Павло Суровий Сиви жнива. тим, хто читае укрансько

 



                Моїм, шановоним мною безмежно,
                предкам, які  приїхали до Невідомості
                і тим, хто побудував своє нове життя
                гідно,присвячую цю книгу.
               
                А так само моїм дорогим та коханим
                дочкам, онукам, сестрам, братам і
                іншим родичам – присвячую.

 
                Вступ.

 У дитинстві, щороку приїжджаючи до дідуся з бабусею до невеликого сибірського села, що лежить на березі, знову ж таки, невеликого, за сибірськими мірками, озера, я потрапляв в атмосферу української культури та словесності. Звідси й почалося моя любов до всього українського. До мови і культури, що зберегли мову предків до сьогодення.
І нехай «істинні» «росіяни», які бажають привласнити собі право «великобратия», кажуть, що саме їхня мова має право на існування та право домінування на території шостої частини світу, але все-таки, за справедливістю, саме українці є носіями культури нашої споконвічної Батьківщини.

 Мати моя, що приїхала в двадцять з невеликим років у «стольне» місто Сибіру-Новосибірськ, насилу говорила російською (хоча, точніше кажучи, російською), і переживала, та навіть часом плакала, коли над нею жартували,  з приводу її українського. Але час здійснив свою руйнівну дію, і бацила «російськості» вбила те, як висловлюються, мовні основи її етнічної приналежності. От якось так.

Але пам'ять, записана в моїх спогадах, залишилася незайманою. І все своє життя моя сутність прагнула, як би це дивно не звучало, на мою історичну батьківщину. Усі мої родичі, по материнській лінії, були вихідцями з Полтавської губернії, які виїхали на вільні землі за столипінською реформою.

 І ось, коли я виїжджав з запорошеного, брудного, вічнобудованого Новосибірська, я потрапляв у світ, мого дитинства. У поля порослі різнотрав'ям, у ліси повні грибів та ягід.У компанію смішних і веселих однолітків, які говорять (на мою думку) найкрасивішою мовою у світі. У суспільство дотепних, добрих і працьовитих мешканців цього дивовижного села, де всі люди з повагою ставилися до своїх звичаїв, своєї культури та своєї мови, що прийшла слідом, точніше сказати, разом із різномасними переселенцями з далекої, невідомої місцевим жителям України.

 Веселі дитячі забави перепліталися з купанням в озері, що розтягнувся на двадцять п'ять кілометрів по барабинському степу.Можна довго описувати це чудове озеро,сповнене риби і всякою пернатою живностю, але я не рибалка, а тим більше не мисливець і тому випущу цю чудову нагоду. Мені подобалося лежати посеред величезного поля, що розкинувся між двома селами. Сусідне село Верхній Урюм, теж до речі українськомовне здебільшого, розташовувалося за сім кілометрів від мого «рідного» Нижнього Урюма. А поле, що лежить між сілами було для мене, на той час, просто якимось незвіданим всесвітом.

Перебуваючи в цьому «всесвіті», лежачи посеред запашних трав, я уявляв барвисті картини далекого минулого. Мені здавалося, що ось-ось з лісу виїде казковий вершник у повному бойовому озброєнні, і поскаче цим величезним полем, у пошуках нових перемог над небаченим досі ворогом-супостатом. І поле відповідало моїм фантазіям шарудінням трав і квітів. І здавалося, що це невидиме чудовисько посилає назустріч вершникові, цілий цілковитий  буревій, заважаючи справедливості покарання за скоєні ним, чудовиськом злочини проти роду людського.

Враховуючи те, що моя фантазія ніколи не була обмеженою, подібні сюжети завжди хвилювали мою уяву. Зараз, з теплом згадуючи і село, і людей, і безкраїні сибірські простори, я караю і звинувачую себе за те, що свого часу, чи то за юнацькою безтурботністю, чи то вже за дорослою суєтністю, я не спромігся заглибитися в знання мого роду. Я чудово знаю, що ні про яких князів-графів там би я нічого не знайшов, тому що предки мої були простими селянами-хліборобами, які отримали своє життєве призначення від тих полян-землеробів, що населяли придніпровські долини ще за перших руських князів V-VI століть .І ця генна пам'ять завжди була дороговказом у виборі частки для багатьох моїх прабатьків.

 І зараз, через багато років, приїхавши в рідне мені досі село, я знайшов його напівзруйнованим, спустілим на дві третини, зовсім обрусілим, що втратило свою природну і культурну чарівність. Немає вже тих пісень, застіль українсько-щирих і веселих. Хоча всеж-таки в людях, десь у глибині душі залишилися іскорки українськості, але це вже інший народ. Не скажу, що він гірший, але не такий відкритий. Хоч і кажуть, що росіянин щедрий і відкритий від природи, але блиск в очах зник.

З'явилася якась зашореність, всесприйнятність того, що неприйнятно вільній людині. Якесь запрограмоване почуття «вірності» тому, що роблять нинішні правителі, які навіки розсварили два колись «братні» народи. І порочне словосполучення «кримнаш» закарбувалося на підкоренні місків мешканців колись вільного селища. Ну хіба. що не у всіх. Залишається тільки порадіти за тих, хто зміг зберегти в собі іскру Божу.

Будучи в гостях у дядени, я побачив «Свідоцтва про народження» моїх дідуся та бабусі з іменами прадіда та пробаби. І в мені спалахнуло бажання описати історію їхнього життя. Як вони приїхали, облаштувалися, обжилися в цьому суворому, але вільному степу. Після полтавського «безземілля» і раптом таке роздолля! Що вони відчували, мені, звичайно, важко передати, але моя фантазія, про яку я згадував раніше, сподіваюся, мені допоможе. Адже вони не прибульці з космосу і відчували так само, як ми.Лише потрібно співвідносити їхні почуття до наших почуттів. І все. А далі: трохи документів, трохи спогадів родичів та трішки здорової фантазії.

Я не претендую на те, що мій опус буде, історично вірним, це не моє завдання. Просто мені хочеться, щоб хтось із людей прочитав і задумався над мінливістю людського життя, повної радості, смутку, горя та сумнівів. Так у всіх. Життя не складається з одних лише свят, салютів та букетів. Людям надавалася можливість жити в радості, щастя і благоденстві. Але вони обрали шлях відкриттів в області Добра та Зла. Ось і маємо те, що маємо, як казав один мудрець.

               


               Сиві жнива.

                «Мине років сто чи двісті.
               
                Більшовики зваляться.
               
                Тому що жодних природних ресурсів
               
                Не вистачить, навіть у такій
               
                країні, як наша Росія,

                щоб прогодувати божевільне стадо».
               
               
                Генерал-лейтенант Є. К. Міллер.
               
                Париж, 17.07.1937р.


               
                «А знаєте чого, за статистикою,
                людина боїться найбільше?               
                Ні не тарганів і навіть не висоти!
                Виявляється, найбільший страх
                більшості, це страх ЗМІН.

                Ми не розуміємо, що саме зміни
                роблять наше життя ЖИТТЯМ!               
                Не бійся змін,               
                ризикуй, борись, перемагай!               
               
               
                автор невідомий.               
               
               
               
               

               

                СТЕП ПОЛТАВСЬКИЙ.

 От біда з тими мурахами! Не дадуть виспатися, а завтра, хоч, уже сьогодні, знову косити сіно для худоби. Данило повернувся на бік і постарався заснути. Але нічого не вийшло. В голову лізли непрохані думи про будинок, про господарство і про те, як вижити в цей важкий час. Сім'я велика, а землі для прогодування мало. Та чи жарт сказати, в їх сім'ї сімнадцять ротів. Батько з матір'ю, бабуся, троє братів та сестра, ще незаміжня, у кожного сина за дружиною, та у двох по двоє дітей, а у третього троє. Жувуть вони на хуторі Ралковому, за три версти від села. На хуторі стоїть три хати та четверо хлівів.
Начебто і не бідують, але так, зводять кінці з кінцями. Останнє літо виявилося сильно посушливим, травостій «погорів», довелося худобу порізати, щоб не здохла і частину м'яса продати. Залишилося дві корови та дві підтілки. Остання зима була напівголодною. Далі так продовжуватись не могло.

  У газетах прописано, що бажаючим виїхати на вільні землі до Сибіру та на Кавказ.Дається земля, позичка та подорожні на проїзд до місця нового проживання. Боязко, звичайно, але і жити надголодь не дуже вільно. Діти підростають, їх годувати, вчити треба, а на які шиші? На Кавказ ближче, але жити серед горян не на радість.Аж надто хижі вони сусіди. Їм прирізати людину, як вівцю до свята. А у Сибіру холодно, не порівняти з Україною. Та й отчина тут. Але що більше Данило думав про життя, то більше схилявся до переїзду. Батько з матір'ю, звичайно, захочуть залишитись, куди вони поїдуть від батьківських могил? Та й прожили вони тут уже по шістдесят років, враховуючи, що вони однолітки. І Петро, ;;старший брат, мабуть залишиться з батьками. Хутір буде на ньому. А з Іллею й поїдуть. Вже начебто все обговорили. І грошей накопили. Позика позикою, а «порожніми» їхати негідно.
Лежав Данило обличчям до сходу сонця, і тому перед його очима розгорнулося дійство світового масштабу. Чорне, як воронове крило, у цяточках зірок, небо почало потроху сіріти. З-за Козачого кургану раптом вирвався сніп «іскор», що розсипалися по всьому небосхилу. І одразу, як за командою невидимого диригента, задзвеніло-заспівало поле. Цикади вторили якимось залихватським «музикантам», які не втомлюються видавати шелест, цвіріння і скрипи, що нагадують скрип відламаної гілки на вільсі, яку хитав вітер туди-сюди, викликаючи звуки від тертя дерева про дерево.
Запищили різні живі істоти, потривожені цією імпровізованою симфонією пробудження природи від сну, в який щодня занурює її Творець. Не раз Данило бачив цю картину, але не міг звикнути. Завжди вона була представлена ;;по-новому. Якісь нові ноти знаходив Господь, щоб здивувати і порадувати. І якась знемога пішла по тілу. Вставати не хотілося. Думалося, ось лежати б так і не ворушитися, і спостерігати всю цю пишність. Але вставати треба було.
Настав час йти за волами, які паслися в леваді. І хоча було ще відносно темно, він підвівся і, вийшовши до річки, вмився, ополоснувся по пояс і неквапливо, ходою, властивою тільки хліборобу, що ніби врос у   землю ногами, пішов у бік левади. Роса мочила його взуття та штанини домотканого сукна штанів. Взуття Данило пошив сам на зразок індіанських макасин. Фасон він змалював із книжки про індіанців, яку йому милостиво дав почитати пан Кочубей.

                Віктор

 Ось уже років шістнадцять «товаришує» Данило із сином найбагатшого поміщика Гадяча. А почалося все так просто, що й не повіриш. Віктор Кочубей, ще підлітком, із друзями приїхав купатися на Грунь. Компанія була галаслива, весела. Віку їм усім було по тринадцять-чотирнадцять років. Барчуки ходили півнями перед панночками, жартували. Коли дійшло до купання, молодики навмисне браво поскакали у воду. Данило спостерігав на все це збоку, даючи пити волам.

І раптом він почув пронизливий вереск якоїсь панянки. Інша закричала паничам: «Що ж ви стоїте, скоріше рятуйте Вітю!». Але брачуки в «паралічі» стояли, не знаючи, що робити. Данило, кинувши худобу, побіг у бік «веселої» компанії і стрибнув у воду. Він приблизно знав, де могло бути барченя, але довелося пірнати разів п'ять.Витяґнув барчука на берег і поклавши йоґо на лежавшу там колоду,він став потрохи тиснути хлопцю в спину.Через якусь мить у хлопця з рота полилася вода і він закашляв. Через якихось хвилин десять він уже сидів в оточенні збуджених молодих панів і намагався жартувати. Данило в цей час, відійшовши до волів, готувався йти в бік хутора.

 Барчук, помітивши це, наблизився до парубка і спитав:
- Звати тебе як, хлопче?
- Данилом кличуть, пане.
- А ти ж мені життя подарував, - усміхнувся панич.
-Життя вам Господь подарував, пославши мене сьогодні волів напувати.
– Скромний. Це похвально. І де ти мешкаєш, посланець Божий?
- На хуторі, пане. І ніякої я не посланник. Просто холоп.
- І чим ти займаєшся, просто холоп?
- Так, різними справами. Оремо, сіємо, жнем. Ну і косимо, звичайно.
- А прізвище твоє як, землероб?
- Ну, и фамилия, соответственно, моя - Ралко.То есть, Пахарь.
- Чуя твою промову, можу зробити висновок, що ти хлопець грамотний. Читати-писати вмієш?
- Вмію трохи.Читати, особливо, люблю. Мені наш дяк вміння прищепив. Щоправда, книжок у нього не так багато. Усі майже богословські. Але є й просто книжки у поповича. Але їх

 


давно перечитав двічі.- Слухай, Даню, ми з тобою, мабуть, однолітки. Скільки тобі років?
- Взимку чотирнадцять виповнилося.
- А мені у жовтні п'ятнадцять буде. Я на рік за все тебе старший. Слухай, давай дружити.
- Не можна, пане, я-простий холоп, а ти - панич.
- Так, забудь ти про це. Я не особливо дбаю про стан. Так, і ти мій рятівник. Я тебе представлю батькові. Він-великий ліберал. У нього, під час навчання в університеті, багато друзів було з «простих». Гадаю, він буде не проти нашої дружби.
- Як скажете, пане.
- Та, перестань ти, пан та пан. Клич мене Віктор чи Вітя.
- А що ваши друзі скажуть?
- Які вони друзі? Якби я на них сподівався, досі лежав на дні. Я до тебе на хутір приїду. Ми зараз у маєтку живемо, верст двадцять п'ять звідси. Домовились?
- Як вам буде завгодно.
- Знову ти? Скажи: «Добре, Вітю».
- Незвично якось. Добре, Вітю.
- От молодець! Скоро побачимося.
Він ляснув Данила по плечу і пішов до попутників, які спостерігали за їхньою розмовою з цікавістю.
 Минуло трохи часу і на хутір і справді приїхав цей панич. Він запросто познайомився з батьком, з матір'ю та всіма домочадцями.
 Особливо йому сподобалася молодша сестричка Данила - Оксанка. Була вона круглиця та чорноока. Років їй було лише чотири з половиною. Вона сиділа на присьпі, не зважаючи на загальне пожвавлення, і щось співала.
Співала вона завжди, і не тільки знайомі пісні, а й свої, які «вигадувала» на ходу. Слова цих пісень були зрозумілі лише їй. Однак її це зовсім не бентежило. Вона жила у своєму якомусь вигаданому світі.
 Віктор підійшов до неї і сів слухати. Його займало те, що маленька дівчинка співала, дуже точно видаючи звуки, вигаданої нею мелодії.
-Слухай, Данило, а твоя сестра просто самородок. Я свого часу вчився музиці і знаю в ній толк. Твоєї сестрі не завадило б повчитися у хорошого педагога музики. З неї точно вийде співачка.
- Так, де ж їй повчитися, та й педагога, де взяти? - знизав плечима Данило.
-Можеш привозити її в маєток раз на три дні? У нас гувернантка моїх сестер добре в музиці та вокалі розбирається. Вона її послухає і займатиметься з Оксанкою, якщо та пройде випробування.
- Не знаю що й сказати. Потрібно з батьком поговорити. Та й вам пан… .
- Не вам, а тобі, ми ж домовилися!
- Добре, домовилися. Тобі, пане… .
- Тобі, Вікторе, невже так складно запам'ятати? - зробив серйозне обличчя Віктор.
- Гаразд, Вікторе. Тобі треба з батьком своїм поговорити.
- Не хвилюйся, батько у мене просто скарб. Він погодиться.
Я його знаю. Він стільки селянських дітей на бурси та училища влаштуав сам по своєму бажанню. Ось ти, наприклад, хотів би навчатися у реальному училищі? До чоґо в тебе душа лежить? Що ти найбільше любиш?
- Читати люблю, лагодити щось, чоботи-взуття робити. Так, ні, у нас грошей таких немає, в училища вступати. Батько тільки недавно волів прикупив.
-Так. Не поспішай і не разводь нудьги. Батько просто своїх селян вивчив, а вже рятівника мого, мабуть, теж не скривдить.
_-Та, що ви, тобто ти, все про те згадуєш? Кожен християнин повинен приходити на допомогу ближньому. Так у Писанні написано. Якби я тонув, ви, тобто ти, теж би мене врятував.
- Ну, не знаю, а раптом я розгубився б, як мої супутники? Це ти такий жвавий.
- Так, ні, не розгубився б, - впевнено промовив Данило.
- Гаразд, забудемо. Але, не забудемо. - І Віктор посміхнувся "на всі зуби".
 Виїжджаючи, він попрощався з усіма домочадцями Данила і в самому кінці, підійшов до Оксанки і попрощався з окремо. Сказав, що скоро приїде і помчав у бік свого маєтку.
 Буквально через три дні, Віктор приїхав на прольоці, запряженій чорним жеребцем. Шкура жеребця відливала якимсь дивним блиском. Здавалося, що він зроблений із чорненого металу. Барчук зістрибнув на землю і привітався з усіма присутніми поклоном. Все сімейство стояло роззявивши роти, чи то від виду жеребця, чи то від панського поклону їм простим селянам?
- Данило, ти випадково не зайнятий зараз? Я хотів би, щоб ти з Оксанкою проїхав до нас у маєток. То як? Чи маєш годину?
- Так, взагалі-то, я не зайнятий зараз. Так
 батько?
- Так, ніби зараз немає таких справ, щоб їх не можна було зробити в інший час, - відповів Степан.
- Дякую, Степане Гнатовичу. Ми недовго. Надвечір будемо.
 Після цих слів він запропонував їм зайняти місце із собою. Трохи причепурившись, сіли в пролітку, поряд з Віктором і вирушили в гості до панів Кочубеїв.

                Диканька
 Садиба Кочубеєв розташовувалась у тій самій Диканьці, яку так яскраво описав Микола Гоголь. Там перебували члени княжої родини за часів літньої відпустки глави родини.
 Віктора Сергійовича, генерала, ад'ютанта спадкоємця цесаревича Миколи, начальника Головного управління уділів Міністерства Імператорського Двору та Уділів, одного із членів-засновників Імператорського Православного Палестинського Товариства.

Історична довідка:
 
 Віктор Сергійович Кочубей, онук міністра внутрішніх справ князя В. П. Кочубея та шефа Окремого корпусу жандармів графа А. Х. Бенкендорфа, племінник нумізмату князя В. В. Кочубея.
 Здобув домашню освіту, в 1878 витримав офіцерський іспит при Михайлівському артилерійському училищі. З 1879 служив у Кавалергардському полку.
 Чини: підпоручик (1879), корнет гвардії (1879), поручик (1885), штабс-ротмістр (1889), ротмістр (1894), флігель-ад'ютант (1894), полковник (1898), генерал-майор із зарахуванням до Світу Його Імператорської величності (1899), генерал-ад'ютант (1909), генерал-лейтенант (1911).
 Князь Кочубей був одним із найбільших землевласників Полтавської губернії. У Петербурзі жив у своєму особняку на вулиці Фурштатской, зведеному в 1908-1910 роках архітектором Мельцером.
 У 1892-1894 роках був ад'ютантом спадкоємця цесаревича Миколи Олександровича, супроводжував його в подорожі на Схід (1890-1891). У 1899-1917 роках очолював Головне управління уділів Міністерства Імператорського Двору та Уділів.

 У 1910 році в Парижі була опублікована книга князя Кочубея «Збройна Росія, її бойові основи», в якій він спробував «об'єктивно оцінити ступінь готовності Росії до майбутньої загальноєвропейської війни та перспективи участі в ній». При цьому Віктор Сергійович виявив себе як «непересічний військовий і державний мислитель», а його висновки про стан російської армії були подібні до «пророцтв Кассандри».
 Заарештовувався під час Лютневої революції, був відпущений за наказом Керенського. 19 квітня 1917 року звільнився від служби через хворобу і переїхав до Києва, потім емігрував.
 Лев Успенський у своїх «Записках старого петербуржця» розповідав, що для поїздок на візнику князь «вибирав найстрашнішу пролітку, ледве живі санчата, найнещаснішого мужичонку (флюс і одного ока немає!)».
 Помер 4 грудня 1923 року у німецькому Вісбадені. Похований на місцевому цвинтарі. (Вікіпедія).
 Сам маєток був дуже мальовничим. Будинок являв собою двоповерхову будову, побудовану в стилі ампір.
 Згорів у вирі громадянської війни величний білокам'яний палац Кочубеїв. Його спорудження на рівні найкращих європейських архітектурних ансамблів було розпочато у 1800 році. Втілений у будівельні конструкції задум придворного архітектора Феррарі припав не до вподоби В.П. Кочубею. Проект було перероблено архітектором Тамані, чиї ампірні будинки прикрашали Олександрівську (нині Жовтневу) площу у Полтаві. Брав участь у роботі над проектом і відомий архітектор Джакомо Кваренгі.
 Генеральний план забудови садиби розробив та втілив у життя Н.А. Львів, збудувавши штучні ставки та господарські будівлі, заклавши парки та сади, облаштувавши алеї, газони, оранжереї. Як свідчать нещодавно досліджені документи, за його проектом остаточно зведені і палац з церквою у дворі, а 1810 палац був перебудований за кресленнями Луїджі Руска, які збереглися в науково-дослідному музеї Академії мистецтв Російської Федерації в Санкт-Петербурзі.
 Італієць за походженням, Луїджі (алоз) Руска (1758-1822) був видатним російським майстром, за проектами якого велася реконструкція Московського кремля (зокрема, Нікопольського башти), зведені унікальні пам'ятки зодчості в Санкт-Петербурзі, Києві, Сімферополі, Білій Церкві відомий ліцей у Ніжині. Три пам'ятники архітектури збудовано ним і в Кочубеївській Диканьці.
 Двоповерховий розкішний палац довжиною майже півкілометра височів над Диканькою, з якою його поділяла глибока балка Бровар. Будівля виділялася масивними фасадними колонами, широкими балконами та відкритими верандами. Тут налічувалося понад 100 чудово прикрашених та обставлених кімнат. Майстерно розписані стіни та художнє оформлення залів, унікальний музей із пам'ятниками української старовини, дорогі англійські, французькі, австрійські сервізи з монограмами Кочубеїв,нанесеними золотими літерами, мальовничі картини різних європейських та голландських майстрів, оригінальна саксонська порцеляна, бронза, богемське скло, карбування із золота, срібла та міді, вироби з кришталю, явірцеві меблі петровських та катерининських часів, гобелени італійської, французької, фламандської шкіл — це багатий і тонкий смак господарів палацу бентежили уяву його високих гостей.
 
 Сюди приїхали і Данило з Оксанкою. Проїхавши майже 30 верст у компанії із Віктором, вони зовсім не помітили, як підкотили до садиби. Віктор, який займав попутників розповідями про свої закордонні подорожі, під'їхавши, зістрибнув на землю, подав руку Оксанці, допомагаючи зійти з прольотки. Поводився він ніби спілкувався з рівнею, забуваючи, що сам є князем і сином, ад'ютанта самого цесаревича Миколи Олександровича. Це хоч і було несподівано, але водночас якось природно та просто.

- Ну, ось тут ми й мешкаємо. Ходімо до хати, я вас із родичами познайомлю. Ви особливо не тушуйтесь, рідня моя хоч і перебуває у статусі «небожителів», все-таки є людьми дуже простими і привітними. Не бійтеся, пам'ятайте я з вами, - тараторив
Віктор, вводячи гостей у будинок.
- Боязко, якось, - заговорив Данило, але Віктор злегка підштовхнув його в спину і уклав:
– Спокійно, вовків там немає.
 У вестибюлі було кілька людей із прислуги, які при вході Віктора шанобливо вклонилися. Данило з Оксанкою трохи розгубилися, але княжич уже тяг їх угору сходами на другий поверх.
 
 Увійшовши до великої зали, ті, що прийшли, побачили всю сім'ю в зборі, що сиділи за величезним столом і пили щось із гарних хитромудрих за формою склянок. Данило з Оксанкою вклонилися і залишилися стояти біля входу. З-за столу вийшов статний чорнявий із сивиною чоловік і попрямував назустріч увійшовшим.
- То це і є твій ангел-рятівник, Вікторе? Ну, що виглядає досить непогано. І в плечах широкий, та й на зріст вийшов. А це, що за диво таке гарне. Як звати тебе, янголятко? - сказав князь і сів перед Оксанкою.
- Оксано, - зовсім не зніяковівши сказала дівчинка.
- Жвава, молодець! Ну, ходімо я тебе з нашими познайомлю. - Сказав Віктор Сергійович, взявши Оксанку за руку і повів до столу.
- Оце - Олена Костянтинівна, господиня наша. Це - Соня, найрозумніша з нас, це Надюша, головна татова захисниця. Прошу любити та шанувати. Ну, а це наша гостя Оксана, так би мовити, Ксенія. Як ваше прізвисько, юначе? - Обернувся він до Данила.
- Ралко, - відповів Данило.
- Землезорець, значить. Ну, що ж похвально. І чим ваше сімейство «промишляє»?
– Селяни ми, оремо, сіємо, жнем. Ну, є животина – там різна, кури-гуси.
-Трудівники, коротше. Ну, що ж похвально, похвально. Землі багато маєте? - поцікавився князь у насмілілого, нарешті, Данила.
- Шістдесят десятин. На сім'ю.
- І скільки людей у ;;сім'ї?
- Сімнадцять ротів.
- Так, трохи. І як, вистачає на життя?
- Якщо рік урожайний, то нічого. А так часом буває трохи голодно. Ну, та ми нічого, тримаємось один за одного.
- Друг за друга - це добре. Віктор казав, ти грамоті навчений, книги любиш читати. Це правильно, книги багато чого можуть навчити. Щоправда іноді й поганому, але найчастіше доброму.
 
 Чоловіки, розмовляючи, не помітили, як панночки, забравши з собою Оксанку, пройшли на терасу і зайнялися маленькою гостею. Покликавши гувернантку, а також вчительку музики та співу Олександру Ігнатівну. Та одразу почала з'ясовувати рівень музичних та вокальних даних маленької гості. Словом, усі були зайняті за своїми інтересами.

- А взагалі, чим ти найбільше любиш займатися, крім землеробства. Я розумію, роботи у сім'ї вистачає. Ну, а у вільний час, що ти робиш.
-Так, різне, ваша світлість. Читаю, якщо є що, допомагаю ковалю, всякі там новинки вигадувати, взуттю шию, рибу ловлю, силки в лісі ставлю ... Ну, ще люблю сидіти розмірковувати, коли є час, коли спати лягаю і не можу заснути. Та я, взагалі-то, завжди розмірковую.
- Слухай, хлопче, можеш не намагатися мене величати світлістю. Я розумію, важко, але все-таки клич мене Віктором Сергійовичем. Мені всі ці умовності набридли при дворі. За природою я людина проста. Це не позерство. Мені не дуже подобається поділ на слуг та панів. На жаль, ми живемо у розділеному суспільстві, але, в принципі, люди мають бути рівними. Кожен зайнятий своєю справою. Я, вважай, стою на варті законності.
 Ти ореш землю, що є своїм родом гідності. Кожен має свою роль у житті держави. Спробуй збережи законність, не нагодувавши народ. Кожна праця має бути в пошані.
- Так, я читав одну книгу, її француз один написав, Дені Дідро. Там все це також написано. Всі люди від одного батька та однієї матері, як я розумію. Але, якщо людина набула знання і зайняла якесь значуще місце у житті країни, йому має бути виявлено повагу. Це я думаю буде справедливим.
- Знаєте, юнак, незважаючи на те, що ви не закінчували жодних навчальних закладів, міркуєте ви досить розумно і грамотно. Ось я про що подумав. Віктор подав мені таку ідею, і я зрозумів, що це правильно. Чи не хочете ви, Данило піти вчитися у реальному училищі? Що найбільше подобається? Там, на мою думку, три відділення: загальне, механічне та хімічне. Ви хотіли б там вчитися? Відділення можна вибрати за смаком. Але, я раджу механічне, судячи з вашого інтересу.
- Ваше… Пробачте, Вікторе Сергійовичу, не знаю. Ми народ бідний, і, мабуть, мені не вдасться вчитися через відсутність коштів.
- Це не страшно. Мій приятель, міський голова Кременчука, є піклувальником реального училища, гадаю, допоможе нам у цьому питанні. Вони мають місця, оплачувані з допомогою дотації від Міської думи і держбюджету. Я думаю, у нас все має вийти. Готові ризикнути, юначе?
- Ваше сіятельство, вічно молитиму за вас нашого Спасителя і богородицю! Дуже вам вдячний.
- Це я вам маю бути вдячний за сина. І просити Спасителя.
- Вікторе Сергійовичу, я думаю, якби зі мною сталося таке ж лихо, княжич не сидів би спокійно на березі, спостерігаючи, як тоне душа людська.
- Так-так, ви маєте рацію, молодий чоловік, він би точно не сидів. Але він мені казав, що його супутники не кинулися йому на допомогу.
- Я гадаю, вони просто розгубилися. Адже вони зовсім молоді. Та й трапилося все дуже швидко. Не варто їх звинувачувати.
- Похвально, юначе. Це говорить про вашу великодушність. Мені казали, що прості люди не дуже святкують нас панів.
- Для нормальної людини немає таких забобонів. Не має значення, з ким трапилася біда, з селянином чи паном. Біда, вона біда і є. Тут не може бути «відмінностей».
- Добре. Я все дізнаюся і Віктор вам повідомить. Домовились?
- Так, Вікторе Сергійовичу. Дякую вам ще раз.
- Немає за що.

 За бесідою всі й не помітили, що стало смеркати і незабаром маєток поринув у вечірню темряву. Князь Віктор Сергійович запропонував гостям залишитися і переночувати в маєтку, благо, що княжич попереджав Данилових батьків про такий розвиток подій.

 Гостям надали місце для ночівлі у флігілі. Ліжка були просто королівськими. Мати Данила, Соломія, була жінкою дуже охайною і домашня постіль у Ралків відрізнялася ідеальною білизною та чистотою, завдяки тому, що вона вибілювалася на сонці дуже довго. Але такої білизни ні Данило, ні Оксанка у житті не бачили. Вона була білою, як передріздвяний, щойно випалий сніг. Оксанка потім довго всім на хуторі розповідала, як вона спала на шовкових білих простирадлах, як панночка.
 Вчителька співу сказала, що Оксана має ідеальний слух і дуже чистий тембр голосу. І порадила залишити її в маєтку для навчання, якщо дозволять її батьки та княжа родина.

 Княжни в один голос почали просити матір залишити Оксанку в маєтку, бо просто закохалися в це чорнооке та рожевощоке диво. Данило сказав, що якщо княгиня вирішить залишити дівчинку в маєтку, то він поговорить з батьками. Загалом, всі дійшли позитивної думки з приводу Оксаніного навчання і її залишили в маєтку на загальне задоволення.
 Для княжень Оксана виявилася несподівано “впалой” з неба іграшкою і забавою. Дівчатками вони були добрими та розумними. Вони цілими днями ґралися з новою подружкою, балували її всякими солодощами і смакотами. Дівчинка трохи навіть поповніла від усіх цих витребеньок. Вона стала, якось дорослішою, серйознішою і комунікабельнішою. Дівчатка та княгиня душі в ній не сподівалися. Княгиня замовила у свїй кравчині для малечі  нове ґарне вбрання і вона стала схожа на маленьку казкову принцесу. Їй це несказанно подобалося і Данило став трохи побоюватися того, що станеться після повернення Оксани знову на хутір. Він поділився своїми думками з Віктором, на що той сміхом відповів і запевнив, що все буде добре. Так, і, можливо, Оксана може бути в маєтку на правах «приймальної» дочки князя Віктора Сергійовича. Додому вона приїзджатиме в гості, а житиме і навчатиметься у Кочубеїв. Мати спочатку злякалася такої пропозиції, але потім, поговоривши з батьком та Данилою, вирішила, що так буде краще для дівчинки. Звичайно, як будь-яка мати, вона розуміла, що нудьгуватиме за своїм чадом, але доля дівчинки могла бути зовсім не схожою на долю інших селянських дітей.
 
  Вона щодня підносила молитву до Господа, з проханням, щоб продовжилися дні сім'ї Кочубеїв, які обласкали простих людей своєю милістю.

                Училище.
 
  Данило ж на початку серпня, разом із Віктором та батьком, поїхав до Кременчука і після оформлення документів, вступив до Реального училища. Загальна освіта в училищі закінчувалася в четвертому класі, з п'ятого класу починалася спеціалізація за двома відділеннями: основним і комерційним. Після завершення основного шестирічного курсу учні сьомого додаткового класу розподілялися по трьох відділеннях: загальному, механічному та хімічному.Із загального відділення випускники, за хорошого встигання, могли вступати до технічних інститутів. Враховуючи те, що Данило був уже відносно освічений, його прийняли на третій курс основного відділення. Віктор говорив, що Данило міг би далі вчитися в інституті, але він чудово розумів, що жити за рахунок Кочубеїв він не зможе. І тут справа була не у гордості, а просто у звичайній житейській селянській мудрості. На пана сподівайся, та сам собі думай, наскільки ти сам здатний керувати своєю долею. Данило був дуже вдячний князеві за допомогу, і Віктору, звичайно, але зловживати княжою ласкою не міг. Він так і сказав Вікторові:
- Спершу треба закінчити училище, ну, а потім видно буде.

 Заняття розпочалися з вересня. Данилові все було цікаво. Співучники Данила сміялися з нього, кажучи, що він видно на Ломоносова славу претендує. Данило ж лише посміхався і по-доброму віджартувався від товаришів.
 Його одногрупник Микита Шелест якось запросив Данилу на зустріч до студентського гуртка, де читали твори Плеханова та Енгельса. Було цікаво спостерігати, як ті, хто боявся питань викладачів на уроках, схоплювався з місць і закликав до боротьби з експлуататорами. Якось сходивши на збори «борців», Данило сказав Шелесту, що йому там нецікаво. Краще він математику та фізику повчить.
 За своєю природою Данило був спокійним і врівноваженим, законослухняним і вдумливим. Він довго розмірковував над тим, що почув на зборі. Йому було незрозуміло, як усе зруйнувавши, можна збудувати щось варте. Не можна руйнувати те, що сам не будував, та й те, що будував, не варто. І ще, як відібравши все в одних, можна зробити щасливими інших. Ну, гаразд, коли всім вільно непоґано жити. Але, якщо відібрати, то вважатимеш себе бандитом і нахлібником. Зрозуміло, коли мало землі сильно не розбагатієш. Але серед тих же селян є люди працьовиті, а є ледарі та пияки.
 І скільки ти їм не дай, вони все за вітром пустять. Ось у їхньому селі, наприклад, є шість-сім сімей, де живуть завжди голодно. Але винні у цьому не барі, а самі чоловіки. Бувало на сільському зборі всім миром збирали гроші для убогих, відсипали зерна на сівбу, допомагали тяглом та й навіть засіяти. І що ж потім? Ну, попрацював в літку, сім'я йому допомагала, виростив урожай, зібрав, залишив на засів, навіть продати знайшлося що. Поїхав у Гадяч на ярмарок, пропив гроші від продажу надлишків, повернувся додому в багнюці та соплях, увесь п'яний і в боргах.
Борги повернув, кому ж у ямі сидіти приємно. І все. Знову проїли всі, і голодом сидять. Знову збираються односельці, знову все вітром піде. Ну і, звичайно, від жалю розберуть дітей по хатах, а тато, зіп'ється в край і вся недовга. Тому, якщо людина не вміє бути господарем, нічого не допоможе, хоч ти її з голови до ніг грошима засип. А господар він тому добре живе, що вміє і працювати, і своє господарство примножувати. Не можеш бути господарем, йди працівником чи наймитом. Як комусь подобається. А на чуже зазіхати, погана справа.

                Ліна.

 Через три роки навчання Данило перейшов на технічне відділення і через рік вийшов із училища техніком другого розряду. Поки він навчався на останньому курсі, познайомився із дівчиною з Троянівки. Вона жила у тітки і працювала у факторії, яка розташовувалась на Малій Міщанській вулиці, неподалік училища. Зустрів її Данило на одній із посиденьок у подруги Лініної Варвари котра була донькою керуючого факторією, дівчиною товариською та простою. Їй сподобалася блакитноока Акуліна, за привітність і суто народний гумор, який та мала. Акуліною її назвали на честь святої, в день якої народилося це дівчисько.Батьки ж і знайомі звали її просто Ліною. Вона була дівчиною прекрасною і товариською, але не дозволяє нікому поводитися з нею вільно. Характер у неї був серйозний
. Якщо вона бралася за щось, вона завжди все доводила до логічного кінця. Була те робота або вишивання, яке в неї виходило краще, ніж у найвправніших майстринь.
 Або співи. Співала вона дуже непогано, голос був дзвінкий і чистий. Цим вона уславилася на весь Кременець, як тут звали Кременчук. До неї три рази сваталися, серед шанувальників були навіть купецькі сини, але вона була непохитною. І лише Данило завоював її горде серце, практично не доклавши великих зусиль.
 У свої дев'ятнадцять років він дуже відрізнявся від однолітків. Високий, добре збитий, русявий, синьоокий і серйозний парубок, усім панночкам на диво. Він теж був ні без уваги жіночої статі, але всі були йому не до серця. До зустрічі з Ліною, він у свій час, був «захоплений» сестрою Віктора Кочубея, Сонею, але це захоплення пройшло, оскільки Данило розумів, що княжна йому не пара. І хоча Соня була з ним дуже лагідною і доброзичливою, парубок знав своє місце і постарався «викоренети» зі свого серця цей юнацький потяг.
.

 Ліна ж була йому рівною, хоч і походила з родини збіднілих польських дворян, трохи гонорових, але все-таки людей простих і добрих. Батько її, хоч і був шляхетного роду, але одружився, свого часу з дочкою простого селянина. Була вона першою красунею на селі і «пану» довелося дуже постаратися, щоб посватати просту дівчину. Як він уже хитрувався, як хитрувався. Ліна завжди згадувала своїх батьків зі сміхом та добрим гумором.
 Вона розповідала і показувала дуже жваво та цікаво історію кохання троянівських Ромео та Джульєтти. А це було саме так, бо батьки Станіслава, а саме так звали отця Ліни, були проти весілля їхнього сина з «холопкою». Але в результаті кохання перемогло станові забобони і кохані одружилися і народили спочатку сина Янека, а після доньку Ліну, від якої Сташек був на сьомому небі.Він не давав вітру дунути на свою Акуленьку і виконував кожну її примху. Проте з дівчинки виросла пракрасна дівчина, яка навіть у своїй відносній бідності залишалася справжньою, вихованою та розумною «панночкою».

 Данила вона кликала не інакше, як Данек, на що він не ображався, тому що від коханої приймав усі її «дива». Ліна була грамотною, знала українську,російску та польську мову, прочитала чимало книг, і Данилові було цікаво з нею. Коли мова зайшла про переїзд на хутір до рідних вона охоче погодилася.
 До праці Данилина половина була привчена, бо її батько теж мав свій наділ землі, жив скромно і все життя працював. І не бачив у тому нічого соромного. Він одразу прийняв Данила і полюбив надалі, як сина. Так як села розташовувалися недалеко один від одного, Гайворонські були частими гостями на хуторі біля Ралків. Степан та Сташек стали, якщо не друзями, то приятелями та сватами, як мінімум. У свята любили вони пропустити по склянці горілочки і закусити куском домашньої ковбаски. Все було добре і благочинно у цих двох сім'ях простих землеробів.

                Оксана.

 Віктор Кочубей поїхав відпочивати до Франції перед вступом до пажеського корпусу і часто надсилав листи своєму «янголу-охоронцю» з хутора. Він вкладав у лист малюнки з видами Парижа, Ліона та Ніцци, намальовані ним особисто. Малював він непогано і малюнки були красивими та майстерно виконаними. Данило з Ліною та Оксаною часто переглядали листочки з краєвидами далеких заморських міст. Оксана стала вже великою дівчинкою. Витяглася на зріст. Їй виповнилося вже десять років, але вона виглядала на років дванадцять.    Волосся її виросло аж до низу спини і завивалися в красиві локони. Вона часто жила на правах приймальної дочки княгині та князя Кочубеїв.
Ніс вона не задирала, була скромна і слухняна батькам, бо брала приклад із княжен, які на неї добре впливали. Вона суттєво просунулась у навчанні співу. Часто співала гостям княжої сім'ї, і в один із візитів сім'ї імператора до княжої садиби, співала перед царської родиною. Виступ усім сподобався, особливо великій князівні Ользі Миколаївні – любительці співу, справжнього, народного. Вона дуже любила українські пісні. Тож була просто зачарована голосом маленької співуньї. І, коли августійша  родина виїжджала, Велика княжна Ольга запросила Оксану в гості до столиці.Пізніше саме Княжна Ольга допомогла вступу Оксани на музично-драматичні курси, а потім до Придворної співочої капели.

 Маленька співуня була просто на сьомому небі від спілкування з самим царем і його сім'єю, але не зазнавалася, а почала ще більше вчитися співу і паралельно всьому тому, чому могла навчитися завдяки своїй щасливій долі. Вона завжди пам'ятала про запрошення царівни Ольги Миколаївни. І осягала, якнайбільше з того, що вдавалося дізнатися від Олександри Ігнатівни – вчительки княжичів.

 Решта родини Ралків теж підростала, мужнішала, розквітала і старіла. Діти росли, апетит вони мали непоганий і поступово тієї землі, що була в сім'ї ставало замало. В Іллі старший син одружився і привів у сім'ю гарну дівчину Настю із сусіднього села. До Різдва у них народилися двійнята. Акуліна теж готувалася стати матір'ю.

                Родинна рада.

 Одного передвесняного вечора у великій хаті зібралися всі чоловіки сім'ї. Розмова зайшла про новий указ Державної Думи про переселення бажаючих на вільні землі в Сибіру та на Кавказі.
- Ось тут прописано, що дається наділ, що називається відруб, землі, позичка на будівництво хати, на купівлю худоби та техніки. Все написано красиво, але чи так буде насправді? - Заговорив Данило.
- Так, якби правда, то можна було б до Сибіру податися. Хоч там і холодно, та землі дають.
- Ох, не знаю, боязко якось зриватися з насиджених місць, - сказав Ілля і почухав потилицю. - Вдома все звичне. А там холодрига, мабуть?
- Я говорив з одним чоловіком, він у Сибіру був у брата. Рік там прожив. Брат у нього був засланий за бійку з управителем Хотовицьких. Так він каже, зима там довга, але багаті місця. Лісу вдосталь, гриби-ягоди косої-коси. Щоправда, комар'я там повно, але люди якось живуть, - сказав Степан і закурив самокрутку від гасу, яку купив з нагоди на розпродажі в Сорочинцях на ярмарку.
 Землі дають скільки зможеш обробити. Знову ж таки землі не вироблені. Чисті.

- А він у якій губернії, у Сибіру був? – поцікавився Ілля.
- Так, не пам'ятаю точно, по-моєму в Томській. Це в тайзі самій, то там так ліс обзивають.
-Там уже лісу, мабуть, сила-силенна! І на дрова і на будівництво, мабуть, вистачить. Не те, що в нас. Холера ясна!
— А це ви у Сташка навчилися? Так скоро самі ясновельможними станете, – засміявся Данило.
- Ну, це навряд. Якщо Миколу Надишка рабин Гоцман обріже, думаю, жидом він все одно не стане, - усміхнувся лукаво Степан.
– Ну, це точно. Микола так Надишком і залишиться.
- І що там ще пишуть у газетці, коли можна буде заявки подавати? - не вгамуав Ілля.
-А ти вже до ведведів зібрався, спритний же ти, як «швидка Настя», - засміявся Степан своїми двадцятьма зубами. - А холоду не боїшся? Адже там, кажуть, іноді, навіть птахи замерзають у польоті.
- А ми літати не будемо, то скакати з гілки на гілку.
- Ну, скакати не скакати, а якщо облаштуватись, то може й виживемо. Мені ось Ігнат Яковенко листа надсилав. Так ось вони в Томській губернії осіли, це було 1906-го. Землі завалися, ліси теж, озеро велике під боком. Верст п'ятнадцять завдовжки і п'ять завширшки. – сказав Данило.
- То це ціле море! - вигукнув Степан.
- І це не найбільше у тій окрузі. Барлакуль називається. Він писав там і по тридцять верст завдовжки є.
- Татарська якась назва. Що ж. Якщо це правда, то риби там завалися.
– Гнат писав, що багато. Я з Віктором Сергійовичем розмовляв, він радить їхати. Там для переселенців спеціальні контори поробили, куди завжди можна звернутися.
- Тобі треба було звернутися до князя, щоб він тобі тут роботу знайшов. - сказав Степан і затягнувся самосадом.
- Батьку, Вікторе Сергійовичу і так для мене багато зробив. Мені соромно звертатися до нього через дрібниці.
- Гарні дрібниці! Робота тепла – це не дрібниці.
– Тепла? Та не хочу я сидіти в конторі. Мені там душно. Дихати нема чим. А у полі повітря можна ложкою їсти. Я люблю роздолля. Не конторська я людина.
- Роздолля. А дружину та дітей у тмутаракань тягнути – це хіба справа?
– На вільному повітрі й діти здоровими виростуть, – усміхнувся Данило.
- Ну виростуть так виростуть. Вам видніше. Нам тут як.
- А тут Петро догляне. Вас би теж забрати, та вік не той. Звісно, ;;навряд чи знову побачимось. Так, хто знає? Як складеться.

І ось зараз у серпні місяці надійшов лист з Гадяча. З повітової землевпорядної комісії. У ньому йшлося, що заявку на переселення прийнято до розгляду і надалі про рішення буде повідомлено, знову ж таки, листом.

                На вільні землі.

 Минуло понад півроку і все саме якось закружляло. Зібралися, занурили пожитки, вклонилися в пояс рідній землі, хаті, в якій народилися, обійнялися – попрощалися з батьками та родичами та поїхали до Полтави, для завантаження на потяг, спеціально складений для перевезення охочих переїхати у далекі дали.
 Крім Ралків, із села зібралося ще дванадцять родин. Всім їм випало переїхати у різні сибірські землі. Комусь випало в місця одразу за Уральськими горами, комусь Томська губернія, комусь Іркутський край, а комусь і Далекий Схід. Ніхто не скаржився і не скиглив з приводу жереба, що випав на їхню частку. Головним було те, що землю давали й допомогу з укоріненням. Ралкам випала Томська губернія, Новомиколаївський повіт. Ну, а там, як карта ляже, як кажуть. Вирішуватиме земельна колегія вже у Ново-Миколаївську. В Полтаве заїхали спочатку до контори при вокзалі, а потім, с провожатим, відправились в тупик, де стояв під погрузкой потяґ. Вагоны, які поза очі звані «столипиними» чекали на своїх пасажирів. Були вони зовсім недавно збудовані і виглядали зовсім новими.
 Взагалі зазвичай використовували старі вагони. 1908 року звичайні товарні вагони були пристосовані для перевезення переселенців з Європейської Росії та України до Сибіру. На ім'я ініціатора цього масового переселення, міністра Столипіна, такі вагони стали називатися «столипінськими» чи «столипіними», як їх називали у народі.

З торців такого вагона були підсобні відсіки, де розміщувався сільгоспінвентар і перевозилася худоба. За день усі поринули у вагони та відправили підводи назад у село. Жінки, як могли, створювали затишок у вагонах, їхати в яких доводилося не один тиждень, а може й місяць. Ніхто точно не знав, як довго розтягнеться поїздка. Усім було трохи ніяково, але ніхто не подавав вигляду, що хвилюється. Усі трималися браво, жартували та сміялися майже невимушено. На третю добу прийшов начальник поїзда і оголосив, що відправка буде через два дні і порадив запастися в факторіях продуктами та всім необхідним. Паливо для печей видавалося на складі при вокзалі.
Коли всі запаслися різноманітними товарами і продуктами, через два дні прийшов священик з храму, що неподалік, провів молебень і освячення майбутньої «подорожі». Після цього всі поринули у вагони і поїзд рушив у дорогу.
 Діти, які ніколи не бачили поїзда і ніколи на ньому не їздили заверещали від здивування та задоволення від нової пригоди. Ралки, що займали два вагони, стовпилися біля відчинених дверей, перехрестилися і заспівали стару козацьку пісню, в якій говорилося про козака, який залишає рідну оселю і їде в далекі незвідані краї, битися за рідну землю та батьківську віру з басурманами.

              На зустріч нового жіття.

 Данило сидів поряд з Ліною і дивився на міста, що пробігали повз, і села. Міст, щоправда, траплялося небагато, але села, що примостилися до залізниці, що пролягала поблизу, зустрічалися частіше, ніж у степових місцях. Поки що земля, яка тільки недавно звільнилася від снігу, виглядала необробленою і непрокинутою. Але пройде пара-трійка тижнів, і вийдуть у поля селяни-трудівники та закипить життя. Стануть чорними, як вугілля, ріллі, зацвітуть верби та перші квіти на полях. А поки що було прохолодно і мерзлякувато. Але Данило не помічав незручностей. Він обійняв Ліну за плечі і тихо говорив:
- Так, скоро виїдемо з неньки-України і почнеться російська земля. Життя там, можливо, не таке, як в Україні, але теж люди живуть, православні. Не боїшся, лелечко? Відвіз я тебе від батька з матір'ю. У чужину.
- З тобою, Данеку, я нічого не боюся. Я одразу, як зустріла тебе, зрозуміла, що ти моя доля та мій захист. Я за тобою готова йти на край світу.

Данило мовчки ще міцніше обійняв Ліну за плечі і поцілував її у скроню. Він знав, що саме вона мала стати його дружиною. І завжди відчував ту любов, яка горіла в її серці. Воно було просто необ'ємним, і любові в ньому вистачало і йому, і дітям.

Вони зараз спали, мірно сопучи на перині, набитій сіном і травами, які вона заздалегідь приготувала. Меньший Серьожа, весь час намагався стягнути покривало з Іванка, який був старший за нього на два роки.
- Ти не змерзла? - Запитав Данило дружину.
- Так, зовсім небагато, - посміхаючись, сказала Ліна.
 Данило засунув двері і сів на сідничку поряд зі столом.
- Їсти не хочеш? Що там у нас сьогодні подають на обід? - підморгнув дружині Данило.
- Меню ще не принесли з друкарні, - засміялася Ліна. Але я й так пам'ятаю. На перше-борщ, на друге-вареники з сиром і на десерт-кисіль із сушні.Так влаштує?
- Цілком. Люблю борщ, - посміхаючись сказав Данило.
- Тоді зараз подам, пане.
-Ну, до пану ми поки що не доросли, і навряд чи колись доростемо.
- Ну, це як будемо працювати. Знаєш, Данеку, я мрію, щоб наші діти стали людьми забезпеченими і ніколи нічого не потребували. Чи ми даремно все кинули і поїхали до чужих країв?
- Ну,що я на це можу сказати? Старатимемося, а далі, як Бог управить. Я принаймні зроблю все для цього.
 Тихо постукували колеса, рипів, погойдуючись, «столипін», посапували уві сні діти і все далі виїжджали Ралки від рідного дому.

               
                Україна.

 Коли поїзд в'їхав на російську територію, Данило, дивлячись на українську землю, що віддаляється, відчув невеликий щем у грудях. Здавалося б, Російська імперія, до складу якої входила Україна, просто продовжувала рухатися повз вагон. Але. Все це було не таке рідне. І хоч тут у Курській губернії здебільшого люди говорили по-українськи, одягалися так само, жили так само, але було це все чуже.
 Люди тут, як казали земляки, що їздили у справах у Росію, звикли жити з дня на день. І це в основному. Є, звичайно, і працьовиті, але більшість, звикли тулитися в старих халупах, дивлячись на які ставало страшно. Адже там і діти мешкають.
 
 В Україні рідня завжди була вищою за суспільство. Якщо в одних не було врожаю, не дай Боже, всі родичі допомагали своїм, що потрапили в біду. Це стосувалося і сусідів і односельців. Були, звісно, ;;й такі, яким було марно допомагати. Все одно, що в прірву скинути. Але таких було мало, та й в основному це були люди прийдешні.
 
 Народ же в Україні жив працьовитий і спокійний. Тут не було бійок село на село, як у деяких місцях Росії. Та, що гріха таїти, майже повсюдно. Українці ж спочатку думали, а потім робили. І робили так, щоб люди не засудили.
 Це повелося ще з козаччини. На Січі не святкували пропійців і грабіжників. І те, що понаписав Гоголь в «Тарасі Бульбі» було просто вигадкою та «виробом» на догоду III відділенню та великодержавникам.

 Починаючи з Катерини II і далі, «хохлів» представляли  селюками та недотепами. Хоча Великий князь Розумовський та його брат Великий гетьман довели, що прості українські хлопці можуть сягнути величезних висот.

 Та й перший університет було започатковано в Україні, а не в Московії.

 Але не щастило Україні із правителями. Богдан Зеновій (Хмельницький), роздершись з ляхами, побіг з проханням про допомогу до Олексія Михайловича, довірившись московитам, які з часом поправили всі обіцяні свободи. Ну, а вже Катерина і наступні сини зачатих від німецьких родин, що правлять у Московії, добили все, про що «домовлявся» Богдан, підписуючи Переяславську «папірець», в який тільки й придатно, що оселедця загорнути.

 Надалі все просувалося по похилій. Січову вольницю знищили, де батогом, де залізом, а де й кулею. Про пряник не варто було і мріяти. Поки були під Литвою, поки що й жили. Потім усіх закріпачили та підкорили московитській владі.

 І забулися славні вільні часи. І лише козацькі кургани, та кам'яні «баби», що зустрічаються подекуди, нагадують про ті часи.
 
 Про те, як ходили русичі на половців і хозар, як вішали щити на ворота Царгорода, як будували храми та бібліотеки при Ярославі, тоді як Франція та Англія ще лежали в темряві середньовіччя, не кажучи вже про Німецьку імперію, де королі не здатні були підписати документи, ставлячи хрест замість підпису. І був світанок Русі. Але прийшли татари та пограбували та розікрали все. І впала Русь під Ордою.

 І ціле століття «лежало», поки Литва не завоювала всю Правобережну Україну. Тільки завдяки литовцям не згинула Русь. Московією до 18-го століття Орда правила. І лише Петро відмовився платити данину. І назвав Московію Росією, хоча, заради справедливості, це вже була не Русь, а скоріше улус ординський чи ганноверська околиця.
 
 І товся від мови староросійської. Та й пісні то завжди були справжніми руськими (українськими). І брели дорогами України сліпі кобзарі, і співали вони давно забуті балади про славних лицарів-козаків, подвиги Святославови та Олегови.
І звучала мова руська (українська), і котилася вдова сльоза по щоках жіночих. І гнали в неволю козаків, загнавши їх у кріпацтво.
 
 Гнулися до землі ковилові степи, що розкинулися по обидва береги Славутича. Летіли по небі грозові хмари, блискали блискавки, лилися дощі, насичуючи родючі чорноземи, і орали ралки (орачі) свої наділи на панщині і поливали солоно - гірким потом посіви що не належали їм. І була у цих орачів споконвічна мрія про свій клаптик землі, який нагодував би їх та їхні сім'ї врешті-решт.
 І ось ця мрія починала збуватись для Данила та його земляків. Але для здійснення цієї мрії потрібно було їхати на край Землі,в місця дикі та холодні. Як воно там буде?
 Але знав Данило, що працьовитій людині ніде не пропасти. Чув він, що й в Америці українці знайшли собі місце і почали жити та працювати. І не бідують! Але Америка так далеко, що й думати страшно. Хоча може не й далі Сибіру. Але коли не сподобається в Сибіру, ;;можна поїхати і в Америку. Де наша не пропадала. Час покаже. А поки тихо погойдується «столипін», мукає і хрюкає худоба за стіною, мірно стукають колеса, а Україна залишається десь далеко позаду.

                Ново-Миколаївськ.

 Вже майже місяць їхали переселенці Росією. Проїхали Урал, іртишські степи, барабінські та кулундинські. Простір виявився просто фантастичним. Тепліше не стало, тому що клімат тут виявився не спекотним. По небу пливло сонце, яке не здатне було зігріти ці величезні простори. Уздовж дороги подекуди були розкидані селища з убогими старими будівлями. Біля будинків, якщо це можна було назвати будинками, швидше за землянками, городів видно не було. Чим тут жив народ, залишалося загадкою. Зрідка траплялися станції.
Все ті ж старі халупи і обірвані жителі, що стоять уздовж дороги і дивляться на поїзд, що проходить. У Барабінську (однієї зі станцій) до поїзда висипало безліч дітлахів, які просили милостині. Переселенці ділилися чим могли, від співчуття. Невже й на їхніх дітей чекала така ж доля? Ближче до Новомиколаївська, станцій побільшало. А вздовж дороги стояли засохлі травостої. Вони були настільки рясні, що у переселенців від серця відлягло. У сусідніх із залізницею селищах стали видно городи та сади.
 Правда земля виявилася не чорною, а якоюсь сірою з  жовтизною. Мабуть, глина тому була виною.
 Заїхавши до Новомиколаївська і під'їжджаючи до мосту через річку, яку називали Об, переселенці були просто вражені. Такої широкої річки вони ніколи не бачили. І міст був вражаючої довжини і здавався чимось нереальним. Місто було не таким великим, як Перм. На березі був порт з численними суднами. Уздовж річки, що впадає в Об, тулилися убогі халупи. Люди виглядали дуже мальовничо. Здавалося, що переселенці в'їхали поїздом до передмість Лондона 18-го століття і вулицями ходять клошари-герої книг Діккенса. Настільки вражаюче - убого виглядали жителі цього нещодавно заснованого міста. Навколо панували злидні та бруд.
 
 Потяг загнали в глухий кут, на запасні шляхи. Начальник поїзда, що проходив повз, попередив переселенців про те, що нічого не варто залишати без нагляду. Трохи згодом він же надіслав трьох поліцейських для охорони складу.
 
 Наступного дня до поїзда прийшов уповноважений від керуючого конторою, яка відповідала за розподіл переселенців по місцях, виділених для їх влаштування. Всім главам сімей запропонували з уповноваженим відбути в банк для отримання позички призначеної для облаштування на місці, яке виділив уряд для переселенців. Було виділено також охорону з двох поліцейських. Залишивши дружину Іллі на господарстві, Данило з Іллею та Ліною пішли до міста.

 Отримавши позику, вони пройшлися головною вулицею, подивилися магазини, дещо купили, і пішли на вокзал. Так як їм з Іллею випало їхати назад «залізницею» до Барабінська, то вони чекали, коли їх вагон перепричеплять до складу, який піде у потрібному їм напрямі. Чекати довелося два дні. Потім вагони перечепили і вони поїхали назад, до Барабінська. Прибувши  ,та отримавши в охорону поліцейського, брати пройшли в візкову майстерню і купили три вози-одноконки і трійку тяглових коней. Данило купив пару рушниць та припаси до них, рибальські снасті та інвентар для обробітку землі. Після, завантаживши весь свій скарб, у компанії з поліцейським, виїхали до місця свого нового проживання.

                Бараба, ти, Бараба
                (Ліричний відступ).

 Якщо колись хтось мені скаже, що можна описати таке явище, як Барабінський степ, то я скажу, що він просто безвідповідальна людина і хвалько. Тільки тому, що описати Барабінський степ у всіх його фарбах просто неможливо. Це така категорія, яку неможливо описати, та й може и не варто? Але я спробую. Тому що безвідповідальний брехун, напевно.

 Степ цей розкинувся на багато сотень кілометрів. І здається немає межі цієї безмежної рівнині, що займає більшу частину Західно-Сибірської низовини. Вона настільки велика, що людині, яка виросла в західній (європейській) частині Російської імперії або Радянського Союзу, важко навіть уявити всю величину цього земельного масиву. Так само, як і озера чи водосховища цієї рівнини. Величезні озера є європейцям морями і нічим іншим. Звичайно, я зараз пишу не про Байкал, який справедливо звуть морем. Ні. Лише про озера, з одного берега яких не видно іншого. Згадка про кількість риби та дичини нагадують відомості астрономічної доповіді. Всяка там живність бігає Барабом один за одним. Мільйони перелітних птахів щороку повертаються на гладь чистоводних озер та водойм. У лісах росте безліч різноманітних ягід та грибів, які жителі заготовляють на довгу та морозну зиму. Температура взимку сягає 40-55 градусів, а влітку 35-40. Можна сміливо сказати, що інтервал становить 100 градусів.
 
 Ось тут і довелося шукати своєї кращої долі моїм пробатькам з України. Саме в цьому степу народилися мої дідусь та бабуся, моя мати, сестра та я. А також безліч нащадків тих, хто виїхав з України 1909-го року і осів тут на постійне проживання.
Можливо, деякі не зрозуміють мого прадіда в тому, що він не прийняв протекції князя Кочубея і не став конторським службовцем, або не виїхав до Америки і не став там заможним фермером-аграрієм чі ковбоєм. Що я можу відповісти їм, обурюваним нащадкам? Прадід хоч і був простим селянином, але все-таки був у душі романтиком-землевідкривачем. І він, не побоючись ні холоду, ні спеки, приїхав у дикий, здавалося б, край, у якому я народився, виріс, зустрів свою долю, породив своїх дівчаток. І тому я йому дуже вдячний. Якби не він, я не побачив би багатьох чудових місць, які мені довелося відвідати в юності.

 А я був "неслабким" туристом. І Алтай, який не поступається за красою Швейцарії, і Саяни, які плавно переходять у Тянь-Шань, плавно переходящий у Гімалаї. І, якби не російська безладність, туристам тут не було б рахунку. Але їй це не треба. Цієй самій безладності. Головне, щоб «не було війни»(шютка!) та Крим був їхнім. І так сто з лишком років поспіль! Хто їй (Росії) загрожує, знають лише «цар-батюшка» та його оточення.

                Урюм-море.

 Через півтора тижні, частих зупинок і привалів Ралки прибули на місце. Те, що вони побачили, їх просто вразило. Перед ними лежало море. Так, і ніяк не інакше. Величезне озеро, протилежний берег якого, майже не було видно, у деяких місцях поросло очеретом (камышом, як він тут називався). Село лежало між озером і лісом, що бачився неподалік. Всі добряче втомилися, але стояли, дивлячись то на озеро, то на ліс, то на село. Будинки були різного вигляду. Тут були і мазанки, як в Україні, і рубані хати з колод. Село було не багатим, але й не убогим, як ті, що зустрічалися дорогою до повітового міста. Як згодом з'ясувалося, більшість жителів були переселенцями з України. Більше половини.

 Прізвища були різні і виїхали з різних місць. Але здебільшого це були полтавці та черкащани. Одразу після приїзду, у селищній управі, після знайомства з головою, свій притулок, хоч і тимчасовий, запропонували земляки Близнюк та Ткаченко. Поки що в літніх кухнях. Але цього було достатньо. Все ж таки не посеред степу.
 
 За два дні голова повіз їх на місце, де їм виділялася земля. Давався відруб у 50 десятин кожному дорослому члену сім'ї, тому Данило та Ліна отримали 100 десятин, та Ілля з Оксаною стільки ж. І ліс, який був поруч із ріллею віддавався їм на додачу. Він називався околком, бо був біля ріллі.

 Не затягуючи, родичі та односельці напилили колод, спочатку для Іллі, а потім для Данила, щоб зводити їхні власні будинки. Привезши колоди до села, брати з допомогою земляків, вже за 2 місяці оселилися в новорубаних будинках. А з будівництвом житла у новоприбулих почалося нове життя.

                Село Лохмоткіне.
 
 Село, в якому оселилися Ралки, називалося Лохмоткіне. Назва смішна і не зрозуміла була, як ця назва виникла. Ніхто цього не пам'ятав, та й не збирався займатися історичними дослідженнями щодо цієї назви.
 
 Народ тут жив строкатий за національним складом. Багато було новоприбулих протягом 6-7 років, а саме протягом цього терміну воно почало збільшуватися. До цього стояло десять-п'ятнадцять хат, як їх тут називали-будинків, і село Лахмоткіне було скоріше хутором, аніж селом. Жили тут сімей шість киргизів, сімей п'ять росіян та інші були сумішшю національностей: білоруси, українці і навіть один німець, колишній засланець, тепер вільний поселенець. Коли наринула хвиля переселенців із Західної Росії, України та Білорусії, то національний склад змінився.

 Киргизи (так тут звали всіх жителів Середньої Азії, переважно казахи) переїхали південніше ближче до Казахстану. Так що залишилися, переважно, новоприбулі, більшість з яких були українці.

 Селом керував сільський голова Микита Крутий, родом він був із Чернігівщини. Людиною він був непоганою, стриманою, розумною і господарськой. Справ сільських було не так багато, тому влітку він теж в основному пропадав на своїй ріллі, що знаходилася в глибині лісового масиву за три кілометри від села.

 Ралкова земля була зовсім недалеко від ріллі Крутого.
  З червня по серпень у лісі була величезна кількість грибів та ягід. Гриби сушилися, солилися та заготовлялися на зиму. З ягодами була та сама історія. Коротше, до зими заготовили те, що Бог послав, і тому з голоду помирати ніхто не збирався. Городи дали також непоганий урожай. Стільки продуктів у Ралків зроду не було. Щоправда, тут було погано у фруктах, але їх компенсували дари лісу, бо зима тут була довшою за українську, а їсти щось треба було. Та й початок літа був голодним.
Порізану худобу з'їдали, а та, що залишалася на новий сезон, була ще худа і непридатна до їжі. Але в льоху за пригоном, як тут називався хлів, були ще солоні гриби, квашені овочі: капуста, огірки та помідори. Помідори тут чомусь називалися баклажани? У сарайці-зграйці зберігалося величезна кількість в'яленої солоної риби, яку тут не «вичиняли», а солили з тельбухами, через що вона була трохи з душком, але до неї вже всі звикли і поїдали її у великих кількостях. Були тут і великі лящі, окуні, щуки та язі, щось подібне до плотви, але велике. Дрібна тут була плотва та окуні. Зі свіжого окуня, виходила смачна юшка, яку тут називали ухою.

 У селі, яке було за п'ять верст від Лахмоткіно, була церковно-парафіяльна школа. Село це називалося Сельнягіно, назване так на ім'я засновника Кіндрата Сельнягіна ще в минулому столітті. Село це було більше і населеніше Лахмотки, як усі називали його між собою. Тут була продуктова крамниця, та й кілька інших, де продавалися залізні вироби, всякий там одяг-взуття. Тримав ці лави один міцний мужичок Давид Преклонський, за молодістю засланий із Польщі, за участь у повстанні Костюшка. Нині йому було за п'ятдесят. Він тут одружився, обзавівся дітлахами і взагалі «пустив коріння».На поляка він був мало схожий, скоріше на єврея, польського. Але тут він остаточно обрусів і навіть перехрестився у православну віру. Дружина його Софа теж була єврейкою і теж перехрещеною.
 Справи у Давида йшли непогано і тому він відкрив крамничку і став місцевим багатієм. Та й Бог із ним. Людиною він був непоганим, давав людям у борг гроші без відсотків, записував у борговий зошит. Втім людиною був приємним у всіх відносинах. Дітей у нього було штук десять, чотири хлопчики та шість дівчаток. Були всі вони чорненькими і кучерявими. У неділю ходили з татком і матір'ю до церкви, як і належить «справжнім» віруючим православним.

 Данило та Ілля влаштували своїх дітей шкільного віку до школи. Благо, що в цьому селі жили знайомі із сусіднього села по Полтавщині Ткаченки та Ковалі, які були далекими родичами Ралків. Коваль Гнат був троюрідним братом батька, Степана. Тому діти були як удома.

                Перша зима.
 
  Як уже було сказано раніше, до зими Ралки підготувалися ґрунтовно. Хати побудовані, печі складені, дрова заготовлені, одяг куплений або пошитий, благо Данило був «спец» у цій справі. Він заздалегідь пошив кожухи, куплені були валянки, як їх тут називали «пими». Теплі штани пошила всім Ліна, яка у Кременчуці закінчила швейні курси. Втім, екіперовані всі були на совість, обидві сім'ї. Ліна навіть брала замовлення на пошиття від односельців. Коротше все улагодилося як слід. З односельцями, переважно українцями, стосунки одразу зав'язалися приятельськими.

 Особливо з тими, хто мешкав на крайку, який мав назву Полтава. Тут жили переважно ті,хто приїхав із Полтавської губернії. Усього на крайку було п'ятнадцять хат, у яких мешкали Ралки, Окружки, Близнюки, Шкуренки та Ковалі. Крайок був дружним. Усі свята відзначалися гуртом. Накривалися столи на всі сім'ї, у когось одного й гуляли. Співалися свої українські пісні, та й їжа була своя, українська. Часто приходили односельці з центру села. І на свята, і просто до Данила, щоб поговорити про те-про це. Він читав гостям газети, які привозили ті, хто їздив до повіту, а то й до самого Ново-Миколаївська.
 Незабаром утворилася така собі компанія для посиденьок. Говорили тут українською, та й усе село взагалі-то говорило в основному українською. Рідко хто говорив російською. У Сельнягиному спостерігалася та ж картина. Навіть Давид балакав чистою українською.

 Бесіди проходили зимовими вечорами, коли худоба доглянута, все по дому зроблено і залишилося тільки побалакати на майбутній сон.
 
         Зима зимою, але про
     літо   забувати не варто.
Напередодні різдва в хаті Данила з Ліною зібралися часті гості, які були тут не вперше. Прийшов Микола Близнюк, Гнат Окружко, Степан Коваль та Ілля. Із Гнатом прийшов його гість із Миколаївська, Григорій Левченко. Працював він у депо,що поряд з вокзалом.
 
 Очі його були чорними, як ніч, і якимись «колючими». Дивився він з-під брів, таких самих чорних, як і його циганська шевелюра, якось так, що по спині пробігав холодок. Був він схожим більше на турка, ніж на українця. Як Гнат сказав, був він соціалістом.

- Ну, і як ви тут собі маєте? Роботи, мабуть, влітку не в проворот? — спитав Григорій, щурячись від диму самокрутки, що ліз у вічі. — Слухай, Данило, ну й самосад у тебе. Очі виїдає.
- Самосад як самосад. Тютюн хороший. Мені насіння приятель дав ще в Україні. Знав, що я курець затятий. Він це насіння з Франції привіз. Там у крамниці у іспанця купив. "Вірджинія" сорт називається.
- Прямо із самої Франції? Що ж це за друг?
- Та так. Земляк один. Він там навчався. І жив якийсь час. Сам він не курить. Спортом займається. Атлет.
- Спортом, це чим? - Запитав Гнат, міцно затягуючись.
- Ну, це там всякі вправи виконує. Це, як у цирку. Гірі піднімає, руками махає, бігає.
- Ну, він би попрацював цілий день, йому б не до спорту було, - підсумував Гнат. -Це вони від неробства.
- Ну, не скажи. Ось, скажімо, працює людина в лавці чи конторі, сидить цілий день, а прийде додому, переодягнеться в легкий одяг і побіжить, так кілометрів зо три.
– Скільки?
- Ну, може, не три, а один чи два. Потім зупиниться, десь на пустирі, руками помахає, поприсідає, додому прийде, відро прохолодної води виллє на себе… і все знову у формі.
- Та-а, чого тільки нероби не придумають, щоб ділом не займатися.
- Ну, чому ж нероби? Кожен свою роботу робить. Один у конторі працює, інший у депо або на заводі, а третій у полі. У кожного своє місце в житті.
- Ну, може і так, - сказав Григорій і випустив густий струмінь диму.
- Так, мужики, курили б ви поменше. Он уже ніби туман у хаті, - подала голос Ліна. - Ви мені дітей поцькуєте.
- Все, все, - сказав Ілля, який досі мовчав і слухав розмову Данила з Григорієм.
 -І що там у Миколаївську нового? Як народ живе, чим живе?

- Так, що ж, живемо помаленьку. Місто розростається. Місто-начальник погрожує проспект замутити. Від Єльцівки та до Кам'янки. Подивимося. Якщо гроші не розкрадуть, може й замутять. Вони б краще вдома робітникам будували. А то страшно заходити в Шанхай і Нахаловку. Суцільні нетрі та безлад. А злодія розплодилося! Вдень не пройдеш спокійно. Жандармам злодіїв б ловити, а не шукати тих, хто політично не згоден.
- Ну, жандарми для того і є, щоби політичних ловити. А поліцейські по злодіїв, - зауважив Микола Близнюк.
- Їм кримінальники рідніші, ніж політичні,
 -примружився Григорій.
- Карні злочинці, звичайно, нечисть. Але політичні, просто, зараза якась. Вічно щось каламутять проти царя. Миколай наче тихий такий. Он і маніфест випустив у п'ятому році. І свободи, там, всякі запустив. А цим чортам все не так.

- Він-то тихий, та навколо нього всяка шушара розплодилася. Таке творять, просто жахіття бере. От і хочуть люди зробити революцію. Царя по боці, і щоби  ради були, які вирішуватимуть, як краще зробити.
- Воно, звичайно, добре, коли легше жити, але є одна загвоздка. - промовив до цього Степан Коваль. -А чи зроблять, ніхто не знає.
- І то правда, - вступив Данило. - Зламати легко, а зробити вміти ще треба. Хто прийде в ради? Інтелегенція, яка лише говорити то и навчилася. Адже вони як? Весь час плачуть за народ, про долю людської. Книги пишуть про те, як простому люду живеться. Читав я. Та тільки того, як людині живеться, не знають вони взагалі. Так гарні картинки, промови полум'яні, а на перевірку, нічого вони не розуміють.Простій людині ближче те, що її. Ось приїхали ми за три-дев'ять земель, ораємо-сіємо, працюємо одним словом. Якщо господар людина, то й живе по-господарськи. Все-то в нього по поличках, та по порядку. Орав, посіяв, прибрав, змолов, отже взимку з голоду ні він, ні його родина не голодуватиме. А якщо надлишки продати, то і, обновки собі, дружині та дітям можна купити. А якщо жити з кожним днем ; і сподіватися, що прийде добрий дядько і все дасть, то й сам з голоду помреш і діти по світу підуть. Тому доводиться сподіватися на дядька. А це, повір мені, порожня витівка.
Ось ми їхали залізницею повз селища станційні, та дивилися. Рідко біля якогось будинку город посаджений або оброблений. А навіщо? А гроші закінчуються швидко, бо випивка дорого коштує. Та в шинку поїсти-попити недешево. Ось і пухнуть роботяги і чекають на доброго дядечка, який вирішить усі їхні проблеми. Але цей добрий дядько за гарні очі теж допомагати не стане. Працювати змусить. Та й горілку дешевше не зробить.
- А ми, чи не працюємо?
- Так, хто ж каже, що не працюєте? Працюєте, але немає там вашого, щоб вам було опорою. Ось у нас, є земля, є господарство і є сенс у житті. Рік-другий і можна буде щось думати про те, як далі розширюватись. А у вас як? Прийшов на роботу, відвалтузив свій час і додому, добре, якщо хата хороша. А якщо ні? А там вам з родиною жити, та й діти ж з вами. Для здоров'я потрібно, щоб жити було здорОво. Ось отримав ти гроші на роботі, не витрачай у корчмі, збирайся додому. Зібрав-будуй. Для дітей старайся, якщо тобі не довго в тому будинку жити доведеться, то діти поживуть.
- Селянські у вас поняття, - сказав Григорій. - Як це після роботи з товаришами в шинок не зайти, та по чарці не пропустити. Тебе ж твої працівники цуратися почнуть. А тобі з ними працювати.
- Ну,а хто вам працювати не дає? Прийшов на роботу, відпрацював і до сім'ї, - здивувався Данило. - Я в Кременці так жив. І голова зранку не болить і гроші цілі.
— Я ж говорю, селяни, — усміхнувся Григорій. — Вам би все волам хвости крутити.
- А що й те діло. І тобі заняття і волу приємне, - засміявся Данило.

 Розходилися вже за північ. Якось пролетів непомітно, в розмові.
 
               



                Лісовий рай.

 Данило прокинувся від якогось галасу. Підвівся з лежанки і глянув у віконце. Виявилося, це з даху впала купа снігу. У лісі-то тихо вранці, тому і здалося, що голосно зашуміло. Сонце тільки почало вставати. Розвів вогонь. Хатинка за ніч охолола трохи, але не було занадто холодно. Так мерзлякувато трохи. Вогонь затремтів у печі і стало якось затишніше.

 Цю хатинку вони з Іллею зрубали два роки тому. Приїжджали по черзі, доглядати «господарство». Останнім часом став хтось сіно підкрадати, та й інвентар могли прибрати до рук непорядні люди, яких стало якось більше. А зараз усе почало псуватися. Люди ледачі, які все літо горілку попивали, а взимку то сіно покрадуть, та продадуть у сусідні села, то дрова. Псуватись став народ, прямо на очах.

 З'явилися заїжджі «балакуни», які проти влади та царя слова крамольні не боячись кажуть. І куди тільки жандарми дивляться? Заїлися служиві, зад від лави відірвати важко. Ось і нещодавно приїжджав із купцями Микита Золотарьов. Усі мужикам за соціалістів розповідав.

 Порожні розмови, а люди слухали з цікавістю. А слухати там було нічого. Відібрати, розділити, кисельні річки-тістечкові берега. Розповідав про якогось Ульянова, який хоч і дворянського роду,а такі революціонер «кінчений».

 І на засланні він був, і в Петро-Павлівській фортеці сидів, і долю людську добре розуміє. Тепер у Швейцарії живе, газети заборонені друкує і в Росію шле. Певна річ, долю людьску розуміє. Сидить то в Німеччині, то в Італії, а то й у Англії. Звідти видніше, як народу жити треба. Послухав Данило та й пішов з вечорниць додому. Довго ще мужики тлумачили за це, та Данило за десять хвилин ці «байки» «розвалив». Пояснив селянам про те, як вони,ці “революціонери” всі за народ думають. Живуть за кордоном за гроші простих людей, ні в чому горя не знають, пописують статейки до газет, та шлють легковірам до Росії.

 А для того, щоб жити добре, треба працювати більше, та думати не за революції та перевороти, а за сім'ю. Будуть міцні сім'ї та діти грамотні, ось тоді не буде ні воєн, ні революцій.

 Почало світати, мороз, звичайно, міцнів, але поступово почали покрикувати птахи, що в лісі залишилися на зимівлю. Через околицю «вистрибнуло» сонце і спалахнули іскри на снігу. Все іскрилося, сяяло і переливалося всіма кольорами веселки. Данило глянув на поле і помітив безліч зайчих слідів. Були тут і лисячі та вовчі, але вже присипані поземкою.

 «Треба перевірити сільці та капкани»,-подумав Данило. Може, щось і трапилося. Він одягнув лижі, подаровані Устимом Головнею, рік тому на повітному ярмарку  в Барабінську, куди вони з Іллею їздили. Ах, молодець Устим, ладні лижі «виправив». Данило швидко і спритно перетнув поле і під'їхав до місця, де ставив капкани. У трьох були зайці, вже застиглі, а в одному була лисиця, яка попалася, мабуть, недавно. Данило під'їхав до капкана і стукнув лисицю по голові дерев'яною лопатою, яка була для згрібання зерна біля віялки. Лисиця затихла і лежала не рухаючись.
- Так, гарна буде шапка Миколці! - Задоволено сказав він. Інші діти давно гуляли в лисячих, тільки в Миколки була заяча. Теж не погана, та чим він гірший за інших? Миколка народився вже тут у 10-му році. Ріс він швидко і був хлопцем тямущим і допитливим. Інші діти були так само тямущими, але це мале було все з питань, на які Донило, часом, втомлювався відповідати. Микола був йому дорожчим, тому що він був послідком і народився тут.

 Ліна в ньому душі не чула. Хоч турбот у неї було сповнено рота, вона постійно тримала його поряд.

Старші діти пропадали на вулиці, навіть у мороз. Приходили додому червоні, як раки, часом обморозивши щоки та вуха, після того були мазані гусячим жиром, але вдома утримати їх було просто неможливо. А влітку взагалі. Ішли вранці і приходили затемно. Лазали в полі, на озері чи в лісі. Благо були серед них старші діти, які не давали молодшим великої волі і стежили, щоб чогось не сталося. На озері малеча купалася та ловила рибу. Благо, що її було безліч. Данило з Іллею сплели їм невод і щодня діти приносили додому один два кулі риби.

 Вона завжди була розділена між ріднею, а залишки віддавалися сусідам по крайку. Крайок, де вони жили, називався Полтава. За місцем звідки приїхала більшість мешканців-сусідів. Сусідний край називався Москва. Він був ближче до лісу. Там мешкав Федір-москвич, який приїхав із Волоколамська, що під Москвою.
 
 Поступово почалось  забуватися все полтавське, але говорило все село українською. Навіть Федір-москвич говорив смішним суржиком, і вважав себе українцем. Він взагалі був цікавою людиною. Тримав кузню. Кував усе, що попросиш. Плату брав малу, але робив усе на совість. Скаржитися було нема на що. Орали плуги чудово.

 Коли хтось приїжджав із родичів із сусідніх сіл, накривалися столи, за якими сідали всі мешканці крайка, та й сусіди приходили. Навіть і не родичі. Взагалі, народ у селі жив дружний та чуйний. Були, звісно, ;;й бобилі, які пили собі поодинці, але любили прийти в гості порожніми. Проходило все мирно та лагідно. Були, звичайно, деякі буйні - п'яні, але їх швидко втихомирювали і вели додому.

 Сонце ще не встало, а Данило з Іллею виїхали у бік ріллі на возі, де лежали припасені речі для лісової хати.Тут були домоткані доріжки з конопляних ниток, купа мішків, що звільнилися від зерна і картоплі, спрацьовані за зиму три табурети і лавка. Дорога була ще підморожена, хоча стояв вже квітень. Тут холоди могли затягтися до червня. Навіть приказка ходила така.”Червень ще не літо,серпень вже не літо”.

 У повітрі пахло морозом, гілки на деревах були всі вкриті інієм. І ліс стояв, просто, як у казці.

- Слухай, Ілля, - почав Данило. - Давно хотів поговорити з тобою на одну тему. Давай-но ми збудуємо в селі, біля озера, млин. У мене і креслення є, Віктор із Німеччини надіслав. Він там був з візитом у свиті прем'єра. Купив мені кілька книжок. Там ціла книга з будівництва млина. А німці в цьому розуміються. Прислав ось. Матеріали ми у Давида купимо. Я був у дітлахів у Сільнягіному, бачив у нього в дров'яній лавці. Там і залізний товар є недорого. Так, він мені завжди все зі знижкою продає.

 Каже, по-перше українці та поляки, а він ти ж знаєш, ніби то поляк, як брати, не одне століття разом жили, так. Ну, і, по-друге, каже, що Ліна-полька, то ми, як брати. Я і не заперечую. Сусіди, як мінімум. Влітку, виберемо час, і привеземо. Сагайдак Григорій із Сельнягіна, ну, ти знаєш, родич Ткаченков, він тесляр справний, все може по теслярській справі допомогти. Гроші є, гадаю, вистачить. І з Сельнягіга їздитимуть, їм до Лянина далеко, 12 кілометрів, а до нас 7. Та з Кукуя возитимуть. Усім буде спритно та добре.
- Ну,а що, можемо і побудувати. Дільна це думка.До літа з'їздимо.Ти поки все замовляй. А як відсіємося,так і з'їздимо. - Відповів Ілля. - Зерно, і в правду, краще вдома молоть.
- Так, це я настрою. Навіть коноплі зможемо молоть і масло давити.
- От би соняшник тут наш посадити, щоб олію давити.
- Посадимо, дай строк.

  Так за розмовами вони й доїхали до ріллі.
 
 Ліс стояв весь у сріблі. Дивитись було просто одне задоволення.
- Боже, що за дива ти твориш! Просто очей не відірвати! - Вигукнув Ілля. - Ні, ти тільки, Даню, подивися.
-  Що ж. Є на що подивитись.
-  А Григорій-робочий казав, що це попи Бога придумали, щоб робітному люду голову морочити. А горілка йому, нічого, голову не морочить? Ось босота все-таки він. І промови в нього отруйні. Усе своїх соціалістів переказує. Цар їм не догодив. Сволота! Ох, натворять вони справ, ці соціалісти!
- Так, вже, натворять, тільки волю їм дай. І адже не беруть уроків ні з Французької революції, ні з якої іншої. Там голота крові пролила не менше нашого Дніпра. Людина така звірина, що тільки запах крові учує, все, перетворюється на хижака, що й у природі такого не знайти.

 Під'їхали до літньої хати і назустріч їм вискочив Жулик, приручений вовк, якого Данило ще щенятком знайшов біля матері-вовчиці.

 Тоді він приніс його в село, на радість дітлахам, а потім підростивши, забрав на ріллю, де приручив, вивчив і одомашив. Тепер це був сторожовий собака. Часом він тікав у ліс до своїх родичів, але потім повертався, таким самим домашнім псом. Зате вовки не шкодили у Ралків на ріллі, курей не давили, та й живність не чіпали. Тут був сторож, який цього ніколи б не дозволив.

- А, ось і приятель мій. Здоров, бродяга. Ну, ну ладно. Повалиш мене, великий став. Я тобі улюблених твоїх кісточок привіз. Ліна тобі сама збирала. Тут і від холодця, та й взагалі, одні смаколики. Я знаю, ти любиш. Давай жуй.
Ілля відкривши замок, зайшов у хату, а Данило стояв на ганку, продовжуючи милуватися навколишньою красою.
 
 Наприкінці травня, засіявши ріллю, посадивши городи, брати Ралки зібралися до Барабінська на станцію, де на складі при вокзалі, стояли ящики із замовленими з Новомиколаївська, агрегатами для млина,у родича Петра Шиптули,який жив на Покровці.Прикупившись у крамницях, вони через три дні виїхали у бік Кудлатки. Сюди вони їхали тиждень майже порожніми. Так трохи вантажу, зібраного селянами для своїх родичів, які живуть у Барабінську. З Барабінська їхати довелося довше, таки навантаженими.

 Що можна сказати про степ, який тягнувся на відстань більше ста верст? У цей час у повітрі пахло травами квітучими в цей час.На зелени свята хати прикрашалися божьїми дарами.Підлоги встілалися нарваним чабрецем,а образи прикрашалися березовими гілками. І спалося в цей час у хаті було просто благостно, як каже батюшка Євфимій – священик із Борків.
 А в полі синіли, червоніли й зеленіли всілякі квіти і трави. У небі співали жайворонки, вітер тріпав ковилля, що щільно покривала всей простір степу коричнево-зеленим килимом.

 Вигляд цього «килима» нагадував море, або, як мінімум річку, іншого берега якої не було видно. Попадалися озера з чистою, як сльоза, водою. На березі цих озер наші сибірські «чумаки» зупинялися на нічліг. Ловилася риба, смачна і свіжа, пеклася в глині, підстрелена Данилою, дичина. Небо над головою було ясним і міріади зірок підморгували мандрівникам своїми очима-зорями. Вранці, на зорі знову караван возів рухався у бік Лахмотки. Через п'ять днів вони під'їхали до озера, яке було просто величезним. Або так здалося,чи це і насправді  було море. Під'їжджаючи вони зустріли рибалок, що йшли у бік села.
- Здорово,земляки. І як це море називається.
- Барлакуль-озеро.- відповів кремезний чоловік у кожусі та борсуковій шапці.
-А так це Барлакуль, про який Яковенко писав. Ось як! І ми тут, значить, побуваємо. А чи є у вашому селі Гнат Яковенко?
- Чому ж не бути. Є такий паря. Он,четверта хата справа. Там він і знаходиться.
- Смішно вони якось розмовляють тут, - сказав Ілля, коли рибалки відійшли.
- Ну, а для них ми смішно розмовляємо, мабуть, - відповів Данило.

 Наші мандрівники звернули в бік села і зустрівшись з Ігнатом, пробули в нього до ранку. Він розповідав про своє життя-буття, Ралки про своє. Так і не помітили, як прийшла ніч. 
 

 З настанням сіножаті, прийшло тепло. Все навколо ожило і стало схоже на літо.

 Відкосивши і сметавши сіно, брати, за допомогою Григорія Сагайдака, почали споруджувати млин.
 Давид також допомогав чім міг. Спочатку він умовляв Данилові будувати млин у їхньому селі, але потім таки відстав і став допомагати всім, де тільки було необхідно. З початком будівницьтва село ожило. Хтось казав, що Ралкі-молодці, потрібну справу надумали. Інші казали, що краще було церкву поставити, та попа виписати з Барабінська. Треті говорили, що Ралкам просто нема куди гроші дівати. І що краще було б дати грошей бідним. Мовляв вони ледве «кінці з кінцями» зводять, що діти у них з голоду пухнуть. На що Данило тільки посміхнувся і сказав: Так «нехай прийдуть бідні та знедолені», допоможуть будувати і ми розплатимося з усіма по совісті».
З «бідних і знедолених», прийшли лише двоє, Нікола Демиденко, у якого було дванадцять дітей і він ніяк не міг вибратися з «бідних», і Борис Гусаков, який у Японську втратив око. Та ще  одне вухо було відірвано гарматним уламком. Чоловік гарний ,роботящий, але часом запійний, пристрастився у військах. Данило відразу попередив його, що заробіток віддаватиме Степаниді, Борисовій дружині, на що той зі скрипом погодився.
Будівництво йшло споро.Чертежі Данило читав, як «Отче наш». Працівники всі були хлопцямі здоровими та веселими. Постійно співали українські та російські пісні. А з піснею і робота йшла швидко та злагоджено. Жінки Ралкові готували харчі для обіднього перекушування. Готували смачно і тому всі їли з превеликим апетитом. Данило сказав Ліні, щоб вона не скупилася на продукти і все було чудово. Ніхто не був у «накладі» і всі були задоволені. До Успіння Пресвятої Богородиці сам млин був готовий.
А у свято Усікнення глави Іоанна Предтечі була і запущена в роботу. Ручку, що відкриває затвор зернобункера, було «доручено» повернути Миколці з Сергійком, які все літо пропадали на будівництві. Миколці вже виповнилося три роки і був він схожий на Данила. Такий же темно-русявий і кучерявий, як батько.
 
 Ліна пройшлася дворами «бідних» селян і рознесла гостинці для дітлахів, всілякі солодощі та пряники. “Дякую” вона майже ні від кого з дорослих не почула, хіба від двох-трьох жінок. Але діти були раді і Ліна була рада безмірно. Вона взагалі була добра і відкрита для всіх. Діти ж не бачили ніколи в житті таких фантастичних солодощів,проводили її майже до ралківської хати. І надалі, побачивши її на вулиці,коли вона поверталася від свахи Гарпини, постійно вибігали з радісними криками їй назустріч.
 
 На перший помол Данило пустив зерно привезене заздалегідь Давидом. Це було даниною за всю ту допомогу, яку Дава надав при спорудженні млина.
Данило ж, що прожив до Христового віку пліч-о-пліч з іудеями, ставився до них, як до своїх братів. Він не бачив у них тієї загрози, про яку завжди виголошували попи в церкві. Він розумів гріховність людської натури, завжди шукати винних на стороні. Коли шукати загрозу людина повинна тільки в собі, та в своїх нахилах.

 Млин був пущений, зерно Давида помололи, якість сподобалася всім присутнім. Це була чиста крупчатка, як тут називали борошно особливо дрібного помелу. Народ був дуже радий тому, що тепер не треба було їхати в Ляніно за 20 верст.
Данило записав усіх охочих, а таких виявилося чимало. Прибирання врожаю нещодавно закінчено було і рідко хто вже звозив зерно на помол у Лянино. Усі чекали на ралківський млин. І добре зробили. Робота пішла з вогником.

 Млин освятив батюшка із сельнягинського храму.

 А зараз, біля Данилової хати накриті були столи з різноманітною їжею та випивкою, яку привіз Давид, що сяяв як новий карбованець. З приводу такої події, він привіз усе своє сімейство, яке й сиділо зараз за столом з усіма православними, католиками та одним лютеранином, латишем Іваром-землеміром.
Івар приїхав до Лахмотки із землевпорядниками, одружився з Когут Оксаною і залишився назавжди на березі Урюм-моря, як тут жартома називали озеро.

Застілля тривало майже до сутінків. Коли стемніло і всі розбрелися по будинках, за столом залишилися лише Данило, Ілля і Давид. Своїх він відправив додому з приказчиком Альошкою.
- І шо, скоро Альошка твоїм зятем стане? Я бачив, як він довкола Софочки скакав, немов когут.-Усміхаючись спитав Ілля Давида.
- Так, я й не знаю. Як його батьки скажуть. Адже ти знаєш, як православні юдеїв вшановують. Я хоч і польський, але для місцевих жид, - посміхаючись і затягуючись самокруткою, сказав Давид.
— Самосад ти куриш не гірше за росіянина, — сказав Данило. — Та й звикли вже всі до тебе. Він мужик простий і добрий за вдачею. Та й Льошку любить. Первінець таки. Думаю скоро весілля буде. Урожай прибраний, картоплю викопаємо і чекай на сватів. Це, як пити дати.
- Подивимося, боярине.
- Це я жартівливо, як Семен Черепанов каже. Будемо чекати, якщо велено, боярин.
- Так я й пишатися можу, - засміявся Данило.
- Не пишаєшся. Якби був надто гордий, зараз би у Кочубеїв у прикажчиках ходив.
- Та не моє це все. Тут я – вільна людина. А пан Кочубей, хоч і добра людина, а все-таки пан. А козаки холопами не дуже люблять бути.
- Сірко і поляків порубав незліченно. Ну добре, не буду тебе бояриним звати. А гайдамаком?
- Та клич хоч глечиком, мені все одно.
- Давид, а що там чути про столичне життя-буття? Ми давно газет не читали, - запитав раптом Ілля.
– А що там у столицях. Млини парові. Булки білі. Панове бали дають, веселяться. Забули вже японську. Та, ось біда, якась напруга витає в повітрі. Ось і прем'єра знову поміняли. Кажуть дуже у карти любить грати. Та і програє багато. При дворі панує якийсь старець, Розпутін зветься.
- Распутін, кажеш, - запитав Данило. - Ну і прізвисько.
- Так він раніше, тут у Сибіру жив. Займався всяким непотребством. З хлистами якшався.Тепер великий вплив на государиню має.
- Так, доведе "німкеня" імператора до Галгофи, - вставив Ілля.
- Може й довести. Вона вірить у всякі там пророкування і віщунів. При дворі цілий табір убогих зібрався.
- Ну, це добре про царицю говорить, - знову сказав Ілля.
- Добре-то добре, та й пройдисвітів навколо Распутіна зібралося чимало. Крутять їм, як циган сонцем. А він тільки п'є тазиками мадеру, та ясновельможних дам псує.
- Це ти де таке прочитав? У газетах чи що? - з усмішкою спитав Данило.
- Та, ні. Таке в газетах не пишуть. Це мені лист від двоюрідного брата прийшов із Пітера. Ось він все й описав. Там багато чого. Я тобі потім дам почитати. Якщо цікаво.
- Цікаво, звичайно, тільки якось читати чужі листи недобре.
- Данеку, які ж ми чужі? Майже родичі. Ми ж брати. Я завжди говорю, поляки та українці-брати. Та й з огляду на загальносвітову спорідненість… .
- Я теж тебе братом вважаю. У будь-якому випадку. І в загальносвітовому теж.

 Усі засміялися і знову міцно затяглися самосадом.

 Пройшла зима. Сніг зійшов. І все стало зеленим. Весна, цього, 14-го року, видалася тепла. Сніг зійшов рано і одразу настали погожі дні. На Великдень уже земля була заросла молодою зеленою травою. 
 
 Набухли бруньки на березах, а лоза викинула пухнасті жовті котики. Та й на інших рослинах листя почало пробиватися, можна сказати, задовго до терміну. Данило боявся, щоб ці теплі дні не стали причиною неврожаю, не птрапилися заморозки або зниження температури. Але Бог милував і погода була просто літня.

 На свій страх і ризик вони з Іллею засіяли свої ріллі наполовину пшеницею, а половину залишили на потім. Так сказати, підстрахувалися. Але погода стояла рівна. З Іллею працювали на млині по черзі. А потім і зовсім доручили її Гнату Ковалю, свату Іллі. Він на той час одружив свого сина Петра з Гнатовою донькою Одаркою. Вона вже чекала дитину.
 Була не третій місяць. І все поривалася допомагати по господарству. Але Ілльова дружина Оксана, її оберігала, як могла. Адже це був первісток Петров. А з роботою можна було почекати, тим більше Оксана була на всі руки спритна та охоча до всіх справ.
- Це ж треба, погода якаж благодатна! Якщо так буде й надалі, цього року врожай буде просто небувалим, - посміхаючись весняному сонцю, сказала Ліна, полоскавша миски в тазі з водою, сидячи на присьпі.
- Так, якщо ще й осінь буде тепла, - відповів Данило, курячи самокрутку.
- Дасть Бог.
- Я там Миколці кожушок закінчив. На зиму буде якраз. Потрібно скласти всі зимові лахи в коморі в ящик, та покласти мішечки з полином, від молі.
- Добре, складу, - сказала Ліна. - Ви з Іллею коли на ріллю їдете? Я там вам вузлик із чистими ганчірками зібрала. Підлоги застелите. Та, не шастайте взутими по хаті, бруд не тягайте.
- Добре, пані. Вшистко бенде до ладу, — засміявся Данило. — Дивись за малими, щоб на озеро без старших ні ногою.

                Несподіваний гість

 Виїхали до ріллі ще засвітло. Але коли приїхали до місця, вже стемніло. Жулик по-хозяйськи загавкав назустріч, але побачивши своїх,завиляв хвостом, як дворняга. Для порядку обнюхавши кінські ноги, дав добро на в'їзд.
 Хата стояла під самим ґайком і тому комарів було   неймовірно багато.Добре, що Данило любив хімію в училищі, тому зробив мазь на основі гліцерину і ще, тільки йому відомого, якогось реактиву. .Принаймні так кусатися, як вони вміють, комарі не стали. Він продавав за символічною ціною цю мазь усім охочим. А комусь і безкоштовно роздавав, як він казав, із благодійною метою. Комарі - це окрема тема для великого твору.
  Але можна лише сказати, що в Україні їх майже не було і тому на початку життя в Сибіру, ;;нашим переселенцям вони здавалися карою Господньою.

 Влаштувавшись по лежанках, посмаливши циґарок і побалаквши трохи, брати заснули. Спати у лісі Данило любив. Хоч у селі теж було роздолля, у лісі якось дихало вільно. Та й зелене поле викликало піднесений настрій. В одній науковій книзі, ні назви ні автора Данило зараз і не згадав би, говорилося про те, що коли дивишся на зелений колір, то заспокоюєшся. Так і коли дивишся на червоний, то збуджуєшся і починаєш турбуватися. І правда. Коли Данило дивився на ріллю, на ліс він ставав якимось умиротвореним. І хоча він і так був мирним, розважливим і спокійним, зелень його втихомирювала ще більше.
Знову ж таки, коли він бачив вогонь, що пожирав ниву чи хату, то відчував тривогу та занепокоєння. Вигляд крові, зарізаної тварини його не лякав, але якось відштовхував. Не любив він і, коли на ярмарку, хлопці, що приїхали, ходили в червоних сорочках. Він знав, що після продажу ці «козаки-розбійники», обов'язково нап'ються і перебьються, не розбираючи чим і кого побиваючи. Для них це було, як насіння полускати. Данило не любив цієї схильності, властивої російсіянам та азіатам, яка так і випирала з них. Азіати діяли ножами, а русаки і кілками, висмикнутими з тину, і ланцюгами, і свинчатками-гірками приготованими заздалегідь спеціально для цієї мети.

 Згадалося це чомусь зараз? Данило повернувся на лівий бік і заснув, як немовля.

 Десь у середині ночі, заґавкав Жулик. Барсук, мабуть, подумав Данило. Але Жулик не вгавав. Не чути було, щоби була боротьба собаки з твариною. Жулик був привчений не чіпати лише людей.
- Кого це нелегка принесла? - сказав Ілля, що прокинувся.
- Піду гляну, - промовив Данило, встромляючи ноги в піми з калошами. - Кому це ночами не спиться.
- Бердану прихопи, про всяк випадок, - запропонував Ілля, позіхаючи.
 Данило вийшов на ґанок і помітив, що Жулик гавкає у бік сусідського околця.
- Кому тут не спиться, виходь не бійся, знайомитимемося, - голосно сказав Данило.

 З кущів, на узбіччі околця, з'явилася постать у довгополому одязі. У темряві могло здатися, що персонаж із середньовічної казки виходить назустріч Данилові. Коли фігура вийшла на світ, то виявилася лише худорлявим чоловіком, майже двох метрів на зріст. Саме зростання створювало враження, що перед тобою чернець із книги про Уленшпігеля.
Худе лице було блідим, а борода, чорна, вже тронута сивиною, посилювала цю схожість. Сам чоловік був худим та довгим. Тому здавалося, тільки трусни його за плечі і голова сама відвалиться і покотиться стежкою. Вигляд прийшовшого був, звичайно, жахливий, якби не очі. Очі блакитні з поволокою, горіли, як два карбункули, на його схудлому обличчі. І були контрастом решті його «істоти».
- І ким ти будеш, добра людина? І що тобі вдома не сидиться? Пізний час ти вибрав для прогулянок, - запитав Данило спокійним і впевненим тоном.
- Вибач, шановний, що потурбував тебе посеред ночі. Я зовсім не збирався порушувати чийсь спокій. Це ваш песик шум підняв, - так само спокійно сказав незнайомець.
- Ну, собачка-то вона далеко чує. Та й не собачка він. А вовк приручений.
- Отакой, вовка приручити нелегко, - здивувався незнайомець.
- Ну, так, що ми стоїмо на подвір'ї. Заходь - відпочинь. Бачу здалеку дорогу тримаєш. Заходь не бійся.
- Так, я й не боюся, - спокійно відповів незнайомець.
- От і добре. Давай - проходь, як звати то тебе?
- Миколо Дмитрович Соболевський, - відрекомендувався прибулець.
- Судячи з прізвища, не з простих будете?
- Судячи з прізвища, так.
- Ну заходьте, гостем будете, - сказав Данило, пропускаючи гостя вперед.

- І кого там нелегка принесла, - спитав, позіхаючи, Ілля.
- Поки не знаю, зараз з'ясуємо, - відповів Данило.
- Микола Дмитрович Соболевський, статський радник у минулому, біглий каторжанин нині,-впевнено сказав прийшлий.
- Ось чомусь, я так відразу й подумав, - сказав Данило, прямо дивлячись у очі Соболевському. - Відчувається у вас така собі «пружина». І в чому причина такого великого падіння?
- Якщо я скажу, що інтриги, ви ж не повірите?
- Та чого ж? Будь - яке буває при високих дворах. Вірю.
- Там заплутана історія, та й вам вона видасться нецікавою.
- Чому ж. Я, припустимо, вже прокинувся остаточно, ти, Ілля, як?
- Так, теж навряд чи засну. Ви розповідайте, ваше благородіє.
- Ну добре. Розкажу. Тільки одне прохання. Чи є у вас що-небудь поїсти, бо на тому, що ліс «подарував», довго не простягнеш.
- Так, я й сам хотів запропонувати. Вам пощастило, Миколо Дмитровичу, ми тільки сьогодні заїхали, тож провізія є. Але холодна. Ви, як, почекайте поки розігрієтесь, чи так поїсте?
-Не варто себе турбувати. Ви ж знаєте, звідки я прийшов. Там їли все.
- Ну, тоді, ласкаво просимо. Ковбаса домашня, пироги з цибулею та яйцями, та й інша їжа.
- У мене голова закружляла вже від перерахування. Дякую, люди добрі.

 І Соболевський приступив до трапези, при цьому, спокійно і з гідністю поїдаючи наші «дарунки». Відчувалася все-таки порода. Потрапезувавши, мандрівник, вірніше біглий каторжник, приступив до своєї розповіді.
Якби Данило не знав звичаї вищої еліти, то навряд чи повірив у те, про що розповів Соболевський.


                Роковий лист.

 Ще зовсім хлопцем, Миколі Соболевському пощастило опинитися у свиті цесаревича Миколи Олександровича. Хлопцем він був видним, під два метри на зріст, з чорними кудрями цигана, і зовсім, дивними для брюнера, очима. Блакитні, а часом просто бірюзовими з поволокою, що нагадують два світлі аметисти або карбункули. Від цих очей кожна панночка божеволіла. Микола був скромним і сором'язливим частково. Батько його виховував бути сміливим і порядним, а мати, у дівоцтві графиня Орлова, вчила бути добрим і великодушним.

 Їхні старання були не даремними. Юнак мав усі найкращі якості, які притаманні справжньому джентльмену. Миколай ніколи не намагався виявити своє походження на показ. Був гідним та вихованим. І, коли настав час шукати терені для майбутнього, йому, просто, як витівку удачі випала честь служити при царському дворі.

 Після коронації він опинився у свиті Миколи другого. Жив у палаці, у відведених для почту квартирах. У парадах, дербі та світському житті Микола завжди був одним з перших. Кількість панянок, які мріяли про його прихильність, була просто незліченною. Та й у чинах він ріс, як опара на дріжджах. У тридцять з невеликим, він став, спочатку молодшим колежським порадником, а потім і статським радником. Все це відбувалося тому, що цар любив цього благодушного молодика, як брата.
 До того ж царські рідні брати не відрізнялися прихильністю до царя-батюшки, якому було менше п'ятдесяти і оточений він був, в основному, кар'єристами, підлабузниками і убогими мандрівниками, що стікаються з усієї Російської імперії. Цариця, Олександра Федорівна, мала схильність до містики та побожності, що переходить у фанатизм. Саме вона, зібрала при дворі, свій «двір чудес», на зразок паризького, времен Людовіка XIV.
 
 Сам же Микола Олександрович, таємно обтяжувався цих дружинних чудасій. І тому перейнявся щирою дружбою до сина графині Орлової, до якої плекав глибоку симпатію за її ангельський характер і красу.
Ще його татко, серцеїд і ловелас, засипав будинок, у якому жила Катерина Орлова – перша красуня Петербурга, купами квітів. І лише шлюб із капітаном гвардії князем Соболевським врятував бідну дівчину від «Олександрова прокляття», жертвою якого стала не одна панночка Петербурга. Але теплі почуття, що батько, що його син зберегли на все життя. Батько зі зрозумілих причин. Аж надто міцна була любов до Катюші. А Нікі пам'ятав ту лагідну та тиху дівчину, яка читала йому Пушкіна та Гауфа на ніч.
 І ось тепер її син був поруч. Так само гарний, спокійний та вірний. На його порядність можна було покластися безперечно. Нікі залишився таким самим, як і був у молодості. Хоч і побожним, але таким самим і блудливим. І хоча ходили розмови про те, що Нікі душею і тілом належить Алекс, він не проти був прогулятися на стороні. Микола ж, Соболевський, по пре розваги придворних дам, був вірний дівчині, нехай не з багатого роду, але що в усьому нагадує йому матінку, Катерину Євграфівну.

 Звали її Ганнуся, була вона дочкою бідного віленського поміщика, Тадеуша Ясинецького, що вів свій рід від князя Ягайли. Але не її походження було причиною прихильності Миколи. Саме схожість з матінкою і такий самий ангельський характер. І тому кохана вона була всім серцем. Ніколай, цар, постійно жартував з почуттів статського радника, запевняючи його, що піти ліворуч, іноді просто необхідно. Для гостроти почуттів. Але Соболевський Микола був непохитний у своїх переконаннях. Хоча це давалося нелегко.

 Фрейліна цариці Вирубова, її наперсниця і подруга, ця похилого віку німфоманка і п'яниця.,вона постійно пропонувала йому свої послуги інтимного характеру прямим текстом. Микола постійно жартував і зводив її потуґи до нуля.
 У листопаді 12-го року Микола випадково дізнався, що у родині Ясинецьких сталася біда. Аннушка, отримавши листа, нібито від Миколи, поїхала на зустріч до нього на Ливарний проспект, до магазину новорічних прикрас, і там її, яка нічого не підозрює, за допомогою ефірного спирту, приспали і доставили до будинку «святого» старця Григорія.





 
 Там якийсь хлопець повівся нешанобливо з Аннушкою і вона, вибравши момент, коли її «охоронці» втратили пильність, викинулася з вікна на бруківку. Жива вона залишилася, але знаходилася у вельми небезпечному для здоров'я стані. Микола все кинув і службу, і царя приїхав до Ясинецьких. Ганнуся лежала на ліжку, сама бліда, як полотно. Горе Миколи було нестерпно. Бачити в такому стані кохану людину було просто вище його сил. Микола присів біля узголів'я і ніжно гладив Анюте волосся. Невтішні батько і мати стояли поруч. Таких убитих горем облич Микола не бачив ніколи. Мало того, що це лежала їхня єдина дочка, так і постраждала вона таким диким способом.
- Коли це сталося? - Запитав Микола.
- Вчора, о п'ятій годині пополудні. - відповів батько.
- Тадеуш Казимирович, хто був ця людина, яка все це зробила.
- Порутчик Рославльов, з Семенівського полку. Фаворит Вирубової. Я думаю, вона його вигородить у будь-якому разі. Кажуть, вона вже поширює чутки, що Ганнуся сама прийшла до старця, «сповідатися». Ну, ви ж знаєте, Миколо Дмитровичу, що там за сповіді відбуваються. Просто Садом із Гоморрою. Мало того, що вчинили гріх викрадення, то ще й брудом мажуть ім'я нашої Анюти.
– Я поговорю з імператором. Думаю, він припинить ці мерзенні чутки. Я сам розберусь із цим поручиком.
- Миколо, Колю, не наламайте дров. Він, тим не менш, лідер самої Вирубової. Вона має великий вплив на імператрицю.
- Проте він не залишиться безкарним.
- Бережи вас Бог, - ледве чутно сказала пані Ясинецька.

 Микола, прямим ходом пройшов у покої імператора. Той його уважно вислухав, а потім сказав:
- Ти розумієш, Ніколя, ходять різні чутки. І зрозуміти, що тут правда, а що брехня, нелегко.
- Батюшка, Миколо Олександровичу. Та що ви?! Вона ж справжній ангел, вам важко собі навіть уявити, наскільки вона чиста. І знову ж таки, викрадають людей, у столиці, серед білого дня, лише якісь опричники чи злодії. Це слід покарати.
- Я спитаюсь у шефа жандармерії. Обіцяю, Ніколя. Все, що залежить від мене, я зроблю.
- Батюшко, так від вас все залежить у цій державі.
- Ох, не все, Ніколя, ох, не все.

 Минув тиждень, а винуватців не було навіть запрошено до жандармського управління. Рославльов гуляв фривольно жартуючи, на волі. Микола тримався з останніх сил, але… .

 В один із днів Рославльов із галасливою компанією попався Соболевському назустріч. З його самовдоволену усмішку, Микола зрозумів, що «віз і нині там». Ніхто не збирався залучати фаворита до відповіді, за те, що він дозволив нахабно звертатися, хоч до бідної, але все-таки дворянки. Микола, побачивши цю тварину, підійшов до Рославльова і дав ляпас. Та таку дзвінку, що, мабуть, було чути аж через три зали.

 Рославльов мало не впав, але його товариші його втримали.
- Що це ви собі дозволяєте, - наступаючи на Миколу, загармотів підпоручник Хлищов.
- Як бачите, дав по морді цій худобі, - спокійно відповів Микола.

 Рославльов, що вже оговтався, червоний від збентеження перед супутниками, просичав:
- Хам, нікчема. Ти на кого руку підняв.
- Ну, за нікчему, можеш отримати ще.
- Я тебе викликаю, завтра, вранці, на Чорній річці. Мої секунданти тобі все оголосять.
- До ваших послуг. Але славу Пушкіна тобі не здобути. А я, із задоволенням буду завтра Дантесом. Готуйте труну, панове. - І він пішов геть, від приголомшеного натовпу нероб, що окупував Зимовий палац, як якийсь шинок.
 
 Вийшовши до наступної зали, Микола зустрів графа Шереметєва, який стояв зі своїм сином біля вікна.
- Я все чув, Ніколя. Ви, мабуть, погарячкували. Цей хлюст має вплив при дворі.
- Ви знаєте, Петре Кузьмичу, мені якось байдуже. Адже має бути зло покарано? Думаю, ви зробили б так само, у моїй ситуації. Та й сина б так навчили.
 Молодий Шереметьєв мовчки кивнув.
- Ця гидота посягнула на честь моєї нареченої, та й здоров'я, як тепер з'ясувалося. Я й так довго чекав. Треба було одразу, як дізнався, просто, прибити цього негідника, без жодної дуелі.
- Миколо Дмитровичу, - сказав молодий Шереметьєв, - можу я бути вашим секундантом?
- Станіславе, я не хочу підставляти вас під удар. Я збирався поговорити зі своїми вірними друзями.
- Вважайте, що я ваш друг.

 Микола потис руку молодому графові, і помітив у куточку ока старого графа сльозу, що просилася назовні.

                Роковий лист.
                Частина друґа.

 Наступного ранку Микола у супроводі Шереметьєва – молодшого та лейтенанта Оболенського приїхали на берег Чорної річки. Тієї самої, де від руки такого ж повіси, як Рославльов, впала людина, яка створила славу російської літератури. Так само вранці, він був холоднокровно вбитий, пройдисвітом, чиєю рукою керувало невдоволення тогочасних правителів.
Все це знали, але мовчали, шкодуючи почуття теперішніх правителів. Цікаво, а нинішні можуть підняти руку на неугодного поета. Себе подобою Пушкіна Микола не вважав, хоч і писав у юності непогані вірші, в альбоми своїм подругам та сестрам. Більше йому зараз хотілося бути Дантесом, але руку якого спрямовувала Справедливість.

 Буквально хвилин через десять після прибуття нашого героя приїхав Рославльов зі своєю свитою. Їх було чоловік шість. Всі приїхали подивитись на смерть нахабника, який посмів підняти руку на їхнього товариша.

 Розмітили дистанцію, перевірили зброю, все було готове до дуелі.Секунданти за протоколом запитали, чи не бажають суперники примиритися, на що отримали взаємну відмову.

 Рославльов поводився зухвало, ходив посвистуючи і помахуючи стеком, абсолютно зайвим у цієй ситуації. За його бровадою відчувалося напруження та невпевненість. Бачачи таке становище, Микола відмовився від жереба та запропонував Рославльову стріляти першим. Той спочатку пофанфаронив, але потім погодився, начебто знехотя. Суперники розійшлися, а потім зійшлися і Рославльов, явно нервуючи, вистрілив. Повз.
- Поручник, готові ви вселюдно назвати себе злочинцем, і негідником, який зганьбив ім'я чесної дівчини? - Запитав Микола Рославльова.
- Я не збираюся ні перед ким вибачатися і плямувати своє ім'я, - зарозуміло прокричав Рославльов.
- Ваше ім'я отже зганьблене, - сказав Микола і вистрілив. Рославлєва ніби переламали навпіл. Він постояв секунди три і впав обличчям у бруд.
— Що я й казав, — тихо промовив Микола.

 На другий день у двері до Ясинецьких, у яких у цей час був Микола, вимогливо постукали. Прийшли жандарми і зажадали, щоб він пройшов за ними. Він був відвезений до Хрестів на Виборзьку сторону.

 Миколу помістили до одиночної камери. Він був готовий до такого розвитку подій. І тому спокійно пройшов у камеру, сів і з цікавістю став роздивлятися настінні розписи. Йому, чомусь, було кумедно. Він син старовинного роду, що веде свій родовід від князя Милославського, сидить і читає написи, залишені, великою кількістю сиділих тут карних злочинців. І хоча камера була порівняно чистою, написи були просто жахливими. Тут була і надія на справедливість, сповнена недрукованими словами. І повна втрата оною, і горювання на злу долю. І теж матюком.

 Микола знав усі ці слова, хоч і не користувався своїми знаннями, на відміну від деяких колег по службі. Йому завжди нехлювала надмірна манірність деяких офіцерів, і їхня ж брудна мова щодо підлеглих. У Миколи теж був денщик, малорос Макуха. Найдобріший хлопець, з розумним рухливим обличчям, яке завжди посміхалося, не дивлячись на обставини. Миколай не те, що залаятися при ньому не міг, але навіть розсердитися, навіть коли це було необхідно. Він був не так вихований. Він був здивований тим, що господарі Хрестів не побілили стіни. Здавалося б, що може бути простіше?

 Наступного дня прийшов адвокат, пан Жеваго. Це був персонаж з виглядом звичайного єврея,   симпатичного і розумного. Принаймні Миколі він таким здався. Вітольд Соломонович, представився з непідробною гідністю. Присівши на край лави став розпитувати про суть справи. Микола виклав усе без таємниці. Та й приховувати не було чого. Жеваго все було відомо. Весь Пітербург гудів, як бджолиний вулик. Газети захлинаючись описували «подію року». Хіба жарт, убитий фаворит самої Вирубової. Імператриця в печалі. (До речі її звичайний стан.
Дивлячись на спадкоємницю Гессенського дому, можна було подумати, що німці не здатні посміхатися). Сам імператор перебуває у прострації. Його коханий друг сидить у хрестах, як розбійник. Він поривався наказати відпустити Миколу, але государка вчинила опір і сказала:
- Нікі, про що ти говориш? У столиці варварським способом вбито сердечного друга моєї сердешної подруги. Завтра й старця вб'ють. Хто допомагатиме Альоші?
 І государ впав у прострацію знову. Так у ній і перебувають.
- Знаєте, Миколо Дмитровичу, а напишіть прохання про помилування. Може, й до суду справа не дійде, - запропонував Жеваго.
- Не буду я просити. Я вважаю, що вчинив правильно, за честю, і провини своєї не відчуваю. Подумайте, добродію, ви ще молоді, а може статися, що Вирубова може вам все життя зламати.

 Потім було слідство, що нагадує фарс. Такий самий суд, на якому Миколу засудили до семи років каторги. Згодом Мінусинська каторжна в'язниця Єнісейської губернії. Три роки роботи на зношування. А у березні цього року, при пересиланні до Тобольської губернії, вдалося втекти. Соболевський не запам'ятав станцію, де йому вдалося зістрибнути з поїзда та втекти до лісу. Потім поневіряння по тайзі, життя у старовірів. Можна було в них залишитися, але їхній уклад і якийсь дурний варіант православ'я, який одразу набив оскому печерними поняттями, були Миколі чужим. І ось тепер він сидів перед братами — Ралками, трохи рожевий, і не такий зношений, як на початку розмови.

               Христиансьтво-
         це любов і   прощення.

-Так, потріпало вас, Миколо Дмитровичу, - підсумував розповідь Соболевського Данило. - Не шкодуєте, що від царської милості відмовилися? Адже може все й налагодилося б?
- Ні, знаєте, Данило, не шкодую. Та й не зробив би він нічого. Аж надто від дружини залежний. Микола, до одруження і після-це дві різні людини. Хоч він і погулював від Алекс, все ж таки вона його своєю німецькою «машинерією» підім'яла. Слабий став і безвільний, на жаль. Я на каторзі спілкувався із політичними. Так вони на цю його слабкість та нерішучість дуже розраховують. Хочуть його повалити, але поки що сил таких не мають.

 Довелося мені і з дружками Ульянова поспілкуватися. Він зараз Леніним назвався, кажуть після ленських подій. Так ці ні за чим не постоять. Істинні хижаки. Ці по трупах будуть йти до своєї мети. А ціль у них єдина - хаос. Вони все зруйнувати збираються. І будувати утопію.
- Так, був тут один руйнівник, - сказав Ілля. - Прощелига. Начебто наш — українець, а говорить кацапською. Ой, вибачте заради Бога.
- Та нічого, Ілля Степанович ... .
- Можна просто, Ілля.
- Ну, тоді й ви кличте мене, Миколою.
- Хіба можна, ви ж пан?
- Був пан, та став каторжанином, кличте мене, Миколо. Я вже звик. Та й у каторзі мені все більше з українцями доводилося спілкуватися. Їх там багато чомусь. І все з Півдня. Кажуть вони смішно, половина слів по-бесарабськи. Вони з Поділля. Поруч із молдованами жили, от і нахапалися. Нині складно чистокровних знайти. Усі помішані.Були і євреї, і цигани, і чухонці, і фіни, і поляки. Суцільний Вавилон. Але що цікаво, жили всі дружно. Карні злочинці тільки пустували. В основному з Росії, з Поволжя та з Півночі. А так усі мирно жили.
 
 Політичні, щоправда, каламутили воду, та хто їх слухав? Вони лише одне твердять: зламати-зламати. А що будуватимуть, до ладу й не знають. Ленін, мабуть, знає.

 Минула зима. Соболевський жив у будинку на ріллі. Його колись худе тіло стало набирати нормальний обсяг. Обличчя очистилося від залишків обмороженої шкіри і став він більше нагадувати казкового велетня, ніж привида, яким він був, коли з'явився на Ралкову ріллю. Данило брав його до роботи, на прохання самого Миколи. Він не приймав від своїх рятівників, ані пана, ані Миколу Дмитровича. Попросив вважати себе рівним і товаришем. Данило, який звик до чудасій сильних цього світу, ще при спілкуванні з Віктором Кочубеєм, сприймав це з гумором, як і личить українцю.

 До речі, Микола добре знав і Віктора, і Віктора Сергійовича. Він із повагою ставився до обох. Говорив, що Кочубеї являють собою
представників сучасного типу дворянства. В них не було того «паньства», яке притаманне людям нерозумним і неосвіченим. Кочубеї були високорозвиненими людьми і це було помітно одразу при спілкуванні із синами славного українського дворянського роду.

 А сам Микола ніколи не виявляв своєї станової переваги. І це було не тому, що Ралкі були, можна сказати, його рятівниками, але він був, незважаючи на його бадьорість при зустрічі, цілком виснажений. І, якби не брати, він, мабуть, не вижив би в зимових просторах Сибіру. Він був просто вражений їхньою життєвою кмітливістю та підходом до життя. Сам він не був ні монархістом, ні, не дай Боже,
революціонером. Швидше за все лібералом.
Він був такий вихований. До того ж, спілкуючись із придворною камарилією, він зрозумів, що такий порядок, хоч і протримався тисячоліття, все-таки навряд чи протримається ще десятиліття. Він уявляв що республіканська монархія була б ідеалом для Росії і жалкував про те, що Столипін так рано пішов з життя. Саме ця людина могла з Росії зробити країну розвинену, за всієї безладності російських людей. Микола розумів, що ставку треба робити на таких працьовитих людей, як брати Ралки. Просто наголос потрібно робити на людей-трудівників.
І на світлі уми, якими ніколи не була обділена земля руська. Інша річ, що попереду завжди опиняються люди посередні та безсовісні. Але при розумній поставці справи, все можна змінити. Принаймні можна було спробувати. Микола знав багато талановитих молодих людей, котрим доля Росії була не байдужа. Царю Миколай, навряд чи був здатний поборотися з тим становищем, в якому опинилася Росія. Але його міг спокійно замінити Великий князь Михайло. Він був розумним, живим і сприйнятливим до всього нового.

 На даний момент він, звичайно, мав проблеми через шлюб з Наталією Сергіївною Шереметьєвською. Це ще раз говорило про те, що він жива людина, яких не так багато при дворі. І зараз він перебував в Австрії, у негласному вигнанні. Але, якщо цар захоче, то може будь-якої миті скасувати опалу і секвест.

 І тоді все може змінитись. Просто Михайлу Олександровичу треба дати карт-бланш.
Миколі подобався цей високий, трохи худорлявий і серйозний чоловік. Був він характеру доброго, трохи навіть м'якого.Але в потрібний момент цесаревич Михайло перетворювався на вольову та розумну людину. Він мав усі якості джентльмена. І те, що він, можна сказати, «повів» дружину у поручика Вульферта, це його не характеризувало, як людини низького. По-перше Вульфер був, просто, фанфароном, типу Рославльова, а по-друге кохання є кохання. У Михайла з Наталією Сергіївною народився син Гоша, чудовий блакитноокий хлопчик.

 Миколай згадував минуле з посмішкою. Він працював, як і брати, з великим ентузіазмом та завзятістю. Ще в юності він часом допомагав селянам у своєму маєтку і не вважав фізичну працю ганебним ділом. Микола завжди з повагою ставився до людей-трудівників.Цьому його навчила його матінка. Сама вона ніколи не сиділа без діла. Вміла все, що потрібне було для життя. Вона могла прясти, вязати, шити та вишивати. Такий портрет сина, який вона вишила своїми руками, не соромно й у Луврі виставити. Княгиня Соболевська писала картини, ліпила скульптури і була творчою людиною до мозку кісток, як кажуть. Її пейзажі були світлі та «сонячні». І зроблено у найкращих традиціях передвижників. Нею було прочитано всю сімейну бібліотеку, яка налічувала тисячі томів. І синові вона прищепила любов до книг, нестача яких, гнітила Миколу весь час перебування в неволі.

- Миколо Димитровичу, час відпочити, - сказав Ілля, зупинивши коня, який тягнув плуг. - Вже опівдні, час перекусити. Цікаво, що там Данило зґотував? Він сьогодні з ранку притягнув двох тетерів. Вони, звичайно, не осінні, худі, але супчик з них смачний виходить. Ось навіть сюди пахне, аж черево підводить.
- Ну, перерва, то перерва. Можна відпочити. Ваші сусіди, нічого не мають проти моєї тут присутності? Вони вчора приїхали вперше і дивилися на мене з недовірою.
- Можете не хвилюватися, це наші земляки та родичі Ковалі. Вони нічого зайвого не спитають і не скажуть. Вони приїхали слідом за нами, так би мовити, нашими слідами і за нашим покликом. А рідня в Україні – справа свята. Я вас потім із ними познайомлю. Данило вже сказав їм, що ви наш добрий знайомий і приїхали до нас із Вологди. Ви - дрібний поміщик, який потрапив у біду і пограбований своїми ж родичами. А далі їм, гадаю, не цікаво. Головне, що ви – наш добрий приятель.
- Ілля, я тебе скільки разів просив говорити мені - "ти". А ти всі «ви» та «ви».
- Поки не звик, Миколо Димитровичу. Згодом, можливо?

 Трудівники пішли до хатинки, з якої смачно тягнуло м'ясним ароматом.
Данило вже накрив на стіл і збирався кликати побратимів, коли ті самі зайшли до хати.
- А, от і ви. Проходьте, сидайте, зараз підхарчуєтеся. Втомилися, мабуть. Перепочити не завадить.
- А пахне як, просто, як у ресторані - сказав Микола.
- Ну, не знаю, як у ресторані, але пахне, щоправда, смачно – сказав Ілля, сідаючи на лаву біля столу.
- Хлібчік беріть. Зі свого борошна. А борошно зі свого млина. - В Україні я навіть і не мріяв про таке. Можна сказати, я – щаслива людина.
- Так це правда. Є чому позаздрити. Простір тут приголомшливий. А зовсім недавно, років так чотириста тому, тут просто ковила була. Ні будинків, ні людей, - задумливо промовив Соболевський.
- Добре сказано: нещодавно! Чотириста років! Можна сказати, вчора. - засміявся Ілля.
- Так, тут я, звичайно, сказав дурницю. Чотириста років – це термін. "Вчора" не скажеш.

- Ну, якщо рахувати точно, то років двісті тому тут нічого не було. Люди почали приїжджати наприкінці минулого століття, - сказав Данило. - А далі, там де, ти йшов, Миколо, напевно теж не дуже заселено?
- Ну, порівняно з вашою місцевістю, там взагалі глухомань та дичина. Тайга там. Якщо доживемо до осені, поїдемо туди по кедрові горіхи. До старовірів «моїх», у гості. Та й дичини та риби там незлічено. Стерлядкі наловимо і насолимо. Царська рибка.

- А чому не поїхати? Подивимося нові місця. Там вирішимо, кому їхати, а кому при млині та господарстві залишатися. Але, чесно кажучи, я дуже хочу поїхати. А наступного року ти Данило, га?
- Та, а мені що? Їдьте, а я почекаю. До наступного року,— погодився Данило.— Тільки дожити до осені треба.
- Доживемо, чого нам?
- Миколо Дмитровичу, а ти щось не кажеш, як там Ганнуся твоя? Жодних новин не надходило в каторгу. Чим вона займається? Чи здорова?
- Вона, одразу після мого суду, поїхала за кордон, живе у Швейцарії, недалеко від Цюріха. Здоров'я було не дуже міцне, але згодом начебто одужала. Кульгає лише трохи. Мені батько її написав усе. Чекає на мене, пише. Та, як я до неї поїду?
- Так, невдача, - сказав Ілля, почухавши потилицю. - Без документів нікуди поїхати не вийде.
- Треба з Давидом поговорити. У них, у юдеїв, якось усе вирішується. Обіцяти нічого не буду, але поговорю, обов'язково. Мені треба наступного тижня у Сельнягіно, у крамницю. Отоді й спитаю.
- Данило, я не хочу вас обтяжувати. Може, якось саме владнається?
- Так, якщо сидіти і нічого не робити, то все точно налагодиться. Я поговорю, мені це не тягар. Ви нам, ясна річ, не заважаєте. Ось ви працюєте, як на своїй ріллі, та й взагалі ми, як до свого, вже до вас звикли. Але сидіти тут, коли ваша кохана на вас чекає, негоже. Ну, та час все покаже. Я б до своєї Ліни з -під будь - яких замків втік.
- На жаль, Данило, є такі замки з-під яких не втечеш. Бажаю тобі ніколи їх не знати.
 
        То навіщо тоді ще друзі потрібні?

 Микола Соболевський прожив на хуторі Ралковому ще два місяці. Данило переговорив із Давидом з приводу документів і той усе зробив на совість. У травні приїхав посильний із Ново-Миколаївська і привіз потрібні папери для князя-втікача. Тепер лишилося проїхати до Одеси, сісти на пароплав і відпливти до Румунії, Греції чи Італії. А потім уже добиратися до Швейцарії для возз'єднання з коханою Аннушкою. Микола був дуже щасливий і вдячний і Данилові з Іллею, і Давиду. Данило і Давид позичили князя грошима для проїзду та проживання і на початку червня Микола Соболевський вирушив у свою небезпечну, але він сподівався, щаслива подорож.
- Я навіть і не знаю, як вам дякувати за вашу в мені участь.-сказав Микола при відїзді.- Здавалося б ви зовсім не зобов'язані допомагати побіжному каторжнику, чужій вам людині, але ви стільки для мене зробили, що я і не знаю, коли і як я можу вам за все відплатити сповна, - почав свою промову Микола.
- Так, про що ви говорите, Микола? - здивувався Ілля. - Ви за весь той час, як були у нас, стали нам ріднішими за родичів. Так, і не по-християнськи залишати людину в біді. А щодо, каторжника, так сказано: «Від суми та від в'язниці –не зарікайся». Хто його знає, як наше життя обернеться?
- Ну, сподіваюся, через мене у вас не буде неприємностей.
- Так, звідки їм взятися? - запитав Данило. - Люди навколо свої, рідні та приятелі. Не здадуть ніколи. Так, і поліцейські звідси далеко. Зважаючи на те, що ніхто не приїжджав у пошуку втікача, вони, мабуть, вважають, що тебе в тайзі чи в нашому лісі, звірі задерли. Скоро Давидові люди поїдуть до Новомиколаївська за товаром, тоді і ти з ними поїдеш з оказією. А там тебе зустріне той хлопець, що папери привіз і оформить усе, як годиться: білет, провізія в дорогу.А в Одесі також зустрінуть свої люди. Думаю, все буде нормально. Можна було б у наше село заїхати, побути трохи у наших батьків, та краще не зволікати з виїздом з імперії. Відпочиватимеш у Швейцарії, та й дорогою подивишся Румунію, Грецію чи Італію. Як там карта ляже.
- Так, краще виїхати. Отже, я буду через всю імперію їхати на очах у жандармів. Може колись і зустрінемося. Я звик до вас, як до своїх. Мені вас не вистачатиме.
- Мине час і все забудеться. Люди проходять чергою, змінюючи один одного. І забуваються навіть риси. Головне, щоб ти добрався і з Анютою зустрівся. А там, як Бог вирішить. Доля нам зустрітись, так тому й бути. Але це навряд чи можливо.Де Європа, а де ми? Від нашої глухомані верст тисяч із десять до Швейцарії.

  Проводи, що відбулися через два дні, були недовгими, але теплими. Ілля, прощаючись з
 Миколою, навіть розплакався.
- Ну що ти, Ілля. Не на поминках чай? - дорікнув брата Данило. Не поминай нас хвацько, якщо що.
- А якщо що? - засміявся Микола. - Чи мені бути в претензії? Хто б ще так усе зробив добре? Давиде, вам окреме спасибі, - звернувся він до Давида, що підійшов. – Щоб я без вас робив?
- Не варто вдячності, Миколо Дмитровичу. Я думаю, ви б зробили те саме, а може й більше.
- Я, як тільки дістануся місця, вам теж напишу. Вже, з нового прізвища. Думаю, так буде правильніше.
- А що? Добре прізвище-Стадницький Микола Леонтійович. Майже Соболевський. Будемо Бога за вас благати. Я й діткам скажу, щоб поминали вас у своїх молитвах.
- Давид, ви, просто, чудова людина і товариш! Нехай усі ваші, і ваші брати , дітки будуть здорові, - сказав Микола і піднявся на віз, на якому йому треба було протрястися більше ста верст.

 Караван возів зник уже за поворотом, а товариші Соболевського всі стояли і дивилися в бік, де зник з виду їхній випадковий, але вже полюблений ним, як рідний, нащадок графів Орлових, так несправедливо покараний за свою честь і порядність.
 
 Так і не з'їздили побратими за кедровим горіхом, про який уже й пам'ятати забули. Та й Бог із ним з горіхом. Які наші роки,будуть ще й горіхи. Головне, що хороша людина буде зі своєю нареченою поряд і щаслива, дасть Бог.

 Минуло два місяці, перш ніж від Миколи надійшла звістка. Листоноша приїхав з Ляніна і привіз листа Данилу від Стадницького Миколи Леонтійовича з міста Майлен, що знаходився між Цюріхом і Рапперсвіллем. Це місто було розташоване на березі Цюріхського озера. Микола писав, що місця там просто чудові. Чисте гірське повітря, кришталева вода та чудова мальовнича панорама. Писав, що був сердечно зустрінутий Аннушкою, яка вже зовсім оговталася і навіть не кульгає.
 Тут же були і її родичі. Зіграли весілля. Микола шкодував, що брати та Давид на ній не були присутні. Батьки Миколи приїхали трохи запізнившись, але це не змарнувало враження від урочистостей. Загалом усі були щасливі та раді його «визволенню».

 Він писав, що дуже вдячний тим добрим людям, що зустрілися йому на заваді, зовсім не випадково. Звав Данила із родиною в гості. І повідомляв, що вже знайшов роботу за фахом. Проводить підготовку швейцарських дітлахів до вступу до військового коледжу. Писав, що у озері величезна кількість риби. І взагалі там рай.

 Данило читав листа, посміхаючись у вуса. Ілля був наче заворожений. Йому, який не бачив жодного разу в житті, гір, важко було наяву уявити ту картину, яку описував Микола. Брати проїжджали через Урал, але це були лише пагорби, порівняно з Альпами з їхніми сніговими вершинами.

               

                Війна.

 Через тиждень, після приходу листа зі Швейцарії, приїхав посильний з Барабінська і привіз свіжий номер «Новомиколаївських відомостей», в якому було надруковано повідомлення про те, що в Сараєво, Боснії, на Балканах, якийсь божевільний студент-соціаліст убив спадкоємця Автро -Угорського престолу і тепер розпочалася війна, в яку вступила і Російська Імперія. Скрізь оголошено мобілізацію до лав російської армії. Незабаром мав приїхати повітовий військовий комісар щодо запису військовозобов'язаних для служби у військах.

- Так, війна-справа не жартівна, - затягуючись самосадом і морщачись при цьому, сказав Борис Гусаков, який пройшов через «чистилище» японської війни і втратив у ній око. - Я собі так думаю, це за десять років, анженіра понадумали багато чого нового, щоб людей вбивати та калічіти. Тоді, коли я на японською був, так уже стахи господні, що діялося. А зараз і тому гірше. Не солодко солдаткам доведеться.
- Ну, подивимося, що там гадати?-посмоктую цигарку,мовив Володька Окрушка,якому “світило” в перших рядах йти зазищати батьківщину-матір від поганой німчури,зазіхнувшеї на спокій Російскї імперії.-Приїде комісар.Все пояснить.Він більше тямить у цій справі.
- Тобі Володько, треба було одружитися та дітей налагодити. Може б і не взяли, - сказав Микола Близнюк.
- А що мені, піду повоюю. Ми їм швидко хвоста начистимо.
- Важко буде їм хвоста начистити, - задумливо сказав Данило. - Промисловість у них найсильніша. Озброєння сучасне. Та й дисципліна залізна, не те що у нас. Наші звикли все брати нахрапом. «Хвоста начистимо», «шапками закидаємо». Чи сильно японців закидали? А ті найсильнішу у Європі флотилію розбили під Цусімою. Ось вам і япошки скуйовджені. А знаєте братики, що Японія до середини минулого століття була закритою до всього нового, і жила в середньовіччі. Це, як у нас за царя Івана Грозного.А в другій половині розкрилася і стала технічні новинки скуповувати. Зброю та оптику німецьку, сталь та машини англійські. Ну, та ще багато чого. Відправляла до Європи молодь навчатись, військових. І в дев'ятсот п'ятому розбила один із найсильніших флотів Європи. Ось вам і "хвоста начистили". Так і Німеччина. Вона, звичайно, маленька, порівняно з Росією, та сильніше технічно. Та й керівництво там краще. Тож скоро не вийде.
- Заспокоїв називається, дядько - сказав Володька. - От і йди тепер воюй.
- А я заспокоювати і не збирався. Ти думав на поїзді проїдешся, нові країни подивишся? Подивишся, звичайно, але і в окопах вошей погодуєш. Будь впевнений. Не варто було цареві-батюшці в цю війну вплутуватися.
- Це ще чому? - нахмурився Борис.
- Брати то брати, та в Росії багато братів. Скільки крові пролито за тих же сербів, болгар та греків. І що? Хоч вони пам'ятають про це? Ось і у Сербії. Вбили спадкоємця, члени організації «Велика Сербія».
 Австро-Угорщина звинуватила Сербію у тому, що вона стояла за вбивством і оголосила їй ультиматум. В ультиматумі від Сербії потрібно було: чищення держапарату та армії від офіцерів і чиновників, помічених в антиавстрійській пропаганді,
заарештувати підозрюваних у сприянні тероризму. Від Сербії вимагали дозволити поліції Австро-Угорщини проводити на сербській території слідства та покарання винних в антиавстрійських діях. На виконання ультиматуму було дано лише 48 годин.
Того ж дня Сербія погодилася з усіма цими вимогами за винятком допуску на свою територію австрійської поліції та оголосила про мобілізацію.І що ж? Вони не пустили поліцію, а тепер тисячі людей вбиватимуть один одного.
- Так що ж, не йти воювати? - спантеличено спитав Володька.
- Пізно відступати. Сказав цар воювати, доведеться воювати. Нікуди не дінешся. Просто не варто йти на війну, як на прогулянку. Бути обережним і повернутися цілим та здоровим до рідних. Але всім бути готовим до того, що покличуть багатьох.

 Минув ще тиждень, перш ніж приїхав комісар і оголосив про мобілізацію. Він довго говорив полум'яну мову, в основному гаслами типу: «Відстоїмо честь славних предків-русичів», «не осоромимо славу російської зброї», ну, та інше подібне нісенітницю.

 Були зібрані майже всі молоді чоловіки, крім єдиних годувальників за старих батьків і багатодітних батьків. Набралося тридцять чоловік. Їх розмістили по возах та відвезли «у світ за очі», на станцію в Барабінську.

 Братів Ралков поки що не зачепили, як багатодітних годувальників. У селі створили громаду на допомогу фронту. Вона мала збирати пожертвування для утримання армії. Введено нового податку, військового. Якось життя в селі одразу зникло. Оселилася тривога за мобілізованих та очікування нових закликів. Данило на загальному зборі обрали головою громади, хоч він того й не дуже хотів. Але потім змирився і став сумлінно виконувати доручені обов'язки. До цих обов'язків входили збір коштів на обмундирування, харчування та квартирування воїнів.Кожен докладав свій внесок у спільну справу.
 
 Хтось здавав надлишки хліба, м'яса чи іншої рослинної продукції. Хтось постачав коноплі, хтось дьоготь, а хтось в'ялену рибу та в'ялене м'ясо. Усі намагалися допомогти воїнам. Були, звичайно, і ті, що не брали участь у загальному зборі, тому що їхні сім'ї і самі жили в голоді. Але, що тут вдієш, якщо господар - гіркий п'яниця. Дітей настрогав, а прогодувати не здатний. В армію їх не взяли через багатодітність, і в мирному житті з них толку не спостерігалося.

                Війскова буденність.

 Війна вочевидь затягувалася. Вісті, що надходять з фронту, не додавали оптимізму. Загибель людей стала звичною справою. Вже багато хто з своїх родичів на війну отримав похоронні листи. Скорбота та біль оселилися серед людей. А так само тривога за тих, хто поки що залишився у селі. Вже пішов Ілля на фронт, черга була за Данилою. Жінки з жахом зустрічали листоношу, що проходить вулицею, і прийшовши додому з тривогою відкривали поштовий ящик. Староста казав, що Данило має броню, як голова громади, але це не заспокоювало жінок ніяк.

 І ось у серпні 15-го року, настала черга Данилі їхати на передову. Від Іллі йшли листи, що заспокоювали хоч трохи Ралкових домочадців. Він писав, що служить при шпиталі медбратом. Нічого не писав про катастрофічний стан на фронті, про кількість поранених та контужених вступників на лікування. А була їхня величезна кількість. Він не хотів лякати своїх, та й односельців, що турбуються за своїх чоловіків, братів та синів.
Данило з побратимами проводили всім селом. Вони доїхали підводами до Барабінська, де їх завантажили у вагони і повезли на Захід. Поїзд їхав не надто швидко, відстоюючись на станціях по дві-три доби, але через три тижні поїзд прибув до України, на станцію Гречани, розташовану недалеко від містечка Проскурова. Новоприбулих розселили в хатах, що були поблизу Проскурова, у селі Іванківці.

 Природа була тут дуже мальовнича. За полем, що розстилалося перед хатою, де оселився Данило, був буковий і грабовий ліс. У долині перед гайком росли калини та бузина. Рослинність уже одяглася в осіннє вбрання, і калини, вкриті жовтим і червоним листям, ґарно виглядали на зеленувато-коричневому тлі лісу. У перервах між підготовчими заняттями та стрільбами, новоприбулі ходили до лісу по гриби. Видобуток або здавався на кухню, або смажився господаркою хати, для хлопчиків— жовнежов, як господиня називала новобранців. Населення Проскурова та прилеглих сіл складалося з поляків — мазурів, євреїв, українців і румунів, яких було небагато, але вони були складовою населення. В один із вихідних, командир роти поручик Купріянов, вирішив заохотити новачків, що особливо відзначилися, і повезти на екскурсію. Данило був одним із найкращих і тому був серед екскурсантів. Усіх від'їжджаючих завантажили у вантажний «Форд» і повезли за сто верст до Кам'янця-Подільського.

 Коли машина під'їхала до старого м'яста, погляду прибулих відкрилася приголомшливої ;;краси картина. На скелі був розташований старовинний замок небаченої досі краси. Всі зійшли з кузова і пішли всередину цієї дивовижної споруди.
 

Данило з побратимами проводили всім селом. Вони доїхали підводами до Барабінська, де їх завантажили у вагони і повезли на Захід. Поїзд їхав не надто швидко, відстоюючись на станціях по дві-три доби, але через три тижні поїзд прибув до України, на станцію Гречани, розташовану недалеко від містечка Проскурова. Новоприбулих розселили в хатах, що були поблизу Проскурова, у селі Іванківці.

 Природа була тут дуже мальовнича. За полем, що розстилалося перед хатою, де оселився Данило, був буковий і грабовий ліс. У долині перед гайком росли калини та бузина. Рослинність уже одяглася в осіннє вбрання, і калини, вкриті жовтим і червоним листям, ґарно виглядали на зеленувато-коричневому тлі лісу. У перервах між підготовчими заняттями та стрільбами, новоприбулі ходили до лісу по гриби. Видобуток або здавався на кухню, або смажився господаркою хати, для хлопчиків— жовнежов, як господиня називала новобранців. Населення Проскурова та прилеглих сіл складалося з поляків — мазурів, євреїв, українців і румунів, яких було небагато, але вони були складовою населення. В один із вихідних, командир роти поручик Купріянов, вирішив заохотити новачків, що особливо відзначилися, і повезти на екскурсію. Данило був одним із найкращих і тому був серед екскурсантів. Усіх від'їжджаючих завантажили у вантажний «Форд» і повезли за сто верст до Кам'янця-Подільського.

 Коли машина під'їхала до старого м'яста, погляду прибулих відкрилася приголомшливої ;;краси картина. На скелі був розташований старовинний замок небаченої досі краси. Всі зійшли з кузова і пішли всередину цієї дивовижної споруди. З розповіді місцевого вчителя гімназії новоприбулі почули цікаву історію цього старовинного міста.

                Камьянець-Подільский
                (історична довідка).

 
 В 1362 Кам'янець був захоплений литовським князем Ольгердом, з метою придбання впливу на російських землях. Усвідомивши переваги географічного розташування міста, литовці починають зміцнювати місто кам'яними фортифікаційними спорудами. З цього часу у місті закріплюються три громади, російська(українська) з права спадщини, литовсько-польська з права сили та вірменська з права будівництва міста. Кожна користувалася своєю культурою та правом на самоврядування.

 І в 1374 році литовські князі Коріатовичі, засновники фортеці та племінники Ольгерда, проголошують магдебурзьке право і місто стає центром Поділля та звільняється від податків. Згадується в літописному "Списку руських міст далеких і ближніх" (кінець XIV століття). З 1393 місто кілька разів переходило з рук литовців до поляків і навпаки. У 1463 Кам'янець-Подільський був проголошений Королівським містом Польщі. У 1423-1793 роках був центром Подільського воєводства у складі Малопольської провінції.

 Старий Кам'янець-Подільський — місто-фортеця, що стоїть на кам'яному плато з високими уступами в петлі річки, міст, який охороняє величезна оборонна зовнішня цитадель з стрімчаками, що утворює при цьому єдиний оборонний комплекс із містом, що наводить жах на загарбників понад 500 років. Місто мало найважливіше геополітичне значення на межі християнської та мусульманської культур, відігравало значну роль щита в порятунку Європи від монголо-татарських набігів. За всю свою історію взяти фортецю в бою не вдалося жодної армії, влада змінювалася лише за допомогою банального обману та військових диверсій.

 У середні віки Кам'янець був великим ремісничим та торговим центром, за своїм розвитком стояв в одному ряду з такими містами, як Львів та Київ. У 1672 році Поділля було окуповане, а місто зазнало тривалої облоги і в результаті підписання Бучацького миру було здане тристатисячному турецькому війську Османської імперії і козакам, що приєдналися до них, гетьмана Дорошенка, який воював проти Речі Посполитої. Костели і церкви в місті були звернені в мечеті, хлопчики відібрані в яничари, а мирних мешканців частиною знищено, частиною захоплено в рабство. Такий союз викликав обурення народу та невдоволення козаків лівобережної України.

 У той час турки в Кам'янці удосконалили міст, що з'єднує місто з цитаделлю, кам'яні підпори аркового типу були розширені і закладені повністю, міст набув вигляду перешийка між плато. Він досі діє і називається Турецький міст.

 У 1682 році Польща порушила мирний договір, вступивши за Австрію. До цієї коаліції проти Османської імперії поступово приєдналися Венеція та Росія. Наступні роки армії османів зазнавали поразок за різними напрямами.

 Поляки, завоювавши землі Молдови, змогли відрізати Кам'янець-Подільський від територій Османа, і в 1699 році, після підписання Карловицького світу, місто поспішно повернуто Речі Посполитої.

 У 1793 році, після другого поділу Речі Посполитої, разом з усією правобережною Україною відійшов до Російської імперії (1795-1797 рр. — центр Подільського намісництва, 1797—1915 рр. — Подільська губернія).

 Данило жадібно слухав розповідь вчителя. Йому все було цікаво. Ніколи він не бачив таких грандіозних споруд. Тільки в книгах міг прочитати щось подібне. Віктор Кочубей розповідав йому про своє враження від замку Сан-Мішель у Нормандії. Але розповіді не передають побаченого навіть наполовину. А тут така собі казкова картина. Проходячи по двору замку, Данило будь-якої миті очікував, що з-за рогу зараз вийде граф Потоцький у сяючій кірасі і з шоломом на голові.Стільки вражень ні Данило, ні його супутники у житті жодного разу не отримували. Додому їхали мовчки, обмірковуючи все побачене за сьогодні. Ну, і оповідань у таборі було слухати – не переслухати.

 Через місяць почалися бойові будні, які збіглися з погіршенням погоди. Погода тут була порівняно із Сибіром, просто жахливою. Дороги розвезло, пішли дощі та хвороби. Сибіряки, що славляться своїм здоров'ям, стали захворювати. Вся біда була в тому, що вогкість тут була просто жахлива. У Сибіру в цей час уже випадав сніг, а тут снігу не було, але було холодно та мерзлякувато.

 Данило, який виріс в Україні, був звичний до чогось подібного. Почувався непогано і тому міг допомагати санітарам у догляду за хворими. Він збирав калину, кип'ятив воду на кухні і відпоював захворілих узваром із сушених яблук та калини. Завдяки цій «процедурі» бійці одужували і поверталися до ладу.

                Ба!Яка зустріч!

 Їхній підрозділ перекинули в розташування села, що лежало на річці Стрипі в районі Тернополя. Увечері обіцяли, що приїде новий командир роти для ознайомлення з особовим складом. Усі були збуджені до краю. Адже від командира залежить в армії багато. Або їх бездумно кидатимуть у атаки, навіть знаючи, що ці атаки нічого не дадуть. Але надсилатимуть реляції до штабу. А якщо командир буде солдатам замість батька, то й губити їх безцільно не буде.

 Данило, що у дозорі, був зібраний і уважний. Адже всього за три версти знаходилися позиції австріяків, здатних будь-якої миті перейти в наступ. Тиша могла бути оманливою. Поки що навіть гармати мовчали. Данило глянув угору, по небу пливли білі, як сніг, хмари, що часом нагадували фігурки звірів.

 «На схід рухаються. У бік батьківской оселі, - подумав Данило. - якось там зараз наші?Чі всі живи-здорові. І як там вдома?Чи все прибрали на ріллі. Іван уже великий за старшого. Та й Серьога, підріс. Миколка поки що малий, та й Шурка теж. Так, зростають діти. Приїду додому, не впізнаю. Як там Ілля? У минулому листі писав, що переводять їхній шпиталь у тил. Добре. Все не на передовій.

 Так за своїми думками й дійшов Данило до табору. Зміна його закінчувалася. Інші підуть у дозор, а йому відпочинок на три години належить. Підходячи до табору, він почув сміх, що долинав з-за наметів.
- І що ти думаєш, він сказав? Будеш повчати лікаря, замість пальця язик ампутуємо. А я шо? Я кажу, лікарю, ось, якби мені 100 грамів налили, то й двох пальців не шкода.- балагурив Степан Гмиря з-під Воронежа. - Пальців геть аж двадцять. Куди їх стількі?
- Ну, і як новий командир?
- Так, ніби нічого, спокійний і міркую тямущий чоловік. Високий такий і гарний, за такими дівки «мруть», - відповів той.
- У тебе, Тихон, тільки би жартувати. І коли ти вгамуєшся? - встрів у розмову Єгор Кудряш, який сидів неподалік і забраний в армію з Кубані.

- А що ж, хіба забороняється? Люблю я жіночий стан, аж зуби зводить.
- Хто про що, а вшивий про лазню, - підсумував Єгор.

 Трохи згодом прийшов посильний від командира і сказав, щоб усі, хто був у дозорі, підійшли до його намету. Данило з побратимами попрямував за покликом до центру табору. Підійшовши до командирського намету солдати зупинилися, чекаючи на вихід начальника.

 Розкрився запах намету і перед Данилою з'явився ніхто інший, як Микола Соболевський, своєю персоною, в чині капітана. Данило навіть рота відкрив від подиву.
- Ну, здорово братики, - сказав Микола.

- Здоров'я бажаємо, Ваше високоблагородіє, - хором відтараторили солдати, що стояли у строю.
- Ну, що ж радий знайомству. Думаю, ми станемо розуміти один одного і справно нести службу. Не буду вас сильно затримувати, не з танців, мабуть, повернулися. Хочу з вами персонально познайомитись.

 Він проходив уздовж строю, питав ім'я та по батькові кожного. Підійшовши до Данила, він не подав вигляду, що вони знайомі, потис, як і всім руку, і пішов далі. І тільки тоді, коли дозволив усім розійтися, сказав:
- Данило Ралко, зайдіть у мій намет. - І сам зайшов у своє «приміщення». Данило зайшов слідом. Микола зупинився, розвернувся і міцно обійняв Данила.
- Ну, привіт, Данило Степановичу, ось так несподіванка! Не чекав тебе тут зустріти.
- Ну, я тим більше не чекав. - сказав Данило. - А як же Ганнуся, Швейцарія?

 - Та, все на місці. І Ганнуся, і Швейцарія. Не міг я стерпіти. Вітчизна воює, а я прохолоджуюся на курорті. Подав прохання на ім'я государя, просив дозволити кров'ю змити «вину». Дозволив Цар-батюшка воювати, та й у чині відновив. Але за умови, що служитиму на фронті. Потім сюди направили. І треба ж такий успіх, тебе тут зустрів. Як там удома, як Ілля, воює?
- Воює, куди ж від тієї війни подінешся. Я й не знаю, чи лишилися мужики у селі. Мабуть всіх загребли. Бідолашні ті баби, на їхні плечі все ляже. Ось, як їм панянки виглядати?

- Що ж. Війна вона мачуха. Нікого не шкодує. Та й у верхах зараз безглуздя. Говорили мені в штабі, знайомі офіцери, що постачання в руках у якихось пройдисвітів. Снаряди та боєприпаси поставляються, абияк. Повоюй тут браво, коли з того боку летять снаряди, а нам і відповісти буде нічим.
- Нічого, Дмитровичу, не вперше. Проб'ємося. Як там у них столичне місто називається, Потсдам чи Берлін?
- Нам би, з таким постачанням, хоч до Відня дійти.
- Що ми все про службу? Розказуй, ;;Миколо Дмитровичу, як там у Європах. Теж народ бідує? Як там ваші, швейцарці?

- Син у мене народився, Данилом назвали.
Данило відчув, як кров приливає до обличчя.
- На честь тебе назвав, - зніяковіло сказав Микола.
- Дякую, Миколо Дмитровичу, здивован.
- Якби не ви з Іллею та Давидом, сидіти б мені в острозі. Я вам по могилу буду вдячний.
- Порожнє це, Миколо. Думаю, ти б зробив те саме.
- Мабуть, але це не применшує вашої ролі у моїй долі.
- Богу дякуйте. Ви вже вибачте, Миколо Дмитровичу, але я в службі вас так називатиму. Добре?.

- Так, мабуть, так буде правильно, - сказав Микола і поплескав Данилові по плечу. - Іди відпочивай, ти ж теж щойно прийшов. Ми ще матимемо час поспілкуватися.

 «Спокійне життя» на фронті, де розташовувалася Данилова частина, тривала до 27-го грудня. Саме в цей день, за чотири дні до Нового 1916 року, почався наступ, який почався на тому самому місці, де розташовувалася їхня рота, на річці Стир.  Артелеристи, що стояли позаду, відкрили шквальний вогонь. Кононада тривала близько двох годин, а потім надійшов наказ розпочати атаку.

 Усі піднялися і пішли назустріч незвіданому. Данило бачив, як падали поряд ті, з ким він нещодавно ділився тютюном на перекурах. Він тримався ближче до Миколи, який йшов полем битви, не пригинаючись, і чимось нагадував відважного суворовського солдата, що воював тут, неподалік Ізмаїла, століттям раніше. Данило йшов не відстаючи і теж на повний зріст, як і личить нащадку славного козацтва. Бій, що включає в себе рукопашну сутичку і вз'яття ворожих укріплень, тривав близько півтори години. Потім всі присіли на бруствері ворожих окопів і поступово, курячи самокрутки, відходили від жаху першого бойового хрещення. Микола перевіряв склад бійців. Тих, хто вижив у цій «м'ясорубці».

 Загинуло в цій битві 78 бійців, поранених було близько півтори сотні. Загинуло шість земляків Данили, і серед них Аксен Шаповалов з Ляніна. Якось там буде його сімейство без годувальника?

 Потім знову були бої та поступ углиб австрійських позицій. Новий рік зустрічали в окопах. Батюшка Никодим провів молебень про покійних та живих, каптерармус роздав подарунки на Різдво, Листоноша доставив листа з вдячністю та привітанням від государя Миколи.

 У ньому імператор дякував славним воїнам за перемоги на фронті, висловлював надію на те, що війна скоро закінчиться і всі солдати та офіцери вирушать додому до своїх родин. Данило знав, що Микола отримав особисте послання від царя, в якому той дуже тепло висловлював надію, що кулі оминуть його улюбленця і вони знову побачаться. Микола давав прочитати листа Данилові і той порадувався за свого доброго друга. А саме друзями вони стали в останні дні 1915-го року. Данило, вкотре, довів свою відданість приятелю, коли поряд розірвався набой, Данило врятував Миколу, поваливши його на землю і прикривши його своїм тілом.

 Правда цього разу й йому пощастило, і уламок порвав тільки халяву чобота, та вирвав жмут шенелі. Чоботи замінили, шенель зашили, і всі залишилися цілком задоволені.

 Наступ, викликаний необхідністю відвернути австрійців від сербського фронту, де становище сербів стало дуже важким, зупинився. Спроби нового наступу не принесли жодних успіхів, і 29 січня операцію було зупинено. Але Данило і Микола дізналися про це значно пізніше. Під час однієї з численних атак, Микола отримав поранення, і, коли атака схлинула і він залишився лежати на ворожому бруствері, його знайшли, з Даниїлом, що сидів поруч, австрійські солдати.

 Один і австріяків запропонував добити пораненого, щоб не «тягатися» з ним, але Данило став стіною і пояснив їм польською, що це офіцер і військовополонений і згідно з Женевською конвенцією має право на захист. Спочатку їх під конваоєм доставили до медсанбату, а потім поселили в коморі на краю села під охороною хлопця-русина, який відбував службу в автро-угорській армії. Він говорив смішним русинським діалектом, але вони з Данилом непогано один одного розуміли. Пізніше їх із Миколою відвезли до Львова і разом з іншими військовополоненими завантажили у вагон і відправили залізницею до австрійського концтабору, у місті Грац.

 Після прибуття в табір Талергоф їх розподілили по бараках, в яких було дуже багато народу. Тіснота була просто жахлива. З наступним надходженням полонених, деяким доводилося розташовуватися просто неба. Багато хто вмирав від переохолодження. А також багато гинули від рук охоронців.

 За найменшу помилку кололи на смерть. Щодня вранці лежало під бараками по кілька закривавлених трупів.

 Данило бачив, як одного разу заколов солдат одного селянина біля казана під час роздачі обіду. Тиснява була неможлива. Натискали ззаду штовхнули передніх і таким чином людська хвиля захиталася. Найближчий із заарештованих, що стояв поряд з вартою, ненароком штовхнув солдата, за що довелося йому заплатити життям…

 Іноді він був свідком подібного випадку, що розігрався під бараком. Солдат завдав закутому в ланцюгу ув'язненому 13 колотих ран, і тут же кинув його на солому, напризволяще. Коротше жити у таборі було важко та небезпечно.

 І все-таки, Данилові та Миколі пощастило, коли приїхав один фермер з єпархії Фельдкірха і попросив полонених зі знанням німецького яика. Було кілька поляків, але вони були в жахливому стані, бо довго вже перебували в таборі, надголодь і просто неба ночували. Микола добре говорив п'ятьма мовами, Данило ж говорив польською, німецькою та єврейською. У результаті вони сіли на воз і відбули до Фельдкірху, до місця своєї майбутньої роботи. Були вони в кайданах та під охороною солдата, австріяка, добродушного хлопця з добрими блакитними очима.

 Дорога в єпархію Фельдкірха була далекою і пролягала, через дві землі: Альцбурзьку та Інсбруцьку. Усю дорогу хер Готцер не замовкав майже ні на хвилину. Він розповів майбутнім працівникам про своє численне сімейство, про те, як він застосовує всі доступні сучасні засоби у себе на землі. Данило жадібно слухав усі «одкровення» Готтцера, оскільки це йому було цікаво. Микола ж чемно мовчав і слухав. Готцер з радістю дізнався, що Данило теж працював на землі. Вони постійно розмовляли протягом усього шляху у далеку Фельдкірху. А дорога була довгою.

                Фельдкірх.

  Херр Готцер був людиною непоганою, і коли вони їхали через 3альцбург, він знявши з них кайдани, повів їх у центр міста та влаштував екскурсію містом, де народився і жив Великий Моцарт. "Арештанти-екскурсанти" жадібно слухали оповідання гера Готцера, який виявився досить-таки освіченим фермером. Місто було просто приголомшливим. Старовинний готичний палац, що стоїть на горі, чисті середньовічні вулочки, будинки прикрашені горщиками квітів усипані барвистими суцвіттями, скульптурні композиції, що стоять просто посередині вулиці. Коротше, вражень була маса. І коли вони повернулися до Ульріха, що вартував у воза, то оповідань було «не переслухати». Інша дорога була так само мальовнича та цікава.

 У Фельдкірху вони дісталися протягом двох тижнів після від'їзду з табору.

 Херр Готцер жив зі своїм сімейством у мальовничій долині на березі річки Больгенах. А «хутір» мав назву Циммерпегг. Серед хутора стояла кам'яна будівля, побілена, з черепичним «рудим» дахом. Навколо будинку було висаджено величезну кількість квітів, трава на газоні була коротко пострижена. Паркан був викладений з плоского каменю і був зовсім невисоким, не таким, що звикли ставити в Російській імперії. Річка була запружена греблею, поруч стояв невеликий млин. І все було акуратно і продумано. Данилові захотілося зробити щось схоже вдома.

 Річки, звичайно, поряд не було, але можна було переїхати на берег Чулима, що протікав через Урюм. Було б бажання. З каменем, звичайно, складніше, але теж можна було щось придумати.

 Минуло ще півроку і, якось, приїхавши з Фельдкірхе, хер Готцер привіз газету, в якій було надруковано постанову австрійського уряду про амністію військовополоненим, які перебували в полоні понад рік. Було оголошено, що вони вільні, але на доставку за місцем проживання могли не розраховувати. Видавали грошову допомогу на проїзд і харчування терміном на 40 діб. За цей час звільнені мали самостійно дістатися до будинку. А спосіб проїзду кожен міг вибирати на свій розсуд.

 Хер Готцер, для порядку, запитав своїх «російських» працівників, чи не хочуть вони залишитися і попрацювати вільнонайманими у нього на господарстві. На що останні, подякувавши колишньому господарю за гостинність та людське до них ставлення, відповіли ввічливою відмовою.
- Я, звичайно, розумію, що вам не терпиться скоріше опинитися поряд зі своїми рідними, але мені сподобалася ваша сумлінність у роботі та доброчесність щодо закону. Інші б уже давно втекли до Швейцарії, тільки б я їх і бачив.
- Ну що ви, херр Готцер? Це ми вам вдячні, особливо я та моя дружина. Ви дозволили їй відвідувати мене. Вона каже, що ви прекрасна людина і справжній християнин.

- З родиною, з дружиною, і не бачиться, чи це не мука?

 Наступного дня, наші «мандрівники», із сусідським візком вирушили до Фельдкірхи, попередньо попрощавшись із усім поважним сімейством Готцер. Фрау Готцер навіть заплакала при розлуці.

 Приїхавши до Фельдкірха, друзі пересіли в «диліжанс» і відбули до Сан-Галена. Там пересіли на потяг, з яким вони дісталися Цюріха.


               
                Швейцарія
 
 Хауптбанхоф (головний вокзал) зустрів їх багатолюдним і багатоголосим натовпом тих, що приїжджають - їдуть. Тут були і німці, і італійці, і французи та інші представники різних народів Європи. А вокзал нагадував величезний мурашник, розворушений ненажерливим звіром, що бажає скуштувати чогось смачненького.

 Микола та Данило вийшли на привокзальну площу і пішли через міст на інший берег річки Лімат, що розділяє місто на дві частини. По обидва береги річки нагромаджувалися будинки на кілька поверхів. Річкою плавали невеликі парові човни, що викидали в повітря густі клуби диму , який стелився по гладі води і йшов у бік Цюріхського озера. Саме туди наші мандрівники й прямували. Пройшовши повз міську

ратушу, вони вийшли на Белевью і рушили в бік невеликого порту, біля причалів якого стояли невеликі пароплави, що поступово заповнювалися пасажирами, які бажали спливти в глиб Цюріхського кантону.

 Данило, який нічого подібного раніше не бачив, був просто приголомшений побаченим. І схили гір, «чіпляючись» за які, вгору по схилам, піднімалися будови цього дивовижного міста. І видні незворушні дзвіниці старовинного собору, в народі прозвані «близнюками». Собор цей знаходився на невеликому «плато» і велично підносився над тією суєтою, яка не припинялася ні на мить. Всі бігали-метушилися, коні везли пасажирів, іржали,конки, що їдуть по рейках, приваблені рисаками, дзвеніли в дзвіночки. Автомобілі, що снували туди-сюди, «ревіли» клаксонами. Коротше, Вавилон відродився.

 Микола купив квитки в касі, і наші пасажири з рештою рушили вперед по дзеркальних водах Цюризеї. Там попереду виднілися далекі снігові гірські піки, що ніби виникали з цих прозорих вод. Пароходик пропливаючи повз якесь містечко розташоване на берегах озера, давав протяжний гудок. А містечок тут було незлічено. Здавалося, що озеро знаходиться усередині одного великого міста. Усі містечка-дорфи не закінчувалися, а плавно переходили одне до одного. Микола сказав, що вулиця, яка йде не перериваючись берегом Цюризеї, називається Зеє-Страссе (Озерна вулиця), і вона тягнеться майже на всю довжину озера, не перериваючись.

 Пароходик підходив то до одного берега, то до іншого. Скрізь у містечках були збудовані причали, до яких він швартувався, і на які виходили пасажири.
До Майлена друзі дісталися за годину. Пристань розташовувалась біля старовинного лютеранського храму. Час був для вечірні у храмі і тому дзвін мірно дзвонив, запрошуючи парафіян. Солідні чоловіки і охайно одягнені жінки йшли до храму, хрестячись при підході до будівлі. Була й молодь, та не дуже багато.
 
  Мандрівники пройшли повз храм, прямуючи в той бік, куди поплив проходик, відвозячи пасажирів.
Через півгодини, пройшовши повз безліч красивих і затишних на вигляд будиночків, друзі підійшли до воріт, що ведуть до невеликої садиби, розташованої трохи вглиб від дороги, і стоїть прямо на березі озера.
- Ну, от я й удома, якщо можна так сказати. Проходь, Данило Степановичу, милості прошу,- заговорив Микола.
- Як кажуть мусульмани, "мир вашому дому". - сказав Данило і слідом за Миколою зайшов у ворота
 
 Будиночок був невеликим на вигляд, але досить містким усередині. Він складався з восьми кімнат, передпокою та кухні. Це, якщо не брати до уваги душовий і двох ватер-клозетів. На подвір'ї за будинком був майданчик з декількома шезлонгами та альтанкою, яку обвила ліана гліцинії і її тому саму альтанку було майже не видно. Такий зарослий зеленню грот. Все дихало спокоєм . Перебуваючи тут, важко було уявити, що десь іде війна, ллється кров та гинуть люди. Все ж таки дивними були люди, які задумали і створили цю країну, несхожу на жодну з існуючих досі. Бути в ладі з усім світом, не мати жодних домагань до жодної країни, бути нейтральною і не мати жодних ворогів, навіть у цей непростий час – це дорогого варте.

 Данило дивився на все це з невимовною тугою. Росія за весь час існування, мабуть, жодного року не жила у мирному світі. То в одному боці світа з'являлися життєво важливі інтереси, то в іншому. То з турками воювали, то з персами, то Балкани їй здалися навіщось, то Кавказ. Та й німці вічно щось не могли поділити з росіянами. Ось і ця війна, що забрала не одну сотню тисяч людських життів. Цар міг і не встрявати до неї. Ну, де там! Слов'янська солідарність. Які серби слов'яни? Вони радше турки, ніж «росіяни». Начебто православні, а замашки турецькі. Зустрічали вони з Миколою сербів у таборі. Чисто басурмани! Адже йдуть і гинуть наші люди за тих басурманів.

   По розумному розібратися, то всі вінценосні особи в Європі-родичі. А побилися, як нехристи!

 Так думав Данило, сидячи ввечері на березі чудового Цюрихського озера, непотривожена жодним воланням, спокійна гладь якого відбивала вогники, що світилися на іншому боці, в якомусь такому ж безтурботному містечку, жителі якого й не чули про заклик і військові негаразди,окопні воші і криваві рани.

 І якось стало гірко за тих людей, які ніколи не побачать цієї краси та безтурботності. Адже якщо закінчиться ця війна, то почнеться нова. Аби підбити народ, щоб не обурювався своєю злиднями, безглуздістю правителів і безпросвітним життям. Данило міг не боятися за свою родину, близьких друзів і родичів, серед яких не було великої любові до випивки та нерозсудливості. Але могла виникнути смута та безладдя, від яких усім могло стати дуже важко. В імперії дедалі більше говорять про повалення самодержавства та наведення нового ладу.

 Ось і до них у окопи приходили агітатори за «нове життя». Тільки це «нове життя» було запропоноване нахрапом і більше гаслами, ніж діловими думками. Відібрати, поділити, розвалити ... Коротше, анархія і нічого путнього. Боявся Данило за своїх. Як би чого не сталося. Злі люди нікого не шкодують, ні старих, ні малих діток.

 Чим більше Данило думав про будинок, тим більше було бажання поїхати додому. Як це зробити, він поки не знав. Тут, звичайно, було добре, і родина Миколи прийняла його як рідного.

 Вони всі знали про «пригоди» Соболевського в Сибіру, ;;знали, що своїм життям він завдячує Данилові, і неодноразово. Тому вся рідня Миколи, забувши про станові відмінності, вітала «рятівника» від щирого серця. Данило спочатку тужився перед Аннушкою та її батьками, але поступово звик до їхнього лагідного поводження. Він сказав Миколі, що й сам би стрілявся через таку чудову жінку, якби така ситуація.

 Він не вважав, що його Ліна гірша або краща за Аннушку, але дружина Соболевського була просто ангелом у плоті. Така спокійна, лагідна і мила, що, мабуть, ніколи і ні в кого не могло виникнути бажання її образити. Якщо не брати до уваги петербурзьких вертихвостів.

                Дорога до дому.

 Так тривало два тижні, а після Данило підійшов до Миколи і запитав:
- Так, Дмитровичу, що ж ми збираємося робити? Як би нас у дизертири не записали. Треба, мабуть, і до Імперії повертатися. Як думаєш?
- Так, я вже й сам думав. Напевно, поїдемо ми через три дні. Через Францію, Швецію, Фінляндію та на Петроград. Там тебе, звичайно, «спишуть», як колишнього військовополоненого, і ти поїдеш до рідних пенатів. Ну, а я, як офіцер, знову в дію. Проситимуся на фронт.
- Дмитриче, а чи не вистачило тобі того, що ти відбув окопи, поранення, полон? Досить, мабуть? Навоювався.

- Ні, Данило. Наша справа військова. Поки що війна, поки що й ми в строю маємо бути. Офіцерська честь - понад усе. Така наша доля.
– Зрозуміло. А я так уже завоювався. Вибач. Тільки душа у мене болить за те, що ти будеш на фронті, а мене поряд не буде.
- Ти за мною, як за маленьким ходитимеш, охоронятимеш? Я вже великий хлопчик. Бог не дасть. Ну, і так далі. Готуємось три дні та вперед.

- Гаразд. А як твої? Дружина як?
- Ганнуся - дружина військового. Все вірно розуміє. Виховання таке.
- Ну так. А подивишся на неї, то божа кульбаба. А всередині, кремінь.

 Минуло три дні, Микола купив квитки до Па-де-Кале, звідки вони мали на пароплаві переплисти до Стокгольма, далі доїхати до Гельсінкі, а там через ліс переправитися до Санкт-Перербурга.

 Родичі Миколи трималися гідно та спокійно. Усі розуміли, що його обов'язок бути у лавах захисників Вітчизни. Не в їхній звичці було тримати солдата, який поспішає виконати свої обов'язки перед Батьківщиною. Аннушка з Миколою і Данилом доїхали до Цюріха, де вони, попрощавшись з Аннушкою, і рушили далі у бік Росії.

 Потім була Франція, яка теж померкла через воєнний стан. Французи не виглядали такими безшабашними веселунами, якими вони були в мирний час, Франція пробігала повз вагони поїзда, вражаючи своєю красою.

 Дорога пролягала через Ельзас, потім Латарінгію, Шампань і далі через Париж. У Парижі, трохи побродивши центром міста, побачивши Нотр-Дам, міст Олександра Третього, Ейфелеву вежу і Люксембурзький палац, наші мандрівники на Північному вокзалі сіли в поїзд і поїхали в бік Па-де Кале.Пейзажі змінювалися один за одним. Общирные гаї змінювалися смарагдовими полями. Далі йшли салатні поля свіжої капусти та смарагдовими плямами картопляних, морквяних та цибулинних полів.

 Данило подумав: «Скрізь робітнику є чим зайнятися». Безтурботні, у мирний час, французи, що стояли на перонах вокзалів, були суворими та задумливими. Ніхто не був упевнений у безхмарному завтрашньому дні.
 
 Потім було Кале, кораблі на рейді. Поруч із торговими судами сусідили військові кораблі, вселяючи благоговійний страх своєю громадою. Микола підвів Данила до торговельного кораблика, який поруч із військовим здавався просто іграшковим. Наші герої пройшли на борт суденця, що відпливає в Стокгольм, і вже через півтори години погойдувалися на палубі свого судна , що йде в безмежні простори Північноґо моря .Ішов кораблик досить швидко і рівно. Данило сидів притихнувши, бо раніше жодного разу не плавав морем, та й трохи нудило його від качки. Микола сказав, що чекав на гіршу реакцію на качку, але Данило сказав, що він спокійно переносить заколисування.
Стокгольм, що стояв на березі величезного фьорда, зустрів друзів дощем. Струмені суцільним потоком падали на палубу кораблика, що входив у гавань. Добре, що у капітана виявилося кілька дощовиків і нашим мандрівникам дісталося таки два вільні. Після прибуття на берег Микола з Данилом зайшли до вестибюлю припортового готелю, в якому й заночували.

 Вранці вийшовши з готелю, вони побачили чудової краси картину. По гладі затоки стелився густий туман, йдучи до морських далечінь. Місто ж і берегова лінія були чистими від туману і немов плавали в цьому «молочному морі». Гори, що виднілися вдалині, були смарагдово-малахітовими з якимись жовто-жовтогарячими вкрапленнями. Микола зняв цю красу на фотокамеру, яку придбав у Парижі.
- Щоб згадати, дивлячись потім ці знімки на дозвіллі, - сказав він Данилові. - Шкода, що фото буде не кольорове. Думаю, згодом люди придумають такі хімікати, які допоможуть передати не тільки обриси, а й колір того, що знімається.
- Не виключено. Жаль буде, якщо ми цього не побачимо, - додав Данило.

 Потім була довга дорога через Швецію до Фінляндії. Природа була просто неймовірною. Данило заворожувало це нерукотворне диво, яке називалося скандинавською природою. Густі первоздані ліси, чисті від буреломів, доглянуті викошені пасовища з акуратними копицями, річки, що відливають аметистової блакитностю. Красиві сільські будиночки сяють чистотою та доглянутістю.
- Дивись, Миколо. Як все чисто та акуратно! Що ж ми так не можемо? Адже державність наша пішла від варягів, я читав у «Повісті временних літ», і потім усі царі наші, починаючи з Романових, усе німецьке поважали. А культуру на Русь чомусь не поспішали занести. Самі по всьому німецькому ходили, а народу-лапті та вірмяк. Як жили при татарах, так і живемо донині.
- У тому й біда. Для себе Європа, а для народу – Орда. Тільки за Олександра Миколайовича почали народ навчати, та ось і рабство скасували. Але дух рабський скасувати не вдалося. Не одне століття рабство вирощували.

 Вже, на що Катерина Велика розумниця була, з Вольтером переписувалася, та рабство хулила, а скасувати не спромоглася. Адже дух рабський він двосічний. Або в ногах повзати, або влаштувати бунт, третього не дано. Адже чим раб страшний? Він, якщо ціпок перегнути, нікого не пошкодує. Ні родичів, ні бар, ні їхніх дітей. Страшніше збунтованого раба тільки чума. Розумні люди ніколи рабство не культивуватимуть. Знову ж таки поряд з рабствою бідою є темрява в голові. Якщо людина не володіє грамотою, не здатна навіть розписатися, вона не дуже здатна розуміти, де добро, а де є зло. Хто найбільше підтримує більшовиків? Неграмотний народ.Їм що не скажеш, а якщо ще «по-науковому», позаковиристій, то повірять у будь-яку нісенітницю. Я сам вважаю, що пани багато дров наламали, як казали в каторзі. Але якщо все зламати, то й будувати буде важче. Не можна відмовлятися від досвіду поколінь. Я читав і Плеханова, і Маркса та Ульянова. «Ламати, ламати та ламати». І будувати незрозуміло що. Не буде людина дорожити тим, що не її. Так влаштована людська натура. Цьому почуттю не одна тисяча років. А скільки років ідеї про загальну рівність та узагальнену працю? Все спільне та нічиє. Завтра ж переб
деруться між собою. Ульянов заявляє: "Земля-селянам"-"Фабрики-робітникам", "Диктатура пролетаріату". Решта – «за бортом». Я не спорю.
Трудівник повинен брати участь у загальновиробничому процесі. Має отримувати гідну винагороду «по праці». Але спеціалісти? Як без них? Завтра заводи зупиняться. Якщо ти хотів працювати і жити гідно, ти й поїхав за три-дев'ять земель. Нехай мене вибачать мої «суплемінники» за станом, але так більше не може тривати. У Росії має бути чи республіка чи конституційна монархія. Шкода, государ цього не розуміє, та й підказати йому нема кому. Навколо одні підлабузники або пройдисвіти. Я, якщо буде на те Божа воля, будучи в столиці, поговорю з ним по «старої дружбі».
- Поговори, Миколо Дмитровичу, поговори. Боюся я цих ульянових-плеханових. Натворять вони справ, чує моє серце.

 Далі вони їхали мовчки, аж до темряви. Кожен думав про своє. У Данила защеміло серце за своїх. Якось вони там. Минуло вже майже два роки, як він виїхав із села. Всі вже, напевно підросли. Можуть і не впізнати батька. Чи всі здорові? Сибір «холодна країна». «Боже, на все твоя сила і воля, допоможи їм. Почуй мене через сина твого, панове нашого».

 Микола думав про Ганнусю. Хоча турбуватися не було причин, але все-таки. Візит до сім'ї пролетів, як не було. Вона, Ганнуся, бідна одна, та одна. Але ж вона молода. Як їй без чоловіка? Скоріше б уже ця війна закінчилася та повернутися додому в Підмосков'ї. А може, у Швейцарії залишитися? Потім буде видно.

 Потяг «йшов» погойдуючись і поступово наші мандрівники заснули тривожним, але міцним сном.

 Потім був вокзал у Гельсінкі, довга дорога фінською тайгою, переход через кордон і прибуття до Петербурга.

               





                Санкт-Пітербург.

 У Петербурзі Соболевський із Данилом поспішили до військового відомства, щоб зареєструвати своє повернення. Микола все пояснив чиновнику з приводу пригод, які випали на їхню частку, розповів про те, що Данило врятував йому життя та всі інші подробиці, які зацікавили відомчого служника. Як Микола й припускав, Данилі «світило» повернення додому, як побувавшему  у полоні. Микола ж вирушив до Військового комісару Санкт-Петербурга за отриманням нових вказівок щодо подальшої його служби.

 Наступного дня Микола справившись про те, чи є государ у Петербурзі і дізнавшись, що той нещодавно прибув з фронту, вирушив з візитом до Зимового палацу, щоб висловити повагу і поговорити з царем про свою подальшу долю.
 
 Данила він розмістив у своєму столичному особняку на Невському проспекті, неподалік Казанського собору. Данило сказав. щоб Микола не турбувався за нього і пішов знайомитися з петербужскими пам'ятками. Побродивши серед усіх історичних пам'яток, він повернувся назад, застав господаря будинку, дуже стривоженого.
- Що сталося, Миколо? Бачився з царем? - Запитав Данило.
- Бачився. Поганий государ. Весь змінився. Немає життєвого блиску в очах. Тінь нагадує. Весь змарнів. Тут, виявляється, багато чого трапилося. Распутіна вбили. Цариця невтішна. Царевич хворіє, а допомогти нема кому. Не любив я «старця», але Олексію він допомагав, тут не заперечуватиму.
- А хто убив, - запитав Данило.
- Там багато коґо було. Більше дворяни, князь Юсупов, ну, та не перелічуватиму всіх. Заманили в будинок якийсь, стріляли разів п'ятнадцять у нього, потім утопили в річці, то він ще двадцять хвилин жив, розтин показав. Ну, у палаці жалоба нескінченна. Вирубову вигнали. І це добре. Ми з государем говорили понад дві години. Він, виявляється, теж вважає, що так більше не може продовжуватися. Але тільки волі в нього не вистачає змінити все. А міністри його хапуги тільки й знають що красти. Крадуть звідусіль. На постачаннях для фронту наживаються. Втім, біда суцільна. Брат царів Михайло до Польщі виїхав із дружиною.
Начебто в стороні стоїть. А він міг би допомогти братові. Дядько царів, Микола Миколайович, на фронті управляється. Перемоги наші, Брусилівський прорив, порохом пішли. Але дух бойовий поки що не вивітрився. Треплють наші швабів та австріяків. Мені потрібно буде в Польщу поїхати до Михайла. Спробую схилити його до переїзду до Росії. Государ вирішив його пробачити за мезольянс. «Нехай, каже, повертається, блудний брат. Досить йому по закордонах бігати».
- Так, а як він про бунтівників відгукується?
- А як? Вони велику силу тепер мають. Спробуй з ними повоюй. Поліція і жандармерія їх відловлює і до Сибіру відправляє, а там порядку раніше не було, а зараз і поготів. Ось вони й біжать за кордон, а потім сюди назад. Розвели пропаганду, сладу з ними немає. Ульянов зараз у Швейцарії. Готує переворот. Друкує крамольні газетки і сюди шле.
- Так. Все гірше і гірше стає Імперії. Мало того. що війна йде, то тут місцеві воду каламутять. Був би я покровожадніше, сказав би – стріляти треба за законами воєнного часу. Але не я життя дав, не мені його й радити забирати. Вже тепер куди крива вивезе. Слухай, Дмитрович, мабуть це не доречне питання,але давай завтра ти мене по магазинах поведеш. Своїм хочу подарунки купити, та не знаю, де краще взяти.Та і трохи развійемось.
- Добре. Завтра й підемо, а зараз відпочивати, гадаю, так буде краще. Поговорити на прощання ми завтра встигнемо.
- І то правда, - сказав Данило і вони розійшлися по своїх спальнях.

 У «Даніловій» спальні було тепло та затишно. Він размірковивав перед сном.
 Два дні тому потрапила йому під руку книжка Валишевського про Петра Великого. Цікава, але на думку Данила, надто вже відверта. Багато писалося такого, що могло здатися нескромним стосовно царя Петра. Він уже думав кинути її читати, та, як кажуть в Україні, «тяжко нести, але шкода кинуті». Вирішив таки дочитати. Почитавши з півгодини Данило відчув, що очі самі заплющуються і трохи згодом він заснув.

 Спочатку снилося, що ходить він полем в Україні неподалік села і шукає втрачену коняку, що відв'язалася від перев'яза і пішла в степ. Потім раптом перенісся до Лахмотки і стоїть біля млина, а він горить і ось-ось має обвалитися. А поряд із запаленим смолоскипом стоїть гіркий пропійця Кушнір Микола, і сміючись каже Данилові: «Все, закінчилася ваша влада, мироїди. Тепер ми наш новий світ будуватимемо». А Данило поривається загасити пожежу, а не може. Руки та ноги пов'язані мотузками, а за мотузку, що на шиї зашморгом зав'язана, його тримає Григорій Шевченко, який з Ново-Миколаївська приїжджав і про соціалістів агітував.

 Прокинувся Данило посеред ночі і ніяк не міг заснути. Думи його були далеко, у рідному селі.
Якось вони там? Забрали врожай чи ні? За Іллю нічого не знаю. Чи на фронті він, чи може вже вдома? Чи цілий? Як там діти?

 І все не виходив з розуму сон.

 «Невже й справді буде бунт? І адже «випливуть» усі нероби та п'яниці. А Григорій? Він-то, що мені наснився? Та й справді, адже він там із соціалістами якшається. Може стати «начальником» у нової влади».

 Тільки під ранок Данило заснув і не помітив, як посвітлішало в кімнаті.
- Вставай, Данило Степановичу, пора за подарунками йти. Рано, звичайно, до Різдва купувати, так, якщо привезеш і відразу не викладеш, то до Різдва теж будуть обновки. - Зайшовши до кімнати, сказав Микола.
- А світло-то як уже! Заспався сьогодні. Не варто так звикати. Вдома рано треба буде вставати.
- Ну, вдома будеш рано, а то хоч виспався.
- І то правда. Всю ніч якась дурниця снилася.
- Що, мабуть, дівчата?
- Якби. Революція.
- Це, звісно, ;;страшно. Але не бійся, може до неї і не дійде. Якщо цар-батюшка не проспить. Збирайся, поснідаємо і по магазинах.

                Оксана.Пітер.

 Приятелі проходили магазинами майже до п'ятої години. Вже стемніло, коли вони приїхали додому. Покупок привезли дуже багато. Перераховувати їх не варто, щоби не витрачати час. Все купувалося з урахуванням віку та смаків майбутніх обдарованих. Микола купив подарунки від себе. І величезну валізу з волов'ячої шкіри, в яку Данило все й запакував.
Вранці наступного дня Микола відвіз Данилу до музично-драматичних курсів, де закінчувала вчитися «маленькаспівачка» Оксана. Під'їхавши до будівлі курсів, наші мандрівники пройшли повз вахтера до канцелярії.
- Скажіть, мадмуазель, де б нам дознатися про одну учню ваших курсів, - звернувся Микола до панєнки, що виходила з дверей канцелярії.
- А ви власне ким доводиться їй? І як її прізвище? - посміхаючись і дивлячись на двометрового красеня, спитала дівчина.
-Так, я взагалі ніким, а ось цей пан - братом. А прізвище шуканої персони-Ралко, Оксана Степанівна.
- Оксано Ралко, так, звичайно ж, знаю, де вона зараз. Я можу вас проводити. Ми з нею в одній кімнаті мешкаємо. Та й подругами є. Ходімо, панове, я вас до неї проведу,- і вона повернувши на ліво пішла коридором.
- Панночка, а ви де так швидко ходити навчилися? - запитав Микола, що ледве встигав за їхньою «провідницею».
- Так я часто бігаю з листами від концелярії корпусами та містом. Мені не звикати швидко ходити. Так, ось ми вже й прийшли, - сказала дівчинка, зупинившись перед аудиторними дверима. - Зараз, одну хвилиночку, - сказала вона і зникла за дверима.
- Фу, ти. Ото метеор! Я ледве за нею наздогнав, це при моїх довгих ногах, - важко дихаючи, сказав Микола.
- Курити треба кидати, - засміявся Данило. - А то будь-який хлопчик обжене, коли треба буде за щастям бігти.
- За щастям? - задумливо спитав Микола. - Так, вже за щастям бігти важко буде. І тут з дверей вийшла струнка      
  чорнява дівчинка, на вигляд якої можна було дати років шістнадцять. Волосся було зав'язане ззаду пучком, але видно було, воно дуже красиве і густе.
- Ой, Даню, то ти, а я думала хтось із Полтавщини приїхав. Боже, який ти став великий! - Вигукнула Оксана. - Здрастуйте, - звернулася вона до Миколи. - Ходімо в гардероб, я одяг візьму і підемо до нас, туди, де я зараз живу. Вчителька мене відпустила. На весь день.
 Вони зійшли до гардеробу, Оксана одяглася і всі вийшли на проспект.
– Ми тут недалеко живемо. Як ти? Якими долями у Петербурзі?
- Так, ось із Миколою. Так, забув вас представити один одному. Микола Соболевський, князь, мій товариш по фронту. Наразі повернулися з австрійського полону… .
- Ви в полоні були? - Вигукнула Оксана.
- Так, довелося. Ну ось. А це, Микола, моя сестричка Оксана, співуння і хороша дівчинка.
- Дуже приємно, - майже в один голос сказали презентовані. Оксана, а потім і всі дружно засміялися.

 Вони підійшли до апартаментів, у яких жила Оксана та ще дві дівчини та увійшли всередину. Кімнатка була чистою і охайною, видно було, що жилички були панями акуратними. Було тепло та затишно.
- У вас так тепло, - сказав Микола.
- Так, я сьогодні вранці витопила піч, дрова нам брат Євгенії підвозить. Вона тут недалеко, у Виборзі жила та й сім'я її там. Так от Ігнаша і підкидає нам дров. Так, нам і не можна. Горло можемо застудити, а тоді біда.

- З наших хтось заїжджав? - запитав Данило, коли всі посідали біля столу.
– Був Кирюшка Сагайдачний, знаєш, що на нижній вулиці живе у Бірках. Він тут був по службі. Їхній полк у Бологому стояв. Зараз знялися та поїхали під Гродно. Так коли тут був, то забігав. Ледве нашу Женю не засватав. Виходь, каже, за мене. А вона йому, відвоюєшся, тоді й поговоримо. Вона серйозна дівчина. Не фінтифлюшка якась.

— Ну, вам тут, мабуть, проходу не дають місцеві кавалери? — засміявся Данило.
- Мені це нема до чого. Я у червні закінчую курси, а потім у Придворну співочу капелю Велика князівна Ольга говорила влаштує. Вона мене іноді забирає до себе додому. Ну, в сенсі, в палац. Я спочатку боялася, як би мені щось зробити не так. Так вона мене обсміяла, і сказала, щоб я почувала себе, як удома. У Зимовому, як у хаті у Бірках. Ось уже смішно. Так ось Капелла у жовтні виїжджає з концертами до Парижа. Не знаю візьмуть мене чи ні? Хотілося б, та охочих, мабуть, багато.
- Думаю, царівна тобі допоможе, - посміхнувся Данило. - Ти ж її улюблениця.
- Мені якось ніяково її просити. Якщо тільки сама? - почервоніла Оксана.
- Я знаю княжну, вона дуже гарна дівчинка, - зауважив Микола.
— Я завжди дивуюсь провидінню Божому. — сказав Данило. — Сестра улюблениця царівни, я друг князя Соболевського.
- Ну, доля часом буває дуже цікавою, - усміхнувся Микола. - У всьому є сенс. Чомусь так сталося?
- Ксюша, ти як грошей не потребуєш? Чи може тобі купити щось потрібно? Говори, я тобі куплю.
- Ні, дякую, Даню. У мене гарна степендія. Я ще й додому посилаю. Нас добре годують на курсах. Та й княжна Ольга нас не забуває, надсилає щось. Вона була у нас, дівчинки їй дуже сподобалися. Сусідки у мене попалися чудові. Шурочка сама з Тихвіна. Там її сім'я живе. Батько-купець першої гільдії. Надсилає нам то ковбаски, то стегенця. Масла там, солодощів. Наші теж на перекладних пересилають чогось
через Шептулю Гната. Він у Москві на станції працює.
-Так, Гната я пам'ятаю. Разом стадо пасли в дитинстві, - сказав Данило.
- Так от він отримає посилку, і перевантажить на пітерський потяг. А я тут її й отримаю. Загалом, все добре.

 Наступного дня Данило та Микола на візнику приїхали на вокзал. Микола купив квиток власним коштом, аж до самого Барабінська, через Москву.
-То, значить ти, Миколо, сьогодні в ніч на Польщу відбуваєш? - Запитав Данило.
-Так, ось тебе відправлю і сам збиратися буду. У Москві в тебе буде не так багато часу, тому зачекаєш навантаження і поїдеш у свій рідний Сибір. Не знаю, чи доведеться ще побачитися, тому хочу сказати тобі, Данило Степановичу, що я вдячний Господу нашому, що зустрів тебе на своєму шляху.
Знай, що відданого та вірного друга ти маєш у моєму обличчі. А ти, просто, чудова і справжня людина, яка в наш час, на жаль, рідко зустрічається. Передай від мене всім привіт та дякую за все, що ви все для мене зробили. І Ліні своїй, красуні та розумниці, Іллі, такому ж чудовому хлопцю, Давиду, чудовому товаришеві і дивовижного розуму людині. Ну, і всім іншим. Передай, що я їх усіх пам'ятаю і люблю.

- Дякую, Миколо Дмитровичу, за добрі й приємні слова і знай, що ми тебе теж полюбили за те, що ти, незважаючи на своє високе походження, виявився людиною простою, чуйною і чесною. Ми теж тебе пам'ятатимемо. А так само хочу подякувати твоїй чудовій дружині Ганнусі, цьому ангелу в тілі. Бажаю вам з'єднатися і довго жити, і щасливо. І її батькам низький уклін від мене та моєї родини.

 Побратими обнялися і Данило зайшов у вагон. Микола простояв на пероні, поки останній вагон поїзда не зник за поворотом.
 І була довга дорога. Данило читав книги, які Микола подарував йому. Барабінськ зустрів його рясним снігопадом. Був листопад, навколо лежали кучугури і мела-завівала поземка.

 Домовившись зі знайомим купцем Авер'яновим, Данило поґрузився у сани, що прямували до Сельнягіна, і виїхав у бік Лахмотки. Їхали із зупинками на нічліг у придорожніх селах. І через вісім днів прибули до Сельнягиного, де візник завіз Данило до самого двору Давида.

 Побачивши свого приятеля живим і здоровим, Давид мало не затанцював від радості.
- Данило, брате, невже це ти? Ну, заходь до хати, будь гостем. Я розумію, що тобі хочеться скоріше додому. Але поваж старого друга. Побудь хоч до ранку. Посидімо, поговоримо. Залишаєшся, Аніка-воїн?
- Ну, добре. До ранку побуду. Тим більше дітлахи мої повинні бути тут. Ти вже заклич їх, будь ласка.
- Закличу-закличу. Не хвилюйся. Так, заходь уже. Прохолодно у дворі. Намерзся, мабуть, в окопах-то. Слухай, у нас лазня топиться, після сходиш помиєшся-попаришся.
- Банька-це добре! Бо я за дорогу весь брудний. Як у Барабінську в лазню ходив, так цілий тиждень… навіть більше не мився. Банька мені, очевидно, не завадить.
- Ну, ось і добре. А дітлахи скоро прийдуть, я Соню послав за ними.
- Соня вже наречена, мабуть?
- Та вже, наречена.
 Давиду ж Микола надіслав новий німецький винахід лічильну машинку «Фелікс», вкрай необхідну у торговельній справі. І інструкцію до неї. Давид був на «сьомому небі».
- Все-таки порода дається взнаки. Додумався купити те, що прямо на «серце лягло». Розумниця. Дай, Всевишній, йому та його родичам міцного здоров'я, - заливався, як соловей, Давид.
- Ганнуся його, коли ми їхали, була на зносях. Все-таки Микола-людина честі. Міг би сидіти у Швейцарії, а поїхав-таки воювати.
- Ну, кожному своє. Якщо ми не воїни, то й не воюємо. Я теж намагався піти на фронт, так мене не взяли по здоров'ю. Та й дітей у мене аж десятеро. Сиди, кажуть, торгуй собі. Не вояка-ти. А Йося, мій старший, зараз під Могильовим. У Ставці, креслярем. Він у мене добре малює, ти знаєш.
- Знаю, він мені портрет Ліни малював. Прямо, як жива вийшла.
-Так-так, талановитий хлопчик. Добре, що не в окопах.
- Так. В окопах вже не солодко.

 Вони посиділи-поговорили, Данило поговорив із синами. Після хлопчики пішли туди, де «квартували», Данило сходив у лазню, потім із Давидом попили чай із шипшиною та смородиновим листком. І залягли спати.

 Вранці, прокинувшись, поснідали і Данило з санями, які налагодив Давид, відбув у рідне село. Навколо лежав сніг, все поле було білим і сніг іскрився міріадами блискіток, які переливались яскравіше за будь-яке рукотворне діамантове намисто. Сонце сліпило своїм світлом. День був яскравим і теплим, якщо можна сказати про зимовий сибірський день.
Доїхали швидко, десь за півгодини. Коли в'їжджали дорогою між будинками крайка, жителі «Полтави», що були на дворі, стояли, мружачись і придивляючись до сідниць саней.
- Чі то ти, Данило? Одразу й не визнав, – запитав Петро Шкуренко, коли сани зупинилися перед Ралковим двором.
- Я, дядьку Петро. Як живі-здорові?
- Та, як ми? Живемо по-тихеньку. От Миколу мого вбило. Під Жешовом. В Польщі. Залишилися дітлахи сиротами.
- Жаль Миколу, хай земля йому пухом буде. Був я там недалеко. Діток шкода, звичайно, теж. Як Маланя-то? Тримається? Нехай не боїться. У біді не залишимо, дядьку Петро. Адже ми вам не чужі.
- Дякую, Даню. Йди додому. Там твої тебе зачекалися.
- Усього вам доброго, дядьку Петро. І справді, піду.

 Данило зайшов у двір, у той час, як Ліна виходила з сенців. Побачивши Данила, вона тихо скрикнула і сіла на ганок. Сльози градом ринули з очей.
- Що ж ти плачеш, леленько, тож живий я бачиш живий. Зовсім повернувся. Піднімайся, зустрічай чоловіка.

 Він підійшов до Ліни, підняв її, обійняв і міцно поцілував.
- Знала б ти, як я скучив за тобою, рідна. Пройшов пів-Землі, а все думав, коли ж ось так обійняти тебе зможу. Пішли в хату, адже холодно.
- Це зовсім не холодно. Потеплішало. Іванко до лісу поїхав, за сіном. Незабаром приїхати мусе. Поїхав ще затемно. Проходь, Данеку, проходь. Я якраз борщику наварила, хліб учора пекла, та й картоплі-топтанки запікла. Заходь.
-Я тільки баул свій занесу. Ти проходь, я зараз.
Підійшовши до саней, Данило скинув кожуха, що дав йому в дорогу Давид, забрав свої пожитки, попрощався з візницею і пішов у хату.

 У хаті смачно пахло рідною їжею, було чисто та охайно. У кутку, під іконами, обвішаними розшитими рушниками, стояв стіл з поставленими на розшитій скатерці тарілками з борщем, з хлібом і солоними груздями. Так само стояла чекушка з горілкою-казенкою та чарки.
- Треба ж, як ти встигла виставити?
- А що тут такого. «Спритність рук», як казав пан Борислав.
- Пам'ятаю-пам'ятаю пана Борислава. Як вони там із панною Зосею. Там теж війна життя не дає?
- Ну, там, де вони живуть, війни поки що немає. Може пройде по-мирному.
- Дай Бог. Як ви тут без мене? Від Іллі немає звісток. Ми з ним аж у 15-му листувалися. А потім, у полоні, які листи? Добре, хоч вам повідомив, що живий здоровий.
- Так, ми спочатку перелякалися. коли прийшла звістка, що ти пропав безвісти. Картинами, з видами швейцарськими. Красиво там?
- Дуже. Я потім все розповім-покажу. Я книгу з фотографіями привіз. Вона там у валізі.
- Яка гарна вализа, це вам у полоні такі видали?

– Це Микола купив у Петербурзі. У полоні все більше «дерев'яні» видавали. Але не будемо про сумне. Давай я поснідаю, а потім і поговоримо. Часу тепер буде багато. Мене списали в чисту. Буду тепер удома. Якщо тільки зовсім важко не стане.
- Їж на здоров'я. Я теж з тобою поїмм, та й вип'ємо, давай потроху, за повернення. Я не пила з того вечора, коли тебе проводжали.
 - А як там Ілля? Що нового пише.
- Надіслав листа, зі шпиталю. Поранило його в ногу, уламком, коли вони зі шпиталем евакуювалися. Треба так пощастило. Одним снарядом трьох поклало на смерть, а його лише поранило. Лежить зараз у Серпухові, під Москвою. Скоро додому повернеться. І то добре. Пише, що кульгає поки що, але, начебто, на поправку справа йде.

 Трохи згодом приїхав на санях, навантажених сіном, Іван. Він був справжнім чоловіком, скоро йому мало виповнитися шістнадцять. Чоловіки обійнялися під час зустрічі та сіли розмовляти в кімнаті на лаві.

- Ну і як там на ріллі? Все ціле, сіно не розграбовано? - Запитав Данило сина.
- Та, начебто все ціло.Тут нещодавно, Кушнір Микола з лянинськими мужиками приїжджав на ріллю до Окрушок, по сіно. Він паскудник їх привів туди, показати, що та як. А Володька там був. Лянинці-то драпанули, біля Окрушків собака, великий, кавказець, кинувся на них, ледве відбилися, і деру. А Миколу покинули. Він почав тікати, а собака його наздогнав і трохи подер.
Цей паразит притягся додому, зібрав «зграю» з таких самих, як сам і хлопців, по яких армія плаче, і пішов на Окрушкіну хату, розбиратися. Та рвань до хати підійшла і почала викликати Володьку, ми всі й вийшли. Ну, Микола, відчуваючи підтримку, кинувся на мене, я встояв. Він підбіг і підняв кілок, щоб мене вдарити. Я ухилився і вмазав йому між очей. Той упав, я думав,мертвий.

 Злякався зовсім. Ні, живий виявивсь. Ми всі вперед вийшли. Думали бійки не обминути. А ця вся «зграя» і розбіглася. Залишився один «ватажок». Ми потім його квасом відпоювали і молоком. Потім він пішов, але з того часу на мене вовком дивиться, як зустрінемося. А що я, що сам перший на нього накинувся?
- Не треба було бити його. Він же старший за тебе, - сказала Ліна, що сидила за прядкою біля вікна.
- Та я й не бив його сильно, так щоб колами не махався. Не можеш на кулаках, сиди й насіння лузкай.
- То вовком, кажеш, дивиться?-запитав Івана Данило.
- Злий боляче на мене. А я що винен?- сказав Іванко.
- Гаразд, я з ним поговорю.
 
Прийшли святки, у селі готувалися до святкування Різдва та Хрещення. Діти ходили-колядували. Розспівували щедрики і отримували за то гроші, чі якісь солодощі. У печах варилася кутя, смажився ароматний кендюх, домашні ковбаски, молочний кисіль, узвари, киселі та інші смачні страви. У дворах чути було свинячий вереск, пахло смаленою щетиною, смаженими кров'янкою та шкварками. Відчувалося наближення свята.

 Данило вирішив прогулятися до центру села, до контори голови. Потрібно було поговорити про підводи до Барабінська,для зустрічі Іллі. Він приїжджав за десять днів. Його списали під чисту. Дійшовши до контори, Данило побачив біля крамниці з продуктами компанію з трьох місцевих п'яничок на чолі з Миколою Кушніром. З тієї першої розмови з Іванком не було часу поговорити з «ображеним». Підійшовши до компанії та привітавшись з рештою, Данило запросив Миколу відійти, щоб поговорити. Коли вони відійшли кроків на двадцять, Данило сказав:
- Микола, я чув, що між тобою та Іваном сталося непорозуміння. Ти вже не тримай на парубка зла. По-перше ти перший на нього накинувся, хоча він був, взагалі-то, ні до чого. Ну, він казав мені, що забув уже все… .
- Ну, звичайно, забув! А те, що він мене мало не вбив ... .
- Не вбив же. Не розрахував сил просто. Та й не хотів він битися. Просто заступився за сусіда.
- Щеня він ще руки розпускати, - прокричав Микола.
- А ти вже старий ходити на розбори. Посоромився б. Мало того, що сіно хотів звезти з лянинськими у своїх, так ще прийшов права качати, до того, у кого хотів сіно стягнути. Адже він міг до мировоґо звернутися. А за крадіжку каторга належить.
- Це у вас царських лізоблюдів, за все каторга годиться. Ось прийде наша влада, ми з вами розберемося.
- Це ти владою стати хочеш, - засміявся Данило. Ну ну. Я хотів по-людськи поговорити. Так, мабуть, ти по-людськи не розумієш. Ще раз до Іванка під'їдеш, зашибу. Ти мене знаєш. Мене не варто злити. Один раз дам у чоло, і не зможеш «панувати». Ти зрозумів. І ще в когось сіно чи щось пропаде, спишемо все на тебе, і підеш на каторгу етапом у кайданах.
- Це ми ще подивимось.
– Я тебе попередив.

 Минула зима, настала весна 1917 року. Погода стояла сонячна, надії на врожай були райдужними. Взимку снігу було багато. Іноді дома заметало по самий дах, так що доводилося прокопувати ходи назовні, щоб відкопатися і вільно виходити на вулицю. Данило мав велику радість. Ліна була на зносях і чекала, десь у вересні, ще одну дитину. Данило скучив за будинком, був на вершині блаженства. Грав із донечкою, яка народилася вже після відходу батька на фронт, за чотири місяці. Назвала її Ліна Сашою, але звали її в родині Шурою. Була вона чорноока і шустра.Так що ім'я їй якраз підходило, враховуючи її спритність. Сергійка з Миколою приїжджали додому на канікули.
 Вони вже підросли і були справжніми «чоловіками». Сергій був старший за брата, йому вже йшов десятий, тоді як Миколці виповнилося майже сім років. Хлопці були дружні, просто, «не розлий вода», давалося взнаки те, що вони завжди після школи були разом. Сергій любив читати, а Микола мав талант до арифметики. Іван же був уже справжнім чоловіком і помічником батькові: чи сіна привезти і дати худобі, чи дров наколоти чи води натягати, баню допомогти матері протопити.

 
Часом вечорами забігали Ілля з Оксаною та дітлахами. Діти бавилися в іншій хаті (кімнаті), а старші спілкувалися між собою, жінки собі, а чоловіки про своє.
- Так що? Багато вчора Понамар зерна намолов? Або завтра ще буде молоть, - запитав Данило Іллю, затягуючись самосадом.
- Так ми вчора ще йому змололи. Двадцять один мішок змололи. Має дванадцять муки та сім висівок. Пшениця в нього була хороша. Просто диво. Я з ним домовився за три кулі на посів. Сказав, що за тиждень завезе. Ось, справний він мужик Степан Понамар! Усі б такими були. Я днями завезу трохи борошна та висівки Яковенкові. Страшно дивитись, як його діти зголодніли. Біда з Федором спився в кінець. Якшається з Кушніром та Перегудовим. Так-то він хороший чоловік був, поки з цими «революціонерами» не зв'язався. Горпина його плаче, каже: «Пропадає людина», і нічого вже вдіяти не можна. Діти ходять трохи живі, одна шкіра та кістки. Горпина теж, у чому тільки душа тримається. Я спитав Соколенка-сусіда їхнього, що ж вони не могли допомогти по-сусідськи? Каже, допомагали чим могли, та мабуть мало? От я й подумав, завезти небагато. Гарпина борошно з висівками мішатеме, то, може, до нового врожаю доживуть, не повмирають. Голодно зараз, багато хто бідує. Навіть ті, що працюють-не п'ють. Забирають багато для фронту.
- Так, що тут поробиш. Солдатам щось треба їсти. В окопах, пише Микита Багров, зараз голодно. Куди ці чортові чиновники харчі дівають? Бути біді, народ голодує, адже солдати вони теж люди. Щодня смерті в очі заглядають. Та, що я тобі розповідаю, ти це і сам знаєш.
- Так, знаю. Солдати народ терплячий, але й їхньому терпінню може кінець прийти. А в них зброя, та й ці наволочи-агітатори їм щодня у вуха співають: «Скидати царя треба». Можна подумати, якщо царя повалено, то відразу їжа з'явиться, як на скатертині самобранці. Почнеться анархія, солодко не стане. Нині хоч якийсь контроль є, а потім що?
- Ну, якщо такі як, Кушнір та Гришка-пролетарій до влади прийдуть, багато кривушки проллється. Росіяни вони не українці, запахи крові люблять. Недаремно Пушкін писав, що немає нічого страшнішого за російський бунт, кривавий і нещадний.Що під руку потрапляє, тим і б'ють, поки дух не виб'ють з людини, між іншим, живої. Я читав про Французьку революцію, то там було справжнє пекло, а тут буде пекло з Садомом та Гоморою. Ну, будемо Бога просити, щоб все налагодилося. Сподіваюся, він зрозуміє народ російський.

- Ой не знаю. Я там у шпиталі надивився на «богатирів Землі російської». Будь-які там були: і наші українці, і білоруси, і колмики, і, навіть, буряти, а дурніших за кацапів не зустрічалося. Хоча і серед них були люди нормальні, поступливі, але, в основному, пияки і бешкетники.
Варто тільки десь горілки дістати, і все немає людини. А тверезі, люди як люди, хоч і дуже зарозумілі. Такі «господарі всієї Русі». Інші народи для них, що сміття. Так і не люди на зразок.

- Та, всякі й у нас були, але так, щоб нахабніти, так вибачте, не починали. Та й у бою могли прикрити. Не пощастило тобі Іллюшка, потрапив ти не до тих людей.

- Мабуть, - усміхнувся Ілля в вуса. - Слава Богу, хоч цілі залишилися. Я там такого надивився, вночі схоплююсь іноді, віриш? Як присниться, хоч на стіну лізь.

 Так і проходили зимові вечори. Тривожно. Обстановка на фронті, якщо вірити газетам, була напруженою. Армія то наступала, то відступала. на деревині замість ноги, то з одним, а то й без жодного ока. Або без руки. І похоронні повідомлення не оминали деякі двори. У деяких сім'ях загинуло по одному по два чоловіки.

 Не ставало годувальників у сім'ях, голодували люди. Добре, що сусіди не давали зконати. У Данилової сім'ї було чим харчуватися, хоч і не жирували. Допомагали сусідам та рідні. Тому цього літа чекали з нетерпінням. Збиралися попросити у голови ще землі, щоб посіяти пшениці та жита більше. У військову пору, житній хліб був великою підмогою. Та й картоплі посадити більше, теж не завадить. На сході Данило запропонував односельчанам цього року, скинутися всім селом, переорати - засіяти малозабезпеченим ріллі, посадити городи.

Всі підтримали його почин, окрім «революціонерів», яких нарахувалося вже чоловік вісім. Але громада підтримала цю ідею.


Тоді Данило запропонував допомогти і їхнім сім’ям, але врожай їх тримати на складах громади (суспільства) та видавати сім'ям цих «революціонерів» на тиждень, щоб було чимось дітей годувати матерям. Кушнір ще побузив трохи і затих, після того, як дружина Кушнірова- Клавдія , присоромила його.

- І не соромно тобі, п'янь ти сволочна. Гнати тебе треба із села. Їдь у місто, там ледарів люблять. У шинках чекають-не дочекаються. І де мої очі були, коли за тебе вийшла. Дітей наробив, а годувати хто буде? Данило? В нього своїх скоро п'ятеро буде. Пропав би ти, сатано!
- Ну, почала, поповські казки розповідати.

 У квітні, числа десятого, приїхав Давид із Сельнягіна з поганою звісткою. Прийшла газета, в якій писалося, що в Петербурзі «скинули» царя і править тепер імперією Тимчасовий уряд на чолі із князем Львовим. Він заявив, що Уряд сформований до Установчих зборів, які будуть у жовтні-листопаді цього року.


 Ще в газеті писалося, що бунт почався з маніфестацій незадоволених мас народу, якому набридло жити надголодь і тепер за справами постачання народу та військ буде спеціальна комісія з виборним комісаром на чолі.

 Ще Тимчасовий уряд закликав не піддаватися паніці та анархії,і так само закликала війська до війни до переможного кінця.
- Та вже, через війну увігнали народ у злидні, а пропонують і далі воювати і голодувати, - промовив Ілля, коли Давид перестав читати.
- Війну легше почати, ніж закінчити. Як зараз Росії вийти з війни. Союзники таке виття піднімуть, до самих небес. І війну закінчили і дозволили красти й грабувати.
- Ну, гаразд, подивимося, що далі буде. А охорона порядку кому довірена, якщо поліцію і жандармів розпускають?
- Призначено народну міліцію.
- Цікаво, кого вони наберуть у ту міліцію, сподіваюся не п'янь та шахраїв.
- Все залежить від того, хто буде набирати. Пишуть усім заправлятимуть ради. Подивимося.
- Ну, враховуючи те, що всі будуть у полях, наберуть «працюючих»
- Думаю, все буде залежати від голосу Громади. - сказав Давид. - Як громада вирішить, так і буде.
- Ну-ну. Потім буде видно.
Давид поїхав додому, залишивши друзів у повному сум'ятті та роздумах.

                Нова влада.

  Через три тижні в селі з'явилася комісія, у складі якої опинився і Григорій-«пролетарій», який ходив кочетом і поглядав з високу, навіть на колишніх приятелів.
- Ось, дай таким влади і хана всім, - зауважив Ілля. - Немає гіршого «господаря», ніж колишній холоп.
- Ну, припустимо, він поки що не «господар», - сказав Данило, спостерігаючи за членами комісії, які зібрали сход, для оголошення про нові порядки.
 Головою комісії був невисокий, лисуватий чоловік із довгим волоссям, яке ще залишилося на великій шишкуватій голові і були кучерявими, що видавало у ньому представника юдейської національності. Був він трохи згорбленим, що говорило про те, що він був із книгочеїв та грамотних людей. Видно він був або викладачем у гімназії або якомусь університеті.
- Ну, що, громада? Як ви тут поживаєте? Що думаєте про новий уряд?— спитав він тих, що стояли недалеко від помосту, спорудженого теслею Кузьмою Данилком до приїзду комісії.
- А, що ми можемо думати?Влада нова, нещодавно уставлена, ми поки що і не знаємо, - вигукнув Григорій Мукасей. - Ти нам і розкажи, мила людина. Що то за влада така? А то ми звикли, що влада це цар-батюшка.
- Ти з батюшком-то легше! Нема царя більше,-вз'єрєпінився Григорій-«пролетарій»,-тепер вся влада рад.
- Ну, цар, припустимо, є. Живий-здоровий. Правда під арештом, чекає справедливого народного суду. За всі злочини, і так далі,проти народних мас.Тепер турбота за народ лягає на ради.
- І в чому ця турбота виражатиметься? - запитав Данило. - Можна поконкретніше, пане комісаре.

- Ну, панів тепер немає, є товариші. Так от, товаришу, як вас звати-величати?
- Данило Ралко,- представився Данило.
- Дуже добре, товаришу Ралко. Ви-українець?
-Так, а що?
 - Та нічого. Раніше були панове і слуги, тепер немає. Кожна людина в Росії матиме права. Право на вільну працю, на те, що її охоронятиме держава, щоб її ніхто не пригнічував. Ваш староста, або голова, якщо вам буде завгодно, він як, людина відповідальна? Не варто її поміняти?
- Гарний, хороший голова! - Закричали багато хто з присутніх.
- Мироєд він! - виступив уперед Кушнір. - Життя не дає простому трудівникові.
- Це ти трудівник? Та ти п'яниця і ледар, яких світ не бачив. Не люди б, так і дітей з голоду заморив би, - наступав на Миколу Віктор Близнюк.
- Так, я так розумію, голова вас влаштовує, за винятком «простих трудівників». Добре. Проголосуємо. Тут усіх сімей представники є?
- Так, майже всіх, - сказав голова.
- І так, хто за старого голову-підніміть руки. - Більшість, крім п'ятьох людей проголосували «за».
- Чудово, - сказав комісар. - Голова, кого ви порекомендуєте в міліцію.
- А це хто? - Запитав голова.
- Ну, це ті, хто стежитиме за порядком.
- Час зараз страдний, тому вибрати-то ми можемо, та стежити будемо, як і раніше, всією громадою.
- Має бути один, так би мовити, командир, який набере команду міліції.
- Ну, тоді, хай буде Ілля Ралко. Він хлопець серйозний, фронтовик.
- Ну, так. Перекононтувався при госпіталі. - Вояка, - виступив Кушнір.
- Ну, ти, Микола, кажи, та знай міру. Ти, взагалі, далі Ляніна до своїх спільників по крадіжці, нікуди не їздив.
- Так, хто за Іллю Ралко-проголосуємо. Все за? Добре. Ілля, як вас по батькові?
– Степановичу.
- Отже, Ілля Степанович, ви командир народної міліції, вам і команду набирати. Пізніше приїде представник, підвезе зброю та документацію. Введе вас у курс справи. Так, далі. При новому режимі, тільки ви самі вирішуватимете, що краще робити для нового життя. Я сподіваюся, що все у вас буде добре. Рад був з вами поспілкуватися. Так, зовсім забув. Мене звуть Покровський Ігнатій Сигізмундович. Я служу у Томському університеті, викладачем природознавства. А це товариші Миколаїв, Левченко, Гусаров та Пригорнигора. Сподіваюся все у вас буде добре. До побачення, товариші.

 Він зійшов з помосту і підійшов до Данила, що того, просто, приголомшило.
- Я хотів би поговорити, товаришу Ралко. До вас ми були в Сельнягіні, і один товариш, Преклонський Давид, порадив з вами поговорити.
- Давид? А про що поговорити?
- Він казав, що ви людина грамотна, небайдужа. Що б ви хотіли для свого села, у сфері, так би мовити, освіти? Не знаю, школу чи бібліотеку?
- Ну, для школи у нас обмаль дітей, а от бібліотеку, непогано було б мати. Хоча людей, що читають, у нас обмаль. Знаєте, Ігнатію Сигізмундовичу, а могли б ви посприяти тому, щоб у наше село направили пару сімейну, вчителів.Зі знанням словесності та математики. Ми їм хату поставимо та забезпечимо їжею. Громада їм платитиме платню. Можете допомогти?
- Я поговорю з начальством. До осені щось придумаємо.
- Дякую вам, Ігнатію Сигізмундовичу. Велику справу зробите. Наші люди цього ніколи не забудуть.
- Ну, так, що у вас тут. Чи все спокійно?
- Нічого, справляємося. Тут у нас є п'ять-шість «революціонерів», яким все ламати, краще, ніж будувати. Та ми за ними дивимося, щоб вони чогось не «налаштували» людям на горе.
- Так, знав я одного такого «будівника», навчався з ним у Казанському університеті. Він все мутив та підбивав студентів на заворушення. .Чули про таке.
– Наводилося. Він зараз ще Леніним зветься.
– От і до вашої «глибинки» дійшли чутки про цього негідника. Таким до влади приходити не можна. Крові в ньому багато азіатської. Тому й сам кровожерливий. Такий зараз час неспокійний. Може вам щось особисто потрібно?
- Та ні. Ви вже не забудьте за бібліотеку та вчителів.
- Неодмінно не забуду. Приємно було з вами поспілкуватися, - сказав Покровський і відійшов від Данила до своїх попутників, що завантажуються в шарабан і готуються до відбуття.

 Данило спиною відчув пекучий ненависний погляд Григорія Левченка. Повернувшись, він побачив, як «пролетарій» дивиться на нього з неприхованою ворожнечею. Мабуть, той намагається «зі шкіри лізе», щоб стати ближче до нового начальства, а тут якийсь «хлібороб» удостоївся, як більшої уваги, так і незаслуженої «ласки» від нових господарів.

 «Тю на тебе, скажений ледар», – тільки й подумав Данило. Але якась тривога закралася до тями. Згадався чомусь старий сон, бачений у Петербурзі. «Дурня це все», - підсумував Данило.

                Весілля Іванка.

  Життя йшло тим руслом, що проклали люди. Відсіялися, відсвяткували Трійцю. Наприкінці серпня відгуляли весілля Івана. Народу було багато, приїхали навіть його друзі та родичі із Сельнягіна. Давид подарував на весілля нареченому чудову німецьку нарізну рушницю. Іван мало не поцілував Даву. Подарунок був просто царський.
 
Наречена Варка була гарна. Данило спеціально замовив вінчальну сукню у купця, Давидова товариша по комерції, Водонаєва Єгора, який наїжджає до Ново-Миколаївська у торговельних справах. Сім'я молодої була не дуже багата і тому Данило і взяв на себе цю почесну місію. Грицько Кушнаренко - тесть Івана поривався розплатитися, але Данило сказав, що в рідні немає місця торгівлі.

 І тепер наречена більше була схожа на принцесу, враховуючи, що таких нарядів ніхто в прилеглих селах, та й, що гріха таїти, і в далекій окрузі, не бачив. Данилу була приємно дивитися на таку гарну пару. На їхні щасливі обличчя та сяючі очі.
 Овінчав пару отець Митрофаній, священик із Сельнягинської церкви. До села доїхали бричкою Давида, прикрашеною різнокольоровими стрічками.

 Данило та його сімейство, а так само все сімейство сватів було одягнено у парадні (святкові) вишиванки, розшиті господарями сімейств. На весіллі подавалися українські страви,  співалися українські пісні та танцювалися українські танці. Музикантами були знайомці Давида з Купіна. Там мешкало багато єврейських сімей. Ну то і весілля гуляли під єврейські фрейлики та гарну музику. Коротше, веселощі були просто незабутніми. Людей пройшло безліч. Майже все село.

  Навіть Микола Кушнір, який завжди косо дивився у бік Івана, сидів-пив-закусував, і не гребував «ворожою їжею». Агресія приходить і йде, а випити-закусити хочеться завжди. Тут уже ніяка «гидливість» не завадить. Діти бігали і кричали оздоровниці молодим і вигукували «Гірко» так часто, що губи Варки схожі були на квітку маку. Іван бентежився щоразу, але обов'язок виконував із задоволенням.

 Погода стояла тепла, жнива закінчені були. Усі мешканці села зібрали добрий урожай та за життя взимку не переживали. Тому всі були веселі та щасливі за молодих. А винуватці урочистостей відчували це і були по-своєму щасливі. У повітрі витала муза Гармонія і обдаровувала людей, які сиділи за святковим столом, тільки хорошими думками. Навіть Микола Кушнір посміхався і підспівував співуням, що співали улюблену пісню Данила-«Посіяла огірочки», привезену з далека-далечінь, з берегів Груні, що біжить уздовж села Бірки, в далекій від сюди Україні батьківщині всієї Землі Руської.

 І здається, ось зараз проскачуть вулицею славні нащадки Святослава - Запорізькі козаки, маша своїми гострими шаблями, і побіжать ляхи, боячись.

 І гикне-крикне Максим Кривоніс і поведе воїнство своє в ковильні степи, на бій з басурманами-кримчаками.
- Толі горілка мені в голову вдарила, толі божеволію. Привидиться ж таке, - сказав Данило Ліні, що сиділа поруч зарум'янила. Вона набігалася зі святковими турботами і сіла відпочити-перекусити поряд із чоловіком.
- А що ж таке може здатися на весіллі? - подивилася вона на чоловіка. - Сподіваюся, нічого неприємного? Ану, зізнавайся. Згадав якусь фрейляйн австрійську?
- Якби. Максима Кривоноса.
- Кого? Кривоноса? Може вистачить горілку цедити? Кривоноса? Та-ак!
- Сам дивуюсь. Начебто пиріжків з маком не чіпав навіть. А ось на тобі.
- Тістечка з маком? А що з пиріжками може не так бути?
- Та я жартую.
- Ну, жартуєш так жартуєш. Закусюй гарненько. А то весілля розлякаєш. Кривоніс! Це ж треба.

 У вересні Ліна народила хлопчика, назвали його Пилипом, на честь її дядька. Він був гарною людиною, але рано помер, так і не одружившись. Ліна пам'ятала про нього і часто сумувала. Тому маленький Пилип став її втіхою та радістю. Інші діти вже стали більшими і «іграшки» для мами не стало. Шура теж уже стала більшою. Вона стала серйозною і часом шкідливою, але Ліна, як могла, пестила маленького «прокурора». Миколка й далі збирався вчитися в школі, а Сергій закінчивши три класи тепер міг перебувати в сім'ї. Він постійно сидів із книжкою, з тих, що дарували йому Давидові дівчатка, душі в ньому чаявші. Був він скромний і тихий. Ввічливим ріс і Миколка.
 Можливо, так на нього вплинула школа та його вчителька, із засланців, Надія Йосипівна? Вона була заслана за участь у студентському гуртку у Черкасах. У гуртку вони читали українські книги  На заслання її відправили у двадцять років. Тут вона вийшла заміж і залишилася у Сибіру зовсім.
У Данила не виходило поїхати додому, хоча б на місяць. Він, правда, регулярно надсилав невелику суму грошей батькові з матір'ю. Звістки з батьківщини були добрими. Батьки були здорові для своїх років. Брат справлявся з господарством. Урожаї були добрими. Коротше, родичі нічого особливо не потребували. Але тим не менше Данило слав гроші батькам, тому що пам'ятав їхню турботу про нього і братів, яку вони надавали дітям у момент, коли вони цього гостро потребували.

 Прийшла золота осінь, у народі прозвана Бабиним літом. Погода стояла чудова. Птахи довгими клинами борозенили небо. Журавлині ключі змінювалися косяками гусей і
качок. Ілля-завзятий мисливець, заготував: нав'ялив, назбирав і насолив качок, гусей, риби та кобаних окістів. Кабанів цього року було безліч. Тому він і не сидів сіднем, а ганяв лісом і озером. Вони з Іванком спорудили цілий баркас з мотором для того, щоб плавати по озеру і ловити рибу неводом.
 Крім цього, вони продавали рибу в довколишніх селах. До них під'їжджали замовники із сусідніх сіл і забирали все дощенту.
 Жінки збирали ягоди та гриби у лісі, збирали врожай на городах, заготовляли солонину на зиму. Квасили ягоду в збанах і спускали в льохи, за допомогою, звичайно ж, чоловіків.
 Сергій та Миколка, не відстаючи від дорослих, допомагали по господарству. Навіть Шура і та не залишалася осторонь. Ходила за матір'ю, тримаючись за поділ спідниці.
Загалом усе крутилося, варилося, солилося, в’ялилося, смажилося, парилося. За зиму можна було боятися.

 Данило направив сани, лагодив інвентар, керувався, по черзі з Іллею та Іванком, на млині. Заготовляв дрова для дому та лісової хатинки, на випадок поїхати по сіно чи сільці-капкани перевірити.

 Все село було зайняте підготовкою до зими. І лише «революціонери» «паслися» біля шинку, де підігрівали свій бунтарський дух. Щоправда, Миколи Кушніра з ними не було. Його зловили за черговою крадіжкою та разом із спільниками-лянинцями відправили до Барабінська під конвоєм. Співтовариші його по «революційній діяльності» пошуміли, заступаючись за свого ватажка, але потім стихли і сиділи, як миші під віником. Пити, щоправда, не кинули. І тепер тинялися біля шинка, як прив'язані бички на пасовищі.

 Дітей Кушніра, звісно, ;;не забули. Клавдія і сама працювала на зораній односельцями ріллі, як каторжанка, без відпочинку. Данило навіть поговорив з нею, щоб вона вберегла себе.
- Ти, Клавдея, побережись. Знаю, ти баба працьовита, та міру треба знати. Пам'ятай, діти в тебе. Сконаєш, на кого їм сподіватися? Батько злодій та баламут. Та й коли він тепер носа покаже. Діти, та ти, йому не дуже потрібні. Йому б по шинках повештатися, та вітер попинати.
- Та, мені соромно, Данило Степановичу. Люди допомагають нам, а я сидітиму?
- Сидіти-не сидіти, а про здоров'я забувати не варто. Шануйся, Клаво.

 Настала пізня осінь, настали холоди. Люди поховалися по будинках, випав сніг і Лахмотка зажила зимовим життям. Потягнувся димок з печей у самі небеса. Село прикрасилося сніговою пишнотою, на яку в сонячну погоду, не прикрившись рукою, боляче було дивитися. Ніби якийсь ювелір-огранщик розсипав брильянтовий пил по білій ковдрі. Хати були вкриті такою ж ковдрою, швидше за все, його клаптями.

 Дітлахи зрідка вибиралися із хат для того, щоб побігати, повалятися в снігу. Приходили вони додому схожими на сніговиків. Таке ж біле, з червоною «морквиною»-носом, і з бурульками на шапках і волоссям, що вибилося з-під шапок. Очі дітей світилися від захоплення. Ще б бачити таку красу!

 Дорослі були зайняті «дорослими» турботами. Наколоти дров, нагодувати худобу, привезти сіна з ріллі, принести води з колодязя, відкинути сніг, почистити доріжки.

 Жінки були зайняті пряжею-готовкою. Ніхто не ледарював. Шура і та сиділа за столом і, «допомагаючи» матері, рвала “ковбаску” з тіста, яку Ліна дала їй, щоб чимось зайняти. Все було добре. Життя спокійне. Війна була далекою. Приходили, звісно, ;;похоронні листи. Але останнім часом листів поменшало. Отже життя Лахмотки було спокійним.

                Жовтневий заколот.

 Лихо прийшло так само несподівано, як, якби в грудні пішов дощ і сніг зійшов геть.
В один із грудневих днів приїхав Давид і повідомив про те, що в Пітері стався військовий переворот. Тимчасовий уряд повалено і владу захопили матроси, ведені більшовиками на чолі з Леніним. Генерал Краснов спробував вибити бунтівників зі столиці, але це йому не вдалося. У Пітері почалися погроми та розстріли всіх «неробочо-селянського походження». Солдати та матроси грабують все, що можна пограбувати: магазини, винні склади, факторії.Насилують усіх жінок, що їм трапляються на зустріч. Організовано нові правоохоронні органи. Якась Надзвичайна комісія, коротко ЧК. Хапають усіх непролетарського походження, тягнуть у катівні, катують, розстрілюють, тут же у дворах.

- Коротше, прийшли таки більшовики до влади, - сказав Ілля, закручуючи цигарку. - Ох, не подобаються мені ці зміни. Хоча, якщо рахувати, хто ми є? Селяни, родом із селян. Але якщо до влади прийдуть левченки-кушніри, то бути біді.

- Якщо п'яний панувати почне, то й нам буде лихо,— промовив Давид.— Хвиля насильства прийде і до нас. Нині всі ці «трудівники-революціонери» почнуть грабувати — ділити. Найправильніше буде зараз, зібрати свої манатки та виїхати з імперії. Це ж скрізь утвердиться злодійська влада.
- Це, звісно, ;;правильно. Але ж ти. Дава, забуваєш, що у всіх нас сім'ї, та господарство на плечах. Як же все кинути? Почекаємо трохи, може все й улагодиться? - Знову ж таки імперія може і розпастися. Всі імперії, які були досі врешті-решт розпалися і розпадуться, я так думаю.
- Але ,я збираю сім'ю та їду до родичів в Америку. Я вам потім напишу, коли влаштуюсь. Може, і ви потім підтягнетесь? Я не чекатиму, коли будівельники нового світу прийдуть моїх дітей убивати. Подумайте, може, варто зі мною поїхати. Повірте, працьовитій людині скрізь легко влаштуватися.
- Гаразд,подумаємо. Ти коли збираєшся?
- Протягом двох тижнів продам своє господарство й уперед. Давайте,думайте. Якщо що-небудь під'їжджайте.
 І Давид виїхав із Лахмотки, залишивши братів у глибокому роздумі.
 Пройшов тиждень. Брати так і не вирішили, чи їхати. Взяти та зірватися з нажитого місця виявилося не так просто. Довго після того, як поїхав від них Давид, сиділи вони і розмірковували. Але рішення щодо від'їзду так і не винесли. Потім ще кілька разів розпочинали цю розмову, але так і не наважилися виїхати.

 Ще через десять днів, їздили вони проводжати Давида із родиною. Він продав все своє майно та житло. Діти його сиділи в санях, як воронята, закутані в кожухи до самої голови. Шлях мав бути неблизький. Давид вирішив поїхати з Росії через Владивосток. У Барабінську сяде на поїзд, що йде до Владивостока, а там на пароплав і в Америку. У нього виявилися родичі і на Далекому сході. Адже цей народ, куди не кинь, скрізь мають родичів чи знайомців! І не залишать своїх ніколи в біді. От би нам православним бути такими. Ми весь світ перевернули б.
 Давид поїхав, щиро попрошавшись із братами — Ралками, і вся його родина виїхала назавжди з рідного їм Сельнягіна. Брати сіли в сани і поїхали додому, пригнічені думками про майбутнє.

 «Прийдешній хам» не змусив себе довго чекати. Наприкінці січня приїхали представники «нової влади». Чомусь Данило зовсім не здивувався, побачивши у складі представників «робітничо-селянського уряду», Григорія Левченка та Миколу Кушніра.

 Був зібраний сільський збір і на трибуну вийшов мужичок у шкіряній тужурці, штанях з лампасами та овечою шапкою з нашитою навскіс червоною стрічкою. Тримав він себе дуже зарозуміло. Видно було, що в минулому житті він був «нічим із себе», а зараз він був начальником, і тому дивився на всіх з високою і неприхованою ворожістю.

- Товариші селяни села Лахмоткіна! Ви всі знаєте, що Тимчасовий уряд скинутий, а до влади прийшли люди, які будуватимуть для вас державу, в якій вже не буде нерівності. Усі будуть рівні. Працівники більше не зневажатимуться всякими там поміщиками і капіталістами. Усіх мироїдів ми покличемо до відповідальності. Все буде спільне.
- Це що ж виходить, пане добрий. Чи моя Лукер'я тепер не тільки моя, а спільна? Та й як і хто вирішуватиме хто трудівник, а хто мироїд? Микола, мабудь, Кушнір?-встряв у промову представника Кирила Шульга. - Йому що? Він за чверть казенки свою Клавдею може й поділити з кимось. А я, краще, не буду.
- Ви, товаришу, неправильно все зрозуміли. Сім'я буде недоторканною, принаймні поки що. Просто тепер уже не буде багатіїв. Усі будуть рівні.
- Так от я й кажу, - знову встряв Кирила, - якщо я дорівнюю Кушніру, то що ж тоді буде? Мені теж не треба буде працювати? Сиди собі попивай гірку, а наприкінці пристрасті, забирають у Окрушка чи Ралка «надлишки» і мені приносять, щоб я не відчував нерівності. Гарна думка!
- Ви, товаришу, як вас там звати - то знову неправильно всі зрозуміли.
- Шульга я, Кирило. І що тут розуміти? Якщо ми житимемо, як Кушнір, то краще відразу замовляти жінці торбу шити, та по селах милостиню йти збирати. Не буде ладу. Я бачу, яка влада з вами приїхала. "Кабацька". Якщо вона у вас вся така, то чим вона краща за царську?
- Ви, товаришу Шульга, не маєте рації.Товаришу Левченку, він був завжди активним борцем із царським режимом, навіть охранкою заарештовувався.

 - Та ну? - вигукнув Степан Шеремет. - В'язень жандармських катівень? За що, за бійку в шинку? Гриша, не треба було п'яним жандармів бити. Я тебе попереджав, що погано буде.
- Ти позубоскалиш там, зубів недолічиш, - розлютився Григорій.
— Ось тепер відчувається «влада»! — зариготів Степан.
- Товариші, поставтеся до зборів серйозніше. Ми прийшли не на місяця, але на роки. Можна сказати, на віки, - піднявши голос, прокричав головний посланець.
- Нашому б теляті, та вовка з'їсти, - сказав Степан і заспокоївся.
- Ви мені повірте. – сказав головний. - Товариш Ленін каже, що ми не заспокоїмося, допоки не переможе всесвітня пролетарська революція.
- Ну, це ти загнув, люба людина - сказав Шульга.
– Ну, час покаже. Отже. Губернський виконавчий комітет робітників і селян ухвалив встановити у вашому селі Радянську владу та призначити товариша Кушніра начальником сільської ради робочої та селянської влади. Надалі всі питання вирішуватиметься з ним.
- Це за якісь заслуги наш злодій і п'яниця Микола став начальником? - здивувався Іван Коваль. - Це що ж тепер усіх злодіїв та бандитів в начальники ставитимуть? То що за влада така? Злодійська виходить?
- Ви не справедливі до свого земляка. Товариш Кушнір постраждав від царського кривавого свавілля. Був заточений у жандармські катівні. А Революція його звільнила і він серед перших вступив до лав червоної гвардії.
- То ти, Миколо, тепер гвардієць? А шо ж ти до села приїхав? Потрібно було відразу в Пітербурх рухати, в гвардію до нового царя. — засидишся тут, а міг би царем стати. Злодійським.
- Ось ви дарма так, громадянко. Немає тепер царів. Є Голова РадНарКому товариш Ульянов - Ленін. Володимир Ілліч. Він також багато разів був в'язнем царизму.
- Теж із каторжан? — спитав Фотій Окружко. — Ну, тоді зрозуміло, чому нам начальником злодія прислав.
- Так, дрімуче у вас село, доведеться старанно попрацювати, товаришу Кушнір.
- Ну, тут ви не маєте рації, шановний. - встряв Ілля. - Село наше не Ново-Миколаївськ, звичайно, але й не дрімуче. Он і бібліотека у нас є, і вчителі приїхали, подружжя. Так, і ми не лаптем борщ хлібчемо. А якщо вам цікава думка громади, то, що ви ставите над селом злодія та п'яницю, не робить честі нової влади. Мною, особисто, було спіймано цього «начальника», за крадіжку дров і сіна у Меланьї Строгової, яка є вдовою загиблого на війні її чоловіка Григорія.Красти у сиріт і вдів може тільки людина без будь-яких принципів і совісті. Тому я думаю, що громада буде проти цього начальника. Можемо проголосувати та вирішити, бути йому начальником чи ні. Якщо ні, то цьому товаришеві краще виїхати з села, бо таким людям тут не місце. Нехай стає начальником там, де його не знають.

- Ви, товаришу, не зрозуміли. Товариша Кушніра призначено рішенням Повітного Виконавчого Комітету та оскарженню не підлягає. І тому товариш Кушнір з сьогоднішнього дня вступає на посаду Голови Сільської ради. Тому прошу любити його і шанувати. Товаришу Левченку, ви залишитеся з товаришем Кушніром. Допоможете йому тут освоїться на новій посаді. А ми поїдемо далі. Селещь ще не мало,треба об'їхати.

 Ось тепер, влада народу, про яку так багато говорили більшовики, прийшла і до Лахмотки. І найсмішніше, що ні на грам не обдурилося очікування, яке передбачалося і Данилом, і Іллею. Вони завжди відчували, що це буде влада злодіїв, бандитів, нероб і ледарів. Так усе й вийшло. Два представники цієї народної влади утвердилися у будинку сільської управи. Голову усунули від його обов'язків.
 І одразу ж приїхали найкращі друзі за поприщем Миколи, його дружки з Ляніна, і вивезли всі запаси з общинного складу. Зроблено це було вночі і тому кинулися за пропажею пізно. Склад був порожній. Коли Данило з Іллею та з односельцями прийшли до Миколи, той сказав, що все було реквізовано за ухвалою Повітової ради. І якщо вони будуть тут «балаган» розводити, то на них швидко управа знайдеться.
 
 Чоловіки постояли трохи, та й розійшлися по хатах. До речі, народна міліція на чолі з Іллею була скасована тією ж Повітовою радою. Микола набрав своїх друзів-супутників у свою охорону. Зброя залишилася від дружини.
 Якось Ілля пішов до Івана Мельника у справах і натрапив на Миколу, що прямував на чолі своєї «дружини». І важливий він був, не менший за князя.
- А, от і зустрілися ми з тобою віч-на-віч, Ілюшко.
- Цікаво ти вважаєш, Микола. Це я один, а вас геть скільки. Аж семеро. Щось хочеш запитати мене, начальник?
- Я пам'ятаю, що це ти мене на нари запроторив. Не народна влада, то парився б я на каторзі. Я тобі цього до кінця життя не забуду.
- Мені твоя пам'ять, як зайцю нежить. Тебе ніхто красти у своїх не змушував. Ось все думаю і зрозуміти ніяк не можу. Чому така шваль завжди випливає на поверхню? Чи, як у тій приказці говориться, що лайно ніколи не тоне? Але, судячи з досвіду, і лайно теж тоне, лише згодом.

- Це ти кого лайном назвав? Мене – представника влади?
- Та, який ти представник? Так шваль підзабірна. Якщо ваш Ленін розумна людина, то незабаром він таких, як ти, позбавлятиметься.


- Тобто Ленін наш, а не ваш? Чекаєте, коли ваша влада повернеться? Не дочекаєтесь! Заарештуйте його за образу Радянської влади! Так, відвести його до «в'язниці», нехай посидить-подумає, чи варто проти влади йти.
— Микола, як би лиха не було, — спитав Степан Головня. - Народ може збунтуватися. Ілюху всі поважають.
– А я їх навчу Радянську владу поважати. Я сказав у в'язницю, взяли під білі ручки і повели.
- Ти, гадаєш, ти тут цар і Бог тепер. Помиляєшся. Людей серед білого дня на вулиці хапати і в «в'язницю» садити. Ой, не помилися «начальник», ой, не помилися – похитав головою Ілля.-Ну, давайте, воїни «народної влади», ведіть народ у катівні. Це ж із цим ви воювали все своє п'яне життя?
- Ґоді балакати, взяли та відвели.

 Данило сидів шив нові чоботи Іванку, коли прибіг Серьожа з новиною про те, що Іллю відвели в управу, під конвоєм. Данило, розпитавши Сергійка, відклав шиття, підвівся з-за столу, одягнувся і вийшов з дому, на вулицю. Там вже стояли Іванко, Льонька Шкуренко та Володька Окрушко. Вигляд у них був розгублений.
- Це що ж, дядьку Даниле, цей п'яничка вчиняє, - спитав Льонька. - Хіба можна ось так людей хапати...?
- Не хвилюйтеся, хлопці, зараз розберемося.

 Компанія вийшла на дорогу та всі пішли до сільської управи. Зайшовши в хату сільської управи Данило побачив Миколу, що сидів за столом і витерав губи після «прийняття на груди». Перед ним сиділи його «опричники» і теж тримали в руках стопки з пійлом.
- Здорово, товариші по чарці самого голови! Ще сонце не встигло підвестися, а ви вже відзначаєте. І яке ж нове свято святкуєте?
- А нам чё, комусь належить працювати, а комусь відзначати. Чи ти збираєшся нам свої порядки встановлювати? - з тремтінням у голосі спитав Кушнір.
- Так, у вас тепер свої закони? Хочете горілку п'єте, а хочете людей невинних на вулиці  серед білого дня  хапаєте?
- Це хто невинний? Ілюха-то? Так він же на представника революційної влади нападки робить. Посидить трохи, порозумнішає і додому піде.
- Ну, як тобі хочеться, він не порозумнішає. Так, Микола, пограв у владу, годі. Випускай Іллю.
- А то, що? Може звільняти прийшов? Ну, то ти спробуй. Як у тебе вийде. - Горілка почала «забирати» і Микола, став сміливішим і нахабнішим.
- Нічого я не робитиму. Ти сам відпустиш брата. Чи ти хочеш, щоб я посадив тебе під замок? Ти мене знаєш, я двічі не говорю. Швидко скомандуй своїм поплічникам звільнити Ілюху. Швидко!
Микола аж пригнувся від Данилевих слів.
- Ти погано чуєш? Швидко!
- Ти чого тут розкомандувався? Чи не царський зараз час! Ти тут не указ.

 Данило обійшов стіл, узяв Кушніра за комір, підняв, аж ноги обвисли, і сказав:
- Так, Горбиль, бігом відкрив комору і випустив Іллю. А ти блохастий, - подивився він на Миколу, що тріпочеться, - ще раз мою сім'ю рушиш, не подивлюся, що тебе сюди поставили, в Урюмі втоплю. Зрозумів, гнидо?
- Ти, що собі дозволяєш? На владу руку підняв? - вигукував Кушнір.
- Ти мені не влада. Тебе народ не обирав, тобто, ти-ніхто.- І він з силою припечатав Миколу до лави.
Горбиль бігом відкрив «в'язницю» і випустив Іллю.
- Здоров, брате. Може, приб'ємо його, щоб він у Лахмотці повітря не псував?
- Так, ну його. Сам здохне. П'є посеред дня, довго не простягне.
- Ой, ні, брате. Сволота вона живуча, та смердюча. Її нічого не бере.
- А ви чого варті, хапайте їх і в амбар. Швидко! - закричав Микола.
- Ні, Микола, ви вже самі розбирайтеся. Ми тут не до чого, - сказав Микита Горбиль, одягаючи кожух і шапку, збираючись вийти з управи. - Я казав, що не треба Ілюху хватати. Чого він тобі зробив?
- Ну нічого, приїде Григорій, ми з вами розберемося.
- Ти знову за своє, - підійшов до Кушніра Данило. - Ілюха, може втопимо його? Щось погано до нього доходить. Може, риба йому розтлумачить.
- А шо, давай. Все повітря чистіше буде. - засміявся Ілля
- Все, викидайтеся з управи поки що, - зам'явся Микола.
- А шо? - подивився в його бік Данило. - Ти або вгамуйся бісове поріддя, або... Ну ти зрозумів?
- Зрозумів зрозумів. Звільніть управу. Натоптали тут. Потім за вами вбирай.
-Так, точно, ти тут прибереш! - реготів Ілля.
- І ви нероби виметайтеся, - кинув своїм товаришам по чарці Кушнір. - Годуєш-поїш тут вас, а толку ніякого. Зашибут тут мене, а ви й пальцем не поворухнете. Гвардія, недороблена.
 Два тижні пролетіли спокійно. Микола пив-гуляв з тими ж пияками, і очей на Полтаву не казав. А потім приїхав Левченко.  Вже пізно ввечері, у двері до Ралків постукали.
- Кого це принесло так пізно? - Запитала Ліна Данилу.
- Може Ілля, але він заходить відразу за стукотом, - повів плечима Данило.
- Заходьте вже, не замкнено.
Двері відчинилися і на порозі з'явився Григорій.
- Доброго вечора у вашій хаті! - сказав прийшов і пройшов із сенців ТВ хату. Позаду стояли якісь два чоловіки у шкірянках.
- Що привело тебе, Грицю в таку пізноту? - Запитав господар.
- Так, ось прийшов поговорити про те, та се.
- Ну, давай поговоримо, як прийшов. Мабуть щось важливе, коли прийшов з охороною.
- Так, важливе. – сказав Григорій сідаючи на лавку без запрошення. - Що ж ти, Данило, порядок порушуєш. Самоврядністю займаєшся. Ось і начальника, Кушніра, дискредитуєш в очах підлеглих.
- Ти пробач мені, Грицю, але він себе давно дискредитував,особисто. У селі не знайдеш людину, яка б поважала цього, з дозволу, начальника. Що це виходить? Іде людина, нікого не чіпає, а її під руки і в амбар? Де ж закон, який має охороняти цей довбаний начальник. Яке же нове життя будувати із такими людьми? Тільки злодійську.
- Не твого розуму справа, кого ставити на керування. Він, Микола, багато сьорбнув від минулої влади.
- Так, він і зараз сьорбає з ранку раніше. Управу в шинок перетворив. Так, що з тобою, Григорію? Невже ти не бачиш, що він за людина? Одне твоє слово і його тут завтра не буде. Ти ж так багато говорив про нове життя. А такі люди, як Кушнір, занапастить вам всю справу. Невже ти не розумієш?
- Самі розберемося, хто нам заважає, а хто допомагає. Ти-то он не сильно допомагати збираєшся. Сидиш тут під образами і не рухаєшся.
- А я не відмовляюся допомагати, та хто мене кличе? Причепили ярлик, що я царський прихвостень. А я що у владі колись був?
- Ну, у владі не у владі, а керував тут у селі.
- Це коли? Щось я не пригадаю.
- Ти ж складом керував?
- Так то на користь людей, які голодували.
- А твій брат не пригнічував трудящих?
- Це хто ж трудящийся? Микола? А по-друге, ти ж був у компанії з тим професором, коли Іллю обрали. Він що сам просився?
- Так ось, Данило Степановичу. Будеш порядок порушувати, арештую і відвезу до волосної в'язниці.
- За що?
– Знайдеться за що. - Сказавши це, Григорій підвівся і вийшов назустріч своїм проводжатим.
- Ох, їхати треба було з Давидовою родиною. Біда тут буде, - зітхнула Ліна. - Бути біді, чує моє серце. Не відться чепляться вони від нас.
- Нічого. Скоро їхній владі кінець буде. На чому втримається, на злодіях? Розкрадуть усе і розбігуться.
- І приперлися ввечері, щоб ніхто не бачив.
- Я завтра з мужиками переговорю з цього приводу.
- Перетлумач. Оборонятися треба від них.

 Наступного дня Данило зібрав близьких людей і обговорив становище в селі. Вирішили відправити людину у волость, до вищого, так би мовити, начальства. Володька Окрушко запропонував відправити Іллю та сам зібрався з ним їхати за компанію.

 Через день Ілля із товаришем відбули. Не було їх понад тиждень. Коли приїхали, всі зібралися в Даниловій хаті.
- Ну, і що говорило начальство волосне? – поцікавився Микола Близнюк.
- Ну, сказали спасибі, що ми їм повідомили про безладдя, що робить Кушнір із Гришкою. Надішлють перевірити. Поки що треба чекати. До речі, там у начальниках наш старий знайомець, професор, що мене поставив на міліцію командиром. Привіт тобі передавав. Сказав, що ти правильно вчинив, коли дав відсіч цим… як їх Володька? - Опортунітам.
- Може оппортуністам? - Запитав Данило.
- Точно, цим самим.
- Ну що? Зачекаємо.

 Майже за місяць приїхав якийсь чин від нової влади, поговорив із селянами, потім прийшов до Данила, вони з півгодини поговорили про це. І назавтра замість Кушніра став начальником інший, товариш Кропачов. Звали його Іван Михайлович. Родом він був із Кукуя, що за озером навпроти. Він був передерся з одним заможним мужиком, який мав залізну лавку в Кукуї, через те, що цей торгаш приставав до його дочки з нескромними пропозиціями.

 Ну, цей Кропачов обурився і пробив голову цьому нахабі. Ну, його й запроторили до Новомиколаївської в'язниці, якраз перед більшовицьким переворотом. Коли звільняли, начальники від нової влади, послухали його та прийняли до своїх лав. Був він мужиком простим, не зарозумілим. З людьми поводився ввічливо та з поняттям. Сім'ю свою він перевіз до Лахмотки відразу за призначенням його «головою». Було в нього троє синів, дві доньки та дружина. Оселилися вони в покинутій хаті поряд із управою. Ремонт їм допомогли зробити усім селом. І все стало "на круги своя".
Микола Кушнір кудись ушився із села. І не видно було його довго. А потім вискочив, як чорт із табакерки. Оселився у Гната-бобиля, такого ж пиятика, як і сам. Пили собі, та й у вус не дмухали. Звідки тільки гроші на пійло брали? Видно не просто Микола так довго пропадав. Пізніше з'ясувалося, що він із Шевченком займався експропріацією у Купині. Грабували євреїв. Пройшлися містечком, як чума по цвинтарі. Забирали все, що могли відібрати. Після Григорія взяли під варту, а Микола змився. Слизький тип. Дружина його не прийняла до хати, як він не пнувся, то він у Гната «примостився».

 Настало літо вісімнадцятого року. Надійшов лист від Давида. Він благополучно дістався Лос-Анжелеса, де в нього жили чергові родичі. Данило навіть позаздрив старому другові. Ніде не пропаде юдей. Скрізь допоможуть свої. "Ну й слава Богу", - подумав він.
- Даня, час і нам збиратися. Давид допоможе влаштуватися. Тут добра не буде. Чує моє серце, якось почала розмову Ліна, коли вони лягли ввечері спати.
- Та, куди ми поїдемо? Тут хоч свої, православні, - відповів Данило.
- А ти чув, що в газетах пишуть. Нам учителька читала, що приїхала від професора. Вона газети отримала із Сельнягіна. Там кажуть, попів розігнати, церкви позакривати. Ой, чує моє серце, біди вони ці більшовики нароблять. Поїдемо до Давида. Поки що гроші не відібрали. Продамо все, хату, млин та з Ілльовою родиною до Америки. Там також люди живуть. Чай не пропадемо.
- Треба з Іллею поговорити. А гроші я на ріллі приховав. Під лазнею, в дальньому лівому кутку.Там червонці царські. Знай, про всяк випадок.
- На якийсь випадок? - Стривожилася Ліна.
- Так, ні на якій. Так сказав, про всяк випадок

 У середині липня приїхав до Данила, який проїжджає додому до Карасука, родич по материній лінії Степан Коваль. І привіз новини з Новомиколаївська. Виявляється влада у Миколаївську змінилася.

                Біло-чєський заколот.

 26 травня 1918 року один із підрозділів чехословацького легіону на чолі з капітаном Гайдою повалив радянську владу в Ново-Миколаївську, захопивши місто в результаті несподіваної військової операції за участю офіцерів місцевого антибільшовицького підпілля.

 Водночас у Томську населення повалило губернську більшовицьку Раду та оголосило про формування на території Томської, Алтайської, Омської та Єнісейської губерній автономної республіки — Сибірської області, керувати якою запропоновано антимонархічну університетську інтелігенцію під головуванням Григорія Потаніна. 28 травня до Ново-Миколаївська прибув полковник А. Н. Гришин-Алмазов, який оголосив про свій вступ до командування військами Західно-Сибірського військового округу республіки Автономний Сибір.

 Військовою адміністрацією Ново-Миколаївська лідери більшовицької міської Ради (Федор Горбань, Серебрєнніков та ін.) 4 червня 1918 р. були розстріляні без суду - в помсту за раніше вчинені ними звірства. 30 червня 1918 року Західно-Сибірський комісаріат передав свої владні повноваження Тимчасовому сибірському уряду, сформованому з областників на чолі з П. В. Вологодським, які прибули з Томська та Харбіна. Після цього Тимчасовий уряд переїхав до Києва, тому що Ново-Миколаївськ продовжував залишатися під контролем чеських легіонерів.
- Так, не довго музика грала, як говорив Давид, - сказав Ілля, дивлячись на Данилу і Степана, що сидять за столом. - Чомусь я не здивований. Наведуть порядок добродії. Он більшовиків, як постріляли в Миколаївську. Без суду та слідства.
- Так, може, й наведуть. Але тільки боляче лютують біло-чехи,— похитав головою Степан.—Так, почалися свистопляси. Раніше якось спокійніше жилося.
- Біда прийшла на Расею, коли більшовики не дали зібрати Установчі збори. Може тоді все спокійно пройшло б.
- Кажуть царя в Єкатеринбурзі розстріляли. З родиною разом.
- Так, ти що? А дітей навіщо? - Вигукнув Ілля.
- А царя навіщо? Щоб «прапор» із рук вирвати. Боже, як безглуздо. Тепер вся православна Россея підніметься тротив дітовбивців, - промовив Данило. - Тепер ця родина - родина великомучеників!
- Ще кажуть, разом і прислугу та лікаря «поклали».
- А цих за що? - дивився на Степана Ілля.
- А їм христопродавцям байдуже. Усіх до купи. Чув я, що лікар і слуга не захотіли залишити царську родину. Вірними залишилися до смерті. І ще кажуть, що їх кудись забрали, бідолашних, і де поховані ніхто не знає. Так, ось таке життя пішло. Більшовики вони противники Бога. Їм незрозумілі нормальні почуття. Це ж треба, поховали царську родину, як собак безрідних. Господи, на все твоє воля, не допусти, щоб знову іроди прийшли.
- Амінь, - промовили всі разом.

 Тривожно зустріли 19 рік. Війна все тривала. І страшно було подумати, за що ж така на країну напасти? Вбивати один одного. Заради чого? У ґерманську воювали за країну, за царя та Батьківщину. А зараз? Брати вбивають братів. І це смертовбивство набирало жахливих розмірів. Війна йшла у всій країні. Кров лилася річками. Отець Митрофаній, який заїхав у гості до Данила, сказав, що це прокляття від жидів, які прагнуть православної крові.

- Та, що ви таке кажете, отче Митрофанію? Ми жили в сусідстві з юдеями, здебільшого це добрі люди. Зі своїми особливостями, звичайно, але не злі, як правило. - сказав Данило. - Так, ось, наприклад, взяти Давида Преклонського, вашого колишнього односельця. Адже чудова людина. Надійний, доброзичливий. А скільки він вам у справах церкви допомагав?
- Так, і то правда. Давид був хороший чоловік. Якось йому там на чужині?
- Ну, юдеї вже звикли жити на чужині. У нього там родичі. Пише, що добре влаштувався. Купив будинок, відкрив магазин залізних товарів. Щоби у світі не відбувалося, а народ будується завжди.
- Так, звичайно, ти маєш рацію Данило. А як тут ваші? Усі здорові. Я твого Миколку часто зустрічаю. Добрий хлопчик. Ввічливий, поважний. Він усе з учителькою товаришує. Вона його вчить всіляким премудростям.
- Хай учить. Вона мені дала книгу одну гарну, почитати. Письменник наш український написав. Михайло Старицький. Земляк наш. Цікаво пише. Точніше писав. Там про розбійника Кармілюка. Ну, і будь-які розповіді, п'єси.
- Ось, дописалися. Спочатку хвалять, героїзують розбійників. А потім від їхньої ж руки й гинуть. Великі княжни теж, мабуть, захоплювалися цими «героями» Стєньками Разіними. Адже всі розбійники вони розбійники і є. Як там? «І за борт її кидає?». Так от узяв неповинну душу і втопив. Герой!
- Та це, мабуть, вигадали, - вставив слово Ілля. - У піснях чого тільки не наплетуть.
- Втопив, це точно. Я старі книги з історії читав, коли навчався в семінарії.
- Ой, багато вони, ці розбійники втоплять. У крові народній, - зітхнула Ліна, що сиділа за прядкою і слухала розмову чоловіків. - Тільки ось, коли війна закінчиться. Тільки зітхнули спокійно, думали все не буде більше похоронних листів, а ось… .
- Так, ця війна не людська. - промовив у роздумі Данило. - Та теж жорстока була, а ця ще гірша.
- Нам у шпиталь привозили отруєних газовими атаками. Згоряли люди на очах, - промовив Ілля. - І що найнеприємніше у всіх цих справах? Люди стали щось таке вигадувати, щоб більше людей знищити. Адже Бога не бояться!
- Ой, Ілюша, хто зараз Бога боїться!? Бути Армагеддону! Сказано в Писанні: «І піде брат на брата, і царство на царство», а ще було пророцтво, в Даниїла, що прийде Гог з Країни Магога. Так ось Гог із країни Магога, і є більшовики.Казали, що вони у Миколаївську стільки народу побили, не порахувати. За ніч вивозили підводами по чоловік десять на кожній, а підвід там було в цій їхній ЧіКі штук з десяток. Можете собі уявити? Сотні душ! І по кілька ходок за ніч! Це ж скільки ворогів вони знищили, поки чехи не прийшли?
- Так, я також чув, що «борці за світле майбутнє для людей» багато поклало людей на вівтар Революції. Якщо врахувати, що Росія більша за Францію, то Французька революція, так, невелика подія, порівняно з тим, що утворили «Ленін і компанія», - сказав Данило.

 Цей рік пройшов так само тривожно, як і 18-й. Але село жило своїм життям. Неспішною та розміреною. Літо було спекотне, але дощі йшли вчасно. Всі підготувалися до зими і чекали, що все налагодиться і стане на колишні «рейки», такі, як були до перевороту. Поштою надходили звістки про події, що відбувалися в країні та в Сибіру зокрема.

                Сибір у 18-19-х роках.
                (Історична довідка, відступаючи назад).

 Військовою адміністрацією Ново-Миколаївська лідери більшовицької міської Ради (Федор Горбань, Серебрєнніков та ін.) 4 червня 1918 р. були розстріляні без суду - в помсту за раніше скоєні ними звірств. 30 червня 1918 року Західно-Сибірський комісаріат передав свої владні повноваження Тимчасовому сибірському уряду, сформованому з областників на чолі з П. В. Вологодським, які прибули з Томська та Харбіна. Після цього Тимчасовий уряд переїхав до Києва, тому що Ново-Миколаївськ продовжував залишатися під контролем чеських легіонерів.

У листопаді 1919 року Автономний Сибір упав — пізньої осені військами 5-ї Червоної Армії було взято Омськ, а через місяць війська Сибірських армій від Барнаула до Томська фактично склали зброю: Томськ і Ново-Миколаївськ впали в 20-х числах грудня 1919 року.

 Після Громадянської війни навесні 1920 року в Ново-Миколаївську (фактично це ще робоче селище з населенням близько 20 тис. осіб) не працювали майже ніякі державні установи, включаючи залізницю, населення відчувало голод.
Однак пам'ятаючи, як Томськ зкинув першу хвилю радянської влади в Сибіру в останній день травня 1918 року, спеціально створений за прямим мандатом Леніна орган військової диктатури в Сибіру «Сибрівком» переводить адміністративний центр Томської губернії в Ново-Миколаївськ, зберігаючи в Томську значний гарнізон. 5-ї Червоної Армії. Продразвёрстка, що у жорстких умовах у селах хліборобної частини півдня-заходу Томської губернії, викликає антибільшовицьке повстання селян «Сибірська Вандея», яке йде під гаслами збереження радянської влади та соціалістичної революції, але без більшовиків, без РКП(б).

 Повсталі формують власні збройні сили та, рухаючись із заходу, ледь не беруть штурмом Ново-Миколаївськ. Сибрівком терміново евакуює до Томська всі державні та партійні установи, Томську повернуто статус столиці губернії, з Томська проти повсталих висунуті частини ЧОН (загони озброєних членів партії та активних комсомольців для придушення сільських невдоволень) та частини 5-ї Червоної Армії. Повстання було жорстко придушене.

 Події, описані довідкою, село не зачепили. Всі битви та перетворення були осторонь, і дізнавалися про них мешканці Лахмотки від приїжджих,або з газет, які перейодично потрапляли селянам до рук. "Сибірська Вандея" теж пройшла непомічено. Були, звісно, ;;хвилювання у деяких селах, але у сусідніх було тихо. Щоправда, зникли на якийсь час сільські «революціонери», але потім з'явилися і деякий час сиділи тихо. Аж до весни 20-го року.

 Влітку, у серпні, коли вже зібрали врожай, приїхав уповноважений зі збирання продовольства з Барабінська. Він зібрав усе село і оголосив, що всі мешканці мають зібрати по двадцять пудів із двору для допомоги голодуючим у Росії. Сказав, що це буде проводитися за наказом Голови ВЦВК тов. Леніна. І що це обов'язково для всіх.
- А на наступний рік що сіяти і зиму як пережити, тов. Ленін не прописав? - запитав Ілля, що стояв недалік від помосту, де стояв уповноважений.
– Урожай цього року був багатий. Усім вистачить. І вам і голодуючим робітникам.
- Ти, товаришу уповноважений, забуваєш одну річ, - не вгамовувся Ілля. - У нас тут своїх голодуючих вистачає. І вдови солдатські, і бідні багатодітні сім'ї. Не у всіх був урожай багатий. А ти кажеш «двадцять пудів із двору». Ну, добре віддамо тобі все, а наступного року по зерно для сівби, до тебе їхати. А тебе партія відправить до іншої губернії зерно забирати у голодуючих. З кого ми спитаємо зерна.
- Ти що несеш? Які голодують? Ми збираємо для голодуючих, - піднявся Уповноважений. - Ти це що тут антирадянську пропаганду розводиш?
– Я жодної пропаганди не розводжу. Ось відокремимо для сівби та харчування зерно для кожної сім'ї, у кожному дворі, тоді й ласкаво просимо. Поділимося із голодуючими. А поки що можете далі їхати, може там дурнів знайдете,вірно, селяни? - Підвищив голос Ілля.
- Вирно, Ілюха. Бач, що вдумали, дірки нашими силами латати! - обізвався Шульга. І натовп його підтримав.
- Це ви що, проти Радянської влади? Так, ми вас…!
- Ви так даремно товариш уповноважений. Ніхто не виступає проти Радянської влади. Просто грабувати ми вам людей не дамо,— спокійно сказав Данило.— Ви не кричите, а послухайте голос народу.
- Якого народу. Цей ось хлющ - голос народу? Так, я його зараз заарештую! Або розстріляю тут на місці.
- Не варто гарячитися, товариш уповноважений. Нікого ви не заарештовуватимете, та й не розстрілюватимете. Адже ви хочете додому до родини повернутися. Бажаєте? Так їдьте добром по здорову.
- Ти мені загрожуєш. Ану, бійці, заарештуйте цього ворога! Зв'язати і в обоз! - надривався уповноважений.
- Федоре Іпатійовичу, не треба. Он дивіться озброєні мужики йдуть. Краще нехай червоногвардійці приїдуть, тут із призвідниками розберуться,— почав зупиняти начальника один із «бійців».— Вони нас тут покладуть усіх до одного.
- Ну, собако, ти в мене поплатишся, я тобі цього бунту не спущу на гальмах, - надривався уповноважений дивлячись на Данила лютими очима. - Лякати мене надумав?
- Ви, громадянин-товариш не кричите. У нас тут народ простий, але зневажати наші права не дозволимо – встряв Кропачов. – А на людину не кричіть, і лякати не варто. Він правильно сказав. Віддати все, а потім до вас за подачками ходити? Тож вибачте. Буде зайве поділимося. А поки що все що могли вам сказати сказали. Якщо хтось і повинен відповідати перед губкомом, то це я. Потребують – відповім.
- Відповіси, не сумнівайся. А з твоїми розумниками ми ще розберемося.
- Не лякай. Я царських начальників не злякався, а тебе вже й тим більше.
- Стривай. Ще дізнаєшся, як ми можемо змусити боятися.
- Тож давай. Хай щастить.

        Радянська влада в Лахмоткіном.

 Пізніше приїхав Григорій Левченко і поставив головою сільради знову Миколу Кушніра та оголосив, що той має особливі повноваження і що Микола вирішуватиме, кого карати, а кого милувати. Сказавши це, він знову поїхав у волость, як він сказав, у справах.
- Говорила я, треба збиратися і їхати до Давида, в Америку. Тут вже ради не буде. Коли стали в честі такі, як Кушнір, то добра не чекай, - сказала Ліна, коли вони з Данилом та Іллею, прийшовши зі сходу, зайшли до хати.
- Так, погані наші справи. Нині Микола зовсім розперезається. Почне побори влаштовувати. Адже сидів тихо, поки Грицько не притягнувся,— заговорив Ілля, закручуючи цигарку.— Адже воно, можна й зараз зібратися. Просто варто потурбуватися. Продати все та гай-да.
- Все б добре, та зараз неспокійно в дорозі. Війна, ще не закінчилася. А в нас діти малі,— похитав головою Данило.— Якось доїдеться?Навколо стріляють, банди гасають.
- У нас тут також бандити керують. Смерть можна зустріти, не виходячи за двері. Думати треба, як вибиратися, - пихкаючи самосадом сказав Ілля.
- Добре, подумаємо. Діти все вже повиучилися. Шурка ще маленька для навчання, та і

й Філя теж. Взимку та поїдемо. Потрібно тільки не дуже іншим розповідати про наші плани. Якщо дізнається Кушнір, що збираємося, пакудсво якєсь влаштує. Вважає, що ми йому багато крові зіпсували, - сказав Данило, саджаючи Пилипка навколішки. - Все, Ілюхо, кінчай курити. Закоптив уже всі образи.
- Так, що їм буде? Гаразд, кидаю. Адже ось пристрастився в шпиталі, біда просто. Надивишся там на солдатиків понівечених, та й тільки куривом себе заспокоїти можна. Або горілкою. А до горілки я спокійний. Краще покурити. Хоча де вже там краще? І то біда, і це прірва. Пилипок, виростиш, не кури. Холера то.
- Що він там розуміє? Ти йому ще щось «дорслише» розкажи, - засміялася Ліна.
- Так, і дівки, Філіппок, таж холера.
- Ой, чи давно ти так думаєш? Молодим жодної повз не пропускав.
- Молодий був, дурний. Поки що Оксанку не зустрів. Усіх розігнала. Сувора дівчина була. Та, і зараз теж, чаклунка, напевно. Приворожила міцно. Зараз на жодну не дивлюся.
- Так-так, на жодну.
- Ось ті хрест. Правду кажу. Одна вона мені «як зірочка у віконці». Іванко, ти як. На дівчат інших не дивишся? Тільки на жінку?
 
 Іван, що зайшов у хату, дивився на Іллю, не розуміючи про що той питає.
- Ні, звичайно, та й навіщо мені? У мене молода жінка. Та нема коли мені.
- Ну, ось і мені теж. А що, Іванко, поїдемо до Америки, до Давида. Він кликав.
- То це ж де, далеко, мабуть?
- А що нам далеко? Ми сюди заїхали, прірва знає куди.
- Так, ти сильно не поширюйся, ще нічого не вирішено. Іване, не бери в голову. І мовчи, якщо що, - сказав Данило.
- А якщо що? - витріщився на батька Іванко.
- Та нічого, забудь.
 Але думати про від'їзд не перестав. Пошукав і знайшов покупців на господарство, млин та інше майно. Вже зібрався все розпродати, як сталося лихо.
 

             Смерть  “Новахудоносера”

 Якось проходячи повз контору голови управи, Данило побачив, як один із опричників Кушніра пристає до молодого дівчиська Яковенкова, Надійки. Данило підійшовши до «воїна революції», а ним виявився Мишко Найденов, схопив лайдака за руку і відірвав його від переляканої Надійки.
- Ти це що твориш, щеня? Зовсім сором втратив? Що тобі від дівчинки треба? А?
- Ішов би ти, дядьку Данило. Товариш Кушнір її до себе викликає.
- З якого це питання? Вона має з батьками до нього йти. Вона ще дитина.
- Я чому знаю? Викликає, отже має йти.
- Нічого вона йому не винна. Так йому й скажи. Якщо є питання до неї, хай із батьками вирішує. Ходімо, Надійко, я тебе додому проведу. - І він, узявши дівчинку під руку, пішов геть від контори.
- Дякую, дядьку Данило, - ось пристав окаянный. Вони тягають дівчат до Кушніра, а він там із ними творить, що хоче.
- Як це? І що багато вони перетягли?
- Я лише троє знаю. Я налякалася, ну, думаю, кінець мені. Зґвалтує. Він там себе вважає Богом.
- А як же батьки дівчат? Невже мовчать? Ось адже, живемо на відшибі і не знаємо, що у селі відбувається. І чи давно це почалося?
- З місяць уже.
- Так, пробач господи, і справи у нас почалися. Здорово, Федоре, привітався Данило з батьком Надійки, підійшовши до будинку Яковенка. - Так Царство небесне проп'єш. Тут твою доньку, серед білого дня, трохи на втіху нашому пану-начальнику не потягли.
- Так, не пив я сьогодні, - почав Федір, - що ти сказав? Який пан?
- То який, Микола-цар теперішній.
- Як тягнув? Куди? - не міг зрозуміти Федір.
- До контори, куди ж ще? Мишкові Найденову «наказав».
- Мишку?
- Ну так, опричнику своєму. І Надійка, виявляється, не перша.
- От паскудник! Ну, я йому покажу!
- Ти дивися лиха не нароби. Сход треба збирати. Народ нехай знає та вирішує, що з «барином» робити.
  Через два дні до хати Ралков увалився Володька Окрушка.
- Дядьку Данило, що сталося! Федір Яковенко Кушніру голову сокирою розкроїв. Микола здох, зовсім. Так-то цього худобу не шкода, та ось Федору в'язниця буде.

- Як здох? Коли це сталося? - не міг отямитися Данило. - А Федір де? - Тож у в'язницю його посадили, у волость по Гришку послали.
- За Гришком? Ось, чорт запитав! Він, мабуть, п'яний був?
- Ну, так. Разом з Миколою пили. Він і давай того щось за доньку лаяти. А Микола форсистий, сказав, що Надька-шалава. Федір, як сидів біля печі, схопив сокиру, та Миколі по баняку і врізав.І наповал. Потім схаменувся, та вже пізно було. Ну, він, звичайно, почав кричати. Прибігли миколіни попличники, і пов'язали Федора.
- Ну, от і доцарювався Микола. Не побачить перемоги світової революції, про яку все своє нікчемне життя мріяв.
- Це вже точно, - засміявся Володька. - Федора шкода. П'яниця, звичайно, але людина непогана. Та й родина його як?
- Ну подивимося, що з усього цього вийде. Розкажемо Гришці, що Микола з дівчатами витворював. Може й не стануть чипати Федора?
 
 Через два дні з'явився Григорій із загоном червоногвардійців. Він відразу залетів у контору і почав кричати на Федора, погрожуючи покласти тут його без суду і слідства. Щойно його заспокоїли. Потім він довго розмовляв з Федором, з Мишком Найденовим та іншими Миколиними підручними.
Потім, вийшовши з контори, він подався до Ралкової  хати. Зайшовши до будинку, він повелів Іванку покликати батька, який був у цей час на сінувалі. Данило, залишивши роботу, зайшов у хату і побачив Григорія, що сидів за столом.
- Здоров був, Григорію. Ти коли приїхав, сьогодні? - Запитав він волосного уповноваженого.
- Сьогодні, звичайно, і одразу до тебе в гості. Нічого, що без запрошення? — спитав Грицько, дивлячись на Даниду, примружившись, як від яскравого світла.
- Тож ми не бояри, щоб до нас тільки на запрошення приходити. Завжди добрим  гостям раді.
- А ти сильно не радуйся. Гості вони бувають різні. Ось я, наприклад, не з дуже доброю звісткою прийшов.
-  Ну подивимося. Може звістка не така вже й погана?
- Та, на це як подивитися. Ось хочу я тебе, Даня, запитати, навіщо це ти Федора Яковенка на Кушніра нацькував? - Запитав Григорій дивлячись трохи вбік, повз Данила.
- А він, що пес ланцюговий, щоб його нацьковувати? Так, і Микола не звір лісовий. У мене в звичці немає навіть собак на людей нацьковувати. Тим більше людей на людей. Чи ти мене так погано знаєш? Я відвів доньку Федора додому, щоб чогось не вийшло. Ваш голова останнім часом з п'яну почав дива з дівчатами витворяти. А якщо голова таке творить, то й іншим захочеться. Ну, а ти, мабуть, знаєш, як це було? Випили, посварилися. Ну, а Федір він тверезий тихий, як ягня, а п'яний може й здуріти.
- Все ти складно балакаєш, та ось сказали мені, що це ти його підбив.
- І хто ж таке сказав? Мишко Найденов? Так його як співучасника Миколиного теж під суд віддати треба. Це ж, що примудрилися! Тягають дівчат до Кушніра, як до султана з гарему. І це представник влади? Говорив я тобі, що він не годиться на думку.
- А хто годиться, Ілюха ваш?
- А що Ілюха? Багато ще нормальних мужиків у селі є. Та й Ілюха теж нормальний, в поривняниї з  Миколою.
- Ну так. Кого Радянська влада поставила – ненормальні. А кого Тимчасовий уряд-молодці-удальці!
- Якщо ти пам'ятаєш, Іллю збір запропонував. Ні я, ні сам Ілля. Та й ти промовчав, якщо мав заперечення.
— Ось тепер і шкодую,— кинув Гришка.— Так, збирайся, я тебе за підбитя на вбивство заарештую.
- Як заарештуєш? - Піднялася Ліна. - За що?
- Так, через те, що Данило підбив Федора на вбивство.
- Він що, собака, щоб його нажучувати. Не дам. Іди, Григорію! Багато собі дозволяєш. Данило у житті нікого не образив. А ти, арештовую. Пішов геть із хати!
- Акуліна, не галасуй. Що мені бійців кликати? Данило затримується щодо слідчих дій. Розберемося.
- Я чула про те, як ви вмієте. Не пущу. Признач час, коли йому прийти в контору. Він нікуди не дінеться із села. Все можеш бути вільним.
- Ти як розмовляєш із представником влади… .
- Влада не для того потрібна, щоб дівчат серед білого дня хтивому жуку тягати, і не для того, щоб невинних людей хапати, по своїй волі. Завтра Данило сам прийде до контори, обіцяю. Ти мене знаєш, я слів на вітер не кидаю.
- Гаразд, завтра так завтра. Ох і криклива ти, Акуліна.
- Я хоч раз крикнула? - обурилася Ліна. - Самовправності в нашій хаті не бути. Завтра з'ясовуватимеш, хто правий, а хто винен.
 На ранок Данило з Іллею, Іваном та Володькою Окрушком вирушили до контори. Увійшовши, вони зіткнулися з Мишком Найденовим.
- А постачальник живого товару при дворі Новахудоносора! Що ж ти, падлюко, на добрих людей наклеп ведеш,— ухопивши Мишку за комір кожуха, спитав Володька.— Будеш, тварюко, так робити, я тебе горбатим зроблю.
- А я, шо? Мене спитали, я сказав.
- Я сказав, я сказав. Метеш язиком, як мітлою.
— Це що тут за шум,— спитав Григорій, заходячи до контори слідом за Ралками.— Так, заходимо сідаємо на лавки. Я питатиму, решта відповідатиму. А вільні, - він подивився на Іллю, Володьку та Івана, - сидимо тихо або виходимо на подвір'я.
- Ми тут посидемо, - сказав Ілля.
- Добре. Ось тут троє людей, з якими я збираюся поговорити. Так, Мишко, як там було?
– Ну, так, це. Дядько Микола сказав: Піди надворі і подивися, може якась дівка вулицею вештається. А побачиш, тягни її сюди для «виховання». Ну, я вийшов, дивлюсь Надька йде. Я думаю, ось їй потрібне виховання, мабуть. Батько п'є, мати хвора, хто ж її виховує?
- Ти дивися, який розумний, а так і не скажеш, на пику твою дивлячись, - сказав Володька. - Це ти тепер вирішуватимеш, як дітей виховувати?
- Окрушко, сиди мовчи, тебе ніхто не питає - рикнув Гришка.-Запитають-відповисиш.
- А шо він, дядьку Гришу, дурню каже?
- Мовчи, я сказав, бо погоню. І що було далі?
- Так дядько Данило мене за комір узяв і так крутанув, що я трохи не впав. А потім вони пішли до Яковенків.
- Зрозуміло. І що ти на це скажеш, Данило?
- А що я скажу? Не годиться так робити, як покійний Микола. Він поставлений був чужих дочок «виховувати» ? Він, покійний, пес блудливий не першу «виховувати» брався, мені Надійка розповідала. Дівчат п'ять «спортив», ну чи не паскудство? І те, що Федір за свою дочку заступився, він мав повне право. Я б теж йому не спустив, не приведи Господь.
– Господь, Господь. Людину вбили, а ви все поклони б'єте. Так, Кожухов, - звернувся Григорій до бійця, що стоїть біля дверей в'язниці на годиннику, - веди сюди вбивцю.
 Боєць, відчинивши двері комори, сказав:
– Яковенко, на вихід.
Вийшов Федір. Обличчя його було в синцях, око запливло і віддавало синьовій.
- Це що ж ви з ним зробили? - обурився Ілля. - Вам що тут царські катівні? Та й там, мабуть, так не били?
- А що ми з ним люб'язувати мали? Із убивцею не цяцькаються.
- Воно, звичайно, так, але звіріти-то навіщо? - здивувався Данило.
- Так це він і є звір. Убив людину.
- Собутильника, а не людини. Він людиною ніколи не був, - сказав Володька.
- Окрушко, зараз наздожену! Сиди тихо.
- Так, зараз я тихо посиджу, а після мене так само?
- Заробиш-отримаєш. Так що сиди, поки що.
- Ось цікаво зараз у вас влаштовано. Говорили царський гніт скинути, людям свободу дати, щастя всім людей…- почав Ілля.
- ..., але не тим же, хто людей сокирою б'є, - закінчив фразу Григорій. - Так, розповідай, Федоре, як справа була?
- А як було? Прийшла Надійка з Данилом, каже Мишко мене до голови тяг у контору, а Данило відбив, каже. Ну, ми з Данилом поговорили.
- Про що?
- Так про те, що Микола витворяє. Він, Надійка казала, не першу її до контори запроторював. Девчата говорили, деякі, що він їх ґвалтував. Ну, а потім ми з ним встрелилися біля шинка, пішли до контори, а там він Надійку шльондрою назвав. А я і не пам'ятаю, як за сокиру… . А він весь у крові й упав. Я потім нічого не пам'ятаю.
- Зрозуміло. Поговорили з Данилом, потім сокирою Миколу стукнув. А ти, Данило, кажеш ні до чого.
- А до чого я? Провів дівчинку додому, поговорив із батьком про різне, і тепер винний. Я ось вважаю і Федір — те, за великим рахунком, не дуже винен.
- Та ти що!?
- Так. Микола давно людиною бути перестав. І те, що він дівчат хапав, це залишкове його оскотиніння, наявне. Я, поклавши руку на серце, не дуже по ньому «вбиваюсь». Собаці собача смерть.
- Це ти когось собакою назвав?! Представника Радянської влади?
- Гришу, ти сам подумай, який він представник? Сволота першостатейна. І якщо ти з ним воював, можливо, то він став людиною, яку можна ставити представником влади? Що тоді це за влада? Навіть за царя непотреб не ставили людьми керувати.
- Так, ти вже до ручки домовився. Влада йому не подобається? Та за такі слова тебе хоч зараз до страти! – закипів Григорій.
- Я проти влади нічого не маю, але такі люди, як Кушнір, їй не личать.
- Ми самі розберемося, хто личіть, а хто ні.
- Ну та й будь ласка. Але терпіти наругу над собою та над дітьми ми не дозволимо.
- І що буде, коли що? Заколот?
- Ну, склавши руки сидіти не будемо, - закінчив Данило.
- Поговориш ще трохи, і бунтувати не буде кому.
-Ну, ну, - сказав Данило.

 Наступного дня, загін під командуванням Левченка, забравши заарештованого Федора, відбув у волость, де мала вирішуватися долю Яковенка. Хвилювання серед людей стихло. Надійку забрали родичі із Сельнягіна, після того, як Устиння, її мати померла. Вона й так була хвора, а після арешту Федора зовсім зникла і тихо померла. Як не турбувала нікого за життя, так і спочивала тихо.

 Надійка була одна в Яковенків, решта дітей народжувалась болючими в матір, і вмирала, не доживаючи до двох років.
 Так що Надійка потрапила до «хороших рук» і через півтора року вийшла заміж, там же в селі. Федора, казали, розстріляли, як ворога революції. Ось так і закінчилося це витрачене даром життя. Добре хоч Надійка залишилася на згадку про подружжя Яковенків, яке передчасно пішло з нелегкого сільського життя. І варто було їхати за п'ять тисяч верст, щоб загинути на чужині, далеко від рідних місць.

                Панкрат Ходишів.

 Минуло ще півроку. Життя у селі текло хитко-валко. На місце Кушніра прислали із волості, колишнього червоного партизана Ходишева. І називався він тепер головою комуни. Був він родом із старовірів, що поховалися від гоніння «матері церкви», ще з петровських часів. Розселялися вони Єнісеєм, хто ближче до Монголії, хто по тайзі, а хто і в степу пішов. Родня Ходишева оселилася на Каа-хемі, одному з витоків водного гіганта. Біля їхнього поселення проживали тувинці, родичі монголів та бурятів.

 Ходишев втік із поселення, як він казав, у світ. Пізніше причепився до бродячих циган, з якими і притупав у Ново-Миколаївськ, де влаштувався на роботу в друкарню. Пізніше працівники-марксисти йому «підкинули» крамольну літературу. І все. Пішло-поїхало. Спочатку гурток, потім революція, біло-чеський заколот, підпілля, партизанщина, і ось Лахмотка. Все це він розповідав із усмішкою, ніби оцінюючи свій життєвий шлях із невеликою часткою іронії.
- А що, дядьку Панкрате, правда кажуть більшовики сильно лютували в Миколаївську, після революції? - питав його якось Вітька Медведенко.
– Я, чесно казати, не знаю. Чув потім, що й червоні ,та чехи,та колчаківці багато людей поклали. Але сам я на той час у Ойротії був. Ми там банду Бато ловили. Ох і хитрий був лисиця. Скрізь у нього свої вуха та очі були.
- Мудрено якось звати його. Бато. Це що за таке імечко?
- Так, звичайне ім'я для горян. Та й для степовиків. Багатир поїхнему.
Батько його приїхав на Алтай із купцями, кіньми торгувати з Хакасії. Ну одружився з донькою хана, то там і залишився. А коли Революція сталася, він проти пішов. Він із багатої родини був, та й дружина його небідна була. Ось він і попер на бешен. Довго ми з Постишевим ганялися за ним. Так і не зловили. Пішов гад у Монголію. Казали, він зараз у Китаї, у Внутрішній Монголії. Це вони так свою частину називають.

 Діти, та й дорослі зібралися біля контори на лавках, які Шульга спровадив, сиділи й уважно слухали промову людини, яка багато де побувала. Панкрат був людиною спокійною і розважливою. Народ його шанував і слухався. Він не був « клятим» більшовиком, і за це його поважали. Панкрат їздив у волость, вибивав кошти на будівництво хати-читальні, приміщення для вчителів, які займалися з дітлахами у колишньому складі. Так не повинно було продовжуватись і Панкрат тихим сапом намагався вибити будматеріали та всякі там навчальні книги та приладдя.

 Закінчився 20-й рік, настав 21-й. Пройшли різдвяні свята, Хрещення і настав лютий. Данило та Володька Окрушка поїхали до Барабінська. Потрібен був шнек для млина та різні там інші запчастини для землеобробних та інших машин. Через півтора тижні приїхав Володька і повідомив, що Данила схопили чекісти і кудись відвезли. І що здав чекістам Данилові Гришко Левченко.
- Так, як же так? От просто так взяли і відвезли? - добивався від Володьки Іван, - а ти що? Не міг спитати, що та за що?
- Я і спитав. Так мені так дали прикладом у морду, он два зуби вибили. Подивися.
- Так, я бачив, що дивитися?
- Дядько Ілля, поїхали до Барабінська, шукатимемо. Запитаємо в їх ЧіКе.
- Точно, Ілля, поїхали. Я там попитаю, може й знайдемо кінці, — сказав Панкрат, що сидив у Ралків у хаті. - Треба з'ясувати. Так, і цього жучари
Левченка варто за зябра взяти. То що за беззаконня? Це ми для цього царя позбавлялися. Хоч, що не кажи, а просто так людей і за самодержавства не в'язали.

     Справедливість народної влади.

 Наступного дня, Кондрат, Ілля та Іванко поїхали у волость.
 
 Кіндрат поїхав тому, що він поважав Данилу і завжди добре ставився до нього. Обидва були людьми грамотними, спокійними, врівноваженими та справедливими.
 Після приїзду до Барабінська, вони відразу попрямували у волосне управління, щоб Кіндрат міг поговорити з Начальником управління сільського господарства Ігошиним. Вони разом воювали в Ойротії і досі були друзями.
- Це що ж, Михал Михалич тут коїться, - почав Кондрат, тільки переступивши поріг Ігошинського кабінету. - Поясни, навіщо ми царя скинули?
- Так, Кіндраті, ти чого це завівся? Поясни все по порядку. Що за чоловік? Коли забрали?
- Так, два тижні тому. Є тут у вас слизький один персонаж – Гришка Левченко. Він начальником оперативної групи Сібревкому, що за гурт ми не знаємо. Так от цей Гришка, здав Данилу Ралка в ЧК. Сказав, мабуть, що той проти Радянської влади виступає.Я добре знаю Данила. Спокійний, діловий, працьовитий. У політику не лізе. Знає собі, сім'ю, роботу. Тут Гришка на нього бочку котив за Миколу Кушніра, якому башку сокирою розвалив один чоловік у нашому селі. Так ось, Данило тут ні до чого. Я ручатися за нього можу.
– Зрозуміло. Слухай, Кондрате, ручатися зараз ні за кого не варто. Часи почалися «каламутні».
- А я, незважаючи на часи, за Данила ручаюся. Нормальний він чоловік. Ти мене знаєш, я аби за кого просити не буду.




- Добре. Посидьте тут трохи, я передзвоню до ЧК. Дізнаюся там за вашого Данила.

 Ігошин вийшов з кабінету, а наші ходоки залишилися чекати на результат.
 Буквально за десять хвилин зайшов Ігошин і по обличчю його можна було зрозуміти, що новини не дуже приємні.
- Ну що я можу вам сказати. Погані новини. Розстріляли вашого Данила.
- Як розстріляли, - видихнули питання всі ходаки разом. - За що?
- Сказали, що як ворога Радянської влади. Вирок виконано два дні тому. Вже й поховали.
– Де поховали? Хто? - здійнявся Кіндрат. - Так, що у вас тут діється. Навіть царська влада не творила таких справ. Неподобство! З ким ви світле майбутнє будуватимете, з Кушнірами та Левченками? Так, мужики, пішли до ЧК, дізнаємось, де його поховали та відвеземо тіло додому, до Лахмотки. Я, Михаличу, цього так не залишу.
- Кіндрате, я розумію, що тут непорозуміння сталося, але в ЧК ви не ходите.
-  Непорозуміння? Та тут просто злочин.
- Не ходи, Кіндрате в такому настрої. Приходь завтра, я все дізнаюся і вам скажу.
- Гаразд. Прийдемо завтра. Тільки ти вже дізнайся.
Всі підвелися з дивана і пішли до дверей.
- Чоловіки, хлопці, я вам що скажу, - зупинив їх Ігошин. - Ви не майте зла на Радянську владу. Зустрічаються ще сволоти, яким усі заважають. Але ми з ними розберемося.
- А поки що з моїм братом «розібралися». Як же ви з народом - то жити збираєтесь, - сказав Ілля. - Так усіх нормальних перестріляєте. Одні Левченки й залишаться. А з них яка користь? Тільки стріляти і навчилися.
- Ти маєш рацію, як тебе звати? - Запитав Ігошин.
- Іллею.
- Так ось, Ілля. Мало залишилося тих, хто вірний Революції. Хто на війні загинув, кого колчаківці порубали, а до партії зараз багато хто примазатися хоче.
- Вигідна мабудь, партія, - відрізав Ілля.
- Комусь і вигідна. Ми геть з Кондратом багато своєї крові за цю партію пролили, але гору беруть левченки та кушніри.
- Ну, гаразд, ми підемо. А то зараз, гаряче, можемо багато наговорити, за що потім довго розплачуватися доведеться, - сказав Кондрат і з односельцями вийшов з кабінету. Чекати до завтра поїхали на Покровку до родича Шептули.

 Назавтра тим же складом поїхали до Ігошина в Управління. Там він сказав, що тіло отримати не вийде, тому що чекісти самі не знають у якому, як він висловився, похованні його упокоїли.
- Тож їдьте додому, замовте молебень за упокій, а тут більше нічого не з'ясовуйте, щоб на себе не викликати лиха. ЧК зараз лютує. Бореться з пережитками капіталізму та царизму. Можуть і вас загребти. Раджу, послухайте мене. У вас, мабуть, сім'ї вдома. Не робіть сиротами своїх дітей. Даремно, що Данилови без батька залишилися. Правди ви зараз не знайдете.
- Але я цього не залишу. Напишу самому Дзержинському, чи Леніну, якщо потрібно. Їм так легко з рук не зійде, смерть данила, - сказав Кондрат, розвернувся по-військовому і вийшов у двері.

 Пізніше, сидячи в хаті у Шептулі, він сказав:
- Не я буду, якщо Гришка заявиться до села, я його на першій осині в лісі повішу.
- Я допоможу, - похмуро додав Ілля.

 Повернувшись до Лахмотки, «ходоки» одразу заїхали у двір до родини Данила.
- Привіт, Акуліна. Неприємну новину я привіз тобі. Пробач нас, запізнилися ми всього на трохи. Якісь придурки, мало того, що ні за що Данилу вбили, так ще й поховали його невідомо де. .Ти, знаєш, Данило мені був приятелем і втрата важка і для мене. Тому кріпись. Я знаю, ти міцна жінка, тож не зламаєшся, пам'ятаючи, що потрібна дітям.
 Поки Кондрат це все казав, Ліна стояла вся бліда, але на обличчі не здригнувся жоден м'яз, тільки сльози лилися її красивим обличчям. Вона, як стояла, коли вони увійшли до хати, так і стояла, мовчки. Потім трохи оговтавшись від слів голови, запитала:
- За що, Кондратушко? Що ж він зробив вашій радянській владі? Навіть німці його не зачепили. Що це за влада така? Схопити людину ні за що, розстріляти та закопати, як собаку? Не людська це влада. І не бути їй вічною. Це я тобі точно кажу.
- Гаразд, Ліно. Час покаже. Не сильно на цю тему поширюйся. Мало нам Данила? Як діти? Ти їм поки що нічого не кажи. Згодом усе розкажеш. Коли старшого віку стануть. Гаразд, піду, мене там мої чекають. Вибач, якщо можеш, що так вийшло.
- А ти – то тут до чого? Усі і так знають, що ти нормальна людина. Авдотьє вклонився від усіх нас.
- Я обов'язково передам. А написати куди слід напишу. Нехай закличуть до відповіді винуватців.
- Це Данило не поверне, а ти тільки гірше собі зробиш. Влада злопам'ятна.
- Ну, Гришка - це ще не вся влада! - почав Понкрат.
- Нам та влада далеко, а тут Гришка-начальник, принаймні, поки що.
- Нехай він тільки поблизу з'явиться, виловлю та знищу!
- Що ти йому зробиш? Тільки собі лихо накличеш.
- Нічого, я знаю, що зроблю.
- Ну, ти вже великий, чи мені тебе вчити життя? - сказала Ліна.
- Ось ось. — І Кондрат вийшов із хати. Ліна сіла на лаву і дала волю почуттям. Сльози лилися струмком. Вона навіть у страшному сні не могла собі уявити, що Данила, її Данека може не бути з нею поруч. Війна розлучала, але то була війна. А зараз? Адже минула вже, закінчилася війна, яка принесла стільки горя та розрухи для країни. І тільки все стихло, ось, будь ласка, яке горе. Пройти всю війну, полон, і через якогось мерзотника загинути, ні за гріш. Так, що ж це, Господи, за що? Грішні ми, але не настільки ж. Пробач мені, Спасителе, горе в мене. Пішли мені втішника, і допоможи пояснити дітям, що їхні батьки нема більше.

                Роки без Данила.

 Пройшло сім років, як у Москві помер Ленін і стало лише гірше. За нього було страшно, а тепер і ще страшніше. Якийсь грузин став новим царем на Росії. Село жебрало, Кіндрата Ходишева відвезли кудись. І родина з'їхала із села. Говорили, що Авдотья з дітьми переїхала до своїх рідних, до сестри начебто в Тагучин, звідки й була родом. У сільській раді засів новий начальник. Не лютував, але й такою людиною, як Кіндрат, не був. Випивати почав, як дочка його потонула в Урюмі. Так і сидів у конторі, та попивав.
Наступного 32-го приїхали агітатори сватати до колективної громади. Наполягати не наполягали, але серйозно рекомендували. Ілля дуже застудився, ходив згорблений, кашляв. Потім кинув палити, погладшав, зібрав все своє сімейство і переїхав до Бестюби в Казахстані. Звав і Ліну, але вона відмовилася. Вирішила життя своє тут доживати. Сваталися до неї неодноразово, але вона відмовляла. Ілля питав, чому. Вона тільки відповідала, що такого, як Данило, більше немає, а іншого вона не хоче.

 Було їй лише сорок років, коли вона прийняла цю свою «обіту безшлюбності». Життя своє присвятило дітям. А діти вже були великими. Іванко жив своєю родиною. Сергій виструнчився, став справжнім парубком. Дівчата сохли по ньому, як трава восени. Він же поїхав до Здвінська на курси механіків, де і знайшов свою Аннушку, на якій незабаром і одружився. Збудували йому всією родиною хату і зажили молоді потихеньку. Арали землю, допомагаючи один одному з Іваном. Господарства мали міцні.

 Млин, який Данило з Іллею збудували, спалили п'яні мужики з комуни. Чим вона їм заважала, ніхто так і не зміг зрозуміти. Залишили б у комуні, то ні. Не своє не шкода. Іван із Сергієм і, що був тоді ще в селі, Іллею відновлювати не стали. Все одно б влада відібрала. Спочатку начальство, що приїхало, грішило на Ралков. Казали, це вони на зло зробили. Але потім один із «паліїв» проговорився. І господарів дали спокій.

 Ліна жила з Миколкою, якому хату теж поставили разом. 30-го він одружився на доньці Григорія Сагайдака із Сельнягіна. Наступного року у молодих народилася донька Улянка. Була вона дуже схожа на Данила і чимось невловимим на Ліну. Ну, і на Дусю, звісно. Навіть рухи були Дусини. Молоді батьки могли годинами з нею бавитись і не втомлюватися. Очі у неї були сіро-блакитні, як у матері. Сама вона була міцно «збита». Такий собі круглий окористий «комочок».

 Дуся була дівчиною спритною та тямущою. Їй був властивий суто український характер. Поступливий і оптимістичний. Була вона смішною та доброю, вся в батька. Григорій завжди знаходив хороші якості у всьому світі. Був рукост до робот. У Сельнягіному багато хат було його рук справи. Та й майстра по дереву такого не було ніде в окрузі. Сім'я була не бідною, як і у Ралків. Ліна пам'ятала про Данилове «скарб», але все-таки не стала його виривати весь, а діставала звідти потроху, за потребою.

 Одна така необхідність виникла, коли Миколка захотів займатися пошиттям взуття та кожушок. Здатність цю щепив ще Данило, коли був живий. Тому й зайнявся цим ремеслом Нікола. Він шив, на замовлення, чоботи, черевики, шапки зі звіриного хутра та кожушки. І, коли почали зазивати до колгоспу, він сказав, що буде поки що одноосібником. Земля в них залишалася аж до війни. І вони працювали влітку на ріллі, а взимку вдома у кушнірській справі. А влітку продавали зроблене на базарі в Купині, де зупинялися у знайомих Давида.
Листи від Давида спочатку надходили часто, а потім перестали. Влада боялася шпигунства. Та й Ралки побоювалися нових віянь із Москви, де міцно засів Сталін. Подейкували, та й у газетах писали, що НКВС ловить «шпигунів» тисячами.

  У селі Данило поминали з добром. Він за весь час проживання у Лахмотці, нікому нічого поганого не зробив, тільки гарне. Та й вся родина Ралків з усіма жила по-доброму. А весь край був, як одна велика родина.

 Клавдія Кушнир вийшла заміж за Сторожука з Кукуя, який тепер називали Михайлівкою. Діти її пороз'їхалися по країні, тільки донька Нінка, вийшла заміж за Гайворонського Мишка з Сельнягіна.

 Гришку Левченка застрелив якийсь мужик із Таскаева, за те, що він поліз до його жінки з любов'ю. Ну, той і приголубив Гришку з обрізу замість жінки.
 Після виявилося, що під час Громадянської вони з Кушніром займалися розбоєм і мародерством. Гвалтували дівчат і баб. Але "нагорода" за подвиги знайшла "героя" в іншому місці.
Ілля все шкодував, що не зустрів Гришку раніше.

                P.S., або епілог.

 Ось, мабуть і все, що я хотів розповісти про те, як мої пращури, залишивши рідний кров, поїхали в тмутаракань, звану Сибіром, у пошуках кращої долі. І як жменька мерзотників зламала їхню долю, зробивши кривавий переворот у Пітері.

 Може хтось із читачів дорікне мені в тому, що я не написав романтичнішу або авантюрнішу версію, але я цього не зробив свідомо.

 Мало того, що інформації в мене було мало і мені довелося щось додумувати-вигадувати, спираючись на ті мізерні відомості, так і мої герої були простими людьми без авантюрних нахилів. Якби вони були такими, то Данило, залишивши сім'ю в Україні, подався на золоті копальні або в більш екзотичні місцевості.

 Він же був простим землеробом, як батько його, як його дід і як усі його предки. Ми ж звикли до розповідей про землепрохідців із моторошними вбивствами заради наживи, з погонями та перестрілками. Цього зовсім не хотілося моєму прадіду. Він хотів мирно жити, нікому не заважаючи, обробляти землю та жити її дарами. Він  не був боягузом, а й не був «героєм» у загальному уявленні людей.

 Чомусь для людей героями завжди є люди, які живуть «проти течії». А ті люди, які намагаються жити за законом, вважаються обивателями та сірістю. Адже, якщо д'Артаньян, який приїхав з провінції і в перший же день отримав три виклики на дуель, через дрібниці, є безперечним героєм і авторитетом, проте герцог (кардинал) Решильє, який випустив едикт про заборону дуелей,які винищували цвіт французької нації - змовник і негідник. Цікавий підхід! Людина, яка хоче зупинити лавину вбивств — негідник, а гульвіса і різака-герой. Ось і вся людська психологія очевидна.

 Данило не був ні мушкетером, ні героєм громадянської війни. Він був простою людиною. Селянином. Орачом. Так, якщо того потрібно, він вставав на бік слабких і готовий був ризикувати своїм життям, але не безрозсудно. За людину, а не за «ідею».

 Аж надто багато за всю історію людства було принесено жертв на вівтар Ідеї. Навіть Ісусову Істину перетворили на знаряддя Ідеї. Важливо було не те, що Ісус прийшов примирити людей із Богом. Важливо було, що можна було цією Ідеєю прикрити корисливі цілі, які говоряться від імені Сина Божого.
А людей, які сповідують Любов, заповідану Христом, можна вбивати, страчувати вогнем і просто знищувати, як єретиків, які не бажають слідувати за вбивцями в сутанах чи рясах.

 Так ось. Варто згадати про тих з ким життя звело мого прадіда, хто був йому дорогий і хто зіграв свою роль у його долі. І як же потім, після його невчасної загибелі, жила його родина та сім'ї його рідних.

 Почнемо з Оксани. Вона, як і передбачала і сподівалася, з легкої руки Великої княжни Ольги, опинилася у Парижі у складі Співочої капели. Там вона отримала звістку про Лютневу революцію. І так, як весь фарватер Балтійського моря був охоплений військовими діями, то й капела залишилася там, згідно з ангажиментом до Нового 1918 року. Трупа капели роз'їжджала містами і селами Франції, аж до того моменту, як прийшла звістка про Жовтневий переворот. Посол Росії у Франції порадив утриматися від повернення в охоплену заколотом Імперію.
 
 Так, як Оксані пропонували контракт відразу два театри, у Парижі та Ліоні, то з її творчою перспективою все було гаразд. Вона роздумувала до тих пір, як не прийшли звістки про беззаконня, що твориться в Росії. Після погодилася і продовжувала співати у Гранд Опері в Парижі. Після п'ятнадцяти років служби в цьому театрі, вже десять років одружена з Етелем де Овре, баронетом з Лангедока, вона переїхала з чоловіком до Ніцци, де і співала в міському оперному театрі - L'opera de Nice. Подружжя спокійно постаріло і померло майже одночасно. Їхні діти: хтось залишився у Франції, хтось виїхав з країни.

 Нащадки Оксани мешкають у багатьох країнах світу: в Мексиці, Голландії і навіть в Австралії. Оксана останніми роками часто згадувала Україну, але з'їздити туди не змогла через те, що в країні панував соціалізм, і процвітало полювання на шпигунів.

 Ілля прожив майже сто років. Мав багато дітей та онуків. Оксана його дожила до сімдесяти років. У Лахмотку вони заїжджали кілька разів, та ось засмоктала їх поступово повсякденність, не до поїздок було. На війні 41-45 років загинуло двоє його синів і дочка, яка пішла на фронт добровільно. Один із його онуків став відомим піаністом і проживав у Ленінграді.
 
 У Лахмотці всі обросли сім'ями та дітьми. У Миколи, сина Данила народилося ще двоє синів, поряд з Улянкою. Назвали їх Володя та Мишко. Один був музичним у тітку Оксану, а другий тягнувся до техніки і допомагав охоче по господарству.

 У Іванка та Сергія теж народилися діти. Всі росли на свіжому повітрі і були міцні та тямущі.

 Коли розпочалася війна всіх чоловіків забрали на фронт. І, неодруженого поки що, Пилипа теж, не відразу, але забрали. Всі повернулися, тільки Пилипу не судилося зійти на рідний поріг.
 
 Миколай прийшов весь поранений. На милицях. Так він і проходив на них до кінця свого життя. З задишкою, астмою та зламаним. «Гуманна і справедлива» радянська влада розраховувалася з ним за втрачене в Польських болотах здоров'я, то убогою мотоколяскою Серпухівського мотоциклетного заводу, то бляшанками - медалями до кожного свята, то путівками в дешеві санаторії, куди ніхто з партійної номенклатури їхати не хотів. дотягнув своє поранені тіло та душу до 81-го року і помер.

 Переженилися його діти та народили онуків, які за своєю дитячою безтурботністю не додумалися розпитати його про те, як і чому вони, його діти народилися не в Україні, а в Сибіру. І чому їхній прадід не дожив і до п'ятдесяти років.

 Від Миколи Соболевського надійшов лише один лист, у серпні 21-го, який він відправив зі Швецарії. Він з останнім судном відплив з Криму. До цього він воював у штабі Денікіна.

  Давид писав, що вдало влаштувався. Повидав усіх доньок заміж. І сини теж прилаштувалися непогано.

                ****    
 
   О, дитяча безтурботність, яка ж ти недолуґа!?

 Чому дитяча допитливість завжди спрямована не туди? Адже бували й у моїй історії випадки, коли допитливість приводила мене аж до сусіднього села, де мені хотілося знайти свого родича, який дуже сподобався. І це десь у п'ять років. А в юності не вистачило цікавості розпитати свого діда про минуле життя. Адже поруч із ним проведено було стільки часу.

 Ну, а тепер, коли на мене зійшло натхнення описати історію переселення моїх пращурів у сибірські дали, чи можу я виставляти претензії сучасної молоді в тому, що зайшовши у вікіпедію та Google, я не знайшов про минуле Лахмоткіна (Нижній-Урюм) жодної історії . І взагалі ніде нічого. Ось так і живемо. Не пам'ятаємо те, що було перед нашим життям. А й нас забудуть.

 Нині в Росії піднялася хвиля «пам'яті» під назвою «дедивоювали». Дуже багато уваги приділяється подвигу воїнів у Вітчизняній війні. І так це все награно, фальшиво і химерно, що сам цей подвиг замилюється до «нічого». І лицемірство невілює дії наших близьких, чи загиблих, чи постраждалих у цій трагедії. Діти під виглядом патріотичного виховання одягаються у військовий одяг, але більше нагадують гітлерюгенд, ніж нащадків воїнів, які поклали свої життя чи здоров'я на тій проклятій війні, яку деякі пропонують повторити.
 Що? Війну? Яку Гітлер розв'язав з допомогою Радяньского Союзу? Нісенітниця якась! Ось таку історію зберігають із задоволенням та великим бажанням. А історію засновання села, історію людей, які мешкали в цьому селі? Вони що нікому не цікаві. Якщо за Сталіна та Партію загинув, то треба пам'ятати. А якщо помер від рук негідників, які діяли від імені Партії та сталіних, то це не цікаво.

 Друзі мої та родичі, якщо вам довелося прочитати мої нотатки, пам'ятайте про тих, хто дав нам життя, хто недосипав ночей, не покладав рук, намагаючись, щоб наше життя було ситим і гідним. Тих, хто заклав у нас основи християнської моралі серед поголовного безбожжя. Хто навчав нас законам Життя і Любові, тоді, коли мільйонами знищувалися безневинні люди, виною яких було лише те, що не хотіли вони приймати людоїдські істини та закони. Пам'ятайте про них і не забувайте, бо і вас забудуть вже за вашого життя.

 Наші предки, прості селяни мали всі ті таланти, які їм передали їхні предки. Ці таланти вбиралися в нас із молоком матері. А мати ця генетично залишалася дочкою вільного духом народу, який жив на найпрекраснішій землі, яку розрізали навпіл Дніпровські води. Тут зародилися ті пісні, які співали наші діди та батьки. І мова солов'їна звучала серед нас, нехай на чужині, але аж до 60-х років минулого сторіччя.

 Пам'ятаєте, славні козацькі сини, якого ви роду.
А тому роду немає переводу.


           P.S.2. Наша перемога
  (Післямова до  епілогу(запозичано
       у Александра ТВЕРСКОҐО).


 До твого діда прийшли на світанку до його сільського будинку. Дружина та діти ще спали. На нього наставили ґвинтівки та забрали увесь хліб, паспорт, заощадження та відвели худобу. Коли сім'я прокинулася, то застала твого діда в сараї з мотузкою в руці, де він перевіряв міцність поперечини. Мотузку спалили того ж дня.

 За кілька років до твого діда вночі постукали у двері. Вже ніхто не спав. Йому сказали збиратися твоя бабуся впала в передпокої на підлогу і вчепилася у розпачі в ногу свого чоловіка. Її вдарили прикладом по голові. Кров цівкою побігла по скроні і потекла в темряву відчинених дверей. «Підлога нерівна у нас» — останнє, що подумала твоя бабуся перед тим, як знепритомніти. Діти все бачили. Здається, вони плакали. Твого діда відвезли на Колиму. 10 років без права листування.
 Твого діда вивів із короткого забуття різкий удар у печінку. Живий труп його важко піднявся з крижаної баракової землі. Його вивели на подвір'я і вибили йому кілька зубів — повільно прокидався. Потім його дистрофічне тіло занурили у вагон, набитий такими ж людськими відлуннями, як він, і відвезли на фронт. Твій дід нічого не відчував, окрім голоду. Йому хотілося їсти та померти. Вмерти він не міг. У голові його промайнув той ранок у селі, хлів, мотузка. «Навіщо вони так рано прийшли, ще б хвилин 5 і все було б закінчено» - тупо, без емоцій у голові виникла бліда думка.

Першого ж дня твого діда кинули в атаку. Під кулі, під танки. Ззаду стояли ті самі, вони цілилися в спину на той випадок, коли твій дід  захоче тікати. Він побіг. Дивом (навіщось) твій дід вижив. Кулі потрапили йому в пах, у ногу і одна розірвала йому вухо. Він опинився у шпиталі

 Війна закінчилась. Твій дід тяжким інвалідом повернувся додому. Але рідні мури зустріли його глухою тишею. Не було кому лежати в коридорі, і не було кому його оплакувати. Діти згинули на фронті. Дружина безвісти зникла у таборах. Твій дід потім дізнався, що її забрали за тиждень після арешту. Забрали, як дружину ворога народу, дружину зрадника батьківщини. Так, сусід твого діда дуже любив епістолярний жанр, а завжди здавався такою пристойною людиною. Але це вже було байдуже.
 Твій дід не зміг знайти роботу — він був нікому не потрібен, усередині його була випалена пустка. Він не знав, що робити далі, куди жити. Твоєму дідові сказали залишити Москву протягом трьох днів і ніколи не повертатись. Він поїхав.

 Потім він помер, ти його не застав. Помер десь на самоті, чи то під Рязанню, чи ще десь. Поховали його швидко та непомітно. До речі, останніми роками він дуже багато пив. Іноді плакав. Ночами прокидався і хрипів, задихався і падав із ліжка. Ніхто не знає, що він відчував у ті хвилини. Та й ти про це ніколи не подумаєш.

 Минуло 77 років. Ти наклеїв на свою кредитну німецьку іномарку "можемо повторити". На аватарку в мережах ти поставив букву “Z”. Ти радієш від нової війни, ти строчиш доноси на націонал-зрадників. За місяць ти там щось зібрався святкувати. Ти любиш парад – тобі дуже подобаються танки. На трибуні ти, можливо, помітиш ветерана, який цілив твого діда в спину.

 А може того, хто колись ударив твою бабусю прикладом просто у скроню. А може, це будуть не вони — у будь-якому випадку ти не замислюєшся. З ранку ти нарядиш своїх дітей у військову форму, роздаси їм іграшкові автомати. На камеру вони прочитають вірш про героїчні подвиги тієї війни. Ти радий, підбадьорений, у тебе піднесений настрій, і ти навіть знайшов єдину фотографію свого діда, щоб гордо піти з нею марширувати Москвою, напнувши собі на голову пілотку з червоною зіркою. «Наша Перемога» — з гордістю думатимеш ти.
Увечері ти нап'єшся з друзями. Спустившись на подвір'я, риватимеш «Ура» салюту, що вибухає, а потім заплітається мовою розповідати товаришам по чарці, що твій дід воював, що тоді фашистську гадину задавили, в зараз тим більше, тоді дійшли до Берліна, а зараз дійдемо Києва. Кричатимеш, 


 так і не здогадавшись, що фашизм справді тут так нікуди й не пройшов.

 Вранці ти похмелишся і задля чогось заживеш далі.






Сива Нива

1.ВСТУП
2.СТЕП ПОЛТАВСЬКИЙ
3.ВІКТОР
4.ДИКАНЬКА
5.УЧИЛИЩЕ
6.ОКСАНА
7.СІМЕЙНА РАДА
8.НА ВІЛЬНІ ЗЕМЛІ
9.НА ЗУСТРІЧ НОВОГО ЖИТТЯ
10. УКРАЇНА.
11.НОВО-МИКОЛАЇВСЬК
12.БАРАБА,ТИ БАРАБА(ліричний відступ)
13. УРЮМ-МОРЕ.
14.Лахмотка
 15. ПЕРША ЗИМА
16.ЛІСОВИЙ РАЙ
17. Несподіваний гість
18.РОКОВИЙ ЛИСТ
19.РОКОВИЙ ЛИСТ.ПРОДОВЖЕННЯ
20.ХРИСТІЙСТВО-ЦЕ ПРОЩЕННЯ І КОХАННЯ
21. ВІЙНА
22.ВІЙСЬКОВІ БУДНІ
23.КАМЕНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ
24.БА,ЯКА ЗУСТРІЧ!
25. ДОРОГА ДОДОМУ
26. САНКТ-ПЕТЕРБУРГ
27. НОВА ВЛАДА
28. ІНЦИДЕНТ МІСЦЕВОГО МАСШТАБУ
29.БІЛО-ЧЕСЬКИЙ ЗАРУБ
30.СИБИР У 18-19-Х РОКАХ (Історична довідка, відступаючи назад)
31.СМЕРТЬ «НОВОХУДАНОСОРА»
32.ПАНКРАТ ХОДИШІВ
33.СПРАВЕДЛИВІСТЬ «НАРОДНОЇ ВЛАДИ»
34.РОКИ БЕЗ ДАНИЛИ
35.Р.S.,або ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

36.Олександр ТВЕРСЬКИЙ.НАША ПЕРЕМОГА.
(Післямова до епілогу)