Бiографiя генiя

             Видатний український поет Харитон Сиротина-Будський народився 1920-го року. Точна дата народження генія невідома, але знайшли його прохолодного осіннього ранку в купі барвистого кленового листя на ґанку лікарні №14 курортного містечка Двоєводськ, відомого своїми мінеральними водами. Того неласкавого, туманного ранку герой цієї непересічної біографії ще не був ні Будським, ні навіть Харитоном, а хіба що сиротиною, тоді ще з маленької літери. Першу частину прізвища майбутній велет світової літератури отримав на другому місяці перебування у пологовому відділенні згаданої вище лікарні, бо потрібно було якось записати немовля у свідоцтві про народження. Ім’я «Харитон» обрав нічний охоронець - дід Гриша, навмання тицьнувши у календар з переліком святих, день вшанування котрих припадав на 11 жовтня – коли хлопчика підкинули в клініку.
      Перші місяці життя Харитончик провів у постійному несамовитому вереску. Медсестри гадали, що підкидьок голодний, та 1984-го року в інтерв’ю Девіду Леттерману в його «Late Show with David Letterman» видатний письменник пояснив, що з першого дня існування на цій планеті душу йому краяла прониклива поезія цього негостинного, але незбагненно прекрасного світу. Через те, що ручки немовлят не пристосовані до ведення записів, а розмовляти новонароджені ще не вміють, Харитон галасував, вимагаючи від медперсоналу записати вигадані талановитою крихіткою вірші. 
       У шість місяців наш герой вчиться розмовляти, у сім – читати, у вісім – писати, у дев’ять – крутити самокрутки, цмулити самогон та вести довгі філософські диспути про буття у сумнівному з моральної точки зору товаристві вищезгаданого нічного охоронця – діда Гриші. У рік Сиротина починає ходити, у три роки вчиться ходити не під себе. У цей час він читає геть усе, що потрапляє йому на очі. У лікарняному архіві це переважно історії хвороб пацієнтів за останні півтори сотні років. Це залишає масний відбиток дитячих пальчиків на самих історіях хвороб, та незгладимий слід на творчості юного поета: трирічний хлопчик пише свою першу збірку віршів «Цей хворий світ», куди входять такі його ранні шедеври, як «Дайте дозу від цирозу», «Крап-крап-крапельниця! Забирай у морг мерця», і звісно, всім відоме: «Швидше, сестро, дай судно;, бо у мене зірве дно!».
         Про обдаровану дитину містом починають увсебіч розповзатися чутки різного штибу. Серед іншого, зокрема, патякають, що Харитон – друге пришестя Христа; антихрист; міжгалактичний космічний засланець; низькорослий шпигун-засранець; та навіть душа Наполеона, що загарбала собі тіло нещасного малюка – за версією кульгавої баби Галі з дев’ятого під’їзду.   
      Аби покласти край пліткам та пересудам, у юного дарування бере інтерв’ю газета «Двоєводський вісник». Під час бесіди із журналістом чотирирічний поет курить цигарки «Ватра», дудлить медичний спирт та вражає співбесідника не по роках розвиненим світобаченням. Закінчується стаття дотепними рядками Харитона: «Я не месія, не дороговка;з, Я – лиш маленький, геніальний віршома;з». Фотографуватися для шпальт видання митець завбачливо відмовляється, знаючи про дефіцит у країні туалетного паперу. Хто ж схоче, аби світлини з його натхненним личком згинали, м’яли та використовували не за призначенням, суючи у місця, в які не доходить сонячне світло.
      Дізнавшись зі статті про сенсаційного малюка, до лікарні з чималим почетом приїздить двоєводський підпільний мільйонер Опанас Будський. До революції він був власником кількох санаторіїв, а також заводу з виробництва зброї. Перша світова війна відкрила неосяжні ринки збуту гвинтівок з нарізними стволами та гаубиць різного калібру, на чому й сколотив левову частку капіталу заповзятливий власник «кривавої мануфактури». Частину статків хвацькому комерсанту вдалося зберегти і при «червоній» владі, навіть при кровожерливих «совєтах» залишаючись найбагатшою людиною регіону. Одна біда катувала серце солідного пана – його прізвищу загрожувало навіки асоціюватися з предметами вбивств одних нащадків диких мавп іншими нащадками диких мавп. Тож багатій всиновлює вундеркінда, аби, чуючи його прізвище, у першу чергу згадували не вбивства, а творчість. Так Харитон Сиротина перетворюється на Харитона Сиротину-Будського. Заможний опікун робить для свого підопічного найкраще, що здатен зробити для свого підопічного заможний опікун – практично відразу помирає, залишивши усі кошти названому сину.
      Отримавши спадок, п’ятирічний письменник пускається берега. Він лягає спати після дев’ятої, їсть на вечерю халву, запиваючи її ситром, та навіть – нечувано! - заводить собі міні-стайню із сотні білогривих поні. Саме тоді виходить друга збірка віршів «Гроші хороші», куди входять такі перлини мистецтва, як «На сніданок буду торт! Мільйонер я, хай би чорт!», «Нянька Танька, нянька Танька, сядь-ка, встань-ка, сядь-ка, встань-ка», а також «Назву я поні Буцефа;лом, бо у мене тих понє;й навалом».
      Безхмарне життя маленького розбишаки порушує страшна трагедія: вночі поні вибираються із загону, й на смерть затоптують конюха. Вранці чоловіка знаходять бездиханним з тисячею дрібних синців від копит маленьких вбивць, так і не вдається достеменно з’ясувати, яке саме копитце нанесло смертельний удар. Допит усіх учасників злочину нічого не дає. Поні під час дізнання поводять себе нахабно – іржуть, намагаються зжерти протоколи розслідування та кілька разів пробують хвицнути прокурора задніми копитами по дупі. З огляду на тяжкий характер злочину та кругову поруку вбивць, мудрий радянський суд відправляє усе стадо до Сибіру у довічне ув’язнення. Дорогою до в’язниці підступним поні вдається підпоїти конвоїра, та втекти із вагона потягу. Про їхню подальшу долю нічого не відомо.
      Сам Харитон Сиротина-Будський від’їздить з міста, спаливши за собою усі мости. Не фігурально, а насправді. В ніч з вівторка на середу поет вщент руйнує усі 9 мостів Двоєводська. Здивовані мешканці намагаються дістатися до роботи вплав. Дехто з них занадто пізно згадує, що не вміє плавати. Того ранку в річці тоне півтори сотні двоєводчан. Більшість тіл виловлюють протягом тижня, хоча деяким потопельникам щастить домандрувати течією до плеса Дніпра, а звідтіль доплисти до Чорного моря.       
      Менше з тим, герой цієї біографії від’їздить із рідного Двоєводська, і подальші чотирнадцять років його життя окутані непроглядним туманом. Переважна більшість дослідників творчості Харитона Сиротини-Будський сходяться у думці, що це ріднить поета з Ісусом Христом, в життєписі якого в Біблії також відсутні відомості стосовно чималого відтинку часу: ось Божий син ще талановитий юнак, аж раптом це вже впевнений у собі месія.
      По крихтам зібрані факти з цих чотирнадцяти років мандрів Харитона свідчать, що він пішки обійшов усю Азію, подарувавши світу епічну поему «Дракони їдять бульйони», де із властивою йому барвистістю зобразив звички та традиції далекого сходу. Зокрема вартий уваги його катрен, що став гімном самопроголошеної 1932-го року республіки Тімбукшу, і одночасно першою статтею конституції:
 
«Коли сідаєш у кущах,
Щоб спорожнитись під зірками,
Пильнуй, мій друг! На власний страх
Не штрикни дупу шпичаками.»
 
      Наступна поема з’являється вже під час блукання Африкою. Серед п’яти тисяч сімсот сорока восьми куплетів витвору поетичного мистецтва «Пісня канібала, що наївся сала» особливої уваги заслуговує цей:
 
«Вождь канібалів пригощав
Мене м’ясцем. Відмовлюсь? Дзуськи!
«Свиня вища;ла?» – я спитав.
Вождь посміхнувся: «По-французьки».   
 
      1939-го року Харитон повертається до Двоєводська струнким, жилавим молодим чоловіком дев’ятнадцяти років. Сиротина-Будський сподівається, що про той неприємний інцидент із мостами встигли забути. Та земляки поета добре пам’ятали той епізод своєї історії, і були вельми вдячні, бо саме та подія змусила зрозуміти, наскільки важливо вміти плавати. Як наслідок – у місті було побудовано вісімдесят басейнів і усі без виключення мешканці у законодавчому порядку зобов’язані були кожного дня мінімум по три години займатися плаванням. Місцеві жителі стали здоровими, міцними, а Двоєводськ було визнано містом-переможцем світу з широкоплечості. Пізніше саме з Двоєводська були родом тридцять чотири чемпіони Олімпійських ігор з плавання.
      Тож блудного сина, що нарешті повернувся на батьківський поріг, урочисто зустріли з оркестром, що грав похоронний марш Шопена. Це не було натяком, просто місцеві музики більше нічого не вміли грати достоту добре, бо виступали лише на похоронах. Крім того нашому герою вручили символічний метровий ключ від міста, вагою більше сорока кілограмів. Відтоді щоранку бідолаха мусив вставати раніше за всіх і тягнути важезний ключ через увесь Двоєводськ, аби відчинити ним уявні двері у місто, щоб у нього могли увійти, а з нього вийти усі бажаючі. Щовечора доводилося повторювати маршрут, зачиняючи уявні двері на ніч. Крім того Харитона призначили відповідальним за провітрювання міста, і він щоразу відчиняв та зачиняв уявну кватирку, якщо комусь дулу, або, навпаки, ставало душно.   
      Саме в той період Сиротина-Будський вподобав для себе розгульне життя. В тогочасній країні він ще не мав можливості ходити по клубах, тому винахідливий парубок ходив по клумбах. Неодноразово спантеличені двоєводчани знаходили зранку Харитона між ущент витоптаними чорнобривцями та айстрами у горі пляшок дешевої радянської горілки «Столічная». Молодого поета приводили до тями, вмивали, й відправляли відчиняти почесним ключем уявні міські двері, аби дружина мера могла вигуляти свого уявного пуделя.
      Головним творчим доробком тих буремних літ стає вірш, котрий тяжіє до кращих зразків футуризму:
 
«Я ду;шу
Напуваю
Днів
Скор-
-бо-
-тою.
Я му;шу!
Бо страждаю
Слів
Блю-
-во-
тою!»
 
      Того ж року наш романтик закохується у прекрасну, порядну дівчину Марічку. Вона відповідає взаємністю. Тоді Сиротина-Будський пориває з нею усілякі відносини, й починає зустрічатися зі скурвленою лярвою, відомою усьому місту як Безвідмовна Катря. Скандали, зради, бійки, приниження та п’яні витребеньки обраниці  роблять свою справу – геній страждає, і пише проникливу інтимну лірику, що перетворюється у збірку віршів «Ода ненависті. Реквієм любові». Ось лише декілька рядків концентрованого мистецтва з цієї збірки:
 
«Так нестерпно пече
Пам’ять поміж стражденних скронь.
Пістолет на плече.
Шепочу: «Готуйсь! Цілься! Вогонь!»
 
Кличу в гості я смерть.
Смерть без носа. Лице рябе.
Лише так підеш геть. 
Убиваю в собі тебе!»
 
      За кілька десятиріч по тому віршомаз філігранно помститься підступній коханці. Коли його запитають яку вулицю Двоєводська назвати на його честь, поет обере саме ту, де мешкатиме Безвідмовна Катря, котру в той час вже називатимуть Катька Cифіліc. За іронією долі зараз на вулиці Харитона Сиротини-Будського знаходяться бібліотека, трактир та районний шкірвендиспансер, а виходить ця вулиця на міське кладовище, що якнайкраще символізує життєвий шлях кожного порядного поета.    
      Чуйна душа творця не могла не відгукнутися на напад Німеччини на Польщу. Півтора роки визріває образа, і 20 червня 1941-го року наш титан мистецтва пише поему під назвою «Вкрав у Чапліна вуса, ще і Польщу поцупив», де у жовчно-саркастичній манері висміює нападника-бузувіра:
 
«Дядя Адя – той ще даун –
Вдовольнити Єву Браун
Не спроможний.
Тож вусатий імпотент
Втнув воєнний аргумент –
Знає кожний.»
 
      Фюрер від тієї поеми так звар’ював, що призначив Сиротину-Будського своїм особистим ворогом і до останнього дня життя носив у гаманці його фото, дбайливо вирізане манікюрними ножицями дружини із газети «Двоєводський вісник», на яку був підписаний увесь Рейхстаг задля того, аби першими, бодай у перекладі мати змогу читати вірші Харитона.
      20 та 21 червня Гітлер проводить, забившись у сльозах під ліжко, і слухаючи у навушниках ліричні пісні німецьких бойз-бендів тих років. 22 червня о другій ночі за Берлінським часом Адольф спалює поетичні збірки Сиротини-Будського, а о третій ранку нападає на СРСР, аби помститися видатному поету.
      Війну наш герой проходить від першого до останнього пострілу. Слова його пломенистим вогнем випалюють шлях до перемоги. У переломний момент – під час битви під Курською дугою – Харитон здіймається на барикаду, й експромтом виголошує поему, котра так надихає побратимів, що вони своєю непересічною звитягою схиляють шальки терезів на сторону добра. Нажаль, слова тієї поеми не збереглися, назавжди потонувши в несамовитому реві минулих часів.
      1945-го року Сиротина-Будський повертається до рідного міста, кермуючи трофейним німецьким танком, котрий двоєводські сталевари переплавляють на пам’ятник Харитону Сиротині-Будському у звичній кепці, з книгою під пахвою та сигаркою у зубах. Семиметровий монумент наступає металевим чоботом на дуло, розплющуючи його, як символ перемоги мистецтва над минулими та майбутніми війнами. 
      Післявоєнне небо здається безхмарним, але СРСРом  прокочуються глобальні «чистки». Широко відомий у вузьких колах радянський інженер-нездара Сємьон Анало-Говнєт збирає так зване «Засідання патріотичної інтелігенції», на якому вимагає усіх присутніх підписати колективний лист – присягу вічної вірності тогочасному вождю комунізму. Сиротина-Будський не просто відмовляється лишати свій безцінний автограф на клапті паперу, який підписали понад тисяча представників культури, науки та спорту. Він також заявляє, що не збирається брати участь у переслідуванні незгодних з політикою правлячої еліти. Ще й встромляє лезо рими у горлянку ідейних ворогів:
 
«По спільній совісті це стало літургією - 
Цькувати ближнього юрбою за провину -
Як цілуватися з дешевою повією,
Котра орально обслужила всю країну.»
 
      Певна річ, неприхована зневага до влади спричиняє загрозу свободі, ба навіть життю Харитона. Саме тому у квітні 1947-го року поет нелегально виїздить закордон, замаскувавшись у жіноче вбрання під час європейських гастролей хороводистів-балалаєчників лубочно-сєрмяжної академії мистецтв СРСР імені комунара Юдушки Многохульного. Опинившись у Парижі, Сиротина-Будський стириє з вуст помаду, рве всі три струни на балалайці, спалює кокошник на площі поблизу Собору Паризької Богоматері, і вирушає бенкетувати на Монмартр. Тут дисидент п’є абсент із Сальвадором Далі та веде нескінченні філософські диспути з Камю та Сартром. Одного разу наш герой програє у карти останню сорочку, й за безцінь купує у волоцюги-юнги смугасту тільняшку. У такому вигляді його помічає сплячим на лаві Люксембурзького саду Пабло Пікассо, і пише з нього знамениту картину «Моряк», у якій просто неможливо не помітити портретної схожості із видатним поетом.
      На званій вечері у маєтку Алена Делона емігрант знайомиться із Коко Шанель, Між ними зав’язується стрімкий, хоча й швидкоплинний роман. Знаменита француженка стала п’ятою жінкою у житті Сиротини-Будського, тож у вісімнадцятому томі мемуарів він ніжно називає її «Шанель №5». Знайомство з видатною актрисою та співачкою Марлен Дітріх спонукає письменника знову взятися за перо, й скоро увесь Париж співає під акордеон пісню-присвяту:
 
«Блакитний ангел! О, Марлен!      
  Панчохи ваші варті статку!
  Візьміть мене у Сент-Етьєн,
  Я цілуватиму брущатку
  Під каблуками ваших ніг –
  Божественних, як перший сніг …»
   
      В припадку несамовитих ревнощів один із залицяльників Дітріх – Еріх-Марія Ремарк – викликає нахабного чужинця на алкодуель. Недосвідчений у звичаях бомонду Сиротина-Будський вирішує, що алкодвобій має відбуватися за допомогою жінок на ім’я Алла. Тож він з’являється на порозі готелю «Ritz» у компанії балерини Алли Попригайло-Гомілкозадиракіної. Зрозумівши власну помилку, щиро зізнається у цьому німецькому прозаїку, після чого талановиті чоловіки стають чудовими товаришами по пляшці міцного кальвадосу.   
      Добряче нажлуктившись, Сиротина-Будський та Ремарк простують до номеру коханої жінки. Їм відчиняє Ернест Хемінгуей у велюровому халаті. Як справжні чоловіки, вони беруть на трьох ще шість пляшок алкоголю. Аби не заважати їм, Марлен Дітріх переїздить до ще одного свого коханця - Жана Габена, а наша трійця весело гає час у вар’єте та кабаре різного роду вульгарності.
      Хемінгуей та наш герой стають ліпшими друзяками. Ернест везе Харитона на Кубу, де українця вчать правильно пити коктейль «Куба Лібре», а він натомість навчає кубинців без акценту говорити тост: «Будьмо!».
      Далі – Америка, до якої поет приїздить у ранзі всесвітньої знаменитості. В аеропорту Чикаго його зустрічає джазовий оркестр під управлінням Луї Армстронга, під акомпанемент якого Мерилін Монро млосним солодким голосом виконує: «Welcome, Mr. Khariton! Welcome to the USA!». Сиротина-Будський із Монро йдуть вечеряти до місцевого ресторану, і на ранок газети всього світу рясніють гучними заголовками: «Відомий секс-символ пригостив американську актрису устрицями та вином». У пам’ять про ту зустріч планета отримала наступний вірш:
 
«Мерилін! Мерилін! В цьому плині хвилин
Ти – ося;йна богиня білява!
Солов’їна душа голлівудських долин –
Птаха пі;вча, а вродою – пава.»
 
      У США наш герой із подивом розуміє, що слово можна комерціалізувати й монетизувати. Свій перший мільйон він отримує, вигадавши рекламу: «Hola! Hola! Coca-Cola!». Ще стільки ж приносить слоган: «Was ist das? Adidas!».
      Ставши доларовим мільйонером, Сиротина-Будський оселяється у шикарному маєтку на узбережжі Каліфорнії. Саме тут на одному з численних званих вечорів він знайомиться з режисером Альфредом Хічкоком. Коли Харитон розповідає новому приятелю як у Двоєводську із сусідом під покровом ночі гнав заборонений самогон, боячись рейду КДБ, Хічкок вигадує слово «саспенс». Коли ж поет мальовничо переказує бувальщину, під час якої на нього в дитинстві напали індики, Альфред починає писати сценарій свого шедевру «Птахи».   
     На початку шістдесятих років XX сторіччя герой цієї біографії знайомиться з молодим співаком Бобом Діланом. Вони приятелюють на ґрунті українського походження. Бабуся та дідусь Ділана емігрували до Америки з Одеси після єврейських погромів 1905-го року. Боб вмовляє нового друга записати платівку з віршами. На студії до Сиротини-Будського підходить пелехатий парубок Джон у круглих окулярах, з-за яких на світ споглядають сумні, замріяні очі людини, що багато зрозуміла про цей дивний світ. Він комплементарно відгукується про творчість українського поета, і знайомить його зі своїми товаришами по музичній групі: Полом, Джорджом та Рінго. Увечері того ж дня Харитон іде на концерт їхнього гучного й мелодійного гурту «The Beatles». Ця подія стає визначальною, оскільки саме там митець знайомиться з найбільшим коханням свого життя – американкою ірландського походження Мері Макмьюс, молодшою від свого залицяльника на чверть століття. Вони живуть разом майже три сповнені пристрастю роки. Єдине, що стає на заваді майбутньому шлюбу пари – захоплення дівчини. Мері виявляється затятою серфінгісткою. Усе своє свідоме життя вона тиняється світом, намагаючись знайти й підкорити хвилю у п’ятдесят метрів. Балі, Португалія, Мексика, острів Пхукет – безтямна, клінічна ідея фікс жене Макмьюс з країни в країну, а разом із нею – закоханого поета-розтелепу. «Я читаю їй присвя;ти, Вона каже: «Милі». Їй би так мене кохати, Як ті кляті хвилі!», - ображено підсумовує їхні стосунки письменник. Зрештою на Шрі-Ланці під час спроби «взяти висоту» у двадцять метрів, мері втрачає рівновагу, й ледь не гине.
- Я не можу дивитися, як ти вбиваєш себе! – випалює Сиротина-Будський. – Обирай: або я, або серфінг.
- У такому разі обирай: або я, або поезія! – ставить зустрічний ультиматум кохана, що до того часу досконало опанувала українську мову.
- Ти не розумієш! Це моя місія на Землі!
- А на мою місію підкорити хвилю у п’ятдесят метрів тобі срати з горбочка?!?
        Це запитання досі висить у жаркому, солоному повітрі Шрі-Ланки. У цьому світі вони більше не скажуть одне одному ні слова.
      Наступного дня після розриву стосунків Харитон пиячить у барі, коли до нього підсідає добрий знайомий – Пол Маккартні.
- How are you, dude? – цікавиться співак.
- Вчора всі мої проблеми здавалися такими далекими, - сумно відповідає поет, розглядаючи дно вже порожнього стакана для віскі. 
- What did you say? – перепитує Маккартні, котрий не знає найкрасивішої мови у світі.
- Кажу, Yesterday all my troubles seemed so far away, - люб’язно перекладає Сиротина-Будський.
      Очі музиканта спалахують вогнем наснаги, і наступного дня увесь світ чує одну з найвідоміших пісень усіх часів.
     Певна річ, кіноіндустрія не могла дозволити собі пройти повз настільки вагому та відому особистість. Касовим хітом стає біографічна стрічка «Khariton». За право грати головну роль навкулачки б’ються Марлон Брандо та Аль Пачино. Перемагає місцевий монтер, котрий випадково проходить повз кіностудію із розводним ключем у руках. «Отоваривши» акторів по макітрам вищезгаданим інструментом, монтер отримує роль – так світ дізнається про Роберта Де Ніро. Фільм «Khariton» номінується на 12 премій «Оскар», отримавши 13 статуеток. Цей математичний казус пояснюється тим, що студія «Disney» віддає свою премію за кращий анімаційний проєкт біографії Сиротини-Будського з формулюванням: «Поет не винен, що він – не мультик».
      Того ж року наш герой отримує Нобелівську премію з літератури з позначкою «За видатні досягнення у роботі зі словом, твердість духу, незламність характеру та найкращу вечірку з лобстерами, вином та пoвіями». Грошову винагороду переможець повністю перераховує у фонд допомоги хворим на дизриморитмогармофренію – хронічне ураження головного мозку, під час котрого нещасні пацієнти не цікавляться поезією, вважаючи її чимось надлишковим, ба більше – зайвим і непотрібним. У своїй  урочистій промові лауреат зауважує, що:
 
 «Жахливих в світі безліч епідемій.
   Найгірша з них – це пандемія премій.
   Вінок лавровий вішають на шию -
   Нажаль, буденна слава ча;вить мрію.»
 
      Сказані зі Стокгольмської трибуни слова стають пророчими. Наступні кілька десятиріч є найбільш спокійними, і від того найменш продуктивними роками у біографії генія. Він плаває в басейні, цмулить коктейлі, жбурляє каменюками в чайок на пляжі, час від часу розважаючи себе участю у книжкових клубах та шалених оргіях. Часто засідання книжкових клубів перетворюється на оргію. Був один випадок, коли у розпал оргії Харитон почав декламувати власні вірші, і оргія вмить зупинила усі непотребства, перетворившись на книжковий клуб. Після того казусу поета перестають пускати на свої вакханалії найбільш елітні нічні заклади та cвінгep-клуби. Здається, Пегас покинув свого власника, на прощання копнувши того задніми копитами поміж ніг. Найбільшою звитягою того періоду стає випадок, коли Сиротина-Будський жбурляє у море камінчик, аби зробити так звану «жабку» , і встановлює особистий рекорд – метальний снаряд п’ятнадцять разів чиркає поверхню Тихого океану, перш ніж потонути.
      Сам творець елегантно підсумовує ту епоху буття так:
 
« Чи варто тут на каві ворожити?
Визна;ння світове - сумнівний приз.
Бо тоскно на вершині слави жити,
Як альпіністу з Евересту – шлях лиш вниз.» 
 
      Спочатку Сиротину-Будського ставлять на один щабель з Томасом Еліотом та Пабло Нерудою, потім – з Джорджом Байроном та Франсуа Війоном, далі - з Федеріко Гарсія Лоркою та Константіносом Кавафісом, нарешті – з Шекспіром та Гомером, і в підсумку Харитон опиняється у цій ієрархії найкращих представників людства вище всіх. Діставшись останнього щабля, поет розуміє, що на вершині слави холодно, сумно і самотньо. Там від підхоплює запалення легень, кепський настрій та звичку дивитися на людей зверху вниз. Свою клінічну депресію митець возвеличує та увічнює наступним чином: «Ну ось ти досягнув, поет, мети. То що тепер? Бери мітлу, та двір мети …»
      Сучасники згадують героя цієї біографії невеселим та сконцентрованим на власному внутрішньому світі. Є достовірні відомості, що він посміхався лише двічі за все життя: коли нічний охоронець двоєводської лікарні - дід Гриша - розповів йому – немовляті-підкидьку – анекдот про колобка, котрий повісився, і коли дізнався, що останніми словами Гітлера перед самогубством у бункері були: «Der verfluchte Khariton!», що на солов’їну перекладається як «Проклятий Харитон!».
      1975-го року  у Сиротини-Будського починаються проблеми з алкоголем. Він чимчикує до крамниці, купує ще пляшку портвейну, і проблеми з алкоголем закінчуються.
      Смерть приходить до Харитона 17 червня 1988 року, але не застає поета вдома. Безноса йде геть, узявши з холодильника кілька пляшок пива «Budweiser», та залишивши на столі записку: «Ще побачимося».
      На довгоочікуваний розпад «нерушимого» СРСР Сиротина-Будський реагує наступним чином: «Сконала у ко;рчах імперія зла, Вона не з заліза була, а зі скла.»
      Сите життя подобається тілу нашого героя, але непідкупна душа поета щоночі лине у рідний Двоєводськ. Йому сняться поля, ліси, вулиці і лікарняний сторож дід Гриша, котрий колише на руках загорнутого у пелюшки вже дорослого Харитона, наспівуючи низьким прокуреним басом: «Що, забув уже, скотина, Де твоя є Батьківщина? Вірші Лесі і Тараса – Все для тебе …», - кошмар завжди обривається на передостанньому слові. Сиротина-Будський прокидається, перелазить через одну коханку, потім через іншу, ненавмисно штурхає коліном третю жінку, у цілковитій темряві тремтливою рукою намацує на тумбі пачку сигарок «Camel», починає нервово курити кілька сигарет одна за одною, намагаючись зрозуміти, яке слово повинно було римуватися у колисанці діда Гриші зі словом «Тараса». Кваса? Траса? Гондураса? У такі миті рима зраджує йому з численними графоманами, котрі не сплять, бруднячи аркуш за аркушем. Сигарети здаються йому патронами. Верблюд на пачці стовбичить на тлі двох пальм та піраміди. Навіть у намальованого верблюда є Батьківщина. А що є у нього? Гроші? Так! Визнання? Звісно! Жінки? Безперечно! То чому ж цього не досить?
      Зрештою нобелівський лауреат продає усе своє майно, і повертається у місто дитинства. Двоєводськ зустрічає блудного сина легенькою мжичкою, ритмічним постукуванням коліс поїзда і запахом пересмажених чебуреків із привокзальних Сірків, Бровків, Тузиків та Харцизів.
- Доброго ранку, пані,- елегантно підіймає краєчок фетрового капелюха поет.
- Та пішов ти! – схаркує йому під ноги в’язку грудку сірої слини непривітна продавчиня чебуреків.
- Я вдома, - блаженно шепоче митець.
       Десятої частки статку Сиротини-Будського з лихвою вистачає, аби викупити у влади експропрійований радянськими комунарами маєток прийомного батька. На решту коштів письменник організовує фонд підтримки обдарованої молоді двоєводська. Найбільш обдарованим виявляється тодішній мер міста – Арсен Воровайкін, котрий демонструє електорату дивовижний фокус зі зникненням усіх грошей та себе. Можновладця досі марно розшукує прокуратура. За непідтвердженою інформацію, грабіжник змінив стать, здійснив кількасот інших пластичних операцій, і потім 9 сезонів знімався у одній із головних ролей популярного у ті роки серіалу «Рятівники Малібу», узявши собі за псевдонім прізвище улюбленого данського казкаря.
      Як справжній поет, навіть власне народження та смерть Сиротина-Будський заримовує. Як ви пам’ятаєте, народився він 1920-го року, а помер 2000-го. Бабці, котрі люблять ходити кладовищем та рахувати роки життя того, чи іншого небіжчика були напрочуд вдячні, що ґречний покійник суттєво спростив їм підрахунки.   
      Останнім віршом Харитона стали рядки, записані на зворотному боці лікарського рецепту на «Валокордин»:
 
«Навряд мій стан назвати можна обнадійливим:
Тепер «Віагру» запиваю заспокійливим.»
 
      Смерть, що прилітає з робочим візитом рейсом «Каліфорнія - Київ», а потім багато годин трясеться бездоріжжям до маєтку «клієнта», застає поета у ліжку із двадцятирічною коханкою під боком та п’ятдесятирічним коньяком у келиху.   
- Я ж обіцяла, що ми ще побачимося, - вітається смерть.
- Заходь, роздягайся, влаштуємо останню орг .. – закінчити жарт Харитон не встигає.
      Коли коханка прокидається, він несамовито задихається, між приступами кашлю промовляючи:
- Нарешті я зрозумів сенс життя! Це.. кхе .. кхе .. кхе …
      На цьому сповнене по вінця поезією серце генія навіки зупиняє свій вивірений поетичний ритм.   
      Дев’яності та початок двохтисячних років відзначалися створенням великої кількості релігійних рухів та сект. Коли про останнє одкровення визначного літератора стало відомо широкому загалу, ця новина породила кількатисячну касту так званих Харитонівців. Ці диваки щиро вірили, що у цей світ ми прийшли, аби навчитися як слід кашляти. «Кхе! Кхе! Собраття та сосестри», - саме так зверталися одне до одного служителі культу. Аби робити це природніше, вони годинами сиділи в чергах у поліклініці, старанно втягуючи легенями повітря, заражене хворими на ГРВІ та ГРЗ. Християнство розповсюджувалося у катакомбах, буддизм проповідувався під деревом, під яким сидів основоположник – пан Гаутама, Харитонство стало першою в історії релігією, котра передавалася повітряно-крапельним шляхом. У наш час чисельність та впливовість даної секти майже зійшла нанівець, але не виключено, що це саме вони, не прикриваючи пащеку, наполегливо бухикають в громадському транспорті та бризкають різного роду бацилами у черзі супермаркетів та торгових центрів. Так сердеги намагаються навернути до власної віри якомога більше людей, тим самим врятувавши їхні душі напередодні пришестя великого божества Кашлюна Кхекхукхонуса.               
       На похорон Сиротини-Будського з усіх країн світу їдуть безутішні поціновувачі його творчості. Того трагічного дня Двоєводськ стає найщільніше заселеним містом світу. Людей так багато, що їм доводиться ставати одне-одному на плечі, часом утворюючи вертикальну вервечку з десяти, а то й двадцяти осіб. Через те, що з одного боку планети збирається ледь не десята частина усіх мешканців, Земля навіть тимчасово сходить зі своєї орбіти на нуль цілих, одну мільйонну частину градуса. Цього саме вистачає, щоб у Тихому океані здійнялася хвиля, котра розігналася до узбережжя Каліфорнії, і досягла там висоти рівно у п’ятдесят метрів. П’ятидесяти п’яти річна серфінгістка Мері Макмьюс саме чекає чергової хвилі, коли та сама знаходить жінку, підіймаючи її на омріяну висоту. На вершині насолоди щаслива спортсменка чує знайомий оксамитовий баритон, котрий звабливо шепоче їй на вушко: «Це мій тобі останній подарунок, кохана».   
      Ховають письменника на центральному кладовищі Двоєводська. Хоча сам він за життя ненавидів словосполучення «ховати мерця». Він ущипливо зауважував: «Що значить ховати покійника? Мого прийомного батька Опанаса поховали мало того, що привселюдно, так іще й поставили надгробну плиту, на якій написали хто саме й коли під нею був захований. Цей світ настільки дурний, що навіть неспроможний второпати правила гри в хованки!».
      Щороку мільйони паломників приїздять на могилу свого кумира. На цвинтарі немає ні пам’ятника, ні меморіальної таблички. Замість цього – лише шафа із книжками поета. Збірки віршів постійно крадуть, що б неабияк порадувало письменника, бо сам він незадовго перед зустріччю зі смертю написав:
 
«На площі міста мідний монумент,
Великі тиражі, – то все дрібниці.
Найкращий для поета комплімент -
Якщо книжки його поцуплять із крамниці.» 
 
       Таким яскравим та сповненим радощів та печалей було життя видатного письменника Харитона Сиротина-Будського. У наступному номері нашого журналу «Альманах письменників, художників, столярів, токарів та молодших помічників старших бухгалтерів» ми запропонуємо до вашої уваги біографію знаменитої вітчизняної суфражистки, феміністки, борцині за права жінок та проти прав чоловіків – Тестикуліни Відривакіної.   



 Источник: https: / / poembook.ru/poem/3303491