 
- Якого чорта такій красивій мадамі їхати в те прокляте місце? – посоловіло вирячив очі товариш по пляшці.      
- Дай гроші на фунфирик сивухи, підкажемо маршрут, - розпочав торги перший алкаш.
- З терористами перемовини не веду, - фиркнула дівчина, повертаючись да авто. – Мають же бути тут адекватні люди.
      Ніби заперечуючи останні слова, доля підсунула ще одного лобуряку. Спрацювала сигналізація «Майка Тайсона». Виявилося, що біля її машини порався третій  «алко-мушкетер» з ватаги місцевих п’яниць. Цей зсутулений обірванець поставив на капот порожню пляшку з-під пива, й саме намагався просунити руку у привідчинене вікно, аби поцупити щось із салону. 
- Йо … ханссон Скарлетт! - філігранно завуалювала матюччя наша героїня, що намагалася відучитися від лайки, котра не пасувала майбутній представниці еліти. Вимкнувши сигналізацію, продовжила. - Ану відійшов від тачки, клятий люмпен.
- Люмпен? Чому зразу люмпен? – перелякано відсмикнув руку злодій. – Я не француз, а місцевий. А ви того …
- Чого того?
- Не спокушайте душу, ослаблену вживанням напоїв дріжджового бродіння.   
- Що ти верзеш?
- У вас там пляшка чогось … смачненького, - облизав білі порепані вуста нещасний, під оком котрого розтікався навсібіч синець, схожий на велику травневу калюжу. 
- Не до тебе зараз, - зітхнула Марина. – Забирайся геть! Хоча … почекай-но. Прислужишся – не викличу поліцію.
- Чим можу бути корисний? – виструнчився лахмітник, наче солдат перед офіцером.
- Як звідси проїхати до Оксанівки?
- До Оксанівки, - поплямкав язиком дядечко, наче намагаючись відчути слово на смак. – А-а-а! Сектанти!
- Чому сектанти?
- Тому що там живуть ці, як їх? Служителі пульту.
- Культу?
- Ага! Саме так.
- І що ж у них за культ?
- А пес його знає.
- То чого назвав їх сектою?
      Чоловік поманив Марину брудним вказівним пальчиком, на якому з-під жовтого нігтя виглядав шматочок обгортки від копченої ковбаси. Прошепотів:
- Люди, що приїздять звідтіля за покупками, дивні.
- І в чому ж їх дивність?
- Вони … щасливі.
- В сенсі?
- Ну от ви роздратовані, я – виснажений, усі навколо заклопотані. Словом, ми – нормальні! А Оксанівці … Всміхаються, розмовляють лагідно і не йдуть на конфлікт. А як так жити? От я кажу своїй жінці Зінці: Зінка! Я тебе, лярву космату …
- Мені це нецікаво! – задушила  в зародку епос про життя місцевої алкашні. – Куди повертати на роздоріжжі? Там відсутні дороговкази.   
- Минулоріч ми з кумом їздили на Оксанівську ферму за продуктами. Займалися перекупом. Зараз пригадаю. Запам’ятовуй: на роздоріжжі – наліво. Далі – кілометрів з десять прямо. Коло ставка повернеш направо, і мандруй собі аж доки не прибудеш куди треба.
- Не набрехав? – зиркнула фірмовим поглядом, красномовнішим за сто тисяч погроз.
- Ображаєш. Що я – депутат, чи ще якийсь бузувір? На пляшку даси? Труби горять.
- Перетопчешся. Горілка шкідлива.
- Але ж така смачненька … - замріяно облизнувся двоногий «GPS».
 
II
 
      Звернувши у потрібний бік, рішуче натиснула ступнею на акселератор. Металеве серце «Майка Тайсона» хижо загарчало, й масивний автомобіль нестримно помчав заміськими шляхами. Дороги хаотично розповзалися навсібіч, наче змії, але досить скоро дійсно вдалося надибати щільно порослий очеретом ставок, де повернула направо. Коли минуло близько години, Марина почала підозрювати, що питущий бузувір обдурив її. Аж ось помітила на полотні смарагдового пагорба округлі білі плями - наче велетень розсипав попкорн. Придивившись, усвідомила, що це отара з півтисячі овечок. Поруч мирно паслося стадо - кількасот чистеньких, огрядних корівок, дотепно розфарбованих природою плямами білих, чорних та червоних кольорів. Двійко юних пастухів – дівчинка та хлопчик – затіняючи долоньками від сонця очі, приязно помахали водійці «Лендкрузера», котра, не без приємності, помахала навзаєм.
      Виїхавши на пагорб, наша героїня на мить зупинилася. Побачене змусило застигнути у дивному зчудуванні. Внизу -  у широкій, затишній долині – розкинулося безліч невеличких будиночків, поряд з якими зеленіли охайне подвір’я та невеличкий город. Хатинки були збудовані з дерева, проте на кожному даху чорніли панелі сонячних батарей та біліли круглі супутникові тарілки, здалеку схожі на повзучих по стріхам равликів. На центральній площі виднілися контури кількаповерхових цегляних споруд, за якими простягалися довжелезні лабіринти скляних парників. За невеличким тремтливим на вітру гаєм блищало спокійне плесо річки, котра втікала вдалечінь, зливаючись зі сліпучою вранішньою блакиттю неба. За річкою можна було роздивитися доглянуті сади, у котрих – поза всяких сумнівів – хрущі над вишнями гули, але на величних полях за ними замість плугатарів з плугами ріллею йшли сучасні трактори, викреслюючи за собою довгі чорні лінії, наче олівці вправного кресляра.
      А ще тут було ідеальне асфальтне покриття – гладеньке, наче яєчна шкарлупа. 
      Нагадавши собі, що приїхала сюди не милуватися Божими пасторалями, а дряпатися нагору кар’єрною драбиною, поїхала в долину, де скрізь їй зустрічалися ввічливі усміхнені люди. Доброзичлива жіночка, що саме вивішувала сушитися білизну, на запитання як знайти господаря, вказала у потрібний бік, побажавши гарного дня. У вказаному напрямку натрапила на сивочолого дідуся, що рибалив, вмочивши цибаті ноги у тихий плин річки.
- Доброго ранку, - кивнула Марина.
- Доброго, доброго! – беззубо, проте ласкаво посміхнувся літній чоловік. – Якщо пані має намір покупатися, далі за течією є чудовий піщаний пляж. Бачте, тут трохи замулено.
      Дівчина відсахнулася, помітивши у воді товстеньку вертку п’явку, що саме зникала, занурюючись у густу маслянисту твань. Верхня губа міської жительки мимохіть спазматично сіпнулася від огиди.
- Не бійтеся, - помітив новий знайомий відразливу реакцію, - Тутешніх п’явок недешево купують лікарі з усього світу для гірудотерапії. Ось навіть вчора приїздила делегація з Монако. Залишилися задоволеними нашими кровопивцями. Я запропонував пану господарю ще й місцевих комарів французам продати. Він обіцяв подумати.
- То ви не господар? – трохи засмутилася дівчина, котрій імпонувала думка вести перемовини з цим незлостивим мужичком.   
- Я? Ні! Чому ви так вирішили?      
- Напевно, тому що ви з ним схожі за віком.
- За віком? Хе-хе, скоріше за вдачею. Наш любий ґазда онтамочки – на щоранковому обході фермою.
       Подякувавши, вирушила далі. Не відрядження, а якесь роад муві з присмаком чи то легенької комедії, чи то підступного хоррору.   
 
III
 
      Коло хліву флегматично пощипував травичку міцний жилавий кінь сліпуче-білого кольору. Поруч кремезний молодий чоловік з оголеним торсом вправно перекидав вилами гній з землі до тракторного причепу. Спочатку Марина помітила широченні плечі та спітнілу від нелегкої праці спину. Аж ось велетень відчув її наближення, й розвернувся. Наша героїня зауважила сталеві м’язи преса та грудей. Подумала, що цей селюк міг би пречудово заробляти в стриптиз-барі. Тієї ж миті пожурила нестримну фантазію. Мусить думати про фінансові, а не тілесні справи, бо в іншому випадку сама піде тертися своїми цицьками другого розміру об холодний металевий пілон.
- Привіт! – кивнула новому знайомому. – Можеш провести мене до засновника Оксанівки?
- Доброго ранку, - простодушна посмішка співрозмовника не була позбавлена іронії, властивої людям, що намагаються здаватися менш розумними, ніж є насправді, - Можливо, я зможу бути для вас корисним, пані …?
- Марина, - для годиться відрекомендувалася дівчина, додавши голосу сталевості, - Повторюю: супроводіть мене до засновника селища.      
      Не схоже було, що чоловіка збентежив, або образив непривітний тон гості.
- Доведеться зачекати кілька хвилин, поки я закінчу свою справу. До речі, мене звуть Сомерсет.
-  Сомерсет? – приснула коротким смішком дівчина. – Знущаєшся?
- Знущаюся? Зовсім ні. Навіть не кепкую. У будь-якому разі Марина почекає, доки Сомерсет закінчить те, за що взявся. 
- Добре, - з нехіттю погодилася гостя, - Тільки швидше прибирай своє лайно.
- Воно не моє, - знову всміхнувся нахаба, - Коров’яче. Бачу, запах вам не до вподоби. Але, як каже наш народ, не соромно прибирати лайно. Соромно жити у лайні.
- Будь ласка, звільни мене від гучних банальностей. Не варто зображати аристократа духу посеред смердючої купи.
- Як вам буде завгодно. 
      Сомерсет швидко закінчив роботу, й гукнув водія, котрий завів трактор, й повіз продукти життєдіяльності корів кудись за виднокрай. 
- Якщо хочете прискорити справи, можете трохи допомогти, - запропонував голоторсий трудар.
- Попереджаю, що сцяки відрами вибирати не буду!    
- О-о-о, ні. Ми маємо технологічні ринви для стоку рідких випорожнень тварин. Поки я обмиюся та перевдягнуся, потрібно нагодувати Чекася.
- Чекася? Це знову якийсь жарт?
- Жодних жартів. Прошу пройти за мною.
      Зупинилися біля першої загороди у хліву. З-під стіни вискочило щось біленьке з рудими плямами на боках. Виявилося, що це крихітне теля. Запримітивши людей, малюк радісно підбіг до них, дриґаючи задніми копитами вище власної голови. Просунувши кудлату морду між дерев’яними рейками, почав мило цямкати великими вологими губами. 
- Ми нарекли його Чекасем, бо довелося довго на нього чекати. Він найменший та найслабший з приплоду. Тож тримаємо окремо від інших. Ось, візьміть, - простягнув Марині пляшечку з молоком, на яку зверху була натягнута гумова соска. – Будь ласка, погодуйте крихітку, доки я сполоснуся в річці.
      Вибору не було. Тицьнула пляшечку тварині, й Чекась почав жадібно цмулити частування. Дівчина навіть відчула незвичну радість від тісного спілкування з природою.
      Поклавши спорожнену пляшечку до шафки, з якої її дістав Сомерсет, поспішила до річки, де її новий знайомий саме виходив на просторий піщаний пляж з чистої, прозорої річки, течія котрої стрімко відносила вдалечінь білу піну шампуню.
- Тепер я пахну морською свіжістю. Принаймні так стверджує етикетка гелю для душу. Сподіваюся такий аромат вас влаштує?
      Незлостиво пожартувавши, почав старанно витиратися великим махровим рушником.
- Тебе що бугай в тім’я хвицнув?!? – не втрималася Марина. – Скільки можна тягнути час?
- Бугай в тім’я? Смішно. До речі, був у нас тут випадок …
- Годі!
- Добре, добре. Швидше все одно не буде. Тож чи варто перейматися через те, що ви не здатні контролювати?
- Що ти верзеш?
- Ви витрачаєте енергію, нервуючи, та намагаючись зчинити сварку.
- А ти знаєш кращий спосіб поквапити вайлуватого селюка?
- Власне, так. Добре слово здатне змінити світ.
      Марина лише красномовно закатила під лоба очі, на що чоловік мовив:
- Шкода, власну душу іншому не поясниш.
      Потім він вдягнув чисті блакитні джинси, лляну сорочку, взувся у поношені кросівки, сунув вказівні пальці у рот, протяжно свиснув, і кінь миттєво прибіг на поклик, метляючи розкішною білою гривою. Чоловік з акробатичною вправністю застирбнув на жеребця, велів вирушати слідом за ним, і пустив коня учвал. 
 
IV
 
      Всупереч очікуванням, Марина заледве встигала на потужному «Майку Тайсоні» за вершником, котрий вправно маневрував на трасі та з неймовірною легкістю граційно вписувався у численні повороти. 
      Сомерсет привів її на чималу криту автостоянку, де вже перебувало з півсотні легкових автівок. Якщо це й була релігійна община, то вони тут точно не цуралися прогресу.
- Можете залишити свою машину тут, - мовив чоловік, - Маю намір провести вам невеличку оглядову екскурсію дорогою до батька.
- Батька! – вхопилася дівчина за почуте. – То ви всі тут його діти?
- Тож у ваші вуха вже влили отруту чуток! Людям подобається вигадувати, буцімто ми – страшна секта, що практикує темні ритуали. Мушу вас розчарувати. Ми не цілуємо козла у дупу, коли місяць уповні, і не виплясуємо на кістках. Такі танці властиві скоріше тим пліткарям, котрі мелють язиками, мов жорнами.
- Ти не відповів. Всі ви тут – брати та сестри?
- Батьком засновника називаю лише я. Бо він – мій батько.
- То я мушу перейти «на ви»!, - стурбовано зупинилася Марина, виходячи зі стоянки на дорогу. – І, певно, перепросити.   
- Ні, краще я перейду «на ти». А чому так змінилося відношення до мене? Чи собівартість людини нині вимірюється лише родоводом та грошима? Залежність від речей, а не від ідей, затьмарює розум. 
      Завівши жеребця на конов’язь, рушили далі. Кілька хвилин спускалися пагорбом у цілковитій тиші. Нарешті Сомерсет виснував:
- «Підступна» та «пихата».
- Що? – не зрозуміла Марина.
- Це ті два прикметники, котрими я б описав тебе, якби ти була героїнею книги. Але є ще третій прикметник: «чесна». Пообіцяй і надалі демонструвати цю якість, не зважаючи на регалії.
- Обіцяю. Ти відразу здався мені занадто розумним, як для звичайної людини.
- Звичайних людей не існує. Кожен з нас – окремий випадок чуда. Варто це зрозуміти, і на світ починаєш дивитися геть іншими очима. Але, судячи з планетарного масштабу лестощів, ти націлилася сподобатися мені. Не варто. Я поважаю кожного.
- Розкажи мені про свого батька.
- Найкраща людина, котру мені доводилося зустрічати. Я радий, що саме від всиновив мене.
- То ти …   
- Так. Сирота. Мене підкинули під його двері майже тридцять років тому. Він саме читав «Місяць і мідяки» Сомерсета Моема.
- То ось звідкіля дивне ім’я?
- Перший рік життя я відмовлявся спати, доки не почую принаймні розділ з книги цього письменника.
- А мене назвали на честь прабабці.
- Теж непогано.
- Кажуть, вона була відьмою.
- Прекрасна генетика! З твого дозволу, трохи розповім про Оксанівку. Ми маємо два десятки тракторів та комбайнів. Три сотні гектарів пашні, двадцять гектарів сінокосу, фруктові сади, овочеві та квіткові теплиці, чимале поголів’я овець та корів. Окремо тримаєм коней. Це соціальний проєкт для лікування дітей із психологічними розладами. Про кролів, качок та курей надто детально розповідати не стану.
- Це усе на продаж?
- Так. У цехах, що винесені за спальний район, робимо ковбасу, морозиво та сир. Усе розкуповується до останнього шматочка. Батько започаткував справедливий розподіл отриманих капіталів.
- Тобто, гроші дістаються людям? Це ж комуна?
- Зовсім ні. Вчення Карла Маркса тут ні до чого. Ми скоріше адепти ідей Адама Сміта. Під час розподілу прибутку враховується коефіцієнт трудової участі.
- А що то за цегляні споруди там унизу?
- Їдальня, поліклініка, супермаркет, кафе, бібліотека, кінотеатр.
- У вас і кіно крутять?
- А як же! Особисто я обожнюю німі фільми Бастера Кітона та Гарольда ЛЛойда, але ці ретроспективи проводимо раз на місяць. Мушу рахуватися зі смаками загалу. Голлівудські прем’єри виходять у нас раніше за великі міста.    
       Вони з’їли у кафе смачне морозиво місцевого виробництва, а тоді спустилися до парників, що тяглися на довжелезні кілометри. Тут метушилися жваві жіночки у бежевих уніформах. Вони зрізали та пакували у ящики незліченну кількість тюльпанів, троянд та хризантем. Усі усміхалися Сомерсету, а деякі з них ще й проводжали начальника закоханим томним поглядом.
       Коли «екскурсовод» зірвав найкращу білу троянду, Марина трохи зашарілася, вирішивши, що це - подарунок їй, але Сомерсет залишив квітку при собі. У іншому парнику нарвав букетик конвалій, що теж не дістався нашій героїні.
                Вийшовши манівцями до річки, сіли до дерев’яного човна. Попливли на той берег, дбайливо оминаючи біле, жовте й рожеве латаття. Сомерсет завиграшки орудував веслами, мов зубочистками. Недвижима блакить неба відображалася у рухливій блакиті ріки, і обидві ті блакиті підсвічували насмішкувату блакить очей Сомерсета.   
      Раптом Марина усвідомила непевність ситуації, у котрій опинилася: ледь знайомий мешканець дивного села супроводжує її в глушину, де ніхто не почує криків.
- Куди ти мене везеш? – наполегливо запитала вона.
- Не вважаєш, що варто було запитати до того, як сісти в човен? – можливо, в Сомерсета й було тіло Аполлона, але оцими своїми жартівливими фортелями він більш за все нагадував підступного витівника сатира.
- І все ж мені кортить знати.
- Ми пливемо на острів до мого батька. Як я і обіцяв.
- То він мешкає тут? Окремо від общини?
- Так. Він проводить тут більше часу, ніж мені хотілося б.
 
V
 
      Коли човен вдарився носом у пісок, Сомерсет вискочив на берег та подав руку супутниці, аби тій було зручніше зійти на твердь.
      Острів виявився мальовничим та виглядав первозданним. Солодкотривожний аромат польових квітів залоскотав ніздрі. Минувши невеличкий луг, увійшли в гай. Птахи тут співали так голосно, що починала боліти голова.
      Нарешті підійшли до невеличкого насипу землі під височезним віковим дубом. Сомерсет присів, турботливо змахнув з горбочка занесені вітром гілочки та листочки. Поклав букетик конвалій. Пояснив:
- Ось він – чоловік, до якого ти приїхала. Я попросив наших флористів вирощувати у парниках ці квіти для нього. Він їх дуже любив.
- Що за жарти? Коли це сталося?
- Минулоріч. Коли він повернувся з похорону своєї давньої знайомої, на честь котрої і було названо Оксанівку. Дуже давно між ними була приязнь. Він освідчився. Але вона не відповіла взаємністю. Почуття до цієї жінки батькові судилося пронести крізь усе життя. Напевне, немолоде серце не витримало скорботи.
- А чому немає пам’ятника?
- Батько завжди казав, що усі ці хрести та пам’ятники – то дурне. Той, хто любив тебе за життя, знатиме, де твоя могила. А нащо лишати нагадування про себе для чужих людей? Хіба що заради того, щоб, проходячи повз твої останки потренували математику, віднімаючи рік смерті від року народження.
- Мушу зізнатися, що мала до нього термінове питання.
- Я втаємничений в усі його справи. Можеш звернутися до мене.
- Колись давно він мав чималі успіхі у фізиці.
- Так, він казав про кошти, які отримав за свої формули. Складалося враження, що батько гидував тими фінансами.
- Гидував? Чому?
- Він завжди вчив мене, що світ предметів минущий, зате світ ідей – вічний. Його ідеї дали поштовх до будівництва космічних кораблів, електромобілів, створення інтернету, проте вони ж використовувалися і під час винайдення нових видів зброї.
- Будь-яке відкриття, якщо воно чогось варте, зацікавить військових.
- З часів неандертальців люди прагнуть вбивати один одного. Нічого не змінюється. Тільки засоби вбивства стають все більш досконалими. Альберт Ейнштейн якось сказав: «Не знаю, якою зброєю буде вестися третя світова війна, але четверта – палицями та камінням.»
- І все ж гроші є. Твій батько залишив заповіт?
- Так. Усе його майно успадкував я.
- У такому разі я приїхала до тебе. Ти просив бути чесною? Банку, у якому я працюю, потрібні ці фінанси. Ти маєш поїхати зі мною, щоб перерахувати їх зі швейцарських депозитів до нашої установи.
- Навіщо їхати? Якщо я погоджуся, можна зробити усе тут. Потрібен лише мій підпис.
- Боюся, не все так просто. Потрібна ціла зграя юристів, аби владнати справи із заповітом та зробити усе за всіма нормами міжнародного права. Твоя присутність обов’язкова.
- Що ж. Відповім чесністю на чесність. Дозволь переночувати з цією думкою, а вранці отримаєш відповідь. Ти виглядаєш стомленою, тож відведу тебе до одного з гостьових будиночків. Покімариш, приймеш душ, а увечері розділиш із нами трапезу. День тільки починається, тож у маю купу справ. А наразі потрібно зробити ще дещо.
      Вони вийшли з гаю, опинившись на іншому боці невеличкого острова. Тут Марина помітила ще один насип, в якому біля узголів’я лежав гладенький камінь, схожий на перепелине яйце, якби його зніс перепел, величиною з козу.      
      Сомерсет раптом остовпів, поринувши осклянілим поглядом вдалечінь. Вставши на одне коліно, поклав на могилу білу троянду.
- Тут теж  спочив хтось тобі дорогий? – поцікавилася Марина.
- Моя кохана, - мовив супутник зі щемом у голосі.
- Співчуваю. Вона була з ваших? Себто, з місцевих?
- Більшість так званих «наших» - заблудлі душі, що, як вміли, втікали від космічної самотності. Вона прийшла до нас, коли їй було 19, а мені – 22. І ми закохалися з першого погляду. Знаю, звучить як романтична комедія з «Нетфліксу», але так і було, і я не збираюся відчувати провину через те, що хтось може не розуміти моїх почуттів. Вміти кохати - це як мати музичний слух. Почувши ноту «до» третьої октави композитор її ні з чим не сплутає. Так і ми не сплутали ноти, почуті душею. Ти помиляєшся, якщо вважаєш, що я – млосний мрійник, котрий вигадав собі недосяжний ідеал, аби тягнутися до мертвої любові усе життя.
- Я так не казала.
- Але подумала?
- Просто вважаю, що усе це – легковажна романтика.
- А хіба буває інша?
- Часом і мене накриває тоскне відлуння мрій. Віддаю перевагу боротьбі із таким станом свідомості. То ви закохалися? І що було далі.
- Далі було півтора роки щастя. Хоча вона й нестримно згасала – наче остання вранішня зірка.
- Чим вона хворіла?
- Вона називала це недугом Фредді Мерк’юрі.
- Зрозуміло.
- Через це між нами були суто платонічні стосунки. Я був не проти розділити її участь, але вона …
- Не хотіла, щоб ти платив за її помилки?
- Мабуть, можна і так сказати. Це було нашим улюбленим місцем. Ніч після похорону я провів на могилі. Раптом небо спалахнуло сліпучим сяйвом, і на тому березі впав метеорит. Це не надто рідкісне явище у наших місцях. Я не схильний до містичного світобачення. Але переплив на той берег, і приніс камінь на могилу. Кохана цінувала влучні метафори. Це – одна з них: мандрівне космічне тіло, що майже вщент згоріло у ворожій для нього атмосфері, але подарувало світу яскравий спалах. 
- Красиво. Але минуло вже багато років.
- Дивно. Риси обличь всіх інших людей з часом стираються з пам’яті, стаючи невиразними, але її лице з кожним днем стає для мене все більш реальним. Напевне, тому що кожний прожитий день – незворотний крок їй назустріч. Шкода лише, що моя душа охрипла.
- Охрипла?
- Більше не співатиме чисті ліричні ноти у янгольському хорі закоханих.   
- У такому разі моя душа німа від народження.
- До того, як «заспівати», я теж вважав себе німим.
- І мені доводилося втрачати рідних людей. Після цього важко поставити життя на рейки, або хоча б зняти з паузи.
- Є три світи: минуле, теперішнє та майбутнє. З них реальний тільки один. Не пам’ятай, не плануй, живи зараз. Але не забороняй собі відчувати. Ніколи не забороняй собі відчувати.
- А я дотримаюся іншої точки зору. Пам’ять – це отрута, а отрути потрібно цуратися.
- Саме тому, що іноді пам’ять кусає нас, мов змія, варто дозволяти їй жалити.
- Навіщо?
- Аби потроху вироблявся імунітет. Інакше одного разу спогади можуть тебе вбити. Думаю, так трапилося з батьком.
- Хтось з відомих сказав, що життя – нестримна течія.
- Так і є. Підкоряйся течії, але не дозволяй течії підкорити тебе. А ще – пам’ятай про смерть. Постійно пам’ятай про смерть, - у тоні його пролунала відсторонена точність науковця. – Уся несправедливість нашого світу трапляється через самооману, буцімто ми житимемо вічно. А той, хто щоранку прокидається з розумінням, що цей день може стати для нього останнім, буде чесним перед собою та людьми, бо хто ж схоче прожити свій останній день кінченою мразотою?
- Цікава думка.
- Кожного разу за мить до того, як прокинутися, я чую плескіт весел. Сам човен ще десь далеко у тумані, але я знаю, що на ньому мене заберуть до себе ті, кого любив я, і  хто любив мене. Одного дня так і станеться, - голос його – затухаюча струна, - Одного разу так і станеться.
 
VI
 
      Марина була переконана, що заснути вдень їй не вдасться. Проте далася взнаки проведена за кермом ніч. До того ж у гостьовому будиночку було напрочуд затишно. Дівчина прийняла теплий душ і майже відразу вирубилася на цілий день. Як завжди, бачила уві сні щось уривчасте та беззмістовне: батьків, дитинство, туманне плесо річки. Перед пробудженням наснилося, що вона закидає совковою лопатою у причіп трактору велетенську купу доларів. А поруч коротун Жорик, Шеф та Шефиня чайними ложками длубаються у купі гною, сердито відганяючи докучливих ґедзів.
       Прокинувшись, солодко потягнулася, привела до ладу пелехату зачіску, вдягнулася та пішла шукати Сомерсета, котрого знайшла біля їдальні. Вже вечоріло, але було тепло. Тож чоловіки винесли столи на свіже повітря і склали їх у довжелезну вервечку, накриту сліпуче-білими скатертинами. Столи ломилися від апетитної їжі, неймовірний аромат котрої змусив шлунок нетерпляче стиснутися, наче боксерський кулак, а слинні залози почали скажено працювати, через що Марині довелося увесь час облизуватися, аби не стати схожою на слинявого бульдога.               
- Як спалося? – поцікавився Сомерсет, ставлячи печеного гуся між тарілками із сирною та ковбасною нарізкою.
- Чудово. Дякую. А що за свято?
- Кожен день – це свято!
- То у вас так завжди?
- Так. Якісно працювати важливо, але ще важливіше – якісно відпочивати. Бо інакше навіщо та робота?
- У місті ми працюємо, аби нас не звільнили. Життя витрачається раціонально – для накопичення капіталів. 
- Як на мене, краще витратити власне життя на життя.
- У вас тут все простіше. У бізнесових колах потрібно тримати на потрібному рівні імідж.
- Імідж? Себто - як тебе бачать інші люди?
- Саме так. Виграє той, хто найкраще жбурне золотий пил в очі.
- Незадовго до смерті батька, я спитав у нього, що у житті найважче. Він відповів: найважче бути тим, ким ти є. Не піддаватися чужим цінностям. Не стати відлунням, лишатися голосом. Старий, мов світ, рецепт щастя: дозволь собі бути собою, дозволь іншим бути іншими.
- А я певна, що я – це та, кого бачать оточуючі.
- Міркую собі так: помідор – це не овоч, а ягода, а гречка – не крупа, а букоподібний горіх.
- Що ти прагнеш довести?
- Від того, як тебе називають інші, ти не перестаєш бути собою. Значить, бути – важливіше, ніж здаватися.
- Якщо помідор краще продається у овочевому відділі, ніж у ягідному, то йому варто прикинутися овочем.
- Невже мета життя – якнайдорожче себе продати? - подарував їй співчутливу посмішку Сомерсет.
- Ти про духовні цінності? Ці полюції душі мене не надто цікавлять. Світом правлять гроші. Золотий трон має більше влади, ніж золоте серце.
- Пропоную продовжити цікаву дискусію на повний шлунок, - господар висунув стілець, припрошуючи гостю до столу. – Наполегливо раджу скуштувати наших карасів у сметані. Маємо кілька власних ставків, де вирощуємо найсмачнішу рибу в країні.
      Коли численна юрба нарешті всілася, Марина заледве могла роздивитися інший край неозорого столу. Сомерсет, що сидів праворуч від неї, підвівся.   
- Пані та панове! – підняв він бокал червоного вина, мов досвідчений диригент палочку, - Усім смачного. Як казав у таких випадках мій батько: подякуйте за ще один чудовий день богам, у котрих віруєте, та людям, яких любите!
      Пригубив багряний напій під схвальні вигуки общини.
      Зазвичай Марина притримувалася дієти, аби бути тією, від якої перехоплює подих. Але несила було відмовитися від соковитої шинки, смаженого на вертелі поросяти, фаршированої щуки, вареників з вишнями та, певна річ, вина, яке тут – яка несподіванка! – теж робили самі з найкращих сортів винограду.
      Ласуючи яблучним пирогом, нишком зиркала на людей, котрі привітно спілкувалися між собою, жартуючи й посміхаючись. Діти швидко поїли, й влаштували на галявині ігри у фрісбі, футбол та бадмінтон. 
- Вони усі – місцеві? – поцікавилася дівчина.
- Так. Але корінні мешканці – лише дітлахи. Наш автобус щодня відвозить їх до Двоєводської школи та назад.   
- А дорослі? На їх обличчях, попри усмішки, бачу печатку життєвого досвіду.
- Так і є. Усі вони – мандрьохи, котрі знайшли дім. Більшість тутешніх жінок втікали від жорстоких чоловіків, а чоловіки бігли від закону та самі від себе. Батько особисто спілкувався з кожним, перш ніж прописати в Оксанівці і дати дім та обійстя. У нього був рідкісний дар – бачити у людях найкраще.
- Довіра довірою, але у всіх у них є секрети!
- У кого в душі нічого не сховано, той вважай і не жив. Ти ж сама маєш таємницю.
- З чого ти взяв? – вдала, що здивована. 
- Здогадався.
- У такому разі мені краще мовчати.
- Слово – наклеп, мовчання – брехня.
- То що ж робити?
- Слухати.
      Тим часом усі понаїдалися. Худезний чоловік навпроти по-легіньськи зсунув набік крисатий солом’яний капелюх, підморгнув комусь, і йому миттєво простягнули стареньку заяложену гітару, що виблискувала сріблом струн. Таким же сріблом блищали передні вставні зуби співака. Він узяв кілька акордів, перевіряючи налаштування інструменту. Діловито підкрутив кілки на грифі. Неквапно виструнчився, розуміючи, що увага усього столу зараз прикута до нього. Марина очікувала почути місцевий фольклор, чи блатну «пожалєйку» про тюрму та вертухаїв, натомість з перших нот впізнала знайому мелодію. Співак затягнув дзвінким ліричним тенором «Let it be», та настільки вправно, що, заплющивши очі, можна було переплутати з оригіналом. Ще й на приспіві уся община підспівувала злагодженим хором.
- Здивована? – «прочитав» емоцію Сомерсет. – Це наш Льоня Леннон. Вів життя міфічного трикстера – був спритним шахраєм та злочинцем. Коли «присів» на сім років, відкрив для себе музику, що стала його релігією. З нуля опанував гітару та досконало вивчив англійську, аби розуміти, про що співають улюблені гурти. Його поглинула музика. А повністю віддатися чомусь – не найгірший спосіб прожити життя.   
- Вражає, - зізналася дівчина, - Але це скоріше виключення з правил.
- Кожна людина на планеті – виключення з правил. Якось Льоня зізнався мені, що у важкі миті життя думає: як би на його місці вчинив Леннон. Так само, як ревні віряни міркують: як би вчинив Ісус, Будда чи пророк Муххамад. Шляхи до спасіння можуть мати різні назви на мапі земного буття, але приводять до спільної точки вічного життя.   
- Засновник «The Beatles» - не найгірший порадник.
- Ну, одного разу Джона Леннона під час вечірки бомонду надто бісила якась топ-модель гламурного журналу. Тож легендарний рок-н-рольник спорожнив свій сечовий міхур у її алкогольний коктейль, а потім увесь вечір з насолодою спостерігав, як красуня цмулить лонг-дрінк з пікантною добавкою.      
- Фу-у-у! Головне - не розповідай про цей сумнівний подвиг кумира Льоні-Леннону.
- Не буду.
 
VII
 
      Вечеря закінчилася, коли було вже зовсім поночі. Марина зголосилася допомогти зібрати та перемити посуд. Коли закінчила, яскраві світлячки вже літали над кущами, підіймаючись вище, де зливалися із сяйливими зірками. Солодкоголосо співали цикади.
     Сомерсет чекав її на ґанку.
- Показати тобі нашу ніч?
- Я не проти.
      Вони задерлися на пагорб, звідкіля було видно крони дерев, вогні у вікнах хатинок та величезний виразний місяць, котрий срібним ковшем черпав воду з річкового плесу. 
- Ти здаєшся напруженою, - помітив чоловік, - Досі думками у справах?
- А як інакше?
- Раджу сконцентруватися на тому, що можеш зробити тут і зараз.
- А що я можу?
- Дозволити собі відпочинок, аби потім продовжити боротьбу.
- Боротьба та відпочинок здаються мені речами неспівмірними, більш того – несумісними. Коли вже хочеш відволікти мене, то втамуй цікавість.
- Залюбки.
- Ти казав, що в Оксанівці мешкають представники різних конфесій. А ти релігійний?
- Ні. Я атеїст, що вірить в людину.
- У такому разі твоя віра приносить одні розчарування.
- Не завжди. Хоча вірити в людей дійсно важко. Щодня ця віра зазнає мільйон випробувань.
      Легкий південний вітерець прошепотів комплімент на вухо пишній акації, під якою сиділи опівнічні співрозмовники. Вдячно затріпотіло листя.
- Це місце навіює домки про  вічність , - мовила Марина, опинившись під владою меланхолії, - А ще – спогади про дитинство. Тоді я мріяла вирости, прочитати усі на світі книжки, і стати найрозумнішою на планеті.
- Шляхетна мета. Хоча, як на мене, бути добрим краще, ніж бути розумним.   
- Нісенітниці! Бути добрим у цьому ворожому світі – значить добровільно позбавити себе шансу стати щасливим.
- А навіщо бути щасливим, якщо усі навколо – нещасні? 
- У цьому сенс сучасного життя із соцмережами та прагненням залізти вище та вдягнутися краще. Це ж ринкова економіка!
- А хіба на ринку затишно? Я уважно читав праці Кейнса, Беббіджа, ба навіть Енгельса, хоча цей бородань був тим ще розтелепою. Усі вони прагнули виміряти успіх грошима.   
- А чим ще його вимірювати?
- Бажанням щоранку починати новий день з мріями та планами, а ще - вмінням жити одним подихом.
- Фінансова подушка, нерухомість, успішність – усе це мотивація ставати краще.
- Це той випадок, коли сума сенсів у підсумку дає абсурд. Батько часто повторював, що кожна людина окремо – геній, а усі разом – натовп ідіотів.
      Марина задумалася. А потім слова вирвалися назовні перш ніж вона встигла впоратися з почуттями.
- Так вважав і мій батько. Піклувався про інших. А що отримав натомість? Він був директором заводу. Коли справи пішли кепсько, міг розпустити працівників, розпродати виробничі потужності, і безбідно жити багато років. Але він прагнув зберегти робочі місця. Стверджував, що за спиною кожного робітника – родина, котру потрібно годувати. Тож узяв кредит під крамольні відсотки. Зрештою втратив бізнес. Банк продав майно «з молотка». Новий власник здав конвеєри на чермет, а будівлі розібрав на цеглу. У татка не витримало серце. А за спиною в нього теж була сім’я -  ми з мамою, котра відтоді мусила працювати прибиральницею, аби вивчити мене. Ти хоч розумієш, який сором заходити у крамницю з одногрупниками, і бачити, що твоя мама у позі зю драє підлогу за мінімальну зарплату. Бо в маленькому місті немає іншої роботи. А в неньки, між іншим, було три вищих освіти: бакалаврат бухобліку, та магістратура економічного та юридичного факультетів. І з усім цим вантажем знать гарувати на «дядю»! Ганьба!   
- Не бачу нічого ганебного. Тяжка праця – це привід пишатися. 
- Тоді я заприсяглася собі …
      Второпавши, що бовкнула зайвого, фізично прикусила язик.
- Мені прикро, що так сталося з вашою родиною. Але твої батьки робили те, що робили, з любов’ю. А любов – це завжди набуток. 
- Набуток? Ну звісно! – нестерпно захотілося сказати щось ущипливе, - Ось ти втратив кохану. Це теж набуток?
- Так, - з благородною стриманістю відповів чоловік, - Чи у багатьох у житті було справжнє кохання? А взаємне?
- Ладно, не зважай. Не хотіла тебе образити.
- Хотіла. Це захисна реакція на біль. Я ціную чесність, тому не тримаю зла. Пропоную піти спати. На світанні я дам відповідь стосовно твоєї справи, попередньо зваживши усі «за» та «проти». А зараз проводжу тебе до гостьової хатинки.
 - Я знайду дорогу сама!   
 
VIII
 
      На світанні її розбудили солов’їні трелі за вікном. Прокидатися під звук такого будильнику виявилося приємніше, ніж під звичний гул авто. У ванній кімнаті знайшла залишені для неї нову зубну щітку, пасту та чистий рушник.
      Вийшовши з душу, помітила на столі горнятко молока, свіже масло та щойно спечену (ще гарячу) булочку. Саме закінчувала ласувати, коли на порозі з’явився Сомерсет.
- Тук-тук. Доброго ранку. Смачного.
- Дякую, - проковтнула останній шматок випічки Марина, - Сподіваюся, це не вибачливий сніданок?
- Вибачливий сніданок?
- Ну, коли підсолоджують гірку пігулку правду. Ти ж не скажеш, що добряче усе обмізкував, і вирішив не їхати?
- Що ж, я справді добряче усе обміркував. Ти лишила мене на поживу сумнівам. Впоравшись із ними, я виснував, що моя життєва філософія змушує часом підкорюватися течії, а іноді плисти проти неї. Думаю, наразі маю перший випадок.
- То ти їдеш зі мною?
- Так.
- Ю-хуууу! – радісно підстрибнула дівчина, відразу схаменувшись, - Перепрошую. Це непрофесійно з мого боку.
- У сучасному світі непрофесійно виявляти щирі емоції, зате маніпулятивні практики вважаються вершиною спритності розуму.
- Так і живемо.      
- До того ж, щось у цій справі здається мені загадковим, а я люблю розв’язувати головоломки. Це тримає мозок у тонусі. 
      За годину по тому Марина виїхала з Оксанівки на своїй кремезній «Тойоті». За нею на відповідній дистанції рухався спадкоємець мільйонів на непримітному сіренькому «Шевроле», випущеному півтора десятиріччя тому.
 
IX
 
      Опівдні зробили першу зупинку у придорожньому кафе. Пройшли повз компанію з трьох чоловіків, що саме розкладали на підвіконні поламану ковбасу (не мали ножа, аби порізати) та старанно розливали у пластикову тару горілку, аби – Боже збав! – ні краплі не пролити.
      Наші герої сіли з кавою та хот-догами під велетенським яскравим білбордом, з якого їм звабливо підморгувала жінка в образі Клеопатри, щедро простягаючи піраміду, викладену з пачок доларових банкнот. Над нею жовтими літерами майорів напис: «Казино «Золоте руно»». Трохи нижче гасло: «Не будь як той трудар-лошара. У нас тебе чекає шара!»
- Хоч би посоромилися. Клеопатра була царицею Єгипту, а легенда про золоте руно - з давньогрецької міфології. Ця картинка – найкраща ілюстрація сучасної Великої мрії – нічого не робити, але мати усе, - з неприязню глянув на білборд Сомерсет.
- Що поробиш? Люди люблять халяву.
- Нічого в житті не коштує дорожче за так звану дармівщину! Реклама продає міражі за ціною дзвінкої монети людських життів. А все тому що ці життя позбавлені сенсу існування.
- Зараз геть усі смисли нівельовані. Звісно, окрім грошового еквіваленту успіху.
- Душа наїлася, та бреше. А бреше як! І те і се.
- Що? – не второпала дівчина.   
- Це з вірша мого улюбленого поета – Миколи Вінграновського.
- Ніколи не розуміла поезії. Маєш, що сказати, скажи як є. Нащо ото будувати палац там, де вистачить халабуди.
- Найважливіші речі часто здаються несуттєвими.
- Як на мене, усі ці потуги розуму народити щось безсмертне та фундаментальне – усього лише пшик. Мильна бульбашка, не інакше.   
- Ти думаєш про порожнечу сенсу, а потрібно міркувати про сенс порожнечі, - докірливо мовив співрозмовник. 
- Який сенс може бути у порожнечі?
- Який забажаєш.
- Не розумію твоїх абсурдистських сентенцій, - пишномовно відповіла дівчина – нехай знає, що вона теж на парах з філософії не лише цятки мушиного посліду на шпалерах рахувала. 
- Можливо, вдасться переконати тебе демонстрацією, - тицьнув вказівним пальцем на щойно придбану Мариною півлітрову пляшку «Коли», - Можеш наповнити її мінеральною водою?
      Дівчина владно посміхнулася, не розуміючи, що сама зачинила за собою дверцята пастки. Аби поставити розумника на місце, купила літр «Миргородської» із газом. Вилила у клумбу «Колу», і залила туди воду. Самовдоволено поставила результат своїх трудів опоненту під ніс:
- Вуаля! – як сказав би Рене Декарт. Чи то Евріка! – як відповів би йому Архімед.
- Quod erat demonstrandum! – як зауважив би їм обом Сенека. «Що і треба було довести»! – парирував Сомерсет, котрий, схоже, отримував від цієї полеміки щире задоволення. – Для того, аби наповнити пляшку прозорою водою, тобі довелося вилити з неї чорну рідину. Так і людина має стати порожньою, перш ніж наповнити душу світлом жаданого сенсу.
- А що робити до того, як зрозумієш це «одкровення»? – саркастично намалювала пальцями в повітрі невидимі лапки, узявши в них останнє слово.   
- Вдячно приймати будь-які обставини, незалежно від того, сприятливі вони, чи ні. 
- Вдячно приймати?!? – миттю звар’ювала Марина. – Ти читав безліч книжок, але так нічого і не второпав. Яка вдячність може бути життю, у котрого увесь час намагаєшся вирвати з пащеки кістку, як собака на смітнику!?! Тобі легко судити, син мільйонера.
- Мені не потрібні батькові гроші.
- Авжеж! А мені потрібні! – раптом схаменувшись, додала. - Чорт! Не найкращий спосіб перемовин з потенційним клієнтом, від якого залежить усе моє подальше життя. Як у таких випадках каже моя ненька: «Дискусійному клубу «Чорнорота баба» саме час завершити своє засідання».   
- Запевняю, жодне зі сказаних тобою щирих слів не вплине на моє рішення стосовно батькового капіталу. А зараз мушу відвідати з офіційним візитом королівство білого каменю?
- Королівство білого каменю?
- Це евфемізм унітазу, - розрядив атмосферу посмішкою Сомерсет.
      Тріо п’яниць коло підвіконня встигли добряче нажлуктитися. Їхній лідер – кремезне бурмило у покоцаних сонячних окулярах – у пошуках пригод не зміг вигадати нічого ліпшого за те, щоб голосно звернутися начебто до товаришів по пляшці:
- Ви тільки гляньте, що за франт! Біла сорочка, комірець стирчаком. Дядя, а в тебе крім комірця більше нічого, певно, і не стоїть?
      Адресат недолугих кпинів спокійно увійшов до вбиральні, не вшанувавши нікчем навіть побіжним поглядом.
      Марина також вирішила «облегшити душу» перед подальшою поїздкою.
- Куди прямуєш, кypвочко? – поцікавився задиркуватий хлоп. Очей його за чорними скельцями видно не було, але дівчина мала певність, що очі вилупка витріщаються на її груди.   
- Не твоє собаче діло! – відтяла вона. – Хоча порівнянням із тобою я ображаю собак.
- Цейво! Надто розумна?
- Я не винна, що виграла в генетичну лотерею.
- В яку ще лотерею?
- У яку ти програв.
- Та що ти верзеш, ляpво? Ні у що таке я не грав.
- Ти не надто кмітливий, чи не так?
- Зате сильний! – кивнув приятелям, що заіржали, наче коні, наступному жарту, - Захочу – впораю тебе на цьому підвіконні. 
- Шкода твоїх батьків. Вони, напевне, хотіли сина.      
      Цю образу телепень зрозумів. Намагався ляснути дівчину по дупі, але саме повернувся із вбиральні Сомерсет, котрий перехопив руку кривдника.
      Подальша веремія почалася і скінчилася за кілька секунд. П’яниця широко розмахнувся вільним кулаком, Сомерсет спритно ухилився від удару і наніс блискавичний висхідний аперкот супротивнику піддих. Той склався навпіл, наче вклонившись Марині, і рухнув до її струнких ніг. На запилюжений тротуар злетіли сонячні окуляри, в яких відбився веселий промінчик.
      Другий алкаш розбив об стіну пляшку, й кинувся з гострою «розочкою» на захисника дівочої честі. Отримавши потужний хук в обличчя, зронив саморобну зброю, позадкував, і по-дитячому незграбно гепнувся на дупу, задерши ноги сторч.
      Третє «поросятко» лише перелякано спостерігало за поєдинком. Сомерсет підійшов до нього, дістав з кишені штанів гаманець, відрахував десять тисячних банкнот, і поклав їх на підвіконня. Пояснив:
- У одного твого друга зламані ребра, у іншого – ніс. Це на лікування. Зможеш викликати швидку? 
      Тремтячий чолов’яга часто закивав на знак порозуміння. Коли наші герої пішли геть, у спину їм лунали прокльони та матюччя, що ставали чимдуж голоснішими по мірі віддалення безпосередньої загрози.
- Де так навчився махатися? – поцікавилася Марина, коли вони вже повернулися до стоянки.            
- В Оксанівці мешкає колишній чемпіон області з боксу. Після травми він підсів на заборонені речовини. Батько врятував його, узявши під своє крило. А він обучив усіх охочих мистецтву рукопашного бою. Зараз працює комбайнером, і переміг власних демонів у головній сутичці життя. У кожного є гарний бік.
- І в тих лобуряк, котрих ти щойно покалічив?
- Вони просто бояться.
- Тому й нападають?
- Сміливі люди зазвичай ввічливі. Шкода, ця ввічливість часто перекладається мовою юрби як слабкість. У нашої сусідки якось мешкав крихітний йоркширський тер’єр. Тремтливий песик боявся навіть власної тіні. Щодня вештався районом. Підходив до стіни чи паркана тильною стороною, вставав на передні лапи, а задніми підіймався якомога вище по вертикалі, і мітив таким чином територію. Хотів здаватися більшим. Так і люди часто маскують страх за грубощами. Лишається їх лише пожаліти.   
      Дівчина помітила, що очі рятівника знову стали тужливими.
- Згадав батька?
- Так. Я все кажу «нашої» сусідки, наче досі мешкаю із ним.
- Розумію. Деякі речі не помічаєш, поки не втратиш. Поїхали?
- Так. Дозволиш поцікавитися?
- Валяй.
- Ти часто кидаєш погляд на пляшку шампанського. Воно має для тебе символічне значення?
- Це не просто шампанське. Це бісів «Dom Perignon» за півтори штуки баксів. Я купила його на усі гроші, що в мене були, коли переїхала у місто. Заприсяглася, що відкоркую у той день, коли переможу зло. І, чорт забирай, мить тріумфу все ближче і ближче.
 
X
 
      До місця призначення дісталися увечері. Марина запропонувала скликати збори правління, але Сомерсет відповів, що вечір – зрадник, а ранок – порадник, і поїхав ночувати у скромний готель, хоча міг собі дозволити найкращий номер в області.
      Наступного ранку Марина з начальством чекала рятівника їхнього банку у конференц залі. Коротун Жорик, напевне, досі блукав гірськими дорогами Закарпаття, куди його відправила наша героїня на інший бік країни. Найкращий бій - той, якого вдалося уникнути. Щось таке писав славетний Сунь-цзи (Сунь-винь, як називали його одногрупники Марини на парах з філософії). Вона майстерно уникла прямої з ним конфронтації.
      Рівно о 9-00 у кабінеті з’явився Сомерсет у діловій сорочці та ідеально випрасуваних брюках. Каблуки блискучих туфель здалеку відлунили гучними впевненими кроками. Нащадок мільйонера потиснув руку Шефу, приязно привітався з Шефинею.   
      Марина простягнула йому стос паперів – договір співпраці. Пояснила:
- Наші юристи працювали усю ніч. Один підпис на останній сторінці, і усі капітали буде переведено зі швейцарських рахунків у «ІнвестКредБанк» під підвищену депозитну ставку. - Раджу ознайомитися з усіма нюансами й порадитися з правознавцями, перш ніж прийняти рішення, - порекомендував очільник.   
- У цьому немає необхідності, - чемно посміхнувся новий клієнт, - Я цілковито довіряю пані Марині, з котрою встиг заприязнитися. Певен, вона усе зробила професійно. До того ж, я не надто переймаюся долею цих коштів. Батько не надавав їм великого значення.
      Чоловік відкрив договір на останній сторінці. Дістав з кишені сорочки авторучку. Шеф від хвилювання послабив Віндзорський вузол на  коричневій у білу смужку краватці. Шефиня ласо облизала ботоксні губи. Марина прикусила язик, аби не крикнути новому знайомому: «Зупинись!».
      Сомерсет нахилився над аркушем, аби поставити підпис над рівною продовгуватою лінією. Аж раптом, наче схаменувшись, виструнчився. Мовив:
- Я трохи прочитав про ваш банк. Справи останнім часом не надто тішать, чи не так? Уся ця нескінченна вервечка скандалів.
- У нас дійсно з’явилися вороги, - мусив зізнатися Шеф, - Але з допомогою ваших капіталів ми все владнаємо.
- Жодних сумнівів, - все з тією ж привітною інтонацією провадив далі багатій, - Але у пресу просочувалася інсайдерська інформація, конфіденційність котрої має вищий рівень.
- І знову маєте рацію, - голос Шефині зрадливо затремтів, - Ми шукаємо «щура» у наших стінах. І будьте певні, знайдемо.
- Це навряд, - іронічно хмикнув Сомерсет.
- Чому?
- Бо я вже знайшов.
- Знайшли? І хто ж це?
- Особа, на котру б ви ніколи не подумали. Людина-невидимка.
      Керівники спантеличено переглянулися. У їхніх очах одночасно блимнула єдина думка: «Він геть божевільний!». За нею, майже телепатично, спалахнула інша: «Ну то й що? Гроші божевільного вартують стільки ж, скільки і фінанси психічно здорового нейротипового клієнта». 
- Хе-хе, - награно вичавив із себе безтурботну реакцію голова правління. Потім розстібнув ґудзик на комірці, почавши мимохіть чухати зморшкувату шию. – А чому не Людина-павук, чи Залізна Людина?
- Хоча б тому, що Людина-павук та Залізна Людина – вигадані персонажі. А Людина-невидимка просто зараз у цій кімнаті.
- І де ж? – підіграла глузливій інтонації колишнього чоловіка Шефиня, - Можливо, слід пошукати під столом?
- Свою роботу під столом вона вже виконала, і наразі працює за он тією шафою, - підніс вказівний палець до власних вуст у всім зрозумілому жесті, - Прислухайтеся.
      Запанувала тиша, у якій зрештою дійсно почувся тихий, монотонний звук: «Шкряб! Шкряб! Шкряб!».
- Певен, що ви зібралися у цій залі мінімум хвилин за п’ятнадцять до моєї появи, - продовжував власну думку багатій, спокійно походжаючи кімнатою, наче Еркюль Пуаро, що от-от розтлумачить невігласам розгадку страшної таємниці, до якої б без нього тут ніхто ввік не допетрав, - Але підлога під вашими підошвами досі волога. З чого можу виснувати, що Людина-невидимка буквально щойно пройшла поміж вами непоміченою. Бо ви, наївно вважаючи себе головними героями життєвого театру абсурду, забуваєте, що масовка – це теж категорія буття. І вам не завадило б повчитися у людей з  масовки наполегливості та працьовитості. Пані, дозволите запросити вас на авансцену?   
      Сомерсет зник за шафою, але за мить вийшов звідтіля, урочисто тримаючи за руку жіночку у непримітному темно-синьому халаті прибиральниці. Він вивів невисоку, худеньку працівницю у центр кімнати, наче приму-актрису на поклін укінці вистави. Жінка сперлася на швабру, котру так і не випустила з рук, як неодмінний реквізит обраної ролі. Вичікувально подивилася на самопроголошеного детектива. 
      Шеф вперто не йняв віри почутому:
- З усією до вас повагою, пане Сомер … як там вас …
- Сомерсет.
- Саме так. Пане Сомерсет, це смішно! Аби зібрати та передати компрометуючу інформацію, потрібно бодай трохи тямити у фінансах. – обсесивно-компульсивний розлад цього разу змусив бізнесмена нахилитися, й перешнурувати туфлі, бо виявилося, що вузлики були різної форми та розмірів.
- Ваша правда, тямити потрібно, - кивнув Оксанівський Холмс -  Наприклад, варто мати три виші освіти. Скажімо юридичну, економічну і … нагадайте, будь ласка, третю …
- Бухгалтерський облік та аудит, - сумно посміхнулася прибиральниця.
- Та що, в дідька, коїться?!? – насупилася Шефиня так сильно, що навіть товстезний шар ботоксу заворушився під шкірою її обличчя. 
- Це мати вашої талановитої підлеглої – Марини, - пояснив Сомерсет.
- Що за нісенітниці?!? – з награним зривом голосу спробувала заперечити дівчина, але помітила, що ненька починає тремтіти, підійшла, й обійняла ту за плечі.   
- Не второпаю, що це усе означає? – дошукувався відповіді керівник банку, знову і знову викладаючи олівці паралельно один одному, хоча ті настирливо намагалися розкотитися врізнобіч.    
- Ви побудували фінансову імперію на кістках мого покійного чоловіка, і таких як він – чесних людей! – прошипіла прибиральниця, й жбурнула у ворогів погляд, котрим можна було збити з ніг буйвола.
- Але ж ми нещодавно знайшли у будівлі ці, як їх? – намагалася пригадати очільниця, - Скажіть і я скажу …
- Жучки, - нагадав її партнер.
- Думаю, наші шпигунки розсували ті прилади скрізь, аби відвести підозру від себе. Розумно! Я б навіть сказав геніально! – з домішком незлостивої іронії поаплодував Сомерсет. 
      Шеф намацав позаду себе офісне крісло, і сів туди, схопившись за серце. Шефиня налила з карафки стакан пуеру, і принесла йому. Кілька ковтків трохи заспокоїли нерви.
- Підсумуємо, - підняв вказівний палець Сомерсет, - Аби помститися за коханого батька та чоловіка, Марина з ненькою влаштувалися в «ІнвестКредБанк», де багато років старанно працювали, виношуючи план помсти. За допомогою передачі компромату журналістам, вони підірвали імідж установи. Коли керівництво знайшло останній вихід у залученні капіталів одного (як їм здавалося) фінансово неграмотного селюка, Марина могла просто провалити переговори. Але вона вподобала собі інший шлях. Я певен, що цей товстенький договір на переказ коштів укладений компетентно. Я ж міг порадитися з юридичною фірмою. Та чи не були б ви такі ласкаві надати мені номер рахунку та МФО банку, на який мають бути перераховані мільйони?
      Шефиня взяла зі столу одну з виписок, обвела потрібні цифри жовтим маркером, і простягнула аркуш Сомерсету, котрий звірив надану інформацію з цифрами над поки що порожнім рядком для підпису.    
- Так я і думав. Вони не збігаються. Чи можете пробити по вашій програмі рахунок, котрий вказаний в угоді?
      Шеф схопив документ, відкрив ноутбук, здійснив перевірку, й прошепотів, побілівши від побаченого:
- Це особистий рахунок на Кайманових островах, і він зареєстрований … На моє ім’я …
- Так я і думав, - посміхнувся гість. – Стілець економічної стабільності під вами вже був розхитаний репутаційними втратами. А це мало стати зашморгом на шиї. Ви б сіли у в’язницю. Ваша екс-дружина – разом із вами, бо тут стоїть і її підпис, як особи-поручителя. Одна біда – я б теж отримав строк ув’язнення за незаконні міжнародні транзакції. Не думаю, що Марина має щось проти мене особисто, але, як то кажуть, винен сам Гореслав, бо де бились стояв. Чи не так?
      Дівчина відвела очі, не витримавши глузливого погляду. Сомерсет зробив паузу, необхідну для того, аби усі більш-менш прийшли до тями, а потім викинув останній – найдивовижніший - фортель:
- Мій батько прославився тим, що вмів мислити нестандартно, - спокійно мовив спадкоємець, підійшов до столу Шефа, й узяв з ноутбука угоду, - Там, де інші бачили проблему, він помічав нагоду. У чорному болоті пропащої душі він вирощував квітки білого лотосу спасіння. Тож я виконаю обіцянку, котру дав вашій співробітниці.
      І він схилився, й поставив свій розмашистий підпис у потрібному місці. Марина вихопила документ у нього з рук, і буквально вибігла з кабінету, разом із ненькою.
- А тепер я зникну з вашого життя, - вийшов у коридор Сомерсет, насвистуючи безтурботну пісеньку. 
      Шеф та Шефиня схарапуджено дивилися один на одного, беззвучно відкриваючи та закриваючи роти, наче велетенські карасі, котрих ураганом викинуло на берег.
 
XI
 
      За тиждень по тому Сомерсет коло хліву знову накидав вилами гній на причіп трактору. Час від часу задоволено позирав на обрій, де на тлі світанкової заграви аристократично пасся білий жеребець.
      За спиною почувся гуркіт мотору авто, що, судячи зі звуку, зупинилося зовсім поруч. Дверцята відчинилися й стукнули, зачиняючись.
- Доброго ранку, пані Марино! – не обертаючись привітався господар.
- Як здогадався, що це я?
- Або ти, або знову теля Чекась втекло, вкрало десь «Land Cruiser», і тепер катається Оксанівкою. Вірогідність другої події вкрай низька. А тебе я чекав.
      Розвернувшись, узрів свою знайому у легенькому квітчастому сарафані. Вона відправила за вухо скуйовджене вітром пасмо.
- Моєму візиту передувала жорстока внутрішня боротьба. Звідки ти міг знати, що я приїду?
- Іноді інші вірять у нас більше ніж ми самі.
      Дівчина дістала із сумочки останній аркуш угоди переказу мільйонів з підписами сторін. Підняла папір на витягнуту руку, чиркнула під ним запальничкою. Документ яскраво спалахнув. Коли вогонь догорів до пальців, Марина відпустила останній крихітний клаптик, той закружляв у повітрі, перетворившись на попіл. Попіл підхопив вранішній вітер, та розвіяв над лугом.
- Якщо спалиш нам хлів, муситимеш відбудовувати власноруч, - награно насупився чоловік.
- Ще чого! Сам відбудуєш. Усі кошти повернулися на рахунки швейцарських банків.
- «Шляхетна» та «велична».
- Що?
- Два прикметники, котрими я б описав тебе, якби ти була героїнею книги.
- Я не сама …
      Вона зробила запрошувальний жест рукою, і з автівки вийшла її мати. Цього разу вона була не в синій уніформі прибиральниці, а в довгій зеленій сукні. Сомерсет приязно кивнув жінці, посміхаючись.
- Гостьовий будиночок ще порожній? – ніби мимохідь поцікавилася Марина.
- Так, але май на увазі, що часто гостьові будиночки стають постійним житлом для наших гостей.
- То може і робота для нас знайдеться? Уявляєш, нас з ненькою звільнили з «ІнвестКредБанку».
- От нахаби!
- І ми такої ж думки. Подумаєш, намагалися зруйнувати їхню й без того хитку фінансову імперію.
- Нам потрібні оператори машинного доїння, доглядачі квіт у теплицях, повари. Щось підберемо по вашому бажанню.
- Дякую. І ще одне. Ти ж віриш у силу жесту?
- Звичайно, - здивовано підняв чоловік брови, - Але це ж поетичний прояв духу, а ти наче цуралася ліричних виявів у житті.
- Замовкни, і розділи із нами мить!
      Вона дістала з машини свою дорогоцінну пляшку «Dom Perignon». Поставила на капот три пластикові стаканчики. Пробка вилетіла з пляшки, іскристе шампанське наповнило тару.
- Що святкуємо? – поцікавився Сомерсет.
- Перемогу над злом! – посміхнулася Марина.
      Усі троє тріумфально підняли стаканчики вгору, милуючись, як у дорогому напої грає промінням безкоштовне сонце.



 Источник: poembook.ru/poem/3279240