В пошуках дивчини

Мені було тоді 19, коли я відкрив журнал Пентхаус. Я приніс його додому потайки, щоб ніхто з домашніх не бачив. А коли настала пора спати, відкрив його та побачив багато інформації про коштовні сигари та елітний алкоголь.
Але справжньою прикрасою журналу була фотографія дівчини, на ім'я Бетсі на розвороті. Вона була чарівна без одягу, на мене дивилася царівна з оповідань, її погляд був звабливим та притягував мою увагу. Мені подобалося розглядати абриси її юного тіла та насолоджуватися відчуттям приналежності її зображення тільки мені.
Коли мати знайшла журнал під моєю подушкою, вона вчинила справжній скандал. Довго казала про мораль і те, що такі хлопці як я не мають дивитися на дівоче оголене тіло, бо це погана ознака. Скінчилося все тим, що мати розірвала журнал на шмаття та викинула його на смітник.
Щоправда від того в мене не виникло бажання більше ніколи не дивитися фото оголених молодиць, тому я регулярно купляв журнал, особливо коли став заробляти гроші та жити окремо від батьків. Звісно в мене були жінки та регулярний секс, але бажання дивитися на розпусних дівчат, які в гарному одязі демонстрували красу власного тіла.
Пройшло кілька років, але я не втратив звички після отримання зарплати прямувати до газетного ларька, щоб купити черговий журнал Пентхаус. В мене тоді вже була постійна жінка, з якою ми ділили квартиру та ліжко, яке було в ній.
Але коли я купив журнал, то знову знайшов фото Бетсі. Щоправда її тоді вже "звали" Ліндсі, але мене це не бентежило, я спокійно дивився на фото коли в глибині мого тіла вже кипів справжній ураган. Після цього перегляду я зачинився у ванній кімнаті та відчайдушно дрочив на фото, мені здається це було кілька разів.
Йшов час, я працював арт-директором в одному рекламному агентстві. В мої обов'язки входило казати як робити справу піарникам, але здебільшого робити розумний вигляд, коли мій начальник розповідав про рекламні кампанії. Щоправда, іноді я справді знав як зробити власну справу якісніше та продуктивніше.
Аж раптом в нашої організації виникла потреба знайти нове обличчя для реклами і я вже заздалегідь знав кого запропоную. Згодом, я почав шукати дівчину з Пентхаусу. Дзвонив у відділ реклами цього журналу, знайшов двох фотографів, які робили з нею фотосесію. Але знайти її контактний телефон не вдавалося. "Вона приходила сама, - відповів на моє питання про Бетсі-Ліндсі один з фотографів. - Тому в нас немає її контактів".
Він розповів, що вона приходила на зйомку у гарній білизні, добре трималася під час роботи, а потім якось зневажливо починала збиратися. Ми їй кажемо "а гроші за фото?", а вона мовляв "перешліть по пошті". Отже, мала незалежний характер, не намагалася, як інші дівчата, сподобатися. 
Раптом в мене виникла, як на мене, гарна ідея і я дав об'яву про те, що шукаємо незвичні обличчя для проведення рекламної кампанії. Цікавим в цій історії було те, що згодом вона зателефонувала в редакцію, а за декілька днів в нас була чудова фотосесія. Причому, що цікаво, я навіть не намагався до неї підкотити.
Знімки вийшли гарні, рекламна компанія навіть отримала якійсь там приз за вдало підібрані ракурси. Але ж ми чудово розуміли, що головною в цій кампанії була модель, яка справила враження на глядачів.
За кілька років мені спало на думку, що я повівся з нею неправильно. Треба було хоча б взяти в неї телефон, але шукати її ще раз в мене просто бракувало сил, адже було багато іншої роботи. Але той пронизливий щем нездійсненого бажання ще довго не залишав мене. Отака була в моєму житті історія.