Дивина

I
 
        Алюмінієва бляшанка пшикнула, відкриваючись. Роман зібрав губами піну з кришечки, і вдоволено зробив глибокий ковток холодного «Будвайзеру». Подумав про себе: «Краща мить тижня!». По телевізору улюблений «Ліверпуль» на власному полі знищував вайлуватих телепнів з «Манчестер Юнайтед». Правий вінгер господарів стадіону саме отримав м’яч, змістився вліво, на обманному замасі пройшов двох захисників суперника, вийшов на ударну позицію, і сильним влучним ударом відправив м’яч у дальній від себе кут.
- Го-о-ол! – заверещав Роман так гучно, що сусіди знизу постукали чимось у стелю, котра за сумісництвом була підлогою нашого героя.
        Оператор показав табло, цифри на якому саме змінилися на приємні оку 3:0. Далі камера прослідкувала за святкуванням командою взяття воріт, показала лють тренера «Манчестера», радість наставника «Ліверпуля» та шалене торжество вболівальників на трибунах.
        Щасливий Роман відпив ще пива, й помітив на екрані дещо, що змусило його похлинутися улюбленим напоєм. Відкашлявшись, він ще кілька хвилин швидко кліпав очима, бо не йняв віри побаченому. На якусь дещицю миті в кадрі виразно промайнула знайома постать. Чоловік з телевізору разом з іншими фанатами скочив з місця, й почав несамовито стрибати, нетямлячись від втіхи. Цим чоловіком був  … сам Роман.   
        Серце почало пришвидшено калатати в груди, наче жадало вийти з тіла, аби подихати свіжим повітрям. У вухах загуділо, до горла підступила грудка в’язкої слини.
- Просила ж тебе не репетувати, як кастроване порося! Я з ванни почула. – зайшла до кімнати дружина із обмотаним довкола голови рушником. – Сусіди знову скаржитимуться. Та що із тобою? Агов! Романе, ти мене слухаєш?
        Чоловік почув лише останнє запитання.
- Так, так, люба. Скажи правду, як я виглядаю?
- Як звичайний телепень, що полюбляє спостерігати як п’ятнадцять мужиків у шортиках ганяють по полю м’ячика.
- Двадцять два, - машинально поправив поціновувач футболу.
- Що?
- На полі одночасно знаходиться двадцять два футболісти. Якщо, звісно, не сталося вилучення. Менше з тим. Дай-но покажу тобі дещо.   
                Роман знайшов на телефоні сайт, що вів запис матчу з прямої трансляції. Відмотав на момент голу.
- Зараз, зараз, - тремтячим пальцем тицьнув у дисплей смартфону, - Ось! помітила?
- Що помітила? – скривила вуста жінка, - Натовп бевзів, котрим нічого робити?
- Ні. Оцей чолов’яга. Бачиш? Нікого не нагадує?
- Чийсь лікоть заважає роздивитися. Чоловік як чоловік.
- Та це ж я!
-  Ти? – пирснула неприємним смішком дружина, - Твоя дупа наче не перетинала кордон країни. Тим паче наші закордонні паспорти зберігаються у мене.
- Але це я! – не вгавав Роман.
- Знаєш, твої жарти інколи дуже важко зрозуміти комусь, окрім тебе.
         Жінка вирушила досушувати волосся, а наш герой ще кільканадцять разів передивився епізод, упевнившись, що на відео саме він.
 
II
 
        Наступний тиждень роботи в ненависному офісі минув наче в тумані. Усе валилося з рук, важко було сконцентруватися на чомусь, окрім думок про дивного двійника.
- З тобою усе гаразд? – запитав колега на курилці.
- А? – не відразу розчув Роман.
- Кажу, ти блідий, наче привид.
- З’їв щось не те, - збрехав наш герой, загасив щойно почату сигарету, й почимчикував геть.
        У п’ятницю після роботи зайшов до бару. Замовивши карафку горілки, замислився. «Ютуб» саме надіслав нагадування про початок трансляції концерту улюбленого співака – Stromae. Під час виконання пісні «Sant;» співак простягнув мікрофон у залу, і серед тих, хто почав підспівувати кумиру, Роман знову упізнав себе. Зупинивши відео, звернувся до офіціантки, що принесла йому картоплю по-селянськи:
- Даруйте, чи не видається вам оцей хлопчина схожим на мене?
- Можливо, - примружилася дівчина, намагаючись роздивитися, - Таке трапляється. Мені от клієнти часто говорять, що я схожа на голлівудську актрису Дженну Ортегу.
        «Ти на неї схожа приблизно як свиня на коня. Хто так каже – просто бажає затягти тебе в ліжко», - подумав Роман, та сказав інше:
- Щось є, щось є. Ви цілком могли б зробити кар’єру в кіноіндустрії.       
 
III
 
        Протягом наступного місяця Роман раз у раз бачив свого двійника то в кінофільмі, поруч із вродливою дівчиною, то у натовпі у дорогому костюмі, а одного разу навіть за кермом червоного спорткару, про який сам змалечку мріяв.
     Кілька його приятелів піддалися сучасній моді на відвідування психологів, тож наш герой обережно дізнався контакти вартого довіри спеціаліста, й призначив зустріч. У телефонному форматі майбутній пацієнт коротко озвучив свою проблему.
- Цікавий випадок, - поцокав язиком мізкоправ.
         В призначений день молода секретарка супроводила клієнта в кабінет лікаря та веліла почекати. Скоро двері за спиною відчинилися, і хтось увійшов, відразу почавши сеанс:
- Ваш розлад унікальний. Але я знаю, що із вами! – замість привітання почулося ззаду, - Вам боляче спостерігати, як ваші мрії збуваються в когось іншого, тож дбайлива психіка люб’язно домальовує до картини омріяного буття ваш портрет.
- При усій повазі, пане лікарю, але це якась маячня! – дозволив собі не погодитися з діагнозом пацієнт, - Я й сам трохи знаюся на цьому, бо до вступу на фінансовий факультет мріяв стати психологом.
        Обернувшись, аби побачити співрозмовника, Роман з подивом вирячився на ще одного власного двійника, котрий приязно посміхнувся, назвавшись лікарем.

 Источник: https: / /poembook.ru/poem/3312622