Листи

Райдужні листи.
________________________________________
«Ку-ка-ріку!  Ку-ка-ріку!  Ку-ка-ріку».  Майже щоранку, почувши спів бадьорого когута, дід Іван одразу розплющував  волошкові очі.  Самотній  удівець, котрий  поснідав отим, що «Бог учора, ніби манну, ввечері послав йому», діставав зі шухляди охайно складені аркуші паперу. Вперта його рука тремтіла, чорнило лягало нерівно, проте чоловік не зупинявся. Немовби той прозаїк, який, ніби жінка,  завагітнівши своїм замислом, він старанно виводив  букви. Сивий мужчина писав сьогодні -  один лист, завтра – другий...

.«Марічко, сьогодні розквітає бузок. Пам’ятаєш, як ти цім сірим квіточкам, як дівча, вельми  тоді, першої весни, коли ми тільки-но зіграли весілля?». Слова падали на папір тихо й упевнено, немов кроки у саду. У ці хвилини дід Іван повертався туди, де вона ще була — усміхнена, жива, поруч.
Україна. Село Соколянка. Тутешні мешканці звикли вже бачити  діда  біля поштової скриньки. Люди, заклопотані своїми буденними справами, звичайно, не звертали на старого уваги. А от чорнява Анна… Молоденька поштарка тоді, коли вона приносила діду Івану пенсію, щораз подумки себе запитувала: «Що керує ним? Відчай чи мужність?»
«Пробач мені, Марічко, за сварки, за пиятику, за побої, за подружні зради, - якось одного разу, коли той конверт, який, напевно, забув заклеїти дід Іван  розкрився у руках листоноші і щирі  рядки самі впали в очі. Тоді у  грудях Анни щось защеміло. Дівчина раптом відчула, як то — писати щодня мертвій дружині, немов оживляти її у словах. Того ж вечора вона довго дивилася на порожній аркуш, а потім, тремтячою рукою, вивела нерівні літери: «Мій любий, не рви своє хворе серце.  Не треба. Попри все, я  завжди знала, що ти кохав мене».
Вранці дід Іван дістав зі скриньки конверт і розгорнув його. Волошкові очі старика, затьмарені самотою, раптом заіскрилися. Того дня він уперше за довгі роки вийшов у сад легкою ходою.
Відтоді листи приходили часто. Анна писала нишком, крадькома, але з теплом. Старий оживав: підрізав кущі, замітав доріжки, говорив із сусідами. Сивину й далі тріпав вітер, та в його постаті знову жевріла життєва іскра. Втім, оця стареча відрада не була безхмарною. «Марічко, — писав дід Івана, — пригадуєш вечір на вокзалі? Яку хустку ти тоді носила?»
Анна не знала відповіді. Вона вигадувала, здогадувалася, та в її рядках бракувало того подиху, що належав лише одній жінці. Іван читав, мружився, вертів листа у руках. «Ні, це, мабуть, не її слова. Здається, моя Маша ніколи так не говорила», - шепотів, як щиру молитву,  свої сумніви  дід Іван. Тимчасом його ветхий дім скрипів і зітхав. Дім, ніби сам намагався почерк отієї  господині, якої вже давненько (майже два роки)  тут не було.   
Якось одного разу він зізнався у тому, чого ніколи нікому не довіряв:
«Марічко, я тоді збрехав тобі. Я не був у відрядженні. Я не хотів, щоб ти знала…». Ганна перечитала ці рядки — і відчула, як її власний обман став важким тягарем. Анна подумала: «Хіба я маю право  не мала права стояти між ним і його половинкою? На жаль, нині вже покійною».
Наступного ранку адресантка сама прийшла сюди, в Іванову хату. У середині того конверта, який залишила дівчина була така була коротка записка: «Пардон! Не ваша Маша – це я писала. Я щиро, мов лікарка,  хтіла, щоб Вам, діду,  стало легше, проте… Місячне  сяйво вночі зовсім не таке, як живі сонячні промені вдень.  Пір’я павича теж гарно блищить, але….
Дід Іван довго сидів, тримаючи свій язика за зубами. Старий, розглядаючи слова, ніби зважував: що сильніше — біль чи вдячність. «Дякую, — твердо, але, щиро намагаючись говорити лагідно, прохрипів дід Іван, який нарешті підняв свої чорні очі.  — Ти, дочко,  дала мені те, чого я чекав.  Я хоча б на одну мить повірити, що вона поруч. Я немовби знову почув голос – голос моєї коханої Маші.»
Дідусь Іван усміхнувся — втомлено, легко, але по-справжньому. Натомість Анна вийшла з його хати, серце її билося нерівно. Листоноша, безсумнівно, здогадувалася: старий Іван писати вже не буде. Ні йому, ні їй ці райдужні листи більше не потрібні.
«Звичайно, я – чужа, абсолютно стороння людина. Я так, як рідна дочка, не побіжу прати туди, у дідову  хату, прати одяг або мити  брудну підлогу,  - наступного дня вагаючись, кмітила Анна, крокуючи  сільською вулицею. - Але, мабуть, є сенс повідомити туди, у державні службу...  Нехай ті байдужі соціальщики, котрі, мабуть, виходять зі своїх затишних кабінетів, тільки надвечір, коли вони накивають п’ятами додому. Хай вони, принаймні, туди, у «холодний» інтернат, його заберуть чи що. Там, у тому   казенному домі, життя (якось розповідали мені бабці-очевидці) не таке, неначе найкращий  травневий мед; однак  все-таки там  є хоч телевізор, їжа та чиста постіль». Добродушна дівчина, купивши собі в лавці свіжого хліба,  згадала про самотнього діда Івана, в якого вже болять ноги. Треба, мовляв, і йому бодай півбуханки… Пускаю, мовляв, хліб свій за водою; і я сподіваюсь, що він колись (через багато-багато днів або років)  припливе білою качкою  до мене знов. Повернеться, ймовірно, як той надувний круг, який рятує життя тій людині, що потонула б у воді.   
 Україна. Житомирщина . Село Соколянка. Молоденька листоноша, котра принесла сюди, у «тепленьку» хату Івана, ту  газету, яку він, загортаючи своє сало, називає «Веселкова  радянська правда», ставила туди, у  куток, свою важкеньку  сумку. Гарненька Гануся, схопивши пусті  відра, почимчикувала туди, до криниці,  стежкою, що звивається там, обабіч дороги, біля тину. Дівчині, сьогодні, їй-богу,  щастило. Хороші тутешні хлопці, котрі, розповідаючи бородаті анекдоти,  били байдики там, біля колодязя,  не змогли їй (можливо, своїй майбутній нареченій) різко  відмовити. Безусі богатирі  (навіть через «я не хочу») невдовзі,   наповнивши  велику дерев’яну діжку, поставили також два відра з водою поставили тут, у сінях. Пийте, мовляв, діду. Свіженька. 
 Україна. Село Соколянка. Тут, на леваді, де зеленіли пахучі трави, терплячий Іван  улітку  випасав сусідові три телички декілька кізочок. Натомість увечері  сусідка приносила туди, у дідову хату,  корзину.  Там, у корзині, були скляні баночки з їжею, з молочком, що ще парує.. 
Україна. Село Соколянка. Інколи  дід Іван, котрий випасав худобу, засинав отут, на леваді,  сівши на пеньок. І тоді малі футболісти, котрі бавилися м’ячем давали собі волю. Хлопчики, зірвавши зі старика капелюха, давали йому щабали. Дід, схопившись на ноги, лаявся, а втім, розмахуючи своєю палицею, намагався нікого не вдарити. Тимчасом «сміливі»  бешкетники, відбігши на безпечну відстань, весело реготали.  Втім, невдовзі хтось із дорослих односельців, побачивши оце незлобне  насилля,  строго кричав: «Ану, припиніть зараз же! Чи нині вас, діти, там, у школі, не вчать, що треба поважати старших?».