I ТИ...

      

Дністер, далекі береги, щасливе місто,            
де сонце гріло нас і ніч - не для самоти,               
світився кожен лист там променистий
…і ти.

Мене там бавили ластівок мрій польоти,
рибалив, від задухи рятувався, де мости,
нам до лиця схилялись верби дотик
…і ти.

Дзвеніли комарі й гітарні струни,
і хмелем пахли м'яті квіти і світи...
Я там навіки залишився юним
…і ти.

     У 1957 році місто було розбуджено гуркотом і ревом танків. Ні, у місті нічого не сталося і це були не навчання. Гуркотом ознаменували відкриття "Podul Prietenie" - моста "Дружби" Торжество відкриття не було грандіозним, було затьмарене смертю головного конструктора цього моста. Серце не витримало навантаження, і він вмер від інфаркту.   Одного разу в одному з виступів Тарапунька запитав Штепселя - "Слухай, Штепсель, яка сама широка річка в Союзі?" - " "Как ты не знаешь, Тарапунька?!  Волга!"?!  - "Яка Волга?! Дністер! Там сім років будують міст, и ніяк не можуть збудувати" Так наш міст став надбанням гуморески Тарапуньки і Штепселя.
     Дерев'яний міст, в якому зяяли отвори, крізь які проглядався Дністер, я добре пам'ятаю. Коли переходити таким мостом стало небезпечно, пустили на металевих канатах паром. Хвилин за 15 можна було дістатися з одного берега на інший. Через деякий час стали зводити постійний міст. Це був перший в СРСР залізобетонний міст. Рух по ньому відкрили 7 листопада 1957 року. І назвали його «Міст дружби». Цікаво було спостерігати, як його випробовували на міцність. По мосту повільно рухалися танки, а Головний інженер мостобудівного загону висів в колисці під мостом і заміряв прогин моста під навантаженням.
     У пам'яті також спливає ажурна арка на горі при в'їзді в місто, побудована на честь 300-річчя возз'єднання України з Росією.
     Навесні Дністер виходив з берегів, частина вулиць - в воді, і можна було пересуватися човнами. 5 березня 1953 помер І. В. Сталін. Плакали всі, природа теж як би плакала, розносячи по вулицях воду Дністра. Пам'ятаю, як в клас увійшла Клара Львівна Смочелюк і сказала: «Діти, встаньте! Помер дідусь Сталін» Вона заплакала, і ми плакали разом з нею. Всесоюзна біда посилилася повінню і відсутністю продовольства. Але ми не голодували, військові амфібії розвозили хліб і смачну краківську ковбасу. Напевно, зараз таку ковбасу не знайти.
       Ще в моїй дитячій і юнацькій пам'яті закарбувалася вулиця Стависька з її численними винними погребками. Гранований стакан молодого вина коштував копійки. Почавши дегустацію в одному кінці вулиці, дістатися до іншого кінця було вже складно. І головне, - продавалось вино, але дійсно приносило людям радість без звикання і всяких натяків на розвиток алкоголізму.
     «Вул. Стависька» не відповідає нинішньому статусу вулиці, - тут не побачиш ставків, як в минулі століття. Тепер на цій вулиці море. Море ларьків, магазинів, кафе, ресторанів, забігайлівок різних. Люди п'ють, гуляють, танцюють. А пройдеш по паралельній бувшій вулиці Мельника, то побачиш іншу картину. На одній з колись найжвавіших вулиць міста, де колись проходили паради, тепер стоять, немов пам'ятники історії.  Ідеш, немов по кладовищу нашої історії. І закінчується вулиця великим некрополем на Красній Площі.
     Посеред площі ринку стояв дерев'яний стовп, на якому висів гучномовець - величезний металевий «колокол», який транслював радіопередачі місцевого радіовузла з перервою з 13 до16 годин. Скориставшись одною з перерв,  хтось підключив вихід саморобної радіоли в радіомережу і став «крутити» платівку з єврейськими піснями. Люди слухали, раділи і плакали. Начальник місцевого радіовузла довго шукав винуватця цієї події.
     4 жовтня 1957 року. Ми, група старшокласників, сиділи на колишній Червоній площі і слухали повідомлення ТАРС про запуск першого штучного супутника Землі. Тоді ніхто з нас не розумів, що за подія відбулася і обернеться цей тріумф радянських вчених і інженерів. На жаль, навіть наші шкільні вчителі фізики не змогли нам пояснити, що собою являє супутник і для чого він потрібен.
        А які були щорічні Першотравневі ходи і гуляння на міському стадіоні «Колос». Кому спало на думку дати стадіону таку назву?
      Дюймовочка на демонстрації. Першотравневі демонстрації проходили на місцевому стадіоні. Там були дві трибуни: дерев'яна і кам'яна. На останній стояли керівники міста, передовики підприємств, активісти - комсомольці. З цієї трибуни проголошувалися гасла: «Хай живе 1-ше Травня!», «Великому Сталіну слава!» Та інші патріотичні. Зачитували від активістів комсомолу гасла, заглядаючи в заздалегідь написані тексти,. А по біговій доріжці йшли колони підприємств і шкіл. Самий хвилюючий момент був, коли кожна колона проходила повз кам'яної трибуни. Треба було хором відповісти на проголошувані гасла і продемонструвати щось оригінальне, своє. І в п'ятій школі придумали «Дюймовочку». Найсильніший хлопець повинен був нести жердину, на якій закріплювався майстерно зроблений бутон квітки, пелюстки якої натисканням педалі розкривалися перед трибуною. Усередині бутона сиділа така ж крихітна дівчинка, як і в казці Ганса Християна Андерсена «Дюймовочка». Жердину ніс Льова Табачник, а всередині бутона сиділа відома не тільки в нашій школі гімнастка Ірина Дроздова. Цей майже цирковий номер дуже подобався глядачам і викликав бурю емоцій. Пройшли роки, першотравневі демонстрації перестали проводити на стадіоні, і головною стала трибуна на Красній площі міста біля пам'ятника воїнам, що визволили 19 березня 1944 року місто від німецьких фашистів. Знаю, що пам'ятник стоїть неушкоджений. 
     Традиційно на Першотравневі свята ми ходили пішки (близько 4 км) до Каларашовского Свято-Успенського жіночого монастиря, розташованого в природно-заповідній ділянці «Каларашовка», селища Атаки (Молдавська РСР) і включає в себе крутий правий берег Дністра і Каларашівський яр глибиною в 150 м. Монастир був розташований на виході з ущелини, оточений з 3-х сторін скелями і лісом. На вершині однієї з скель над монастирем можна було побачити печерний скит з встановленим поруч з ним хрестом. Точний час заснування монастиря невідомо. За легендою, в печері поруч з нинішнім монастирем жив монах-схимник, який заснував чернечий скит. Передбачається, що в кінці XVI - початку XVII століття тут була побудована перша дерев'яна церква. Списки ченців велися з 1648 року, але в 1944 році в ході війни вони були знищені.
 
     Могилів-Подільський дав народження багатьом людям, які стали знамениті. Це Яхонт Овшій Овшієвич, що став професором в МГУ. Це і сім'я Бебех, і Марія Пилипівна Черняк (дідусь, бабуся і мати композитора Олександра Морозова). Подільська земля народжувала багато порядних чесних і знаменитих людей. Один з них Дзюба, батько якого працював начальником прикордонного загону нашого моста. У радянські часи за Віктором Дзюбою перед кожним польотом космонавтів посилали спеціально літак в Дніпропетровськ, де він працював, для доставки його на Байконур.
     У Могилеві-Подільському жили і творили багато знаменитих людей. Серед них український драматург Михайло Старицький, який в 1868 році купив маєток в селі Карпівка і пропрацював кілька років в Могилів-Подільському театрі. (Навпроти 6-ї школи) Тут була написана знаменита п'єса "Циганка Аза."
     Тут служив у нас в частині прапорщиком в 1904 році прекрасний російський письменник Олександр Іванович Купрін, який написав свою розповідь "Яма" Ця розповідь була написана в підвалі театру "Люкс", де буле злачне місце. Тепер тут знаходиться ресторан "У Петра".