Механiзм

                Гілки у багатті затишно потріскували, поволі згораючи. Яскраві іскорки здіймалися над вогнем, зливаючись із зірками на темному тлі неба кольору стиглої маслини. Восьмеро одногрупників сиділи довкола ватри. Троє хлопців та одна дівчина курили електронні сигарети. Решта ліниво потягували з пляшок пиво. Перед кожним стояли вже порожні тарілки з-під «польової» каші. Все здається смачнішим на природі, особливо після кількагодинної мандрівки лісом у пошуках мальовничого місця для ночівлі. Ще Сократ зауважив, що найкраща приправа до їжі – голод.    
- І за свій гріх вовкулака приречений довіку нипати світом у звірячій подобі! – закінчив чергову лякалку довготелесий парубок із рясним помаранчевим ластовинням на обличчі – наче хто мандарини по снігу розсипав.
- Банально! Не страшно! Фігня історія! – залунало звідусіль.
- У такому разі розповім жахастик про вампіра Миколу …
- Знаємо!
- Про кривавого коваля …
- Чули!
- Про клоуна-вбивцю …
- Це взагалі з кіно! Про це ще Стівен Кінг вичерпно усе усім описав.       
- Та ну вас! – махнув рукою довготелесий. – Самі нафантазуйте щось лячне у світі, де все страшне вже вигадали.
- Можна, я спробую?
            Від несподіванки усі аж здригнулися. Тоненький голосок належав їх одногрупниці Кларисі. Більшість присутніх ніколи не чули, як вона розмовляє. Деякі вважали її німою. А той, кому доводилося спілкуватися із новенькою, пояснював собі її небагатослів’я тим, що ця тендітна дівчина мала тембр голосу п’ятирічної дитини. Тим більший ефект заціпеніння викликала її раптова ініціатива публічного виступу. 
- Ну спробуй, - зневажливо буркнув володар ластовиння, - Май лишень на увазі, що публіка – гівно. Ти до нас перевелася нещодавно, тож не встигла зрозуміти, що за люди перед тобою.
- Дякую, - пискнула Клариса, і нахилилася над багаттям, даючи зрозуміти, що тепер говоритиме вона. – Я розповім вам оповідку про дівчинку з оповідки.       
- Щось новеньке! Цікаво! Починай! – схвально загомоніли усі, окрім попереднього оповідача, котрий ревниво відвів погляд, процідивши крізь зуби щось саркастичне.
- Моя історія бере початок з народження дівчинки. Вона виглядала як інші немовлята, так само вчилася ходити, говорити та жити серед оточуючих. Але була у неї одна особливість, котра робила її геть не схожою на увесь світ …
            Новенька замовкла, сьорбнула пива, зблиснула владними очима, й загадково посміхнулася, перш ніж продовжити.
- Ну то що з нею було не так? – спіймалися на гачок слухачі, почавши висувати припущення, - Телекінез? Вміння літати? Чіпкі тентаклі? Гіпноз? Надлюдська сила?
- Краще, - запевнила Клариса, - Дівчинка з першої миті життя усвідомлювала, що вона – персонаж.
- Персонаж? – видихнули товариші хором.
- І не просто персонаж, а героїня страшного роману, котрий у реальності пише відомий автор бестселерів у жанрі хоррор. Тож дівчинка не відчувала ні любові до своїх книжкових батьків, ні прив’язаності до вигаданих друзів …
- Маячня якась! – перебив довготелесий. - Батьки та друзі теж були персонажами. Що їм до її любові чи ненависті?
- Коли справжній митець створює ілюзію, самі учасники ілюзії вірять у її правдивість, - не моргнувши оком, пояснила Клариса. – Наша героїня відчувала себе досконалим механізмом для вбивства. Як усередині механічного годинника численні шестерні, пружини та маятникові балансири підпорядковані єдиній меті – рухати стрілки, так усе єство дівчинки підкорялося одній жазі – вбивати! При цьому зловити її було дуже важко, бо вона мала різний Modus operandi – себто «метод дії». Скажімо, в понеділок могла миттєво прирізати випадкового попутника у плацкарті, а у вівторок - довго катувати готельного портьє, заливаючи тому в горлянку розплавлений свинець.
            Оповідувачка меланхолійно глянула на байдуже місячне сяйво, котре срібними брижами впліталося в тиху течію річки. Слухачі одночасно відчули, як у животах почало пекти, наче і в них залили розпечену речовину. Втім, кожен посоромився зізнатися у відчутті іншим.
- Але з часом, десь після сьомої книги про неї, наша маніячка почала віддавати перевагу серійним вбивствам через отруту. Письменниця Агата Крісті працювала фармацевтом під час Першої світової війни, і настільки вивчила отрути, що до неї навіть зверталися за порадою представники міністерства охорони здоров’я Британії. Так от, наша дівчинка опанувала мистецтво отруєнь не гірше.
- І як вона … ну, це робила, - ковтнув в’язку слину один з парубків, з подивом відчуваючи, що серцебиття в нього прискорилося. Невже, історія так захопила?
- Дуже просто! – посміхнулася одними вустами Клариса, очі якої лишилися непроникно холодними й байдужими, наче той відблиск місяця у воді. – Була в неї ще одна дивна риса. У свої сорок вона виглядала на двадцять, а може, й молодше. Це якось пов’язано з рідкісною генетичною хворобою, яка робила її розум геніальним, при цьому гальмуючи фізичний розвиток. Ви будете сміятися, але голосок в неї був тоненьким, як у дитини, чи як …
- У тебе? – спробував пожартувати довготелесий, але ніхто не засмівся.
- Так, - кивнула Клариса, - Як у мене. Досвідчена вбивця у подобі дівчини переїздила з міста в місто, і влаштовувалася по документам, які майстерно фальшувала, у навчальні заклади. Звикнувши прикидатися сірою мишкою, вона не викликала ні в кого підозри, аж поки не йшла з ночівлею на природу. Цю ідею вона обережно й талановито вкладала у макітри майбутніх жертв, щоб ті думали, що вигадали похід на природу самі.      
- І що вона робила далі? - перелякано запитав хтось пошепки.
- У дев’ятій книзі природжена вбивця вигадала отруту, котру неможливо було ідентифікувати під час аутопсії – тобто розтину мертвого тіла. Працювала речовина наступним чином: спочатку пекло у шлунку, потім ставало важко ковтати, серце нестримно калатало, а тоді починали тремтіти руки та наступав параліч, після якого жертви були цілковито знерухомлені, але при цьому їхня чутливість до болю ставала у сто разів сильнішою. І починалася ніч нестерпних катувань …
            Усі слухачі витягнули поперед себе долоні, що тремтіли …   
            Відомий письменник поставив три крапки й відкинувся на спинку шкіряного крісла. Перечитавши кілька останніх абзаців, залишився цілком задоволеним. Годинник у нижньому правому кутку екрану ноутбука показував чверть на першу годину ночі. Чоловік зберіг зміни в документі і закрив його, натиснувши відповідну кнопку. Потім покинув кабінет, навшпиньки увійшов у спальню, обережно – аби не розбудити - поцілував сплячу дружину, заліз поруч із коханою під ковдру, і заплющив очі. За мить до того, як заснути, подумки зробив нехитрі підрахунки: потрібно писати по чотири розділи на добу, аби не зірвати видання десятого тому «Вбивчого механізму Клариси». 


 Источник: h t t p s://poembook.ru/poem/3308765