У глиб століть (Замість прологу)
У свій час в СРСР слова "детектив", "фентезі" та "Священне Писання" були лайливими та забороненими. Вони ніяк не вписувалися в рамки марксистсько-ленінського вчення і тому не могли існувати в "умовах будівництва соціалістичного суспільства". Мені, з якоїсь причини, пригадується фраза героя Гайдая — Шпака: "Ці слова лайливі, і тому прошу їх до мене не застосовувати!". Так само було й із згаданими раніше мною словами. Було ще багато "лайливих" понять, але ми про них не будемо згадувати.
Потім настали часи "вседозволеності". Почали друкувати все підряд. Видавати книги від кулінарних тем до чорної та білої магії. Усілякі енциклопедії, посібники з…, довідники, спогади білих і чорних офіцерів білої та червоної армій, еротичні та любовні опуси, жіночі та чоловічі романи для дозвілля. Короче кажучи, стало можливо все.
Почали перекладати романи всесвітньо відомих (крім Союзу та Північної Кореї) письменників-фантастів і детективи крутих закордонних авторів. На прилавках з’явилися книги Толкіна, Гаррісона, Мері Стюарт, Азімова та багатьох інших авторів. Фентезі-бойовики, фентезі з елементами магії та історії, скай-фікшн і багато інших літературних форм цього жанру. Але книги такого типу, як християнське фентезі, мені не траплялися.
У свій час мені, що прочитав, як мінімум, районну (міську) бібліотеку, який почав читати і Євангеліє, і Біблію, але так і нічого не зрозумів, почала проповідувати жінка-баптистка. Я, який вважав себе людиною обізнаною, відчув у цей момент себе зовсім обмеженим. Не знати книгу, на основі якої написано так багато творів мистецтва, створено скульптур, музики та картин, просто неприпустимо.
І от зараз я хочу запропонувати тобі, читачу, трохи заглибитися в століття і спробувати уявити, як могла б повернутися наша Історія, якби вчення Христа не було спотворене. Не було б реформатських війн, не було б хрестових походів, не було б Інквізиції та спалених срубів із староверами на Русі.
Однак хочу попросити тебе, шановний читачу, не надто прискіпливо ставитися до можливих "шорсткостей" і неточностей у моїй першій пробі пера. Це мій перший досвід у великій формі. До того ж це белетристика, а не науковий труд, та й лише плід моєї невгамовної фантазії.
Запрошую в подорож століттями. Туристичне спорядження брати не потрібно. Лише книгу, допитливий розум і палаючу уяву.
Суворов
Месидж із минулого
Цього року осінь настала раптово. На зміну проливним дощам прийшла пора, яку в народі чомусь називають "бабиним літом". По небу пливуть зграї пер’істих хмар, схожих на ключі журавлів, що прямують на південь, і водночас нагадують "пір’я з порваної бабусиної перини".
З дерев,плавно кружляючи у повільному вальсі, опадають останні листки, пофарбовані в дивовижні кольори. Вітер несе їх хвилями по алеях парків. Цілі ріки цієї, так передчасно померлої, краси.
З динаміків лунає бадьора мелодія старого доброго хіта Чака Беррі "Johnny B. Goode". Як би не переконували мене друзі, що "це відстій, ніхто таку музику вже не слухає, що на зміну прийшла більш сучасна продукція з новим звучанням", я залишаюся шанувальником старого доброго рок-н-ролу. Я люблю слухати музику моїх батьків. У ній є заряд життєлюбства, відкритості почуттів і сили духу. Вона створює настрій, що дозволяє по-справжньому розслабитися і вірити, що завтрашній день буде кращим за сьогоднішній.
І ось, слухаючи іншу мелодію в такому ж життєствердному дусі, я під’їжджаю до будівлі Національної бібліотеки у самому центрі Вашингтона, де мені пощастило працювати куратором і перекладачем у відділі стародавніх рукописів. Моєю обов’язком було читати, перекладати і зберігати у цифровому форматі рукописи та тексти, знайдені під час розкопок і досліджень стародавніх сховищ.
Мені завжди подобалося завдяки старовинним артефактам поринати у глиб минулих століть. Для цього я спеціально закінчив курс археології та старих рукописів в Ітонському університеті. Довелося вивчити кілька сучасних і десяток давніх мов. У список увійшли іспанська, німецька, грецька, арабська, латинь, слов’янські, японська, китайська, хінді, юдейська та безліч ближньосхідних діалектів. І ще велика кількість мов, що до того часу вже вийшли з ужитку. Все це допомагало мені, людині, що читала масу сучасних літературних творів, легко орієнтуватися в літературі давнини. Я вільно читаю як кельтські руни, так і месопотамську клинопис. Сам не можу зрозуміти, чому мені дана така пам’ять, але вона мене ніколи не підводила.
Музика підбадьорювала своєю життєрадісністю, коли я під’їхав до бібліотеки, припаркувався та почав підніматися сходами до центрального входу.
– Добрий день, містер Суворофф. Радий бачити вас у повному здоров’ї. Як проходить ваша відпустка?
– Дякую, пане Катревич, – відповів я, роблячи наголос на слові "пан", – на жаль, вона, як я вважаю, вже закінчилася.
– Так-так, вас уже питав ваш шеф, містер Мак-Кінлі. Вас чекають у залі засідань, – сказав Катревич з розуміючим поглядом.
Він родом з Польщі і проявляв явну симпатію до мене, бо щиро вважав, що слов’яни всього світу повинні бути солідарними у цьому жахливому капіталістичному світі.
– Дякую, Збігнєв. Я вже йду. Ще раз дякую за довідку.
– Завжди радий! – мов старенький піонер, занесений вітрами перебудови у ворожий табір, повний пасток для профанів, які не здатні створити свій бізнес на батьківщині, відрапортував Катревич.
Мені ж, народженому у Штатах нащадку російських емігрантів першої хвилі, які втекли від червоного терору з Росії, цей світ не здавався таким ворожим і чужим.
Будучи в Росії у справах, я не відчув того трепету, який був властивий моїм родичам старшого покоління, що перейняли ностальгійну любов до втраченої Батьківщини від своїх батьків.
Я продукт американського мислення, відчуваю і думаю по-американськи. Мене вразив розбрід у душах і умах російського суспільства. Бідність малозабезпечених і якесь рабське поклоніння багатим і владарям. Сліпе обожнювання президента, дрібного шахрая, що захопив владу з рук горілчаного п’яниці, колишнього посміховиська для всього світу.
Жахливо було бачити молодих дівчат, порівнянних красою з грецькими богинями, що стояли вздовж вулиць, готові надавати будь-які інтимні послуги за копійки. Голлівуд зі своїми худорлявими подобами жінок, створюючи клонів-анорексичок на користь продюсерів і гомосексуалістів, нетерпимих до жіночої конкуренції, виробляє і возвеличує жінок-мутанток, більше схожих на голодуючих підлітків, навіть уявити собі не міг, що такі красуні можуть існувати в Богом забутій Росії.
Старі ж росіяни, ці "пережитки" соцреалізму, пам’ятаючи "стабільні" роки застою, були впевнені, що їх продали проклятим імперіалістам, звірячий погляд яких постійно висміював щілини в "залізній завісі", щоб зруйнувати дітище геніїв марксизму-ленінізму.
Враження від поїздки на "історичну батьківщину" було зовсім не схожим на те, про що розповідала моя бабуся — княгиня Волконська, тітка якої поїхала за чоловіком на каторгу в Сибір.
– А, ось і ви, як завжди пунктуальний і свіжо виголений нащадок княгині Волконської, перед якою я завжди схилявся, – завів шеф, щойно я переступив поріг зали засідань.
Він любив це приміщення, бо йому постійно бракувало повітря у його, хоч і великому та світлому, але все ж таки тісному кабінеті.
– Добрий день, містер Мак-Кінлі. Як поживає ваша дорога дружина? Пройшла її застуда? – скоріше з ввічливості, ніж з цікавості до здоров’я місіс Мак-Кінлі, спитав я.
– Так, вже поправилася. Я відправив її до Лос-Анджелеса. Нехай трохи погріється в останніх променях нашого ласкавого світила.
– Ви викликали мене з відпустки, щось серйозне трапилось? Я знаю, як ви трепетно ставитеся до відпочинку своїх співробітників.
– Бо втомлений працівник, можна сказати, зношений, поганий працівник. Він малорухливий і безініціативний. Мені подобається працювати з людьми, повними енергії. А щодо вашої відпустки, то вона не переривається, а лише переноситься в теплі краї. Як щодо її продовження в Іспанії, у центральній її частині? – хитро посміхаючись і лукаво заглядаючи мені в очі, запитав шеф.
– Ви ж знаєте, містер Мак-Кінлі, що я обожнюю Іспанію, але якось все ніяк не виходить туди поїхати, – зітхнув я, але відразу моя посмішка стала ширшою Гудзонської протоки.
– Ну ось, тепер вам усміхнулася удача, – лукаво посміхнувся Мак-Кінлі. – Хоча ви, Миколо Даниловичу, і так, можна сказати, улюбленець долі.
– За цим стоїть титанічна праця, – пожартував я. – Працюю, так би мовити, "не за страх, а за совість", як кажуть мої "одноплемінники".
– За це ваше почуття гумору і вашу працездатність я вас і ціную, – розпливався в усмішці шеф. – Отже, до справи. В одному з замків на південному заході Іспанії робітники, розбираючи стіну під час реставрації, знайшли скриню з рукописами та листом, написаним давньогрецькою мовою. Ніхто, хто розбирався б у стародавніх рукописах, на щастя, не виявився на місці. Добре, що поруч був наш колега з Римського університету. Він і повідомив нам про знахідку. Вам доведеться вилетіти в Іспанію для розшифровки текстів, бо там немає досвідчених фахівців. Ідеально було б, якби ці тексти потрапили до нас для вивчення. Але це вже справа Міністерства закордонних справ. Думаю, там усе вирішать найкращим чином.
– Мені дуже приємно, що саме мене обрали як досвідченого спеціаліста, для мене це дуже цінно, – сказав я.
– Не слід бути занадто скромним, ми з вами знаємо, що ви один з кращих перекладачів з давньогрецької, а також з багатьох інших мов. Шкода, що ви не перекладаєте художні твори і не публікуєтеся. Моя дружина зачитується вашими звітами. Вона каже, що у вас геніальний стиль.
– Ну, жінки завжди все перебільшують. Звичайний стиль. Нічого особливого, – прошепотів я, зовсім без тіні кокетства.
– І мені шкода теж. Ну, добре, до справи! В Іспанії вас зустріне Б’янотті. Думаю, для вас, що працювали з ним у Сирії, це буде приємна зустріч.
– Нікколо мені друг. Нас у Сирії називали "Нікколо у квадраті". То чи Ніколи розуміють одне одного з півслова через збіг у гороскопах, то чи наші біополі співпадають? Не можу визначитися.
– Гороскопи – це дурниця для домогосподарок. А ось біоенергетика – так. Моя дружина просто фанатка цього і нумерології, – заговорив шеф, випучивши і без того випуклі очі. У цей момент він нагадував акваріумну золоту рибку. Це йому дісталося від його шотландських предків і бабусі-єврейки. Він типовий шотландець з "вогняно-русявим" волоссям, густими бакенбардами і кривими зубами, ще й нагадував морського окуня. До повного комплекту йому бракувало лише шотландського кілта з гаманцем і берета з помпоном.
Взагалі він був чудовою людиною, відмінним співрозмовником і знавцем кельтських рун. Його дружина – миловидна "старенька" років шістдесяти, у мені душі не чаювала. Так сталося, що дітей у них не було. І вона свою невитрачену ніжність "ніагарським водоспадом" лила на мене, що втратив батьків дуже рано. Вона в’язала мені рукавички з овечої шерсті, шарфи та шапки для лижних прогулянок, до яких мене привчив батько, справжній росіянин душею і істинний американець у житті.
Місіс Маккінлі могла годинами читати мої доповіді-звіти про відрядження, про нові знахідки. І ласкаво називала мене, "зі сльозою в очах", "Dear Nikolla".
Мені була приємна її турбота, бо я рано залишився без бабусі, а пізніше без матері, яка померла від пневмонії, що буквально "з'їла" її за тиждень.
На російському цвинтарі Нью-Йорка під час похорон зібралося велике число людей, адже крім друзів, прийшли також ті, кому мати допомогла адаптуватися до "західного життя". Це були ті, що приїхали з-за "залізної завіси", покинувши Батьківщину в пошуках кращого життя, або ті, хто хотів втекти від гніту "найгуманнішої у світі влади". В основному це були люди слов’янської раси, адже слов’яни не мають звички взаємопомочі в біді. Якщо азіати, кавказці, євреї чи молдовани потрапляючи у "чужий світ" допомагають один одному, то наші замкнуті у колі своєї родини, а інші їх не цікавлять.
Хоча існують російські, українські та білоруські товариства, це більше схоже на номінальні організації, метою яких є отримання коштів від американського уряду для підтримки кумів, братів і приятелів.
Мать же завжди тяготила така ситуація. Вона намагалася максимально чесно розподіляти кошти серед нужденних новоприбулих, не зважаючи на національність і політичні погляди. Тому на цвинтар прийшло багато людей зовсім не слов’янської зовнішності. Тут були й африканці, й латиноси, й слов’яни. Найкращим пам’ятником справі, якій мати присвятила своє не дуже тривале життя, була процесія, що йшла за її труною.
Ніколло Б'янотті.
За два дні після розмови з шефом я вилетів до Іспанії. Мені подобалася ця країна, що огортала своїм теплом, зі своїм неповторним колоритом і, я б навіть сказав, ароматом. Я побував у багатьох країнах, населення яких складалося здебільшого з вихідців із Іспанії. Але там не було того вогню і темпераменту, який присутній у житті та культурі Іспанії — від архітектури Гауді до палкого фламенко. Єдине, що мене завжди відштовхувало від іспанців, це корида та біг перед биком — еньєрро.
У кориді відчувається кровожерливість, успадкована від диких сарацинів, для яких перерізати горло ворогу було так само природно, як сказати «апчхи» для будь-якої людини. Коріда — це прояв масового психозу, своєрідне відображення язичницького жертвопринесення богові розваг, супроводжуване повільним вбивством тварин із якимось неописуваним садизмом.
Біг перед биками — це теж загальне божевілля в погоні за новою порцією адреналіну, якого не вистачає в розміреному і забезпеченому житті нащадків арабських власників Піренейського півострова. Дурна гра з життям, дарованим Творцем, лише для того, щоб потім хвалитися друзям за келихом пива про неймовірні відчуття. І байдуже, якщо тебе затопчуть, тварини, доведені до скаженства знущаннями, піднімуть на роги — зате який кайф! Скільки тут дикої язичницької безрозсудності! Їхню енергію можна було б використати в мирних цілях.
Хочуть адреналіну — нехай їдуть до Росії, Азії чи Африки. Там цього добра хоч відбавляй. Але окрім цього, разом із баскими екстремістами, в Іспанії є чудові танці — хоча б баскійські, музика, що торкається найтонших струн душі, архітектура, що нагадує космічні пейзажі, безсмертні твори Тиціана, Веласкеса і Гойї. Дружній та водночас гордий народ. Чудові пляжі й тепле бірюзове море. Як не крути, це море омиває береги «колиски людства». І хоча нині існує гіпотеза, що «очеловечення» почалося з Африки, мені чомусь ближча і приємніша біблійна версія походження людства.
Ще й тому, що в африканській версії присутня ідея, ніби люди походять від землерийки-миші. Дуже приємне родство! Улюблену тепер сміливо можна називати мишкою, а сусідку-стерву — пацючкою. Зовсім не образливо? Взагалі, Дарвін підставив людей неабияк. Раніше ми були Божим творінням, тепер, від деякого часу, стали нащадками горил і шимпанзе. Ось так — від крайності до крайності. Улюблену можна назвати Чітою, на пам’ять про ту мавпу, яка вигодувала Тарзана своєю волосатою груддю. Думаю, улюбленій буде неймовірно приємно.
У мадридському аеропорту зібрався величезний строкатий натовп туристів, що прибували та відлітали, намагаючись продовжити літо у своїх країнах. На виході з митної зони мене чекав Ніколло, кінці його усмішки ховалися десь за вухами.
— Ніколай, скільки літ-снігів! Я так радий тебе бачити, що якби про це дізналася моя дружина, яка вважає, що найрадісніша подія в моєму житті — наша весілля, вона б убила мене не тремтячою рукою, — прогрохотав Ніколло своїм нетиповим для італійця голосом. Деякі пасажири, що чекали реєстрації, обернулися в його бік, мабуть, подумавши, що ще один літак здійснив посадку просто посеред зали очікування.
— Пожалій пасажирів. Вони вже киналися на посадку. Ну, привіт, Ніколло. Теж радий тебе бачити, а зим і літ минуло всього два. Як там твоя родина? Все приростає? Скільки у тебе тепер діток?
— Уявляєш, Віолетта знову народила двійню! Тепер я вже батько семи дітей, з яких четверо — близнюки. Треба щось робити, інакше всі будуть називати мене арабом. У них діти народжуються цілими пачками.
— Діти — це радість. Дякуй Богу, що вони у тебе є. Не потрібно звертатися до клініки планування сім’ї, враховуючи те, що твоя Віолетта буде красивішою за Моніку Беллуччі, незважаючи на те, що вона мати семи маленьких пустунів.
— Якби Моніка менше курила, була б досі «іконою». Ці гомосексуали стільки гидоти жінкам впровадили — від штанів і сигарет до емансипації та одностатевих шлюбів.
— Не сильно розповсюджуйся на цю тему, а то арештують як яскравого гомофоба.
— А я й не приховую, що таким є. Я живу у вільній країні і маю право говорити те, що думаю. Я не проти «голубчиків», якщо Бог це допускає, але ніколи не погоджуся на пропаганду садомізму, тим більше на усиновлення дітей цими збоченцями. Хай «карають мене — розстрілюють», як писав ваш поет Високовський.
— Висоцький.
— Так, вірно. Кого вони виховають? Таких же виродків, як самі?
— Добре, Ніколло, де твоя машина? Пішли, не лякай туристів. Пам’ятай, що від їхньої кількості залежить економіка Іспанії — ти ж не хочеш втягнути її у кризу?
— Ні, звісно. Нехай процвітає.
Ми підійшли до машини Ніколло, загрузили мій багаж і виїхали з території аеропорту.
— Що це за скриню ви тут знайшли? — спитав я, коли ми виїхали на швидкісне шосе. Машина їхала зі швидкістю двісті кілометрів на годину.
— Це не я. Мені повідомив один приятель, який займається реконструкціями. А я вже вам. Цікава справа, ця скриня була замурована в стіні замку. Це родовий замок роду Піссарро. На скрині лежав металевий циліндр, який у XVI столітті використовували як конверт для листів. У циліндрі було письмо, ймовірно, адресоване нащадкам. Я спробував прочитати, але не все зрозумів. На жаль, я не володію давньогрецькою так добре, як ти. Сподіваюся, тобі пощастить більше в цій справі.
— Не пощастить, а я є більш підготовлений, — поправив я Ніколло, який постійно сердився на мене за «вчительський» тон. Але його добродушність у зародку душила виникнення конфлікту, тож він лише посміхнувся у відповідь на мою поправку.
— Добре-добре, учителю. Ти ж пам’ятаєш, що я старший за тебе на цілих шість років, — пролепетав він.
— Старший не значить мудріший, — продовжував я жартома.
— З вами, руськими, просто біда. З усього робите балаган.
— Ну, росіянин я тільки по крові. А так я — стопроцентний янкі.
— «Янкі, гоу хом», — проскандував Ніколло.
— Спочатку «Ком ту мі», а потім одразу «Гоу хом», якось непослідовно. Цікаво, хто з нас влаштовує балаган? Ну, що він там пише у своєму «посланні нащадкам»?
— Описує свій похід у країну інків, до речі, я дізнався багато цікавого, «досі невідомого», як кажуть у вас у Росії, а в кінці описує свої непрості стосунки з інквізицією. Можна сказати, передсмертна записка. Я так розумію, у нього зі святими отцями були різні погляди на конкісту. Ладно, приїдеш — сам почитаєш. Ще у скрині якісь записи дуже старою грецькою, мені зовсім незрозумілою. Я лише по шрифту зрозумів, що це грецька.
— Ладно, там розберемося. Ще довго їхати. Щось я зголоднів. Я так легко поснідав перед вильотом, а в літаку давали курку по-китайськи, яку я терпіти не можу через запах. Ніби коти з усього Бронкса цілий місяць ходили мочитися на цю курку. І чому мої співвітчизники люблять їсти всяку гидоту? Є ж чудові українська або італійська кухні. Ні, подавай французьку чи китайську. До речі, італійська кухня дуже схожа на українську і кавказьку кухні.
— Я так і не можу зрозуміти, ти все-таки росіянин чи українець?
— Мій батько — росіянин, правнук княгині Волконської, а мати — українського роду, у її роді були графи і гетьмани, а також польські магнати. Тож я — типовий слов’янський «коктейль-тер’єр».
— Цікава фраза «коктейль-тер’єр». У нас в Італії половина населення коктейль-тер’єри. Якої тільки крові не намішано! І грецька, і сербська, і арабська, і німецька, окреме дякую Габсбургам, і французька, та це ще не весь список. А скільки у нас діалектів! Є міста, наприклад, Мілан, де мешканці одного району не розуміють мешканців іншого.
— Не біда, людина завжди зрозуміє людину, було б бажання. Був такий мандрівник Миклухо-Маклай. До речі, українець. Так ось він приїхав у Нову Гвінею до папуасів, зміг домовитися з канібалами і жив там довго. І все чому? Бо він бачив у них собі подібних, а не мавп, як його попередники, до речі, з’їдені його новими друзями з великим апетитом.
— Канібали всіх країн — єднайтеся! — знову проскандував Ніколло.
— Де ти нахватався цих комуністичних лозунгів? — спитав я.
— У мене сусід-комуніст. Він постійно «кидає» у нашу поштову скриньку свою «підривну літературу». Я, коли зв’язую макулатуру, завжди «наштовхуюся» на якусь дурницю і автоматично запам’ятовую. Ти ж знаєш, у мене фотографічна пам’ять.
— Так-так, щось таке я вже чув.
— Даремно жартуєш. Я в школі напам’ять читав усього Данте, маю на увазі його «Божественну комедію».
— Ладно, вірю, — здався я. — Зупинись десь. Є хоч трохи апетиту. Не хотілося б опускатися до рівня «друга Маклаєва». Та й дітей твоїх не хочеться позбавляти батьківської ласки.
— Окреме дякую, що ти пам’ятаєш про моїх дітей. Боїшся, що якщо з’їси мене, доведеться їх усиновити, а також взяти Віолетту в дружини.
— Останній пункт компенсує все інше, враховуючи, що твоя дружина — справжня сеньйора та красуня, поруч із якою навіть Міс Всесвіт виглядає сірою мишею.
— Ах, ти підлий лестун. Ось твій ресторан, обійдешся без Віолетти.
— Все, ти мене переконав. Владей своєю красунею. У тебе приголомшливий дар переконання. Тобі б не на розкопки їздити, а піарити кандидатів у прем’єр-міністри. Ось би ви тоді зажили! — вигукнув я
- Нам і так непогано живеться. Пішли, «пожирачу українських вареників та італійських равіолі». До речі, це русько-український ресторан. Його господар українець, а дружина — росіянка. Звати їх Богдан і Наталія Хмельницькі. Чі то вони собі псевдонім придумали, чі то насправді нащадки гетьмана, який здав Україну Росії. Але ми ж йому не судді — тоді була обстановка, не дай Боже… Видно, нелегко жилося під поляками. Зараз, мабуть, його нащадки жалкують, та вже пізно.
- Ну чому ж пізно? Україна зараз сама вправі вирішувати свою долю.
- Щось довго вирішує. Так і сидить «під ковпаком» у Путіна.
- Довго так не буде. Молодь не захоче долі батьків і дідусів. Я в це особливо не вникаю. Мені, що росіяни, що українці рідні. Хоча вони й різні за характером, але загалом схожі.
Продовжуючи розмову, ми вийшли з машини і направилися під тентовий навіс, що захищав ресторан на випадок тутешнього рідкісного дощу.
Посуд і прикраси ресторану були дуже живописними: глиняні глечики на кілках, переплетені тонкими прутами, розшиті півнями та квітами рушники, глиняні вази з соняхами, картини-репродукції з полотен Куінджі та Айвазовського. Меблі прикрашені дерев’яною різьбою, зображення колосків і квітів, що нагадують гербери.
Господар, чоловік років сорока-сорока п’яти, у українській свитці, підперезаній зеленим кушаком, і зелених же шароварах, заправлених у червоні «саф’янові» чоботи, стояв за барною стійкою, привітно посміхаючись.
- Доброго дня, шановні добродії. Буенос діас, сеньйорас, — промовив він голосом, від якого віяло гостинністю, характерною для мешканців Полтавщини.
- Можна російською. Добрий день, пане Богдан, — сказав я з усмішкою.
- Ой, так теж земляки! — засяяв господар.
- Лише я, цей пан — італієць, хоча теж добре знає російську мову та літературу, а за родом діяльності — українську історію. Наприклад, його цікавить: Богдан Хмельницький — це бренд чи ваше справжнє ім’я?
- Та що ви, який бренд? Я хоч і не нащадок гетьмана, хоча чорт не жартує, маю паспорт на це славне ім’я, яке мені дали при народженні.
- Класно! — по-юнацьки пророкотав Никколло. — Ну чому я не народився з прізвищем Паганіні?
- Твоє Б’янотті теж непогано звучить, — зауважив я. — Прочитаємо письма, і, можливо, твоє ім’я зазвучить голосніше за Паганіні.
- Так, мабуть, ти правий. Ім’я мого батька, творця саксофонів, знають по всій Італії та за її межами.
- Мій друг-музикант мав сакс «Б’янотті». Все час «бурчав» під моїм балконом, — з’їхрив я. — Зараз грає в Нью-Йоркському філармонічному оркестрі. Я ходив на концерт. Він на своєму саксі такі пасажі видавав, що зал піднімався й аплодував.
- Приємно чути.
- А чому ти не продовжив справу батька?
- Мій старший брат продовжив. А мені дісталися «кіт і чоботи». І я тепер мандрую по Землі в пошуках скарбів. Я завжди любив подорожувати. Один раз, років у вісім, я знайшов горщик із монетами та прикрасами. Вони виявилися коштовностями дому Борджіа. Ми отримали купу грошей.
Двадцять п’ять відсотків суми батько поклав на мій рахунок. На ці гроші я зміг навчитись і спорядити свою першу експедицію. Відтоді мені утриму нема. Рию-рию, але таких горщиків більше не траплялося. Звісно, трапляються, але не такі цінні. А мені й то радість. Останній мій горщик був зразком трипільської культури, знайдений в Україні. XV століття до нашої ери. Отримав премію. Приємно. Та ще й твої улюблені вареники поїв — зі шкварками та горілкою. Два дні прийти до тями не міг. Ці нащадки Хмельницького та Тараса Бульби вміють пригощювати.
- Пригощати, — поправив я.
-А, ну так, пригощати, — погодився Никколло.
- Що будете замовляти, панове? Ви вже прочитали меню? — поцікавився господар, усміхаючись вуса.
- Я візьму борщ із пампушками, смажену свинину з квасолею та морквою і російський квас, — прочитав я із меню.
- Я візьму те саме, шкода, що горілку не можна, на жаль, я за кермом.
- Я хоч і не за кермом, все ж утримаюся. Можливо, на зворотному шляху, — промовив я.
- А я можу дати вам пляшку горілки з собою. Не так часто заїжджають італійці, які знають українську історію. Це мій подарунок.
- Дякую, мій друже, — усміхаючись, пробасив Никколло українською, і додав: — Дякую, шановний.
Господар «розквіт як маків цвіт».
- Пийте на здоров’я, — додав Богдан Хмельницький, хоч не гетьман, та теж чудовий українець.
Замок роду Пісарро
О сьомій годині вечора ми були біля воріт фамільного замку роду Пісарро. Замок являв собою потужну укріплену споруду, що стояла на неприступній горі. Це була нагромаджена система укріплень і фортифікаційних споруд. Внизу, біля підніжжя, стояли якісь, здавалося здалеку, іграшкові, дивні будиночки, яким, мабуть, не одне століття. Замок виглядав велично і вселяв повагу.
Трохи втомлені від поїздки розпеченим шосе, але все ж відносно бадьорі, ми пройшли численні похмурі коридори, освітлені канделябрами зі свічками, що випромінювали мерехтливе світло з легким зловісним відтінком.
У величезній залі, заставленій старовинними меблями, за спеціально встановленою ширмою, щоб не псувати інтер’єр, стояв скриня з сандалового дерева, оздоблена металевими накладками та різьбою по дереву. Вона була закрита важким замком вагою близько п’яти кілограмів.
- Зараз прийде працівник музею з ключем. Вам доведеться трохи почекати, — повідомив наш супутник, ще один працівник музею, який перебував у залі. — Не бажаєте пообідати?
- Ні, дякуємо, ми чудово пообідали в дорозі. Нам би хотілося бути присутніми при взкритті, — пожартував Никколо.
- Тоді доведеться трохи почекати. А, ось і сеньйор Мендес.
- Добрий вечір, сеньйори. Вибачте, що змусив вас чекати.
- Нічого страшного, ми щойно увійшли.
Працівник відкрив замок і відійшов убік.
- Сеньйор Еспозіто, чи можу я попросити принести більше світла та щоб сторонні відійшли, — запитав я. Працівник, що відкрив замок, з неприємною міною вийшов із зали, час від часу озираючись на нас з Никколо, наче намагаючись запам’ятати нас, враховуючи, що стало світліше від принесених додаткових світильників.
- Якийсь неприємний тип, цей Мендес, — проворчав Никколо, коли ми залишилися одні. Говорив він російською, що мене трохи здивувало, але я скоро забув про це, дістаючи і розглядаючи вміст скрині.
У скрині знаходилося наступне: мідний циліндр із листом всередині, кілька сувоїв, написаних, як я побачив, грецькою мовою, яка використовувалася за часів життя перших християн, та одна з глав книги Ісаї, написана староєврейською мовою, яку я, на щастя, добре знаю. Також, як я зрозумів, там були нотатки сеньйора Пісарро, гранда Естремадури.
Переглянувши весь вміст скрині, ми запитали, чи є в замку надійний сейф, бажано американський, і чи можемо ми зайняти кімнату, де він стоїть.
Служник відповів, що сейф є в бухгалтерії, але можливо виникнуть проблеми з тим, щоб зайняти це приміщення. На це Никколо сказав, що всі питання з нашим обладнанням вирішені на рівні міністерства.
- Ну, тоді проблем немає. Зараз прийдуть працівники і віднесуть скриню до приміщення бухгалтерії. Але з вами повинен бути служник, якого ми викличемо.
- Так, будь ласка, хоч двоє, — промовив Никколо.
- Добре. До речі, ось і робітники.
Протягом п’ятнадцяти хвилин робітники перенесли скриню в приміщення бухгалтерії, в окрему від офісної частини кімнату, обладнану за останнім словом техніки. У нас був новітній комп’ютер з виходом в Інтернет, фототовари, два досить м’які дивани, робочий стіл зі зручними кріслами. Служник, викликаний адміністрацією з дому, залишився в офісній частині. Головна зручність полягала в тому, що сейф був у нашій частині. Його звільнили, перемістивши вміст у сейф, що був в офісній частині.
І ось настав найзахопливіший момент у історії зі скринею. Ми сіли поруч на дивані, і я почав читати лист іспанського гранда, який відкрив у дебрях Південної Америки плем’я, що сповідувало одну з версій християнства. Вивчивши історію цього народу, він повернувся на батьківщину і повідомив про свою знахідку духовного некоронованого главу тодішньої Іспанії — Великого інквізитора — і як той розпорядився цією інформацією. Лист у самому кінці був пронизаний нестерпним болем за те, як заради спасіння однієї з найспотвореніших версій християнства була попрана Істина.
Дочитавши лист до кінця, ми довго сиділи мовчки.
- Так,от і вір після цього священству, — задумливо промовив Никколо.
- Ну, знаєш, час іде, люди змінюються. Можливо нинішній Папа зовсім по-іншому поставиться до цієї новини.
- Знаєш, Николаю, час іде, церква відмовляється від багатьох догм, але церковна бюрократія ніколи не зміниться. Уяви собі, з’являється документ, що підтверджує, що все, що говорилося до цього часу — брехня. Яка буде реакція церкви? І не однієї. По суті, якщо розібратися, православна церква теж настільки віддалена від християнства, що крім як сектами офіційні релігії не назвеш.
- Ліпше не створювати шуму навколо цих рукописів. Скажемо, що це просто фінансова документація. Звідки хто дізнається, що це не так? Добре. Завтра почнемо перекладати інші письма.
На наступний день ми взялися за вивчення зошита, де було описано подорож до Нового Світу нашого ідальго Дієго. Написаний він був старою іспанською, тому читати мені було легко. У перекладі це звучало приблизно так:
Дієго
Опис подорожі дона Міґеля де Пісарро,
іспанського гранда, уродженця Трухільйо, що розташоване в Естремадурі. Почато 15 травня благословенного 1512 року від Різдва Христового, написано ним самим під час подорожі.
Буря вносить корективи
Вже четверту добу розбурхані морські глибини прагнуть поглинути наші сім вкрай пошарпаних кораблів, що складають нашу невелику ескадру, якщо можна так її назвати.
З неймовірним героїзмом моряки, виснажені до напівнепритомного стану, утримують судна на плаву, не дозволяючи стихії добити їх.
Буря з’явилася нізвідки, обрушившись на нас з північно-сходу.
Погода була спокійною і штильовою — і раптом ось таке.
— Ваша світлість, ще трохи — і, мабуть, нам кінець. Екіпаж виснажений до краю.
— Капітане, у вас вроджений дар заспокоювати в тяжку хвилину. Головне — не панікувати. Я бачу, що сила бурі йде на спад. Трохи витримки, і ми врятовані.
— Якби я мав вашу стійкість, вже б міг бути адміралом.
— Ну, які ж ваші роки, може, і будете.
Вітер справді почав вщухати, і до середини наступного дня наші судна спокійно покачувалися на хвилях.
— Що це за біда на нашу голову і звідки вона взялася? — бурчав капітан, наче старий дід, хоча йому ще не було сорока.
— Ну, це треба запитати в небес, — коротко констатував я і пішов до своєї каюти.
Дозвольте представитися, шановний читачу: мене звуть Хосе-Міґель де Пісарро, і я керівник експедиції, спрямованої до берегів Домінікани, а саме до порту Санта-Домінго, на зустріч із моїм дядьком Франсиско Пісарро, командиром колоніальних військ на цьому острові. Він прибув туди зовсім недавно, але вже зарекомендував себе з найкращого боку як командир і господарник.
Правду кажучи, ми з дядьком не дуже близькі через наші розбіжності в морально-етичних аспектах колонізації нових земель. Дай йому волю — він винищить усе корінне населення і заселить тут лише іспанців. Це він називає очищенням від язичницької скверни.
Я ж вважаю, що треба налагоджувати тісні контакти з корінним населенням і намагатися спрямувати туземців на правильний шлях методами просвіти. Та й навіщо завозити робітників, коли з аборигенів можуть вийти чудові працівники? Треба лише їх навчити.
Я родом із Трухільйо, що розташоване в Естремадурі. Там пройшли всі мої юні роки. Декілька років я прожив у нашому будинку в Мадриді, після чого трохи подорожував країнами Середземномор’я. Я був у Палестині, Єгипті, Греції.
Увесь цей час я старанно навчався у мого дядька Уго, який, як мені здавалося, знав усе на світі й навіть більше.
За час спілкування з дядьком я вивчив шістнадцять мов, серед яких латинь — стара та нова, грецьку, італійську, турецьку, арабську, єврейську, німецьку, англійську, а також російську і польську.
Після аудієнції у короля Фердинанда V та королеви Ізабелли мене призначили керівником експедиції на Домінікану.
Експедиція розпочалася з відплиття нашої маленької ескадри 15 травня благословенного 1512 року від Різдва Христового. Ескадра складалася з трьох фрегатів і чотирьох каравел. Ми відплили від іспанських берегів у Кадісі у напрямку Нового Світу, а саме до Карибів.
Мені вже були відомі нові острови і континент у Новому Світі, відкриті Колумбом і Амеріго Веспуччі. На цих територіях було встановлено владу іспанської корони.
Нам же потрібно було дістатися порту Санта-Домінго і взяти на себе охорону острова.
Ми йшли навмання, бо головний штурман на фрегаті був зовсім поганий, смертельно хворий, і тому ми йшли майже всліпу. Інших штурманів на судах у бік Вест-Індії не відправляли, і вони погано орієнтувалися в цьому районі.
Через три дні спостерігач помітив землю. Екіпаж з полегшенням зітхнув і почав готуватися до висадки на берег. Потрібно було наб
Головний штурман уже помер день тому, і його з почестями опустили у морські глибини за звичаєм, прийнятим серед моряків.
Коли розвідники повернулися з берега на корабель з водою, вони сказали, що це узбережжя не є Домініканою і населено людьми, які не схожі на домініканських індіанців. Я, покладаючись на надану мені владу, мав вийти на берег і оголосити нововідкриту територію власністю іспанської корони, зустрітися з місцевими старійшинами або вождями племен і налагодити відносини, бажано дружні.
Зійшовши на берег біля туземного села, ми побачили перше, що постало перед нашими очима: це були човни, виготовлені з стовбурів дерев. У цих човнах був прикріплений вітрил до тонкої щогли. Корпус складався з двох колод, з’єднаних дерев’яними перемичками.
— Напевно, вони дуже стійкі на воді, — сказав отець Антоніо, що приплив разом з нами.
— Абсолютно вірно, — відповів я, вистрибуючи з човна на сушу.
Підійшовши до села, ми побачили напівголу юрбу, яка насторожено дивилася на нас. Хоча, треба сказати, злоби в їхніх поглядах не відчувалося. З боку вони виглядали як великі діти, що з цікавістю розглядають дивовижних тварин. Воєнізовані були вони списами з кам’яними або кістяними наконечниками. Майже у всіх чоловіків за поясом, що складав більшість їхнього вбрання, були сховані кам’яні сокири, прикріплені до ручок стрічками з кори.
— Який сором, усі чоловіки і жінки зовсім голі. Спаси, Господи, нас грішних, які це побачили! — майже пошепки простогнав отець Антоніо.
— Апокаліпсис якийсь. Ну, в чужий монастир зі своїм уставом не ходять. Я б зараз теж із задоволенням роздягнувся до основи, — пролепетав я, обливаючись потом.
Наші кораблі залишилися стояти в очікуванні відплиття на рейді, посеред мальовничої лагуни. Матроси взялися наводити порядок, розбираючи безлад, влаштований бурею.
Ми підійшли до житла вождя, судячи з його яскравого розпису.
— Мир тобі, великий вождю, — спробував через перекладача привітати я. Реакції не було.
— Ці хлопці зовсім не розуміють домініканської мови, — сказав мені перекладач іспанською.
— Хто такі домініканці? — запитав вождь ламаною старогрецькою.
Усі, хто сидів поруч, просто відтупилися від почутого.
— Великий вождю, ви говорите грецькою? — запитав я після невеликої паузи.
— Що таке грецька? Я говорю інкською. Це моя друга рідна мова, — відповів вождь важливо. Його голос гупав, мов грім під час грози.
— Що таке інкська? — у свою чергу запитав я.
— Це говорить гірський народ, — випнувши живіт, пророкотав вождь.
— І що це за народ?
— Цей народ живе на підлунній стороні. У них велике місто і багато святилищ.
— Так? Це дуже цікаво. Було б цікаво відвідати це місто і поспілкуватися з людьми, що говорять грецькою. Судячи з усього, ми пристали до якогось нового материка, раніше невідомого. А раптом це Атлантида? Ах, сеньйор Амеріго, ви будете дуже здивовані, коли я вам про це розповім.
— Великий вождю, чи можете ви дати нам провідника, здатного відвести нас у це чудове місто? — запитав я.
— Мені заборонили приводити кого-небудь у це місто, тим більше чужоземців, — пророкотав вождь.
— Великий вождю, я прошу вас зробити це не дарма. Я подарую вам трубу, з якої ви будете бачити, як орел, на тисячу кроків.
— На скільки? На тисячу? Не може бути! — вигукнув вождь.
— Клянусь життям! — у свою чергу вигукнув я.
Після демонстрації здатності підзорної труби вождь переконався і пообіцяв дати розумного провідника.
— А звідки ж ви, житель узбережжя, знаєте інкську мову?
— Коли я був ще зовсім маленьким хлопчиком, мене схопив величезний орел і відніс у своє гніздо в гори. Мене обов’язково з’їли б його пташенята, але він впустив мене в річку, і течія понесла мене вниз по ріці, на березі якої стоїть це місто.
Після цього я, пройшовши шлях орла, повернувся до своїх місць. Мій батько вже був старий і готувався відійти у вічний ліс до предків, і тому я став вождем, до речі, завдяки знанням, які отримав у інків. Я навчився читати й писати, виготовляти зброю, добувати метал із каменю, знаходити лікарські трави та лікувати хворих.
— Шкода, що наш штурман не дожив, — із жалем сказав капітан.
— Ну, якщо наш лікар йому не допоміг, думаю, шансів у нього було б небагато, — пробурчав я.
Ми почали готувати воїнів до походу вглиб континенту. Загалом набралося п’ятдесят чотири людини, разом зі мною.
Провідником виявився міцний туземец із чорним, мов воронове крило, волоссям і такими ж очима. Йому було близько вісімнадцяти-дев’ятнадцяти років, але він був добре складений і витривалий. Коралокан, як його звали (це скорочений варіант його імені, яке я так і не запам’ятав), виявився розумним хлопцем. Я подарував йому кинджал з дамаської сталі, який розсікав повітря, мов волосина.
Його щастю не було меж. Він віддано дивився мені в очі і невпинно повторював «карасао-карасао», що, мабуть, означало слова подяки.
Через три дні підготовки ми вирушили в путь, піднімаючись стежкою в гори.
Якщо спробувати описати місцевий ландшафт, що відкрився нам із вершини гори, на яку ми зійшли, думаю, нічого путнього з цього не вийшло б. Нам, європейцям, і в казковому сні не присниться навіть сотої частки краси, яку ми бачили. Якщо колись щось і було красивіше, то, мабуть, це називалося Едемом, втраченим людством через недбалість і сваволля наших прародичів.
Внизу було справжнє смарагдово-зелене море, розкинулося до самого горизонту. Буйство кольорів могло б позмагатися з найвишуканішим смарагдовим намистом. Невеликими острівцями проглядали крізь зелене покривало сині, навіть трохи бірюзові, озера. Зграї білих, червоних, жовтих і просто різнокольорових птахів носилися над смарагдовим океаном.
— Ну й краса! — постійно вигукував хто-небудь.
— Так, дійсно небачене досі! — вторив йому інший.
Стежка, якою ми йшли, поступово спускалася до річки, що шуміла, мов арабський ринок у Кадісі.
;— Треба б скупатися, щоб змити піт і втому, — сказав лейтенант де Куельо.
;;;;— Ескорaло-ескорaло, — поблід і вибіг очима Коларокан, бовкнувши щось.
;;;;— Що він там каже? — спитав я у перекладача.
;;;;— Бог його знає, що він там каже. Господь послав провідника, — відповів той.
;;;;— І перекладача теж, — парирував я. — Що ти там лепетиш?
Молодик схопив якусь палицю, нанизав на неї звідкись узяту зелену змійку і опустив її в річку. Миттєво вода навколо палиці зашуміла, і ми, ошелешені від жаху, побачили на витягнутій з води дерев’яшині п’ять чи більше потворних рибок, що міцно вчепилися в змійку щелепами, схожими на кліщі, всіяними кривими зубами.
;;;;— Ескорaло, — промовив Коларокан і відкинув палицю убік.
;;;;— А вони їстівні? — спитав один із воїнів.
;;;;— Бог його знає. Апетит пропав, надто жахливо виглядають, — відповів інший.
Йти вздовж річки було легше, хоч якась прохолода. Лише комарі та мошка робили мандрівку неприємною.
На двадцять восьмий день після виходу з прибережного села ми з вершини пагорба побачили внизу велике за мірками Нового світу місто, зовсім не схоже на європейське. Стін у міста не було. Вулиці рівними рядами сходилися до центру, до підніжжя величезної споруди, схожої на єгипетську піраміду, тільки ступінчасту. Мені, побувавшому в Єгипті і бачившому піраміди Гізи, особливо дивно було бачити щось подібне в Новій Індії. Будівля вражала своїми розмірами та формою. Спостерігаючи здалеку, я був зачарований цим видовищем.
;;;;— Капа-капа, — пробурмотів провідник і впав на коліна.
В гостях у білих індіанців
Перейшовши річку по порогах, ми наблизилися до селища і пішли в напрямку пірамідальної споруди. Люди, що траплялися по дорозі, зовні кардинально відрізнялися від тих, що ми бачили на узбережжі. Вони були одягнені в полотняний одяг різних кроїв і фасонів. Також вони мали світліший відтінок шкіри, скоріше смагляву, а не червоно-коричневу, як у жителів узбережжя. Звичайних глядачів було небагато. Решта мешканців "міста" займалися своїми справами, майже не звертаючи уваги на наше пересування. Було відчуття, що тут часто бувають гості.
Підійшовши до "піраміди", ми побачили групу людей, одягнених у вбрання, що здалеку нагадували давньоримські хитони. Це було дуже дивно, враховуючи, що такий фасон був неприйнятний для XVI століття. Група складалася з шести осіб, очолюваних молодим чоловіком європейської зовнішності з рудувато-русявим волоссям. Це було так незвично, що я тимчасово втратив мову, хоча й хотів привітати господарів.
— Хто ви, чужоземці? І яка мета вашого візиту до нас? — звернувся давньогрецькою цей світловолосий чоловік.
— Ми мандрівники з країни, що називається Іспанією. І прийшли, бо шукаємо нові землі для іспанської корони. Ми прийшли з миром і не завдамо вам шкоди.
— Ми раді гостям, і ще більше тому, що самі є вихідцями зі Старого світу. Не ми, а наші предки, що прийшли сюди дуже давно, — промовив світловолосий чистою іспанською.
Я і вся моя свита стояли з розкритими ротами хвилин три, не в змозі осмислити, як цей юнак, що жив далеко від Іспанії, міг так чисто говорити їх рідною мовою.
— Скажіть, шановний, у чому секрет вашого знання нашої рідної мови? Мені особисто, і моїм супутникам, це дуже, думаю, цікаво, — поцікавився я.
— Тут я нічим не можу допомогти, я сам не знаю. Наскільки пам’ятаю, цей дар передавався і передається з покоління в покоління. Думаю, усе це пішло з свята П’ятидесятниці в Єрусалимі.
— З якого свята!?
— П’ятидесятниці. Коли Дух Святий зійшов на учнів Учителя Ісуса.
Мені було таке відчуття, ніби я перебуваю в лікарні для душевнохворих при монастирі, яку я відвідував з дядьком у грецькому місті Афон. Якби зараз перед нами з’явився дракон, я б не був так вражений.
Приплисти через океан у пошуках диких племен, а знайти людей, що знають Спасителя і говорять чистою іспанською завдяки зливанню Духа Святого в свято П’ятидесятниці в Єрусалимі — моєму, хоч і не слабкому розуму, це було незбагненно.
— Мабуть, я сплю і бачу чудовий сон, ущипніть мене, святець, — попросив я отця Антонія.
— Я сам у шоку, сину мій. Розумом не збагнеш.
— Бачу, ви у замішанні. Поки не слід говорити на цю тему. Я хотів би поговорити з вами, як я розумію, ви очолюєте вашу місію. Прошу, ідіть за мною.
— Так, я весь до ваших послуг, — сказав я, і ми рушили до невеликої споруди біля підніжжя піраміди.
Увійшовши, ми присіли на лавкоподібні сидіння і почали розмову.
— Дуже багато років тому, мабуть, дванадцять-п’ятнадцять століть, наші предки, за велінням Христа, вирушили у Новий Світ у пошуках нових земель з метою проповідування Доброї Вісті про викупну жертву нашого Живого Бога.
Прибувши сюди, вони створили нову спільноту людей, що сповідують істинну віру. Як це сталося, я можу вам розповісти. Але якщо ви знаєте мови, можете самі прочитати в письмах, що залишилися від наших предків. Вони знаходяться тут, у цій скрині. Часу, думаю, у вас буде достатньо. І ще. Ми знали з пророцтв предків, що ви прийдете. Ви описані як люди, що прийдуть з палками, з яких вилітатиме вогонь, і принесете багато горя нашому народові. Сподіваюся, прочитавши ці записи, ви зміните свої наміри і підете мирно, залишившись нашими друзями.
— Повірте, друже мій, ми не маємо наміру завдавати вам шкоди. Ми такі ж шанувальники Сина Божого, як і ви. Ми хочемо лише дружби з вашим народом, який, сподіваюся, з радістю стане союзником нашої королеви Ізабелли. Але на вулиці мої супутники, які втомилися після довгого шляху. Хотілося б, щоб ви показали місце, де вони могли б розбити табір і відпочити.
— Так, звісно, дам розпорядження. Але ви припустилися неточності. Ви сказали, що поклоняєтесь Сину Божому. Поклонятися слід лише Живому Богу, а Сина треба шанувати.
— Добре. Поговоримо пізніше. Ви самі сказали, що часу у нас буде достатньо.
Ми вийшли на вулицю, де нас чекали прибулі зі мною та свита нашого господаря.
Відправивши лейтенанта з провідником і духовником у ліс, я залишився в місті з перекладачем, який раптом міг стати у пригоді, незважаючи на вмовляння святого отця.
Я відчув безмежну довіру до цього рудоволосого голови духовної ради.
Ми зайшли у сусідній будинок, де розташовувалася резиденція голови ради. Це був дім, побудований у невідомому мені стилі, схожому на ближньосхідний, що ще зберігся в Єгипті.
— Тут можемо спокійно і детально поговорити. Звідки, ви сказали, прибули?
— З Іспанії. Це на самому краю Старого світу, як раніше казали, біля "стовпів Геракла".
— На краю Ойкумени?
— Так. А звідки ви знаєте про Ойкумену?
— Це звучатиме дивно, але я трохи знайомий з історією Старого світу.
— Неймовірно! І звідки ж?
— Справа в тім, що у нас є старі сувої з записами — і про історію, і про географію.
Якби в цей момент переді мною постав Понтій Пилат, я, мабуть, не був би так здивований, як від слів, почутих від цієї людини з іншого світу.
Коли мені пощастило, одним із перших, почути від мого друга Амеріго Веспуччі про землі за Атлантикою, про людей, культуру і чудеса Нового Світу, мені здавалося, що розповідають фантастичну історію про чудеса з іншої галактики. І тепер це відчуття знову мене відвідало.
— Ви сказали, географія і історія? Милостивий Боже, навіть для мене, бачившого багато за своє життя, це надто неймовірно. Давайте по порядку, а то я точно з глузду з’їду!
— Добре, тоді слухайте історію нашого народу, записану в списках нашої ради.
Наші предки прибули сюди зі Старого Світу за часів імператора Трояна. Вони шукали нові землі, щоб нести Добру Вістку про Спасителя й проповідувати істинну віру серед людей, що її ще не знали.
Прибувши, вони створили спільноту віруючих, живучи за законами, що отримали від предків і через пророцтва передавалися з покоління в покоління. Вони збудували оселі, споруди для навчання та поклоніння, зберегли записи й сувої, де було описано їхнє життя і вірування. Все це передавалося далі, щоб наступні покоління знали правду про Бога і Його Сина.
Вихролев
Народжений на березі Роси
Я народився на березі Роси в роді Одноокого Філіна. Наша сім’я налічувала дванадцять осіб. Мого батька звали Звонко. Він був славним мисливцем, вправним шкірярем і відважним воїном у часи, коли доводилося захищати рідні землі від набігів скіфів та обрів.
Йому було сорок чотири літа, хоча в нього вже було десятеро дітей. Нас було шестеро братів і чотири сестри. Брати звалися: Ястрозов, Борислав, Горіясн, Левкозван, Никозов і я, Вихролев. Чому мене так назвали — не знаю, але, очевидно, батько отримав ідею дати мені це ім’я, коли почув повість про Левіофана, яку розповів йому мандрівник Ізбор. Я був четвертим хлопчиком у роді.
Наша мати Лада була ще надзвичайно молода, здорова й гарна, незважаючи на те, що народила десятеро дітей. Наші сестри були схожі на матір, хоча в них проглядалися деякі риси батька. Їх звали: Святодара, Мілавиця, Зоряна та Радуниця.
Старшиною нашого роду був Одноокий Філін, або простіше — Філантій. Він був старий за роками та мудрий розумом. Він ходив у походи з хоробрим Веславом, де й втратив ліве око. Філантій знав багато цікавих історій. Багато з них він привозив з торжища, куди наші чоловіки ходили на човнах вниз по Росі, щоб продати або обміняти заготовлені запаси, які збирали протягом року: хутра, мед, зерно, жир, в’ялену рибу, а також безліч різних продуктів і трав.
Одного разу я плавав із батьком і Філантієм на торжище, оскільки всі вважали, що я спритний і здібний до іноземних мов. Дійсно, я легко засвоював чужу мову і добре рахував товари. Познайомившись із ровесником із Дамаска, який приїхав із батьком, вже через тиждень я міг пристойно спілкуватися з сирійцями їхньою мовою. Вони були просто вражені.
У рідному становищі я допомагав батькові, бо мені виповнилося тринадцять років. Я міг шити збрую, допомагати ковальові, лагодити рало, шити намети. Часто ходив із батьком на полювання. Незважаючи на юний вік, я був міцний і високий.
Одного разу на полюванні, коли на батька налетів поранений дикий кабан і він застряг ногою в гілках поваленого дерева, я стрибнув на спину звіра і одним ударом ножа під лопатку вполював його. Після цього випадку до мене в становищі почали ставитися з повагою, яку тільки міг заслужити юнак.
Коли мені виповнилося чотирнадцять, ми з батьком поїхали в сусіднє становище, щоб познайомитися з моєю майбутньою нареченою. Її звали Івица з роду Рудого Ведмедя. Їй було тринадцять років, вона була низенька, світловолоса і струнка, як лебідка. Мені вона дуже подобалася. Домовилися зіграти весілля восени, у вересні, після стради.
У червні ми з батьком знову попливли на торжище. Зібралося вісім ладей з товарами й одна для людей. Прибули ми в Острожок пізно ввечері, пришвартувалися й лягли спати.
Вранці я з Веславом, нашим сусідом, пішли на розвідку. Виявилося, що вже прибули купці від обрів, сирійців, коберів, кіммерійців та ольвійців. Але моїх знайомих сирійців серед них не було — батько мого приятеля захворів і не поїхав на торг.
Хазяїн однієї ладьї, сирієць, запитав мене:
— Що ти шукаєш, юначе?
— Я шукаю Назирма, — відповів я.
— Раніше не чув, щоб венеди так добре говорили сирійською, — сказав він, а дізнавшись, що мені вистачило всього два тижні, щоб так навчитися, вигукнув:
— Великий Господь, якщо дає такому юнаку розум!
— Про якого Господа ти говориш, чужоземцю? — спитав я.
— Є один Господь Всемогутній, який створив Землю і Небо.
Я, звісно, був здивований: існує якийсь Господь, який створив усе, що повинен був створити бог Ярило, — так казав Одноокий Філін. Волхви, що доглядали за нашим капищем, говорили те саме.
Сирієць запропонував приходити й далі вчити мову, якщо хочу. Я погодився. Ладді у них були з двома вітрилами, і наші одно-вітрильні за ними не могли наздогнати. Я вирішив прискіпливо подивитися та, за нагоди, зробити начерк. Коли я про це сказав, сирієць хитро усміхнувся, йому сподобався мій характер.
Днем я допомагав батькові, а вечорами бував то у сирійців, то у ольвійців. Мова фряжська мені теж дуже сподобалася, і я вирішив її вивчати.
Минуло три тижні. Усе продали, ми зібралися відпливати, але вітер був не в нашу сторону. Заморські гості також готувалися до відплиття.
— Приходь увечері, я подарую тобі чудовий меч на пам’ять. Думаю, він тобі сподобається, — сказав сирієць, хитро підморгнувши.
Весь день я ходив зачарований, чекаючи подарунка, що навіть не попрощався з ольвійцями.
— Може, я піду з тобою? — запитав Веслав.
— Ні, мене запросили одного. Я впораюся сам і пробуду там недовго, — відповів я і пішов до сирійців.
Ієдохія, хазяїн сирійців, чекав мене біля трапа.
— Заходь, Вихролев, перекладачу! Давно тебе чекаю. Подарунок готовий, стіл накритий, а тебе все немає. Проходь у каюту, почувайся, як вдома. Садись тут, на подушках.
Я був приголомшений. Такої розкоші я ніколи не бачив. На підлозі на тканих підстилках лежали квадратні мішки, розшиті нитками, що відбивали сонце. Серед них стояли посудини з жовтого металу з червоним відливом, подібні до тих, що бачив у капищі. Тут же була лежанка, застелена дивовижними тканинами.
— Сідай, де тобі зручно, — сказав він, підштовхуючи мене до подушки.
— Красиво у вас тут.
— Говори правду, завжди. Всевишній віддячить. Солодощі й нектар можна навіть малим дітям.
Я пригубив з посудини — легкі іскорки пробігли горлом вниз. Напій був ніжний, трохи терпкий, солодощі неймовірно смачні.
— І багато у вас сім’ї чоловіків?
— Зі мною — семеро. Ще чотири сестри й мати.
— Молодець твій батько, плодовитий. Тяжко з їжею?
— Їжа є, але бувають неврожайні роки. Тоді складніше.
— Не хотів би далі світи побачити?
— Ще рано. Виросту, стану воїном, можливо тоді, — сказав я, відчуваючи, що від напою голова важкішає й очі закриваються.
— Піду я, мабуть.
— А подарунок?
Він підійшов до прикрашеної скрині, відкрив її і дістав меч із ножнами, прикрашеними чеканкою й камінням. Коли я побачив, як сталь переливається на світлі, голова закрутилася, і я впав у темряву.
Похищений
Вже давно чувся то стук, то плескіт хвиль об борт ладді. Я прокинувся, але очі ще не звикли до темряви, тож нічого навколо не було видно. Поступово прояснилися слабкі силуети бочок, коробок і тюків тканини. Ноги й руки затікли — відчувалося, що вони зв’язані, хоч і не сильно. На шиї висіла якась колодка, схожа на ярмо, прикріплена ланцюгом до бортового бруса.
Голова гарячково пригадувала вчорашні події. Спочатку було питво, а потім темрява. Я зрозумів, що мене просто викрали, напоївши чимось. Заради чого? Зрозуміло: комусь потрібен сильний молодий юнак у рабстві, та ще й що знає іноземні мови.
— Ай, та Ієдохія, хитрецю! — подумав я. — Але не дай Сварог, щоб мої руки дістали твою шию. Тоді тримайся!
Голова почала прояснюватися. Я ударив ногою в стінку — відкрився люк, яскраве світло різко впекло очі. Я зажмурився, і в темряві почув:
— Ну, ось і прокинувся наш мандрівник, — почув я голос Ієдохії, а відкривши очі, побачив його усміхнену фізіономію.
— Думаю, ти розумієш, що тепер тобі не торгувати з моїм народом, — поморщився я.
— Повір, Вихролев-путевник, — відповів він, — є багато місць, де я можу продати своє залізо та мечі. До речі, твій меч буде твоїм. Але після того, як ми прибудемо на місце, ти зрозумієш, що те, що я зробив — на твоє благо.
— Перше, що я зроблю, — відрубаю твою брехливу голову!
— Я ще жодного разу не збрехав. Так, напоїв, так, забрав, але не збрехав.
— Та ти ж зробив це без мого дозволу!
— Я не міг чекати твого дозволу. Якби ті, хто забрав мене з дому, чекав мого дозволу, я б і досі сидів у конторці батька й переглядав боргові розписки.
— Так тебе теж викрали? — у мене навіть пересохло в горлі. Розумієш, скільки горя ти спричинив моїй сім’ї та матері? У вас, можливо, якщо десятеро дітей, втрата одного — не велике горе. У нас же втрата кожного члена сім’ї — непоправна.
— Можливо, можливо… Ви взагалі загадковий народ. Більшість людей швидко стають слухняними рабами. А з вашим народом проблеми. Але я не збираюся робити з тебе раба. Ти мені одразу сподобався, і я хочу, щоб ти став моїм другом і супутником у подорожах. А я багато мандрую, повір.
— Бути другом викрадача? Та ніколи! — мене навіть здригнуло.
— Не суди мене суворо за бажання показати тобі весь відомий світ. Є ще й за його межами. Подумай, що чекало б на тебе у твоєму світі: виріс, одружився, наплодив десяток дітей, ходив на полювання або у військовий похід, помер — і все. А я пропоную жити у світі знань, у якому,а в тебе є безліч талантів, щоб прославитися. Ти розумний, не слабкий, легко схоплюєш мови — тебе ціни немає!
— Отже, ти хочеш продати мене дорожче!
— Не кажи дурниць. Ти зв’язаний не тому, що раб, а тому що ще не можеш оцінити мій подарунок.
— У мене наречена залишилася на батьківщині!
— Як її звати?
— Івица.
— Красиве ім’я. Хочеш, я попрошу своїх товаришів доставити її до тебе? Скажу за твоїм проханням.
— Твоїх послів одразу потоплять, у найкращому випадку.
— Тоді забудь. Жінки — це тягар для подорожнього.
— А звідки ти вирішив, що я хочу бути подорожнім?
— Подумай: два роки підряд ти приїжджав із батьком на торжище. Не хто-небудь із братів, а ти. Значить, тобі цікаво пізнавати нове. Тебе тягне до знань. Ніхто з приїжджих з тобою не вивчав мови.
— Розв’яжи мене.
— Ще рано. Ми недалеко попливли, та й ти надто сильний.
— А наші не кинулися вас наздоганяти?
— Кинулися, але ваші човни не такі швидкі. Тепер ми вже за три дні від торжища.
— М-да… Ну погоди, коли розв’яжусь, пощади не чекай!
— Ось, ось. Ще рано. Заспокойся. А там, дивись, і пару поубавиться. Зараз тебе нагодують. Не ображайся.
— Не буду їсти, бо раптом ще щось підсипав.
— Глупо. Запам’ятай: я не ворог, а друг. Хоча ти поки цього не можеш зрозуміти через образу. Та час лікує.
Вранці мене нагодували, а потім почалося навчання. Ієдохія вирішив, що мій час у полоні можна використати на користь — не просто як утримуваного, а як учня. Він показав мені свої записи, старі сувої і книги, пояснив систему торгівлі, географію далеких земель, особливості мов народів, з якими вони мали справу.
— Ти розумний і спритний, — говорив Ієдохія, — тому навчання не буде марним. Ти знаєш мови, добре розумієш людей — ці якості цінні. Якщо ти зможеш опанувати ще й наші правила торгівлі та дипломатії, світ для тебе відкритий.
Я спочатку був обережний, навіть наляканий, але поступово розумів, що цей чоловік хоче мені допомогти, а не шкодити. Він дозволив мені ходити серед його людей, слухати, запитувати, спостерігати, як вони організовують життя та торгівлю. Я побачив інший світ — організований, дисциплінований, але водночас багатий знаннями та вміннями.
Вечорами ми з Ієдохією сиділи і говорили про моє життя, про рідний край, про родину. Я розповідав про наші звичаї, про батька, брата і сестер, про рідний край на березі Росі. Ієдохія слухав уважно, запитував, інколи посміхався. Він був уважний до моїх почуттів, але твердо тримав мене у межах свого впливу.
— Ти сильний і сміливий, Вихролев, — казав він, — і в світі є багато пригод. Але щоб вижити і досягти успіху, треба знати більше, ніж просто силу чи майстерність у бою. Треба знати людей, мови, звичаї. Тому я вчу тебе, бо бачу у тобі потенціал.
Поступово я звик до цього життя. Хоч я і залишався прив’язаний, страх поступово змінився на цікавість. Щоразу, коли мені давали нові знання, я відчував, що світ розширюється, що я стаю сильнішим не лише фізично, а й розумом. І, хоч серце моє тягнуло до Івиці, я почав усвідомлювати, що цей шлях відкриває переді мною інший, незвіданий світ.
Прибуття до Тиру
Враховуючи, що вітер був попутним, ладії, а їх було три, на четвертий день вийшли в море і зараз йшли вздовж правого берега Понту Евксинського. Раз на п’ять днів ми швартувалися, щоб поповнити запаси води та їжі. Я в той день, коли мене перевели з трюму на палубу, влаштував бійку, бажаючи звільнитися і, кинувшись у воду, дістатися суші та спробувати дістатися рідних країв. Але екіпаж, з трудом, звісно, впорався зі мною. Після цього я був знову зв’язаний, але залишений на палубі. Вночі мене накривали якоюсь покривалкою, бо ночі на морі, особливо вранці, були прохолодні.
З Іедохією я постійно розмовляв. Він виявився непоганим господарем. Команда його складалася з вільних рибалок, жителів Тиру, порту, де стояли судна Іедохії. Він був сином багатого ростовщика, недавно померлого, що залишив Іедохії величезний капітал — десь близько таланта золотом. Я не знав, скільки це, але за виглядом рибалок, які почули цю суму, зрозумів, що дуже багато.
Там, де я народився, гроші були не в ходу. Ми більше обмінювали товар на товар.
Поступово я звик до свого становища і до думки, що вже далеко від дому, і щоб повернутися, потрібно пристосуватися до нового життя, назбирати засобів, а потім думати про повернення.
Мене розв’язали після обіцянки не бешкетувати, і я став виконувати роботу по управлінню ладією, а іноді готував їжу, бо я, як натура завжди і всьому охоче вчиться, навчився у матері готувати, хоч і не хитрі, але досить смачні, як сказав Іедохія, страви.
Десь через місяць ми прибули до Тиру, минаючи громіздкі скелясті протоки.
Тир виявився величезним, за моїми враженнями, нагромадженням халуп і великих будинків, яких я ніколи не бачив, навіть уві сні.
На рейді стояли величезні гостроносі ладії, як я пізніше дізнався — галери. По обидва борти вони були всіяні великою кількістю весел. Паруси у них були прямокутні. Ніс загострений і обшитий мідними листами. На парусі була намальована якась птаха, схожа на кречета, але з розпростертими крилами.
На березі, через кожні п’ятдесят кроків, стояли воїни в шкіряних обладунках у повному озброєнні з шестами в шість ліктів, на вершинах яких були встановлені такі ж птахи, як на парусах, виготовлені з міді. Вони зловісно блищали на сонці. Воїни стояли нерухомо, здавалося, не помічаючи пестру натовп, що рухався повз.
Удалині за містом, яке тону;ло в зелені, виднілися величезні гаї, а за ними — непереборні, здавалось, гори, увінчані білими, мабуть, сніговими шапками.
Мені, жителю рівнини, це було дивовижно і нагадувало купчасті хмари, що опустилися на землю й підсвічені сонцем.
Я б так і стояв, завмерши, з відкритим ротом, якби не раптом неналетів на мене вершник на дивовижній тварині, білого кольору з величезним горбом на спині.
Я ледь встиг відскочити вбік, поступово повертаючись у реальний світ, із світу фантазій. І знову побачив людський мурашник, що не замовкав ні на хвилину.
— Так, давай, вже йдемо. Нам ще потрібно дістатися до Дамаска до свята, — сказав Іедохія, підходячи до мене.
— А що за свято?
— Пізніше дізнаєшся, дорогой, розповім. Мені подобається, що тобі все цікаво. Далеко підеш!
Ми дісталися великого будинку, побудованого з якогось жовтуватого каменю, трохи пористого. Великі ковані ворота відкрив чоловік у білому головному уборі з намотаної тканини, на чорній кучерявій голові, видно були лише очі й сліпучо білі зуби. Увесь він був у білому вбранні, яке спадало складками донизу.
— Мати-Макоша, хто це?
— Це ефіоп, такий народ живе в Африці.
— Де?
— Пізніше. Всьому свій час. Забагато знань одразу розірвуть твою голову.
Ми зайшли через палісад у великий будинок, усередині якого було прохолодно від водойми, що розташовувався посеред величезного залу.
— Вода подається зі свердловини, тому завжди холодна. Від цього й прохолода в будинку. Та, що нагрівається, надходить на кухню та у банні кімнати— Справді складається враження, що на вулиці немає тієї страшної спеки, що примушує до сну.
Вік живи — вік учись
Єдохія, залишивши мене на піклування своєму управителю слуг, пішов вирішувати справи — свої й мої також. Він надумав улаштувати мене до школи, щоб я зміг вивчати мови, які побутували в цій місцевості, а також щоб я опанував багато інших наук, потрібних у мандрівках.
Наступного дня він привів мене до однієї зі шкіл, де я мав засвоювати потрібні знання. У класі сиділи підлітки від семи до десяти років, і вони мені були хіба що по груди. Спершу я обурився, але Єдохія пояснив, що учні з повагою ставляться до старших, і я буду найшанованішим учнем у цій школі, бо він утримує її власним коштом. І справді — усі школярі з помітною повагою ставилися до мене протягом усього навчання.
У школі я вивчав мови, а їх тут було близько шести: латинська, грецька, арабська, арамейська, сирійська й ще кілька говірок. Також ми вивчали лічбу, креслення й геометрію, риторику, богослов’я, філософію, лікарське мистецтво, судноплавство, астрономію, виготовлення лікувальних зіллів і отрут, теслярську справу, кулінарію, обробку металів та ще кілька предметів «на всі випадки життя».
Ми навчилися виготовляти одяг і взуття, вичиняти шкіри, фарбувати тканини, прясти й ткати, будувати будинки та бойові укріплення. Усе це забрало два роки й дев’ять місяців.
Коли мені виповнилося сімнадцять, я вийшов зі школи, переповнений знаннями й повністю підготовлений до життя. Я став ще дужчим, і в мене почали рости борода й вуса. Коли я йшов містом, де мене вже багато хто знав, усі мимоволі озиралися на світловолосого блакитноокого велета, адже самі вони були низького зросту й мали чорне, мов смола, кучеряве волосся.
Єдохія став мені буквально і братом, і батьком. Братом — тому що оформив на мене як на свого рідного, навіть із правом спадкування його майна в разі відсутності власних дітей, яких заводити він не мав ні часу, ні бажання. Як він часто повторював: «Жінка — це тягар для мандрівника».
За той час, поки я навчався, Єдохія встиг плавати в Александрії, Римі, Дакії, Іспанії й навіть далі — пройшовши через Геркулесові стовпи та обігнувши узбережжя Африки, висадившись там на, за його словами, найкрасивішому острові, де текли найчистіші ріки, а пісок на узбережжі був чорного кольору. Звідти він привіз дивовижних птахів: одні — жовті й помаранчеві, що прекрасно співали, інші — зелені, які повторювали всі слова, почуті від людей.
Єдохія одного з таких кмітливих птахів назвав Вихролевом, бо казав, що він нагадує йому мене — того, хто все схоплював «на льоту». Я спершу образився, але згодом і сам почав називати пташку своїм іменем, навіть не помічаючи цього.
— Ще трохи, Вихроле(в), і ти підеш зі мною в плавання, — якось мовив мені Єдохія.
— А в наші краї ти не збираєшся? — із надією запитав я.
— Я що, так уже схожий на самогубцю? Та й з тебе я ще не зробив мандрівника.
— Я вже багато чого навчився.
— Так, але все це лише теорія. Та й ти ще не захворів духом мандрів. Ось коли відкриєш свою землю й назвеш її власним іменем — тоді й станеш справжнім мандрівником із великої літери. Я сам відкрив острови за Геркулесовими стовпами й назвав їх «Канарами», а птахів, які там співають, — канарейками. Ти не можеш уявити, яке це задоволення — усім задоволенням задоволення!
— Уяви: ти приїжджаєш додому, розповідаєш землякам про казкові краї з дивовижними тваринами, а, може, й привозиш їх. От тоді очі в усіх будуть здивовані. А твою наречену, мабуть, уже видали заміж. Ми й тут можемо знайти тобі не гіршу, якщо схочеш.
— Не до душі мені ваші чорноволосі та чорнявоокі. Наші мені миліші.
— Знайдемо й до душі. Я придивлюся якусь на невольничому ринку.
— Це ще треба, щоб «до душі припала».
— Біда з вами, антами! Сам тоді й вибереш.
— Ми не анти, ми — роси.
— Ну, роси, так роси.
Рабський ринок
Я помітив за Єдохією одну особливу рису: коли він щось обіцяв, то обов’язково виконував. Мені це дуже подобалося, бо це головна риса справжнього чоловіка. Чоловік є чоловіком тоді, коли його «так» — це «так», а його «ні» — це «ні». Інакше що ж це за чоловік і воїн, якщо він говорить одне, а робить інше. Як жінка. Та й більшість жінок так не чинять.
На свято Кущів ми з Єдохією знову поїхали до Тиру. На рабський ринок. Він розташовувався в південній частині порту. Під різнокольоровим тентом знаходився поміст, збитий із нешліфованих дощок. Посеред помосту, на циновках із очерету, стояли групи чоловіків, що належали як до білої, так і до темної раси. Чорні, з лискучою від олійної змазки шкірою (для створення «товарного вигляду»), велетні чергувалися з високими й невисокими білими рабами.
Праворуч стояли напівоголені красуні — як чорні, так і білі. Усі вони, соромлячись, прикривалися своїм «відвертим» одягом, хоча темношкірі почувалися значно вільніше, ніж їхні білі «подруги». Ледь ми підійшли ближче, як господар «товару» почав завзято розхвалювати свій крам:
— Ні, ви тільки придивіться уважно. Такого товару ви ще не бачили. Африканські леви та серни. Рудоволосі велетні з дрімучих північних лісів. Білошкірі красуні з шкірою, немов цукор. Обирайте на свій смак.
Я стояв наче зачарований, дивлячись на дівчину невисокого зросту, русоволосу, з величезними зеленими очима, обрамленими густими пухнастими віями. Вона когось мені нагадувала, та ніяк не міг згадати кого. Вона теж, сором’язливо прикриваючись жалюгідними клаптями строкатої тканини, дивилася на мене, хвилюючись і червоніючи.
— Ось ця мені подобається. Візьмемо її, — прошепотів я Єдохії.
— Бажання брата для мене — закон. Хочеш цю — так тому й бути. Гей, господарю, підійди-но сюди, милий.
Коли господар, улесливо усміхаючись, наблизився, Єдохія щось йому сказав, указуючи на дівчину із зеленими очима. Господар обернувся до рабів і мовив:
— Гей, білошкіра, підійди ближче. — І сказав він це моєю рідною мовою. Мені аж якось моторошно стало.
Дівчина підійшла, сором’язливо усміхаючись.
— Ти говориш російською? — запитав я її.
— Так, це моя рідна мова.
— А яке твоє ім’я і звідки ти родом?
— Звуть мене Івиця з роду «Рудого Ведмедя».
Мені здалося, що земля під ногами розверзлася, і я падаю вниз.
— Івиця? — отямившись від потрясіння, спитав я. — Ти мене не впізнаєш?
— Я все вдивлялася і не могла згадати, звідки вас знаю. Ви, пане, схожі на одного юнака, який зник чотири роки тому. Він, певно, загинув або був убитий. Не знаю, але щось у вас є спільне. От тільки борода й вуса.
— Не називай мене «пане», називай Вихролев, а краще — суджений. Це я й є той хлопець, викрадений на торжищі.
— Не можу повірити! О Свароже, ти врятував мого судженого! Слава тобі! — Її очі були, немов дві зелені блискавки. По щоках котилися сльози. Вона, нічого не тямлячи, пригорнулася до мене, тремтячи, як осиковий листок. І все поглядала то на мене, то на Єдохію.
— Дивні діла твої, Всевишній! Скільки житиму — стільки дивуватимуся твоєму вмінню єднати те, що не поєднується, — уже збагнув він, що сталося диво-дивне.
— І от після цього не вір, що для Всевишнього немає перешкод! — натхненно промовив він і змахнув сльозу, що покотилася по щоці.
Вісті з Роси
Вечором, сидячи в тиші та прохолоді дому Йедохії, я безперервно розпитував Івицю про своїх рідних, про наш рід, про те, як тепер живеться на Роси.
Вона, вже трохи освоївшись у новому середовищі, розповідала новини, які я давно хотів почути. Наш рід жив як і раніше. Батько втратив ліву руку під час битви з ізигами, що посягнули на рідні землі. Мати народила ще одного хлопчика, названого на честь загиблого сина Вихролевом. Старші сестри вийшли заміж, хто залишився в роді, а хто пішов у інші сім’ї.
Брати теж одружилися, хто старший, а малолітній Левкозван залишався при батьках, які, здається, доживатимуть з ним.
Одноокий Філін загинув — його розірвали вовки в Гнилій балці. Велислава обрали главою роду, бо він був хоробрий, розсудливий і гідний. Він одружився з моєю сестрою Радуніцeю і вже мав сина Богумила.
А на рід Івиці напали скіфи, побили чоловіків, жінок і дітей, залишивши тільки юнаків та незаміжніх дівчат для продажу. Десь на острові біля їхнього поселення вони розділили полонених на менші групи. Івиця потрапила до групи тирського купця Менелая-Грека з Кріту. Він і привіз усіх рабів на ринок. Два дні тому продали майже всіх, окрім Івиці та Дари з роду «Чорної куниці». Зараз вона залишалася там, якщо її ще не продали.
— Мій суджений, якщо її ще не купили, купи її, якщо маєш за що. Вона дуже гарна і служитиме тобі до гробу, — зі сльозами на очах благала Івиця.
— Гарна, кажеш? — вклинився в розмову, сидячи осторонь і мовчки слухаючи нас, Йедохія. — Підемо, Вихролев. Я знаю, де зараз Менелай. Треба виручати дівчину.
Ми вийшли з Йедохією, залишивши Івицю вдома відпочивати після всіх пережитих хвилювань цього та попередніх днів.
Менелай знаходився в харчевні на березі. Ми підійшли до нього, коли він, від рідоского вина, сидів, тупо вдивляючись у винну кружку.
— А, мої щедрі покупці! Радий, дуже радий вас знову бачити. А у мене після вас зовсім не було торгу. Зглазили ви мене, чи що?
— Вибач, дорогий Менелай. Я сумніваюся, що ми тому причина. Просто ти думав, що якщо ми купили «зеленоглазку» за високу ціну, то й весь інший «товар» слід продавати так само. Зменш ціну, і він розійдеться.
— Чому ця брудна дірка з’явилася перед такими гідними господами? Ну, ладно, я — брудний работорговець, але ви, поважні мореплавці, і раптом тут?
— Менелай, кидай ти вже цей промисел, а то станеш як звір.
— Про Менелая ніхто не може сказати, що він погано обходиться зі своїми рабами. Мені просто шкода тих бідних людей, потрапивших у полон до скіфів. Вони дуже жорстоко поводяться зі своїми рабами. Якщо їх не викупити, скіфи їх обесчестять і вб’ють. Ось я їх і «врятовую», якщо можна так сказати. І тут я їх не продаю «звірам». Тільки таким гідним господам, як ви.
— Дякую за лестливу оцінку, Менелай, але ми до тебе по ділові.
— По якому такому ділові? Завжди радий вам услужити.
— Чи залишилася у тебе біла дівчина на ім’я Дара?
— А куди вона може подітися? Торгу вже не було. Я подарую її вам разом із «зеленоглазкою».
— Дякую, милий, але ми не можемо скористатися твоєю люб’язністю. Ти й так, як кажеш, у збитку від нас.
— Що ви, що ви. Я так промовив, не подумавши. Чого не скажеш, коли вип’єш.
— Даємо тобі таку ж ціну, як за ту дівчину.
— Благословенний той день, коли ви народилися, поважні!
— І завтра в тебе все буде добре. Господь бачить твою чесну душу. Слухай, Менелай, коли я наступного разу вирушу у нове плавання до нових земель, підеш зі мною?
— Якщо в той момент я буду тут, то для мене буде честь. Завжди мріяв щось знайти та відкрити.
— Ну, тоді домовились!
Івиця була на сьомому небі, коли ми привели Дару. Дівчата за час полону дуже здружилися, підтримуючи одна одну. Обидві перенесли і холод, і страх. Тому стали як сестри. Дара, нічого поки не розуміючи, сиділа, лякаючись, поглядаючи то на мене, то на Йедохію. Поступово до неї дійшов зміст слів Івиці та моїх, і сльози потекли рікою по її рожевих від збудження щоках. Вона міцно притиснулася до Івиці і гучно розридалася.
Пізніше, заспокоївшись, вона промовила:
— Я думала, що ніколи тебе більше не побачу, і готова була померти.
— Я сама була засмучена розлукою з тобою. До цього часу не можу повірити в це диво!
— Дара, зрозумій, ми не могли залишити тебе в біді, знаючи, що ти така дорога Івиці. Та й для мене ти як сестра. Ми з тобою однієї крові, Іафетової.
— Чиєї? — майже одночасно спитали Дара і Івиця, дивуючись на мене.
— Іафетової. Це кров нашого прародителя. Пізніше поясню докладніше, а зараз ідіть на жіночу половину і там прийдіть до тями. Хвилювань було вдосталь. Ідіть і заспокойтеся. Вам приготовлять баню-терму. А після — спати. Спокійної ночі.
— Спокійної ночі, — відповіли дівчата і пішли до себе, ніжно обійнявшись.
Йедохія тихо сидів, дивлячись перед собою.
— Що з тобою, брате? Чому такий задуманий?
— Ось і у тебе з’явилася сім’я, а я один як палець. Батько все рахував і складав. Про дітей своїх і думати забув. Всі вони померли. Мати померла молодою. Мене викрали критські пірати. Я трохи «оперився» і поплив із Діонісієм Родоським, який замінив мені й матір, й батька, вперше в плавання, а не у налет. І з тих пір мені не сидиться на місці. Але коли я приїжджаю до свого «пустого дому», після смерті батька він став пустим, я відчуваю жахливу самотність. Слуги, навіть найвідданіші, не замінять сім’ю.
— Ти забуваєш, що у тебе є брат, а зараз ще й сестри з’явилися. Я теж люблю тебе як брата, думаю, і дівчата полюблять тебе не менше. Ти для мене став справжнім, хоч і не «кровним», але все-таки улюбленим братом. Я тобі дуже вдячний. Ти створив із мене нову людину. Тому ти мені більше, ніж брат. Сподіваюся, і я тобі теж.
— Дякую, Вихролев. Мені дуже приємно це чути. Радію, що ти вважаєш мене членом своєї сім’ї. Хоч і не «кровним».
— Не забувай, що Іафет і Сим були рідними братами.
— Так, пане-всезнайко.
— А хто мене всьому навчив?
— Ну, не всьому.
— Добре-добре, але більшій частині.
Після пережитого я спав як убитий. Лише сонце з’явилося у моєму вікні, я відразу поспішив у двір, сподіваючись побачити там дівчат. Ми, роси, не звикли довго спати вранці. Дівчата були внизу.
— Доброго ранку, красуні! — весело сказав я. Не наснилися вам суджені на новому місці?
— Я взагалі нічого не бачила, — пролепетала Дара.
— А мені весь час снився ти. Чомусь тебе оточували люди з довгим чорним волоссям у шапках з різнокольорових пташиних пір’їн, танцюючи навколо тебе, стоячи біля вогнища. Ти стояв у такому ж одязі та головному уборі і з якимось звіром на повідку. Звір той не схожий ні на вовка, ні на ведмедя, а більше на рисю.
— Який жах, присниться ж таке! — прошепотіла Дара.
— Це ти просто перенервувала. З часом мине. Навіть і не сумнівайся, — сказав я. — А ті дивні люди — ти на африканців насмотрілася. Я вперше теж був вражений. Привик поступово.
— Дай-то сили, Сварог, усе це забути, — тихо сказала Івиця.
— Ну, все, все. Все погане позаду. Мій названий брат Йедохія — дуже хороша людина, він вас не образить. Поступово освоїтеся, навчитеся мови, звикнете до місцевих звичаїв. І все буде добре. Я вас познайомлю з однією жінкою з наших країв, але давно тут живучою. Вона вам допоможе.
На новому місці
Іедохія після розмови зі мною знову став самим собою: веселим, дотепним і товариським. Він доводив дівчат до сміху своїми жартами. Мене дивувало, що в спілкуванні зі мною він непогано вивчив нашу мову. Дівчата поступово оволодівали сірианською мовою. Дарі це давалося трохи важче, але Івіца охоче їй допомагала.
Я, часом дивлячись на Івіцу, задумувався над тим, що ми з нею дуже схожі. Вона теж живо все сприймала і засвоювала. Її мова, хоч і з невеликими неточностями, з кожним днем ставала дедалі досконалішою. У Дари були проблеми з вимовою: вона від природи мала тверде «р» і їй складно давалася вимова, характерна для Близького Сходу. Але з часом і вона навчилася грамотно говорити місцевою мовою.
Іедохія якось зібрався в купу, став ввічливим і культурним, хоча раніше був різким, а часом і фривольним, як сам говорив, із «піратським нальотом». Тепер він став вихованим і чемним. Я інколи помічав його зацікавлений погляд на Дару. Але розмов про неї він уникав. Відчувалося, що вона йому чимось цікава, але чим саме — я поки не міг зрозуміти.
— А Дара теж із вашого роду? — якось спитав він мене.
— Ні. Але наші чоловіки брали жінок із їхнього роду. Тож можна сказати, що вона теж наша родичка. Жінки з їхнього роду дуже вірні і лагідні, плідні та сильні в роботі, хоча не дуже міцні на вигляд. Але це тільки ззовні.
— Я теж помітив, вона дуже спокійна і ніжна. У нас таких немає. У нас жінка-рабиня, що належить чоловікові, щось на зразок майна. Хоча за звичаєм вона теж повноправна господиня, але тільки на словах.
— У нас дружина — це друг і помічник. Якщо жінка на раді скаже «ні», рада прийме від’ємне рішення. У захисті становища від ворога жінки стоять пліч-о-пліч із чоловіками.
— Так, це вражає!
— До підліткового віку дітей, хлопчиків і дівчаток, виховує мати, а після — хлопчиків батько, а дівчаток — мати.
— Розумно, — сказав Іедохія і знову замовк, задумливо дивлячись у вікно, що виходило на гірську долину.
Йому виповнилося двадцять три роки, за характером він був «різкий, як вітер». То чи від природи, то чи через спілкування в юності з піратами. До того ж йому довелося побачити багато жорстокості у свої юні роки. Але за природою він був м’яким і дипломатичним. Ніколи не підвищував голос на когось, вмів згладити будь-яку гостру ситуацію без різких слів.
Діла його в конторі йшли непогано, завдяки вірному другу і родичу Мордохаю, який був рідним дядьком Іедохії по матері. Я бачив його лише раз, але він справив на мене приємне враження: розумний, ввічливий і грамотний «старенький».
Одного ранку я зустрів Іедохію, який світився від радості. Обличчя його виражало безмежне блаженство. Очі «горіли», як два запалені факели.
— Що це ти такий сяючий зранку? — спитав я, палаючи від цікавості.
— Дара погодилася стати моєю дружиною! — «прозвучало» це від нього. Іншого епітета я навряд чи зможу підібрати. Саме «прозвучало».
— Цікаво. А як же «Жінка — тягар для мандрівника»?
— Та дурниця це. Я просто повторював фразу одного ватажка піратів, у якого було п’ять дружин і чотирнадцять дітей. Можливо, сказано від ситості. Я вже «дорослий хлопець» і жити одному — не мій стиль. Хочу, щоб вдома мене чекала любляча й турботлива дружина і ватагу смішних, схожих на нас відчайдухів-сорванців, або ніжних дівчат-красунь.
— І за яким обрядом ви вирішили поєднатися? За вашим чи нашим?
— Обряд — не головне, якщо чоловік любить жінку і хоче мати з нею сім’ю. Те, що Бог звів нас разом — це промисел згори. Дара буде чудовою дружиною, я в цьому впевнений. І гарною матір’ю.
— А я от ніяк не наважуся заговорити з Івіцою.
— Вам куди поспішати? Ви ще такі молоді. Рік-два — і одружитеся.
Я сам розумів, що про весілля поки рано думати, але моє молоде серце тремтіло, коли я ненароком торкався руки Івіци. Воно прискорено билося при погляді на неї. Голова йшла обертом, темніло в очах. Я, звісно, розумів, що поки ми були «на утриманні» Іедохії.
— Послухай, брате. Я хотів би почати якусь справу, щоб заробити гроші для початку власного шляху, — якось сказав я Іедохії.
— А чим ти хотів би займатися?
— Ще не вирішив. Може, порадиш щось?
— Не знаю. Ти багато чому навчився. Що тобі подобалося вивчати в школі?
— Мені дуже подобалося працювати з металом і виготовляти з нього щось. А також лікувати і готувати ліки.
— У мене є приятель-лікар. Він живе в місті, де знаходиться моя майстерня з виготовлення зброї. Думаю, це саме те, що тобі потрібно. Поїдь туди поучитися і проконтролювати мою майстерню. Там недбалий керівник, якого я не можу замінити. Поїдь, подивися, хто з робітників здатен очолити майстерню. Заодно познайомишся з лікарем Лукою. Це дуже хороший чоловік і спеціаліст у медицині. Тобі буде цікаво з ним поспілкуватися.
— І коли мені туди виїжджати?
— Після весілля — і вперед.
Юдейське весілля, або веселощі з ароматом віків
Описувати юдейське весілля — справа невдячна. Увесь той захват від побаченого не передати словами. Можна лише намагатися. Це було неймовірно весело, музично і смачно!
Більше просто не під силу людині. Які слова здатні передати атмосферу доброзичливості, радості за молодих, захоплення їхніми сяючими обличчями, відчуття душевного піднесення й насолоди від чудової музики та схвальних промов на їхню честь?
Вранці вони вже були щасливим чоловіком і дружиною.
— Було просто неймовірно, — сказав я Ієдохії. — Ви були чудові! Та й весілля було просто дивовижне. У нас усе набагато простіше.
— У багатьох людей і тут усе теж простіше. Все залежить від статків. Раніше чоловік просто приводив наречену додому, знайомив із родиною, попередньо домовившись із її родичами, і вона залишалася жити в його сім’ї. Весілля могло й не бути. Тепер же з цього обряду зробили щось показне. З приходом римлян молоді повинні реєструватися у префектурі, і саме весілля вже не є обов’язковим.
Через п’ять днів після весілля Ієдохія дав мені листи до лікаря Луки, свого управителя в Пеллі, а також гроші «в борг», як я наполіг, маючи намір заробити й повернути їх при першій можливості.
Ієдохія щиро розвеселився з цього мого наполягання:
— Ти забуваєш, що я тебе викрав, і тому зобов’язаний утримувати, поки ти не «оперишся». Ну що ж, виходить, «процес пішов».
— Ти мені нічого не винен, а от я тобі винен за Івицю й Дару.
— Ну, за Дару, скажімо, я тобі винен. Будуть гроші — віддаси, якщо вже ти так на тому стоїш. Я навіть не уявляю, щоб у тебе їх не було: ти не з тих, хто не може заробити на життя. Гадаю, ти невдовзі станеш відомим майстром.
Збиралися ми недовго. Я взяв усе найнеобхідніше, і ми рушили в дорогу.
Івиця поїхала зі мною, бо вже відчувала себе моєю дружиною, а нас — подружжям, хоча ми ще не були ним офіційно.
Приблизно за два дні ми дісталися невеличкого містечка Капернаума, де зібрався натовп, аби послухати якогось мандрівного то філософа, то проповідника.
— Леве, — Івиця на місцевий лад називала мене так, — може й ми послухаємо, що він каже?
— Ну, враховуючи, що нам потрібні свіжі верблюди, можемо й відпочити, послухати, що він проповідує. Нині всі говорять про якогось бродячого проповідника, який, за чутками, навіть творить чудеса. Зцілює, як він каже, силою Бога. Одні вважають його богозневажцем, інші ж — щиро вірять у його силу. Треба подивитися, може, це саме він.
Ми рушили за юрбою, яка прямувала до одного з невисоких пагорбів. Там на циновці сидів чоловік років тридцяти–тридцяти п’яти у білому вбранні, підперезаному синім шнуром із китицями на кінцях.
Волосся його було чорне, охайно підстрижене, а густу бороду обрамляло відкрите й доброзичливе обличчя. Чому я кажу «доброзичливе»? Бо від нього віяло добром і Любов’ю. Він дивився на людей не зверхньо, як зазвичай роблять філософи й проповідники, демонструючи своїм виглядом, як високо вони злетіли над «сірою масою». Ні, його погляд був сповнений батьківської любові до заблукалих дітей. Здавалося, що його найбільшим бажанням було допомогти всім хворим та обездоленим.
Його очі світилися ніжністю й співчуттям. І люди відчували це. Цей проповідник дуже відрізнявся від тих, хто «на показ» молився на перехрестях, удаючи відчуженість від мирських справ, гойдаючись і шепочучи щось «під ніс». Вони ставилися до людей, як до «безмозкого стада», яке неспроможне «вняти голосу Божому». Вони, саддукеї та фарисеї, начебто єдині народжені говорити з Богом і керувати цим «похітливим стадом».
Люди поступово розташувалися біля підніжжя пагорка й почали слухати цього дивного чоловіка…
Перший час ми майже заворожено дивилися на прекрасне обличчя цього мандрівного філософа. У його образі не було жодної вади. Було щось у тому обличчі привабливе. Мені раптом подумалося, що саме так повинен виглядати Бог Всевишній. Чим більше я дивився на нього, тим сильнішою була впевненість у цій думці. Івиця теж невідривно дивилася на філософа й жадібно вслухалася в його слова.
— Щасливі ті, в кого велика жага до духовного, бо дано їм буде частку в Царстві Небесному. Хай заспокояться ті, хто плаче, бо Отець Небесний Єгова дасть їм утіху. Щасливі ті, хто лагідний, бо віддана їм буде Земля у спадок за терпіння їхнє.
Щасливі ті, хто прагне пізнати правду, бо дано їм буде Істину й Знання. Щасливі люди, що творять милість, бо помилувані вони будуть у день останнього суду.
Я не міг не помітити, що він говорив усе це якось дуже просто і природно. Не могло виникнути навіть найменшого сумніву в тому, що саме так воно й буде.
— Щасливі чисті серцем — дано їм буде Бога побачити. Щасливі миролюбні й ті, що творять мир, бо сам Єгова назве їх своїми дітьми.
І якщо ви вигнані за правду — то щасливі ви, бо бути вам у Царстві Небесному. І будете ви радіти й веселитися через нагороду на небесах, якщо будуть вас ганьбити й лихословити за Ім’я Моє та гнати несправедливо, як гнали пророків, що були до вас. Бо ви є сіль землі.
— Ви світло світу. І хай світить світло ваше перед людьми, щоб усі бачили добрі ваші діла й славили Ім’я Отця вашого Небесного. Не хочу я порушувати Закон, а лише виконати його. Бо хто порушить одну з Божих заповідей і навчить так людей, той буде принижений у Царстві Божому.
Чули ви всі: «не убий», а я вам кажу — не гнівайтеся на брата свого; хто злословить його, той згорить, як торішня трава, як горять сміттєві купи на звалищі в Єрусалимі.
Я сидів і слухав, усе більше й більше захоплюючись цією промовою. На уроках богослов’я я вивчав Закон і знав його основи. Вони загалом збігалися з нашими общинними законами, хоча й було чимало відмінностей. Але головне — багато спільного. «Не пожадай дружини, добра, землі чи майна брата свого». Під словом «брат» розуміли «людину нашого племені». Але це постійно кимось порушувалося: то один рід не поділить межу з іншим, то чоловік одного роду полює в лісах іншого.
Привід для ворожнечі знайти було неважко. Але наші старійшини вирішували все майже без крові.
— І якщо принесеш дар твій до жертовника й згадаєш, що не примирився з братом своїм, залиш дар свій, помирись із братом — і тоді дар твій буде милий і угодний Богові. Не дивіться на жінку з пожадливістю, бо навіть це вже є перелюб у серці вашому. І навіть око своє чи руку твою, що спокушають тебе, вирви та відкинь від себе.
Не кляніться ні Небом, ні Іменем Бога, бо не в силі ви втриматися від спокуси й тим оскверняєте свій обіт із Богом. І хай буде слово твоє «так» — «так», а «ні» — «ні».
Просячому в тебе — дай, і від того, хто позичає в тебе, не відвертайся.
Під кожним його словом я міг підписатися без жодного сумніву, навіть власною кров’ю. Те, що завжди було в моєму серці, зараз казав цей чоловік. Затаївши подих, Івиця, не ворухнувшись, сиділа й дивилася на філософа.
— І коли ти молишся, увійди до своєї кімнати, зачини двері й помолися Отцеві своєму Небесному, небагатослівно й від чистого серця. Основою ж молитви хай буде молитва Моя:
«Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться ім’я Твоє;
нехай прийде Царство Твоє; нехай буде воля Твоя і на землі, як на небі.
Хліб наш насущний дай нам на кожний день;
і прости нам гріхи наші, бо й ми прощаємо кожному боржнику нашому;
і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого.
Амінь!»
Не дивіться на чужі гріхи, а намагайтеся не чинити своїх. І завжди думаючи про Бога, починайте із себе. Бо люди переважно бачать чужі гріхи, а себе ідеалізують і не помічають власної недосконалості.
Мені подобалося, що Ієдохія бачив у людях здебільшого лише добре — йому від цього було легко жити.
— Не шукайте собі багатств на землі, а збирайте їх у Небесних засіках, бо тут можуть їх знищити миші, іржа, вогонь чи вода.
Не судіть інших — і самі не будете суджені.
Просіть — і буде вам дано. Отець ваш Небесний дасть благо тому, хто просить, бо хто не просить — той не буде почутий. У Отця Небесного дітей багато, і Він може не помітити ваших потреб. Тому не соромтеся й просіть у молитві.
У всьому з людьми чиніть так, як ви хотіли б, щоб чинили з вами.
Хто ж він — цей чоловік, який говорив про те, про що думає кожен, але часто не наважується вимовити це вголос?
Працівник із залізної майстерні, що їхав із нами, знайшов нас, аби повідомити про готовність каравану до відправлення. Ми з жалем відірвалися від слухачів і рушили до верблюдів, які вже стояли в передчутті дороги.
Ще перебуваючи під враженням від промови філософа, Івиця дивилася на мене крізь серпанок благоговіння.
— Ні, ти зрозумів, що він казав? Шкода, що доводиться їхати. Ти бачив — з ним ходять його учні. Як би я хотіла стати його ученицею!
— Як не шкода, але нам треба їхати.
— Так-так, я знаю. Звичайно, любий. Я вже готова.
Уже за чотири дні ми були на місці. Я першим ділом вирушив до майстерні. Управитель із опухлими хитрими й бігаючими очима зустрів мене насторожено. Я оглянув майстерню, перевірив за документами наявність руди та металу. Усюди виявилися то більші, то менші нестачі матеріалів. Робітники зосереджено займалися своєю справою. Під час перевірки мене супроводжував юнак років двадцяти. За його оцінками й зауваженнями я зрозумів, що саме він може замінити старого управителя.
Згодом справи в майстерні пішли на лад. Робітники, наче відчувши важливість змін, почали працювати з більшим зацікавленням і часто підходили до мене з пропозиціями допомоги. Себе я тут зовсім не відчував чужаком, тим більше, що моя вимова стала зовсім не відрізнятися від місцевої. Старого управителя я з почестями й премією звільнив. Він, перейнявшись до мене великою вдячністю, пішов зовсім не ображений. Навіть, здається, із радістю. Зрозумій їх, цих юдеїв.
Новий знайомий — лікар Лука
Через п’ятнадцять днів після прибуття я знайшов час, аби відвідати лікаря Луку.
Мені сказали, що мені неймовірно пощастило, адже Лука прийшов додому зовсім ненадовго, щоб допомогти своїм рідним у підготовці до якогось свята, і скоро збирався вирушити слідом за своїм учителем. Виявилося, що він був учнем того проповідника, якого ми зустріли по дорозі сюди.
Лука виявився чоловіком невисокого зросту, з великими залисинами й сивою кучерявою бородою. Одягнений він був у строкатий халат, підперезаний мотузкою з китицями на кінцях.
— І як там мій родич Ієдохія? Все так само весело й безтурботно проживає свою молоду днину? — спитав він мене, трохи примружуючись і усміхаючись, уважно розглядаючи нас після того, як я пояснив мету нашого приходу.
— Він тепер дуже змінився. Одружився й думає про численне потомство, — відповів я, помітивши, що ця новина йому сподобалась.
— Давно вже пора. Він чудовий юнак, але, сам того не бажаючи, почав своє життя не серед тих, з ким мав би навчитися бути справжнім юдеєм. Все ж таки вісім років серед піратів — це небажаний досвід для хлопця. Слава Всевишньому, що все це позаду.
— Я думаю, для справжньої людини навіть товариство розбійників не стане зразком для наслідування.
— Слова твої мені подобаються, але погане товариство розбещує, як казав Соломон.
— Згоден. Але якщо людині гидке зло, вона його не чинитиме.
— Ну, зло — це справа суперечлива. Можна бажати добра й наробити зла. Питання ще в тому, чи потрібне добро тому, кому ти його хочеш зробити.
— І все ж таки, творити добро краще, ніж зло.
— Тут ти маєш рацію. Не стану сперечатися.
— Мені сподобалося, як сказав той мандрівний проповідник, якого ми чули днів із двадцять тому по дорозі сюди. Моя жінка навіть захотіла стати його ученицею. Він сказав, аби люди поводилися з іншими так, як хотіли б, щоб чинили з ними. Ось де мудрість життя! І ще: «Полюбіть ворогів ваших». Якби жити за цими принципами, то не було б ані війн, ані ворожнечі.
— Його звати Ісус, і він Син Божий, що прийшов примирити людей із Богом.
— Я думаю, не всі так вважають, і тому в нього можуть бути великі проблеми зі священиками.
— Священики, на жаль, не виконують своїх обов’язків. Вони повинні старатися примирити людей із Богом, та натомість лише роблять вигляд, що дуже набожні, а самі наповнюють кишені податками й віддаляють людей від Ієгови.
— Як ти сказав?
— Ієгова — це ім’я Бога Всемогутнього.
— Але ж вимовляти ім’я Бога — це гріх.
— Знову ж таки, оману цю нав’язали ті ж самі священики. Ми повинні знати ім’я свого Отця — Бога Живого, що й означає ім’я Ієгова.
— І хто ж сказав, що це правильно? Адже в Торі написано: «Не вимовляй ім’я Бога марно, бо будеш покараний».
— А навіщо згадувати марно? Коли говориш із Богом — клич його на ім’я. Бо богів багато, але Ієгова — один Бог Живий. Він наш Отець, а до батька ми маємо звертатися на ім’я.
— Хотілося б мені ближче познайомитися з твоїм учителем, Луко, багато дивного й цікавого я про нього чув.
— Якщо всі справи твої й Ієдохії завершені, можеш поїхати зі мною. Я вас познайомлю. І жінку свою бери з собою.
— Вона мені не жінка. Скоріше наречена й сестра.
— Вона теж із твого народу?
— Так, ми майже з однієї родини, хоч і не родичі.
— А якого ви народу діти?
— Називають нас тут по-різному: і скіфами, і антами, і венедами. Але самі ми — руси, бо батьківщина наша на річці Рось.
— Не чув про такий народ. А віра ваша яка? Ви, мабуть, язичники?
— Вихований я у вірі батьків і дідів. Головний бог у нас — Перун. Але тепер я трохи по-іншому ставлюся до віри батьків. Я ніколи не міг зрозуміти, навіщо волхви топлять дівчат Волосу. Та й страху дуже багато наганяють.
— Ієгова — люблячий Отець. Він не хоче, щоб люди його боялися. І якщо ти пам’ятаєш вислів «Страх Божий», то знай: боятися Бога означає бути порядним, люблячим і вірним сином Богові.
У мене склалося таке враження, що коли Лука це говорив, його обличчя світилося. А може, мені лише здалося.
Через два дні я, завершивши всі перестановки й зміни в майстерні, разом з Івицею та Лукою виїхав у Декаполіс (Десятимістя), де в той час перебував Учитель зі своїми послідовниками.
Під’їжджаючи до Тиверіади, ми помітили величезне скупчення людей, які уважно слухали Ісуса з учнями, що сиділи на березі. Ми наблизилися саме в той момент, коли Учитель закінчував свою проповідь, і слухачі вже почали розходитися.
Лука підійшов до Ісуса й щось йому сказав. Той обернувся в наш бік і, пильно подивившись, кивнув. Лука махнув мені рукою, аби ми підійшли. Ми з Івицею підійшли й привіталися з Учителем.
— Сідайте, чужинці, відпочиньте з дороги. Петре, принеси, будь ласка, трохи вина й коржів, хоча ти, чужинцю, і не дуже любиш вино — та тому, я знаю, є причина.
— Скажи, Учителю, звідки ти знаєш, що я не дуже люблю пити?
— Ну, по-перше, ти скривився, коли я сказав про вино, та й таким велетам вино не дуже на користь — можете бути буйними. По-друге, воно вже одного разу стало причиною зміни твого життя, хоч ти й не хотів цього.
— Так, Учителю, вино мені не дуже до вподоби, і справді, завдяки йому я тепер не вдома. Але я вже не жалкую про це.
— До того ж хочу сказати тобі, що додому ти вже ніколи не повернешся. Бо на тебе чекають великі справи й небезпечні мандрівки.
Мені стало якось не по собі. Мало того, що я не потраплю в рідні місця, так ще мене чекають «великі мандрівки». Що б це могло означати?
— Більше я тобі поки нічого не скажу, всьому свій час. Усе в руках Божих. Але скажу, що твоя наречена, ставши твоєю дружиною, буде матір’ю цілого народу, який правитиме у далекій землі, поки що невідомій, але в майбутньому дуже сильній.
— Учителю, прошу тебе, дозволь нам стати твоїми учнями й супроводжувати тебе.
— Бачу, що вами рухає не лише цікавість, а й прагнення до Істини, я б сказав — прагнення до пізнання Ієгови, Отця нашого.
— Учителю, я знаю, ти називаєшся Сином Божим. Мені здається, у тебе можуть бути через це великі неприємності від священиків.
— Я знаю. Але що я маю казати, якщо сам Господь Ієгова назвав мене Сином Своїм улюбленим? Я не збираюся відмовлятися від свого Отця, з яким я створював цю Землю й це Небо. Я готовий прийняти будь-яку кару, але не зречуся.
Він дивився на мене не суворо, як учителі дивляться на своїх учнів, а лагідно й підбадьорливо. Я озирнувся на Івицю. Вона сиділа, вся поглинута нашою розмовою. Щоки її запаленіли, губи були трохи розтулені. Здавалося, що ось-ось з її уст зірветься запитання. Але вона сиділа мовчки й на всі очі дивилася на Ісуса.
— Ви, я так розумію, приїхали з Півночі?
— Так, народилися ми на річці Рось.
— Не чув про такі краї. Але думаю, що там дуже гарно, раз там народжуються такі вродливі чоловіки й жінки. У вас будуть гарні діти.
— Дякую, Учителю. Ми поки що не одружені, але через рік, думаю, станемо однією сім’єю.
— Благослови нас, Отче Небесний.
Я був на сьомому небі. Сам Син Божий (а в цьому я не сумнівався) благословив наш шлюб. Івица також спершу почервоніла, а тоді тихо промовила:
— Дякую, Учителю. Я думаю, після твоїх слів шлюб не може бути нещасливим.
— Амінь, — усміхнувшись, сказав Ісус.
Отак ми стали учнями Ісуса Назарея, названого самим Отцем Небесним Сином Божим.
Одного разу ми натрапили на лютого фарисея, який поскаржився на нас владі. Нас викликали в управу й довго та нудно пояснювали, що нам заборонено займатися проповіддю, бо ми не є священнослужителями. Однак начальник управи, до якого ми зайшли після бесіди, виявився, як мені здалося, зовсім не злим. Тому нас не взяли під варту, а просто відпровадили додому й там залишили.
Ієдохія, що на той час повернувся з Декаполіса, порадив нам поки що припинити проповідь і «збити хвилю» недоброзичливості. Івіца заперечила, але я сказав, що варто дослухатися.
На Пасху ми виїхали за місто, в один з оазисів, що траплялися на шляху до Тиру. Приготували обід. Засмажили ягня. Пили якийсь напій, схожий на кисле коров’яче молоко. Їли прісні коржі, узяті з дому.
У п’ятницю під вечір погода зіпсувалася: дощу не було, але хмари закрили небо, й стало зовсім темно.
— Дивно, темно, як уночі, алеж тільки сьома година вечора, — сказав Ієдохія, трохи насупившись. — Мені чомусь здається, що сталося щось жахливе.
— Що ж могло трапитися? — пошепки вимовила Івіца.
— Важко сказати, таке враження, що Бог за щось розгнівався на людей, — промовив Ієдохія.
— Чи не з Учителем щось сталося, — сам того не помічаючи, висловив я здогад.
— Що ти маєш на увазі? — здивовано промовила Івіца.
— Та нічого… Просто якось тривожно стало на душі, — відповів я.
Через три дні ми з Івицею разом із караваном вирушили до Єрусалима. Стояла страшенна спека, зовсім нетипова для цієї пори, тож ми рухалися переважно ночами. Перебираючись від оазису до оазису, дні проводили в тінистих гаях. На привалах ми проповідували. Люди, на мій подив, з інтересом слухали мої слова й багато розпитували про Ісуса та його чудеса. Я якнайповніше відповідав на їхні запитання.
— А правда, що цей пророк воскресив дівчинку, яка вже померла? — спитав сивий поганяйло верблюдів, обличчя якого було все в зморшках і шрамах, отриманих під час захисту каравану від розбійників. Він дивився на мене з явним інтересом. Воно й зрозуміло: я був не дуже схожий на місцевих, та й «жінка» моя також.
— Правда, ми самі це бачили. Її батькові якраз повідомили, що дочка померла, коли він слухав разом з іншими промови Ісуса Назарянина. Його горю не було меж. Вона була єдиною дитиною. Коли ми прийшли до його дому, рідні сказали, що дівчинка померла півгодини тому. Ісус увійшов у дім, нахилився над її обличчям і сказав:
— Не сумуй, вона просто спить.
— Але ж вона не дихає, зовсім бліда, кров відлила, тіло стало мов дерев’яне! — вигукнула мати.
— Не плач, я поверну тобі дочку, жінко! — сказав Учитель, поклав руку на її голову, глянув угору, щось прошепотів і звернувся до дитини: — Встань, дівчинко, ще зарано спати, йди пограйся з подругами.
Дівчинка розплющила очі, підвелася на лікоть і спитала:
— Чому в нас так багато людей, тату?
З очей матері полилися сльози, батько від подиву почав заїкатися:
— Дя-кю-ю, Учителю, ти й справді Син Божий, якщо здатен на таке!
— Хай вона буде здорова й радує батьків, — сказав Він. Попросив не розповідати про це владі, але вістка швидко поширилася по місту й довкола. Священики оголосили Ісуса посланцем сатани й наказали взяти Його під охорону. На щастя, ми вже залишили те місто.
— Вони завжди так: називають достойних людей прислужниками диявола. І так буде завжди. Ті, хто заробляє гроші на Імені Господньому, клеймитимуть порядних, якщо ті не танцюватимуть під їхню дудку, — мовив погонщик після мовчанки. — Я їхню породу знаю.
Відчувалося, що він настільки вражений, що тепер постійно міркуватиме про побачене й почуте.
— Коли Учитель говорить із тобою, то почуваєшся наново народженим. Усі Його слова стверджують життя. Хочеться встати й піти робити добро, — сказала Івіца.
— Це правда, — підтвердив я.
Тієї ночі ми дісталися Єрусалима. У місті відчувалася якась напруга. Центуріони з невеликими загонами проходжалися в повному озброєнні, пильнуючи, щоб у разі заворушень придушити осередки бунту.
Караванник довіз наш пожиток до дому Луки. У хаті було тихо й порожньо, хоча під час нашого попереднього візиту в Єрусалимі тут було повно людей і гамірно, мов на базарі. Тепер же двері нам відчинила Марія Магдалина. Очі її були заплакані, виглядала вона хворобливо.
— Вітаю, Магдалино. Що сталося? Чи не захворів Лука? Чому ти плакала? — запитала Івіца.
— Вони стратили Учителя, — простогнала Марія.
— Що значить — стратили? Коли? Чому? — вигукнув я.
— Чотирнадцятого нісана, за вироком прокуратора. Синедріон вимагав.
— Стратити Сина Божого! Вони що, зовсім з глузду з’їхали? А ми-то й думали, чому зіпсувалася погода, потемніло.
— Так, коли Учитель помер, денне світло згасло, й сталося землетрус, — сказала Магдалина.
— І як ви тепер? Де всі? Де Лука, Петро, Іван?
— Усі в домі Якова.
— Ходімо туди, треба вирішувати, що робити далі.
— Ми знаємо, що робити. Учитель з’явився нам на сьомий день і сказав, що маємо проповідувати, як і раніше, бути разом. Ти знаєш, Учителя зрадив один з учнів — Юда.
— Іскаріот? Я так і знав, що він щось замислив. Він мені ніколи не подобався. Я й казав про це Луці, але ж він усім вірить, навіть тим, кому не можна.
Прозріння Савла
Менше ніж за місяць ми повернулися до Дамаску. Хоча трохи раніше ми стали свідками цікавого випадку.
За два дні від Дамаску ми зустріли караван, який складався не лише з верблюдів, а й із колони людей, закованих у ланцюги й ідучи в бік Юдеї.
— Хто ці нещасні? — запитав я чоловіка на коні.
— Це не нещасні, а державні злочинці, — відповів він надменно. — А ви хто такі?
— Ми просто подорожні, що їдуть до Дамаску, — спокійно відповів я. — І у чому їхня вина?
— Вони поширюють єресь, говорячи, що в Єрусалимі розп’яли Сина Божого, так званого Ісуса з Назарета. Синедріон наказав доставити їх до Єрусалиму, де одних стратять, інших покарають, а когось можуть відправити на галери римського флоту.
— А їхня вина доведена?
— Їх взяли за доносами чесних громадян. А винуватість визначить суд Синедріону.
— Чи можна довіряти доносникам? Сусід міг щось не поділити з сусідом, написати донос, а людина постраждає невинно, — зауважив я.
— А ти сам випадково не з учнів цього богохульника? — запитав він підозріло.
— Вибачте, я не представився. Мене звуть Віхролєв, або просто Лев, і я слуга Ієдохії Гурея. Це моя дружина та слуги. Ще є питання?
— Ну, Ієдохію я знаю, а тебе чомусь не зустрічав. Ладно, повірю на слово, враховуючи, що Ієдохія — мій хороший знайомий. Так, підйом, йдемо далі, безбожники!
Усі піднялися, але одна жінка залишилася сидіти, бо ноги її були поранені до крові.
— Досить сидіти, стара кляча, підйом! — закричав головний і замахнувся на жінку батогом. Я вже хотів схопити його за руку, але він якось крикнув і впав на коліна. Складалося враження, що він з кимось говорив, точніше, когось слухав, але нам цього не було чути.
Коли все закінчилося, він підвівся, ніяково тримаючись за найближчого верблюда, і закричав:
— Я нічого не бачу, мені потрібно в Дамаск, заплачу будь-які гроші тому, хто мене доставить. Я мушу їхати до свого лікаря.
— Я можу відвезти вас, плати мені не потрібно, — сказав я. — Поїдете зі мною?
— Він сказав мені, що його друг відвезе мене до Дамаску, — бурмотів начальник каравану.
— Вибачте, я не знаю, як вас звати? — запитав я.
— Мене звуть Савл.
— Отже, Савле, я пропоную вам свою допомогу, якщо ви не заперечуєте.
— Як? Тебе звати Лев? Він сказав, що ти відвезеш мене в Дамаск.
— Хто сказав?
— Ісус Назарянин!
— Святий Боже! А що робити з караваном і невільниками?
— Голово варти, відпусти полонених, нехай ідуть куди бажають.
— Але, раббі, а наказ доставити…?
— Це тобі наказ, я сказав! Відпусти всіх.
— Ваша воля, реб Савл. Охорона, розкуйте полонених.
Я підійшов до тієї жінки, яка все ще сиділа на землі, не в змозі йти через поранені стопи.
— Зараз я вам допоможу, — сказав я, доторкнувся до її ніг і промовив: — Силою Бога Нашого, нехай ти станеш здоровою.
Буквально на очах у всіх присутніх рани на ногах стали гоїтися і повністю зникли, залишивши місце здорової тканини. Жінка з подивом дивилася на мене.
— Хто ти, незнайомцю?
— Я — твій брат, Лев із Росі.
— Звідки?
— З далекої країни.
— Але як ти це зробив?
— Силою Святого Духа, подарованою мені нашим Небесним Отцем.
— Дякую тобі, брате Леве, — промовила жінка крізь сльози.
— Не дякуй мені, а прослав Творця.
— Ти правий, що ми без нього.
На шляху до Дамаску Савл переважно мовчав і, як мені здалося, розмірковував.
— Знаєш, чужинцю, зі мною говорив ваш Учитель Ісус, — раптом, перервавши своє довге мовчання, промовив Савл. — Він сказав мені йти в Дамаск, прийти до його учнів, приєднатися до них і служити йому серед язичників. Дивно, чому саме я?
— Тебе обрав сам Син Божий, а Він не обирає тих, кому це не потрібно. Навіть знаючи, що Юда Його зрадить, серед багатьох Він обрав його, бо кожному у Бога відведена своя роль. Один народжений бути героєм — і він буде ним, інший стане зрадником, бо на інше не здатний. Тут уже нічого не вдієш. Мені здається, що твоє ім’я ввійде в історію як ім’я людини, яка привела величезну кількість язичників до Істинної Віри.
— Ти так думаєш?
— Раз Ісус поклав цю місію на тебе, значить так тому й бути.
— Правда твоя, чужинцю. Як ти кажеш твоє ім’я?
— Лев. Взагалі-то батьки назвали мене Віхролєв, але тут моє ім’я скоротили до Лева.
— Нічого собі скорочення, ні багато, ні мало — цар звірів, — засміявся вперше за час подорожі Савл. До нього, здається, поверталися впевненість і відчуття реальності.
— Послухай, Савле. Я так розумію, ти завдав багато зла людям.
— В принципі, я не такий вже й злий. Просто я міцно вірив, що учні цього проповідника, Ісуса, сіють єресь, руйнуючи устої фарисейства. Мені це здавалося якоюсь заразою, що роз’їдає основи віри. І її потрібно було викорінити. Зараз я навіть не знаю, що мені думати і робити.
— Послухай, Савле. Ідея Ісуса проста: людей ізраїльських, що втратили зв’язок із Богом, примирити з Отцем-Творцем. Юдеї мали нести Слово Боже серед язичників, а не ставати у позу «обраних». Зауваж, язичники — римляни, перси й єгиптяни — теж вважають себе «обраними» своїми богами. Це не вирішує їхніх проблем. Їхні імперії є зараз, але їх не стане років через сто, а віра Ісусова житиме вічно, це я тобі кажу — Лев із Росі. Щоб у людей було менше проблем, їм потрібно примиритися з Творцем і жити за його законами. Який батько хоче, щоб у його дітей були проблеми? Творець приніс Сина в жертву за людські гріхи, бо Він любить і дбає про людей — Своїх дітей. Хто з людей віддасть власну дитину в жертву? Не думаю, що такі знайдуться.
— Так, але хто може підтвердити, що Він — Син Божий?
— Це міг підтвердити Іван Хреститель, але його стратив Ірод за наказом Іродіади. І про нього говорили багато пророків, варто лише зіставити факти та рядки Писання.
— Усе це дуже дивно.
— Для людей, що не знають Ісуса, може бути дивним, але я, знаючи Його не з чуток, можу підтвердити, що Він справді був Сином Божим. Його здібності не могли з’явитися нізвідки. Він воскресав, лікував і навчав не просто за власним бажанням, а за волею Божою. Він передбачив мені, що я буду в землях ще невідомих людям. І я вірю, що так воно і буде.
— Так чудні діла твої, Творче! — промовив Савл і знову замовк.
— Оскільки ти був дуже грізний і учні Ісуса знають тебе як Савла, зміни своє ім’я, прийди, покайся і стань іншою людиною. Був ти великим — стань малим. Смирись і живи з Ісусом у серці. Адже не дарма Він тебе обрав. Мені здається, саме ти відіграєш найголовнішу роль у поширенні Благовісті.
— Був я Савлом, стану Павлом, що означає малий або маленький. Як думаєш, так буде добре?
— Непогано. Думаю, якраз підходить. І звучить схоже, — додав я.
— Будь по-твоєму, Левіофан.
— Просто Лев.
Наш караван був за день шляху від Дамаску.
У Дамаску я відвів Савла (тепер Павла) до своїх братів. Спершу вони не дуже радо зустріли свого недавнього переслідувача, але, дізнавшись, що Ісус сам направив його до них, прийняли його у свій круг. Через два дні Павло прозрів, чому був неймовірно радий, і став так само ревно проповідувати Благу вість, як раніше з нею боровся, чим викликав невдоволення своїх колишніх прихильників. Але він, схоже, не дуже цим переймався.
Ми з Івіцею відправилися до дому Ієдохії відразу після представлення Павла. Тут уже готувалися до народження первістка «морського бродяги».
Ієдохія був на емоційному підйомі. Здавалося, у світі не було щасливішої людини. Він постійно був поруч із Дарою, виконуючи кожне її прохання: то хотіла риби, то солодощів, то фруктів.
Ми розташувалися у покоях нагорі.
Через три місяці після нашого приїзду до Дамаску ми ввечері, повернувшись із зібрання братів, застали вдома жахливий переполох.
Дружина управителя, Есфір, раптом різко погано почувалася і перебувала в напівнепритомному стані. Вона лежала у своїй кімнаті на лежанці і, важко дихаючи, тихо стогнала.
— І давно це почалося? — спитав я Ієдохію, що стояв поруч.
— Години півтори тому, — відповів Ієдохія. — Цікаво, це не заразно.
— Так, ні. Це просто вікова справа, — відповів я, перевіривши пульс хворої.
— А я вже перелякався за Соломона.
Соломоном називали його сина, народженого два з половиною місяці тому. Ієдохія нікому й нічому не дозволяв навіть подивитися на нього. Цікаво, звідки у цієї людини, яка не бачила ні краплі батьківської опіки та ласки, було стільки любові й турботи до дружини та дитини? Я так і не знайшов відповіді на це непросте питання.
Дара ще більше розквітла як жінка. Її форми трохи округлилися, а і без того красиве обличчя стало ще гарніше від великої кількості ніжності та доброти. Вона постійно кружляла навколо Соломончика й тихо воркувала щось, зрозуміле лише їй та немовляті. Він смоктав груди й тихо сопів своїм курносим носиком.
Івіца дивилася з неприхованою заздрістю на цю ідилію та допомагала, чим могла, Дарі в догляді за дитиною.
— Леве, а можна допомогти Есфір? Щось вона мені зовсім не подобається, — спитала Івіца.
— Подивлюся, що можна зробити, — сказав я й знову піднявся до покоїв управителя, оглянувши жінку. Стан її був зовсім непростий. Болі в області серця були досить сильними, ритм ударів нерівномірний.
— Ну ось і все, пане. Напевно, не вибратися мені
-Ну що ж, Есфір, не все так погано. Я дам вам настоянку на травах, і ви поправитеся. І не називайте мене «паном», я такий самий, як і ви.
-Як можна, адже ви брат мого господаря.
-Все це – пусті умовності.
Після прийняття настоянки жінка ще трохи поговорила зі мною і заснула. На ранок їй стало краще, і вона почала розмову, звертаючись до мене не як до лікаря, а як до учня Ісуса.
-У тлумаченнях наших священників смерть є завершенням земного життя і початком нового, але я так і не зрозуміла – на небі чи на Землі. Вчора я знову задумалася, бо мені здалося, що я не виживу.
-Ну що ви, Есфір, вам ще жити й жити. А що стосується життя після смерті, то в Писанні сказано, що люди будуть жити на Землі після того, як Господь Вседержитель підніме всіх померлих, щоб вони навчалися правди Божої у праведників, які разом із Ісусом будуть правити тисячу років. Сатана в цей час буде закований під варту.
А після звільнення він обдурить величезну кількість нестійких людей, і залишаться тільки найвірніші, яких Бог Ієгова назве своїми дітьми і відкриє їм багато мирів.
Я говорив це Есфір, сам не розуміючи, звідки мені все це відомо про майбутнє людей. Але, мабуть, говорив не я сам, а Господь Ісус через Духа Святого.
Есфір дивилася на мене з неприхованим інтересом. Звідки цей світловолосий юнак міг знати про майбутнє?
-А знаєте, Лев, я подумала, що всі ті сувої, що є у мене, потрібні вам більше, ніж мені. Прошу, прийміть у подарунок мою бібліотеку.
-Ні, ні, я не можу прийняти такий подарунок. Це дуже цінні сувої, їм вже не одна сотня років. Як кажуть, «чим більше років, тим більше грошей».
-Про що ви говорите? Вони безцінні, тому прийміть їх від чистого серця, даром. Бог не дав нам дітей, і нам нема кому залишити наш скарб. Ви з Івицею знайдете йому гідне застосування.
-Ну, добре. Але випивайте настоянку регулярно і проживете ще довго. Це вам Лев каже.
Цар звірів.
-Ну, «цар звірів» не може обдурити.
Наступного дня до наших покоїв працівники принесли величезний скриню з бібліотекою. Моєї радості не було меж. Івиця спочатку здивувалася, але після моїх пояснень теж поділилася моєю радістю.
В один із днів до нас завітав Павло, колишній Савл. Він був повною протилежністю тій людині, яка гнала християн до Ієрусалиму на суд і проклинала Ісуса.
У його словах переважали смирення та мудрість. Я був вражений цією метаморфозою. Здавалося, людина не здатна за такий короткий час так радикально змінитися.
Наша бесіда відбувалася за присутності Іедохії. Він дивився на Павла з якимось дивним здивуванням і слухав його в повному здивуванні. Він бачив зовсім іншого людину, яка вражала розумом і ерудицією.
-А Петро мені каже: ми не можемо допускати до синагоги чужинців і новоперевернених. Тільки ті, хто вірний Закону, можуть бути присутні в зібранні. Я ж сказав, що закон писаний для Ізраїля, а ми повинні жити разом, незважаючи на те, що частина наших братів були язичниками та необрізаними до хрещення. Хрещення зрівнює обрізаних і колишніх язичників. Важливо, щоб брат прийняв Ісуса і вірив в спокутну жертву.
Сон апостола Петра
Наступного дня Петро розповів, що йому наснився сон, у якому Творець дозволив йому голодному їсти скорпіонів і змій. І він їв і возносив хвалу Богу Отцю. Йосип, знаний як тлумач снів, пояснив, що цей сон має два значення. По-перше, Петро, а також і ми, не повинні цуратися своїх братів-інородців, а вважати їх рівними собі, бо всі ми співслужителі Живого Бога. По-друге, нам не потрібно дотримуватися закону в виборі їжі. Все, що дано Творцем, ми повинні використовувати як їжу з подякою Господу. Утримуватися лише від крові та задушених тварин.
Я вважаю, що Творець завжди через Ісуса посилає відповіді на спірні питання. Іноді Іоанн бачив сни, як і Яків.
-Тобто для нас, послідовників Учителя, тепер немає проблеми, хто якого племені. Всі просто брати і сестри.
-Так, і жінки тепер просто наші сестри. Поділу більше немає. Але головою сім’ї залишається чоловік, не забуваючи, що дружина є частиною його, і якщо він її образить, то насамперед образить себе. Нехай буде так. Амінь!
-І справді, це добре. Якщо раніше жінка була рабинею чоловіка, то тепер вона помічниця й товариш, – підсумував я.
-І в зібранні вони можуть знаходитися поруч, лише з покритою головою.
-Ну, я думаю, Учитель з часом через всіх нас встановить правила взаємин між братами й сестрами.
-Мабуть, – сказав Павло. Іедохія мовчки спостерігав за нашою бесідою.
-Скоро ти знову поїдеш до Ієрусалиму? Я хотів би передати тобі лист Луці-лікарю.
-Через днів чотири. Буду радий тобі послужити, брате Лев.
-Дякую, – усміхнувся я, згадавши гордого й надмірно самовпевненого управителя каравану, якого зустрів дорогою до Дамаску, здавалось, зовсім недавно.
Павло теж якось усміхнувся, мені здалося, що він прочитав мої думки. Все можливо. Він дуже змінився. І в основному – на краще.
Наше подорож із Павлом
Проживаючи в домі у Іедохії, ми, як і раніше, проповідували людям на вулиці. Іедохія збирався пливти до Пергії, і ми з Івицею попросилися супроводжувати його. Відплив планувався через два тижні. Івиці, яка вже раз робила морську подорож, трохи хвилювалася, але в основному трималася «молодцем». Вона дуже багато часу проводила з сином Іедохії – Соломоном. Цей непосидючий малюк, якому виповнилося чотири місяці, постійно «гукав» і вертівся в колисці, ніби в ньому сиділо десять мавп, які не могли всидіти на місці.
Івица не спускала його з рук, коли він не спав. Її очі сяяли від задоволення спілкуванням із цим чудовим малюком. Вона була готова ночами не спати і доглядати за ним, як курка за курчатком, оберігаючи його від хижих птахів і тварин. Дара навіть почала ревнувати Соломона до Івиці, але та одразу пояснила своїй названій сестрі, що не збирається замінювати для Соломона його матір, а лише хоче полегшити Дарі її клопоти і дати їй змогу трохи відпочити і поспати. Як це буває завжди для матерів у перший час.
Поступово Дара змирилася і прониклася до Івиці щирою вдячністю. Глянувши на цих двох молодих жінок і на їхнє спілкування та турботу одна про одну, ніхто б не подумав, що вони не рідні сестри.
Дні йшли, і все йшло своєю чергою. Приготування майже завершилися, коли раптом приїхав Павло і попросив нас взяти його з собою на корабель. Разом із ним прибув брат Марк, якого звали Варнава. Павло розповів, що у Луки все йде добре: він лікує, проповідує та пише життєпис Учителя Ісуса. На відміну від Левія Матвія, який більше наголошував на духовному аспекті життя та служінні Спасителя, Лука пише більше як історичний трактат.
Мені сподобалася ця думка, адже багато хто не знав про земне життя і служіння Учителя, його народження, виховання та події життя.
Через чотири дні Іедохія повідомив, що надійшли вісті з Тіру і корабель готовий до відплиття, тож ми виїхали з Дамаска в напрямку Тіру наступного дня. Через два тижні ми сіли на корабель, який поплив до Пергії у супроводі Іедохії, Павла, Марка та Івиці. Море було тихим і спокійним. Корабель, покачуючись на хвилях, рухався до своєї мети. Ми всі почувалися добре, крім Івиці, яка лежала у каюті капітана і не могла піднятися протягом трьох діб. Після того, як її «відпустило», вона почала виходити на палубу.
Час ми проводили у бесідах і читанні старих текстів. Спілкування з Павлом і Марком було цікавим. Павло був добре освічений, а Марк мав живий розум і почуття гумору. Він іноді розповідав кумедні історії з життя єврейських священнослужителів, доповнюючи їх мімікою та знанням різних іудейських діалектів. Можна сказати, він показував міні-спектаклі. Ми всі сміялися від душі, особливо Павло, який добре знав побут священництва «не з чуток», бо виріс у цій середовищі та сам розповідав багато цікавих випадків.
Перед обідом ми по черзі читали молитву, звертаючись до Отця Небесного через Сина Його Ісуса. Багато говорили про те, яким бачимо майбутнє світу, друге пришестя та правління Небесного уряду під керівництвом Учителя.
-Буде зібрано уряд із найвірніших і відданих Учителю послідовників. Не кожен матиме небесну надію, але кожен має право прагнути цього, – сказав Павло. – Все в руках Отця і наших. Ми повинні бути вірні, незважаючи на негаразди та загрози. Нас можуть бити, вигнати, убити, але ми не повинні боятися. Взявши у нас життя за віру, вони допомагають нам отримати вічне життя. Ось так!
-А якщо ми ще не заслужили, а нас стратили? – запитав Іедохія.
-Якщо ми йдемо на смерть, не боячись і не грішачи проти Бога Отця, вічне життя буде дароване через Ісуса.
-Це додає сил, – сказав я. – Глупо нічого не боятися, але за віру можна і постраждати. Хай Господь збереже нас і дасть надмірну силу для служіння та подолання всіх негараздів.
-Амінь, – промовили всі, включаючи Івицю, яка слухала нашу бесіду, прислонившись до борту корабля.
Плавання тривало два тижні. То вітер стихав, то шторм налітав зовсім несподівано. Але ніхто не боявся, бо всі знали, що з нами Бог, який покладає на кожного великі надії. Наш шлях лише починався.
Через два тижні ми прибули до Пергії. Павло з Марком продовжили шлях сушею, а ми рушили вздовж берега до головного порту Мілету.
Зійшли на берег, проїхали приблизно три ліги і опинилися у резиденції Іедохії, що знаходилася в невеликому містечку біля підніжжя двох гір, які створювали, так би мовити, «сухопутну лагуну». Будинок був під тінню величезних платанів, кипарисів та ліванських кедрів, завезених батьком Іедохії ще до його народження. Він був затишним, зі смаком мебльований і грамотно декорований. Усе тут було для спокою мешканців і нагадувало дім у Дамаску, проте менший і новий.
-Завжди хотів провести залишок життя в Мілеті. Мені подобається тутешній клімат, і люди тут більш прості, – заговорив нарешті Іедохія. – Наші земляки надто практичні, а греки більш безтурботні й відкриті. Вони ще мислять у часи Александра та давніх філософів. Їм би тільки сидіти у прибережних тавернах та пити живильне виноградне вино. Як діти – наївні та прості.
І справді, у Мілеті все було умиротворено. Люди були спокійні й дружелюбні, на проповідь реагували по-різному: одні слухали уважно, інші впадали в гнів і недовіру. Префект викликав нас у свою канцелярію й повідомив, що на нас надійшла скарга від мешканців. У ній писалося, що ми намагаємося «низвергнути» старих богів і нав’язати нового – іудейського.
-Ми ні в якому разі не збираємося «низвергати» будь-яких богів чи руйнувати храми, ми просто поширюємо Благу звістку про нашого Учителя Ісуса Христа, якого в Греції називають Христос, тобто Спаситель. Якщо людина міцно вірить у своїх богів, вона має право нас не слухати. Силою ми нікого до Христа не примушуємо. Віру силою не прищепиш. А якщо хтось повірить у Живого Бога, він сам обирає об’єкт поклоніння. В Греції демократія, – підсумував я.
-Слухаю вас і бачу, що все у вас логічно. Але ви ж не іудеї, – усміхаючись, сказав префект. – Як же вам вдалося повірити в іудейського Бога? І що це за новий Бог?
-Цей Бог не новий. Він створив Землю і Небо. Йому допоміг Ісус Христос, який тоді був поруч як Єдинородний Син. Потім Ісус народився через Духа Святого від земної жінки Марії і помер за наші гріхи, подарувавши всім надію на вічне життя, – пояснив я префекту.
-Поговоримо ще на цю тему якось. Зараз я, на жаль, зайнятий. А після із задоволенням вислухаю більше про вашого Бога. Мої інші не дуже допомагають.
-Бо вони з каменю і нічого не відчувають.
-Добре, потім. До нової зустрічі.
Ми залишили префектуру, так і не зрозумівши, що саме хотів від нас префект – відругати чи дізнатися про Христа і Благу звістку.
Він прийшов у дім Іедохії, якого в той момент не було вдома, і розмовляв із нами до півночі, що саме по собі дивно, бо греки лягають спати дуже рано. Через тиждень префект попросив охрестити його, і ми здійснили обряд хрещення в річці неподалік містечка, де жили. Мені було приємно, що такий великий начальник тепер став нашим братом. Тепер ніхто не зможе зашкодити нашим братам, яких тут уже було достатньо для організації зібрання.
Ми почали частіше збиратися, і скоро стали не лише братами, а й друзями. Він почав читати Писання і питати мене, якщо щось йому було незрозуміло.
Початок зібрання було покладено, і мене це надзвичайно радувало.
Поступово й Греція ставала християнською. Новий термін «християнський» з’явився в Греції і позначав належність до віри в спокутну жертву Ісуса Христа – Спасителя.
;Збори до Нового Світу
Невдовзі Ієдохія сказав, що через тиждень ми знову вирушаємо до Тиру. Почалися збори. Івица стала моєю дружиною, префект офіційно визнав наш шлюб, видавши нам свідоцтво, що ми тепер подружжя. Наші брати сердечно нас привітали. Через п’ять днів після весілля, яке було дуже веселим і не надто «дорогим», Ієдохія наполягав на великому бенкеті, але ми, скоріше зі скромності, ніж із економії, вирішили зробити невеликий стіл у колі наших новоспечених братів.
Тієї ночі мені наснився сон. У кімнаті, де я навіть не спав, скоріше лише дрімав, лежачи тихо, щоб не розбудити тихо сплячу на лежанці Івицу, раптом стало дуже світло, і на тлі вікна з’явилася знайома фігура в білосніжному одязі, від якої виходило сяйво. Івица безтурботно спала, схиливши голову на подушку.
— Я задоволений тобою, чужинцю, Леве. Ти став моїм тринадцятим учнем, обраним мною, і виправдав мої сподівання. Твої слова зрозумілі людям, вони чомусь одразу проникаються думками, які ти намагаєшся до них донести. Звісно, багато я посилаю тобі через Духа Святого, але й твоя щирість та ерудиція допомагають тобі в справі проповіді Благовісті.
Тепер, Павле, якого я направив до тебе, і який узяв на себе проповідь язичникам у цьому світі, я хочу надіслати тебе в землю, куди ще не ступала нога європейця. Я надішлю твоєму другові та братові Ієдохії, який хоч і не охрещений — я думаю, ненадовго, — все ж є вірним, як ви кажете, християнином, сон з точними інструкціями щодо побудови нового, досі невиданого корабля, на якому ви перетнете океан.
Ти збирай свій скарб і готуйся вирушати в Новий Світ.
Візьми з собою якомога більше книг, інструментів, пристосувань для життя серед людей, яких ви ще не бачили. Знай, вони неосвічені за вашими мірками, але чисті серцем. Якщо ти з любов’ю і терпінням підеш до справи просвітництва, то зможеш відвести їх від дикої жорстокості до святої Любові. Ти маєш вразити, підкорити та звернути у нову віру цих поки що язичників. Своїм прикладом, кмітливістю, сміливістю і добротою ти створиш нову цивілізацію вільних людей, які поки живуть у кривавому хаосі ідолопоклонства. Заборониш людські жертвоприношення і розженеш злих жерців. Допоможеш простим людям пізнати Живого Бога і врятуєш безліч людей від безглуздої кривавої біди.
Твоя родина, твої діти стануть священиками, які від дитинства вчитимуть людей Божій Правді. Ви будете тим, ким не змогли стати люди Ізраїлю — обраним народом у Новому Світі. Але не небожителями, а народом Божим, який навчає всіх істинам життя. Прикладом для язичників, здатним викорінити ненависть через Любов.
Пам’ятай, Леве, я завжди буду поруч, але ти не повинен забувати, що отримує той, хто просить. Щасливої дороги. І знай: Віра здатна пересувати гори. Вір і живи з Богом.
Вранці я прокинувся з усвідомленням своєї нової Місії. Я був готовий йти на край світу, щоб донести Благовість якомога більшій кількості людей. І найцікавіше: я ясно бачив шлях, яким нам належало йти, наче вже не раз по ньому проходив. Я чітко бачив цей шлях у Новий Світ. У моїй свідомості відклалася карта і напрямок, що пролягав через Геркулесові Стовпи прямо на захід, і навіть шлях у новій землі, яким ми мали пройти. Кінцевим пунктом була долина в оточенні гір, через яку з південного сходу на північний захід протікала бурхлива в верхів’ях і повільна та рівномірна в низов’ях річка.
Я не міг зрозуміти, як це можливо. І якби не віра, я б подумав, що збожеволів. Але я знав, що знання з’явилися не самі собою, а за Божим промислом, і сприйняв усе серйозно.
Ближче до полудня до мене прийшов приголомшений і якийсь навіть дивний Ієдохія.
— Повіриш-не повіриш, мені наснився сон, наче прийшов Ісус Назарянин і дав мені інструкції щодо побудови корабля, невиданого досі. Він здатний перетнути океан і доставити нас до нового континенту, поки нікому невідомого. У мене чітко в мозку закарбувалися всі креслення, інструкції та список матеріалів. Я просто у якомусь тумані, але все зрозуміло. Дивно і непривично. Як він розбирається у суднобудуванні?
— Тут нічого дивного. Ти забув, що він з Отцем створив усе, що ти бачиш навколо? А Ной будував ковчег чийою підказкою? До речі, я теж бачив сон, у якому Учитель сказав мені, що ти в душі готовий стати християнином. Ти вже ним є, хоч поки й не охрещений.
— Це правда. Я вірю і готовий охреститися хоч зараз.
— У чому ж проблема? Річка зовсім поруч, після обіду можемо здійснити обряд.
— Згоден, але поки я мушу все записати, щоб нічого не забути.
— Це навряд чи станеться.
— Можливо, ти правий. І все ж…
Ієдохія пішов до себе в конторку, а я пішов розповісти все своїй дружині. Вона була дуже здивована.
— І коли ми відпливаємо? А Дара з нами?
— Звісно, попливе. І Соломон теж.
— Неймовірно! Сам Ісус визначив наше майбутнє. За його заповітом я готова йти куди завгодно!
— Амінь, — підсумував я.
Будівництво корабля та подорож
На будівництво судна пішло пів року. За цей час ми зібрали все необхідне. Бібліотека була поповнена книгами, які я придбав у Тирі. Було куплено столярні, слюсарні, геодезичні та будівельні інструменти. У арабських торговців я придбав дві амфори легкозаймистої рідини, яку вони добували з землі. Вони привезли її префекту за його проханням. З десяти амфор він продав нам дві з братньої любові, як сказав.
У єгипетських торговців я придбав дві лінзи з гірського кришталю, розміром з тарілку. Я придумав, як з їх допомогою добувати вогонь: брав дві лінзи, склеював їх опуклими сторонами назовні, залив усередину воду і заклеював краї. Пропускаючи через лінзи сонячне світло на пучок сухої трави, можна було запалити вогонь.
Також я купив книгу з інструкціями щодо виготовлення інструментів і механізмів, відомих на той час. Це була дуже цінна та корисна книга, оскільки всі ці пристосування мали допомогти справити враження на жителів далекої країни, куди ми мали вирушити.
Крім того, я придбав у єгиптян велике дзеркало з полірованого металу. Єгиптяни славилися своїми витворами, здатними дивувати навіть досвідчених людей. І ще багато чого було придбано завдяки Ієдохії, який виділив на покупки значну суму грошей.
Сам Ієдохія був поглинений будівництвом нового судна. Усі мешканці містечка були вражені розміром і формою цього невиданого «плаваючого чудовиська». Дехто передбачав неминучу загибель одразу після спуску на воду. Старі моряки сміялися собі в вуса і пророкували фіаско Ієдохії.
Але робота йшла швидко, незважаючи на скепсис глядачів. І ось судно було побудоване, із Тиру прибув капітан Менелай, погодившись плисти на цьому чуді суднобудування. Почалося завантаження багажу та провізії на щойно спущене на воду гігантське судно. Переважали в запасах солонина, вода, крупи та оливкова олія. Багато овочів, часнику та цибулі проти цинги. На борт також завантажували риболовні снасті.
Один мешканець містечка запитав мене:
— Ви що, на Місяць збираєтеся плисти? Куди стільки провізії? Навіть на Арго стільки не брали!
— Саме тому половина екіпажу загинула, — відповів я. — Ясону потрібно було добре підготуватися перед виходом у шлях.
— Бачу, ви в курсі грецької історії. Вони все ж повернулися, чого й вам бажаю.
— Але повернулася лише половина екіпажу. А це були славні люди.
— Подивимося, чи зможете ви взагалі відплисти на цьому дивакуватому судні.
— Час покаже, — відповів я, не розповідаючи йому, що наш шлях лише в один бік.
Вода життя
17 червня наш корабель відплив з порту й взяв курс на Іспанію, де ми мали поповнити запаси води, солі та цукру. Усі перебували у піднесеному настрої, бо розуміли грандіозність моменту: ми стояли на порозі нового життя, поки не зовсім ясного, але явно іншого, ніж це, що ховалося в димці світу, сповненого зла та жорстокості. Здавалося, разом із цією береговою смугою зникає й те життя, що породило цезарів, фараонів, фарисеїв, царів та їхніх вірних легіонерів, первосвященників-мучителів Христа. Десь залишився Павло — проповідник серед язичників, колишній гонитель християн, а тепер палкий прихильник Ісуса.
Вже й береги не було видно, а попереду ще були Італія, Сицилія та Іспанія, а після — Канарські острови й океан, безмежний та бездонний. Що там попереду, невідомо, але віра, що з нами Христос, стирала думку про небезпеку, як прибій стирає напис на піску.
Хоч було тривожно й трохи сумно покидати Старий Світ у надії на Новий, не було того страху, що тримає людей на березі й не дає поринути в невідоме. Бережи нас і наші родини, Господь Ісус і Живий Бог наш Єгова! Хай усі дійдуть до кінця цього шляху. Амінь.
Наш екіпаж складався з мене, Івиці, Ієдохії, Дари з Соломоном, Менелая та кількох десятків вірних матросів Ієдохії, що вміли керувати судном і знали навігацію. Вони орієнтувалися за зірками та сонцем. Ієдохія придумав прилад із судини з водою, поплавцем та залізною стрілкою з намагніченим кінцем. Стрілка постійно показувала північ, тож ми знали, де захід, і йшли строго в той бік, де заходило сонце, оминаючи острови.
Через три тижні ми прибули до Іспанії, у районі Геркулесових Стовпів, поповнили запаси та пройшли через Гібралтарську протоку в океан. Східний вітер дув і ми сміливо рухалися на захід. Команда спокійно виконувала свої обов’язки, жінки готували їжу.
До кінця липня ми, проповідуючи серед екіпажу, звернули весь склад у християнство. Тепер ми були однією дружньою родиною, здатною в скрутну годину віддати життя одне за одного.
У всьому відчувалася турбота Учителя. Ніхто не хворів, ніхто не постраждав від пекельного сонця. Риболовля, що починалася з молитви, завершувалася великим уловом, залишки якого засолювали на запас. Запаси не псувалися в тропічній спеці. Страви з риби, які готували наші жінки, були чудові.
Соломон спав у колисці, зробленій одним із умільців-матросів. Колиска стояла в тіні паруса, завжди в горизонтальному положенні, тож він був спокійний і не турбував матір і Івицу, яка чекала дитину вже місяць. Боязні не було — поряд був я, лікар і майстер на всі руки. Ієдохія набрав команду спеціалістів у всіх галузях, досвідчених у морі, вірних його соратників. Відносини були братські, без панібратства.
Команда справно виконувала обов’язки. Ми розповідали, що пливемо до нових земель під проводом Христа Ісуса, тож із ще більшим ентузіазмом йшли від рідних берегів назустріч таємничій невідомості.
Судно йшло рівно, на небі не було хмар, настрій у всіх був чудовий. Ми — і ніхто інший — відкривали цей невідомий світ. Що чекає нас попереду? Лише з цікавості, а не з страху, питав я себе. Яке життя чекає серед цих поки що «темних» людей? Що там відбувається? За словами Учителя, вони «сліпі» й кровожерливі.
— Про що ти задумався? — запитала Івица, підходячи з Соломоном на руках.
— Неважко тобі, Івица? Соломон уже не малий.
— Нічого, ти ж знаєш, я міцна дівчина, — усміхнулася вона. — А все ж, про що думаєш?
— Про майбутнє.
— Наше майбутнє визначене. Куди нас приведе шлях Христів, там ми й будемо. А далі — як Бог розпорядився. Христос оберігає й веде нас.
— Правда, і амінь.
Під час третього місяця плавання у каюту капітана, де ми ховалися від спеки на палубі, зайшов помічник капітана і сказав, що в нас закінчується прісна вода, а вино на виході. Ми спустилися в трюм, перевірили запаси. Вона була повна.
— Чудеса! — вигукнув я. — Я дивився, а там було не більше чверті бочки.
— А вино? — запитав Ієдохія, постукуючи по бочці. — Я так розумію, вона теж повна?
— Чудеса! — прошепотів ошелешений помічник. Ми всі розсміялися.
— А я все дивуюся, що м’ясо кита й риба не псуються.
— Коли Ізраїль виходив з Єгипту, продукти теж не псувалися, але лише один день.
— А у нас — тиждень!
— Дива твої, Єгова, Господь, — промовив Ієдохія.
— Тут прохолодно, і навіть льоду не потрібно, — помітив я.
— Мені здається, якщо набрати морської води в бочку і поставити її в трюм, завтра вода стане питною, — розмірковував помічник.
— Ніхто не заборонить перевірити, — сказав Ієдохія.
— Коли Лука подорожував з Господом Ісусом, він розповідав, що в Кані Галілейській з води зробив вино на весіллі, — згадав я.
Отже, набираємо бочку і завтра перевіримо, — підсумував Ієдохія.
Так ми і зробили. Набрали бочку і опустили в трюм.
Вночі мені наснився сон. Ісус, стоячи біля вікна, сказав:
— Леве, навіщо Я вилив на тебе Духа Святого? Щоб ти дрібницями звертався до Мене? Повір, ти не один, хоч дуже Мною улюблений. Використовуй дар, даний тобі Отцем.
Вранці ми спробували воду на смак. Вона виявилася солоною. Люди поруч лише на мить розчарувалися.
— Знаєте, мені здається, не варто просити Господа про дрібниці. Згадаймо слова Писання: «Не вимовляй ім’я Господа даремно». Тут також потрібно сподіватися на Духа Святого.
Я поклав руку на бочку і сказав: — Нехай ця вода буде придатною для пиття.
Нічого не сталося — ні блискавки, ні спалаху. Капітан сумнівно набрав ковш води і спробував, ошелешено промовивши: — Прісна!
Всі спробували, переконавшись, що вода справді прісна. Я навіть не міг повірити.
— Не даремно Учитель казав, що якби наша віра була хоча б з гірчичне зерно, ми змогли б пересувати гори.
— Великий Господь! — вигукнув Ієдохія.
Привіт, Новий Світ!
На дванадцятий день третього місяця спостерігач помітив попереду смугу землі, яка, чим ближче ми підпливали, тим ставала ширшою й ширшою. Вже вимальовувалися обриси дерев і гір, що стояли дещо осторонь. На передньому плані виднілася величезна лагуна, обрамлена, немов око велетня, «віями» — могутніми пальмовими деревами.
Тихо просуваючись уперед, ми кинули якір і спустили на воду причальні човни. На першу розвідку зі мною вирушили: Ієдохія, помічник капітана та чотири міцні матроси.
Коли ми ступили на берег, жодних ознак того, що тут хто-небудь мешкав, не було.
Вода в затоці була надзвичайно прозорою, на дні виднілися морські зірки та раковини молюсків величезних розмірів. У воді сновигали досі невиданні, принаймні для мене, зграї різнобарвних риб. На суші, ближче до лісу, виднілися дивовижні квіти та дерева з величезними кронами, що тяглися до самого неба.
— Чи ми вже не в раю? Яка краса… нема слів, щоб описати почуття, що переповнюють мене, — прошепотів Ієдохія.
— Так, справді. Я теж таке бачу вперше, хоча багато чого в своєму житті повидував, як мені здавалося, — додав помічник.
— Потрібно будувати житла з урахуванням приливів. Думаю, слід зводити будинки на палях: рубаємо дерева, закопуємо їх у землю, а зверху будуємо житла. Я читав у книзі, що так роблять у Африці на узбережжі, — сказав я.
— Добре, за справу! Беремо матросів і починаємо облаштовувати побут. Заодно я обстежу берег на предмет їжі та води.
— Я піду з тобою, Ієдохія, — запропонував я. — А жінки та капітан поки залишаться на кораблі.
— Добре.
Ми розгорнули активну роботу з будівництва житла. Матроси рубали ліс і зводили будинки за кресленням, яке я для них намалював. Робота йшла швидко, і протягом тижня ми побудували житла, придатні для того, щоб сховатися від тропічних злив, яких на диво весь цей час не спостерігалося.
— Дякую тобі, Господи Ісусе, що бережеш нас і допомагаєш нам у наших тлінних трудах, — часто казав я, усвідомлюючи, кому ми завдячуємо тому, що все йшло більш-менш гладко.
Невдовзі невелике поселення з шести будинків було готове для нових мешканців цих місць.
У тісному колі всіх новоприбулих ми відзначили новосілля. Помолившись Богу, всі розійшлися по домівках. Ми з Івицею зайняли один будинок у середині села, Ієдохія з Дарою та Соломоном поселилися поруч. В інших будинках розмістилися капітан Менелай, помічник та решта команди, вільна від вахти. Частина матросів жила на кораблі, куди регулярно відправлялася частина здобутої їжі — дичини та фруктів, яких тут було вдосталь.
Ми з Ієдохією ще в день прибуття в глибині лісу виявили прісне озеро з безліччю риби. Навколо водилося багато тварин, що нагадували наших оленів. Були й хижаки — величезні коти, схожі на леопардів, але з однотонним забарвленням. Вони іноді підходили до нашого поселення, але не наважувалися увійти. Пізніше ми спорудили частокіл із колод, щоб уникнути небезпечних зустрічей із сусідами.
Жінки теж не сиділи склавши руки, а допомагали, як могли. Вони поступово освоювали місцевість: влаштували сушарки для одягу та прали одяг для всіх потребуючих.
Так ми дійшли до часу мусонних дощів, що лили як із відра на дахи наших будинків. Листя пальм, складене товстим шаром на дахах, не пропускало воду, оберігаючи нас від сирості. Але висока вологість повітря гнітила тіло, не даючи спокою ні вдень, ні вночі.
З’явилися перші люди, хворі на тропічну лихоманку, яку я лікував за допомогою чорного порошку, придбаного у арабських торговців. Це був хінін — гіркий на смак, але допомагав уберегтися від виснажливої хвороби.
З незначними труднощами ми пережили цей період, і всі залишилися живі. Івица готувалася стати матір’ю — залишався менше місяця до пологів. Усі піклувалися про неї: матроси щодня приносили їй дари моря, ми з Ієдохією приносили фрукти та плоди на десерт. Один матрос спіймав щось на зразок кози і щоранку приносив молоко; за ним слідувала ціла стая козенят. Ми зробили загін для домашньої худоби, годували тварин свіжоскошеною травою, боячись втратити можливість мати молоко та м’ясо.
Хоч усе було мирно і прекрасно, я не забував про головну мету нашого прибуття — просуватися всередину земель на південний захід. Зустріч з людьми тут була малоймовірною, тож нікому було розповісти про ту велику надію, яку дарував людям Бог Отець, приносячи в жертву Сина Свого Єдинородного.
Минуло ще три місяці. Івица народила сина, якого ми назвали Святозаром. Це був міцний і здоровий малюк. Пологи приймали ми з Дарою, яка переживала за Івицу, мабуть, більше, ніж я. Вона не відходила від матері та дитини ні на хвилину.
Благо все минуло добре, всі були здорові та благополучні. Ми з Ієдохією почали підготовку до просування всередину, на південь від поселення, за горами, де знаходилася ріка, яку я бачив у сні з Ісусом. Пливти треба було проти течії, але з вітрилами та веслярами нам, мабуть, вдалося б, адже тут переважали північно-східні вітри.
Ієдохія з матросами, під моїм керівництвом, оснастили човни щоглами з вітрилами. На початку вересня ми зібрали свій скарб, забрали екіпаж з корабля і піднялися в гори, щоб дістатися річки. Перейшовши перевал, ми опинилися на березі. Річка, на щастя, була не дуже бурхливою, тож ми швидко рухалися проти течії, прагнучи якнайшвидше досягти мети.
Через деякий час річка звузилася. Через чотири дні підйому ми опинилися на вході в величезну долину, оточену високими горами. Попереду ми помітили поселення: старі хижі конусоподібної форми стояли по берегу тут і там.
— Ось і перші житла місцевих мешканців. Судячи з кількості, це маленьке місто.
— Так, будьте готові до недружнього прийому. Проблеми можуть виникнути з жерцями — вони завжди тримають владу через шаманство та «чудеса», — сказав Ієдохія.
— Не забувайте, з нами Учитель Ісус. Ми тут не просто в гостях, а за волею Бога Отця. Ми прийшли подолати ідолопоклонство і привести людей до Божої волі. Точніше, любов’ю подолати їхню кровожерливість, — сказав я.
— Так, буде воля Божа вічною й всемогутньою, — сказала Івица, пригортаючи Святозара.
— Амінь, — промовила Дара.
Підійшовши ближче, ми причалили і рушили в центр «міста». Вздовж дороги стояли палі з нанизаними на гострі кінці людськими головами — картина була жахливою. У центрі міста стояв кам’яний блок зі слідами засохлої крові.
— Це, як я розумію, жертовний вівтар. Справді, забавне містечко, — промовив я.
З однієї хижі вийшов високий темноволосий велетень, одягнений у шматки шкіри та з величезним головним убором з пташиних пір’їн.
— Хто ви і чому прийшли сюди без запрошення? Лише з цікавості я не велю вас страчувати, — сказав велетень, голос якого нагадував грім. На моє здивування, я зрозумів усе, що він сказав, дослівно.
— Ми — посланці Живого Бога і прийшли, щоб твій народ, Великий Вождь Кетцикоатль, пізнав радість життя і ніколи не знав горя та втрат, — відповів я, сам не вірячи, що здатен так сказати.
Я помітив, що люди, які були зі мною, дивилися на мене здивовано — не розуміли, як я так швидко зрозумів, що говорить цей дивний чоловік з пір’яним убором. Почувши, що я відповідаю його мовою, вони були в повному здивуванні.
— Про якого Бога ти говориш? У нас їх багато, і всі вимагають поваги та слухняності, — сказав Тахір, верховний жерць.
— Я говорю про єдиного Бога, якому підпорядковуються всі боги й люди. Цей Бог любить своїх дітей — тебе і твій народ — і хоче, щоб ти слухав мене та моїх людей, бо ми — Його посланці.
— Як доведеш, що ти посланець Бога?
— Добре. Зараз я візьму сонце в руки і надішлю його тобі в очі. Ієдохія, брат мій, — сказав я грецькою, — подай мені, будь ласка, єгипетське дзеркало, що лежить у човні.
Ієдохія відправив одного з матросів за дзеркалом, яке я придбав у єгиптян. Через десять хвилин воно було у моїх руках.
— Стань сюди, Великий Вождь, — сказав я, направивши його спиною до сонця. — Так, добре. А тепер дивись мені прямо в очі.
Відчувалося, що вождь хвилюється, але не показує цього, пам’ятаючи, що він глава народу. Він обернувся до мене і витріщив величезні чорні очі, сповнені тривоги та недовіри.
Я взяв дзеркало, притиснув до грудей і спрямував через нього сонячний промінь йому в очі. Яскравий промінь осліпив велетня, добряче його налякав.
— Я осліп, я нічого не бачу! — кричав вождь, потираючи очі.
Воїни, що оточували його, схопилися за зброю.
— Заспокойся, Великий Вождь, я не позбавлю тебе зору, принаймні поки що. Але ти повинен прихистити мене та моїх друзів і забезпечити безпеку. Пізніше ми самі збудуємо житла на іншому боці річки. Добре?
— Так-так, посланцю богів, нехай буде так, — кивнув вождь. — Будь ласка, обирайте собі місце і живіть.
— Ми поставимо будинки на краю міста. Добре?
— Так, так, добре.
Протягом дня ми розклали свої намети на відведеній нам території.
— Слухай, як тобі це вдалося? — спитав Іедохія, коли ми опинилися в наметі зі своїми родинами.
— Ти забув про свято П’ятидесятниці, коли на нас зійшов Дух Святий, посланий Ісусом? Тоді багато хто заговорив різними мовами. Мені здається, це було зроблено для того, щоб ми могли проповідувати Правду Божу язичникам, які розмовляють іншими мовами. Чесно кажучи, спочатку я й сам був вражений, але потім усе стало на свої місця. Ось тобі й Сила Божа.
— Великий Господь і великі Його діла! — вигукнув Іедохія.
Через кілька днів до нашого невеликого табору прийшов вождь у супроводі верховного жерця Тахіра. Жрець мав страшний вигляд. Старий чоловік із мінімальною кількістю зубів — лише три, один знизу і два зверху — був схожий на великого гризуна. Все його тіло було вкрито густою сіткою татуювань. Волосся було намазане якимось жиром, що виділяв жахливий сморід, і блищало на сонці, мов шолом центуріона. Він був невисокого зросту, трохи більший за дванадцятирічну дитину. Руки діставали до колін, а голос був різкий і високий, тож коли він говорив, здавалося, що скрипить незмащене колесо воза.
— Добре, ти вмієш ловити сонце і сліпити ним слабовірних людей. А що ж ти, посланець невірних богів, можеш ще?
— Ну, це залежить від того, що ти хочеш побачити. Скажи, що можеш ти, і я скажу, чого не можеш і що можу я.
— Я можу запалювати вогонь ударом каменя об камінь, зупиняти кров, що ллється з рани, вганяти людину в сон, дивлячись на неї, і ще багато чого.
— Ну, це не відповідь, звичайно. Те, що можеш ти, я теж можу. Але з часом я покажу все, що можу я. А поки я зажгу воду від сонця. Іедохія, брат мій, подай мені, будь ласка, той посуд, що стоїть у нашому наметі ліворуч від входу, — сказав я грецькою.
Іедохія пішов у наш намет і приніс посуд із рідиною, яку я придбав у арабів. Із мішка я дістав лінзи, налив трохи рідини в чашку і спрямував через вікно на чашку сонячний промінь, сфокусувавши його лінзою.
Рідина, трохи задимівшись, різко запалилася яскравим полум’ям. Увесь цей час шаман дивився на мене з ухмилкою, час від часу підморгуючи вождю, що сидів у помітному напруженні.
Коли ж рідина загорілася, він із криком, то від страху перед тим, що сталося, то від роздратування, вискочив з намету, залишивши ошелешеного вождя серед «страшних чаклунів».
Вождь сидів, мов окам’янілий, з очима, повними жаху.
— Не лякайся, Великий вождь. Хоч я й володію багатьма здібностями, я не збираюся шкодити ні тобі, ні твоєму народу. Я вже казав, що ми прийшли з миром і не збираємося робити вам зло.
— О, Великий Боже, у моєму обличчі ти маєш відданого друга й шанувальника. Мій народ не завдасть ані тобі, ані твоїм людям незручностей і горя, — сказав Кетцикоатль.
— Великий вождь, я не Бог, а лише посланець Бога. Я радий, що ти став моїм другом, ти завжди будеш бажаним гостем у моєму домі.
— Так буде.
— Великий вождь, увійшовши до міста, ми бачили людські голови, хто були ці люди, чиї голови ми бачили?
— Це були люди Одноокого кайота. Вони напали на нас. За це їх обезголовили.
— А навіщо ці голови там висіли?
— Щоб боялися вороги, а мої люди пам’ятали, що ми їх перемогли. І так буде з кожним, хто посягне на наше місто.
— Великому Богу Живому не подобається, коли людей не ховають, а сушать їхні голови на сонці.
— Але так було завжди, і мій дід так робив, і дід його діда.
— Шкода, що це триває так довго.
— На третій день великої місяці заплановано велике жертвоприношення богу ратної справи Маргону. В жертву принесуть десять полонених ворогів, — із важливим виразом обличчя сказав вождь.
Протягом майже двох годин я пояснював вождю, який спершу не міг нічого зрозуміти, чому не варто приносити жертви воєнному богу. Спочатку він спалахував обуренням, потім слухав із великим інтересом і увагою. І вже наприкінці розмови постійно кивав, знак, хоч слабкий, але розуміння моїх слів.
Врешті в намет увірвався один із воїнів охорони вождя й прошепотів йому щось на вухо, що збентежило останнього. Він різко підвівся, збираючись залишити намет.
— Що сталося, Великий вождь? — спитав я.
— Мого сина поранила пума під час полювання. Шаман зараз бореться з духом смерті.
— Можна я піду з тобою? Може, я чимось зможу допомогти.
— Твоє бажання похвальне, але мені здається, шаман сам впорається.
— І все ж я піду з тобою, Великий вождь. Я вмію лікувати людей.
— Добре, тільки швидко.
Я, Іедохія та капітан пішли за свитою вождя до його дому, де було чутно бій барабана чи іншого ударного інструменту.
Воскресіння іменем Бога Живого
Коли ми наблизилися до дому вождя, натовп, що зібрався біля входу, розступився, давши пройти нашій процесії.
У домі вождя, у одній із кімнат, сиділа красива, незважаючи на роки, чорновока жінка, по щоках якої текли рясні сльози. Вона плакала беззвучно, без істерик і ридань, хоча на її прекрасному обличчі читалося величезне страждання. Я зрозумів, що це була дружина вождя.
Посеред помешкання лежав сильно понівечений молодий хлопець, глибокі рани якого кровоточили. Обличчя було бліде і безжиттєве. Він лежав на чомусь на кшталт нош, на яких його, ймовірно, принесли з лісу.
У кімнаті було неймовірно димно, бо шаман кинув у жаровню пучки трав і камені, що випускали різкий сморід. Сам же він при цьому пританцьовував і кричав якісь слова, очевидно, заклинання.
Оточуючі насторожено мовчали і чекали результату цих танців і криків.
Вождь, опустившись на коліна, щось шепотів, я не чув через крики шамана, що увійшов у раж.
Молодий чоловік, на якого були спрямовані всі погляди, щось промовив, і голова його нахилилася на бік.
Шаман зупинився і зловісним голосом промовив:
— Дух сина нашого вождя, Кетцикоатля, полетів у Долину духів наших предків. Тримайтеся, Великий вождь, не плач, Світла Луна, тепер він у обіймах бога Іліакари. Він буде його улюбленим сином.
Жінка, що сиділа збоку, всхлипнула і впала в непритомність. Вождь, обхопивши голову, ритмічно розгойдувався, щось бормочучи з відстороненим виразом обличчя. Зрелище було важким.
— Великий вождь, прошу, хай всі сторонні вийдуть із помешкання. Нехай винесуть жаровню і відчинять двері на всі боки, — голосно сказав я, і в мертву тишу він пролунало як удар грому.
Усі здивовано дивилися на мене.
— Великий вождь, прошу виконати, як я сказав, — наполегливо додав я.
— Робіть, як він сказав, — гучно промовив вождь.
Миттєво все було виконано. Помешкання очистилося, залишилися лише вождь, його дружина, шаман, Іедохія та я. Я підійшов до безпорадного тіла, опустився на коліна, поклав руку на груди юнака і промовив грецькою:
— Небесний Отче, велика Твоя сила, Ти даєш життя — і Ти його забираєш, тому через Сина Твого прошу Тебе повернути життя цьому юнакові, на Славу Твою і Ім’я Твоє, Отче наш, Єгова.
Я прекрасно усвідомлював всю відповідальність моменту, але віра у силу Бога Єгову давала мені впевненість у позитивному результаті. Я був упевнений, що Живий Бог може воскресити юнака, настільки дорогого вождю, матері та всьому племені.
Щоки юнака почервоніли, повіки здригнулися, пролунало тихе стогнання.
Присутні були вражені і приголомшені, не відводячи очей від юнака, якому поступово поверталося життя.
— Отче, вибач, я не хотів засмучувати Тебе. Мамо, не плач, — промовив юнак, відкривши очі та оглядаючи присутніх.
— Великий твій Бог, чужоземець — посланець Живого Бога, — промовив вождь.
— Просто Він відчуває біль кожного, на відміну від кам’яних і дерев’яних богів. Він також втратив і воскресив Сина Свого, Спасителя Христа Ісуса.
Поруч злобно дивився на мене і вождя шаман, відчуваючи, що його вплив на вождя швидко тане, мов весняний сніг. Якби він міг, своїми руками він знищив би нас, та й вождя теж. Знаючи пару-трійку трюків, він спокійно жив при вождеві, а тепер «посланці» відбирали його владу прямо з-під носа.
Коли вождь, вийшовши з дому, оголосив, що посланці Живого Бога повернули до життя його первенця, натовп, що стояв поруч, вигукнув так голосно, що, думаю, це було чутно далеко за межами міста.
Коли я вийшов із дому, усі присутні впали на коліна.
— Встаньте, брати. Я не Бог, а лише Його посланець. І моя сила від Нього. Він любить вас усіх і захищатиме від ворогів і звірів, якщо ви Його полюбите.
— Полюбимо! — лунало з усіх боків.
З кожним днем довіра вождя до нас зростала. Він став частіше навідуватися до нас і уважно слухати розповідь про те, як Живий Бог, полюбивши рід людський, віддав свого первенця на жертву за гріхи людей. Спершу вождь, син якого щодня одужував, не міг зрозуміти, як можна віддати первенця, надію та опору, на жертву за якихось злих людей, можливо, навіть недостойних цього. Але поступово сенс Божого вчинку доходив до нього. Він дивився на мене так уважно, що мені ставало незручно.
Я, не втомлюючись, пояснював йому, що у випадку з його сином немає моєї заслуги — лише Божа воля. Але він ще не міг цього зрозуміти. Його дружина, коли я наближався, постійно кидалася цілувати мої руки. Я намагався пояснити їй, що це не я воскресив її сина, але її розум поки що не міг прийняти цієї думки.
Було потрібно велике зусилля, щоб переконати її та вождя, що це справа рук Божих.
За моїм проханням майже беззаперечно були зняті з кілків голови. Вождь не заперечував, коли я, ставши на коліна, звернувшись до Землі Обітованої і помолившись Живому Богу через Сина Його, кинув камінь — жертівник, на якому приносили кроваві жертви, за межі міста.
Це справило враження не лише на аборигенів, а й на весь наш загін.
— Як ти це зробив? — запитав пізніше здивований Іедохія.
— Я ж тобі вже казав, що коли Петро пішов назустріч Ісусу по воді і почав тонути, Ісус сказав:
— Якби ваша віра була хоч розміром із гірчичне зерно, ви б могли пересувати гори. Ось я й вирішив спробувати. І зробив це з вірою. Аллілуя!
Моя слава росла з кожним днем. Все загальне захоплення дуже мене тривожило. Я просив Бога простити мені за невільне возвеличення, але сподівався, що це допоможе в справі навернення тубільців.
Я «рукопоклав» нових єпископів-християн із моряків, і вони почали проповідувати, користуючись даром Святого Духа, який дав їм знання мови та здатність до проповіді. Вони ходили містом, несучи місцевим жителям Слово Христове. Спершу було важко, але з часом люди, пам’ятаючи приклади моїх дій, прониклися вірою, і через вісім місяців відбулося спільне хрещення в річці. У ньому взяли участь і вождь, і його дружина із сином, який уже остаточно одужав. Він уже ходив на полювання, дотримуючись усіх заходів обережності, пам’ятаючи минулі події.
З вождем та його родиною я сам із Івицею вивчав Божу Правду. Наш син уже підростав, починаючи лепетати і пробувати ставати на ноги.
Івица, Дара і діти спостерігали з пагорба біля річки. Я хрестив усіх, занурюючи їх у воду з головою. Серед хрещених не було лише шамана та його родини. Останнім часом його не було видно. Він перебував у своїй хатині на відшибі біля річки, носа не показував. Я інтуїтивно відчував, що він готує якусь пакість, але яку — не міг уявити.
Протягом цих восьми місяців нам вдалося з сином вождя та Іедохією піднятися в гори, де жили вороги цього племені. Поселення було точь-в-точь як те, в якому ми жили на момент нашого прибуття. Ті ж голови на кілках, той самий камінь для людських жертв.
Ми зустрілися з вождем, з яким після розмови та демонстрації «чудес», що колись вразили наших теперішніх християн, ми уклали союз і договір про ненапад. Як гарантію мирного співіснування вождю запропонували віддати заміж свою красуню-дочку за сина нашого вождя. Він охоче погодився, адже дочок у нього було достатньо — дев’ять.
Вождю запропонували спуститися з плато для святкування весілля. Спершу він поставився обережно, але після роздумів погодився.
Через три тижні вождь Орахойє зі свитою, усією родиною та загоном охорони прибув до нашого міста. Те, що він побачив, сильно його здивувало: жодних голів на кілках, жодного жертівника, та й шамана не видно. Він був вражений, коли побачив своїх колишніх ворогів акуратно постриженими і вбраними в полотняні одяги, подаровані нами.
Вожді, привітавши один одного, сіли за «весільний стіл», один навпроти одного. Я, сидячи з нашим вождем, прочитав молитву, і бенкет розпочався. На столі були страви, приготовані дружиною і дочками Кетцикоатля, та страви, приготовані Івицею і Дарою. Це були й російські, й іудейські наїдки. Запечена риба в тісті здивувала всіх — ці народи не знали хліба.
Ми з Іедохією вже планували, як наступного року засіяти зерновими та бобовими, які привезли з собою, поля поблизу, де мешканці раніше вирощували клубні.
До заходу сонця всі були ситі та задоволені. Молодь пішла у відведене житло, а ми сиділи й розмовляли з вождями.
Ближче до півночі прийшов зброєносець вождя і, підійшовши до нашого вождя, щось швидко зашепотів. Вождь, до цього перебуваючи в ситій втомі після обіду, раптом напружився і змінився в обличчі. Він різко вскочив і закричав:
— Це йому так не зійде з рук! Знищу негідника!
— У чому справа, Великий вождю, що стало причиною твого обурення? — запитав я Кетцикоатля.
— Цей негідник шепочеться з гостями, намагаючись підбурити їх до нападу. Кецутаро випадково підслухав розмову шамана з одним із впливових людей, що прийшли до нас у гості.
— Не кип’ятися даремно, Великий вождю. Потрібно, щоб вождь Арахойє викликав сюди людей, з якими шаман вів розмову. Кецутаро нехай покаже цих людей.
Через чверть години до приміщення, в якому ми сиділи, увійшли двоє людей із свити Арахойє. Вони низько поклонилися, притиснувши праву руку до грудей, і стали прямо, чекаючи питань свого вождя.
— Розкажи мені, Хитра Лисице, про що ви там говорили зі здешнім шаманом?
— Великий вождю, ми сиділи за столом, коли прийшов місцевий шаман. Спершу ми всі разом трапезували, а потім здешній шаман почав говорити, що їхній вождь зрадив своїх богів, зруйнував жертівники і став сліпо підкорятися цим самозванцям, які називають себе посланцями Бога Живого.
— Спершу ми не звертали уваги на його розмови, але потім з’явилися люди, які підтримали його й стали говорити, що після нашого відходу з цього міста треба налаштувати вождя Арахойє на напад на це місто і вбити всіх, щоб іншим не спало на думку відректися від наших богів, — додав інший воїн, що стояв поруч із Хитрою Лисицею.
— Зараз же схопіть усіх, хто це говорив, і відрубайте їм голови! — вигукнув гнівно вождь Арахойє.
— Не гарячкуйте, будь ласка, Великий вождю Арахойє, — спробував заспокоїти його я. — Нехай збирають усіх ваших людей, я з ними поговорю.
— Але шамана схопіть, — додав наш вождь.
— З ним я теж після поговорю, — сказав я.
— Нехай буде так, — підсумував Кетцикоатль.
Коли ми підійшли до групи гостей, там панувало пожвавлення, швидше хвилювання.
— Доброго дня, шановні воїни. Я хотів із вами поговорити. Будь ласка, слухайте уважно. Ніхто не збирається позбавляти вас ваших богів. Місцеві люди свідомо відреклися від старих богів на користь Бога Живого. Їх ніхто не примушував. Ваші боги, якщо вони дорогі вам, нехай залишаються вашими. Якщо ж ви хочете почути про Бога Живого, ми готові прийти і розповісти вам. Повірте, ніхто не може змусити вірувати силою. А те, що вам пропонував здешній шаман і що можуть пропонувати ваші, не дуже добре. Ми хочемо жити в мирі з вами. Тому ви сьогодні тут. Ми прийняли вас як друзів, як братів, і хочемо, щоб ви вважали нас братами.
Після цієї бесіди всі заспокоїлися, і ми повернулися до приміщення, де сиділи раніше. Сюди ж привели шамана.
— Тебе що, злі духи проти мене налаштували, Тахір? — спитав вождь шамана. — Мало я тобі добра зробив? Хіба я не викупив твого сина у Збирачів Черепів? Хіба не знайшов тобі дружину серед Горних Серн? Дружина, а справжнє сокровище!
— Ти зрадив наших богів! Не буде добра нашим людям! Лише наші боги допомагали нашим воїнам у боях. Тепер кінець славі Кетцикоатля. Самозванці погублять весь народ! — шаленіючи, шаман переходив з шепоту на крики.
— Послухай, шановний Тахір. Мабуть, тобі випав нелегкий, але правильний жребій. Або ти стаєш гончарем чи теслею, або доведеться залишити плем’я. Усі бажаючі члени твоєї родини можуть піти з тобою.
— Краще я піду! Не хочу жити з зрадниками богів, — продовжував кричати шаман.
— О! Я тобі відрубаю голову за такі слова! — заричав вождь.
— Не треба рубати голови нікому. Лише Бог Ієгова має право дарувати та забирати життя. Нехай іде. Якщо ж він продовжить говорити дурниці, тоді вчиняй з ним, як захочеш.
Наступного ранку гості зібралися і вирушили в свою сторону. Вожді обмінялися грамотами — мотузками з численними вузликами, що означали віднині братерство та готовність допомагати один одному.
Шаман зібрався їхати з ними, але вождь Арахойє заборонив йому приєднуватися до своєї групи. Тому він і його родина, частина якої залишилася в нашому місті, рушили вгору по річці, шукаючи придатне місце для життя. Вождь навіть не вийшов проводжати свого «духовного батька».
На цьому й завершилося весілля первенця вождя, мого хрещеника, і дочки вождя Арахойє, колишнього заклятого ворога, а тепер родича та друга Великого вождя Кетцикоатля.
Блага звістка поширювалася.
Головне місто племені Кетцикоатля почало перетворюватися. Наші матроси, які стали сушільними, почали брати в дружини місцевих жінок, утворюючи нові сім’ї, і навчали місцевих чоловіків будувати капітальні будинки. Місто поступово змінювалося: замість старих хижок з’явилися добротні кам’яні будинки. Камінь плем’я отримувало з сусідньої місцевості, від племені каменотесів. Це плем’я мешкало в горах і торгувало тесаним каменем, видобутим у каменоломні та обробленим там же. Чому до цього часу жителі племені не будували кам’яних будинків, мені було незрозуміло. Маючи камінь у наявності, вони жили в таких самих житлах, як і наші теперішні одноплемінники, виготовлених із шкур тварин.
Місто відбудовувалося, населення почало рости. Люди племені стали зовсім іншими. Тепер серед них не було місця кровожерності та злобі. Між людьми панували християнська любов і братерство. Вождь усіляко заохочував змішані шлюби. До того ж чоловіки та жінки з поріднених племен Арахойє та Кетцикоатля почали створювати сім’ї, і племена почали зливатися в одне, стаючи єдиним народом. Наші брати проповідували у племені Арахойє, і через рік після весілля сина Кетцикоатля та Арахойє плем’я сусідів прийняло хрещення і об’єдналося з нашим плем’ям.
Місто росло прискореними темпами, і наші вожді запросили до себе в гості вождя племені каменотесів. Він приїхав у супроводі численної свити. Плем’я було доволі багате, адже торгівля каменем йшла добре. Воїни зі свити вождя були одягнені в гарний шкіряний одяг, мали багато прикрас із срібла та золота.
Сам вождь був надзвичайно живописний. Йому було приблизно сорок п’ять років. Статна, міцна фігура нагадувала суміш гладіатора та трибуна. Тримався він незалежно і гордо. Загалом, його вигляд справляв велике враження.
— Привіт, вождю Кантамето! Радий вітати тебе у себе в гостях. Якось не доводилося нам раніше зустрітися, хоча я багато чув про тебе і твій народ.
— Привіт, Великий Вождю Кетцикоатль. Я теж багато чув про твою відвагу та хоробрість. Кажуть, ти тепер не воюєш, а вирішуєш усі проблеми миром. Я повністю згоден: не варто проливати кров лише через розбіжності щодо володіння землею. Нас небагато, а землі вистачить усім.
— Послухай, Великий Вождю, у тебе є красуня-донька Ясна Луна. Я хотів би попросити віддати її за мого первенця, Орлиний Кіготь. Він хороший воїн і порядна людина. Думаю, він стане гарним чоловіком для Ясної Луни. А про неї ходять легенди: кажуть, красивіша за неї лише богиня Іладоста. То як ти вирішиш?
— Донька моя дуже люба мені, я не хотів би, щоб вона жила з недостойним чоловіком. Але твій син славиться порядністю, хоробрістю і чистотою душі. Я згоден, нехай буде так. До того ж наші народи порідняться. Це буде чудово. А тепер дозволь мені познайомити тебе з посланцем Бога Живого, Львом-мореплавцем, який прибув з іншого кінця світу.
— Давно хотів познайомитися з Божим посланцем, — сказав Кантамето.
— Мені теж дуже хотілося зустрітися з вами, Великий Вождю, — сказав я і простягнув вождю руку на знак дружби.
Вождь потиснув мою руку і широко усміхнувся.
— Правда, що ви перетнули море і приплили сюди на величезному човні? — поцікавився Кантамето.
— Правда. Ми будували його півтора року. Ідею цього човна нам підказав Син Божий — Ісус Христос.
— Хотілося б побачити це диво.
— Ми можемо спуститися човнами вниз по течії річки, пройти через гори і опинитися на тому березі, де вперше причалили.
— Гарна ідея! Я із задоволенням візьму участь у цій подорожі.
— Можемо здійснити її через місяць.
— Домовилися!
Через місяць все було готове до експедиції. Човни підготовлені, запаси зібрані, екіпажі готові.
Івіца з Дарою, чудово освоївшись у новому суспільстві, навчали дітей, лікували хворих, виховували дітей, які вже були достатньо дорослі і дружили з місцевими малюками. Вчилися полювати, ловити рибу в річці. Я навчив їх розрізняти отруйні й їстівні гриби та ягоди. Іедохія, який збирався зі мною в експедицію, навчав їх плавати. Загалом, це вже були не діти, а підготовлені до будь-яких випадковостей підлітки. Вони збирали навколо себе інших дітей і були немов вождями цього «племені».
Івіца перетворилася на дуже красиву жінку з величезними блакитними очима і товстими довгими косами. Її фігура округлилася, перетворивши її з дівчини на струнку жінку. Вона пострункішала, і рідко який чоловік, проходячи повз, не обертався їй услід.
Дара теж стала гарною. Соломон більше нагадував Іедохію, як вдалу копію. Він опікувався Святом як брат. Вони й справді вважали себе братами. Ми не стали їх розчаровувати.
Коротше кажучи, залишаючи сім’ї, ми не боялися за їх безпеку. Навколо панувала атмосфера братерства і Любові. Місцеве населення відчувало до наших сімей дуже теплі почуття. Ніхто вже не бачив різниці між нашими людьми та місцевими жителями. Це радувало і давало відчуття виконаного завдання, поставленого нам перед відплиттям зі Старого Світу.
Експедиція складалася з воїнів нашого племені, виділених вождем, і воїнів племені каменотесів. Також у ній були вождь Кантамето, я, Іедохія та кілька наших матросів.
На початку липня ми вирушили вниз по течії флотилією з семи човнів.
У першому човні пливли наші матроси на чолі з помічником капітана. Сам капітан Менелай трохи захворів і залишився в місті, хоча дуже цього шкодував і важко переживав.
Потім ішов наш човен, у якому сиділи я, Іедохія та кілька воїнів нашого племені. Іедохія розважав усіх своїми жартами з морського життя. Він вже досконало освоїв місцеву говірку і тому не мав проблем із спілкуванням.
Далі йшов човен з Кантамето на чолі. З ним було шестеро воїнів з його племені. А потім пливли човни з воїнами обох племен. Всі жваво обговорювали нагальні питання. Серед усієї групи панували Любов і взаєморозуміння.
— Чесно кажучи, я рідко де бував. Все сидів у своїй місцевості. Правда, іноді йшов на полювання в гори, та й то недалеко від нашого села. Це моя перша подорож на велику відстань, тому я хвилююся, як дитина, в очікуванні чогось нового, невідомого, — відверто розповідав вождь Кантамеро на першій привалі на березі Лазурної річки.
— Колись і я вперше переплив через море як полонений, вивезений хитрістю з рідних місць, — приєднався я до розмови.
— І що це за розбійники, здатні відірвати людину від рідних місць? — обурився Кантамеро.
— Вони не були розбійниками, і я досі дуже вдячний їм за те, що вони відкрили мені двері у новий світ. І ця людина зараз серед нас, — усміхнувшись, сказав я, поглянувши на Іедохію, який тихо сміявся трохи осторонь від вогнища. — І тепер ця людина, точніше сказати, цей чоловік став моїм братом, замінивши мені братів, що залишилися на батьківщині.
— Цікаво й дивно якось. У нас такій людині відрізали б голову і насадили на кіл, — випучивши очі, промовив Кантамеро.
— Ну, рубати голову необов’язково. Нашим життям керує вищий розум, який краще за нас знає, що нам потрібно, і вирішує йому — жити людині чи померти, — сказав я й знову глянув на Іедохію. Той лише хитро усміхнувся у відповідь.
Спустившись вниз по річці і досягнувши місця, звідки ми вирушили в наше теперішнє поселення, ми пришвартувалися і вийшли на берег. Далі чекала дорога через гори до узбережжя.
Вождь, мов дитина, крутив головою ліво-право і витріщав очі, помічаючи все нові й нові деталі навколишньої природи.
Пройшовши через гори, ми знову опинилися в лагуні, де вперше причалили до узбережжя нової, вперше відкритої землі.
Побачивши море, точніше океан, вождь був у такому захваті, що мені здалося, ніби він зійшов з розуму. Мене завжди вражала чистота і наївність наших нових супутників, але такого я ніколи не бачив.
— Боги, скільки води! Це ж не річка, це просто неймовірно! — А коли він спробував воду на смак, взагалі впав у невимовне захоплення.
— Чому ця вода має такий смак? — запитав він мене.
— У ній дуже багато солі, — просто відповів я.
— Розуму не збагнути!
Прибувши до нашого колишнього табору і побачивши будинки на палях, вождь і його воїни, як і наші, були здивовані та розгублені.
— Будинок стоїть так високо, щоб звірі та змії не могли туди потрапити? — поцікавився вождь.
— Ні, це щоб море не зайшло в будинок.
— А море може зайти в будинок? Як це, не розумію?
— Ближче до вечора море підніметься і дійде до будинків і далі. Тоді палі врятують те, що є в будинку, — пояснив я нічого не розуміючому Кантамето.
— Так, недарма я подолав такий довгий шлях. Скільки ж я не знав! Дякую, Лев.
— Нічого, людина скільки живе, стільки й дізнається про навколишній світ.
— А що там вдалині, посеред моря? —
— Це той корабель, на якому ми припливли з-за моря.
— Він такий величезний, немов гора. Як ви ним керували?
— Його керував капітан, він у цьому добре розбирається.
— І хто придумав цей човен, розміром з невелику гору? — схвильовано спитав вождь. — Чи справді Живий Бог?
— У сні Іедохії Син Бога Живого, Ісус, розповів, як побудувати такий корабель, і показав креслення, за якими Іедохія збудував цей човен, як ти його називаєш.
Вождь йшов за мною, ставлячи питання, мов допитлива дитина, готова ходити по п’ятах і запитувати свої «чому» цілий день без втоми.
Я спокійно і детально вводив його в курс справи, пояснюючи зрозумілі для нас речі, які для нього були просто неймовірними. Вождь проводив цілі дні у моєму товаристві. Він питав про все, що встигав побачити, і здавався мені просто великою дитиною.
Він цікавився Ісусом, який міг придумати такий великий човен, Живим Богом, людьми Старого Світу, їхніми звичаями
Він запитував про Ісуса, який був здатен придумати таку велику лодку, про Живого Бога, про людей, які жили у Старому Світі. Про їхні звичаї, життєві цінності, досягнення у тому світі. Я відповідав максимально зрозуміло і ще раз дякував Ісусу за те, що Він дав мені здатність розуміти найтонші нюанси мови корінних жителів цієї землі.
З боку вождя відчувалася безмежна повага до мене та моїх супутників. Коли команда відвезла його на корабель, він провів там цілий день у такій ейфорії, що я почав трохи хвилюватися за його психічне здоров’я. Але він був цілком розумний і неймовірно натхненний. Йому хотілося поплисти кудись на цьому кораблі, відкрити нові землі, які ще ніхто до нього не відкрив.
— Один чоловік з мого племені, який прийшов до нас здалеку, казав мені: якщо йти вздовж ріки до кінця, можна дійти до краю Землі. Раніше я йому не вірив, думав, що він бреше. А тепер я зрозумів, що цей край Землі — це берег моря, але того, що лежить на заході, — говорив Контамето, а його очі сяяли, як два яскраві агати. — Думаю, якщо побудувати лодку на тому кінці Землі, можна поплисти на захід до нових земель.
Ієдокія слухав вождя, і його очі теж почали світитися якимось дивним вогнем. Я розумів, що йому важко сидіти на суші з його темпераментом і прагненням до подорожей. Йому, мореплавцеві і мандрівникові, як і Контамето, не сиділося на місці — хотілося нових відкриттів. Тому він так загорівся, почувши слова вождя.
— А що, це ідея. У мене ще залишилися креслення, інструменти є, та й працівники живі й здорові. Можемо спуститися рікою до океану або моря і вирушити на захід. Спроба не шкодить. Враховуючи, що Мойсей сказав у книзі Йова: «…Я створив Землю і Небо, повісив її ні на чому і вселився над кругом Землі…», наша планета має форму кулі, ми можемо, обійшовши Землю, дійти кудись, наприклад, до Китаю чи Індії, — висловив свої припущення Ієдокія.
— Ти забуваєш, що дерево для корабля повинно бути сухим. З сирого нічого не побудуєш, — сказав я.
— Нічого, дереву сохнути потрібно не так довго. Тут дуже жаркий клімат. Думаю, за рік корабель ми побудуємо, — констатував Ієдокія.
— Будемо на місці, у місті, там усе обговоримо.
Ми ще місяць пробули в поселенні на березі і рушили у зворотний шлях.
Вождь Контамеро вбирав усе, як губка, пізнаючи величезну кількість знань. Він так проникся Благовістю, що попросив мене охрестити його в океані і пообіцяв після повернення охрестити все своє плем’я. На що я сказав, що спершу він має просвітити свій народ через Благу Вістку, а потім хрестити всіх бажаючих. А тих, хто не бажає — не примушувати, а через добрий приклад поступово вести до хрещення. Я обіцяв йому всю підтримку у справі проповіді.
Він погодився і після хрещення став називати мене братом Левом.
— Це ж чудово, що я став братом «царю звірів», — жартував він.
Через два тижні після того, як ми покинули узбережжя, ми прибули до нашого міста, де нас чекали діти і дружини. Вони були дуже раді нашому поверненню і зустрічали нас, як героїв Одисеї. Я навіть відчув себе трохи «царем Ітаки».
Я привіз дітям кілька мушель і морських зірок. Вони, звісно, були безмежно раді цим, на перший погляд, дрібницям.
Вождь Кетцикоатль організував бенкет з нагоди нашого приїзду. Він був дуже радий зустрічі, а коли дізнався, що вождь Контамеро став йому духовним братом, його радість не знала меж.
— Брате Леве, завдяки тобі всі люди скоро стануть братами і не будуть більше вбивати одне одного.
— Мені цього дуже хотілося б. Для цього ми сюди і прийшли до вас. Ісус хоче, щоб люди жили мирно, поклоняючись Богу у Дусі, Любові та Істині. Для цього й віддав наш Отець Свого Сина в жертву.
Вождь Контамеро та Ієдокія розповіли Кетцикоатлю про свій намір вирушити на захід. Вождь трохи здивувався:
— А як же твоє плем’я, Контамеро? — спитав він свого нового брата.
— Я залишу плем’я своєму синові. Він уже дорослий і сам зможе впоратися. А ти йому зможеш допомогти порадою. Про твою мудрість давно складають легенди. Ти задоволений своїм зятем, вождю? — спитав Контамеро.
— Я прив’язався до нього, як до рідного сина. Дякую тобі за нього. Він справжній чоловік і хороший чоловік для Ясної Місяці, — сердечно відповів Кетцикоатль.
— Я радий, що ти задоволений, — сказав Контамеро.
Піраміда
Якось під час бесіди, в якій брали участь вождь Кетцикоатль, Ієдокія та я, мова зайшла про спорудження культової будівлі у формі піраміди на честь Живого Бога. Ідею запропонував Ієдокія.
— Всі, хто приходить до міста, повинні бачити велич Бога Отця, — сказав Ієдокія.
— Мені здається, що велич Єгови і так на виду. Ось там гори, ріка і море, про які розповідають ті, хто був на його березі, — заперечив я. — Ісус сказав, що Живий Бог проживає не в рукотворних храмах, а в серці кожного християнина.
— Гори та море — це те, що люди бачать від народження і звикли до цього. А піраміда завдяки своїй величі та розумінню, що люди створили її на славу Божу, кожного разу при погляді на неї буде пробуджувати думку про велич Бога, — не відступав Ієдокія. — Мені здається, тут немає ні крамоли, ні богохульства. Тим більше, люди не знають про єгипетські піраміди та їхнє призначення. Там — гробниці фараонів, а тут — символ пам’яті про Бога.
— Мені ця ідея не подобається, але якщо ви наполягаєте, я погоджуся, — сказав я, попросивши час на роздуми.
Коли ми вийшли з дому вождя, Ієдокія продовжував мене переконувати:
— Зауваж, Живий Бог не був проти будівництва Єрусалимського храму і пізніше, після його руйнування, благословив відновлення, — промовляв мій названий брат.
— Але, згадай, храм не став оплотом віри, а перетворився на осередок лицемірства та фарисейства. Саме в храмі Ісус повстав проти міняйл і торгівців, вигнавши їх кнутом із мотузки.
— Це не буде храм, а пам’ятник віри і місце паломництва в майбутньому.
— Не знаю, мені здається це зайвим, але якщо ти бачиш у цьому сенс, можна побудувати — лише не подібність єгипетських пірамід, а щось інше. Я подумаю.
Минув більше року, а ідея побудови піраміди все не покидала Ієдокію. Я продовжував роздумувати над формою будівлі та способом її зведення.
Як ми все ж таки прив’язані до символів. Петро в Єрусалимі запропонував створити символ християнства у вигляді двох риб у дзеркальному відображенні. Лука зауважив, що в Писанні та заповідях заборонено створювати будь-які зображення чи ідоли та поклонятися їм. Фома запропонував створити портрет Учителя з пам’яті, щоб нащадки бачили образ Сина Божого.
— Я можу намалювати портрет Учителя, але не впевнений, що з нього не зроблять предмет культу. Це спокуса, — рішуче сказав Лука.
— Не слід робити зображення Учителя лише тому, що знайдуться люди, котрі відійшли від Істини й справжнього християнства і здатні перетворити портрет на символ поклоніння, — додав Яків, що сидів поруч із Петром. — Не треба спокушати маловірних; знову ж таки, у Второзаконні написано — не можна, отже не можна. Учитель сказав, що прийшов не для того, щоб скасувати Закон, а щоб його удосконалити. І не для того, щоб Йому поклонялися, а щоб примирилися з Отцем і поклонялися лише Йому.
— Вірно, — погодився Лука. На цьому суперечка закінчилася. Жодних зображень і жодних ідолів.
Я був у сум’ятті та розгубленості.
Але пізніше я подумав, що символ віри має право на життя. Як храм колись.
Я поговорив із Катомаро про те, чи можуть його каменярі виготовити певну кількість кам’яних кубів, з яких буде зведено споруду, форма якої вже чітко вималювалася у моєму уявленні. Це була ступінчаста піраміда висотою сто двадцять ліктів. Для цієї велетенської будівлі потрібно було виготовити кам’яні куби висотою десять ліктів і з рівними сторонами.
На виготовлення матеріалу пішло два роки. Було залучено шістсот людей із трьох племен. Я пояснив працівникам, що вони трудяться на славу Живого Бога. І вони працювали з повною віддачею.
Коли весь матеріал був готовий, я запропонував підготувати майданчик для піраміди у східній частині міста, де наразі знаходилося тимчасове наметове поселення, практично безлюдне. Після завершення підготовки до будівництва я прийшов до вождя Кетцикоатля і попросив узгодити час спільного богослужіння всіх трьох племен. Коли все було погоджено, усі три племена зібралися ліворуч від будівельного майданчика.
Виявилося, що кількість охрещених перевищила чотири тисячі. Усі стояли й очікували, що буде далі.
Я піднявся на пагорб, який височів поряд зі зібраними людьми.
— Брати, — звернувся я до людей унизу. — Пропоную помолитися Живому Богу про допомогу в будівництві цього символу величі Єгови, хоча жодна громада не може передати велич нашого Творця. І все ж прошу повторювати за мною слова, звернені до Живого Бога, які я буду промовляти. А саме:
— Творець Неба і Землі, великий Бог Єгова, дякуємо Тобі за Твою турботу і Любов. Дякуємо за Твоє всепрощення і довготерпіння, дякуємо за ту спокутну жертву, яку Ти приніс заради нас і нашої надії на вічне життя, поклавши на вівтар справедливості Свого Єдинородного Сина — Ісуса Христа, — люди слово в слово повторювали мою молитву. — Прости нас за те, що ми іноді не ревні у служінні Тобі. Але ми грішні й недосконалі люди і тому іноді грішимо проти Твого великого Імені. Прости нас і допоможи завершити розпочату справу на славу Твою.
Я помітив, що наші дружини та діти повторюють молитву разом зі всіма.
— Прости нас і допоможи нам, бо з Твоєю допомогою ми зможемо зробити й більше. Хай славиться Твоє Ім’я, і хай прийде Царство Твоє, як на Небі, так і на Землі. Амінь!
Щойно прозвучали останні слова молитви, як на площі, де мала будуватися піраміда, стали з’являтися кам’яні брили і встановлюватися одна за одною по периметру, а потім і інші, квадрат за квадратом, стали вставлятися у задуманому порядку, піднімаючись все вище й вище. Протягом двох годин піраміда була зведена до самої вершини.
Люди стояли нерухомо всі ці дві години і не вимовили ні слова. Вони були ніби паралізовані, спостерігаючи за дивом.
Піраміда височіла своєю велетенською масою, закриваючи піднятий до того часу місяць.
Ніби прокинувшись від сну, люди в один голос промовили лише одне слово — «Осанна!»
Без репетицій, на одному подиху.
— Велик Єгова, — твердо промовляв Ієдокія. У інших, ніби відняло мову.
— Не забувай про всі ці чудеса, створені Творцем. Для Того, хто створив Небо і Землю та Космос, це, власне, не справа. Хіба лише, чи принесе нам цей монумент користь, — промовив я задумливо.
— Але якщо Він допоміг, значить це богоугодна справа, — висловив думку Ієдокія.
— Згадай, Давиду прощено його гріх, але після Соломона Великий Ізраїль розпався, а зараз і зовсім впав. Мені наснився сон про зруйнований Єрусалим і Храм теж.
— Цього не може бути!
— Дай, Боже.
Після спорудження піраміди життя поступово увійшло у звичне русло. Діти росли, ми старіли. Усі три племена об’єдналися і стали одним народом, що сповідував нову віру. Чутка про побудову піраміди рознеслася спершу по ближчих округах, а згодом — по далеких землях.
Ми відправляли, забезпечені вузловими грамотами, виданими вождем і братом Кетцикоатлем, своїх місіонерів у сусідні землі. Хтось приймав новину про Благу Вість, а з деяких земель наші посланці так і не повернулися, і новин про них ми не дочекалися.
Місто, яке стало тепер столицею наших земель, ми назвали Галаад, що означало «по той бік».
Ієдокія та Контамаро підготувалися до експедиції в західні краї. Вони взяли воїнів-майстрів, наших матросів та інструменти для будівництва корабля і вирушили вниз за течією ріки.
Життя в місті прийшло у впорядкований лад.
Я навчав молодих ремеслам, навігації та лікуванню. Під керівництвом вождя ми збудували кілька лікарень і шкіл у різних частинах поступово сформованої країни. Івіца і Дара, а також дружина вождя, навчали дівчат домашнім наукам. Незабаром підросли наші сини. Соломон зайнявся написанням хроніки нашого роду та історії місцевого народу, який ми називали просто — інки. Це слово було взято з місцевого лексикону і означало ім’я родоначальника, від якого походив народ Кетцикоатля.
Керівництво племені складалося з ради, до якої входили: вождь, я, син вождя та ще вісім представників народу, запропонованих радами округів. Округів було вісім, тому по одному представнику від округу. Між представниками могли виникати розбіжності, але не могло бути ворожнечі чи протистояння. І це було завдяки покровительству Христа, допомогу якого я просив перш за все. Було ясно, що це допомога Живого Бога, але послана через Учителя.
Остання зустріч
Дні пролітали, немов птахи, що відлітають у далекі краї.
Місто поступово розросталося, займаючи все більше місця в долині. Воно вже нагадувало невеликий ближньосхідний населений пункт.
Тут працювали школи, торгові лавки, які продавали вироби місцевих майстрів та речі, привезені з інших племен — прикраси з шкіри та природного самоцвіту. Я відкрив родовища міді, олова, заліза, а також срібла та золота, необхідних для виготовлення жіночих прикрас.
Мої майстри плавили залізо, мідь і олово, з якого виготовляли домашній посуд.
Наші жінки навчили місцевих ткати з очерету та вовни тварин, яких ми приручили, коврики та ковдри, а також місцеву модель одягу — пончо, ковдру з отвором у центрі, що носилася як накидка. Івіца навчила кількох жінок шити одяг, і поступово жителі нашого міста перетворилися з голих тубільців на цивілізованих людей у сучасному вбранні, тоді як інші племена й надалі блукали в лахміттях шкір.
Івіца та Дара пошили та прикрасили вишивкою й камінням одяг головного вождя — Кетцикоатля, тому він був неперевершений під час прийомів сусідніх вождів. Він став главою народу, адже на загальних зборах його одноголосно проголосили лідером. Інші вожді з задоволенням підкорилися його керівництву, не втративши своїх повноважень у вирішенні повсякденних справ своїх народів. Вони стали його радниками та братами. У місті панувала атмосфера взаєморозуміння та Любові.
Звісно, траплялися й незадоволені, але після їх вислуховування Рада старійшин вирішувала проблеми так, щоб усі були задоволені.
Одного вечора, пізно повернувшись із засідання Ради, я помітив, що в нашому домі всі сплять. Я випив молока і присів на камінь зі східного боку будинку. Вечір був тихий, лише з боку ріки долинали голоси пастухів, які загнали стада в загони, пішли ловити рибу та вмиватися перед сном.
Місяць був на стадії зростання, а зорі світили, як величезне рій світлячків, дружньо підморгуючи мені з небесної висоти.
Раптом біля дерева, що росло неподалік дому, з’явилося спершу слабке, а потім сліпуче світло. Спершу я подумав, що це природне явище через спеку та нічне похолодання, що тут не рідкість.
Та незабаром я помітив, що світло, трохи послабивши яскравість, рухається в мій бік. Мені стало якось неспокійно, і я прикрив очі долонею.
— Не бійся, Лев, я не збираюся позбавляти тебе зору, як Савла. Можеш відкрити очі, нам треба поговорити. Здрастуй!
Відкривши очі, я побачив Учителя на відстані чотирьох-п’яти кроків. Він стояв трохи схиливши голову вліво та дивився на мене. Від нього виходило сяйво, але вже не таке яскраве, як раніше.
— Здрастуй, Учитель. Радий знову зустрітися з тобою. За що я маю бути вдячний цією зустріччю?
— Наш Небесний Отець послав мене до тебе, щоб віддати тобі хвалу за те, що ти зробив тут, у Новому Світі.
— Я радий служити Творцю. А те, що я зробив, — лише мала частина того, що хотів би зробити на славу Небесного Отця. На жаль, не все йде так, як хотілося б. Багато наших посланців не повернулися. Не знаю, що й думати про їхню долю.
— Всі наші втрати не марні. Та не всі ще відкриті до Божого Слова, тому й трапляються такі випадки. Але всі, хто загинув за Слово Боже, потраплять до Царства Небесного. Я бачу твоє серце і вірю, що ти душею болієш за людей. Тому я завжди буду поруч із тобою.
— Дякую, твоя підтримка дуже цінна для мене. Я ніколи не насмілився б говорити тобі неправду. Чи все, що я зробив на славу Божу, я зробив правильно?
— Ти зробив багато, що потішило Отця. Поселив у серцях місцевих Любов і Віру. Відвів їх від ідолопоклонства та людських жертв. Приніс мир і братерство на цю землю. Це похвально. Але Отець має до тебе одну претензію.
— Яку, Учитель? Я уважно слухаю, щоб у майбутньому не помилятися.
— Помилки ти ще робитимеш через свою недосконалість. Від помилок ніхто не застрахований, тому вони будуть. Хоча треба прагнути ставати досконалим.
— І все ж, Учитель, чим я міг розсердити Творця?
— Ти не розсердив, а лише засмутив Його.
— Для мене це одне й те ж.
— Твоя провина в тому, що ти не проявив наполегливості у питанні будівництва піраміди. Це зовсім непотрібна річ у справі проповіді. Без неї можна було обійтися.
— Визнаю свою провину. Не зміг протистояти натиску з боку Ієдокії та вождя. І, що гріх таїти, хотів щось створити на славу Живого Бога.
— Творцю не потрібні пам’ятники. Все, що навколо, — пам’ятник Його ділам.
— Але чому тоді Він допоміг при зведенні піраміди? Камені могли б досі лежати в кар’єрі.
— Народ разом із тобою просив про допомогу, і Отець допоміг вам. Але від цього заняття Він не отримав задоволення.
— І що ж тепер робити? Зруйнувати піраміду?
— …яку побудував Живий Бог?
— То як бути?
— Нехай стоїть, як нагадування про твою помилку. Але знай: через цю піраміду багато знову відступлять у язичництво.
— Яке лихо! Бідний я, тупоумний, що я натворив! — вигукнув я.
— Не впадай у відчай. Всему на світі є місце й пояснення. Кріпи віру, розширюй території проповіді. І нехай не всі приймуть нову релігію — роби все для її поширення.
— Ще, на жаль, маю повідомити неприємну новину. Твій друг і брат Ієдокія загинув від отруйної стріли, випущеної з лука місцевим жителем, куди він вирушив. Його земний шлях завершився.
— Але, можливо, його ще можна врятувати?
— На жаль, уже пізно. Його поховали тиждень тому.
— Горе мені! Як сказати це його родині?
— Він був славним хлопцем, але в питанні піраміди проявив непотрібну впертість.
— Отже, його не можна воскресити?
— Він зробив наступним поколінням неприємну послугу.
— Як шкода… Він був мені не просто другом, а й братом…
— Тримайся, Лев, і прощай. Більше ми навряд чи зустрінемося. Тож бажаю тобі удачі. Я подбаю, щоб твої земні справи були успішними. Якщо матимеш сумніви — звертайся. До зустрічі в Царстві Небесному.
— Учитель, а що воно буде на Небі?
— Царство Небесне — це урядування з найбільш вірних і відданих Богові людей. Після встановлення Царства люди піднімуться з гробниць і будуватимуть нову Землю, тобто відновлюватимуть цю Землю після того, що зроблять наступні покоління. І уряд буде навчати та наставляти людей. І коли Земля буде відновлена, ті, хто прийме Божу правду і залишиться вірним після спокуси Сатаною, стануть дітьми Божими, і їм відкриється безліч світу.
— І я буду з тобою в цьому уряді?
— Ну, якщо не буде помилок, подібних до піраміди, — усміхнувся Ісус. — Будь мудрим, Лев. Не ухиляйся від заповідей.
— І що ж із Ієдокією? Йому вже неможливо допомогти?
— На жаль, Лев. Думай про живих.
— Учитель, я часто думаю про суперечку в Єрусалимі щодо портретів і символів.
— Є Писання, і там написано: «Не роби собі зображень та ідолів для поклоніння». Ти ж добре це знаєш. Зображення і ідоли — це спокуса впасти в ідолопоклонство. Пам’ять про Мене має бути в душі, а не на папірусі, полотні чи дереві. Прощай, Лев. Хай тобі щастить у справі поширення Благовісті. Вчи людей. Не повинно бути сліпого й бездумного поклоніння. Усе має бути зрозуміло: як вірити і в що вірити. Менше обрядів — більше віри. Удачі тобі.
Сказавши останні слова, Ісус, немов розчинившись у повітрі, зник.
— Прощай, Учитель, — уже сам собі вголос промовив я.
Втратa брата
Через три дні прийшла човен з людьми Ієдокії. Вони зійшли на берег і прямо пішли до мого дому. Я вийшов їм назустріч. Обличчя прийшлих були сумні.
— Здрастуй, брате Лев. Ми приплили, щоб сказати тобі…
— …що Ієдокія загинув від отруйної стріли, — продовжив я слова капітана, ошелешеного тим, що я говорю.
— Звідки ти знаєш? Хтось уже приплив раніше за нас?
— Це неважливо. Важливо те, що ми втратили хорошу людину. Я сам повідомлю родині Ієдокії про його смерть. Ви поки розвантажуйтесь і відпочиньте. Потім поговоримо.
— Добре, Лев, відпочинок нам необхідний. Нелегко плисти проти течії.
За півгодини ми з Івицею були в домі Ієдокії. Дара, дізнавшись про смерть чоловіка, спершу поблідла, а потім розплакалася, даючи волю почуттям.
— Я розумію твої почуття. Чоловікові не пристало плакати, але в душі я скорблю про свого брата так само, як і ти. Можливо, у холодну пору ми перевеземо тіло Ієдокії сюди і поховаємо на нашому кладовищі.
— Нехай тіло його залишається там. Головне, що він живе в наших серцях. Не варто турбувати його прах, — сумно, крізь сльози, але твердо сказала Дара.
Соломон стояв поруч, пригнічений сумною новиною, але не втратив самовладання і тримався мужньо.
Його молодша сестра Єлизавета, дивлячись на сльози матері, теж сиділа і лила гіркі сльози.
Івіца, обійнявши Дару за плечі, стояла з сумним обличчям. Було видно, що вона трималася з останніх сил, щоб не розплакатися.
— Ми вас не залишимо. Ви наша родина, тому будемо завжди поруч, — промовив я і обійняв Лізу за плечі. Вона притиснулася обличчям до моєї грудей, плечі її здригалися від ридання.
— Ну все, все. Заспокойтеся, він уже чекає зустрічі з Творцем, — сказав я, намагаючись підбадьорити убиту горем родину брата.
— Життя триває, — філософськи промовив Соломон. Я й не помітив, як він перетворився з відрока на чоловіка. «Він буде опорою для матері», — подумав я.
Будівництво нового корабля
Капітан зі своєю командою, після невеликого відпочинку, знову відправився вниз по річці до місця, де його чекав вождь Кентомаро. Вони почали будувати корабель. Звісно, без Ієдокії зараз буде складніше, але капітан мав усі записи та креслення, що, сподіваюся, допоможуть у будівництві.
Вони сіли в човни і відчалили, попрощавшись. Ми довго стояли у роздумах. Ієдокія мріяв поплисти до нових земель, що розташовані на захід від нашого континенту. Але його надії повинні здійснити інші. Капітан не вперше борознить море, тому справа Ієдокії буде продовжена, сподіваюся.
Човни вже зникли з поля зору, коли ми вирушили додому. Соломон йшов мовчки, опустивши голову.
— Мені треба було плисти з ними. Я повинен продовжити справу батька, — промовив він, наче сам до себе.
— Твоя справа не менш важлива, ніж справа батька. Відкривати нові землі повинні люди, створені для цього. Ти народжений для того, щоб писати історію народу, створеного нами. Батько схвально прийняв твоє бажання зберегти історію інків, — сказав я Соломону.
— Але ж син має продовжувати справу, розпочату батьком.
— Твій батько, не по своїй волі, не став спадкоємцем справи свого батька. Якби все було навпаки, він зараз сидів би в конторі свого родителя і рахував гроші від торгівлі. Помирав би від туги, але, думаю, виконував би свою роботу добросовісно. А ти теж зайнятий потрібною справою, яка тобі до того ж подобається.
— Ви думаєте, це правильно? — здивовано спитав Соломон.
— Думаю, так, — відповів я, похлопавши його по-отцовськи по плечу.
— Ну, що ж, якщо взявся за справу, потрібно довести її до кінця, — з полегшенням видихнув Соломон.
— Добре.
Через шість місяців приплив човен з матросами та аборигенами. Вони повідомили, що корабель майже готовий до відплиття. Залишилися лише поверхневі роботи та закріплення оснастки.
Пробувши три тижні в місті та поповнивши запаси, матроси знову вирушили до моря, де їх чекали капітан та вождь. Я й Соломон, що хотів побачити результат роботи батька та занотувати новину в літописі з перших рук, вирушили разом.
Сплавившись на чотирьох човнах вниз по річці, перетягнувши човни волоком в іншу річку, що впадала в море, ми рушили на захід. За шість днів вийшли до гирла річки і невдовзі досягли морського узбережжя.
Корабель стояв на рейді, готовий до відплиття. Він виглядав набагато величніше, ніж той, на якому ми прибули в Новий Світ. Мачти з пальмових бревен увінчані вітрилами та прапорами, що майоріли на вітрі.
Разом з капітаном ми піднялися на борт. Пахло свіжо обструганими дошками, смолою для пропитки корпусу та такелажу. Стояли бочки з солониною та питною водою, підготовленою для трюму, в якому вже були запаси їжі та солі, випареної з морської води.
— Ось і все. Корабель готовий до відплиття. Ми підемо на південний захід, куди летять птахи — це надійний знак того, що там є суша, — сказав капітан.
— Як ти думаєш, Менелай, велике це море? — запитав вождь Кентомаро.
— Це море може бути океаном, і перепливши його, ми можемо опинитися в Азії. Я чув, що на краю Азії живуть люди з очима, схожими на щілини, і на голові вони носять шапки, схожі на квітку в’юнка, круглі та гостроконечні.
— Як же в Азію, це ж зовсім у протилежний бік? — здивувався Соломон.
— Я читав у книзі праведника Іова, що Бог сказав йому: «Я створив небо і Землю і сів над кулею Землі».
— Тобто ти думаєш, що Земля — це куля?
— А ти сумніваєшся в Божих словах?
— І ти збираєшся в Азію?
— Це вже як вийде, — відповів капітан з усмішкою.
— І Ієдокія знав про це? — запитав я.
— Звісно, ми не раз про це говорили.
— А мені він і разу не сказав, — з досадою промовив Соломон.
— Щоб не наврочити.
— Та не наврочив. Не думав, що він такий забобонний.
Ми повернулися на берег і допомогли команді підготувати та відправити вантажі на корабель.
— І як довго ви збираєтеся плисти? — спитав я капітана.
— Запасів вистачить на чотири місяці. Тому два місяці туди і два назад. Сподіваюся, все буде добре. Не забувайте просити допомоги у Христа-Спасителя.
— На Нього тільки й уповаємо.
— Амінь.
Через сім днів після нашого прибуття корабель відплив вліво від причалу, у напрямку південного заходу. Над морем ще довго кричали чайки, а ми стояли і дивилися, як корабель зникає в туманній імлі. Ось він зовсім зник, немов «занурився в морські глибини».
— Ну, Бог їх храни. Нам пора повертатися, — сказав я, піднявши лежачу поруч велику мушлю.
— Це Вірсавія, — сказав я, ховаючи мушлю в сумку.
Вірсавія, моя донька, уже була великою дівчинкою, але любила різні дрібнички. Вона своїми руками майструвала маленькі фігурки з глини, обпалювала їх у печі та розмальовувала. Це були фігурки людей, воїнів, жінок і дітей, а також різноманітних тварин, які виходили у неї особливо добре. Одного разу вона набрала глини і зліпила лежанку з лежачою на ній кішкою, точніше схожою на кішку пуму. Потім обпалила свою «скульптуру» і розфарбувала її в оранжевий колір. Скульптура вийшла просто чудовою. Усі приходили подивитися на творіння рук Вірсавії.
Назвати дівчинку так порадив Ієдокія. Він же став її другим батьком, людиною, яка після моєї смерті повинна була піклуватися про дівчинку. Тепер я став опікуном доньки Ієдокії, як це не прикро.
Соломон щось записував, сидячи поруч на камені. Після смерті батька він швидко повзрів. Обличчя стало серйозним і зосередженим. Він виглядав як дорослий молодий чоловік, готовий вирішувати найскладніші життєві питання. Його густа шевелюра розвіювалася легким морським вітром.
Якби я не був християнином, я б порівняв його з язичницьким богом, вирізаним з мармуру грецьким скульптором Лісіппом — скульптурою, яку я бачив під час подорожі до Греції. Це, зокрема, була скульптура дискобола, виконана з майстерністю і витонченістю. І якби не холод мармуру, можна було б подумати, що чоловік, зображений Лісіппом, живий і зараз розпрямиться і метне свій диск далеко вперед.
І зараз, дивлячись на Соломона, я згадав цю скульптуру недаремно. Придушений своїм горем, що обрушилося на його юнацькі плечі, він, нарешті, випрямився і відкинув свій сум, немов диск, який вже не видно.
— Соломоне, прошу тебе, закінчуй записи, і підемо. Пора відпливати.
— Це не записи, а начерки.
— Які ще начерки? — здивувався я.
— Та, так, намалював. Потім хочу допрацювати.
Я підійшов ближче і побачив, що на шматках шкіри Соломон намалював море, оточене пальмами, що росли навколо лагуни, з якої недавно відплив корабель, вирушаючи на пошуки нових земель.
— Цікаво, чи знайдуть вони те, що збиралися відкрити? — промовив Соломон, продовжуючи щось замальовувати.
— Це була мрія твого батька, капітана та вождя Кентомаро. І ось зараз капітан із вождем вирушили на пошуки нових земель, хоча територія навколо ще не зовсім освоєна. Ми повинні дослідити й освоїти нові землі на континенті, навчити народи сіяти хліб, як навчили наш народ, допомогти освоїти будівництво придатних для життя будинків, навчити робити інструменти, що допоможуть людям у їх нелегкому житті, відвести місцевих від ідолопоклонства, людських жертв і ворожнечі. Діла велике, а життя одне. Ми повинні виховати нове покоління, яке житиме без війни, у мирі й злагоді з сусідами.
— Дядьку, нас кличуть, підемо.
— Так, підемо, не будемо себе затримувати. Уже пора відпливати.
Ми підійшли до човнів, ще раз оглянули морський берег. Хто знає, чи вдасться ще раз його побачити?
Човни, завдяки силі та спритності гребців, стали підніматися вгору за течією. Ми час від часу підміняли тих, хто втомився. Я навіть не помітив, як заспівав пісню, почуту мною під час плавання з батьком до місця торгів у молодості. Гребці посміхалися, не розуміючи слів пісні, яка співпадала з тактом підйому й опускання весел у воду.
Напад
Сонце сходило з-за гори Раройма, коли наші човни вийшли з-за скелі, що здіймалася над вигином річки. Над рівниною стелився дим, а в повітрі пахло гаром. Я вже давно відчував цей запах, але не думав, що він походить від палаючих будинків, що оточували місто.
— Що це, дядьку, чому горять ці будинки? Може, стався пожежа від вогнища чи печі? — запитав Соломон, вдивляючись у картину, що відкрилася нам на світанку.
— Ні, щось тут не так. Будинки не могли загорітися всі одночасно. Хтось їх підпалив.
Вже підпливши до берега, ми помітили людей, які ходили між палаючими будинками та щось збирали.
— Ей, ви хто і що тут робите? — голосно крикнув я, звертаючись до них.
— А, посланець Лев, раді вас бачити. Ми збираємо вбитих, уражених стрілами Збирачів Черепів. Вони напали на нас учора і спалили будинки, вбивши їхніх мешканців, — відповів чоловік близько сорока п’яти років, мабуть, головний у цій «похоронній команді».
— А чи є постраждалі в місті? — спитав я, вистрибуючи з човна.
— Слава Творцю, лише кілька легко поранених. Але троє воїнів загинули миттєво. Вождь зібрав дружину і готується до нового нападу Збирачів Черепів, які відійшли назад у гори.
— Продовжуйте свою роботу, а ми поспішимо до поранених, можливо, їм потрібна допомога.
— Так, так, варто поторопитися, раптом стріли були отруєні.
Ми рушили через ворота в стіні, що оточувала місто. Підійшовши до лазарету, ми побачили вождя, який разом з Івицею та Дарою оглядав поранених.
— Лев, йди сюди, нам потрібна твоя допомога! — побачивши мене, сказала Івица. Вона була так зайнята допомогою пораненому, що навіть не привіталася. Дара, помітивши Соломона, підійшла і двічі поцілувала його в щоки.
— І що, проводили капітана з вождем на пошуки нових земель? — запитала Дара, дивлячись на Соломона очима, сповненими ніжності.
— Так, шкода, що батька з ними не було, — промовив Соломон сілим голосом.
— Нічого, синочку, так сталося, що його мрію здійснюють його друзі, це вже непогано.
— Так, мабуть.
Вождь схилився над воїном, з плеча якого стирчав уламок стріли. Воїн, стискаючи зуби, мовчки терпіти біль, дивився на вождя, виглядаючи винуватим, наче хлопчик, що соромиться того, що з ним сталося.
— Не засмучуйся, Швидкий Опосум, твоєї вини тут немає. Вони підійшли зовсім тихо і підло напали на охорону. Ви бились геройськи, кожен поклав двох-трьох ворогів. Це дуже підле плем’я з таким же підлим вождем. Тепер ми маємо чекати нового нападу, тому будьте напоготові.
У супроводі вождя ми попрямували до дому ради. Там вождь розповів нам, що сталося.
Учора, після обіду, на охорону, яка стояла за воротами міста, напали люди з племені Збирачів Черепів. Це цілком безпринципні воїни, здатні напасти зі спини і застосовувати наймерзенніші прийоми у війні. Нападаючи на селище, вони вирізають усіх, включаючи старих і дітей. Потім відсікають голови, повертаються до своєї місцевості, там потрошать черепи, їдять мозок, сушать і прикрашають ними свої оселі, роблять кубки для пиття і брязкальця для дітей, а також багато інших огидних речей, яким немає виправдання чи пробачення. У вождя величезна «колекція» дитячих черепів — вони розмальовані і прикрашають його житло.
— Ти розповідаєш дивні речі. Скажи, а ти знаєш, де вони живуть? — спитав я вождя.
— Я був там. Ми билися і я визволив сина шамана, який уже був готований до жертвопринесення. А цей мерзотник мене ледь не зрадив. Добре, що його вчасно спіймали.
— Послухай, Великий вождь, не варто чекати нападів цих людожерів. Ми маємо напасти на них у помсту за їх «візит». Збери добрий загін, але залиш людей і тут, на всякий випадок. Мусимо дати відсіч.
— Добре. Атахойе, збери сотню воїнів і чекай нас біля східних воріт на заході сонця, — звернувся вождь до високого воїна, командира охорони.
Високий і міцний, як його голова, воїн миттєво зник за дверима Залу Ради.
— Ми обійдемо селище Збирачів і нападаємо на них вночі. Ти повинен вислати розвідників, які усунуть дозорних. Без шуму. Ми чекатимемо сигналу і блискавично атакуємо лагерь ворога, взявши їх зненацька. Нікого не вбивати, брати живими, якщо треба — оглушити. Допоможе нам Бог Живий. Цій мерзоті має бути покладено край.
— Добре, Лев. Довіряю тобі командування групою, — сказав вождь. — Сподіваюся, ти знаєш як краще, коли кажеш, що цих негідників треба брати живими. Вони просто не здадуться.
— Будемо сподіватися на Бога і на фактор несподіванки. Нападемо тоді, коли місяць піде вниз від зеніту. Всі будуть міцно спати. Дітей, жінок та старих не чіпати. Просто трохи налякати, щоб були приголомшені. Тоді вони не чинитимуть опору.
— Добре, так і зробимо. Сподіваюся, Бог Живий на нашому боці.
— Без сумніву, — сказав я.
Людожери
Коли сонце сховалося за горою, наш загін, що складався з мене, вождя, його сина та сотні добре озброєних воїнів, рушив у бік селища Збирачів Черепів. Ми йшли мовчки, думаючи про майбутнє зіткнення. Кожен був готовий на все, щоб захистити своїх рідних і одноплемінників від варварів, здатних на найнизькіші прояви людських пороків.
Перед виходом я звернувся до учасників походу, пояснивши, що на наші плечі лягла відповідальність за збереження нашого народу і знищення варварських звичаїв і людиновбивства. Сказав, що ми повинні виконати цю місію заради наших близьких. Прочитав молитву, просячи Бога Живого про допомогу та підтримку. Воїни йшли рівним кроком, не видаючи жодного звуку. Чути було лише шелест кроків по дрібних камінцях, якими була викладена дорога.
Підійшовши до лісу, ми рушили по протоптаній стежці слід-в-слід. До часу призначеного для атаки ми були за триста метрів від селища Збирачів. Розвідники, що відійшли вперед, подали умовний сигнал, і ми підійшли впритул до житла, поринулого в тишу. Вождь подав сигнал до атаки, і воїни блискавично захопили табір людожерів.
Я не буду описувати хід бою, бо, беручи участь у ньому, не міг бачити всіх моментів боротьби. Ми з трьома воїнами зайшли у житло і без особливих труднощів обеззброїли вождя збирачів, зв’язали та вивели назовні. Домочадці були настільки приголомшені, що мовчки сиділи купкою, озираючись по сторонах.
Коли все скінчилося, у центрі селища на жертовній площадці стояла вся чоловіча частина місцевого населення зі зв’язаними руками. Серед цієї юрби, освітленої місячним сяйвом і факелами, запаленими нашими воїнами від вогнища посеред площі біля жертовного каменя, стояв зігнутий шаман Тахір, що поглядав на вождя Кетцікоатля.
— А, і ти тут, огидний койот. Не наїсться тобі, уже й цих здійняв проти нас. Я міг би здогадатися, що без тебе тут не обійшлося, — прорычав вождь.
— Це ти, койот. Ти зрадив наших богів заради цих проходимців, задуривши голову.
— Замовкни, шакале. Цього разу навіть Лев тебе не врятує. А твої сини з тобою?
— Вони готові померти за наших богів!
— Ну, діти за батька не відповідають. Якщо ти такий впертий дурень, вони просто пішли за батьком. Я це розумію і прощаю їм, нехай живуть. А ти — старий дурень, за все відповіси. Ти став причиною смерті людей. Ти і вождь-людожер поплатитеся за те, що зробили. Відведіть їх і міцно зв’яжіть десь у гущавині. Нехай нагодують тварин і відчують, як це — бути з’їденим. Можливо, навіть мурахи не відмовляться від такого делікатесу.
— Вождь, краще їх одразу страчувати, — почав я, але вождь відхилив моє зауваження.
— Вони боролися за своїх богів, нехай їхні боги їх і рятують. Ти, будь ласка, не втручайся. Вони заслужили це. Уяви лише, збирати дитячі черепи і робити з них іграшки! Жах! Навіть мені, колишньому ідолопоклоннику, стає моторошно, коли думаю, на що здатна ця парочка. Відведіть їх і виконайте мій наказ. До мурашника їх, я сказав.
Шамана і вождя-людожера відвели. Інші, освітлені вже вранішнім сонцем, що визирнуло з-за гори над селищем Збирачів, мовчки, дивлячись на засуджених лідерів, стояли на площі.
— Ви всі однаково винні у пролитій крові. Але заради нашого Бога я даю вам ще один шанс. Вас під охороною наших воїнів проведуть до нашого міста. Ті, хто захоче жити серед нас за нашими законами, зможуть поселитися зі своїми сім’ями у таборі біля міста. Жодної ворожнечі і, тим більше, випадків людожерства я не потерплю. Розбійникам і людожерам призначена участь раба, що працює у каменоломні та на будівництві. Тому раджу подумати і вибрати свою долю самим, без примусу. Сім’ї тих, хто обере рабство, житимуть окремо під нашою охороною. Діти навчатимуться окремо від батьків. Все у ваших руках. Думайте — це непогане заняття.
Вождь наказав рушати до міста. Полонені кількома групами йшли під охороною озброєних воїнів-інків. Жінки та діти йшли позаду процесії разом зі старими людьми. Коли сонце з’явилося з іншого боку гори, що стоїть на півдні, було вже близько полудня, коли ми підійшли до міста. Воїни разом з прибулими встановлювали принесені з селища Збирачів житла. Командири з нашого загону провели опитування серед полонених і з’ясували, що майже всі згодні змінити спосіб життя заради того, щоб жити у колі родини. Цих «добровольців» відпустили до їхніх сімей, вже заселяючих нові будинки. Тих, хто вперто тримався своїх «принципів», відправили в одну з казарм і закували в ланцюги, приготовані для «злостивих», які не хочуть жити в мирі. Це була вимушена міра для «перевиховання» ворогів.
Мені доводилося довго переконувати вождя, що той чи інший «вихованець» уже заслуговує на свободу. У вождя був свій погляд на нових сусідів.
— Ти їх просто не знаєш, бо ти чужинець. А я бачу їх наскрізь. Тому не сперечайся. Коли мої командири скажуть, що людина змінилася, я особисто зніму з неї ланцюги. Я не хочу ризикувати спокоєм свого народу.
Я мовчав, розуміючи, що він, звісно, краще знає свій народ, але душа моя стогнала, коли я бачив людей у ланцюгах. Проте мусив погоджуватися, хоч і відчував себе певною мірою «співучасником» чогось не зовсім правильного.
Івица слухала мене і, все розуміючи, підтримувала вождя.
— Лев, ще не настав час, коли воцариться наш Учитель і торжествуватимуть Любов і Справедливість. Зараз ще існує Ненависть і Порок. Якщо людина здатна вбити дитину і з’їсти її, то не може бути всепрощення. Ми не можемо засуджувати цих людей, не знаючи цивілізованих відносин. Їхні боги — Війна і Кровопролиття. Згадай, коли ми прибули сюди: на кілках людські голови та окровавлений камінь для жертвопринесень. Лише з часом люди зрозуміли, що можна бути гуманними по відношенню до ворогів і що кожен має право вирішувати свою долю. Раніше плем’я Збирачів виставляло б голови на кілках. Ти зробив багато з Божою допомогою, але вони самі обрали свою долю: одні — мирних поселенців, інші — рабів, впертих і гордих. Але вони поки не знають, що гордість — великий гріх. Коли їм пояснять, можливо, оберуть іншу долю. Учитель сказав: навчіть.
— Коханий, ти, як завжди, права. І який безумец сказав, що жінка недостатньо розумна, щоб переконати чоловіка? Йому би твій розум і мудрість, щоб не говорити дурниці!
Ах, ти підлизо! Ну, ходімо, я спекла свіжий хліб. До речі, місцеві жінки тепер не уявляють свого життя без хліба. Раніше вони готували коржі з клубнів, які досі вирощують. Мені вони подобаються, якщо їх зварити у воді. Виходить дуже смачна маса. Якщо її покласти в невеликий горщик і запекти в печі — виходить дуже смачно. Дітям подобається.
-Моя ти хазяйка!
-Ходімо-ходімо. Час їсти. А то від тебе скоро лишиться лише тінь.
-Ну, до тіні мені ще далеко, але поїсти я не відмовлюся, — сказав я, ніжно обійнявши Івіцу, і ми попрямували до нашого дому.
Коли ми входили в дім, нас зустріла приємна прохолода, і назустріч виходив Свят. Він привітав нас поцілунками в обидві щоки і, вибачившись, сказав, що поспішає на зустріч із Соломоном, який чекав його на березі ріки. Я, глянувши йому вслід, наче побачив того Вихролєва, який ходив із батьком на полювання на ведмедя. Ті самі рудуваті світлі волосся, стирчать у різні боки, та ж широка постава, той самий пустотливий вогник у блакитних очах.
-Треба ж, точнісінько ти, коли приїхав до нас на оглядини. Та й років йому вже стільки ж. Як там наші? — по щоці Івіци скотилася чиста, як яхонт, сльоза.
-Живуть собі, хліб жують. Не треба, Івіца. Мені теж іноді сумно, коли згадую своїх. Але якби не Ієдохія і не Менелай, ми б так і не дізналися про Благу вість. До наших країв, можливо, не скоро дійде звістка про Вчителя та Його жертовну смерть. Тому нам не варто забувати про той дар, який нам приготував Єгова. Оце так! Зустріти одне одного так далеко від дому. На чужині. Хіба це не диво?
-Добре, ходімо обідати.
Братство племен
Минуло близько двох років, і табір, населений полоненими збирачами з їхніми сім’ями, прийняв Благу вість у повному складі, включно з сім’ями тих, хто обрав рабство. Усі охрестилися в річці, що протікає неподалік табору, яку всі називають Лазурною. Кількість рабів-збирачів теж значно зменшилась, дві третини з них «перевиховалися» і були звільнені від ланцюгів. Вони об’єдналися зі своїми сім’ями, а наші люди, проповідуючи їм Благу вість, схилили їх до прийняття християнства.
Життя текло своїм плином. Соломон одружився з дівчиною з племені збирачів. Свят закохався в доньку вождя нашого племені, і все йшло до весілля, коли на ріці з’явилися човни з командою мореплавців на чолі з вождем Орахає і капітаном. Їх тепло зустріло майже все населення міста, що вийшло на берег ріки. Очі капітана Менелая сяяли від радості та задоволення при зустрічі з нашою родиною та вже ставшим його народом інків.
Вождь разом із капітаном, залишивши команду на березі, попрямували до дому нашого вождя — Кетцикоатля, який чекав їх із розпростертими обіймами. Усі щиро вітали матросів, що залишилися на березі. Дівчата одягали їм вінки з польових квітів на голови — результат науки, яку Івіца та Дара передали дівчатам зі своєї школи.
-Привіт, брате. Дуже радий бачити тебе цілим та неушкодженим, — сказав Кетцикоатль, обіймаючи вождя-мандрівника. — Ну, розкажи, де був, що бачив?
-Повірите чи ні, але я бачив і пережив таке, чого навіть уявити не міг. Уяви собі острів, на якому стоять величезні кам’яні статуї у вигляді людських голів заввишки з два будинки, якщо їх поставити одну на одну. Підняти їх, мабуть, навіть Лев не зможе. Такі вони величезні.
-Ну, піднімати буде не Лев, а Бог-Творець, а Йому все під силу.
-Не сперечаюся, істинна правда. Але продовжу. І люди, що там живуть, чорні та кучеряві, як кущ коки. Люди заввишки, як ти. Розфарбовані білою фарбою і носять спідниці з трави.
-Ну, Лева ти явно недооцінюєш. Він розповідав про чорних людей. Він їх бачив, як мене і тебе. Правда, Лев?
-Бувало. Коли я побачив чорну людину, стояв, як стовп. Мене ледь верблюд не затоптав.
-Що таке верблюд?
-Велика тварина з горбом, на якому люди мандрують піщаною пустелею.
-Ну, ти стільки наговорив, а я нічого не зрозумів. Верблюд, піщана пустеля…
-Я тобі колись розповім.
-Добре. А що ще нового бачили?
-Бачили велику рибу, з якої з спини виринав водяний струмінь заввишки з три людські росту.
-Це — кит, — сказав я, — але це не риба, а просто така морська тварина. Вона навіть Йону проковтнула, а потім виплюнула.
-Все. Мені вистачить. А то я з глузду з’їду, — змолився Кетцикоатль. — Занадто багато для одного дня.
Пізніше Менелай дав мені прочитати бортовий журнал, який він вів під час подорожі, де все було описано в хронологічному порядку, день за днем. Я відкрив у ньому ще й гострого оповідача, який помічав усі дрібниці. З журналу я дізнався, що мореплавці доплили до якогось великого острова, розміром із Сицилію, а може й більше. На цьому острові жили люди чорної раси. Спершу вони виявили неприховану агресію щодо наших мандрівників, але після того, як капітан Менелай показав їм кілька технічних прийомів, вони змінили своє ставлення до новоприбулих.
Капітан навчив їх користуватися кременем для розведення вогню і став їхнім найкращим другом. Решта теж автоматично стали друзями. Щодо ворогів у них процвітав канібалізм. Але капітан, завдяки Святому Духу, швидко освоїв їхню нескладну мову і пояснив, що боги невдоволені цим і, розгнівившись, можуть позбавити їх життя разом із родинами. Чи надовго у них спрацює це табу на поїдання своїх, капітан не міг знати, але поки вони утримувалися від людожерства.
Далі вони не стали просуватися вперед, бо двоє матросів захворіли, а згодом померли від лихоманки. Тож вони вирушили назад, щоб уникнути втрат екіпажу. І, хоча під час шляху помер ще один матрос із людей вождя, до свого берега вони повернулися майже повним складом. Ще один матрос захотів скупатися, і його з’їла величезна риба з великим плавником на спині та кількома рядами зубів.
Загалом за всю подорож загинули четверо людей із команди, що відплила від рідних берегів. До берега вони дісталися тиждень тому, кинули якір і прийшли сюди, залишивши п’ятьох матросів на чолі з помічником.
Вождь Кетамаро ходив дуже важливою хиткою ходою, намагаючись показати, що він став справжнім морським вовком.
Народ інків перетворився на справжній етнос зі своєю культурою, системою моральних цінностей, що ґрунтувалися на Божих законах, а також із освоєними новими землями. Ми з вождями протягом шести місяців створили кодекс законів народу інків. У цих законах враховувалися ментальні особливості народу, їхні звичаї та національні характерні риси всіх народів, що увійшли до союзу.
За основу були взяті десять заповідей Мойсея, удосконалені Христом. Основою стало Золоте правило Вчителя: «Чини з людьми так, як хотів би, щоб чинили з тобою».
Якщо людина скоювала злочин, цим займався суд із обраних людей, по троє від кожного племені, а головою суду був обраний суддя, на якого покладалася довіра всіх народів. Зазвичай це був один із вождів. Але були й просто гідні люди із простого народу. Перевибори проводилися раз на три роки.
Якщо суд вирішував, що робити зі злочинцем, його карали відповідно до провини. Смертної кари не було. Натомість він мусив усе життя працювати в каменоломні без права на помилування. Дуже рідко кого милували — не тому, що люди були жорстокі, а тому, що злочини були тяжкими й повинні були суворо каратися. Тому дуже мало хто наважувався на якийсь зловісний злочин.
Народ інків процвітав, будувалося багато житлових будинків.
Наші діти створили сім’ї, в яких народилося багато дітей, що радували нашу наближену старість. Нам із Івицею вже було по п’ятдесят років, і ми запросили Дару до нас у гості. Дні народження ми не відзначали, це був лише привід для зустрічей, яких, на жаль, ставало все менше.
Вона вийшла заміж за капітана Менелая, який раніше розглядав шлюб із нею після розчарованої Іедохії, що прийшла за рабинею разом зі мною багато років тому. Соломон не був проти цього шлюбу, адже любив свою матір і поважав капітана, пам’ятаючи, що той був другом і соратником загиблого батька. Взагалі Соломон став дорослим і розсудливим. Дивлячись на нього, я чомусь згадував мудрого царя Соломона. Він був таким же мудрим і розумним.
У домі, який Дара залишила, вийшовши заміж, він організував школу для обдарованих учнів, де вони вивчали Святе Писання та праці філософів. Там готували грамотних теологів, які згодом повинні були навчати дітей Божій істині та філософії.
Свят став командиром війська захисту, що охороняло спокій народу. Вірсавія почала навчати дітей мистецтву виготовлення художніх виробів. Зореслава, наша молодша дочка, навчилася у мене мистецтву лікування і організувала, за моєю допомогою, лікарню для дітей. Дитяча смертність знизилася до мінімуму. Дара була їй доброю помічницею та радницею. Івиця разом із дружиною вождя керувала школою для дівчат, що виходили заміж, навчала готувати їжу, шити одяг, доглядати за дітьми.
Ми ж із вождем і обраними представниками країв працювали у Народній раді, як називав її вождь Кетцікоатль. До всіх, незалежно від положення, ми ставилися однаково. До того ж я був головним ідеологом народу інків у сфері віри. Моєю турботою було просвітництво народу в релігійному плані. Я організовував загони місіонерів, що вирушали в нові землі для поширення Благовісті. Я першим дізнавався про успіхи та невдачі своїх посланців, а також про загибель відправлених.
Континент виявився досить обширним. Група, що вирушила на північ, повідомила, що, пройшовши перешийок, вони опинилися на новій землі, населеної людьми, схожими на інків, але з більш червонуватим відтінком шкіри. З цієї подорожі вони привезли тварин, дуже схожих на арабських скакунів, але диких. Прибулі повідомили, що там, де вони були, бігали величезні табуни цих диких коней. Я порадив вождю направити нову групу, до складу якої входили й наші люди, здатні ловити та приручати цих тварин, щоб привезти нову партію. Я сказав, що вони допоможуть нам у нашому інколи важкому житті.
Отже, поки що в нас залишилося сім коней — два жеребці і п’ять кобил. Я взявся за розведення цих благородних тварин. Через три роки у нас вже був табун із двадцяти голів. Ми з Соломоном збудували три колісниці, навчили воїнів керувати ними. Також навчили кількох верховій їзді.
Тепер наше військо ставало мобільним. Якби у нас були плани завойовників, ми б підкорили весь світ. Але наші плани були зовсім іншими, тож військо було потрібно лише для оборони.
Вождь також навчився керувати колісницею. Йому дуже подобалося з величезною швидкістю перетинати долину.
Для вантажних перевезень ми використовували двох старших коней. Вони вже не були такими жвавими, як їхні молоді родичі.
Вірсавія також полюбила верхову їзду і, одягнувши чоловічий костюм, який позичила у середнього сина вождя, могла без втоми скакати на своїй кобилі на ім’я «Зірочка». На лобі у цієї чорної кобили була біла пляма, що нагадувала зірку. Тому Вірсавія, допомагаючи мені у розведенні коней та догляді за ними, відразу облюбувала кобилу й сама придумала їй ім’я.
Івиця була проти того, щоб Вірсавія носила чоловічий одяг, вважаючи, що через це жінка втрачає свою жіночність. До того ж це порушує Божий закон. Жінка повинна залишатися жінкою за будь-яких умов.
Вірсавія завжди довго пояснювала матері, що в чоловічому вбранні легше керувати конем, але так і не змогла її переконати. Івиця стояла на своєму і казала, що верхова їзда — не жіноча справа. І ніколи б Вірсавія не переконала матір, якби не сталося лихо.
Одного дня стайня, де стояла Зірочка, виявилася порожньою. Загальний сум був безмежним. Івиця, яка теж любила й дбала про Зірочку, була засмучена не менше Вірсавії.
Спершу всі подумали, що коня випустили, бо хтось не зачиняв ворота, але після пошуків у найближчих околицях, не знайшовши Зірочку, ми зрозуміли, що її хтось забрав. Син вождя та Вірсавія, яка, крім естетичних здібностей, ще володіла знаннями слідопита, вирушили по сліду, який місцями був видний. З ними поїхали ще вісім воїнів.
Пошукова група пройшла за день відстань у сім ліг і нарешті зупинилася за триста метрів від села, де жили люди племені Володарів Вогню.
За давньою легендою саме воїн їхнього народу винайшов спосіб добування вогню тертям деревинки об деревинку. До того полум’я добували з дерева, враженого блискавкою, і зберігали його завдяки «несплячому» чергуванню воїнів або жителів села.
А цей воїн перевозив якийсь вантаж за допомогою волокуші і помітив, що дерево, з якого вона була зроблена, від тертя об камені почало диміти. Трохи подумавши, він взяв дві деревинки і став терти одну об одну, таким чином розпаливши вогонь. Відтоді вогонь добували таким способом.
Коли група шукачів прибула, стоячи в укритті, слідопити бачили, як один із воїнів Племені Вогню намагався приручити Зірочку. Вона впиралася, вставала «на диби» і не давалася, щоб воїн сів їй на спину. Один із спостерігачів підійшов надто близько до «борців» і отримав копитом у праве плече. Він із криком упав і, пролежавши близько трьох хвилин, підвівся і поплівся додому. Рука його висіла, мов батіг, уздовж тулуба.
— Напевно, у нього ключиця зламана, — сказала Вірсавія, яка, часом допомагаючи мені у лікуванні хворих, опанувала медичну науку. Я сам іноді дивувався її здатності вбирати знання, як губка. Можливо, вона перейняла це від мене.
— Потрібно дочекатися ночі і відвести Зірочку додому. Вона відчуває нашу присутність, тому ричить і не підпускає до себе нікого. Бачите, вони прив’язали її до дерева і залишили до ранку. Якщо її не покорять, думаю, вирішать пустити на м’ясо, — сказав син вождя.
— Я підкрадуся до неї, вона мене знає, тому не буде хвилюватися. Так, я думаю, буде краще.
— Ми не можемо ризикувати тобою. Спершу приберемо пости, а потім ти підеш за своєю конячкою.
— А якщо хтось підніме тривогу? Я не хочу кровопролиття, тому непомітно, а я знаю, де стоять пости, пройду і вискочу на Зірочці з села. Вони пішки навряд чи мене наздоженуть.
— Ну, добре. Спробуй, але ми будемо спостерігати за тобою. Боже борони, щоб з тобою щось трапилося.
— Ладно. Все буде, як треба. З нами Бог Отець, — усміхнулася Вірсавія. — Мені потрібно переодягнутися. На жінку вони не звернуть уваги. — Сказавши це, вона сховалася за кущами зі своєю сідельною сумкою.
Коли вона вийшла з-за кущів, на ній була сукня місцевого покрою, тому вона виглядала як жінка будь-якого місцевого племені.
— Ти стаєш схожа на свою матір, така ж гарна і струнка, — сказав син вождя, трохи почервонівши.
— А що тут такого дивного? Врешті-решт, я — її дочка. Було б дивно, якби я була схожа на твою, — кокетливо промовила Вірсавія, ще більше засоромивши юнака. Було видно, що їй приємна його увага, адже вона вже ставала дорослою дівчиною.
Поступово стемніло, і Вірсавія, у темряві схожа на білу пуму, почала підходити до села, крадучись, як хижа тварина до своєї здобичі.
— Хто це? — спитав постовий.
— Я, — коротко відповіла Вірсавія, досконало знаючи місцеву говірку.
— Людям же не спиться. Якби була воля, я б зараз спав на повні очі, — з позіханням промовив охоронець.
Вірсавія зовсім спокійно підійшла до тихо хропучої Зірочки, розв’язала її, трохи поводила за вуздечку, стрибнула на неї, мов вправний вершник, і стрімголов «вистрілила» верхи з поселення повз нічого не підозрюючого сторожа. Той нічого не встиг зробити, як дівчина вже була далеко. Кінь, ніби усвідомлюючи всю відповідальність моменту, мчав як стріла, випущена з тугого лука. Загін ішов за нею, не встигаючи. Через деякий час шукачі увійшли до міста й були зустрінуті радісною юрбою, наче повернулися з виграної битви, а не з нескладної «операції» по звільненню однієї-єдиної коні.
Після цього випадку біля стайні та воріт були поставлені годинники, які стежили за тим, щоб у місто не потрапляли небажані «гості».
Їхонатло
Одного літнього дня до мене в дім прийшов вождь у супроводі двох воїнів і одного старого чоловіка, обличчя якого було вкрите зморшками, наче його довго тиснув кам’яний тягар, а після того тягар зняли, але складки залишилися.
— Здоров, Лев. Я привів тобі одного старого чоловіка, який знайомий з давніми легендами нашого народу. Його родина є усними літописцями, пам’ятаючи і оповідаючи про події з життя нашого народу з найдавніших часів, — сказав вождь, сідаючи на лежанку, що слугувала для гостей і домочадців. Вона стояла з одного боку столу, з іншого — ще одна. Тож можна було сидіти і бесідувати.
— Присідай, добрий чоловіче. Радий познайомитися з тобою, тим більше, що я багато про тебе чув.
— Я теж чув про тебе, посланцю Лев. — Вождь був не зовсім точним, кажучи, що ми розповідаємо про наш народ з найдавніших часів. Ми знаємо історію нашого народу від самого зародження. У нас є кам’яні писемності, у яких про це написано.
— У вас є писемності вашою мовою, так чому ж у вас немає грамотності? Коли ми прийшли, люди були неграмотні, зрозуміло, — проговорив я. — У народу не було писемності. Виявляється, була, але люди про неї не знали.
— Справа в тому, що до вашого приходу в племені правив шаман… Вибач, Великий Вождь, але це правда. Він зумів заплутати голови всьому племені, кажучи, що лише через богів на народ проливається благодать, що лише вони керують людською долею. Переконати вождя зміг лише ти. Я чув про твій талант переконання. Я не міг наблизитися до вождя, як і мій батько не міг до його батька.— Тепер усе зрозуміло, — сказав я, охоплений бажанням якнайшвидше дізнатися, чим жив цей народ у глибоку давнину. — Скажи, добрий чоловіче, можеш залишитися й розповісти мені цю історію?
— Посланцю, у твоїх справах і справах вождя та ваших людей усе гаразд, тому пропоную тобі йти за мною, слухати мій розповідь і подивитися писемності, що знаходяться в моєму житлі в горах.
— Добре, я готовий йти за тобою. Далеко ти живеш?
— Не дуже. Це в бік пустелі Наска.
— Я відправлю з тобою воїнів, — запропонував вождь.
— Мені здається, це буде не зовсім правильно стосовно того, хто запросив, — став заперечувати я, але вождь сказав, що Їхонатло не образиться, це необхідно на випадок появи недружніх гостей.
— Краще нехай будуть воїни з вами, мало що, — підтримав вождя Їхонатло.
Ми зібралися протягом дня і разом із Соломоном, Їхонатло та ще п’ятьма воїнами вирушили в бік пустелі Наска, що лежала за двадцять ліг від міста.
Через три дні їзди на конях ми прибули до житла Їхонатло, яке представляло собою грот у горі, над входом нависала велика глиняна платформа, на якій облаштували терасу. Житло нагадувало сховище відлюдника, але було досить затишним. Дві лежанки займали дальній кут, де на мотузках під стелею висіли пучки сухої трави. Певно, це були лікарські трави.
— Тут дві лежанки. Ти живеш не один? — запитав я Їхонатло.
— Ми жили з батьком. Але він, вийшовши з дому, пішов у ліс і загубився. Коли був молодим, він знав усю історію народу напам’ять і міг днями розповідати її людям. Але останнім часом почав втрачати пам’ять про те, що сталося вчора, добре пам’ятаючи давнє. І ось він пішов і забув, як повернутися. Я знайшов його, сидячим на березі ріки, спираючись на велике дерево.
Він помер, дивлячись у далечінь. Я живу один уже півроку, ну а лежанка так і стоїть. Раптом хтось прийде й захоче відпочити.
— Напевно, тобі тут сумно одному.
— Я вже звик жити один. Нам, хранителям історії, не можна мати сім’ю.
— Це ще чому? По-перше, глупо відмовлятися від сім’ї, а по-друге, ти не замислювався, звідки беруться нові покоління хранителів?
— Так, ти, мабуть, правий. Мені вже сорок…
— Скільки!? — здивувався я.
— Сорок. Просто сонце й аскетизм так мене постарили, — спокійно відповів Їхонатло.
— Ти ще можеш завести сім’ю. Життя буде веселішим. Мати дітей… У нас є багато одиноких жінок, чоловіки яких загинули чи померли. Дай тільки повернутися в місто.
— Треба добре подумати, — спокійно промовив Їхонатло.
Наступного дня Їхонатло почав викладати історію свого народу. Він розповідав повільно, цікаво та методично. Ось що він нам повідав.
Колись людей ще не було, а по землі гуляли лише перекотиполе і піщані вихори. Не було дощів, і все росло від ранкової роси. Бродили стада тварин, літали зграї птахів. З гір лилася кришталево чиста вода. На деревах росли чудові плоди. Все було гармонійно й спокійно, як створив Великий Бог Іяг.
Але Бог Іяг сумував і вирішив створити істот, подібних до себе. Він взяв у одну руку орла, в іншу — ящірку, подув на них і перетворив на чоловіка і жінку. Напевно, тому чоловік став воїном, а жінка — господинею, хранителькою домашнього вогнища, здатною впоратися з будь-якими потребами і нагодувати воїна та його дітей.
Але одного дня воїн і його дружина розгнівали Бога Аяга і напилися з потоку Гнот, вода якого пробудила в них гордість і пиху. Вони вирішили, що рівні Богу Аягу і можуть обійтися без нього. Вони перестали любити одне одного й почали хитрувати проти одне одного. З’являлися злі діти, здатні вбивати один одного. Один із синів убив іншого. Бог Аяг прокляв його й вигнав у пустелю. Після довгих мандрів син повернувся до батька й попросив прощення. Батько пробачив його, він став жити в колі сім’ї, але діти його були прокляті. Почалася ворожнеча між нащадками воїна. Лилася кров.
Та одного дня Бог Аяг прилетів на вогняній птиці, молнією пробив небо, полилась вода й потонули всі злі люди, крім однієї родини, яка шанувала Бога Аяга та закони сім’ї. Бог Аяг підняв їх на свою вогняну птицю.
Коли вода відступила, на синьому небі з’явилися хмари та веселка від одного краю землі до іншого. Люди почали жити й множитися поколіннями. З’явилися народи, вони встановлювали межі й створювали свої країни.
Сказав Бог Аяг:
— Вам жити на цій Землі. Вам вирішувати, як жити. Прийде час, і до вас прийде людина зі своїми братами та навчить жити в мирі й любові з братами. Але, прийнявши його й його вчення, ви згодом почнете ворожнечу після його кончини. Його навчання зникне, бо ви будете непостійні. Ви шукатимете нових богів і нових учителів.
І ще сказав Бог Аяг:
— І прийдуть до вас люди з вогнепальною зброєю. Вони почнуть убивати вас, спалювати на кладах, принесуть нових богів, яким ви будете приносити кроваві жертви. Врешті загонят вас у певну місцевість, де будете жити й вмирати.
На пам’ять про це Бог залишив великий круглий камінь із малюнками й писемностями, що зображували майбутнє народу. Він залишив слід у пустелі Наска, видимий з гори Турака — слід його вогняної птиці, що сідала й злітала звідти.
— Скажи, Їхонатло, а як сам він описаний у вашій історії? Яким він був?
— Казали, що був високим, від нього виходило сяйво.
— Їхонатло, те, що ти мені зараз розповів, мені ніби відомо, окрім людей з вогнепальною зброєю та нових богів. Але все викладено по-іншому. У країні, звідки я прийшов, є писемності з подібною історією. Тільки кінцівки різні. Пророчество про майбутнє було передбачене для твого народу. Соломон, я думаю, ти записав те, що розповів наш друг.
— Так, дядьку, слово в слово.
— Добре. Тепер розкажи, як жив твій народ за кілька років до нашого приходу.
— Жили так само, як під час вашого появи. Рубали голови, насаджували на палі, приносили людські жертвоприношення з числа полонених ворогів. Але до діда Кетцикоатля, Каптокеотля, ще й їли їхні серця, щоб стати відважнішими за ворогів, вважаючи, що після цього їх стає два. Але дід нинішнього вождя, чи то більш гуманний, чи то відразливий, скасував поїдання сердець. Це відсунуло його народ від сусідів-канібалів, що продовжували їсти «ворожі» серця. Він і його син Катирцикоатль зробили свій народ сильнішим за сусідів, організувавши військо, здатне перемагати не числом, а вмінням.
Виник кодекс честі воїнів. Воїни перестали бити ззаду, вбивати дітей, жінок і старих. Плем’я ставало організованим народом. З’явилися неписані, але продумані закони. Вождь ставав головою, що вирішував проблеми народу. З синів вождя обирали наймудрішого й здорового, він продовжував справу батька.
У теперішнього вождя було вісім братів, були й старші, але батько обрав найрозумнішого і найстриманішого. Інші підкорилися волі батька й стали відданими підданими брата. За весь час правління, що почалося у вісімнадцять років, не було жодного прояву незадоволення його рішеннями.
— Він одразу здавався мені розумним, хоч і був наляканий сліпотою, що виникла нізвідки.
— Сусіди завжди вважали його великим воїном і мудрою людиною. Біда, що він часто слухав негідника Тахіра.
— Так, Тахір жорстоко поплатився за свої злі вчинки. Мир його праху. Хай Господь простить його.
Дієго (Продовження)
На цьому оповідання Віхролева обривалося. Про справи, що відбувалися серед народу інків, я дізнався з літописів, написаних Соломоном та його послідовниками. Віхролев і Соломон, у супроводі воїнів, повернулися до міста — столиці. Життя йшло своїм чередом. Народ інків продовжував розширювати свої території. Команда під керівництвом нового капітана ще раз вирушила в море, але корабель розбився об прибережні скелі; врятувалося лише чотирнадцять осіб на чолі з капітаном. Після цього виходити в море було ні на чому, та й нікому. Усі моряки «осіли» на суші. Лише інколи вони згадували походи й шторми, яких тут було надзвичайно багато.
Одне покоління змінювалося іншим. Поступово язичницькі пристрасті прийшли на зміну християнським законам. Але братські відносини між людьми збереглися. Людські жертвоприношення не відновилися; замість людей використовували тварин.
Усе це сталося, можливо, тому, що поклоніння стало схожим на рутину, але до нашого приходу ще залишалося багато шанувальників Живого Бога. Коли я прочитав ці записи, моя впевненість у правоті католицької доктрини трохи похитнулася. Виявилося, що ранні християни не поклонялися ні Христу, ні Діві Марії, а вірили й поклонялися Богові Отцю, або, як вони його називали, Живому Богові.
Я, вирісши в католицькій родині і ніколи не ставлячи під сумнів католицький обряд, почав частіше замислюватися над правомірністю конкісти й інквізиції. Господи милосердний, прости мене, якщо я був не правий. Але спалювати людей лише за те, що вони вірять у Бога Отця і не поклоняються жінці, яка народила Йому Сина — це, принаймні, дивно і, якщо хочеш, страшно. Хрестити народи вогнем і мечем теж жахливо.
Одразу на думку спадала здатність Віхролева вирішувати проблеми віри мирно, без примусу. Можна змусити людину прийняти хрещення, але не зробити її переконаним християнином. Адже поступово ті, кого охрестили силою, знайдуть «лазівку» й повернуться до язичництва, хоч і змішаного з християнськими догмами.
Поступово я почав помічати багато ознак дифузії в католицизмі. Поклоніння Христу й Діві Марії нагадувало триликих богів давніх халдеїв, яких я бачив у Єгипті: одне лице приладили Богові Отцю, друге — Христу, третє — Діві Марії. На щастя, Бога Отця наші священики не викреслили з Святого Писання. А якби їм сказав Папа, вони, думаю, із задоволенням це зробили б.
Мені спало на думку: уявімо, що до Ісуса у п’ятнадцять років і до його матері прийшли люди й запропонували зробити з них богів. Я думаю, Ісус і його мати, будучи правовірними, прокляли б цих людей і вигнали з дому. То чому ж із Великого Вчителя, Сина Божого та простої вірної і богобоязливої жінки зробили богів, які у значенні церкви стоять вище Бога Отця? І чому віруючі звертаються за допомогою до Діви Марії та різних «святих», якщо у Святому Писанні чорно на білому написано, що до Бога ми приходимо лише через Христа?
Мої сумніви були великі, але я вірив тому, що прочитав, і був у повному сум’ятті. Коли я повернувся до Іспанії, я приніс копії рукописів Його Преосвященству кардиналу Хіменесу, головному судді Святої Інквізиції. Боже, я був такий дурний! Сам поліз у «осині гніздо». Я думав, що зможу переконати головного ката Іспанії. Мені здавалося, що він зрозуміє і почне необхідну реформу церкви.
Але, прочитавши ці записки, через тиждень він сказав, що все це вигадки диявола, і мені краще не поширюватися на цю тему, інакше подумає, що я єретик, який збирається підірвати устої католицької віри. Я намагався донести, що в Новому Світі є народ, який поклонявся Богові Отцю, але ця віра втрачена через деформацію християнської свідомості інків у бік язичництва. Тепер це конгломерат вірувань, що нагадує християнство, але з елементами язичництва. Знову з’явилося багатобожжя, але людських жертв вони не приносять.
І все ж вони язичники, а язичництво ми повинні викорінювати вогнем і мечем. Це противно Богові. Якого, я так і не зрозумів. Але зрозумів, що інкам тепер буде явно несолодко. Офіційна версія стверджувала: у Новому Світі живуть лише язичники, їх можна вбивати й грабувати в Ім’я Христове. А тут раптом християнство, хоч і спотворене. А раптом усі захочуть сповідувати релігію інків, у яких не було ні храмів, ні Діви Марії — покровительки католицької церкви.
Невдовзі я дізнався, що в Новий Світ вирушає Кортес із завданням від Святої Інквізиції пройти по країні інків «вогняним смерчем», знищуючи все на своєму шляху. Пізніше я дізнався, що на вогнищах спалили служителів Живого Бога, як схизматиків, а під ноги їм кинули безцінні рукописи й стародавні сувої зі священними книгами, написаними дві тисячі років тому. Я радів, що в мене збереглися давні тексти, подаровані мені.
Тепер я зрозумів, яким сліпим може бути фанатик, здатний спалити давні манускрипти, безцінні тим, що вони автентичні й не мають аналогів у наш час. Інквізиція знала, кого посилати: тупий і невігласний солдафон, нещадний ні до старого, ні до молодого, що нічого не розуміє, крім різні та грабежу, тремтячий від жадібності при вигляді презреного металу, немов оливковий лист на вітрі.
Я знав Кортеса особисто. Це був звичайний і дурний вояка, здатний лише розмахувати шпагами й лити кров без розбору. Поки він жив у Мадриді, цей ідіот не вбив жодного достойного дворянина, який не погоджувався з його думкою. Як він став командиром конкістадорів, для мене тепер зовсім не секрет. Ще його дядько — радник при дворі короля.
Єдине, що пом’якшувало мою гіркоту через загибель народу інків, — я надав Великому Інквізитору лише копії записок Віхролева й літописів народу інків. Оригінали я попросив друга упакувати у водонепроникний ларец і замурувати у стіну мого замку. Як пізніше я дізнався, Великий Інквізитор спалив надані мною документи й наказав почати слідство, щоб перевірити мене на відданість католицькій вірі.
Я пригадав розмову з нащадком Віхролева, який обмовився, що всі рукописи — оригінали — були відвезені до печери віщуна й там сховані. А слуга — Кортес, я гадаю, спалив лише копії. Лише ця думка справді зігрівала мене у моєму ув’язненні. Можливо, наші нащадки, менш невігласні, ніж сучасники, знайдуть і оприлюднять ці безцінні свідчення.
А зараз я сиджу у холодному й сирому казематі таємної канцелярії Інквізиції. Мій колишній слуга, якого під час моєї відсутності рекрутували, а потім через поранення забрали до охорони Святої Інквізиції, зберіг теплі почуття до мене за добре ставлення, приніс мені папір і кілька свічок за моїм проханням.
Дописавши цього листа, я збираюся передати його через Мігеля, свого колишнього слугу, своєму другові дитинства Алонсо де Батіста. Він у курсі всіх моїх справ, та й ніколи не був фанатичним католиком, що обнадіює.
Лючія, його сестра, прийшла до мене в каземат, щиро жаліючи, розплакалася гіркими сльозами. Вона просиділа, поклавши мені голову на плече, і пішла зовсім розгублена, але така ж красива й граціозна. Я думаю, це наша остання зустріч. Можливо, якби наша доля склалася не так трагічно, ми могли б стати прекрасною люблячою парою. Могли б мати чудових дітей.
Але не судилося. І все тільки тому, що у наше життя втрутилися сліпі фанатики, перетворивши світлу христову віру на засіб для вбивства й гноблення. Прав був Христос, коли говорив, що після Його мученицької смерті прийдуть лжепророки й лжепослідовники, які відведуть багатьох від істинної віри.
Я опинився тут, бо довірився своєму духовнику, який написав донос у Святу Інквізицію.
Суворов (продовження)
Прочитавши, стенографуючи, сфотографувавши та перенесши записи і переклад на цифрові носії, ми зв’язалися з міністерством через інтернет і попросили дозволу на вивіз манускриптів до Сполучених Штатів. Підключивши відповідні органи в США, ми очікували реакції на наш запит.
Відповідь не забарилася. Міністерство вимагало копії перекладів документів, підготовлених до вивозу. Ніколло, передбачивши такий сценарій, підготував «липові» переклади і надіслав їх до міністерства. Там так само блискавично, дякувати інтернету, відреагували і надіслали свого службовця з дозволом на вивіз «взятих у оренду» документів за умовою обов’язкового повернення.
Ми замовили металеві контейнери для кожного документа та один загальний, у який вони мали поміщатися.
У день відправлення до входу в замок під’їхав банківський броньовик із трьома машинами охорони. Ми мали вилетіти до Мадрида вертольотом, щоб зустріти броньовик. Машину Ніколло мав перегнати найманий водій. Ми сіли в вертоліт, і він, злетівши, взяв курс на Мадрид. Уже підлітаючи до іспанської столиці, я відчув якусь тяжкість у грудях. Ні, це не був біль, а саме тяжкість від якогось невизначеного передчуття.
Вертоліт зробив ще один маневр і приземлився на спеціальній площадці поруч із приміщенням охорони аеропорту. Ми вийшли з машини і зайшли до будівлі митної служби. Тут нам видали документи на вивіз паперів. Все було готово до відбуття до США, не вистачало лише вантажу.
Очікування тривало близько трьох годин. Ніколло дрімав у кріслі біля вікна, через яке були видні літаки, то що злітають, то що сідають, то що рушають до посадкової платформи. Вони плавно підходили до пішохідних «рукавів», по яких прибулі чи ті, що відлітають, заходили в літаки або виходили до будівлі аеропорту. Все йшло своїм ходом, і лише час нагадував «тягнучу гуму». І ось приблизно о четвертій годині за мадридським часом до приміщення, де ми сиділи, увійшов службовець митниці і щось тихо сказав головному, що сидів за величезним письмовим столом.
Сказане, мабуть, було настільки жахливим, що благодійне до того обличчя службовця змінилося на маску монгольського божка смерті. Очі вискочили з орбіт, а лице стало червоним, мов стигла полуниця.
— Ви це точно знаєте?
— Лише що передали з міністерства внутрішніх справ.
— Ви вільні, — проричав головний, і службовець вийшов так само тихо, як і увійшов.
— Мені дуже шкода, але у мене для вас дуже неприємна новина. На броньовик із конвоєм напали невідомі, сподіваюся поки що озброєні, та відібрали машину з очікуваними вами документами.
— Ви це серйозно? — стрибнув зі свого місця Ніколло.
— На жаль. Мені дуже шкода. Машину зараз шукають. Задіяні всі сили провінції.
— Ви хоч уявляєте цінність цих документів? — не заспокоювався італієць. — Напали! Це в Європі? Не в Азії чи Африці, а в Європі. Неймовірно! Але ж там була охорона!
— Я подробиць не знаю, але зараз зателефоную до МВС і дізнаюся все детально.
— Так, будь ласка, дізнайтеся подробиці цього «нападу століття»! Оце новина, не просто неприємна, а жахлива, — гримів Ніколло.
— Я щиро жалкую, але це не моя вина.
— Так, вас ніхто й не звинувачує, — намагався я зменшити напруження. — Що це за бандити, які цікавляться старими паперами? І які прямо під носом у охорони забрали броньовик? Тут щось не так.
— Може, може, — продовжував тремтіти головний митник, то й справляючи носовим хустинком своє пухке горло.
Через дві години приїхав посланець із міністерства внутрішніх справ і привіз пакет «головному». Той, прочитавши послання, ще більше витріщив очі, вже й так ледь не випадали, і промовив:
— Машину знайшли, але весь вміст згорів разом із машиною, яку облили напалмом і спалили, не зумівши відкрити.
— А тут, бачу, серйозні люди працювали! Подумати тільки, облили напалмом! Так, справи, — промовив Ніколло й гучно захлопав у долоні. — Ай, да папа, ай, да молодець.
— Причому тут папа, — запитав я Ніколло російською.
— Так, все тут ясно, як білий день. Зацікавившись знахідкою, вони «порилися» в своїх архівах і знайшли звіт про те, за що святоші спалили гранда. А далі справа техніки. У них же теж є секретна служба, потужніша за «Масаду» чи КДБ.
— Про що ви, панове? Маєте припущення щодо цього теракту?
— Вибачте, припущення будуть робити ваші «компетентні органи», ми ж лише археологи. Коли відбудеться виліт нашого літака? — запитав я.
— Можете вилетіти у будь-який зручний для вас час. Ох, яке лихо! У який жахливий час ми живемо! — продовжував тужити митник.
Ми з Ніколло вийшли з приміщення і рушили до аеропорту.
— Вони вийшли, Ваше преосвященство. Новину сприйняли спокійно. Видно, це не їхнє перше фіаско. Добре, я передам міністру. Думаю, нехай летять. Так, зрозуміло, це не моя справа. До побачення, Ваше преосвященство, хай вас береже Господь. Дякую, Ваше преосвященство.
Ідучи до аеропорту, ми ще трохи мовчали, а потім тихо розмовляли, не видаючи себе виразом обличчя. З боку ми виглядали, як двоє людей, стурбованих неприємною новиною.
— І після цього ти будеш стверджувати, що мудріший за мене? Якби ми діяли, керуючись твоїми уявленнями і вірою в людську порядність, то це був би «славний результат». Не всі такі благородні, як твоя тітка-княжна. Я виріс серед католицьких «святош» і знаю, чого вони варті, — говорив Ніколло, хитро посміхаючись.
— Ніколло, ти ж італієць. А італійці завжди відзначалися, як і українці, чудовим почуттям гумору. Я завжди, а зараз особливо, вважав і вважаю тебе своїм учителем у життєвих ситуаціях і другом. Як я можу вважати себе розумнішим за свого вчителя? Ти хоча б іноді думай, що говориш, — усміхнувся я, підморгнувши приятелю.
— Ти сильно не скалься. Не факт, що за нами немає стеження. І все ж я був правий, коли порадив винести й переховати оригінали. Як у воду дивився. Тепер у будь-який час можу забрати їх із сховку і переправити до Португалії, а потім у США, де їм загрожує менша небезпека. Ти сильно не розповсюджуйся про знахідку. Говори, що це були бухгалтерські зошити. Менше буде проблем, гадаю.
— Але як ти міг передбачити напад? — здивовано промовив я.
— Дуже просто. Ти в юності читав, мабуть, лише наукові книжки, нехтуючи белетристикою? А я, до всього, час від часу, щоб не зійти з глузду від цієї наукової рутини, читав на пляжі, у літаках, автобусах і поїздах «низькопробну», як ви вважаєте у своєму снобізмі, літературу — детективи. Звідти й знання про дедуктивне мислення. Це ж елементарно, Ватсоне!
Пройшовши митний контроль і проставивши штампи у паспорті, я сів у літак, і через короткий час наш лайнер злетів у повітря та взяв курс на Нью-Йорк. Після прибуття, добравшись на авто до Вашингтона, я прибув до свого офісу, що знаходився неподалік музею. Я підняв трубку і набрав номер своєї давньої подруги і, чесно кажучи, старої «симпатії». Хелен, так звали «симпатію», була редакторкою ілюстрованого журналу з археології та історії загалом.
— Привіт, Хелен. Як твої справи? Добре? Я радий за тебе. Слухай, а не хочеш повечеряти зі старим другом? Нам треба зустрітися, я страшенно скучив. До тебе? Можу, звісно. Добре, буду. А коли я буду? До дев’ятої. О’кей. Що ми будемо пити — їсти? Пельмені? Ну ти даєш! А як же фігура? Наплювати? Правильно. Хочеш бути схожою на жінку? Ні-ні, мені не подобаються трансвестити-анорексички. До зустрічі.
Я довго не міг зняти усмішку з обличчя. Хелен була високою, стрункою, трохи надто худорлявою, але дуже красивою блондинкою. Натуральною. Її предки виїхали 1940 року з Латвії, рятуючись від радянської окупації, і оселилися в Каліфорнії. Тут народилася Хелен. Після школи вона вступила до Колумбійського університету, який закінчила з відзнакою, здобувши спеціальність журналіста. Стала гарною журналісткою, а згодом редакторкою журналу. Вона казала, що потяг до журналістики у неї від бабусі, яка до виїзду з батьківщини була редакторкою рижської газети «R;gas Apskats» чи щось подібне.
В університеті тоді я працював перекладачем старовинних текстів.
Одного дня, прогулюючись парком, на мене налетіла чудової краси, як мені здалося, дівчина на роликових ковзанах із сріблясто-білим волоссям, що спадало по спині нижче пояса. Ми трохи посміялися з цього «дорожньо-транспортного інциденту», як кажуть на нашій історичній батьківщині. І відтоді стали хорошими друзями. Згодом наша дружба плавно переросла в більш теплі стосунки. Я ще тільки думав, можливо, одружитися з Хелен, але боязко мовчав, остерігаючись відмови. А раптом, поки я мандрую в пошуках старовинних манускриптів, вона знайшла більш «осілого» хлопця.
Хелен
Рівно о дев’ятій я подзвонив у двері Хелен, що жила на Медісон-авеню, і вона буквально через мить відчинила. На порозі стояла Хелен — така рідна і близька, що в мене навіть потемніло в очах.
— Ну, привіт, мандрівнику. Де був цього разу? Заходь, розповідай. Давненько ти сюди не заглядав.
— Не повіриш, тільки сьогодні з Іспанії. Пам’ятаєш Іспанію?
— Щось знайоме… десь я чула цю назву. І як там Іспанія? Все вражає? — запитала Хелен, трохи червоніючи.
— Слухай, я чогось не помічав, щоб англосакси червоніли, — промовив я, ніби випадково.
— Це тому, що червоніти не модно. Вони нічого не роблять «не по етикету», — відповіла Хелен. — Згадай Алісу при дворі королеви. Проходь, Синдбад-мореход.
Я увійшов у невелику, але затишну передпокій і, зовсім несподівано для себе, обійняв і поцілував Хелен.
— Несподівано, але приємно. Прошу, — усміхнувшись, показала рукою в бік зали.
Вона пройшла в кімнату слідом за мною.
— Віриш чи ні, але я давно мучусь однією думкою, — почав я, сідаючи на м’яку тахту, — і зараз мушу її озвучити.
І одразу замовк, побачивши, як подруга подивилася на мене.
— Продовжуй, Коля. Вибач, це у мене від редакторства — витріщатися на того, хто говорить. Що ти хотів сказати?
— Слухай, Лена, — перейшовши на російську, промовив я, — я давно хочу запитати тебе про одну річ, але ніяк не наважувався. Пробач, але зараз я сповнений рішучості, тому запитаю.
— Єлена Зіверс, хочеш стати моєю дружиною? — трохи ослабленим голосом закінчив я і простягнув їй коробочку з каблучкою, яку купив дорогою у магазині «Кортьє».
Хелен стояла, мовчки дивлячись на мене і беззвучно рухаючи губами, ніби репетуючи відповідь. Та згодом, оговтавшись, видихнула:
— Ну, нарешті! Я вже думала, ти ніколи не запитаєш. Так, я погоджуюся. Я цього чекала ще з часу нашої подорожі до Іспанії. Пройшло сім років. Ну ти й партизан… Я була в тебе закохана з того самого моменту, коли ти ледь не потрапив у госпіталь через напад роликобіжців.
— Не існує такого слова, але все одно приємно. Я теж одразу закохався в тебе, але думав, можливо, це лише сон, — сказав я, і мені стало так добре, ніби мені дали вид на проживання в Едемі.
— І що тепер? Будемо піддаватися нахлинули почуттям чи спочатку посидимо й поговоримо?
— Думаю, другий варіант більш доречний, хоч і менш емоційний, — усміхнувся я.
— Ладно, емоції від нас нікуди не діться. Думаю, ти прийшов не лише зізнатися мені в коханні? Виставляй, мандрівнику, з чим завітав?
— Послухай, Лена. Може, тобі неприємно, що я так тебе називаю; якщо не подобається, скажи.
— Мені подобається ця форма мого імені. Продовжуй.
— Так ось, Лена. Я був в Іспанії не просто як турист, а з дуже важливою причиною. І я розповів їй усе про подорож і про те, що ми там знайшли, від початку до кінця, зі всіма подробицями.
— Ти уявляєш, яка це сенсація? Тут пахне Нобелівською премією і пам’яттю нащадків, щось на кшталт ньютонівського яблука чи шліманівської Трої! — вигукнула Хелен, коли я закінчив.
— Сподіваюся, новину про знахідку опублікують у моєму журналі?
— Лена, і ти ще в цьому сумнівалася! Єдине, про що не треба писати, — що оригінали залишилися цілими. Принаймні, поки вони не потрапили в США. І не забувай про небезпеку, що йде слідом за цією знахідкою.
— Ну, що ж до оригіналів — я могила. Мені вистачить і знімків. Напишу, що вони, ймовірно, загинули під час нападу. Уявляєш, якби я була католичкою, а не лютеранкою? Взагалі, ти — везунчик. І дружина-соратник, і красуня, і до того ж…
— Хвастунка, як тобі не соромно?
— Соромно брехати, а правду казати почесно.
Тієї ночі я залишився у Лени. Весілля вирішили провести у листопаді. Єдиний день, який не підходив Хелен, — сьоме листопада, найсумніший день в історії Російської імперії та народів, що її населяли.
Матеріал про знахідку вийшов через тиждень у новому номері журналу. Було наведено найяскравіші уривки з записок Віхролева, а лист Дієго де Піссарро надруковано повністю. Його перепечатали кілька відомих видань, серед яких були Time, Newsweek, National Geographic, Archiologic News та ще кілька читацьких видань.
«Комсомольська правда» в Москві, захлипаючи від захоплення та «бісячись» у екстазі, писала, що «росіянин першим відкрив Америку і насадив там християнство (а саме — православ’я)», забуваючи, що Русь знаходилася на території сучасної України і що ніякого православ’я за часів Ісуса просто не існувало.
Ватиканська газета «L’Osservatore Romano» не публікувала спростування, стверджуючи, що це підробка рук противників матері — церкви. Журнал Московського патріархату написав, що це провокація сектантів, зокрема Свідків Єгови, і вимагав заборонити цю релігійну організацію в Росії.
Газети й журнали рясніли заголовками на кшталт:
«ПРИВІДКРИТО ЗАВІСУ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ: ТАЄМНИЦІ СВЯТАЯ СВЯТИХ ВАТИКАНУ НАРЕШТІ РОЗКРИТІ!»
«Newsweek» вийшов із фотографією одного з листів — одкровення гранда Естрімадури. Поверх тексту надруковано: «Сповідь першого реформатора».
Рейтинг журналу Хелен стрибнув до рівня найпопулярніших таблоїдів.
В один із днів до мого офісу зайшли два респектабельні джентльмени й запропонували п’ять мільйонів доларів за всі матеріали про іспанську знахідку. Я їм сказав, що вони повинні звернутися до бібліотеки історичного музею, де зараз зберігаються ці матеріали. Копій у мене теж немає. Вони, з сумними обличчями, вийшли, не попросившись.
З посольства Ватикану у Вашингтоні Лені надійшов лист із вимогою спростування «наклепницької статті», але вона відповіла коротко:
«Маховик історії не зупинити».
Тільки щасливий випадок уберіг мене від пригоди з машиною, припаркованою на платній стоянці. Один невдалий власник «Фієсти», припаркованої поруч із моєю «Альфа-Ромео», ледь залишився живий, зачепивши моїм бампером. Пролунав потужний вибух. На щастя, його машина ще не була заправлена, а він тільки збирався на заправку.
Двома днями пізніше на Хелен напали, коли вона поверталася додому через парк після ранкової пробіжки — два здоровенні хлопці сіцілійської зовнішності. Щастя, що поруч опинився китаєць-розвозник піци. «В кілька рухів» він «щільно» поклав здоровенних на землю. Незабаром приїхала поліція, яка з’ясувала, що ці «молодці» є «постійними відвідувачами» римських поліцейських дільниць.
З огляду на події, мені довелося звернутися до старого приятеля, можна сказати, друга, Євгена Грінева — Джина Гріна-молодшого, нащадка роду Гріневих, відомих у іммігрантських колах. Про його батька Джина Гріна всі могли чути у шістдесяті роки, коли про його «справу» не говорили лише німі.
Джин Грін-молодший
З Женею ми не бачилися майже п’ятнадцять років, але чутки про його успішну кар’єру завжди гріли мені душу. У свій час ми дуже тісно спілкувалися, ділячи, так би мовити, «і радості, і печалі». Він міцно підтримав мене після смерті матері, взявши на себе тягар заспокоєння та турботи про мій душевний стан.
Женя був невисокого зросту, як мати, адже його батько був шести з половиною футів і виглядав дуже імпозантно, як належить шанувальнику Джеймса Бонда. Женя ж був трохи повніший і зрістом близько чотирьох з половиною футів і п’яти дюймів. Але в ньому було щось від батька: стійкість і впертість. Всі донині пам’ятали скандальну історію про порушника присяги з ЦРУ. Але Женя завжди вважав, що його батько — зразок мужньої відваги. Якщо він порушив присягу, значить, на те були вагомі причини.
І ось Женя, після довгої перерви, завітав у моє скромне «холостяцьке сховище». Побаченим він залишився задоволений. Я, як перфекціоніст по життю, підтримував своє «гніздо» у повному порядку та чистоті, яку раз на місяць «наводила» одна літня естонка, що жила поверхом вище. За ідеальний порядок вона щомісяця отримувала фінансову «подяку».
— Так, Коля, ти, як завжди, бездоганний: чисто, затишно й стильно. Молодець.
— Чистота — не моя заслуга. Мене вдома майже не буває. Це все місіс Емма. У неї золоті руки. А решта — мої старання.
— Що нового «відрили»? Ти ж цим займаєшся?
— Ти теж «могла б відкопати». Ну а я копаю, трохи. Але я до тебе з іншого приводу. Я якось казав по телефону, що у мене є «дама серця». Латишка.
— Ах, це такі блондинки, «м’якоголосі»?
— Хай так. У цієї блондинки, а тепер вже моєї майбутньої дружини, з’явилися неприємні «поклонники». Один раз її майже викрали. Тільки завдяки випадку вона зараз зі мною. Мені б хотілося, щоб ти або хлопці з твоєї «контори» приглянули за нею. Не хотів би, щоб її «зірвали».
— Це що за поклонники — негідники, які собі таке дозволяють? Мафія?
— Ну, майже. Дуже віруючі мафіозі.
— Як це? Ватиканські агенти? Брате, ви влипли! Вони ж шалені!
— Не треба хули на віру!
— А що тут спільного з вірою?
— Будемо вважати, що це спецпрацівники, які «допомагають папі наводити порядок».
— Ага-ага, звичайно, такі собі живодери по спецзамовленню. Його Святість «свят», тож брудну роботу виконують «спеціальні працівники», отримуючи потім «індульгенції».
— Гостро, але метко. Ладно, Женя, що скажеш щодо моєї прохання?
— З радістю зроблю все можливе. Твоя дружина — моя дружина…
— Тільки сильно не захоплюйся.
— Пардон! Твоя дружина — моя сестра. Так краще.
— Звісно, командоре.
— По руках. Щось вип’ємо? Мені Мартини з горілкою, чи навпаки.
— Відчувається спадкоємність поколінь. Дядько Женя теж завжди пив горілку з мартини, чи навпаки. Як Бонд.
— А, як же. Це був еталон для всіх чоловіків його покоління.
— Він прищепив мені любов до «старої» музики. Я досі слухаю рок-н-рол.
— Я теж грішний. Нещодавно купив диск «The Monkees», такий задоволений, як слон після купання.
— Боже, «The Monkees»? Який рік?
— «More of The Monkees», 1967. Найсмак.
— Як зараз каже молодь — респект і повага. Жуть, яка мова.
— Нові часи — нова мова. Наших батьків теж коробило від наших сленгових висловів.
— Я з батьками був просто хлопчик-паїнка, а з друзями, зокрема з тобою, давав волю своїм мовним знанням.
— Тому ти став лінгвістом? Зараз «чорний шоу-біз» створив свою культуру, від якої мороз по шкірі: гроші, секс, наркотики, гангстери… Попадеш на відео випадково — рябить в очах від видатних сідниць і бюстів. Наші «кумири» на фоні нових, як ангели.
— Ну, ангели — це ти перебільшив. Як гімназистки.
— І коли приступати до охорони твоєї «дорогоцінної латишки»?
— Вже вчора.
— Її дані? Адреса й місце роботи?
— Ось, — сказав я і подав йому роздруківку даних Хелен, а також фото.
— Симпатична, трохи худенька. Мені-то що? Вона твоя, а не моя. Мені подобаються повніші.
— Знаю.
— Все знаєш. Де мій коктейль? Суетись, господарю, поки я у тебе в гостях. Будеш у мене — все буде навпаки.
— Ваш коктейль, містер Бонд.
Наступного дня за Хелен почала «по п’ятах» ходити «тінь».
У четвер, рано-вранці, мені зателефонував Нікколо й попросив зустріти його в аеропорту.
Я подзвонив Хелен і, дізнавшись, що в неї все гаразд, виїхав дорогою до аеропорту.
Ранок був похмурим і прохолодним. Чомусь я згадав сонячну Іспанію й замислився, що ж привело Нікколо до Вашингтона. Приїхав він «порожняком» чи привіз рукописи?
Так за роздумами я й не помітив, як приїхав на парковку перед аеровокзалом. У фойє аеропорту панувала жвава метушня від руху тих, хто чекав, прибував і відлітав. Я – працівник музею, завжди перебуваючий у тиші самоти, подекуди губився від такого скупчення людей. Усе ж таки натовп – не моє.
– Миколо, давай закуримо, – почув я майже біля самого вуха. Поруч стояв усміхнений, засмаглий, «як чавунець», Нікколо. Де він тільки цього «нахапався»?
– Ти мене колись заїкою зробиш. Бандито!
– Боже, які ми ніжні. Я чув, у тебе машину підірвали. Думаю, тут станеш лякливим. Уявляєш, як би ти злякався, якби був усередині?
– Це вже точно. Ну, як долетів? Ніхто не пробував викрасти літак? Гаразд, щось у нас жарти одноманітні.
– Добре. А я не сам, зі мною ще щось прилетіло.
– Нікколо, не гримай на весь аеропорт, – знизивши голос, сказав я. – Не факт, що ніхто не слухає, про що ми говоримо.
– Ну й нехай, мені нічого приховувати від демократичної громадськості. Твоя улюблена граппа прилетіла разом зі мною.
– Обожнюю тосканську! Молодець, після розслабимося, а поки я подзвоню другові й він забере твій багаж.
Ми сіли в машину, я передзвонив Джино, назвав йому номер ордера на багаж і ми виїхали в бік столиці. Пізніше Джин отримав багаж, який на його прохання відклали вбік. Забравши його, Женя завіз до банку й помістив в окрему камеру схову, записану на його ім’я.
Приїхавши до мого скромного житла, ми, вийшовши на балкон, побалакали «про те – про се». Нікколо сказав, що привіз оригінали, які тепер зберігалися в банку. Ми згадали про його родину, як завжди при цьому пожартувавши.
За годину після нашого приходу задзвонив телефон і містер Маккінлі, у величезному збудженні, розповів мені, що на музей був напад, постраждав Катрович (на щастя, лишився живий), у сховищі давніх рукописів усе «перевернули догори дном». Із зламаного сейфа викрали копії, роздруківки оригіналів рукописів, знайдених в Іспанії.
Я, звичайно, повосклицяв для годиться. На цьому розмова закінчилася. Залишивши Нікколо в себе, я виїхав на таксі до музею, де спостерігав за роботою поліцейських, які «обробляли» зламане приміщення. Довелося висловитися щодо охорони музею, заявивши, що головний музей країни міг би охоронятися краще. Потім я поговорив з інспектором, котрий прагнув з’ясувати зміст викраденого. Після моїх пояснень, підтвердження алібі й з’ясування осіб, які мали стосунок до зниклого, мене люб’язно відпустили.
Містер Маккінлі, що чекав мене біля виходу зі сховища й перебував у жахливому збудженні, запросив мене до свого кабінету, зовсім забувши, що йому там незатишно.
– Так, не знав я, Миколо Даниловичу, що ці злощасні записки принесуть стільки неприємностей.
– Містере Маккінлі, цінність цих записок перекриває всі незручності й тривоги через це. Ніхто й уявити собі не міг, що ці записки можуть виявитися настільки цінними й настільки небажаними для деяких діячів церкви й політики.
– Миколо Даниловичу, треба віддати всі оригінали й копії папській розвідці, інакше вони знищать не лише нас, а й розвалять увесь музей!
– По-перше, оригінали документів загинули у вогні під час перевезення в Іспанії. По-друге, навіть якщо ми віддамо всі наявні документи, нас усе одно спробують знищити, бо ми є свідками того, що вони існують. Я вас розумію: ви, як щирий католик, хотіли б, аби все лишалося по-старому. Але Істина дорожча. Два тисячоліття офіційна релігія брехала й перекручувала Божу правду, вела людей до загибелі. І ось з’явилося свідчення Істини, документально підтверджене, і люд віруючий, і пастирі Божі злякалися цього. То що ж важливіше – догми церкви чи Істина Божа? Офіційне священство видає це за фальшивку, але ми з вами знаємо, що це не так. І тепер ви, людина щиро віруюча, яка для мене завжди була еталоном правдивості й порядності, штовхаєте мене до ренегатства. Ви пропонуєте віддати на знищення матеріали, що відкривають шлях до Істини. Джордано Бруно був готовий бути спаленим заради неї. Що ж, ми теж маємо зробити вибір: залишитися порядними людьми чи стати плазунами. Віддати матеріали – недовго, а як жити потім, знаючи, що прирекли людство на загибель?
– Це все правильно, але ви піддаєте своє життя й життя ваших близьких величезному ризику. Чи варте воно того?
– Христос пішов на смерть заради Істини. Все в руках Божих.
– Амінь.
Приблизно в цей час у папській резиденції в Римі відбувалася інша розмова. Спілкувалися шеф папської таємної служби й головний легат Ватикану.
– І що, ви точно впевнені, що всі матеріали у вас? Може, в них є дублікати?
– Якщо врахувати, що оригінали згоріли в бронемашині, а нічого не підозрюючі Суворов і Маккінлі навряд чи могли підготувати копії, то все, мабуть, чисто.
– Ну, зважаючи на те, що ні Суворов, ні Маккінлі не є дурними простачками, вони могли запідозрити після пожежі й зробити собі додаткові копії.
– Якщо вони й існують, то перебувають у подруги Суворова, редакторки журналу, що вперше опублікував документи.
– Мені здається, вона буде добрим козирем у нашій «грі». Її треба захопити й змусити Суворова віддати решту.
– Гаразд, Ваша Преосвященство, все буде зроблено.
– Постарайтеся цього разу не осоромитися. Після всіх свідків краще ліквідувати.
– Зробимо все якнайкраще.
– Так, уже постарайтеся.
О пів на четверту ночі в моїй квартирі задзвонив телефон. Я, сонний і нічого не розуміючи, спочатку не міг збагнути, чого від мене хочуть нічні співрозмовники. Але поступово дійшло, що в обмін на всі наявні в мене документи мені повернуть Хелен, яка в цей час перебувала в них. Після того, як я почув спокійний голос своєї майбутньої дружини, я почув голос одного з, як я зрозумів, викрадачів.
– Хотілося б якнайшвидше отримати матеріали в повному обсязі. Усе: копії й оригінали. Інакше твоїй подрузі буде вельми некомфортно, не так, як зараз, – пробасив голос із виразним італійським акцентом.
– Шановний, я б радив поводитися з міс високообережно й галантно, інакше у вашого здоров’я почнуться серйозні проблеми. Якщо у вас є інтерес до здобуття документів, то проявіть терпіння. Де й коли ви хотіли б отримати те, що вас цікавить?
Власник італійського акценту призначив час і місце обміну.
Наступного дня я, домовившись із Євгеном про зустріч, під’їхав до його офісу з усім пакетом документів. Ми протягом чотирьох годин зняли копії з усіх паперів і обговорили план порятунку Хелен. Він організував усіх своїх працівників, вільних від справ, доручив снайперам підготувати вогневі точки, радіогрупі наказав скоординувати групи зовнішнього стеження.
Я зовсім забув розповісти вам, шановний читачу, чим же займався мій друг у цьому житті. А був він главою відділу боротьби з організованою злочинністю в колумбійському окружному відділенні Федерального бюро розслідувань, і його начальство з розумінням поставилося до нашої складної ситуації.
– Ти занадто не захоплюйся.
– Перепрошую! Твоя дружина – моя сестра. Так краще.
– Авжеж, коммандоре.
– По руках. Щось вип’ємо чи як? Мені мартіні з горілкою, чи навпаки.
– Відчувається спадковість поколінь. Дядько Женя завжди теж пив горілку з мартіні, чи навпаки. Як Бонд.
…У моєму житті вже траплялися проблеми з злочинністю, хоча б згадати турецьку історію з асасинами, які жили в заповідних краях їхньої прекрасної країни. Тоді ми з Б’янотті відбилися від…
…тридцяти бандитів, майже не отримавши жодної подряпини. Але в даний момент це не настільки важливо.
У приміщенні складу, заставленому величезною кількістю ящиків різного розміру, було прохолодно й темно. Силуети предметів ледь вирізнялися. Коли я зайшов усередину й просунувся ближче до середини, почув легке шарудіння з лівого боку.
— Не варто підкрадатися до мене, я один і неозброєний, — промовив я голосно. — Я приніс усе, що ви просили. Сподіваюся на ваше благоразумство. Мені хотілося б мати справу з гідними людьми, хоча… чого можна очікувати від викрадачів?
— Ну, смію вас запевнити, викрадачі ми поневолі, — озвався знайомий голос, який я чув напередодні ввечері. — Ви посягнули на святеє святих Матері Церкви. На Істину.
— А що таке Істина? — питав Понтій Пилат Спасителя. Пам’ятаєте?
— Істина встановлювалася віками, навіщо ж її руйнувати?
— Залишимо суперечки про догми священикам. Ви хотіли матеріали — ось вони. Але мені хотілося б, щоб жінка була тут.
— Вона зовсім поруч.
— Я її не бачу. Хай приведуть.
— А ви прийшли один?
— Ви в цьому сумніваєтесь? Вам дорога «Істина», а мені ця жінка.
— Поставте кейс на підлогу й відійдіть назад на п’ять кроків.
— Як у дешевому детективі. Спочатку нехай приведуть дівчину, а вже потім — «два кроки наліво, два кроки направо», добре?
— Бог із вами. Приведіть дівчину, — підвищивши голос, промовив мій візаві.
У приміщенні відчулося легке ворушіння, і за кілька хвилин увійшла Хелен у супроводі здоровенного велетня під два метри зростом.
— Будь ласка, вашу вимогу виконано, тепер моя частина угоди.
— Привіт, Лено. З тобою все гаразд? — запитав я Хелен.
— Усе окей, — коротко відповіла вона.
— Ось ваші папери й компакт-диски з інформацією. Я вже не радий, що зв’язався з ними. Сподіваюся, ми більше не побачимось.
— Мені теж не хотілося б, — він нахилився й підняв кейс із паперами. — Сподіваюся, тут усе.
— Так, будь ласка. Мені не дуже хочеться тут залишатися.
Не встигли ми з Хелен вийти зі складу, як залунала поліцейська сирена й голос, підсилений мегафоном:
— Усім, хто перебуває в приміщенні складу, вийти з піднятими руками. Будь-який рух убік буде придушений вогнем. Виходити по одному.
— Чомусь у мене на душі було неспокійно, поки ви не вийшли зі складу. Чомусь думалося про поганий кінець справи. Слава тобі, Господи! — видаючи своє хвилювання, сказав нам Женя.
— Я й сам здивувався. Думаю, вони хотіли розправитися з нами пізніше, — обійнявши Хелен, промовив я.
…
— Отже, я «виправив» вам паспорти, -сказав Євген,зустрічая їх на виході з ангара,- бо вам необхідно тимчасово покинути Штати й пересидіти десь «ватиканську бурю». Після такого фіаско «святоші» захочуть укоротити вам роки життя. Ось квитки на рейс Вашингтон — Мельбурн. Долетите туди, зателефонуєте моєму другові Віктору Райнеру, далі він вас відправить у надійне місце. Думаю, вам сподобається. Живіть спокійно. Нехай це буде ваш медовий місяць.
— Даси знати про місце нашого перебування Нікколо Б’янотті. Більше нікому.
— Добре, я вирішу всі ваші справи по роботі. Можете не хвилюватися.
Хеппі-ленд
Зробивши півколо над аеропортом Тулламарін, літак пішов на посадку і, м’яко торкнувшись бетонного покриття злітно-посадкової смуги, за кілька хвилин заглушив турбіни, що неабияк набридли за вісім годин польоту. «Боїнг», хитнувшись уперед, завмер, «мов укопаний». Пасажири неохоче почали вставати зі своїх місць і просуватися до виходу.
— Все життя хотіла злітати в Австралію, але якось не виходило, — сонно промовила Хелен. — Шкода, що політ був нічним, нічого не побачила.
— Усе ще попереду, як казав один рабин, — усміхнувся я.
Вийшовши із залу митного контролю, ми потрапили у величезне фойє, більше схоже на боулінг-хол, ніж на будівлю аеропорту. Пройшовши однією з численних «доріжок», ми вийшли надвір. На парковці стояли біло-зелені мікроавтобуси готелю Holiday Inn, а також червоні автобуси фірми Sky-bar.
Я набрав номер друга Євгена і за кілька секунд почув трохи хриплуватий голос Віктора:
— Все вже готово. Зараз до вас підійде чоловік у солом’яному капелюсі й майці з кенгуру в такому ж капелюсі. Ви поїдете з ним. Я чекатиму вас на причалі.
Так воно й сталося. До нас підійшов кумедний персонаж у дивакуватому вбранні, і ми вирушили до машини. Виїхавши з парковки, ми помчали в бік Мельбурна. Трохи зачекавши на переїзді, пропускаючи сріблясто-блакитний поїзд метро, ми продовжили шлях. Подекуди траплялися «чучела» — скульптури кенгуру, що рекламували товари магазинів, якими рясніли придорожні парковки.
Проминувши місто, об’їхавши знаменитий оперний театр, ми заїхали до порту Морнінгтон, де стояла розкішна, за нашими «сухопутними» поняттями, яхта. На кормі нас чекав високий, смаглявий і добре складений чоловік. Навіть крізь його засмаглу шкіру було видно «арійське» походження. Його обличчя прикрашала доброзичлива усмішка з рівними білосніжними зубами — така, що пасувала б будь-якому рекламному бігборду.
— Вітаю вас на борту «Конкордії». Маю честь представитися: Віктор Райнер. Ви, наскільки розумію, Микола й Елен Морозови? Прошу на борт, — промовив він чистою російською мовою. — Не дивуйтеся моїй російській, я нащадок адмірала Колчака, тож ця мова для мене «рідна».
— Добрий день, Вікторе. Радий знайомству, — сказав я, потиснувши йому руку. — Взагалі-то ми — Суворови.
— Все одно, проходьте. Зараз ми вийдемо в море, адже це не ваш кінцевий пункт. Євгеній просив, щоб вам улаштували казку. Отримайте казку.
— Він нас зовсім розбалує, — усміхнулася Хелен.
— Друзів, особливо подруг, гріх не побалувати! — засміявся Віктор.
— Це точно, — підсумував я.
…
За чверть години, розклавши речі, ми піднялися на палубу, освітлену яскравим весняним сонцем. Погода стояла чудова. У повітрі відчувалася присутність моря: пахло свіжістю й водоростями. Яхта йшла рівно й швидко. Дивно було, що попри свої великі розміри, вона рухалася доволі жваво. У прозорій воді роїлися зграї різнобарвних риб, дивуючи формами й відтінками. Мимо пропливали острови, вкриті буйною тропічною рослинністю. Білі піски сліпуче виблискували, немов на них щойно випав сніг. Квітучі дерева й кущі створювали дивовижну гаму, мов картина імпресіоніста, закоханого в буяння бузкових заростей навесні.
На гілках сиділи зграї барвистих папуг, галасуючи, немов тисяча торговців на марракеському базарі. Їхні крила сяяли від смарагдового до темно-фіолетового. Хелен із дитячим захватом дивилася на цю красу: її блакитні очі блищали, мов два величезні карбункули в оправі довгих вій.
Наступного ранку наш «ковчег» пришвартувався біля пірсу мальовничого острова, що вражав красою й розмірами.
— Ласкаво просимо в Хеппі-лендз, країну чудес і краси, — з усмішкою мовив Віктор. — Щоправда, ми не в самому заповіднику, але майже на межі. Ще десять хвилин ходьби — і ви вдома. Хлопці, занесіть речі, ми йдемо вперед.
Будинок виявився великим бунгало, розділеним на кілька кімнат. У них усе було зроблено «під дерево», хоча насправді це були пластикові панелі, що імітували різні породи. Скрізь — квіти й пахощі, які поширював електронний пристрій, схожий на вентилятор. Здавалось, ніби він узяв на себе обов’язки «Бога в хаті».
— Ну як вам? — запитав Віктор, коли ми оглянули житло.
— Наче потрапили в рай, — зітхнула Хелен. — Це схоже на казку.
— Ви ще не бачили всієї краси, — посміхнувся господар. — Після відпочинку покажу вам заповідник. Тутешня флора й фауна вас вразять.
Він запросив нас до їдальні, де вже був накритий стіл. Страви були різноманітні: від традиційних австралійських м’ясних «пай» до екзотичних фруктів, назви яких я ледве вимовляв.
— Розповідай, як ви сюди потрапили, — попросив я Віктора.
— Це довга історія, — він налив собі келих легкого вина. — Наш рід походить із Європи. Мій далекий предок служив у Колчака. Коли армія зазнала поразки, він із сім’єю перебрався до Китаю, а звідти — в Австралію. У радянські часи ми були під «особливим наглядом», але, на щастя, ніхто з нас не постраждав.
— Тобто ви тут уже кілька поколінь?
— Саме так. Наші батьки й діди працювали на землі, займалися торгівлею. Зараз у нас є невеликий бізнес, що дозволяє жити безбідно.
Він зробив ковток і в задумі додав:
— Але, відверто кажучи, не гроші головне. Головне — це природа, яка оточує нас. Тільки тут відчуваєш, що таке справжня гармонія.
Після обіду ми вирушили на прогулянку. Стежка вела до заповідника. Ліс був наповнений звуками: пташині трелі зливалися з шелестом листя, а десь неподалік перегукувалися коали. На сонці виблискували ящірки, які миттєво зникали в траві, щойно ми наближалися.
— Це Ероманга, — урочисто сказав Віктор, вказуючи рукою вперед. — Місце, де збереглася унікальна природа. Тутешні ліси майже не змінилися з часів динозаврів. Кожен камінь тут дихає історією.
Хелен широко розкрила очі.
— Невже тут справді жили динозаври?
— І не тільки, — усміхнувся він. — Досі знаходять скам’янілості. Цей край зберігає більше таємниць, ніж здається на перший погляд.
На гілках сиділа величезна кількість, вражаючих своєю розмальовкою, зграй папуг, які кричали, наче тисяча торговців на арабському базарі в Марракеші. І яких тільки кольорів не було в їхньому яскравому оперенні — від смарагдового до темно-лілового. Хелен зачаровано дивилася на всю цю красу з якимось дитячим захопленням, її блакитні очі світилися, мов два величезні карбункули, оправлені у оправу величезних вій.
Наступного дня вранці наш «ковчег» пришвартувався біля пірсу живописного острова, що вражав своєю красою та розмірами.
— Ласкаво просимо до Хеппі-Лендс, країни чудес і краси, — з посмішкою промовив до нас Віктор. — Правда, ми не в самому заповіднику, але, можна сказати, на кордоні. Ще десять хвилин пішки — і ви вдома. Хлопці, принесете речі, ми пішли вперед, — сказав Віктор двом кремезним парубкам із команди.
— Пішли, тут недалеко. Живіть там стільки, скільки душа забажає. Можете оселитися тут назавжди, якщо вам сподобається, — звернувся він до нас.
— Добре, подумаємо. Принаймні зараз мені все дуже подобається. Просто рай якийсь. «Щаслива земля!» Що може бути прекрасніше? А людоїдів тут є? Не було випадків канібалізму? — запитала Хелен, звертаючись до усміхненого Віктора.
— Ну, якщо вам не захочеться когось з’їсти, то місцевим у голову це вже й не приходило, мабуть. Тут все тихо й спокійно, як ти сказала, наче це рай і все «під контролем» Бога-Отця. Тож відпочивайте без страху.
Буквально за десять хвилин пішки від пірсу, за поворотом, виднівся будинок-не-будинок, скоріше бунгало, що стояло приблизно за сто метрів від берега, оточене з трьох сторін підступаючими пальмовими заростями. Пальми росли змішано з кущами, усіяними буйними тропічними суцвіттями, створюючи шалено яскраву кольорову гамму, що нагадувала салют у День Незалежності. По березі бігали якісь спритні різнокольорові птахи, видаючи крики, схожі на сміх за кадром у комедійному ситкомі.
— Забавні у нас будуть сусіди, — зауважила Хелен.
— Вони скоро полетять на південь, до місць свого гніздування. У нас тут усе навпаки. Південна, так би мовити, півкуля. На Нову Зеландію, мабуть, «відчалять».
— Тут, я думаю, ще буде чому дивуватися, — сказав я. — Все-таки Австралія й Океанія — це особливий світ, не схожий на те, що ми бачили досі.
— Це точно, як казав товариш Сухов, — усміхнувся Віктор. — Ви тут облаштовуйтесь, а я, з вашого дозволу, завтра назад. Документи на житло, продукти, припаси — усе на місці, я вам покажу. Електрика, Wi-Fi — усе від сонячних батарей, благо сонця тут вдосталь. Якщо що, є генератор. Миколо, ти в курсі, як з цим поводитися, я гадаю.
— Розберемося, — коротко відповів я.
— Ну і добре. Я приїду десь через місяць з новинами. Ви ні з ким поки не зв’язуйтеся. Новини через інтернет і ТБ. Тут можна дивитися все, що душа забажає.
Ми пройшли в бунгало. Там усе було надзвичайно продумано. Затишний дім, функціональні меблі, витримані у стилі шебі-шик, надавали приміщенню вигляд сільського будинку десь у штатах Техас чи Арізона. Усе дихало затишком.
— Миленький, треба сказати, інтер’єрчик, — прошепотіла Хелен.
— Моя дружина тут «блиск» наводила. Зараз вона в Канаді у тітки гостює. Приїде через три місяці. Стара вже тітка, треба прислухатися. Рідна ж кров. До речі, вона вашій бабусі, княгині Волконській, якоюсь родичкою приходиться.
— Та що ви кажете, — здивувався я. — І як її величають?
— Графиня Радзивіл. Щось там із польських дворян, — засміявся Віктор. — Короче, не родня, а суцільна знатна суміш. Ми зараз спокійніше до всього цього ставимося, а вони все враховували. Інший вік — інші поняття. Графиня народилася у 1902 році, їй вже понад сто років, а розум, як у двадцятирічної! Ось так.
— Вони все сприймали інакше. Вірили в Добро, хоча й пройшли, завдяки більшовикам, вісім кіл пекла. Скільки близьких втрачено, скільки доль зламано, а вони й досі чисті, як гімназистки. Розуму незбагненно! Ось справжній катарсис, через страждання до Істини, — сказала Хелен, і по щоці її покотилася сльоза. — Мою бабусю допитували в НКВД. Чиста інквізиція! Вона мені розповідала. Це просто жах. І це в країні, яка декларувала щастя для всіх. Не для всіх, мабуть. Лише для робітників і селян. Для інтелігенції щастя не передбачалося.
— Вікторе, прошу, введи нас у курс справ щодо місцевого життя, — перевів я розмову у нове русло. — Хто тут головний на острові? З ким нам треба зв’язуватися, якщо що?
— У гаражі стоїть «Лендровер». Документи в бардачку. Можете поїхати в порт Нарвін, де можна запастися продуктами. Вам не обов’язково з’являтися перед владою. Живіть спокійно, я все владнав. У разі урагану не бійтеся, будинок стоїть у тихому місці. Джунглі пом’якшують удари стихії. Тут же «Хеппі Ленд», зрештою. Розслабтеся і отримуйте задоволення. Як казав Мік Джаггер, Satisfaction-туйте. До речі, Женя сказав, що ти затятий рок-н-рольщик, тут, у кімнаті нагорі, стоїть хороший програвач з великою колекцією. Моя дружина Вероніка — затята меломанка. Особливо любить вініл. Каже, він звучить інакше. Не знаю, мені все одно, аби звук був чистий.
— Не кажи, Вікторе. Вініл навіть у руках «грає». Це специфіка меломанії. Тут або відчуваєш, або ні. Третього не дано.
— Добре — добре. Слухайте на здоров’я. Нам, профанам, не зрозуміти.
— Це точно, — підтримала Віктора Хелен.
— А щодо острова, то острів Ероманга лежить за сто кілометрів на південь від Ефате. Невеликий, близько тисячі квадратних кілометрів, гірський острів вважається найкращим місцем у країні для трекінгу та піших екскурсій. Населення Ероманги, колись оцінюване в десять тисяч, нині становить лише півтори тисячі людей. Багато аборигенів загинули від принесених колонізаторами епідемій та безчинств работорговців, тому острів часто називають «островом мучеників», а його головною історичною пам’яткою є церква Мучеників у затоці Діллон-Бей, оточена маленьким меморіалом. Сентавуд (сандалове дерево) привернув увагу європейців до острова, а ліси й досі є візитною карткою Ероманги. Тисячі туристів приїжджають на Еромангу, щоб пройтися численними стежками під сандаловими деревами, що перетинають увесь острів з кінця в кінець: від затоки Діллон до бухти Понгкіл, від Хеппі-Лендс до Порт-Нарвін, від гірських хребтів Іпота до Саут-Рівер. Великі запаси «каурі» у Хеппі-Лендс (тут за допомогою Євросоюзу створюється заповідник для охорони цього реліктового дерева), затишні бухти з білими піщаними берегами, печери, повні мінералізованих черепів (у печерах меланезійці традиційно ховали своїх померлих) та буйна зелень тропічних лісів — ось основні пам’ятки Ероманги, — закінчив свій географічний екскурс Віктор. — Все, як написано у Вікіпедії. Ну, з часом ви самі все дізнаєтеся, якщо маєте допитливий розум. Я гадаю, з цим у вас проблем немає, тому ви тут.
— Що правда, то правда, — підсумував я.
Вранці Віктор із командою відплив, і ми залишилися самі в цьому райському куточку.
Настали щасливі дні нашого перебування на Ероманзі. Погода була просто райська. Хелен проводила час то наводячи порядок, то готуючи їжу, то засмагаючи під лагідними променями «райського» сонця.
Дув приємний теплий вітерець із ніжними нотками океанської прохолоди. Я чим міг допомагав своїй супутниці, яка по волі долі поки не стала моєю законною дружиною. Але це я вирішив виправити при першій нагоді. Думаю, тут не дуже суворі закони щодо шлюбу.
Хелен, засмагнувши на сонці, перетворилася на «струнку мулатку кольору шоколаду». Є люди, до яких засмага просто «липне», я ж належу до тих, хто спершу «згорає до вугілля», а потім поступово починає рівно та інтенсивно засмагати. Ну, у кожного, так би мовити, свої «особливі риси», як кажуть в Одесі.
Я займався риболовлею, що мені дуже подобалося. В ангарі поруч із будинком я знайшов чудовий моторний човен — швидше навіть катер, на якому виходив у море ловити тунця, якого тут водилося неймовірно багато. Окрім тунця, було ще не менше різних видів риби. Хелен готувала зловлені морські дари у чудові страви, яких я до того часу ніколи не бачив і не пробував.
Ми ходили гуляти вглиб джунглів, що підступали до нашого «укриття» зі східного боку. Рослини, які там росли, дивували своєю красою та різноманіттям. Завдяки інтернету ми знали, які тропічні плоди придатні до їжі, а які — ні. За весь час нашого перебування ми не зустріли жодної отруйної змії чи комахи. Справжня райська земля. Погода була рівна та спокійна, сильних вітрів не спостерігалося. Сезон мусонів мав розпочатися ще не скоро.
Я почав писати книгу про знайдені в Іспанії манускрипти. Оскільки все було «оцифровано» і записано на електронні носії, матеріали завжди були «під рукою». Я систематизував усі документи, опрацював незрозумілі місця, переклав на сучасну мову, щоб текст був актуальним. В інтернеті я черпав інформацію про біблійні часи, середньовіччя, мореплавців і тонкощі релігійних доктрин. Я прочитав величезну кількість матеріалів про сучасні дослідження цивілізацій Майя та Інків — як офіційні, так і написані шукачами пригод, що займалися «чорною археологією».
Я почав глибше цікавитися теологією та сучасними тенденціями в релігійних питаннях. Вивчаючи релігійну літературу різних конфесій, я несподівано дійшов висновку, що найбільш близькою до вірувань, описаних в «іспанських документах», є організація Свідків Єгови. Їхнє заперечення обрядовості та поклоніння єдиному Верховному Богу збігалося з тим, що писалося в оповіданні Вихролева. У них Ісус поводився як людина, Син Божий, посланий Отцем, щоб проповідувати Слово Боже Ізраїлю, а вже після Ізраїль мав поширювати Божу істину по всій землі.
Я поділився відкриттям із Хелен і був приємно здивований, що вона теж вивчала Святе Писання з однією дівчиною з цієї організації, правда недовго, бо нам довелося виїхати з Вашингтона.
— Треба сказати, ця Марайя досить приємна дівчина, — сказала Хелен. — Вона спокійно сприймала всі мої запитання і детально пояснювала біблійні істини. Вона не казала мені, що робити в житті, а лише наводила приклади з Біблії, як діяли герої біблійних подій. І все саме по собі ставало зрозумілим.
— Знаєш, як називалася їхня організація спочатку? — спитав я.
— Дослідники Біблії. Вони «відокремилися» від адвентистів сьомого дня через розбіжності щодо Трійці, суботи та поклоніння хресту.
— А як же без хреста?
— Марайя запитала мене: а що, якби Ісуса обезголовили сокирою, чи поклонялися б тоді сокирі?
— Логічно. Шкода, що не вдалося поспілкуватися з нею особисто. У мене було б стільки запитань.
— Колись, можливо, поспілкуєшся.
— Хотілося б.
Дні минали за днями, тижні — за тижнями. Ми жили на цьому чудовому острові в повній безтурботності.
Одного дня я запропонував Хелен поїхати в Порт-Нарвін. Вона з радістю погодилася: їй набридло сидіти в бунгало або «засмагати» на березі. Ми сіли в «Лендровер» і, виїхавши на цілком пристойне для цих місць шосе, вирушили на північ. Природа по боках дороги пахла тропічними фарбами. Над деревами крутилися «хмари» різнокольорових птахів, що вражали уяву неймовірною гамою фарб. Створювалося враження, що хтось вилив величезне відро самоцвітів прямо в лазурове небо. Небо було настільки насиченим, що здавалося, ніби саме море тимчасово перемістилося на «твердь небесну». Лише легкі перисті хмарки прикрашали це бірюзове величчя, немов пінні «барашки», що неслися по вершинах хвиль.
До Порт-Нарвіна було близько сотні кілометрів, і за годину ми вже були на місці. Містечко було невелике і невисоке за американськими мірками, нагадувало глибинку в Іллінойсі. Дома були пофарбовані у всі можливі кольори, у передмісті траплялися будиночки з очеретяними дахами та білими глиняними стінами — мабуть, для туристів, які хотіли ближче познайомитися з побутом місцевих жителів.
У найпівнічнішій частині міста знаходився порт, заповнений як маленькими рибальськими суденцями, так і великими яхтами та океанськими лайнерами з купами допитливих туристів. Місто нагадувало різнобарвний «вавилон», що складався з представників усіх рас і народів. Скрізь бігали жваві торговці, пропонуючи найрізноманітніші страви та сувеніри. Хелен уже встигла придбати кілька місцевих сувенірів — різноманітні фігурки з сандалового дерева та «жахливу» (як здавалось місцевим аборигенам) маску давнього божка з витріщеними очима та торчачими в різні боки волоссям з якоїсь трави, пофарбованої в яскраво-жовтий колір. Думаю, вона стане чудовою прикрасою на стіні нашого бунгало.
Ми перемістилися в центр міста й зайшли в місцевий супермаркет, заповнений людьми. Тут панувала освіжаюча прохолода, забезпечена потужними кондиціонерами. На прилавках, як і належить у супермаркеті, було розмаїття продуктів. Дивлячись на це буйство запасів, я несподівано згадав, що десь існує дефіцит продуктів і люди помирають з голоду. А ще я подумав, що в таких величезних країнах, як колишній Радянський Союз, був дефіцит всього, що людині потрібно щодня, але партія та уряд вирішили за людей, що можна жити і без цього — «лише б не було війни», яку вигадали ця партія та уряд. Щоб створити це багатство, треба було відмовитися від наміру «осчастливити все світове людство, як заповідав великий вождь світового пролетаріату — товариш Ленін». Інакше справі Леніна настав би «кінець», як кажуть у Середній Азії. І тоді ніхто не повірив би в ідеї комунізму, а цього допускати не можна було — адже скільки товстих книг довелося б здати в макулатуру.
Взагалі, людство має схильність вірити будь-якій абсурдній ідеї, виголошеній з «високої» трибуни з виразом непогрішливої впевненості на «духовному обличчі». І чим абсурдніша ідея, тим більше її прихильників. У тридцятих роках минулого століття це спостерігалося і в Німеччині, і в СРСР. Прихильники націонал-соціалізму були готові «гризти зубами» тих, хто не погоджувався з «лінією партії». І хоча в СРСР партія називалася комуністичною, по суті вона була теж націонал-соціалістичною, тільки роль нації грало штучне утворення — радянський народ. Це була ерзац-нація, створена Великим Вчителем і Вождем народу — товаришем Сталіним, який підкорив собі всю країну.
Зараз у Росії спостерігається те саме. Культ особистості Путіна, цього кґбешного нікчеми, набирає обертів. Росіяни вже просто не здатні уявити життя без цього узурпатора, який вирвав владу з рук немічного товстуна та перетворив країну на «край непригадливих ідіотів», неспроможних мислити самостійно й довіривших свою долю «дурному ящику для ідіотів». Цікаво, що «великий прораб перебудови» — Михайло Горбачов — теж «співає під дудку» кремлівського карлика, який розв’язав братоубивчу війну на південному заході України. Декілька років тому навіть у страшному сні найтяжче хворому шизофреніку не могла б приснитися така ідіотська витівка. Але тепер уся країна «єдиним поривом» спочатку підтримала анексію Криму, а тепер і агресію проти України та захоплення половини Донбасу. Коли думаєш про це, стає моторошно. Посварити два братські народи назавжди під силу лише завершеному негіднику.
День добігав кінця, і ми вирішили залишитися на ніч у Порт-Нарвіні. Зайшовши в найближчий готель, ми дізналися, що в центрі всі апартаменти зайняті, але номери є на околиці у готелі «Трубка капітана Кука». Це мене трохи розвеселило, адже з матеріалів про подорожі Кука я знав, що капітан Кук ніколи не курив. Але, порадівши креативу власника готелю, ми поїхали на околицю міста і незабаром зайшли в несподівано охайний будинок, розмальований у традиційний орнамент, що складався з вісімнадцяти двомісних номерів. Оформившись і поспілкувавшись з господарем — уродженцем Канади, ми пройшли в охайний і затишний номер із кондиціонером. Вікна, захищені москітними сітками, дозволяли не хвилюватися, що вночі доведеться слухати писк тропічних «кровососів», що радувало, як говорив Михал Сергійович.
Ніч пролетіла непомітно. Вранці ми встали відпочилі та бадьорі. Пробігшись ще по місту і закупившись у супермаркеті, ми вирушили назад у Хеппі-Лендс. Господар нашого готелю порадив заїхати в селище, яке ми мали проїжджати, з кумедною назвою Маня-Ваня. У цьому селищі розташовувалася одна з багатьох печер із мінералізованими черепами. Якби ми були просто мандрівниками, навряд чи поїхали б дивитися на купи черепів, поставлених у ранг святинь. Але ми все-таки були вченими, у якійсь мірі, і нам було цікаво побачити останки людей, що жили століття тому. Їм могло бути до кількох тисяч років.
Приїхавши до села, типового для цих місць, що складалося з кількох побілених хиж із очеретяними дахами, ми запитали місцевого жителя, де печера з черепами. Він охоче погодився провести нас прямо до місця за п’ять доларів — мабуть, це місцевий тариф гіда-аборигена. Вручивши йому гроші, ми пішли за ним у глиб джунглів на краю села. Пройшовши близько ста п’ятдесяти метрів, ми опинилися біля входу в невелику низьку печеру, де можна було дотягнутися до стелі рукою, і пройшли всередину. Стіни печери місцями були вкриті мохом, а на відкритих місцях красувалися наскельні малюнки зі сценами полювання, танців і поховань. Не було зрозуміло, чи це давні малюнки, чи майстерна підробка, але враження було яскравим. Уявляючи, що це створено століття тому, можна було відчути трепет від усвідомлення того, що торкаєшся вічних таємниць буття. Таке відчуття могло виникнути у первовідкривачів храмів Індії чи Північної та Південної Америки, десь у джунглях Амазонки, посеред безмежного зеленого моря рослинності колумбійської сельви. На виступах, вирізаних у скелі, лежали сотні черепів, що дивилися на вас порожніми чорними очницями. І було незрозуміло, який із них належав вождю, а який — простому воїну чи мисливцю. По-справжньому перед смертю всі рівні. Як би ти не намагався, результат один. Будь ти простим робітником, селянином чи президентом — лежати твоєму черепу в кращому випадку на полиці в печері, а може й у товщі землі. Перед Богом ми — пил і бруд, тому не варто підноситися над іншими, щоб не впасти в людське забуття. Хоча й досі звучать імена великих полководців або правителів, але з теплом згадуються лише імена людей, які віддали життя на благо людства. На мою думку, імена Христа, Матері Терези, Махатми Ганді, Шиндлера та інших, хто прославився гуманним ставленням до оточуючих, звучать набагато гучніше, ніж імена Наполеона, Ганнібала чи Олександра Македонського.
Дальша дорога, після обміну думками про останнє відвідування, пройшла майже повністю в мовчанні та роздумах. Кожен думав про своє, не заважаючи іншому. Лише під’їжджаючи до дому Хелен, дивлячись у бік моря, вона раптом запитала:
— Цікаво, що там у Вашингтоні? Може, усе вляглося?
— Варто чекати новин від Жені. Якби все заспокоїлося, він би зв’язався з нами по Skype. Раз мовчить — значить, ще не все спокійно. Знову ж, і Ніколло теж уже дав би про себе знати. Я вже завершую книгу на основі іспанських матеріалів. Хочеш, я трохи почитаю сьогодні?
— Почитай, звичайно. Мені дуже цікаво, що думає про все це спеціаліст із давніх рукописів, — усміхаючись, промовила Хелен, повертаючись у звичайний стан.
Машина, шурхотячи шинами по піску, плавно під’їхала до бунгало і зупинилася.
— Знаєш, я скучила за нашим бунгало. Я зовсім відвикла від міської метушні, — м’яко, по-домашньому сказала Хелен і відчинила двері, щоб вийти.
— Home, sweet home, — видихнув я.
Через тиждень до берега біля нашого бунгало причалила лодка Віктора, і на берег зійшли він і Ніколло.
— Це яким вітром сюди занесло такого красивого дядечка? — із усмішкою «на все обличчя» спитала Хелен.
— Елена, ви, як завжди, чарівні! Якби не моя велика родина, я б вас «забрав» у Суворова.
— Тобі «2». Не «забрав», а забрав, старий гріховоднику, — промовив я, обіймаючи старого друга. — Я її навіть на твою Луїзу не поміняю. Так що не облизуйся дарма. Ти яким вітром тут?
— Не можу ж я говорити про такі секретні речі посеред вулиці, — сяючи, прорычав Ніколло.
— Де це ти побачив вулицю? Може, думаєш, що ці папуги — «посланці Божі» з Ватикану?
— Будь ласка, тихіше, у «святих отців» навіть прибережні пальми на службі. Краще пройдемо в дім, там і поговоримо.
Віктор, стоячи осторонь і спостерігаючи за нашою пикировкою, потиснув мені руку і, поцілувавши руку Хелен, пішов за нами в бунгало.
Розсівшись у кріслах і попиваючи скотч із содовою та льодом, ми почали слухати Ніколло.
— Миколо, знаєш, у мене багато друзів серед спеціалістів із рукописів по всій Італії та за її межами. Але зараз це не головне. Я маю університетського друга, який зараз працює у Ватиканській бібліотеці. І цей друг має доступ до папського архіву. Прочитавши ваші, Хелен, публікації, він пішов в архів і трохи «покопавшись» у старих рукописах, знайшов «доповідні» папери Дієго Піссарро, цілими й неушкодженими, в окремому, так би мовити, ларці. Це свідчить про те, що «святі отці» періодично вивчають папірці «нещасного мандрівника». І це ще не все. Там додається доповідна записка до дона Франсиско про те, що пошуки архіву інків, «нібито спаленого» конкістадорами, не увінчалися успіхом. І рукописи Вихролева та хроніки інків ще можуть бути цілими. Уявляєте, якщо ми знайдемо архів? Після цього можна написати заповіт і спокійно йти до праотців. Ім’я наше назавжди увійде в Історію нарівні зі Шліманом та іншими.
— А де шукати? — в один голос запитали ми з Хелен.
— Згідно з розповіддю мого приятеля, у цій записці йдеться про печеру того «віщуна», якого Вихролев відвідував у пустелі.
— Здається, його звали Ихонатло.
— Точно! — пролунав Ніколло.
— Добре, — сказав я. — І де ми будемо шукати цю печеру?
— Там усе вказано у Вихролева. Від міста інків, де вони жили, а це нині десь поблизу сучасного міста Попаян, треба рухатися на схід вздовж річки, що зараз називається Кокета.
— Ну і що ти пропонуєш?
— Поїхати до Колумбії і знайти артефакти.
— Вони, мабуть, уже зовсім зруйновані, — невпевнено припустила Хелен.
— Судячи з того, що вони збереглися від часу написання і до приїзду дона Дієго, а тим паче збереглися до наших днів, можна припустити, що ці папери зберігає сам Господь, — підсумував Ніколло.
— Не виключено, — сказав Віктор, досі мовчки сидячи за столом.
— Враховуючи, що ми виросли в умовах демократії, пропоную проголосувати. Хто за — прошу підняти руку. Єдинодушно. Добре. Хто поїде? Підняти руку. Усі? Чудово!
— Отже, шановні мандрівники, часу на збори — два тижні. Завтра зранку вирішимо, що кому підготувати. У нашому розпорядженні інтернет і місцеві магазини. Потрібно замовити квитки до Кіто. Летимо чи пливемо?
— Летимо, звичайно! — пролунав Ніколло. — Морем екзотичніше, але літаком швидше.
— Рішення прийнято, — підсумував я.
І знову — до пригод і мандрівок.
Через два тижні, попередньо підготувавши карти, спорядження та обладнання для орієнтування на місцевості, ми вирушили з Мельбурна до Кіто. Віктор взяв із собою трьох міцних хлопців. Вони мали одночасно виконувати роль охоронців і носіїв. Прилітаючи до міжнародного аеропорту імені маршала Сукре у Санта-Крус-де-ла-Сьєрра, ми звернулися до розташованого тут туристичного агентства муніципальної організації Sindicato de Micros y Colectivos en Santa Cruz. До привітної дівчини з чорним, як крило ворона, волоссям. Виглядала вона так, ніби щойно зійшла з обкладинки мексиканського кіно-журналу.
— Прелєстно! — сказав би якийсь прихильник петербурзького декадансу, шанувальник творчості Олександра Вертинського.
Тут ми замовили позашляховик та спорядження для руху по річці, а також альпіністські прилади, які могли знадобитися. Попрощавшись із милою дівчиною, ми вийшли на майданчик, де вже було все підготовлено та розкладено в машину — усе, що було замовлено. Сервіс тут поставлено на «американські ноги».
Упакувавши все своє спорядження та валізи, ми вирушили на північ у бік колумбійського міста Флоренсія, яке, за припущенням, вважалося головним містом колишньої імперії Інків. Хоча багато вчених вважають головним містом імперії Куско. Ну, нехай. Ми-то знали, що головним містом була Нейва.
Досягнувши Нейви без проблем, ми переночували в непоганому та затишному мотелі і вранці вирушили далі, прихопивши провідника та перекладача в одній особі. Провідник виявився хлопцем років двадцяти, високим та привабливим, із зовнішністю, подібною до Тарзана. Індіанська кров лише трохи змінювала його європейський вигляд. Від нас він відрізнявся лише смаглявою шкірою та темним волоссям. Хоча, якщо чесно, ми теж були засмаглі і не дуже нагадували європейців, якщо можна так висловитися. Його відрізняли лише карі очі. В іншому — повністю європеєць.
Досягнувши берега річки біля містечка Мокса, ми завантажилися в три човни. У передньому човні сиділи Ніколло, Віктор і Хуан — провідник, у другому — я з Хелен, а в третьому, замикали нашу «флотилію», пливли друзі Віктора. Нам із Ніколло не раз доводилося сплавлятися річками, а про Віктора, його хлопців та провідника й говорити нічого. Новачком була лише Хелен, але вона була досить фізично розвинена, як і всі американки.
Пройшовши річку, яка виявилася доволі бурхливою, близько двадцяти кілометрів, ми причалили і зробили привал. Ніколло з Хелен взялися «куховарити», а ми з Віктором поставили намети та облаштували табір. Провідник запропонував зловити рибу для вечері. Думаю, краще, якщо він ловитиме місцеву живність, адже ми — не місцеві.
Коли все було готово, прийшов час вечері. Ми сіли за «стіл» і, бесідуючи, почали трапезу.
— Та, навіть важко уявити, що колись у цьому місці, можливо, так само трапезував Вихролев зі своїми супутниками, прямуючи в гості до віщуна, — заговорив Ніколло російською. Який же він конспіратор. Хоча перекладачеві краще не знати, навіщо ми тут. Раптом він виявиться ревним католиком. Нам і без того проблем із його одновірцями вистачає.
— Та й правда. А відтоді минуло вже дві тисячі років! Скільки всього відбулося за цей час. Він переживав, щоб навернути язичників у християнську віру, навіть не підозрюючи, що цих язичників будуть винищувати за справжню віру так звані «христові воїни», — сказав Віктор, поглядаючи на згасаюче світило, що схилялося до заходу.
— Так. Мені іноді здається, що я все життя вірив у щось хибне, — тихо промовив Ніколло.
— Якщо ти вірував щиро, то ти вірував не в доктрину, а в щось Світле, що дає сили для життя та розуму. Адже Бог — це не кам’яна статуя чи грозова хмара на небі, а Порядність, Совість і Любов, — задумливо, але переконано промовила Хелен. — І це, мабуть, найголовніше в житті людини. Ви помітили, наскільки бідним стало життя для тих, хто ні в що не вірить? Свобода від моралі та Бога породила монстрів усюди: у політиці, літературі, мистецтві. Література стала занепадницькою, в ній немає життя і любові. Більше тваринного, ніж людського. Коли дивишся фільми Тарантіно чи подібних, розумієш, що людське життя тепер нічого не варте. Усім подобаються епізоди з садистськими моментами. Чим більше крові, тим вищий рейтинг. Кореспонденти зі своїми камерами лізуть у кожне ліжко в пошуках скандалу. І «зірки» теж жадають скандалу, шукаючи популярності та рейтингу. Я не заперечую, що порядні люди існують, але їх стає дедалі менше.
— Можливо, ми, знайшовши рукописи, допоможемо збільшити їхню кількість, — сказав я. — Адже вони написані не просто людиною, а апостолом Ісуса. Це, можна сказати, «Євангеліє від Вихролева». І написане власноруч, а не як усі Євангелія, що дійшли лише в копіях. Я не заперечую їхньої автентичності, адже вони не змінилися ні на букву від часу написання. І все-таки це будуть оригінали.
— Сплюнь, щоб не злякати долю, — засміявся Ніколло. — Хоча я знаю, ти не забобонний.
— Так, — усміхнувся я.
Провідник, попрощавшись із усіма, пішов спати в намет. Він сидів увесь вечір, прислухаючись до незнайомої мови, нічого не розуміючи, тому вирішив нам не заважати. Хлопці Віктора одразу після вечері пішли ловити рибу. Відчувалася морська «жилка».
— А забавний у нас провідник! Увесь час мовчить, усміхається і киває, як японці, — сказав Віктор, і всі засміялися.
Щойно зійшло сонце, як ми вже були на ногах. Хлопці Віктора зібрали намети, провідник переніс наші речі до човнів, а ми пакували рюкзаки та туристичне спорядження.
Ніколло не втомлювався тараторити, розповідаючи про своїх численних нащадків, а вранці, в променях сонця, що рожевіли від сміху Хелен, її обличчя виглядало юним і прекрасним. Мені було приємно бачити її веселою та щасливою. Я навіть почав себе сварити за те, що так довго тягнув із зізнанням.
Віктор, схожий на Джона Рембо фігурою та засмагою, але на пару голів вищий за Сталлоне, спритно допомагав нам і хлопцям. Загалом, усе встигав.
Провідник, привітно усміхаючись, готував човни. І незабаром усе було готово до відплиття.
Ми розмістилися в човнах у звичному порядку і рушили далі вгору по річці.
Навколо, вздовж берегів, росли дивовижні дерева та кущі. З висоти звисали фантастично розфарбовані ліани та гілки рослин, майже торкаючись водної гладі. На щастя, у цій річці не водилося ні крокодилів, ні піраній, але було багато різноманітної риби та ракоподібних, яких можна було бачити завдяки кришталево чистій воді. Над водою порхали казково розфарбовані метелики, стрекози та райські пташки-колібрі.
На жаль, усе враження псував рій комарів, від яких ми завбачливо намазалися різко пахучим кремом із запасів Віктора.
Віктор ще ввечері трохи розповів про своє життя та минулі пригоди.
Виявилося, що він воював проти радянських найманців в Африці та Нікарагуа. Хелен широко розплющила очі, слухаючи про його перебування в Анголі. Оказалося, Віктор досконало знав португальську та іспанську мови.
Одного разу в Анголі його захопили та катували під час допиту радянські «радники», які більше нагадували гестапівців, ніж інструкторів. Він не став розповідати про методи цих «борців за всесвітнє комуністичне щастя», щадячи емоційне здоров’я Хелен, і лише сказав, що ніколи не міг уявити, наскільки жорстокими можуть бути його «одноплемінники».
В результаті нічного нападу повстанців йому вдалося уникнути смерті, і неприязнь до радянського устрою, яка завдяки розповідям старших родичів була присутня й раніше, ще більше посилилася. Тепер він вірив у все, що розповідали білі емігранти, які добре пам’ятали «справедливий гнів» повсталих народних мас у Росії початку ХХ століття.
Зараз ми, трохи дрімаючи, пливли на легких хвилях. Ніколло навіть трохи хропів, але сам прокинувся від несподіванки і, вибачившись перед попутниками, почав, смішно розплющивши очі, цікавитися навколишньою природою.
А природа була просто надзвичайно чудовою. На гілках дерев сиділи і лихо посвистували надзвичайно красиві папуги та птахи неймовірних забарвлень.
Кілька разів нам зустрічалися тапіри, що спускалися до водопою, схожі то на ослів, то на свиней. Вони майже не звертали уваги на пропливаючих. Так, мабуть, і повинна виглядати первозданна природа.
На коліно Хелен примостилася надзвичайно гарний метелик. Його розмір був таким, що здавалося, це не метелик, а казкова райська пташка, що сіла відпочити після своєї «нелегкого» райського життя. Хелен дивилася на неї, як зачарована, боячись пошевелитися і сполохати несподівану гостю. Раптом різко крикнула і злетіла поруч пташка, оперення якої вбирало всі кольори веселки, а метелик злетів і «поплив» у напрямку протилежного берега.
— Яка ж вона красива! — сказала моя наречена, і я чомусь відчув гостре почуття ніжності до цієї, по суті, ще дівчинки. Так вона була близька й прекрасна.
— Ще пару кілометрів — і ми на меті, — сказав Віктор, який стежив за маршрутом по карті.
Пропливши ще трохи, ми причалили і вийшли на берег. Місце було живописним. Трохи далі в річку впадала ще одна, менша річка, що «текла» з півдня на північ до нашої річки.
— У описі Вихролева зазначалося, що вони йшли вздовж цієї малої річки до її початку. А початок її під горою з водоспадом. Взагалі, судячи з непрохідності сельви, тут давно нікого не було. Педро, ти бував тут раніше? — спитав Віктор провідника, мабуть, місцевою говіркою, що нагадувала іспанську з домішками колумбійського діалекту. Провідник мовчки похитав головою на знак заперечення.
— Добре. Рухатимемося на південь до гори, а потім, обійшовши її, вийдемо на плато, де має бути печера. У мене є сканер, за допомогою якого спробуємо, сподіваюся, вдало знайти печеру віщуна.
— А ти добре підготувався, — сказав Ніколло російською.
— Є така ангольська мудрість: «Якщо не готовий до шляху — не виходь». Я уважно прочитав рукописи пращура Вихролева і приблизно на карті позначив це місце. Тому йдемо на південь, а далі дорога кудись нас приведе. Спробуємо виконати задумане.
— Якщо там є якась дорога, — сказала Хелен.
— Будемо сподіватися.
— Слухай, Віктор, а твої хлопці з тобою теж воювали? — раптом спитав Ніколло.
— Так, у Нікарагуа. Тож вони досить підготовлені.
— Ну, тоді — повний вперед! — підсумував я.
Річка, насправді, починалася біля гори, і початком її був величезний і чудовий водоспад. Вигляд навколишньої місцевості був просто захоплюючим. Водоспад низвергався з висоти приблизно трьохсот метрів, утворюючи внизу живописне озеро, заросле по берегах рослинами неймовірної краси з найчарівнішими квітами та дивовижною кольоровою гамою. У «кришталевих» водах озера плавала риба різноманітного забарвлення.
— Ні, ви тільки погляньте, як красиво! — захоплено промовила Хелен. — Навіть на Хеппі-Лендс такої краси немає.
— Так, дійсно красиво, — сказав Ніколло. — Дякую тобі, Боже, за те, що створив стільки того, що радує очі нас, недостойних.
— Добре. Невеликий привал, і за півтори години треба рушати далі. Потрібно ще вибрати місце для ночівлі, — діловито повернув нас у реальність Віктор. — Ночі тут, як ви помітили, темні. А місця незнайомі. Тому треба облаштуватися за світла.
— Jawoll, mein herr! — загарчав Ніколло.
— Ну що ж ти з ним зробиш? Так всю живність розпугаєш, — сказав я. — Ніколло, побійся Бога, не лякай тварин.
— Добре-добре, не буду.
Притча про Любов.
Хлопці Віктора розвели невелике багаття на лісовій галявині, і вже через якихось п’ятнадцять хвилин ми пили ароматну каву з хлібцями та грильованими сосисками.
— Я тут з вами та вашими сосисками стану товстою, як тюлень. Прощай, фігура! — нарікала Хелен, жуючи з апетитом ароматну сосиску й запиваючи її «димлячою» кавою.
— Хелен, тобі ще так далеко до тюленя, як мені до Дон Кіхота. Їж, їж, мила. Тебе це не зіпсує. Гарний апетит — це дар Божий і запорука здоров’я. Не дивись на тих худющих дівчат, яких вітром здуває з подіумів. Гоміки придумали формулу «90-60-90» саме для того, щоб у них не було конкуренток серед жінок.
— Ти знову про своє, старий гомофобе! — усміхнулася я.
— Ні. Але мені не хотілося б, щоб Хелен померла з голоду серед ситих чоловіків. Еллі, ти прекрасно виглядаєш. Тобі нічого не загрожує, якщо ти трохи, з апетитом, поїси. Людині треба підтримувати «іскру життя» в собі. А чим вона найкраще підтримується, як не смачною їжею та Любов’ю? А Любов? Що може бути кращим і прекраснішим за любов? Нічого!
— Як ти вміло «зійшов» з їжі на любов, — засміявся Віктор.
— Та тут і «зіходити» не треба. Споріднені речі. Любов — найчудовіша «їжа» для нашого серця. Вона породила найкращі твори мистецтва й літератури. Звісно, Любов. Уявіть: молодий хлопець закохався у прекрасну дівчину. Його мозок народжує безліч чудових віршів і мелодій, він репетирує, щоб ні в якому разі не зфальшивити при виконанні балади чи серенади. Він не їсть і не п’є. І ось сонет, романс чи балада готові. Він йде під балкон або просто опускається біля її прекрасних колін і… помирає від голоду. Справді, жахлива сцена. А якщо б він у перервах між «репетиціями» трохи поїв із апетитом, його організм не прийшов би в негідність у найвідповідальніший момент. Тому будь-які надмірності лише шкодять «справі». Тож їж, Еллі, і нічого не бійся. Твій будиночок ще не летить до чарівної країни Оз.
— Ніколло, ти просто неперевершений. Суворове, тримай мене, я просто закохалася в цього менестреля.
— Судар, або перестаньте «пудрити мозок» моїй прекрасній дамі. Або… я вас викличу на дуель.
— Все, все. Боюсь-боюсь. Чах-чанах, шари-варі. Ваша кохана розколдована. Вона знову ваша.
— Дякую, сеньйор.
Віктор, що сидів трохи осторонь від багаття, усміхаючись, подивився на годинник.
— Все, мессіри, нам пора. Усі вже поїли?
— Всі готові, — відрапортував я.
— Ну, тоді в дорогу.
Ми встали, загасили багаття, прибрали посуд і рушили далі. Близько шостої години ми обійшли гору й опинилися перед невеликим і низьким плато, з рідкими кущами, які тут називають льясами.
— Як тут різко змінюється місцевість. Ще зовсім недавно були джунглі, а раптом — саванна, — помітила Хелен. Вона виглядала приголомшливо. «Ковбойський» капелюх покривав густу масу солом’яно-білих волосся, що спадали на елегантного крою камуфляжну куртку, підкреслюючи стрункість її фігури. Завершували «композицію» обтягувачі джинси, заправлені у замшеві ковбойські чоботи. З-під куртки на шиї виглядав бірюзовий шийнний хустку, чудово гармонує з її блакитними очима. Просто лондонська героїня, щойно приїхала з Дикого Заходу. Я дивився на неї й не міг відвести очей.
— Коля, не дивись на мене так, я соромлюся, — спалахнула Хелен.
— Не можу, мила. Не можу.
— Суворов, ти просто бандит.
— Мадам, що ви. Це ви просто бандитів ніколи не бачили.
— Ну, як же не бачила. А у Вашингтоні? Хто мене врятував від них? Що з вашою пам’яттю, Миколо Даниловичу?
— Так, які ж то були бандити? Просто «божі посланці», ангели.
— Миколо, — серйозно сказав Ніколло, — не треба недооцінювати папських агентів. Іноді вони не такі поступливі. Вам пощастило, бо вони не мали наказу на ліквідацію. А може, й мали, але трохи затримались. Загалом, думаю, вам просто пощастило.
— Добре, приймемо до відома.
— Молодці. Слухайте дядька Ніколло — і житимете вічно.
— Будемо слухатися, Святий Миколо.
— Все тобі сміятися. А я цілком серйозний.
— І я серйозно. Слухаємося.
— Суворов, ти не змінюєшся. Я попереджав тебе в Туреччині про асасинів. Ти не повірив. Якби не Мурад, зараз нас тут із тобою не було б.
— Коля, а ви мали справу з асасинами? Чому ти мені не розповідав? Це дуже цікаво, — зацікавлено сказала Хелен.
— Так, там не все було так цікаво, як тобі здається. Абсолютно дике й жорстоке плем’я. Посеред цивілізованої та світської Туреччини — плем’я якихось середньовічних дикунів. Правда, якби не наш друг Мурад, на прізвисько «Ілдир-ай», що в перекладі означає «Ранковий Гром», нам би тут із вами не бути.
— Жах. І давно це було?
— Три роки тому. Я вже й забув про це.
Віктор, що йшов трохи попереду, зупинився, подивився в якийсь прилад, схожий на бінокль, і почав скрупульозно оглядати гори, що оточували плато, поросле сухою травою та низькорослим кущарником, що покривав всю рівнину.
Оглянувши всі гори навколо, Віктор розвернувся й пішов у наш бік.
— Дякую фізикам із технічного відділу Лєнґлі. Схоже, я щось знайшов. Але сьогодні вже пізно, тому облаштовуємося тут, а завтра підемо в південно-східному напрямку. Добре, що є план, складений Соломоном, хоча авторство, звісно, не встановлене. Але навіть зважаючи на приблизність плану й мій візуальний аналіз, можна зробити висновок, що печера знаходиться в одній із трьох гір, що стоять ліворуч. Завтра побачимо. А там, як Бог дасть. «Брати Манхеттена» кажуть, що Бог Ієгова зберігає те, що має зберегтися для Свідчення Його величі. Поверимо їм на слово, — підсумував Віктор.
— Хм. Уж не є ти членом цього «братства»? — хитро усміхнувшись, спитав Ніколло.
— На жаль, я залишаюся номінальним православним.
— Чому, на жаль? — спитав я.
— Ну, знаєш, ми приймаємо, ми — це росіяни «за визначенням» і за спадком. А «на жаль», бо «номінально», тобто автоматично, а значить, неусвідомлено. Віру автоматично приймати не можна — ти маєш розуміти, у що віриш усе життя або не віриш. Я з повагою ставлюся до будь-якої віри, крім віри у великих диктаторів, якщо це щире почуття. Але віра — не кібернетичне поняття. Віра — це емоційне явище. Якщо людина чогось вірить, їй не потрібні посередники у вигляді пасторів чи священників. Вона або вірить, або не вірить. Тут умовляння чи конкіста марні. Це зв’язок із Творцем, що стоїть вище людського розуміння. Я ж, після спілкування з «одновірцями» в Анголі, став менше ніж «номінальним». Як може жорстоко катувати брат брата чи християнин християнина?
Розмовляючи, ми готували місце для ночівлі. Палатки розбивали хлопці Віктора, багаття розводив Ніколло, а ми з Хелен готували провізію для приготування їжі.
— І що, там усе було так жахливо, у тій Анголі? — запитала Хелен у Віктора.
— Мене з дитинства виховували в православних традиціях, як і Миколу, думаю. Казали, що наша церква веде початок від апостольської Єрусалимської православної церкви, що пізніше стала Візантійською. Хоч вона й зазнала реформи Нікона, але вона найвірніша і найлюдяніша. І ось у Анголі я зустрів кількох представників так званої «православної громади». Звісно, вони зазнали «мутацій» від впливу «комуністичної бацили», а ще обробка в таборах, курованих КГБ, і тому мало нагадували випускників воскресної школи. «Приємні» та «ввічливі» спершу люди розмовляли проникливими «душевними» голосами, згадуючи, що я їх «одновірець», тобто православного роду. Врешті, не отримавши відповіді на їхні «ввічливі» питання, вони перейшли до методів, при знайомстві з якими здригнувся б і доктор Менгель, і найжорстокіші катівники гестапо. А адже у них були бабусі й дідусі, які намагалися прищепити християнські цінності або хоча б основи цих цінностей. Але комуністичний масовий психоз, що був значно витонченішим за нацистський психоз, та ідеологічна обробка дали свої плоди. Де ще у якій країні дітей змушували публічно відмовлятися від своїх батьків — «ворогів народу» — і при цьому пишатися своїм вчинком? У якій країні героєм міг стати підліток, хладнокровно й усвідомлено «здаючи» своїх батьків ГПУ? Ніде такої країни не знайдеш, крім тієї, що породила подібні режими, культивуючи мертвонароджену ідею всеосяжного «рівенства».
— Ми з Ніколло були в Камбоджі, де творилося таке, що інквізиторам і в страшних нічних фантазіях навіть не снилося. Винищити понад три мільйони людей лопатами, «з метою економії боєприпасів».
— Це навіть страшно уявити, а це зробили «борці за щастя трудового народу», — сказав я.
— І це повсюдно, по всьому світу, у країнах, що сповідують комуністичну ідеологію. І ця ідеологія народилася в країні, вихованій православ’ям. Мені здається, у православ’ї більше татаро-монгольського, ніж християнського. Американці у В’єтнамі теж не були ангелами, але в них вистачило розуму й здорового глузду, щоб піти й покаятися. Німці також покаялися за вчинене. А «наймиролюбніша та найсправедливіша країна» досі вважає, що всі розв’язані нею війни були визвольними. Зараз в Україні історія повторюється. «Рятують росіян». Від кого? Від фашистів. При цьому вони не помічають фашистуючих «росіян», що марширують Пітером і Москвою. А загрозу бачать у демократичних силах. Їхній президент, цей маленький фюрер російських «рашистів», бачить себе в ореолі, подібному до Гітлерового, не розуміючи або не бажаючи розуміти, що потужність його країни у 90-х збудували американці та німці, яких він зараз оголосив ворогами №1. Сам-то він не здатний навести порядок навіть у найменшій області, не кажучи про країну, що займає 1/7 частини суші...
— Хлопці, вечеря готова. Прошу до столу, — покликала Хелен.
— І то правда. Від політики можна й виразку на шлунку заробити, — усміхаючись, промовив Ніколло.
Після ситної вечері, викликаної чистим гірським повітрям, ми розійшлися по палатках і незабаром заснули міцним сном немовлят, охоронювані «несплячим оком» хлопців Віктора, що постійно чергували.
Ранок зустрів нас свіжістю й прохолодою, характерною для цих місць. Вставши та прийнявши «водні процедури» у прозорих водах гірського струмка, ми розселилися біля вогнища, ретельно розведеного Сержем, одним із хлопців Віктора. Попили каву, особливо доречну для цього ранку, та, перекусивши сендвічами з шинкою, почали рухатися в напрямку вершин, намічених Віктором.
Ніколло весь час жартував, «фліртуючи» з Хелен, не звертаючи уваги на мої «погрози» вбити його на дуелі. Італієць є італійцем навіть у гаремі. Хелен дзвінко сміялася, вся розквітла від збентеження.
— Ніколло, припини. Невже не соромно? Женатий чоловік, батько семи…
— Соррі, дев’яти дітей. І що з того? Хіба я не можу висловити захоплення красивою жінкою, нареченою свого друга? Добрий я б італієць! Я просто зачарований вашою красою й розумом. Усі вважають, що краса й розум у жінки несумісні. Якщо це правда, ви — унікум, міледі. Красуня, розумниця, шеф наукового журналу. Тут навіть нічого додати. Саме це словосполучення говорить саме за себе.
— Припини, безсовісний лестощівець!
— Я ніколи не був лестощівцем. Запитай у Суворова. Він розумніший і досвідченіший за мене, але я ніколи не кажу йому цього, щоб не зазнавався.
— Оце правда, то правда, — з їдким сарказмом зауважив я. — Похвали від вас не дочекаєшся, сеньйор ловелас.
— А я що казав? — усміхаючись, пробурмотів Ніколло. — Мовчки поважаю, але не співаю диферамбів.
— Ах, ти — порося… — почав було я, але Ніколло перебив мене, округливши очі:
— Це я — порося? Я більше схожий на морджа. Такий же великий і неповороткий. Навіть обідно.
Печера з секретом
— Почнемо з огляду цих двох гір, — сказав Віктор, перервавши нашу перепалку.
— Я вважаю, хтось має обстежити цю гору, а інша половина — іншу. Так буде швидше. Якщо хтось знайде печеру, повідомить іншого. О’кей? — вставив свою «ідею» Ніколло. — Коля, Хелен і я підемо вправо. О’кей?
— О’кей. Ви заходите справа і обходите гору. А ми зліва робимо те саме. Зустрінемося, якщо що, у цьому місці, між горами. Вперед, — скомандував Віктор, і ми всі рушили по намічених маршрутах, залишивши провідника з багажем.
Пробираючись між кущами, що росли тут вперемішку з сухою травою, і уважно вивчаючи схил гори, де мала бути печера, ми майже на третину обійшли гору, коли я помітив у схилі якийсь отвір.
Підійшовши ближче, ми побачили порожнину, утворену самою горою та величезним каменем, ймовірно, з’їхавшим по схилу. Напевно, він був частиною скелі в верхній частині, що розкололася на шматки і скотилася вниз, Бог знає коли. Отвір був відносно широким і дозволяв пройти навіть такому великому чоловікові, як Ніколло.
— Я піду розвідати, а потім повідомимо Віктору. Від нього поки нічого не було чути, — сказав я, піднімаючись по схилу до отвору в горі. Підійшовши ближче, я виявив за каменем вхід до печери. Увімкнувши ліхтар, заглянув у щілину.
З печери назовні метнулася, перелякана яскравим світлом, зграя кажанів, досить численна. Промінь ліхтаря висвітив щось схоже на кам’яну лежанку. Хоча насправді це була купа дерев’яних решток, пошкоджених термітами й часом. Просто купа пилу, що зберегла форму чогось незрозумілого.
— Ніколло, передай Віктору, щоб вони йшли сюди. Мені здається, це те, що ми шукали, — крикнув я супутникам.
— О’кей, вже передаю.
Коли всі зібралися біля входу в печеру, відбувся нарад, у якому брали участь усі присутні, якщо не рахувати провідника, який, звісно, нічого не розумів російською і тому стояв осторонь, спостерігаючи за зграєю птахів, що літала над плато.
— Отже, печера, здається, колись була обитаєма, і, можливо, це печера того відлюдника, до якого ходив Віхролєв, — почав я. — Тому варто приділити їй достатньо уваги, можливо, там щось і знайдеться. Ми з Віктором оглянемо її, а ви поки що побудьте зовні. Можна щось приготувати до обіду.
— Хелен, всі інші у твоєму розпорядженні. Ти тут головна, керуй, — сказав Віктор, повісивши на плече якусь сумку, ймовірно, із ще одним мудрованим приладом для пошуку.
Хелен із хлопцями, провідником і Ніколло залишилися зовні, а ми заглибилися в печеру. У ній відчувалася присутність кажанів, які зараз були у «відлучці». Кістки якихось дрібних тварин валялися по всій поверхні підлоги. У кутку знаходилося те, що колись, ймовірно, слугувало лежанкою — плоский камінь товщиною близько сорока сантиметрів, шириною метр і довжиною два метри. Хоча це не було подобою паралелепіпеда, просто плоский шматок каменю.
У порожнинах печери траплялися фрагменти якихось черепків, що, без сумніву, зацікавили б археологів. Але нам зараз було не до археологічних відкриттів. Нам потрібні були рукописи, наявність яких ми дуже сподівалися підтвердити.
Я взяв у руки один із фрагментів старовинної утвари й побачив майже вигорілий орнамент, що зображував птаха, схожого на пелікана.
— Цікаво, скільки років цьому артефакту? — задумливо промовив я.
— Ну, якщо врахувати, що він був тут ще за часів Віхролєва — пару тисячоліть «з гаком», як кажуть в Україні, — сказав Віктор, відкриваючи сумку, у якій спостерігався якийсь прилад.
— А що це за «машинка»? — зацікавлено спитав я.
— Ультразвуковий сканер, за допомогою якого ми будемо шукати щось на зразок схованки, — відповів Віктор, дістаючи прилад і рухаючись до стіни, розташованої ліворуч від входу.
— Ну що, почнемо, помолившись? — сказав він усміхаючись. — Що ми тут шукаємо?
І він почав вести приладом уздовж стіни на рівні пояса. Віктор методично досліджував один рівень, а потім — на рівні грудей. Поки що нічого не було виявлено.
Печера з секретом (продовження)
— У стінах порожнин нічого не прослідковується, на жаль, — сказав Віктор. — Подивимось, що представляє собою підлога. Стелю залишимо на десерт.
Він узяв криголом, взятий заздалегідь, і став простукувати підлогу печери, тримаючи його рукояткою як посох. І ось у дальньому кутку пролунав звук більш «дзвінкий», ніж раніше, що вказувало на те, що внизу розташована якась порожнина.
— Миколо, поклич хлопців з інструментом, можливо, знадобиться допомога, — попросив Віктор.
Я вийшов назовні і виконав його прохання. Помічники Віктора зайшли в печеру з якимось ящиком.
— Добре, збирайте домкрат, я знайшов щось на кшталт отвору для підйому плити.
Робота була виконана швидко і спритно: домкрат зібрано, вставлено в отвір… але, на жаль, плита піднята не була.
— Так, задачка. Але якось ця штука відкривалася? Ніколло, що думаєш про цю ситуацію? — запитав Віктор італійця, який стояв задумливо трохи позаду.
— Треба уважно оглянути все навколо. Може, розгадка прямо під носом, — і він став скрупульозно оглядати й обмацувати все навколо.
— А що, якщо витягти той камінь, що стирчить зі стіни? — задумливо промовив він, доторкнувшись до виступу в стіні.
Віктор і Серж вставили ломик у невелике заглиблення між стіною та каменем, сильно натиснули, і камінь почав висуватися зі стіни. З трудом, але все ж виступив сантиметрів на п’ятнадцять. І, о диво! Плита почала опускатися одним кінцем вниз, утворюючи прохід.
— «А ларчик просто відкривався», — сказав Віктор, заглядаючи в схованку.
На наш подив, унизу були сходи, що вели кудись вниз.
— А цей відлюдник не був випадково знайомий з Архімедом? — запитав Ніколло.
— Не просто знайомий, вони з греком спілкувалися по Skype через день, — пожартував Серж. — Тут, мабуть, задіяна система важелів. Архімед йому схему, напевно, не по мейлу надсилав. А ми все кичимось, які ми розумні й розвинені.
— До речі, плита у кришки не дуже товста, але домкрат не взяв, — сказав я. — Ай, да інки! Молодці! Не дарма існують легенди про прибулих до них прибульців, — пророняв Ніколло.
— Ну, це всього лише гіпотеза, — намагався заперечити я.
— Ну, да-ну, да. Цих, як ти висловився, гіпотез багато з’явилося. По всьому світу «нашкодили» ними наші позаземні братці.
— Подивимось, що там у схованці. Виглядає так, що навіть якщо хтось тут був, не знайшов спосіб проникнути у схованку віщуна, — сказав Віктор, уже почавши спускатися вниз по сходах.
Унизу ми виявили невелику кімнату, в якій лежали якісь кам’яні предмети, на кшталт ящиків квадратної форми з кришкою з одного боку.
— Винесемо один із ящиків назовні і перевіримо стан вмісту. Давай, Ніколло, бери з одного кінця, а я з іншого, і спробуємо підняти і винести, — сказав я італійцю.
Ящики виявилися не настільки важкими, щоб їх не могли підняти двоє людей, і ми почали підніматися вгору по сходах, виносячи ящик із схованки. На верху ми поклали ящик, обережно його відкрили і всередині виявили тканинний сувій, майже не торкнутий гниттям і доволі добре збережений, якщо врахувати, що йому «стукнуло» не одну тисячу років.
— Дивись, не розсипається, міцна тканина. Не те, що ті, які знайшли у ближньосхідних печерах, — промовив я, розгортаючи сувій.
— І що там написано? — згораючи від нетерпіння, спитав Ніколло.
— На перший погляд, це список текстів притч царя Соломона, якщо я не помиляюся, — констатував я.
— Суворов, ти в таких випадках рідко помиляєшся. Це, мабуть, ті рукописи, які Віхролєву подарувала та жінка, дружина управителя Ієдокії.
— Мабуть, ти правий. Зараз ми спускаємося вниз, фотографуємо штабель ящиків із розгорнутим над ними сувоєм. Потім відкриваємо всі ящики, забираємо рукописи, оглядаємо, пакуємо матеріали в контейнери, привезені сюди. А після цього вирушаємо назад, щоб, не дай Бог, не трапилося щось подібне до того, що сталося в Іспанії. Щоб запобігти подібному, ми розділимося на дві групи, поділивши знахідку навпіл, і підемо назад.
— Ми підемо вздовж річки, а Серж із хлопцями піде сушею. На карті недалеко звідси проходить дорога, що веде у Флоренцію. Ось нею й підуть хлопці. Так буде безпечніше. У найближчій селі Вільягарсон вони куплять коней, яких тут у надлишку. Далі продовжать шлях до місця зустрічі. Немає заперечень? — спитав Віктор.
— Ти тут орієнтуєшся краще. Робіть, як вважаєш за потрібне, — відповів я.
— Добре. Приступаємо.
Все зробивши, як запропонував Віктор, ми розділилися на дві групи й рушили вперед, точніше назад до місця зустрічі, взявши з собою меншу частину «знахідки».
Несподівана зустріч (Золото партії)
Пройшовши шлях, що вів до річки, ми вийшли до водоспаду, скупалися в кришталевих водах озера і, розмістившись у човнах, рушили назад, вниз по річці. Через кілька годин, пропливаючи мальовничу затоку, утворену праворуч від річки, ми помітили групу людей у камуфляжі з автоматичною зброєю. Я відчув, як здригнулася рука Хелен, що трималася за мою.
Віктор дістав із плечової кобури кольт.
— Не хвилюйтеся, сеньйори та сеньйорита, ми не створимо вам неприємностей. Вам лише потрібно причалити до берега та пройти з нами для з’ясування причин вашого візиту та ваших особистостей, — голосно сказав високий блондин досконалою іспанською.
— З ким маємо честь розмовляти, шановний? — спитав Віктор не менш чистою іспанською.
— Мене звуть команданто Васкес, а це мої люди. Нам доводиться стежити тут за порядком. Колумбія — неспокійна країна. Мої люди не завдадуть вам клопоту, якщо ви проявите благоразумність і не чинитимете опір. Це всього лише формальність.
— Ну що ж, формальність є формальністю. Але врахуйте, у нас обмаль часу. У нас запланована зустріч у низов’ях. Не хотілося б, щоб нашим друзям довелося довго чекати.
— Можете не хвилюватися. Вашим друзям не доведеться вас довго чекати. Слово кабальєро.
— Він так схожий на кабальєро, як я на тибетського монаха, — тихо промовив Ніколло.
Ми причалили і спокійно висадилися на берег. До нас підійшов «кабальєро», козирнув і представився:
— Еухенео Васкес, старший офіцер берегової охорони. Мої почтіння, сеньйорита, — сказав він і учтиво поклонився Хелен.
— Дуже приємно познайомитися, Хелен Зіверс. Це Ніколас Суворов, Віктор Райнер, Ніколло Б’янотті та наш провідник Педро. Щось ще?
— Будь ласка, ваші документи. Дякую. Мета вашого візиту до цих місць.
— Ми археологи. Цікавимося історією інків. Оглянули місця, описані в одній давній рукописі. Це була пробна поїздка, так би мовити, розвідка боєм для підготовки більш ґрунтовної експедиції, — чітко, по-військовому «доповідав» Віктор.
— Не я буду, якщо ви не служили, — усміхаючись промовив Васкес.
— Для чоловіка це не є аномалією.
— Так-так, звісно. Вибачте, вам доведеться трохи почекати. Я мушу зв’язатися з префектурою округу. Ще раз вибачте, — сказав Васкес і відійшов на деяку відстань від нас.
— А могли б уже проплисти кілометрів чотири. Що за формальності у «своїх хлопців»? — провокативно промовив Ніколло.
— Сподіваюся, це ненадовго, — сказав я і глянув на Васкеса. Він говорив по мобільному телефону, постійно чомусь киваючи, мабуть, погоджуючись із співрозмовником. Нарешті він закінчив розмову і підійшов до нас.
— Повірте, мені дуже ніяково, але вам доведеться проїхати до префектури. Це недалеко. Вам, сеньйор Райнер, і вам, сеньйор Суворов. Ваші супутники залишаться тут під захистом моїх солдатів.
— Ви маєте на увазі під охороною? — спитав я.
— Та що ви! Під захистом. З їхніх голів не впаде жодного волоска. Слово кабальєро!
— Ви давали слово кабальєро, що нас надовго не затримаєте…
— Повірте, це не моя вина. Керівництво вимагає, — покраснів, промовив Васкес.
— Добре. Сподіваюся, це ненадовго, — сказав Віктор. — Поїхали у вашу префектуру. Хелен, не хвилюйся. Ми з Суворовим тебе в образу не дамо. Чекай нас.
Ми сіли в джип і поїхали по просіці, прорубаній у джунглях. Їхали близько півгодини, майже мовчки, окрім «чергових фраз». Нарешті виїхали на асфальтовану дорогу і за десять хвилин в’їхали в населений пункт, який тут можна було вважати містом. Підійшовши до двоповерхового будинку, зупинилися.
Невдовзі з будинку вийшов чоловік у цивільному, сів у машину поруч із Васкесом, і ми знову рушили по дорозі, звернувши у другий квартал, проїхали близько трьохсот метрів і зупинилися перед будівлею, збудованою в колоніальному стилі. Будівля була помпезно «розкішною» за місцевими мірками.
При вході фасад прикрашала колонада, увінчана портиком з ангелами та грецькими божествами. Виглядало це надзвичайно нелепо, але місцеві жителі відчували благоговійний захват, як мені здалося.
Чоловік, вийшовши, запропонував нам вийти. Запропонувавши йти за ним, пішов рівним кроком до входу. Ми пішли слідом. Пройшовши через вестибюль, ми ввійшли у простору залу, заставлену скульптурами, старовинними китайськими вазами; на стелажах стояли рідкісні старовинні книги, серед яких було видно старо-російські фоліанти. Нас залишили у залі, вийшовши в бічні двері.
Несподівана зустріч (продовження)
— Цікавий інтер’єрчик, — зауважив я. — Подивись на зводи Іпатіївських літописів, які вважалися назавжди втраченими. А вони ось стоять спокійно. Мені цікаво, звідки вони тут?
— Привіз зі мною, за компанію, — промовив чистою російською чоловік, який увійшов у зал через двері, у яких щойно зник наш провідник. Він виглядав імпозантно: високий, зі світло-русявим волоссям і світло-блакитними очима, які в народі називають «просквашними». Білий костюм «тройка» сидів бездоганно, під лляною тканиною проглядалася атлетична фігура.
На ногах були світло-коричневі туфлі з крокодилової шкіри. Такий собі Джеймс Бонд «слов’янського розливу».
— Радий бачити вас у нашій глушині, панове. Вибачте, що довелося перервати ваш шлях, але захотілося зустрітися зі знаменитим лінгвістом Миколою Суворовим, який поставив увесь папський двір догори дригом. І, звісно, хотілося зустрітися з однокурсником по Гарварду, Віктором Райнером. Вікторе, дай обійму тебе, друже. Скільки років, скільки зим! А цікаво, скільки вже? Лет тридцять?
— Тридцять один. Ну, привіт, Петре. Яким вітром тебе сюди занесло? — спитав Віктор.
— Та вже, занесло. Після Гарварду я працював у Англії, в посольстві, пресс-аташе. Гарна, перспективна робота. Очікувалося, що після Англії мене відправлять послом у Францію. Париж! Мекка світової культури! І я — посол. Едем відпочиває. І тут цей чорт, Горбачов, виліз із «табакерки». Перебудова, гласність, прискорення. І все полетіло до біса. Мене відкликали і відправили в Колумбію, заступником посла. Я, звичайно, і тут непогано «осів». Завів друзів, звісно, не з наркокартелів. Я завжди брезгував «людожерами». Купив цю «хибарку». Потім повернувся до столиці, сподівався на нове призначення. Все-таки батько — другий секретар Моссовета. Та де там… Батько, дізнавшись про зв’язки тут, поговорив із кимось і мене призначили казначеєм партійної каси. Шкода, що «золото партії» лежить у колумбійських банках частинами, а відсотки обертають хрещені батьки колумбійських наркокартелів. Те, від чого я ухилявся все життя, все одно «затягнуло», як «небезпечне болото». Тепер сиджу в цій дірі, безвихідно. Парійна мафія скрізь добереться. Думаю, ви в курсі? Радий будь-якому «нашому», тому й потривожив вас, коли дізнався, хто причалив до «нашого берега». Вибачте великодушно, заговорився. Нікому більше. Хіба що з Васкесом.
— Я так і зрозумів. Не дарма Ніколло казав, що з Васкеса кабальєро, як з нього тибетський монах. Італійця не обдуриш, — сказав я. — Дозволь, я переговорю з нареченою, бо вона, гадаю, хвилюється.
— Так-так, будь ласка.
Я відійшов до вікна, подзвонив Хелен і пообіцяв скоро повернутися. Віктор із Петром про щось говорили, я міг лише здогадуватися. Декілька разів вони сміялися, згадуючи давні дні.
— А ви, пане Суворов, поговорили з нареченою? Васкес казав, що вона неймовірної краси. Я так розумію, вона — латишка, судячи з прізвища. Прибалтійки бувають дуже гарні. Пам’ятаю, у молодості я був закоханий у Еве Ківі. Оце була красуня!
— Слухай, Петре. А твій батько ще живий?
— Так, і займає високий пост серед оточення Зюганова. Чекають, коли Путіну набридне грати фюрера. Тоді вони візьмуть владу. Сімнадцятий «не за горами». Скоро й у мене життя може змінитися. Надоїло мені тут, хоча я «велика шишка», мені б хотілося бути «шишкою» десь у цивілізованій країні. А ви можете продовжувати шлях. Вибачте за затримку. Сподіваюся, ви не ображені.
— Та яка може бути образа. А ти не чекай сімнадцятого. Проси в батька ротації. Після Путіна «більшовики» можуть і не прийти до влади. Тому їдь звідси. Тут навіть повітря і вода просочені «коксом». І Васкеса прихопи з собою. Непоганий, здається, хлопець.
— Та який він Васкес? Його прізвище — Васьковський. Він з України. Відмінний хлопець. До речі, закінчив Сорбонну, медик за фахом. Ти правий, Вікторе. Треба їхати. Я напишу вам «путівку», щоб вас більше не турбували перевірками. Маю змогу й повноваження захистити своїх людей від будь-яких команданте.
Виписавши нам путівку, попрощавшись, при цьому подарував мені «звод Іпатіївських літописів» XVII століття, а Віктору — по старій дружбі іспанський стилет з ручкою роботи Бенвенутто Челліні у вигляді каючоїся грішниці, що символізує Марію Магдалину. Петро знав, що Віктор продовжує збирати колекцію холодної зброї, яку почав його славний пращур адмірал Олександр Васильович Колчак.
Віктор був несказанно радий, але найбільше радий був Петро, який відчував докори сумління за те, що перервав нашу подорож. Ми запевнили його, що не маємо до нього жодних претензій. Нарешті нам вдалося його переконати, і він розпорядився подати нам транспорт.
— Шкода, що я не додумався запросити мадемуазель Зіверс і містера Б’янотті до себе в гості. Ви б побули в мене трохи часу. Відпочили б. Могли б пополювати на місцевих оленів. Вони ні чим не поступаються королівським, які мешкають в Англії. Ну, да ладно. Може, зустрінемося десь у Старому чи Новому Світі. Бог ведає. Я тут став відвертим фаталістом. Прости, Господи.
— Петре, напишіть нам на e-mail, ось я записав свою адресу. Там і домовимося, якщо захочете зустрітися.
— Дякую. Я щось не згадав, що з великим інтересом прочитав статтю в журналі про вашу знахідку. Цікаво й круто, як кажуть молоді. Бажаю вам удачі. До побачення. Сподіваюся, ще зустрінемось.
Наша машина рушила, а він стояв на сходах своєї садиби. Загублений у житті й часі охоронець «золотовалютного запасу» нині мертвої партії, яка все ще виношує реваншистські плани. Сучасні комуністи ніколи не зможуть створити того монстра, якого боявся весь світ. Вони вже пропиталися «доларовим духом», який не дозволить зруйнувати країну, що його створила. Тому й повернулися «путіни» й «мєдвєдєви» назад у соціалістичне минуле, не усвідомлюючи, що в минуле повернення немає. Так і стоятиме Росія, подібно Колосу Родоському: однією ногою на капіталістичному березі, а другою — на соціалістичному. І порядку в країні, як не було, так і не буде. Тому і назва їй більше підходить не Росія, а «Велика Татарія». А Росією вже можна назвати Україну — незламну й непокірну.
Прибувши на місце, ми вирішили одразу вирушати в дорогу. Прощаючись із Васкесом, я, усміхаючись, сказав:
— Не вважайте себе винним у нашій затримці. Вона виявилася досить приємною й захопливою. Так що не переймайтеся, пане Васьковський. Бажаю вам скорішого повернення на батьківщину. Вона зараз починає відроджуватися.
Васьковський витріщив на мене очі й весь почервонів, як маковий цвіт.
— Дякую за добре побажання. Ви не уявляєте, як я скучив за своєю Хмельниччиною. Вже п’ятнадцять років тут сиджу. Надокучило все, — заговорив він українською, відчувалося, що йому приємно згадати рідну мову.
Ми сіли в човен, і Ніколло, почувши нашу розмову, прорік:
— До побачення, шановний добродію Васьковський! Веселих свят! — і ми відчалили від берега, на якому стояв син гордого й незламного народу.
Течія річки, як і належить, набирала швидкість, і через два дні ми опинилися в місці, призначеному для зустрічі. Ребята вже чекали нас із автомобілями. Вони коротко поцікавилися причиною нашого запізнення, а отримавши відповідь, не стали далі розвивати тему.Сівши в авто, ми вирушили до Кіто і буквально за добу вже під’їжджали до аеропорту столиці Еквадору. Віктор через свої зв’язки організував відправку багажу диппоштою через американське посольство. Тож тепер ми були вільні від проблем із багажем.
Прощай, Колумбіє!
В аеропорту Марискаль Сукре ми сіли в літак і полетіли до Сполучених Штатів.
І ось ми вдома. Літак м’яко приземлився в аеропорту Даллес. Приємно було опинитися в місті, де пройшла більша частина життя, за винятком, звісно, часу експедицій.
Ми з Хелен і Ніколло поїхали до мене на квартиру, тривожно, звісно, чи не розгромлена вона чи згоріла. Але все виявилося навпаки. Моя домробітниця Еліза зробила все для того, щоб ми повернулися в комфортне житло. Я просто обожнюю затишок. Це в мене від бабусі.
Прийнявши душ і влаштувавшись у м’яких кріслах, ми випили, по-російськи, за успіх «операції». Вскоре під’їхали Віктор із Женею, і бенкет тривав, як належить, в інтелігентних рамках. Незважаючи на «російськість», ми все-таки були народжені в цивілізованих країнах, тож жодних російських надмірностей.
Звісно, читач, я так припускаю, російськомовні поставлять мені в провину «порушення національної гордості». Мовляв, я принижую «честь нашої нації», не поважаю звичаї «історичної Батьківщини». Але чи можна принизити гідні звичаї? Якщо вони гідні поваги, ніхто не зможе їх принизити. І якщо перед вами гідна людина, наприклад афроамериканець чи китаєць, як її принизити? Він знає, що варте поваги, а що — ні. Можна плювати отруйною слиною, обзивати його «мавпою» або «косооким звіром» — він не зверне уваги на таку риторику чи поведінку. Він прекрасно усвідомлює, що саме той, хто так висловлює свої почуття та думки, і є «мавпою» та «мерзотним звіром».
Тож, шановні «росіяни» (які часто такими не є), не варто ображатися на правду. Не вмієте жити серед людей — йдіть у ліс, якщо тварини вас приймуть. Не вмієте пити — пийте воду, краще мінеральну. А приймати за звичай і традицію спроможність напиватися до «поросячого визгу», намагаючись виправдати свою «поросячість», я думаю, не варто.
Це стосується представників усіх націй і рас, але все-таки в більшій мірі наших «співвітчизників». Де ще можна побачити стометрові черги до винного магазину, хто голосніше всіх лають Горбачова за спробу ввести сухий закон? Так навіть комуністи не проклинали його за розвал Союзу.
Тому ми посиділи, поговорили, випивши при цьому півпляшки «Red Label». Можливо, наші «співвітчизники» скажуть: «Боже, які слабкі!» Нехай. Нам зараз були потрібні «чисті» (і для цього ми прийняли душ) та «свіжі» (а після подорожі вони такими і були) голови.
— Отже. Документи завтра літаком прибудуть у Вашингтон. Я домовився з Лэнглі, маю там давні зв’язки, помістити документи у спеціальне сховище, куди вам будуть виписані пропуски, — почав розмову про справу Женя (точніше Джин Ґрін, другий). — Ви поки що не вирішили, куди вони будуть поміщені для постійного зберігання?
— У кого які думки? — спитав я у присутніх. — Ніколло? Твоє слово.
— Ну, Італія однозначно відпадає. Це приблизно те ж саме, що викинути рукописи у піч. Я — за Вашингтон. А в Музеї чи в ЦРУ — мені все одно.
— Добре. Хелен? Як ти думаєш, куди надійніше?
— Я не дуже довіряю розвідці. Це «вітряна» союзниця. Завтра уряду США буде «невигідно намилювати мотузку Ватикану», і з рукописами, та й з нами може статися будь-яка несподіванка. Я вважаю, що у нас може бути лише один надійний партнер, який нікого не боїться.
— Так, Лэнглі — ненадійний партнер, — почав міркувати Віктор. — ФБР теж. Комісія ООН з культури — там теж засилля католиків. Православним теж правда про Христа не потрібна. Вона «підриває основи віри». Мусульмани — занадто ортодоксальні. Все, крім Карана, — макулатура. Юдеї? Їм теж правда без потреби. Буддисти та індуїсти? Вони взагалі абстрактно ставляться до Віри. Комуністи — безбожники, хоча зараз і стали «віруючими». Але Бог у них лохматий і з окладною бородою або «зелений» у вигляді купюри з Франкліном на аверсі. Так що «і куди тепер селянину податися», як казав один персонаж у радянському фільмі.
— Чим більше тебе пізнаю, тим більше дивуюся. Ти і радянські фільми дивився? — здивувався я.
— Довелося в таборі підготовки в Літл-Раші. Є таке цікаве місце, — усміхнувся Віктор.
— Я знаю, куди помістити документи на зберігання. Є така організація, яка нікого не боїться. Та й біблійні тексти для них як жива вода. Мені потрібно проконсультуватися з деким. Якщо отримаємо «добро», то текстам нічого не загрожуватиме.
— Добре. Консультуйся. А ми займемося оригіналами. Потрібно все систематизувати, скопіювати та оцифрувати. Займемося цим, коли прибудуть документи і ми отримаємо пропуски. Сподіваюся, «шпигуни» не «сунуть ніс» у наш вантаж? — спитав я Женю.
— Матеріали отримає і розмістить на зберігання людина дуже надійна. Коротше, мій вірний і перевірений друг, — запевнив нас Євген.
Вибух «повільної бомби»
Протягом трьох тижнів ми, отримавши паспорти в «особливе сховище», без жодних труднощів провели «архівацію» документів: систематизували, скопіювали та оцифрували їх. Ми склали дайджест і передали його Хелен, яка опублікувала його у своєму журналі, супроводивши чудовими чіткими фотографіями з оригіналів. Була надана специфікація всіх рукописів, деякі з яких налічували понад дві з половиною тисячі років від дня написання. Рукописи, подаровані Віхролеву дружиною управителя Іедохії, були просто унікальними, як і інші рукописи, знайдені на колумбійському плато. Збереглися вони відносно добре, що пояснювалося тим, що в тих місцях ґрунт переважно складався з вулканічного попелу, який поглинає воду, мов губка. Звідси й бідна рослинність навколо гори з печерою.
Реакція світової громадськості на статтю та відкриття була приголомшливою. Статтю перепечатали багато провідних світових видань, таких як New York Times, Newsweek, London Times, Paris Match, Spiegel та багато інших. Видання виходили з досить «гучними» заголовками:
• «ВІДКРИТО ТАЄМНИЦЮ ПЕРШИХ ХРИСТИЯН»
• «ЩО ХОВАЄТЬСЯ ЗА КОНКІСТОЮ?»
• «ІНКИ ПОКЛОНЯЛИСЯ ЮДЕЙСЬКОМУ БОГУ»
• «ТАЄМНИЙ СЛОВ’ЯНСЬКИЙ АПОСТОЛ ХРИСТА»
• «ХРИСТОФОР КОЛУМБ ЗАПІЗНИВСЯ З ВІДКРИТТЯМ АМЕРИКИ НА 15 СТОЛІТЬ»
• «АМЕРИКУ ВІДКРИЛИ РОСІЯНИН І ЄВРЕЙ»
ВАТИКАН УТРАННЯЄ КОМЕНТАРІ ЩОДО «ЄВАНГЕЛІЯ ВІД ВІХРОЛЄВА»
Ми навіть не очікували такої реакції світової преси. Для нашої безпеки керівництво Євгена виділило нам цілодобову охорону. Днів через десять нам із Хелен та Ніколло надійшли запрошення відвідати Білий дім. Нас прийняв держсекретар, подякувавши за внесок у справу торжества Істини.
Ще через тиждень нас запросили до Бруклінського відділення Товариства Сторожової Башти, де ми мали предметну розмову з керівником відділення. Виявилося, що наші знахідки підтвердили основи доктрини Товариства і пояснили всьому світу, що підвалини світової офіційної релігії фундаментально помилкові. Рукописи підтвердили поклоніння ранніх християн єдиному Богу — Творцю — і нікому іншому. Те, що завжди стверджували Свідки Єгови. Ми повернулися додому натхненні та трохи збентежені. Так, це зрозуміло — не щодня руйнуєш основи «будівлі», якій дві тисячі років або трохи менше.
Редактори провідних телеканалів країни, а також багатьох зарубіжних, призначали нам інтерв’ю. Я дав інтерв’ю для «Комсомольської правди» про нашого спільного предка Віхролєва. Звичайно, в результаті вони все перекрутили і випустили статтю з абсурдним заголовком:
«Америку відкрив росіянин. Чи варто вимагати Південну Америку у власність Росії?»
«Вони б зі своєю територією розібралися», — подумав я.
І ось настала реакція офіційного Ватикану. Прес-секретар назвав рукописи черговою підробкою, вигаданою Свідками Єгови. Він вимагав офіційної експертизи документів компетентними інстанціями, не уточнивши, хто саме ці «компетентні інстанції».
Нам було байдуже, бо ми знали, що документи більш ніж справжні. Вони одухотворені Єдиним Істинним Богом. Ніколло зібрався додому, сказавши, що сумує за своїми дітьми та дружиною. Я взяв із нього слово, що він буде обережним і не «хвалитиметься» участю в нашій події. Він пообіцяв бути як ніколи благоразумним. Я відвіз його в аеропорт, і він полетів у свою сонячну Італію.
Коли експертиза, проведена Експертним відділом сенату, була завершена і її результати оприлюднені, Ватикан поринув у «затяжне мовчання». Знову почалася «гарячка» в пресі: повідомлялося, що в католицькій та православній церквах почався «відтік» вірян. У багатьох християнських країнах почалися переслідування Свідків місцевою владою.
І от у березні настав «апофеоз» нашої подорожі. Мене, Хелен, Ніколло та Віктора оголосили кандидатами на Нобелівську премію «За досягнення в галузі літератури». Новину нам повідомив Віктор, коли ми з Хелен сиділи у мене вдома за кавою з круасанами.
Я забув повідомити, що ми з Хелен відсвяткували в колі найкращих друзів на переддень Різдва наше весілля. Лена була просто чудова у весільній сукні. Ніколло прилетів із дружиною, залишивши своїх дітей на піклування матері. Весілля було домашнє і «душевне». Віктор подарував нам новітній японський програвач для платівок. Ніколло подарував Хелен сережки роботи стародавнього італійського майстра, ім’я якого загубилося у віках. Мені — класний туристичний рюкзак від кутюр’є, що спеціалізується на спортивній тематиці, побажавши ще не однієї подорожі за межі сучасної історії. Женя купив Хелен казковий букет пурпурових троянд, а мені — чудове перо з золотим пишучим стрижнем і побажанням написати захоплюючу книгу про свої подорожі.
В гостях у «Нобеля»
Так пройшла весна, потім літо. І ось, наприкінці вересня, нам оголосили, що ми повинні поїхати до Швеції для отримання премії за досягнення в галузі літератури. Ми з Хелен та Віктором вирушили до Стокгольма. Премію вручав сам король Швеції. Хелен, коли їй вручали нагороду, виглядала сором’язливою дівчинкою, щоки якої палають від хвилювання, як два рубіни. У своєму слові розпорядник сказав, що наша знахідка є справжнім скарбом, бо подібних рукописів більше не існує, якщо, звісно, ми не знайдемо ще якийсь скарб. У залі почувся сміх. Хелен, отримавши сертифікат, чотири медалі та стільки ж дипломів, подякувала монарху і підійшла, пригорнувшись до мого плеча. Я сам був дуже зворушений. Лише Ніколло з Віктором виглядали невразливими, хоча по тремтячих віях Ніколло було видно, що він теж хвилюється.
Після церемонії відбувся банкет у Блакитній залі міської ратуші. Запрошено 1300 осіб. Дрес-код — смокінги та вечірні сукні. Меню розробляли кухарі «Погребка ратуші» та кулінари, які коли-небудь отримували звання «Кухар року». У вересні три варіанти меню дегустуються членами Нобелівського комітету, які вирішують, що подаватиметься «до столу Нобеля». До вечора 10 грудня, крім вузького кола посвячених, ніхто не знає десерту — морозива.
Сервіз та скатертини для банкету спеціально розроблені: на кожній скатертині та серветці — портрет Нобеля. Посуд ручної роботи: по краю тарілки проходить смуга з трьох кольорів шведського імперського прапора — синього, зеленого та золотого. В таких же кольорах оздоблена ніжка кришталевого келиха. Сервіз для банкетів коштував 1,6 млн доларів на 90-річчя Нобелівських премій у 1991 році. Він містить 6750 бокалів, 9450 ножів та вилок, 9550 тарілок і одну чайну чашку — для принцеси Ліліани (1915-2013), яка не пила каву. Чашка зберігається у спеціальній дерев’яній коробці з монограмою принцеси; блюдце було вкрадено.
Столи розставляють із математичною точністю, зал прикрашають 23 000 квітів із Сан-Ремо. Усі рухи офіціантів хронометруються до секунди. Наприклад, внесення морозива займає рівно три хвилини, подача інших страв — дві хвилини.
Рівно о 19:00 10 грудня почесні гості, очолювані королем і королевою, спускаються в Блакитну залу. Король веде під руку нобелівську лауреатку, а якщо такої немає — дружину лауреата з фізики. Першим виголошується тост за Його Величність, другим — пам’яті Альфреда Нобеля. Після цього розкривається таємниця меню.
Під час вечері звучить музика — запрошені дуже відомі музиканти, серед яких Ростропович і Магнус Ліндгрен (2003 р.). Банкет завершився подачею морозива з шоколадною монограмою «N». О 22:15 король дає сигнал до початку танців у Золотій залі. О 1:30 гості розходяться.
Абсолютно всі страви з меню, починаючи з 1901 року, можна замовити в ресторані ратуші Стокгольма. Вартість — трохи менше 200 доларів США. Щороку їх замовляють 20 тис. відвідувачів; найбільшим попитом користується меню останнього Нобелівського банкету. Після банкета відбувся концерт.
Нобелівський концерт — одна з трьох складових Нобелівського тижня нарівні з врученням премій і нобелівським обідом. Він вважається головною музичною подією року у Скандинавії. У ньому беруть участь провідні класичні музиканти сучасності. Фактично, нобелівських концертів два: один проводиться 8 грудня у Стокгольмі, другий — в Осло під час вручення Нобелівської премії миру.
Ми були дуже раді, що торкнулися цієї події. Вражень було безліч. Після концерту ми поїхали в готель, бо валилися з ніг. Наступного ранку, прогулявшись по Стокгольму, вирушили до аеропорту Арланда, зареєструвалися і полетіли до США.
Дома нас чекали друзі, містер Маккінлі з дружиною і Женя, які сердечно нас привітали. Ми були приємно здивовані їхніми словами.
Після від’їзду подружжя Маккінлі Женя повідомив, що вирішив питання зберігання рукописів.
— Ви вже знайомі з людьми, які погодилися взяти рукописи під охорону. Я говорив з містером Доном Адамсом, з яким ви теж розмовляли.
— Це той джентльмен зі Свідків? Пам’ятаю. Справив приємне враження, — сказав я.
— Мені здається, кращого місця зберігання, ніж Товариство Сторожової Башти, просто не існує. Вони, як «серце Христа», зберігатимуть рукописи. Хоча вони й проти фетишів.
— Так, мабуть ти правий, жоден банк не може з ними зрівнятися. Друзі, що думаєте? Можемо передати рукописи «бруклінським братам»?
— Без сумніву, — промовив Віктор. — Вони завжди викликали у мене повагу за позицію, відмінну від загальноприйнятої. Для цього потрібна велика сміливість. До того ж вони справжні пацифісти: під страхом смерті ніколи не брали в руки зброю і не вбивали своїх братів — людей. Скоріше приймали смерть, ніж відступали від Христових заветів.
— Я теж не проти, — сказала Хелен.
— Ну, не папістам же їх віддавати, — заключив Ніколло.
Наступного ранку Віктор, Женя і я поїхали до Брукліна, щоб вирішити питання транспортування матеріалів. Вирішивши всі нюанси, ми разом з представником Товариства і адвокатом поїхали у сховище, забрали «вантаж» і доставили його у сховище рукописів Товариства Сторожової Башти. Там передали рукописи за описом у присутності адвоката, оформили акт передачі і, підписавши всі необхідні документи, склали комюніке для громадськості та поїхали додому. Дома нас чекав чудовий обід, приготований моєю коханою. Пахло, немов у раю.
— Дякую, Еллі. Все було просто чарівно смачне. Це ти в країні Оз так навчилася готувати, наша білява фея, — жартував Ніколло.
— Мама мене навчила. Я, на жаль, лінива. Не часто готую. Але зараз постараюся балувати Колю смакотою. Любиш смакоту, коханий?
— Дуже. Мама моя смачно готувала. Я виріс на українській кухні, а вона найкраща у світі. Латвійська теж, — згадав я.
— Ладно-ладно. Я не ображаюся. Сам люблю українську, — засміялася Хелен.
— Ну, і добре. Мир, дружба, шоколадки! — підсумував Віктор. — Друзі, запрошую вас на прогулянку по Потомаці. У мого друга чудова яхта.
— Ура! — прогримів Ніколло. — Люблю водні прогулянки. Свіже повітря благотворно впливає на здоров’я.
169-й меридіан східної довготи (замість епілогу)
Ось і кінець мого оповідання про нашу знахідку. Все якось так склалося.
Ми отримали і поділили між учасниками пригоди гроші, отримані у Стокгольмі. Ніколло поїхав у рідну Італію до свого численного потомства. Віктор на отримані гроші організував експедицію слідами свого славного предка адмірала Колчака в Полярних водах Північного Льодовитого океану. Женя Грін створив нову кримінальну агенцію — гени є гени.
У музеї залишився керівником містер Маккінлі, разом із паном Катревичем. Ми з Хелен, передавши «бразди правління» в журналі вірній соратниці та університетській подрузі Хелен Джесіці, зібрали речі і оселилися на постійне місце проживання у Хеппі-Ленд. Я купив ту віллу, де ми жили з Хелен, на Ероманго, у Віктора, бо він майже там не мешкав, віддаючи перевагу віллі на Тасманії, ближче до Австралії.
Вирішивши всі справи в США, ми оселилися на острові. Зареєструвалися у муніципалітеті Тафеа як постійні жителі і заселилися у бунгало на західній стороні острова. Потроху «обростаючи ракушками», ми завели приємні знайомства з місцевими інтелектуалами з Порт-Нарвіна та Діллонс-Бея. Іноді у нас збиралося багато гостей: науковці, офісні працівники, дослідники океанських глибин, інженери порту та місіонери. Ми спілкувалися, дізнавалися історію та побут місцевих, разом занурювалися з дайверами в морські глибини та ділилися знаннями.
Нас багато хто ще до знайомства знав за публікаціями в пресі. Багато хто цікавився нашими дослідженнями знайдених рукописів. Хтось підтримував, що ми передали рукописи на зберігання Свідкам Єгови, хтось ні. Ми вислуховували всі думки з тактом і залишалися при своєму. Кращого місця для збереження артефактів просто не існувало. Амінь.
Через шість місяців ми повністю обжилися на острові. Незабаром нас відвідали двоє приємних людей — хлопець і дівчина, Свідки Єгови. Вони вже чули про нашу історію і тому вирішили приїхати до нас із пропозицією вивчати Біблію. Ми з Хелен, звісно, були знайомі з текстом Священного Писання, але, в принципі, не настільки глибоко, щоб можна було сказати: «Я докладно знайомий із цим Божо-духовним текстом». Тому ми погодилися, і ця подружня пара місіонерів із Нідерландів стала нашими частими гостями. Ми самі не помітили, як подружилися з цими приємними й доброзичливими людьми.
Вероніка та Патрік поступово привчали нас до вивчення Священного Писання, і ми з інтересом пізнавали всі тонкощі та нюанси цієї чудової книги. Тепер до мене доходило, чому Віхролєв та Івіца стали адептами проповідника з Назарета. Адже він настільки просто й переконливо пояснював істини, які ми часом не могли зрозуміти. А здавалося б, що тут складного? Живи за Божими заповідями — і будеш щасливий і здоровий. І прийшов Ісус у цей світ, щоб примирити людей із Отцем, який любить усіх Своїх «дітей» однаково та щиро, і тому Він віддав на поругання Свого єдинородного Сина людям, які забули, що це Син Божий. І через свою розбещеність не змогли в Ньому впізнати довгоочікуваного Месію. Цей Син Божий, розп’ятий на «дереві» й терплячий адські муки, не проклинав невірних «своїх рабів», а просив Отця пробачити їх, «бо не відають, що чинять». Але все віддається за заслугами. Ізраїль, обраний Богом, щоб стати нацією священників і проповідувати Істину язичникам по всій Землі до останнього краю, став нацією гордеців і лицемірів. Тому Істинний Бог почав збирати для Себе Новий Ізраїль із усіх племен і народів. І тому Ісус сказав своїм учням: «Ідіть і навчайте всіх людей у всіх народах, хрестячи їх в Ім’я Отця, Сина і Святого Духа». І саме до нас прийшли наші теперішні друзі — Патрік і Вероніка.
Ми продовжували жити й навчатися на цьому райському острові. Незабаром у нас народилися близнюки — хлопчик і дівчинка, Павлик і Наташа. Два білокурих ангелятка з блакитними та карими очима, як у мами-латишки та тата-українця з російською приміссю. Сподіваюся, вони будуть щасливі на цьому острові, як були щасливі Адам і Єва в Едемі до свого бунту проти люблячого їх Отця.
Тихо накочують хвилі на берег райського острова Ероманго, і спокійно сплять, тихо сопучи маленькими носиками і тремтячи пухнастими віями, два маленьких «ангелятка» — Павлик і Наташа. І не знають ці двоє маленьких людей, що їхній сон охороняє найлюблячий у всьому Всесвіті Отець, Єдиний Істинний Бог, ім’я якому Єгова.
Павло Суровий Тринадцятий апостол укр
© Copyright: Павел Суровой, 2025
Свидетельство о публикации №225082201856
Свидетельство о публикации №225082201856
Рецензии