Справдешнiй свiт

         Тіммі змалечку бачив людей такими, якими вони є насправді. Це було його вродженим вмінням – як музичний слух, чи хист до малювання. Аби краще зрозуміти світобачення Тіммі, варто згадати кімнату кривих дзеркал на будь-якому пересувному ярмарку чи приморському парку атракціонів. Пам’ятаєте, як тіла звичайнісіньких на перший погляд відвідувачів починають химерувати? Видовжуються, або навпаки – стискаються. Сплющуються макітри та викривляються ноги. Так от, наш герой бачив людей саме такими. Але якщо криві дзеркала знущаються над усіма однаково, то у видіннях Тіммі була незворотна закономірність: люди ввижалися йому диспропорційними в залежності від їхніх домінуючих вад. Заздрісників він бачив зеленими хижаками із видовженими обличчями та гострими іклами; пліткарів – із довжелезними вогкими язиками, котрі буквально волочилися по землі; хтивих еротоманів – зі слинявими вустами, котрі ті постійно огидно облизували, витріщаючись навсібіч у пошуках об’єкту пристрасті; занадто прискіпливі до чужого життя особи видавалися опецькуватими коротунами з довжелезними – наче в жирафи – шиями.  І так з усіма.
     Можна було б спробувати списати цей сумнівний талант на буйну уяву нашого героя, але він жодного разу не помилився: у випадку знайомства оточуючі невідмінно виявлялися такими, якими він їх бачив.
     Тіммі любив своїх батьків, та й вони не здатні були похизуватися «рівністю». Мати була жінкою егоїстичною, тож у очах сина виглядала роздутою бульбашкою, що пихато плавала квартирою. Батько страждав від непомірної пристрасті до оковитої, що візуально висушувала його, перетворюючи на синій скелет з неоковирно відвислою щелепою.
    За свої вісімдесят сім років життя Тіммі не зустрів жодної пропорційної людини. Звідки він знав, що «пропорційні» люди існують? У кіно актори виглядали неперевершено. А ще на фото. Напевне, це тому, що фотографуючись усі ми щосили намагаємося здаватися кращими, ніж є насправді – граємо ролі, вдаємо кращу версію нас.
      А ще Тіммі бачив себе справжнім. Напевне, через те, що ми майже ніколи не помічаємо власних вад. Коли хлопчиком, а пізніше й чоловіком, він дивився на себе в люстерце, то звідтіля на нього споглядала начебто й нормальна людина, але з такими стражденними, вицвілими очима, що ставало лячно. Очевидячки, це лякало не тільки володаря страшного «дару», а й інших. Бо Тіммі сторонилися, а він і радий був якомога менше спілкуватися з почварами. І так усе життя.
      Того серпневого ранку, про який піде мова, старенький Тіммі (дивакуватий старигань Тім – як позаочі називали його сусіди) вийшов з квартири, закрив її на ключ, і звично подався снідати у кав’ярню за рогом. Офіціантка прийняла повсякденне вранішнє замовлення нашого героя – яєчню з беконом, каву та кекс. Працівниця щосили натужно посміхалася, виконуючи інструктаж начальства, але дідусь бачив її злою, ображеною на ввесь світ змієподібною істотою з роздвоєним язиком:
- Ш-ш-ш-швидко приготуємо замовлення, - прошипіла «гадючка», й вирушила до кухні.
      Цієї миті у заклад зайшла дівчина, і вона … Тіммі навіть швидко закліпав важкими повіками, вважаючи, що йому привиділося … вона була вродливою. Вперше перед ним наяву, а не на екрані чи на фото, стояла красуня. Дівчина неквапливо підійшла до столика нашого героя, і сіла навпроти дідуся, котрий тепер не відривав від неї погляду, боячись сполохати казкове марево.
- Хто ти? – нарешті спромігся запитати Тіммі.
- Усе життя тебе оточували потвори та почвари, фальшиві, наче копійчаний «Rolex», що намагається продати мутний тип у підземному переході. А я справжня. Можливо, я – єдине справжнє, що є у цьому світі цілковитих ілюзій. Тож сам здогадайся, хто я.   
      Тіммі приязно посміхнувся вродливій дівчині. Він здогадався.   
 

 Источник: https: / /poembook.ru/poem/3294421-spravdeshn-sv-