сборник

Не мертва релігія - жива віра.
 «Мамо, —   зізнався син  Микола. — Я там, у домі, де моляться, протестанти, сьогодні прийняв водне хрещення». Ці щирі синові  слова відбилися від стін, як  удари дзвону, які  розходиться навкруг.  Миколина ненька  здригнулася, хустка в руках затремтіла, мов лист у холодному вітрі. Її погляд ковзнув по синові, ніби намагаючись утримати його поглядом, як човен на якорі. "Боже! Що ти, мій сину, робиш?..  Чи я пропустила його сумніви? Я не змогла його захистити…"
Україна. Золотоверхий Київ. Затишна квартира. Миколин отець різко підняв свою голову. Його обличчя було червонувате, очі блищали від горілки, губи тремтіли, а плечі трохи хиталися. На колінах лежав глянцевий журнал із голими дівчатами — чужий серед ікон, немовби темна пляма на чистій воді.
— Що? — металевий голос тата пролунав  хрипко, ніби крижана річка, яка тріщить підталим льодом. "Ні! Мій син… Він зрадив віру… А може, я сам загасив цей вогонь?".  Журнал, кинутий отцем, із шурхотом звалився на підлогу, сторінки розлетілись, як налякані горобці .
-  Ти - Юда! — гнівно вибухнув Володимир Олексійович Покаянник. .
 - Тато, я нікого не зрадив. Мені набридли такі  обряди, в яких немає жодного сенсу. Обожнювання  мертвих ікон. Цілування кісток якихось святош.  Я шукаю  Господа живого.
«Ба, теж єврей знайшовся.  Я тобі, сину, зараз…» Великі батькові  кулаки зімкнулися, тремтячи, мов розпечене вугілля. П’яний чоловік  хитався, роблячи крок уперед, і кожен удар ноги лунав, наче хвиля б’є об камінь. Полум’я гніву в очах палало, але разом із ним промайнув тремтливий сум — він усвідомив власну слабкість, свою нездатність берегти сина й віру.
Микола відступив на крок, серце билося, мов потік, що вирвався з-під криги — гаряче й нестримно. "Тату, я не такий, як Андрій. Здається, молодший син Тараса Бульби. Я  просто, молячись, спілкуюсь із Духом Святим".  Володимир Олексійович  нахилився ближче, кулаки здіймалися, як готові до бою боксерські рукавички.
— Наші предки, сину,  берегли віру, як вогонь у нічному степу! — голос отця розрізав повітря, немовби грім. -  А ти взяв і загасив цей вогонь!
- А що?.. Що коли цей огонь уже догорів?   Може, Ви, тато, самі його загасили?
Сердите обличчя батька почервоніло ще більше, руки хиталися, кулаки тремтіли. Мужчина  підняв їх ще вище — ще мить, і цей жар міг би вибухнути. Але спокій і впевненість сина, глибина води, що не боїться вогню, зупинили його. Усередині промайнув сум і розкаяння: він відчув, що його гнів і алкоголь не можуть зігріти душу, не можуть захистити сина.
Миколина мама, заплакавши,  затулила обличчя руками. "Господи… Я знала, що це станеться… Чоловік давно втратив щирість… А тепер мій син чистіший за нас обох… Він іде туди, куди ми не змогли вести…"
— Іди! Ти вже дорослий! Ти маєш право вибрити ту церкву, яка тобі подобається,  — мовив  батько, опустивши свої  кулаки.. Голос отця Володимира став низьким, важким, як підземний гул ріки. "Я, православний. священик без сина… Але він правий…".
 Микола підняв легенький рюкзак, всередині — лиш Євангеліє.  "Я йду вперед… Бог зі мною. Вода змиває старе життя… Новий вогонь горить у мені…"
Чорні вхідні двері зачинилися. Тиша тут, у квартирі,  була такою глибокою, що можна було почути, як у батареях біжить вода.
Сріблом  обгорнула Київ зима. Сніг скрипів під ногами, ліхтарі розтікалися по мокрій бруківці, мов ріки світла, де вогняні відблиски танцювали на дзеркальних калюжах. Холодний вітер різав щоки, як гостре скло, але Микола ніс своє тепло — маленьке, живе, яке прокрадалося крізь хуртовину, мов промінь сонця через крижану завісу.  Жовтий вогник ліхтаря тремтів над ним, немовби  самотня свічка.
За рогом був  хлопчик. Оцей рижий  підліток, одягнений у синьо-легеньку курточку, рився там,  у смітнику. Микола зупинився. "Боже! Голодне дитя –  надворі, в такий холод…"
- Ходімо зі мною, я відведу тебе туди, у наш дитячий притулок. Там  тепло,   - доброзичливо  запропонував  Микола Покаянник, ніжно  торкаючись худенького плеча. Хлопчик підвів оті свої карі  очі, де спалахнув  вогник довіри.
Вони, розмовляючи,  йшли разом.  Микола, відчувши тепло, там, у своїх  грудях, подумав: "Так, віра без діл -  мертва. Ні православні, ні католицькі, ні протестантські обряди нічого не варті, якщо на вулиці дитина… Моя мама любить онуків. Я люблю свою маму. З ненькою я, напевно, скоро знайду спільну мову. А батько… З ним буде важче… Тато — впертий, затятий… Вода змиває страхи й холод, а вогонь віри розпалює серце… Я несу їх у собі, і вони ведуть мене вперед."
________________________________________