Смерть, де тво жало?

 
                Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать
                Матвія 5:6

Не до тихого спокійного меланхолійного Дніпра – зараз (коли холоднючий, пронизливий вітрюган,  крутячи в повітрі перші сніжинки, продував її в тонюсіньке стареньке платтячко) Агнеса Вивезена підбігла до бурхливого, повноводного німецького Рейну.
 

Низенька,  чорнява юнка  давно все обдумала; хтозна-коли все вирішила. Спинившись край  берега, вона згадала матусю й сестричку, що зостались десь там, дуже далеко, в , окупованій гітлерівськими військами України. Востаннє ( напівсвідомо, механічно)  розгорнула єдину книжку, яку їй дозволено мати при собі  - «Святе Письмо». . Востаннє хтіла прочитати «Давидів псалом покаяння»   Але сльози (нестримні, незчисленні) туманом застели її волошкові очі.

Плачучи,  згорьована бранка почала щиро, мов зі своїм найближчим другом, стала з Богом розмовляти:


"O, mein God! Авве Отче! Батюшки (православні й їхні лютеранські), ніби, зговорившись, в
один голос вчать: “Самогубці, прямуючи в пекло, Царства Божого не наслідують!” Але я знаю, всім своїм
єством чомусь твердо переконана: Боже, Ти – Суддя Праведний. Ти, той, хто звідує найпотаємніші глибини
людських сердець. Чи не простиш, чи ти не зрозумієш мене, малесеньку беззахисну комашку, в цій чужій
країні, в цьому величезному світі? Хіба Ти, Господи, не бачиш: дати драпака—безглуздо? Спіймавши—
мене запроторять у трудовий концтабір. А там, звісно, ще гірше ніж тут, на собачо-ланцюжковій волі. У
мене ж сили і так—мов у Дюймовочки. Гос-по-ди, Ти видиш: іде війна. І кінця краю їй поки що, на жаль, не
видно. Совіти в кровавих боях—десь там на сході…(Власне, хіба ж воно дивно? Чи ми, волелюбні
слов'яни,--французи, щоб не вчинити гідного опору?) А я (худесенька, тонесенька стала, мов трісочка) з
голодом нидію-мучуся.. Красти-їсти потайки потрішечки, так, щоб моя господиня-німкеня не помітила—
Совість не дозволяє. Та й то! Невже мене врятують ті такі жадані поцуплені крихти, через які можна, “ох,
як ще й можна” загриміти в Освенцен? Тим паче, моя пані, неначе зовсім сказилася, точно, скрупульозно аж
до одуріння, виконуючи “священний циркуляр” свого шефа-коханця. Особливо стало нестерпно тепер, коли
вона отримала з фронту похоронку на сина – мого ровесника. Дивиться на мене своїми чорними
ненависними очима. Здається, ось зараз кинеться на тебе, і, мов тигриця, розірве на шматки, неначе це я
його…. Хоча! Як жінка жінці,я їйспівчуваю. Розумію.Хіба[вїїнещаснихочах] тоєсправедливо:годувати
мене, щоб я мала майбутнє? Чи не спокусилася б я помстися за свою дитину, коли була б на її місці? Хіба
можливо це передбачити? Ой, горечко тай годі! Ба, як вміло, як справно, мов на кораблі рабамигалерниками,
шайтан скеровує засліпленим Гітлером та Сталіним! Він бо прагне всіх “вбити, знищити,
погубити.” Ось і зараз він, нахабно зазираючи мені в вічі, злорадно хіхікає паскуда: “Ну, що? Моя взяла?”
Е, ні, люцифере! Ти не здолав мене: просто я сама не хочу повільно згасати в муках. Навіщо терпіти те, від
чого можна так легко позбутися? Декілька хвилин – і все… Ніяких мук, жодних страждань! Я врешті-решт
вийду з цього зачарованого кола!»

Агнеса гадала, що вона тут на чужині, в Німеччині, не виживе. Вивезена впала у відчай. Ні, не жити – мов
Шевченковій нещасній Катерині, їй бажалося зараз втопитися, вкоротити собі віку.

Наважившись, юнка стрибнула “у свій такий жаданий порятунок”. Пірнула в воді раз, другий, третій….
Однак бурхлива повноводна ріка, відносячи все далі-далі її від берега, ніби підкоряючись якійсь
всемогутній волі, немовби сама жаліючи бажаючу навіки спочити на дні, здавалося, навідріз відмовилась прийняти легесеньке тіло панянки…тіло панянки…

–Ви-лазь! Ви-лазь! Ти по-ба-чиш ще ону-ків своїх. Я ви-ве-ду тебе зві-д-си. Не зав-ж-ди так бу-де,як єзараз
бу-де,--раптом невтонулій їй чітко вчувся тихий, ніжний, владний поклик

Агнеса ніколи нічого подібного не чула. Проте в ньому було скільки отчої любові, що віруюча втямила:
це глас Божий, який ні з яким іншим тембромii не переплутаєш, навіть якщо ти ніколи ніде його не чув.

“Ага! Я ще необхідна Господу на цій землі. Я потрібна своїм ще не народженим діткам,”—ледве-ледве, мов
щойно спросоння, зметикувала та, що ще мить тому хотіла втопитися, розпрощатися з білим світом, а тепер
схотіла жити, ніби раптом серед темряви загорілось світло.

«Боже, «воля твоя є блага та досконала». Але ж… Як мені вибратися з цієї річки, яка всмоктала на своє дно,
либонь, не одну таку, як я? Го-спо-ди, я ж плавати не вмію.»

«А втім! Хіба ж Ти, Владико, мов той лукавий пройдисвіт, щоб говорити неправду? Чи вже ж, коли Ти,
Творець неба і землі, всього видимого і невидимого, звелів «Най буде світло,» невже не стався ясен день?»

Юна християнка знала: «віра без діл мертва». Вона зробила руками рух, другий…Невідомо звідки
неподалік з'явився пароплав, і велика хвиля, що пішла від нього, винесла її до ще раніше такого
ненависного, пекельного, а тепер такого бажаного для неї узбережжя.

…Не утоплена, не русалка -врятована Господом, викараскавшись з води знесиленою, лігши на задубілий
пісок, знепритомніла… Тут так і знайшов її старенький ґазда-фермер, котрий мешкав у тому ж таки
німецькому селі..
.

Ще понад три роки вбивала, калічила людей війна. Ще понад три роки копирсала вилами гній Агнеса
Вивезена в хліву цього добродія. Та, маючи хліб та чорну бруднющу робу, дівчина немов не помічала свого
рабського становища. Вона, живучи вірою , уявляла собі молодого, високого, кремезного нареченого,
котрий веде під вінець її, гарненько вбрану в білосніжне… Що таке тимчасові, дочасні страждання наші,
порівняно з тою благодаттю, яку Господь явить нам у подальшому житті земному і в Царстві Райському
Своєму?

24 июня-2014
06 01. м. Київ. Али-лу-й-я! О.Беліченко

bmg7@ukr.net


  ПАМ'ЯТЬ

                Світлій пам'яті М. П. Папуші присвячую.

      

Тече вода із джерела.

Купає віти в ній верба.

А пам'ять знову поверта

Мене до рідного села.

Колись бабуся там жила,

Що доброю хату гріла.

Там народилось все святе:

Любов і Віра, і Надія.   

Минали роки за роками…

І вже маленькому мені,

Коли робив я перші кроки,

Село здавалось раєм на землі.

Немов крізь землю провалились

Той рай, бабусине добро,

Коли її могилку

Снігом білим замело.

Своєю долею живу я—

У світ відкритеє вікно.

Як тепло ніжно гріє

Мені бабусине Добро

                6 січня 1985 р. м. Цюрупинськ

 




Слава Богу, вечному и святому!
Мы восхищаемся Тобой во век.
Ты  сотворил весь  мир (творенье прекрасное)
И в сердце нашем  свет любви зажег.
    


Соколов Брод (укр. Соколів Брід) — село на Украине, основано в 1590 году, находится в Попельнянском районе Житомирской области.
Код КОАТУУ — 1824784802. Население по переписи 2001 года составляет 202 человек. Почтовый индекс — 13545. Телефонный код — 4137. Занимает площадь 1,152 км;.
ВИКИПЕДИЯ