Давыдыч украинский текст

Юхим Гальперін

ДАВИДИЧ
© U.S. Copyright Office TXu 2-392-48,October 10, 2024

1920 рік. Україна. Катеринославська губернія. Село. Ранок. 
Грюкає хвіртка. До двору заходять двоє чоловіків. Один кремезний, статечний у картузі та чоботях. Інший маленький, метушливий, у солом'яному брилі  та в постолах . Обидва в вишиванках. 
В дверях хати з'являється жінка. 
— Доброго ранку, Ганно, — говорить той, що в картузі. — Ми до твого постояльця. 
— То сідайте, а я зараз покличу, — каже Ганна і йде в хату. 
Гості сідають за стіл під грушею. 
З хати виходить, спираючись на палицю, невисокий худорлявий блакитноокий юнак років двадцяти. На ньому біла бязева нижня сорочка, галіфе. Босий.  На плечі накинуто френч без погон. Він наголо пострижений і через це виглядає ще молодше.
Гості скептично переглядаються. Мовляв, хлопчисько.
Юнак підходить до столу. Гості встають. 
Коренастий простягає руку.
— Гнат Горпенко. Староста села. А це мій кум Деркач. 
Метушливий теж поспішає здійснити рукостискання. 
— Дмитро, — каже він. 
— А ви, значить, Давидич, — каже Горпенко. У відповідь на здивований погляд юнака уточнює: — ну, вас так господиня зве. І син її, Петро, ваш хорунжий... Ото коли вас пораненого на одужання залишав. Просив мене, щоб Вас не кривдили
— Ну, це коли ваші деникинці відходили... — встряє Деркач. 
— Петро казав, що ви геройський офіцер — продовжує Горпенко — На Германьскiй георгіївським хрестом нагороджений.
Давидич киває.
— Та шо ви стоїте. Сідайте! — Ганна виставляє на стіл миски з салом, солоними огірками, яблуками, штофом самогону і кружками. — Ми тільки що поснідали. Але я швидко зараз яєчню зготую.
— Дякую, Ганно, але часу немає. Самі знаєте, що коїться. — Горпенко відсуває штоф. — У нас до вас, Давидич, справа. Тут на минулому тижні на село наїхав продовольчий загін . Гребуть, ****і більшовики, зерно! В цьому році урожай був добрий. І ми трохи віддаємо, щоб вони сильно не чіплялися. А тут третього дня трапилося... У Йосипа-кульгавого мішки з зерном продотрядовці виносили. А Христя, дружина Іосипа, у крик. За мішок схопилася і давай назад тягнути «Не віддам». Так китаєць-продотрядовець продармієць її кулаком в обличчя. Та й ще чоботом в живіт додав. Йосип не витримав і китайчу в морду засадив. А інший китаєць взяв і з гвинтівки... І Йосипа застрелив насмерть, і його дружину теж.
Ну, ми той... Зразу нібито нічого... А увечері, коли вони на шосе до повіту обозом виїхали, наші хлопці їх перехопили і постріляли. І все б нічого, але один з них, кiнний, втік, падлюка.
А оце сьогодні вночі від вірної людини прийшла вісточка, що в повіті дуже розлютувалися. Сам комісар Коган зібрав нараду...
— Вони вирішили на завтра влаштувати херальну експедицію, — встряє Деркач.
— Карательну, — поправляє Горпенко і читає з листка: «Чтоб другим неповадно было... Искоренить заразу. Это послужит уроком всем вокруг! В экспедиции мы задействуем не только бойцов продотряда и Чека, а весь личный состав советских учреждений в городе». Ці фрази — явно цитати з виступу комісара Когана — Горпенко вимовив російською мовою.
— Тож багато їх піде, — хитає головою Горпенко. — Передали, що китайців штук двадцять, латишів десяток, та й місцевих дурнів-більшовиків півтора-два десятки. І броньовик.
— А головне, — комісар Коган! Лютий паскуда! Жидяра ! — каже Деркач.
Тут він отримує від Горпенка стусана під ребро, мовляв, чи то не бачиш що із євреєм розмовляєш. І Деркач поправляється:
— Клятий Коган! Розстрілює направо і наліво.
— Ой, Боже мій! — зойкає Ганна і перехрещується.
— Коротше, — продовжує Горпенко, — Якщо завтра вони рано вийдуть, то до десятої ранку прийдуть у село... Ось так місяць тому більшовики спалили Тернівку. Та людей постріляли... Ну, так ми усіх хто із дітлахами сьогодні з ранку вивезли до сусідніх сіл по родичах, але в селі ще народу багато. Літні. Он і господині вашій пропонували поїхати. А вона «Не можу. У мене Давидич на постої».
Давидич мовчить.
— Тож кепсьскі справи! Спалять село. Та й вам, Давидичу, не відсидітися, — додає Деркач. — Ви ж білогвардієць.
— Та цить ти! — кричить на нього Горпенко. — Коротше, ми селом вирішили оборону тримати. Зброї в нас ого-го... Тут хто тільки не ходив. Німці, більшовики, Петлюра, Махно, Денікін, Шкуро, — загинає пальці, — Тож ми поназбирали... Патронів хоч відбавляй. І аж вісім кулеметів системи «Максим».
— Сім, — поправляє Деркач, — бо один, падлюка, заклинює.
— І хлопці у нас зі зброєю вміють упоратися. Тільки от оборону треба грамотно організувати.
— У них броньовик, трясьца їх матері! — знову встряє Деркач.
— Оце ми до вас, Давидичу, і прийшли, — каже Горпенко. — Ви ж бойовий офіцер... Хрест Георгіївський...
Давидич дивиться на господиню, на гостей.
— Зачекайте, — каже він і, накульгуючи, йде в хату.
Сидять, чекають. Горпенко бере яблуко з миски, з хрускотом відкушує.
— Гарні в тебе яблука, Ганна.
З хати виходить, спираючись на палицю, Давидич. У чоботях, френч застебнутий. Перепоясаний портупеєю, на боці кобура з револьвером. На голові офіцерський кашкет без кокарди. На грудях бінокль.
— Поїхали.

Дорогий читачу, давайте переведемо подих. Тут я, як заведено в сучасній літературі — гратися з послідовністю викладу — дозволю собі помістити передмову.
Справа в тому, що я тут не як автор, не як вигадник. Я — записувач .
У 1992 році ми з дружиною емігрували до Сполучених Штатів за статтею «возз’єднання сімей». Сестра дружини, з якою ми, власне, і возз'єдналися, порадила нам спочатку ходити до синагоги. Адже ми приїхали за єврейською лінією . І до того ж це соціальні контакти. А також безкоштовні курси англійської мови та продуктові пайки на єврейські свята. Та й рабин трохи говорить російською.
Ось ми і почали туди ходити. В один із днів до нас з дружиною підійшов рабин. Каже, що ось через два дні починається свято Песах  і що є такий єврейський звичай — обов’язково запрошувати на першу ніч свята гостей. Отож і вас запросив до себе містер Соломон Кац. Не заперечуєте? Ми не заперечували. 
В призначений час за нами заїхав молодий стрункий онук містера Каца. І ми поїхали. Приїхали ми на Лонг-Айленд. Навколо вже не було будинків. Тільки маєтки. Ось до одного з цих маєтків ми звернули, проїхали по затіненій алеї до будинку з колонами. Нас ввели в святково оздоблену залу, повну людей. Як пояснили, це все потомство містера Каца. Діти, онуки, правнуки. Дружину і мене представили сидячому за головним столом в інвалідному візку патріарху сімейства. Сивий вінчик волосся, притиснутий святковою білою кіпою . Дуже живі, не на свій вік, очі за окулярами.
Нас посадили за чудово сервірований довгий стіл. Їжі не було. Довго читалися якісь тексти. Пили по черзі чотири келихи вина та хрумтіли мацою. Діти відповідали на різні незрозумілі нам запитання. Співали пісні… Такий шум-гам. Як пояснив нам той же онук містера Каца, що сидів поруч за столом, все дійство йшло у повній відповідності з багатовіковою єврейською традицією. Соломон Кац жваво брав участь у застільній бесіді та всій церемонії.
Нарешті після дванадцятої ночі, на столі з’явилася їжа. Розкішна була вечеря!
Потім нас із дружиною відвели до гостьової кімнати, і там ми чудово виспалися.
Вранці дружина ще спала, а я вийшов до парку.
Сонечко світило. На галявині весело бігало зо два десятків представників наймолодшого покоління містера Каца. До мене підійшов той  самий онук і сказав, що дідусь хотів би зі мною поговорити. «Чорт!» — подумав я. Цього ще не вистачало. В такий прекрасний тихий ранок збирати мозок докупи і намагатися бекати-мекати англійською...
Онук провів мене до високої альтанки в тіні дерев з білими завісами, що колихалися на вітерці, де був накритий стіл і сидів у своєму кріслі-візку Соломон Кац.
— Чому надаєте перевагу? Кава, чай? — запитав містер Кац російською мовою з невеликим акцентом людини, що не часто її вживає.
— Каву.
Онук зрозумів, налив мені чашечку кави і пішов.
— Пригощайтеся. Тістечка, цукерки... Ви ж з України?
— Так. Родом із Дніпропетровська.
— Тобто з Катеринослава. І я звідти. Ми жили на Резницькой. була недалеко. Після гімназії , в 1915 році я закінчив прискорену школу прапорщиків і встиг на Першу світову. Під час Брусилівського прориву мене під Тернополем було нагороджено Георгіївським хрестом із присвоєнням звання підпоручика. Згодом, коли почалася ота заваруха з більшовиками, я подався до Денікіна. У свої дев'ятнадцять років командував сотнею. Коли Денікіна від Москви відбили, ми покотилися через Україну на південь. Під Катеринославом у бою мене поранило. До перевезення був негідний. Ось мій хорунжий і залишив мене в селі у своєї матері.
Це був кінець вересня. У селах закінчили збирати врожай. Вранці тумани. Війна йшла десь далеко.
Я тихенько приходив до тями. Відлежувався та ходив з палицею до річки і там бездумно сидів годинами. Мій хорунжий Петро у приватних розмовах звав мене «Давидич». Так і його мати стала мене звати. Говорила: «Давайте снідати, Давидичу». «Та що в хаті сидите! Прогуляйтеся до річки». «Холодного молочка будете?».
Ось там, у селі, і трапилась зі мною історія... Останнім часом я її часто згадую. Але самі розумієте, кому потрібні подробиці мого життя. Розповісти комусь із моїх дітей... Їм це буде незрозуміло. Як і взагалі всім довкола. Мій старий приятель Шмуель, рабин бруклінської синагоги, де ви буваєте, сказав, що ви не просто з України, а ще земляк. До того ж ви, як то кажуть, знайомі з перипетіями життя тiєї країни. І ще ви ж людина зі світу кіно. Так ото, якщо ви, звичайно, не заперечуєте, приділіть мені трохи часу.
Я не заперечив. Тим більше, що й оповідачем він виявився цікавим, та й історія захопливою. Почав він оповідання якраз із того, що ви вже прочитали — з приходу гостей.
— І ось я погодився взяти участь, — продовжив старий Соломон Кац. — Так, щоб не забути... Поки я одягав чоботи, долинуло через відкрите вікно: 
— Ну, пацан пацаном, — сказав Деркач. — На що він нам такий миршавенький? Та ще й жид. Ти ж, Гнат, сам бойовий. Усю Германську війну пройшов. 
— Я ефрейтором був, — відповів йому Горпенко, — а це офіцер. Георгія за просто так не дають. А що жид, так, знову ж таки, повинен добре мозком ворушити.
— Але це так, між іншим. Нотатки на полях... — посміхнувся містер Кац й продовжив розповідь:

Щоб одразу вразити, мене повезли спочатку до свого арсеналу, який вони влаштували в складi цукрового заводу. Ящики з гвинтівками, німецькі карабіни. Усе в заводському мастилі. Маса коробок з патронами і навіть ящики німецького вибухівки, а поруч із ними котушки бікфордового шнура. 
— Щось підібрали на полях, а щось хлопці на залізниці з вагонів натаскали. У господарстві все стане в пригоді, — казав Горпенко. — От тільки гранат замало.
— Та тут, — кажу я, — на роту зброї вистачить. 
— Це що, — додав Деркач. — Якщо по сусідніх селах пошукати, то й на полк збереться. Он в Парфьоновці дві гармати є і чотири ящики снарядів до них. 
Далі ми вийшли зі складу, пройшли по вантажній естакаді заводу, біля якої іржавіли три порожні товарні вагони. 
— Потужний був завод, — розповідав Горпенко, — господарі Бернштейни добре знали справу. Коли буряк визрівав, завод працював день і ніч. Цукор в мішки. І по вузькоколійці, ось в таких вагонах, все йшло на залізничну станцію. Це звідси верст тридцять. А оце як ця катавасія почалася, господарі все покинули та втекли. 
Так, за розмовою, ми вийшли прямо на в’їзд у село.
Місце це виглядало так... З повітового шосе, що проходило за пів кілометра від села, спускається дорога. На самому в'їзді до села стоять цегляні будівлі цукрозаводу. Праворуч тягнеться метрів на шістдесят цегляна стіна заводу та складу, біля якого стоять вагони. Ліворуч стоїть будівля заводської контори. Одразу за ним ярок. А ще дорогу на в'їзді у село перетинає полотно заводської вузькоколійки.
— Отут ми й робимо оборонний рубіж, — каже гордо Горпенко — Окопи повного профілю. Бруствери за статутом. Я ж у Германську єфрейтором був.
Справді, дорогу перекопувала група селян.
— В одну шеренгу ставай! — скомандував Горпенко.
Захисники вишикувалися в ряд. Шість-сім дорослих мужиків, а решта підлітки 15-16 років і кілька дідів.
— Чоловіків у селі мало залишилося, — сказав Горпенко, вловивши мій скептичний погляд, — Повибивало в Германську, а молодь розбіглася. Хто до Денікіна, хто до більшовиків, хто до Махна. Тож особового складу разом зі мною і Деркачем двадцять чотири людини. Але всі добре вміють стріляти. І не дивіться, що є старі. Он, дід Панас такі узори кулеметом малює.
Ну, перш за все, я зупиняю копання окопів. Пропоную пригнати на в'їзд ті три товарні вагони, які іржавіють біля складу.
Підганяють вагони. Показую, де їх поставити.
— Ого! — чухає потилицю Горпенко, — як це я не додумався.
Далі я пропоную вагони повалити. І так, щоб колесами назовні, у бік шосе.
— А навіщо валити? Дивись, як гарно стоять, — дивується Горпенко.
Я пояснюю, що інакше, як ви підкотили, так більшовики і відкотять.
Приводять биків, прив'язують мотузками до даху вагона. Підставляють під колеса важелі. І — раз! Бики потягли. Селяни підняли ломами колеса... «Стережись!».
Вагон перекидається. Відтак по черзі перекидаються ще два вагони. Проїзду немає. Ні для броньовика, ні для кінних. І об'їхати неможливо. З одного боку стіна цукрового заводу, а з іншого — його ж контора і далі яр.
Раджу Горпенку поставити по кулемету на дах заводу і на горище контори. А на випадок, якщо підуть в обхід з флангів, обладнати кулеметні гнізда там, де закінчується будівля заводу. А ще одну кулеметну точку за конторою, над яром. І туди ж перенести ящик із гранатами. Якщо полізуть, то можна буде зверху закидати їх гранатами. 
Слідом я пропоную насипати в мішки землю і закласти ними просвіти між вагонами, при цьому залишаючи амбразури для кулеметів та рушниць.
Тож селяни заходились будувати... Насипають землю в мішки, вкладають їх між вагонами. Діди споряджають кулеметні стрічки. Я підходжу до Горпенка. Тут же поруч одразу з'являється Деркач.
— Вибачте. — кажу я — Я вам поки не потрібен? А то Ганна Михайлівна з обідом чекає. Буде хвилюватися.
— Ага, — Горпенко в гарному настрої. — Як у нас на фронті казали: «війна війною, а обід за розкладом». Зараз вас Деркач відвезе.
— Та ну, — кажу я. — Ви тут з Деркачем командуйте. Можна, мене відвезе он той спритний хлопчина, з яким ви весь час сперечаєтесь? Ну, той що, коли вагони валили... Він усюди встигав. І мотузки в'язати, і биків запрягати. І командував «Стережись!» голосніше за всіх.
— Так це ж мій син Микола. Такий шкідливий виріс! Усе наперекір... Микола, шмаркач! — кричить сину, — Щоб під ногами не крутився... Переходиш у розпорядження Давидича! Піджени бричку! — і знову повертається до мене: — Це ж, дивись, яка грамотна оборона виходить. Просто фортеця!
— Барикада, — кажу я.
— Нам тепер броньовик не страшний, — додає Деркач, — і клятий комісар Коган не страшний!
— Ех! Ось тепер ні в'їзду, ні виїзду. Бар-Р-Р-ікада! — Горпенкові слово сподобалося — Законопатили село. Наглухо!
— А що, іншого в'їзду в село немає? — запитав я.
— Та! — махнув рукою Горпенко. — Який інший? Гей, куди кладеш? — крикнув він й побіг до селян, які підтягували до вагонів мішки із землею.
А ось Деркач за ним не побіг. Оце досі пам'ятаю, який він стояв тоді посеред всієї цієї метушні і, судячи з його обличчя, напружено й повільно опановував якусь думку, що посіла у нього в голові. Та у той момент я цьому не надав ніякого значення.
Приїжджаємо додому, обідаємо. Ох, які ж борщі варила Анна Михайлівна! Микола жаліється, що батько його гнобить. Що він уже дорослий. Шістнадцять років. А батько все ще за дитину тримає. І чоботи вже другий рік обіцяє. І дівчина у нього є, на якій хоче одружитися, а батько каже: «Підрости». А весною він ще, було, прибився до Махна, але прогнали. Теж казали: «Підрости».
Чесно кажучи, я слухаю його в піввуха. З того моменту, коли я побачив особовий склад захисників села, мене не покидало відчуття безнадійності затії Горпенка. Броньовик і більше півсотні озброєних до зубів китайців, латишів та іншого більшовицького зброду... У найкращому випадку вдасться протриматися години три. А потім... Тож мені би зібрати пожитки і, поки не пізно, податися з села. Але я вже вплутався і піти не маю права.
Підіймаємося з-за столу, дякуємо Ганні Михайлівні за обід, виходимо до брички, і тут мене напоумило задати Горпенку-молодшому те ж саме питання, яке ставив захопленому будівництвом барикади старшому Горпенку і метушливому біля нього Деркачу. Адже з географією села я не був знайомий. Нікуди не виходив. Тільки до річки. Ото і питаю Миколу:
— А є в село ще інший в'їзд? Ну, крім того, де добудовується барикада?
— Є, — без сумнівів відповідає той.
— Як?
— А з іншого краю села. Я зараз покажу.
Їдемо по вуличці. Зупиняємося біля якоїсь хати. Микола стукає у хвіртку і говорить бабусі, яка виглянула з двору:
— Тітко Марусю, можна в оборонних цілях до вас на город пройти?
Ми проходимо повз хату і переді мною відкривається вид на закрут річки і на дорогу, яка проходить повз село. Виходить вона звідкись із-за пагорба до міцного дерев'яного, з однією опорою у дні річки, мосту. Далі вона йде дамбою з крутими укосами іще по одному невеликому містку. Відтак спускається до розвилки. Там ліворуч — виїзд на повітове шосе, а праворуч — дорога до села, де зараз височіє барикада. Між дорогою і городами низина, що де-не-де поросла очеретом, яка навесні затоплюється під час розливу річки. За дамбою знову низина і далі високий берег річки, зарослий високими деревами. Відстань між городами та дорогою невелика. Метрів сорок. І стільки ж між дамбою та берегом річки.
— А цю дорогу, — розповідає Микола, — побудували якраз, коли я народився. Раніше воно як? Буряк з навколишніх сіл возили у сусідній повіт, на тамтешній цукровий завод. Бо щоб сюди її привезти, треба було великий гак робити. От наші Бернштейни взяли й проклали дорогу навпростець. А щоб навесні, під час паводку, її річка не розмивала, то насипали дамбу й вже по ній проложили дорогу. Два мости облаштували. Один місток, бачите, над обвідною канавою. Оце там під час паводку частина води відходить в річку з іншого боку. А над самою річкою збудували великий міст. І ось якраз вище великого мосту, дивиться, є інший в'їзд до нашого села.
— Ну, і дурень я! — думаю я про себе. Адже мав би здогадатися, що в такого великого села не може бути лише один в'їзд-виїзд. Ой, забили мені памороки Горпенко з Деркачем... Оце вони там копошаться з барикадою, а тут ось цією дорогою карателі завтра спокійно пройдуть у село.
Саме якраз в той момент, коли я, лаючи себе останніми словами, розглядаю у бінокль в'їзд-виїзд у село, на дорогу виїжджає підвода. Візник у солом'яному брилі розмахує батогом. Видно, поспішає. Придивляюсь... Це ніхто інший, як Деркач. Ось він уже проїхав міст, виїхав на дамбу... Для вірності я передаю бінокль Миколі. Той ойкає:
— Це ж дядько Дмитро! І куди це він жене?
— Може, він просто збирається з іншого боку під'їхати до барикади? — ще сумніваюсь я.
— Ой, ні! — кричить Микола. — Він на шосейку виїжджає і праворуч їде. Це означає, що він у повіт подався...
Тут я згадав як стояв Деркач після мого питання про інший в'їзд у село. Виходить, що я тоді своїм питанням про інший в'їзд підкинув йому ідею! Деркач зрозумів, як йому вціліти. І ось зараз, просто на наших очах, він їде до клятого комісара Когана здавати село.
Тут би остаточно впасти в зневіру, але мене осяює. Ох, не дарма я помітив в арсеналі у господарського Горпенка в самому кутку штабель ящиків із німецькою вибухівкою та ще пару котушок із бікфордовим шнуром. А я, як-не-як, у школі прапорщиків якраз навчався саперній справі.
— Поїхали до вашого батька, — командую я ошелешеному Миколі, — і, будь ласка, про дядька Деркача поки що мовчати.
Для певності ми під'їхали до хати Деркача. Микола йде дізнатися. Повертається:
— Хата зачинена. Сусідка каже, що дружина Деркача з дітками ще зранку поїхала до родичів у Межиріччя, а сам Деркач з пів години тому прибіг. Каже, ніби з ланцюга зірвався. Швидко запряг коня у підводу і кудись подався.
Їдемо до барикади. Там завершують укладати мішки у проходи між вагонами та облаштовують амбразури для кулеметів. Питаю Горпенка:
— А де Деркач?
— Та живіт у нього прихопило. Додому побіг.
Ми з Миколою переглядуємося. Я прошу Горпенка ще раз відкрити арсенал. Мовляв, є ідея. На складі я йду у куток, де стоять ящики з написами німецькою «ахтунг!» та котушки з бікфордовим шнуром. Витягую з ящика один брикет вибухівки і відрізаю пару метрів шнура. Виходжу у самий дальній кут порожнього двору заводу. Укладаю у ямку брикет, приладнаю шнур, підпалюю і кульгаючи, відбігаю щоб заховатися за ворота складу.
— Лягайте! — кричу я обом спантеличеним Горпенкам. Через пару хвилин шарахає. Добре шарахає. Розумію, що тротил свіжий.
— А тепер, — кажу я їм, — поїхали.
Сідаємо в бричку. Прошу Миколу:
— Вези, будь ласка, нас туди, на городи, до тітки Марусі.
Приїздимо. Виходимо на город, і я показую Горпенку-старшому дорогу по дамбі. Той знову відмахується:
— Та хто там у повіті про цю дорогу знає.
— Думаю, що знають, — кажу я. — А якщо не знають, то до вечора дізнаються. І про дорогу, і про барикаду. І ще про те, скільки людей у обороні залучено, і що в нас патронів багато. І про вісім кулеметів, з яких один заїдає.
— Звідки? — дивується Горпенко.
— Деркач, — кажу я.
— Деркач? А до чого тут Деркач? — дивується Горпенко.
— Миколо, — прошу я Горпенка-молодшого, — розкажіть, будь ласка, батькові про дядька Деркача.
Горпенко слухає мовчки, лише переводить погляд з сина на мене і знову на сина. Потім зриває з голови картуз, кидає його об землю і топче чобітьми. Не сипле лайками, а мовчить. Згодом сідає на колоду, що валяється на городі, і мовчить.
Я сідаю поруч. Він повертає до мене голову. В очах сльози:
— Та він же мені, Давидичу, кум. Хрещений батько Миколі... — скрегоче зубами — Юда! Щоб ти, паскудо, не доїхав!
— Оце дарма, — кажу я. — Навпаки. Треба, щоб доїхав. Бо це нам якраз на користь.
— Яка, до чорта, користь?
— А така... — я підсуваюся ближче і кажу неспішно. Так, щоб дійшло:
— Ви що, не розумієте, Горпенко, що при прямому бойовому зіткненні противником, який чисельно переважає, оборону можна буде тримати ну максимум години дві. Далі ця розлючена сволота ввірветься в село... Тут вже малою кров'ю не обійдеться. А ось зрада Деркача дає шанс знищити каральний загін, не вступаючи в пряме зіткнення. Дивіться. Вони підуть цією дорогою, — показую я, — і коли вони опиняться між мостами, ми обидва мости одночасно підриваємо. Сподіваюся, що разом із броньовиком. І вони у пастці. Ми їх розстрілюємо, як у тирі, впритул, з короткої відстані. Авжеж патронів хоч відбавляй.
  Горпенко чухається в потилицю. Та й хоч й повільно, але починає тямити:
— А якщо все-таки вони попруть на барикаду, а там залишиться лише два кулемети? — питає він.
— Для цього тут повинні чергувати брички. — кажу я. — Швидко відвозимо кулемети і стрільців із городу назад до барикади... А ті кулемети, що біля річки, перекочуємо в тил нападникам. Але цього не буде. Вони ж розумні. Нащо їм лізти лобом на укріплену позицію, якщо є інша дорога? Знов-таки, ви коли-небудь їздили в броньовиках? А я їздив і воював у них. Броньовику, Горпенко, потрібна дорога без ям. І ось вона, ця дорога. І вони знають, що можна спокійно, без проблем пройти по ній, переїхати міст, звернути ліворуч — і вони в селі. Коротше. Ставлю бойове завдання! Перше. Виставити на шосе на ніч бойову дозорну варту. Чорт його знає, може, хтось із ваших селян слідом за Деркачем побіжить здаватися. Друге. Обладнати тут, у городах, за всіма правилами три кулеметні гнізда на відстані дванадцяти метрів одне від одного. Добре замасковані. І з того боку дороги, в деревах на березі річки, теж три кулеметні гнізда. І там, і тут по п’ять-шiсть стрільців із гвинтівками. Спорядити усі, які є в наявності, кулеметні стрічки. Вбити хлопцям в голову – не висовуватися, поки мости не вибухнуть. А тоді відкривати вогонь з усього... Кулемети, гвинтівки. Сектор обстрілу у них від того містка над канавою і до великого мосту.
— А самі мости? — питає Горпенко.
  — Це вже моя турбота, — кажу я. — Завтра ви зранку на барикаді. І коли карателі зійдуть із шосе та дійдуть до розвилки, дасте для остраху кілька черг. Мовляв, чекаємо. Готові до бою... А як тільки вони повернуть на дорогу по греблі, ви з двома кулеметами потай по дну яру, що за конторою цукрозаводу, передислокуєтесь в тил загону. Але поки ваш Микола не рвоне містка, до цього місця не наближатися. А як тільки рвоне, відразу викочуєтеся на пряме наведення і, не затихаючи, з обох кулеметів. Патронів не шкодувати.
Горпенко встає. Піднімає з землі картуз, обтрушує і натягує на голову.
Дозор на шосе було відправлено одразу. До вечора обладнано кулеметні гнізда і в городах, і на березі. Усім бійцям суворо наказано не висовуватися. Сидіти як миші. Не дай Боже, когось помітять — і все тоді пропало!
Я заїжджаю додому попередити Ганну Михайлівну, щоб на ніч не чекала. Завтра приїду. Беру шинель. Вночі холодно буде.
— А повечеряти? — питає Анна Михайлівна.
— Нагодуємо, — махає рукою Горпенко.
Я замінував обидва мости. Під великий вистачило б і двох ящиків вибухівки, але я заклав у опору всі три. Причому шнура відміряв трохи, щоб він згорів швидко і встигло рвонути, поки броньовик буде на мосту. Щоправда, за такого розкладу я можу, кульгаючи, не встигнути після підпалу видалитись достатньо далеко, щоб не потрапити під вибухову хвилю. Але де наша не пропадала.
Закладаючи вибухівку під малий міст, простягнув стільки бікфордова шнура, щоб Микола під час вибуху виявився якнайдалі. Тай ще викопали для нього глибокий окоп й замаскували. Ну і звичайно, я прикопав шнур, щоб не було його помітно.
Дав хлопцеві докладну інструкцію:
— Пам'ятайте, що кінні зверху можуть вас помітити. Тож сидіти в окопі тихо-тихо. А от коли загін пройшов, приготуйтесь. Почуєте вибух на великому мосту, запалюйте шнур і падайте на дно окопу! Голови не піднімати! Втиснутися в землю. Рвоне так, що мало вам не здасться.
Хотів було видати Миколі свою запасну запальничку, але той мав свою. Надійну,
німецьку.
До ночі ми все встигли.
Я вмостився ночувати під мостом.
Тиша. Жаби квакають. Вода плескається.
Чую:
— Вилазьте, Давидич. Я поїсти привіз, — гукає Горпенко з мосту, — Моя господиня вареників наліпила гору. Ось, синові відвіз. А це нам казанок.
Наливає у кружки самогону. Випиваємо під його тост «На гаразд!». Їмо. Місяць світить. Коники сюркочуть.
— Тут я кожух привіз, бо зараз ночами холодно, — Горпенко вивантажує кожух. — Ну, я поїхав, хлопців провідаю.
Повертаюся під міст. Пробираюся на опору, загортаюся в кожух і вкладаюся спати на ящики з вибухівкою.
Вранці з мосту мені кричать:
— Давидич, прокидайтесь! Йдуть.
Це повз мене на конях повертаються в село хлопці з дозору на шосе. Вибираюся з-під мосту і, укрившись у кущах, підіймаю бінокль. На шосе показується колона. Попереду торохтить одно баштовий кулеметний броньовик. За ним їдуть із півтора десятка кінних, а за ними три підводи, битком набиті людьми з гвинтівками.
Ось загін спускається з шосе і на розвилці зупиняється. Прямо в'їзд у село, перекритий барикадою, праворуч — проїзд у село через дамбу і мости. Бачу спалахи пострілів із-за барикади. Це, як домовлено, для остраху Горпенко позначає готовність до оборони.
Броньовик не відповідає.
Від загону відділяються двоє кінних і скачуть по дорозі на дамбі. Розвідка. Проскакують перший місток і наближаються до мене. Я сповзаю з дороги під міст.
Копита коней цокають над головою. Відтак кінні проїжджають далі й, певно, завертають у село. Але не заглиблюються, бо відразу повертаються. На мосту розвідники спішуються. Ходять. Розмовляють латиською. Я дістаю свій револьвер, зводжу курок... Знову цокіт копит. Розвідники їдуть назад до загону.
Я висовуюся з-під мосту. У бінокль бачу, як дверцята броньовика відчинилися, як розвідники доповідають. Броньовик видає хмару чорного диму з вихлопної труби і починає рух дорогою, що веде по дамбі. За ним слідом неквапливо весь загін карателів. Справа звична: взяти заручників, потому виданих ними призвідників розстріляти, село спалити.
Ось броньовик прокочується по першому містку над канавою.
Все за планом. Каральний загін бадьоро йде в пастку.
Я сповзаю під міст, вставляю кінець бікфордового шнура в призначене гніздо у вибухівці і перебираюся з-під моста в кущі на берегу до іншого кінця шнура. При цьому я прихоплюю горпенківський кожух. Шкода буде, як постраждає.
Броньовик підкочується до мосту і зупиняється. Хижо обертається праворуч-ліворуч його кулеметна башта. З броньовика вилазить людина невеликого зросту. Вся в шкірі. Навіть кашкет шкіряний. На боці маузер у дерев'яній кобурі. На великому носі блищить пенсне.
— «Жидяра Коган», — думаю я.
Слідом за ним вилазить Деркач, але без свого солом'яного бриля. Тож не знайшлося для нього місця в броньовику.
Деркач показує на поворот у село.
Ось вони залазять назад. Ляскають дверцята. Броньовик гарчить. Його огортає хмара вихлопних газів... Я підпалюю шнура...
Піднімаю голову. Бля! Броньовик стоїть на місці. Е-е-е, поспішив я... Але робити ж нічого. Треба тікати. Тож я, кульгаючи, суну кущами по берегу якнайдалі. Та не втримуюся. Зупиняюсь на хвильку. Озираюсь... Все гаразд! Броньовик виїхав на міст!
Оця хвилька... Повітряна хвиля вибуху наздоганяє мене, піднімає в повітря і після кидає на землю. Добре, що хоч кущі замортизували. Але свідомість я все одно втрачаю.
Відкриваю очі... Наді мною блакитне небо. Хмари пливуть, дерева хитаються, листя коливається. Рухаю руками, ногами. Здається, цілий. Тільки навколо тиша.
Піднімаюсь, дивлюся. Міст, наче корова язиком злизала. Покорчений вибухом броньовик димиться у річці. Відірвана кулеметна башта на іншому березі. Двері броньовика розкриті і зірвані з петель. З дверей випало чиєсь тіло. Без голови.
Я обережно повертаюсь у кущі біля колишнього моста.
Дивлюся, а на дорозі пекло. Під перехресним вогнем кидаються очманілі коні, люди, а з-за димлячого, підірваного Миколою містка над канавою, по ним додають жару ще два кулемети. Карателі, як на долоні. Сховатися ніде. Їх стріляють, як зайців.
І найголовніше — тиша. Я ж нічого не чую, тільки бачу. А коли слух починає до мене повертатися, то кулемети вже замовкають, а постріли лунають рідко. До речі, згодом у житті були моменти, коли слух сам собою на короткий час вимикався...
Сідаю на березі. Прибігає збуджений молодший Горпенко: — Як ви, дядьку Давидич?
Я йому тихо:
— Сідайте, Микола, посидимо.
А той як заведений повторює: — Я підпалюю... І воно як «бабах»! Такий «бабах»!
Сидимо. На дорозі ще чути рідкі постріли.
Згодом до нас спускається, п'яний від бою, старший Горпенко:
— Давидичу! Живий! Ну ви... Ну це... Все як казали! Дайте я вас розцілую! Це ж як  вдалось отак рвонути!
— Я ж Георгіївський хрест у Германську, Горпенко, — кажу я — отримав якраз за підрив мосту. Та ще й з ешелоном на ньому.
Потому я запитую його:
— А що там ще за постріли?
— А це хлопці добивають тих, хто ще ворушиться. — І у відповідь на мій запитливий погляд Горпенко розводить руками, — а навіщо нам свідки?

Тут Соломон Давидович був змушений перервати розповідь, тому що в альтанку влетіла ватага правнуків і правнучок. Миттю всі вазочки з печивом, цукерками та тістечками були спорожнені, і ватага знову вискочила на простір парку.
— Їх, слава Богу, так багато, — усміхнувся Соломон Кац, — що я вже не запам'ятовую, від кого з моїх онуків той чи інший правнук.
Так от... — продовжив він розповідь:

Залишки броньовика відтягли на глибоке місце в річці та затопили. На розвилці доріг, ближче до шосе, викопали велику яму і, попередньо роздягнувши, поховали всю каральну експедицію.
Пам'ятаю, стоїмо ми біля засипаної ями. Біля могили... Сільський священник відспівує, а Горпенко мені тихо каже:
— Всі ці падлюки були у чоботах. Жодного в обмотках. Це ж скільки вони людей пограбували, побили. А я всю Германську відвоював у обмотках.
Мовчить. А далі додає задумливо:
— Ну нехай, крім наших дурнів, тут латиші, китайці і цей... — коситься на мене й «жид» не вимовляє... — Нехристі. Але треба відспівати! Це по-християнськи буде.
А далі він дістає з кишені пенсне. — Ось вам, Давидич, привіт від комісара Когана! А то всі розумні євреї в окулярах, а ви... Дарую! Золоте! — і сує його мені в нагрудну кишеню френча.
Увечері село святкувало перемогу. Біля барикади виставили столи з їжею та бутлями самогону. На чолі за головним столом посідав веселий Горпенко. Поруч він посадив мене. А біля мене сів його син Микола.
Горпенко встав зі склянкою:
— Оце бачите, шановна громада, всі ми ціли-ціленькі! А те, що славного нашого кулеметника діда Панаса подряпало, то нема чого висовуватися. Тож вип’ємо «На гаразд!».
Селяни гуляли, хвалились своїми подвигами. Чую: «А я тоді гранатою...», ...«А китаєць кричить: «Не стіріті-яй!»...
Кожен лізе зі своєю чаркою й цілуватися до Горпенка та до мене. Тост один і той самий: «На гаразд!».
Я тільки пригублював, посилаючись на поранення. Показував паличку.
Дід Панас підійшов до нашого столу, випив з нами своє «На гаразд!» та похвалився обновкою:
— От ніколи в житті не було у мене чобіт. А тепер...— і він, притоптуючи чоботями пустився в танець, розмахуючи забинтованою рукою.
Горпенко знову встав:
— Давайте вип’ємо за спокій душі мого кума Деркача. Дмитра. Він ціною свого життя заманив смертельного ворога в пастку і врятував село. Завтра ховатимемо.
Усі випивають. Горпенко сідає і тихо каже мені та своєму здивованому синові Миколі:
— У Деркача залишилася дружина і діти. Нехай живуть спокійно.
Опівночі всі п'яні. Когось дружини відтягують по домівках, а хтось так і залишається спати за столами і під столами. Горпенки обидва, і молодший, і старший, привезли мене до хати:
— Ганна, приймай героя!
Я лягаю спати. Але за дві години мене раптом аж підкидає. Мене нудить страшне. Ледве добігаю до городу.
Мене рве. Довго. Буквально вивертає навиворіт.
Потім я набираю в колодязі води. Умиваюся. Відкриваю очі, а Ганна Михайлівна підносить рушник. Йду до хати, складаю свої пожитки. Одягаю шинель, кашкет. Залишаю портупею. Револьвер перекладаю в кишеню шинелі. Виходжу.
Хазяйка дає мені вузлик з їжею на дорогу. Я мовчки цілую їй руку і, спираючись на паличку, іду стежкою до річки.
Оглядаюся. Ганна Михайлівна стоїть, хрестить мене навздогін. На річці відв'язую один із човнів. Вигрібаю на бистрину. Пропливаю місце де стояв міст. Й далі пливу. В тумані. В Україні ранньою осінню такі тумани вранці... Як молоко.

Соломон Давидович замовк. Заплющив очі. За кілька хвилин він їх відкрив і озирнувся навкруги. Наче повернувся.
— А про село я згодом дізнавався — продовжив він. Тоді якраз більшовики всі сили кинули на штурм Криму. Було не до того, щоб шукати зниклий загін, а з ним усю більшовицьку верхівку повіту. Їх усіх просто списали.
Тож село жило далі. Колективізація, Голодомор, Друга світова...
— Ви комусь це розповідали? — спитав я Соломона Каца.
— Ніколи.
— А дітям?
  — А що вони зрозуміють? Я тоді пробрався в Катеринослав. Там уже на повну господарювали більшовики. Прийшов уночі до мами. Батько ще до Першої світової помер. Посидів із нею та сестрами. Під ранок пішов. Більше я їх ніколи не бачив. І як згодом не намагався, нічого про них дізнатися не зміг.
Під Одесою перейшов у Румунію... Далі опинився в Парижі. Посуд мив, офіціантом був, шофером таксі... Одного разу розговорився з добряче випивши пасажиром. Той виявився аташе посольства Сполучених Штатів. Він-то і оформив мені візу сюди.
Працював на будівництві. Услід вивчився на інженера-будівельника. Одружився. А тут... Ну, ви знаєте, сталася в Америці Велика Депресія. І я, як багато хто, втратив роботу. А в мене якраз син народився. Що робити? Безвихідне становище. І тут мені запропонували їхати в Радянську Росію. Там Альберт Кан будував більшовикам заводи по всій країні. У них це називалося «Індустріалізація». Багато поїхало з Америки туди робітників та інженерів. Ось і мене, знаючи, що я звідти й мовою володію, стали сватати. Але я як подумав, що їду до країни Деркачів і Коганів... Відмовився. І виявилося, правильно зробив. Бо майже ніхто з тих, кого я знав, хто поїхав туди, не повернувся. Згинули. А я потихеньку вибрався. Працював, працював. Багато чого встиг у Америці побудувати. Жив... І ось досі живу...
Замовк. Потім спитав:
— Слухайте, може, вам потрібні гроші на перший час? Житло, машина?
— Та ні, дякую. Начебто вистачає, — скромно відповів я. Може, й даремно.
Далі був розкішний обід. Соломон Кац сидів на чолі столу в оточенні галасливої родини. Увечері мене з дружиною все той же онук відвіз до Брукліна.
Місяця через півтора, на свято Шавуот ... Я прийшов увечері до синагоги, і мене покликав рабин.
— Знаєте, містер Кац помер... — Він пожував губи, витер сльозу в куточку ока. — Коли я з ним востаннє бачився... перед цим... він просив вам передати...
Рабин дав мені коробочку. Я відкрив. Там лежало пенсне. Як я розумію, це було пенсне комісара Когана.

Післямова.
Років через три я по справах опинився в Києві й розповів цю історію Соломона Каца своєму другові, який на той час вже будував незалежну Україну. Той Той загорівся й буквально наступного дня привіз мене до Горпенка-молодшого. Микола в роки Другої світової був розвідником, заслужив Героя Радянського Союзу. Згодом, після війни, командував полком, дивізією. Персональний пенсіонер. Міцний, бадьорий дід. У просторій квартирі на стіні великий портрет дружини, виконаний олією. Фотографії чотирьох синів. Усі в мундирах. Пішли стопами батька. Багато фотографій дітей. Мабуть, онуки та правнуки.
Микола Гнатович підтвердив історію.
— До речі, — сказав він, — моя покійна дружина... все життя з нею прожив... Галя... Вона донька Деркача.
 
-----------------                глосарій:                1.Бриль (укр.) солом’яний широкий капелюх у селян.
  2.Постоли (укр.) Взуття селян з цілого шматка шкіри, стягнутого зверху ремінцем.
  3.Продовольчі загони - назва спеціальних збройних формувань, створених в Росії в період Першої світової війни та направлених у сільську місцевість для «надання допомоги у виконанні завдань з заготовки продовольства». Ця форма примусового вилучення продовольства у селян була успадкована прийшлими до влади більшовиками. Продовольчі загони, які діяли в період Громадянської війни, часто комплектувалися з числа так званих «воїнів-інтернаціоналістів» (Латиські стрільці, китайці тощо).
  4.Жидяра — Похідна від маючого зараз образливу конотацію  слова «жид» - єврей.
  5.Записувач — пристрій або людина, що займається записом інформації (як правило, текстової) на папері або іншому матеріальному носії.
  6.«По єврейській лінії» — Програма возз'єднання єврейських сімей, яка дозволяє особам, які легально проживають у Сполучених Штатах, викликати членів своєї сім'ї в США через «Програму прийому біженців у США».
  7.«Песах» (Єврейський Великдень) – свято, яке відзначається єврейським народом на честь Виходу євреїв з єгипетського рабства. Вважається одним із найважливіших свят іудаїзму.
  8.Кіпа, або Єрмолка - єврейський головний убір для чоловіків. Назва «кіпа» походить від єврейского слова, яке може означати купол будівлі, «верхівку» або якесь «покриття» взагалі.
  9.«Шавуот» — свято, яке відзначається єврейським народом на честь дарування Тори на горі Сінай. Відзначається рівно через сім тижнів після першого дня Песаха.