Прогулянка. Потiк свiдомостi

 «…А він хотів зробити словом те, що  Сезанн робив пензлем … Нік пішов стежкою,  прямуючи до табору. Він ні про що не думав. Він зберігав щось у пам'яті.»
 
(Ернест Хемінгуей, «Про письменство», 1924 р.)


     Старе місто. Нове місто. Рідне і чуже одночасно … Щось залишається. Щось завжди залишається … Пройшов дощ. У мутних калюжах плаває клаптик небесної блакиті. Вулиця виводить до шкільної будівлі. Дев’ять років щоденного цькування. Але й перша закоханість. Недолугі спроби писати вірші: рими штибу «кохання»-«зітхання» … Щось залишається. Щось завжди залишається … Поросле будяками поле: колюче терня, фіолетові латки квітів чортополоху на сірому тлі. Ти бачиш під цим усім смарагдовий килим минулого. На ньому пасеться стадо корів. Росяними стежками твоє дитинство ганяється за пелехатим рудим псом, що безнадійно намагається вполювати зайця. Увечері - на цьому ж полі - футбол. Ви з однолітками змайстрували зі стовбуру старої осики ворота. Як на справжньому (дорослому) стадіоні. Потім ті ворота пустив на дрова місцевий пришелепуватий дідусь … Але щось залишається. Щось завжди залишається … Отут ти вчився їздити на велосипеді. Розпанахав литку гострим камінцем під час падіння. Вісім швів … Щось залишається. Щось завжди залишається … Велика, архітектурно невибаглива споруда технікуму, він же – філіал інституту. До екзаменів ти ставився серйозно. Занадто серйозно. Чи мали значення ті оцінки? Риторичне питання викликає посмішку, коли ставиш його сам собі. Участь у редакції учнівської газети, гурток творчої самодіяльності, пиятика. Якось ви усією групою прогуляли пари у «Пивному лісі». Був скандал. Погрожували відрахувати. Ти нікого не здав …Щось залишається. Щось завжди залишається … Центр міста: багатоповерхівки, дешеві ресторани-ригалівки, у котрих ти іноді гоцав під модні (читай – бездарні) пісні. Ти гидував усім цим, але йшов. Часом брав участь у бійках, втім, ніколи їх не починаючи першим. А потім сидів за столиком, пив вино, і писав вірші на серветках, ігноруючи гамір. Перебуваючи не там. Не там? А де? … Щось залишається. Щось завжди залишається … Трудові офісні будні. Дехто зі знайомих заздрить тобі. А ти тим часом тонеш в болоті замаскованої під посмішки зневаги та пліток. Гострі брудні язики шматують репутацію колег за їх відсутності; шиють із тих клаптів дрантя громадської думки. Ти здійснюєш нікому непотрібні розрахунки. Твоє начальство здійснює нікому непотрібні розрахунки. Твої підлеглі здійснюють нікому непотрібні розрахунки. Коефіцієнт корисної дії усіх вас разом і кожного окремо стрімко прямує до нуля, натомість нічим не обґрунтований пафос та почуття власної величі оберненопропорційно прямує до нескінченності. Вдень ти сидиш у зручному чужому кріслі. Ночами пишеш тоскні, щемкі рядки поета, загубленого у лабіринті прози … Щось залишається. Щось завжди залишається …Земля всотує останні краплі калюж. Парк. Існує міська легенда, що його саджали в радянські часи таким чином, щоб з висоти пташиного польоту дерева утворювали фігуру серпа та молоту. Навіщо птахам символи гнилої ідеології? Колись тут було іржаве «Чортове колесо». Місцеві казнокради здали його на чермет – напевне, вирішили, що дивитися з оглядового атракціону у цьому місці немає на що. Ти їх не винуватиш. Глибоко в душі ти з ними навіть згоден. Але кілька разів ти катався на тій скрипучій штуковині, і навіть бачив крони дерев, крихітних людей унизу, та – десь далеко – блискучий плес річки, схожої на холодну, довгу змію, що із благородною неквапливістю повзе між густими заростями очерету …Щось залишається. Щось завжди залишається … Ти кілька разів покидав це місто. Найбільш пам’ятний маршрут – Чехія. Дешеві хостели, котрі тут називали «битівнями», обличчя справжніх, «бувалих» людей, чесні очі бандитів, порядні вчинки повій, що мешкали поверхом вище, смак холодної поганки (так тут називають гречку) у черзі до мікрохвильовки. Одного разу у гамірному нічному клубі (хтось з приятелів притягнув тебе туди ледь не силоміць) ти робив нотатки для роману (уже в смартфоні, а не на серветці). Поруч зчинився рейвах з місцевими через якусь дівчину. Ти зламав три пальці об чиєсь тверде чоло та втратив два премоляри. Провів ніч у відділенні поліції в Градчанах. Ніхто ні на кого не заявив, і зранку ви пили на Карловому мосту холодний «Budweiser» з учорашніми ворогами. Браталися та сміялися. Ти вибачився за зламаний ніс і пробачив вибиті премоляри … Щось залишається. Щось завжди залишається … Довго крокуєш шляхами різних вулиць, схожих, наче сестри, яких ніколи не любили батьки. Спускаєшся в гай. Виходиш на луг, де колись – у синьому присмерку літньої ночі, під мовчазне обурення зірок та голосну згоду цикад -  Вона поцілувала тебе вперше … Щось залишається. Щось завжди залишається … Кроки твої відлунять. Ти рухаєшся, бо фізично не здатен зупинитися. Бо так усе тут влаштовано. Ти рухаєшся навіть коли стоїш, бо стрілки годинників не зупиняються, оберти планети не зупиняються, серце – поки ще – не зупинилося. Ти не любиш писати про власне життя. Вважаєш це профнепридатністю. Тобі миліший акт творіння – вигадування незнаних, нових світів. Але ти пишеш про себе, навіть якщо про себе не пишеш. Просочуєшся крізь текст, визираєш з-поміж рядків. Твій досвід (Хороший? Поганий? Чи варто взагалі оцінювати те, з чого складається буття?) живить білосніжні аркуші, з яких виростають літери, а з тих літер складаються слова. А за тими словами – ти: і перший поцілунок, і остання розмова, і втрачене (страчене) кохання. Усі життєві трагедії та комедії; біди й радощі; знайомства й поминки; усі побачені фільми та полотна; прочитані книги та написи у громадських туалетах; почуті пісні та анекдоти … Щось залишається. Щось завжди залишається …