сборник

Малий злиток-патріот.
(Драматизоване детективне оповідання.)

Патріот – не той, хто там, на майдані, кричить «слава Україні».
Патріот – той, хто захищає інтереси національного товаровиробника.
Президент Леонід Кучма.



 Ява 1. Україна. Київська область. Село Крюківне. Стіни сірої хатини, мов прибитий до землі птах, ледь тримали на собі дах. Убогість обіймала тут кожен куток, дихала цвілим сумом і мовчанням. На килимі, що збляк, мов зів'ялий лист, уклякли, мозолячись, молоді батьки-християни. Серця їхні, мов розчахнута земля, просили Бога про пояснення. Тимчасом діти (донечка Ангеліна і хлопчик-немовля) сплять отам, у сусідній кімнаті.

МАТИ ВІКТОРА (Її голос — тремтяча нитка, що ось-ось урветься.). Боже, ми віруючі люди. Ми не п’ємо горілку, навіть соломи ніколи не брали з колгоспної копиці. За що ти нас так покарав? Чому наше дитя закуте в малий злиток плоті?

БАТЬКО ВІКТОРА. (Його тенор — тихий, як осінній вітер) Господи, якщо ти дав оце дитя, яке (кажуть лікарі) ніколи не виросте високим таким чоловіком, як я, значить це для чогось потрібно. Ми, батьки, зробимо все що зможемо, щоб наш хлопчик… Боже, ми приймаємо Волю Твою.
МАТИ ВІКТОРА. Господи, прости, що я нарікала, мов євреї в пустині. Я буду свого синочка годувати, одягати, вчити. Ні, туди, в інтернат, де діти-сироти часто їдять недоварену кашу-перловку, ми Вітю віддавати не будемо. Можливо,  дійсно наш синочок-карлик для донечки Ангеліни стане єдиним джерелом Божого благословення. Хіба ж, ідучи довгою  дорогою життя можна передбачити, хто буде кому потрібен? 
.

***
Україна. Київщина. Село Крюківне. Двір отут, біля будинку Ангеліни Низенької. Пустий білий «лексус», мов застигла крижина. Залишена мобілочка вібрує там, на (адаптованому) кріслі.. А де ж шофер?

Водій зник, мов примара в тумані? Так, запис з тієї камери спостереження, що висить отам, на найближчому стовпі, це підтвердив. Там, на чорно-білому зображенні було видно, як невисока постать ліліпута виходить з машини, робить кілька кроків уперед і зупиняється. Вітя не біг, не ховався. Вітя дивився кудись у темряву, за межі кадру, ніби щось там побачив. Його молитва полетіла, мов білий голуб: «Боже, дух свій віддаю тобі. Господи, прости цим людям. Вони, засліплені  Мамоною, не тямлять, що чинять. Вони помилково гадають, що за гроші можна купити Здоров’я або Щастя». Помолившись, християнин рушив уперед. Чорнявий ліліпут із карими очима крокував повільно, урівноважено. Приземкуватий сміливець йшов, як Стефан, котрого вбили язичники, кидаючи в нього каміння.


***
Ява 2  Село Крюківне. Світлиця тут, у хаті Ангеліни, котра сиділа на дивані, ніби сама стала тінню. Біля неї стоїть слідчий.
ЄВГЕН СЛІДЧУК. Коли це сталося?
АНГЕЛІНА, СЕСТРА ВІКТОРА. О пів на одинадцяту.
ЄВГЕН СЛІДЧУК. Скажіть, Вітя, щовечора так пізно повертається з роботи?..
АНГЕЛІНА. Зазвичай, о двадцятій годині мій брат приїжджав додому. Але сьогодні Вітя проповідува1в Слово Боже, що світило, мов ліхтар, отам, у Голосіївському домі молитви. Потім, бесідуючи з друзями, очевидно, трохи затримався.

ЄВГЕН СЛІДЧУК. Я не можу ніць обіцяти Вам, але… Напишіть, будь ласка, заяву!
 
АНГЕЛІНА. Хто?.. Кому ліліпут треба? Он навіть дружина Вітю не витримала. Це ж начебто та Наташа, котра колись не хтіла там, у студентському гуртожитку, годувати ні мишей, ні нахабних  тарганів. Хіба це правд? Невже там, у тому байдужому дитбудівському хлібові, який  Наталкв-школярка багато років їла, не було ані крихти любові?
      
 Україна. Київщина. Село Крюківне. Чорнява жінка, котра, сидячи на койці, «накатала» заяву.  Вітьчина сестра  тихенько попросила: «Тільки нашій неньці ніць не кажіть. Будь ласка». Натомість Євген Слідчук, розпочинаючи (вже офіційно розслідування, тихенько пообіцяв: «Гаразд, Ангеліно! Я (принаймні, поки що) мовчатиму, як окунь. Моя матуся, до речі, теж старенька».

АНГЕЛІНА. Дякую, Женю, за розуміння.
ЄВГЕН. . Можливо, ті люди, які викрали Вітю, вимагатимуть викуп. Утім, імовірно, їх цікавлять не гроші?
АНГЕЛІНА. (Здивовано) А що ще?...
ЄВГЕН. Хтось, можливо, хоче з тюрми випусти на волю «авторитета з куполом на грудях»? Українським політикам (інколи) доводиться… шило на мило…
АНГЕЛІНА Інакше чийсь «мерседес», як зляканий сизий голуб, після несподіваного вибуху, підлетить у повітря?
ЄВГЕН. Кому треба такий банальний фільм? Нині часто – мікрохірургічний скальпель. Як там, у книзі Агати Крісті, десять негренят одна за одною зникають безслідно. А потім їхні квартири (двічі або тричі) перепродають, щоб замести сліди.

Україна. Київщина. Село Крюківне. «Чистий титан коштує, мабуть, не набагато менше ніж золото найвищої проби. А тут, у  світлиці, нічого спокусливого (крім Вітьчиної мобілочки, яку прикриває вишитий рушник) немає», - помислив Євген. Мужчина, кинув свій погляд по хаті – звичайна койка  стіл і стільці. Натомість Ангеліна сказала: «Взагалі-то  не дозволяю брату Віті привозити сюди, в отчий дім, свою київську пишноту».

ЄВГЕН. Чому?..

АНГЕЛІНА. Мені так дихати спокійніше. Треба – пішла в лавку. Схотіла – гайда на здибки. Там, у сусідній сільській хаті, ввечері ми (буває) співаємо прості християнські псалми або українські народні пісні.

 «Який сенс Ангеліні замовляти викрадення свого брата, який, можливо, тільки виконує обов’язки  директора?- розмірковував  Євген Слідчук, керуючи своїм авто, яке із села поверталося до Києва – Невже Вітьчина сестра не здатна (негласно) керувати заводом,  зустрічаючись із менеджером десь там, у затишному кафе?Врешті-решт, маленькі дози миш’яку, якась (польова або лісова) отруйна рослина – це таке вбивство, яке довести дуже складно. Тим паче, якщо вмирає інвалід».                               


***
Ява 2. Київ. Печерськ. Квартирна кухня. Русява молода красуня сидить, обіймаючи чашку з чаєм, що застигла, немовби слухаючи їхню розмову. Слідчий – напроти, на кухні, за столом.

ЄВГЕН.  Де ваш?.. (Слідчий засумнівався: як вірно висловитися муж теперішній вже колишній?)
НАТАША. Не знаю.. Я живу тут, у Києві. Вітя ж мешкає там, у селі Крюківне. Сестра – ніби
ангел-охоронець. Ангеліна, як мама, варить йому борщ, пере брудний одяг.
ЄВГЕН. Пардон. Мені байдуже, хто з ким спить. Але я мушу спитати.? Чому Ви нині окремо?..
НАТАША. Вітя, мабуть, дійсно кохав мене. Любов була велика, мов скеля. Але я кругла дєтдомівська сирота, гілка, відірвана від дерева життя. Дах над головою, вищу освіту – він мені дав усе. Проте, Женю, розумієте?.. Мій гінеколог якось відверто пояснив мені: «Бувають інколи винятки; але, здебільшого, сперматозоїд ліліпута, який зовні схожий на колос пшениці, - це кукіль без зерна».
ЄВГЕН. А Ви?..
НАТАША. Так, я, сита пташка, котра мріє народити своє маля. Я сказала, що хочу вилетіти із золотої клітки... Але мій муж... Уранці, зібравши своє шмаття, він сам... Вітя ж твердий, як дубовий стовп. Лицар – шляхетний. Мабуть, казковий..

Київ. Печерськ. Шикарна квартира. «Хвалити Бога, шкільний учитель-фізкультурник,  заставляючи ліліпута сприяв отому, щоби малий Вітя підріс  найнижчого солдатського зросту – сто п’ятдесят два сантиметри. Слава Богу, доцент київського університету погодився, щоб інвалід учився там. на  економічному факультеті, - зміркував Євген Слідчук. – Але (якби малий хлопійко колись  не читав книжок) він не став би заводським директором. Вітя Низенький  не схожий на того  Льоню  Журавко. Той безногий бовдур   (навіть будучи народним депутатом України) нічого, крім   матюків, мовити не може».    

ЄВГЕН. На кого Вітя написав заповіт?
НАТАША. Вітя заповів свій завод сестрі Ангеліні. Задушити подушкою ліліпута у мене не було жодного сенсу? Повірте, Женю!
ЄВГЕН. Вибачте. А ця квартира?...
НАТАША.  (Вона заплакала) Дарчу оформили ще рік  тому. Вітя так хотів. Очевидно, спокутував провину за те, що... не такий, як усі. Я його не вбивала, слідчий. Навіщо мені тюрма, нари? Хіба я не знайду собі чоловіка?

       Київ. Печерськ. «Живучи, тут, у квартирі з вишуканим інтер’єром, Наталя, напевно, здогадувалася: Віктор – імовірно, тільки Фіктор. Справжній господар заводу, який випускає титанові злитки, ховається десь там, у Верхній Раді або Кабміні, - уперше подумки припустив Євген Слідчук, котрий вийшов із квартири надвір. – Однак освічена молодиця вчасно збагнула, що їй, займаючись домашніми справами, краще тримати свій язик за зубами»..
---
Київ. Завод, де випускають титанові злитки. Тут, у кабінеті, де працює Валентина Михайлівна Вірна пахне паперами і терпкою кавою. Сивочола бухгалтерка, бесідуючи зі слідчим, печально сказала: «Ні, не святим – Вітя був щирим. Він довіряв мені, як матері».
ЄВГЕН. Отут, на заводі, був у Віті якийсь спір?
ВАЛЕНТИНА. Так, конфлікт був із отим Са-ш-ком. Ні, не статтями -  той юрист торгує тінями..

Євген слухав уважно, роблячи нотатки там, у своєму блокноті. Слідчук отеперечки збагнув: «Сашко Кидайло – це той бувший ракетник, котрий себе називає Іскандером. Сашко - гладкий, як  вуж після дощу,** і такий самовпевнений». Натомість Валентина Михайлівна, баючи тихенько, боязко розповіла таке: «Вони, ніби  хижі вовки) жадали, щоби Віктор віддав «KIEV-TITANIUM» за копійки, немовби подарунок. Знаєте, кому? Ка-ца-пам. Отим конкурентам, які там, у Пермському краї, живуть у містечку Салда. Їм наш (київ-сь-кий) титан — ніби кістка в горлі. Ми у них перехопили «жирний» контракт…  на постачання кругляків».

ЄВГЕН. Їх (тобто, титанові злитки) використовують для виробництва літаків або гелікоптерів?
ВАЛЕНТИНА. Так, Вітя галакав щось про авіацію. Проте, Женю, я – бухгалтерка. Моя справа – цифри, що лежать, мов камені, податки, зміни в законах України.
ЄВГЕН. Авжеж. (Він іронічно посміхнувся). У театрі нібито навіть вішалка грає свою роль, як актор
ВАЛЕНТИНА ВІРНА (Вона подала слідчому синю заводську папку, ніби  прапор перемоги.) Тут є все. Контракти, схеми, офшори. Іскандер готував це вороже поглинання. Кидайло вимагав, щоб я її спалила. Але я не змогла.
Валенні  руки тремтіли, ніби осиновий лист.
— А потім… мене побили. Двоє. У балаклавах. Але я пам’ятаю запах — дешевий одеколон і тваринний піт. Їх, очевидно, послав Алкід Безмежний.
Алкід - це ім’я впало між ними, мов камінь у воду. Алкід — боксер, якого боялися навіть місцеві бендюжники. Не сердечною людиною - Алкід немовби став тією кувалдою коваля, якою «Система» ламає навіть людей стійких.
— Віктор відчував, що його хочуть усунути? – спитав Євген.
- Вітя, напевно, здогадувався, але не втік. Низенький баяв: «Уся хвала належить Богу, котрий створив усе видиме і незриме. Тому я ніколи там, на майдані Незалежності, не ячав «Слава Україні». Проте зараз, ніби заядлий націоналіст, я не продам завод вовкам у овечій шкірі». (Валентина Михайлівна подивилася слідчому в очі). Тепер ви розумієте, Женю, кого він мав на увазі під словом "вовки".

ЄВГЕН СЛІДЧУК   Леонід Другий, червоні директори, призначені ще радянською Москвою, нині ось Вітя…
ВАЛЕНТИНА. Так, Женю!  «Із шаровар, з сільської хати раби зростають до синів своєї України-матері» . Проте не треба ліпити з Віті Низенького такого безгрішного чоловіка, як святий Микола.  З вісімнадцяти до тридцяти років, коли дівчата давали йому гарбуза, нещасний Вітя пив часто горілку; можливо, вживав наркотики. І тільки потім, коли Вітя там, у Голосіївському будинку молитви, почав читати-вивчати Святе Письмо, карлик взявся за розум. У Містера Ікс позичив гроші, викупив оцей збанкрутілий завод, і… 

ЄВГЕН. Ймовірно, тому також поява Наташі посприяла.  Хіба тільки дванадцять  подвигів, як Геракл,  робить мужчина, щоби покорити серце красуні?  Тієї коханої жінки, котра теж розгледіла в ньому якусь «ізюминку»
ВАЛЕНТИНА. Хто знає?.. Можливо тиха мамина молитва, яка здатна вірою зрушити з місця гору Говерлу?..
 

                ---
29 квітня. Київщина. Озеро «Крюк».
Сонце ледве піднімалося над ставком.
Туман ковзав по воді, мов живий, повільний змій.
І в тій тиші, серед ранкових побачив спальний відблисків, щось рухалося.
Рибалка спіймав мішок, який плавав біля берега.
Гиря — 32 кілограми — тягнула його вниз, до холодного дна.

Невдовзі, коли Євген Слідчук прибув осюди, до озера, серце стискалось у шаленому ритмі. Побите овальне обличчя ліліпута, яке було в мішку, майже неможливо впізнати. Лице, побите темрявою, але на ньому, здавалося, ще тлів слабкий відблиск світанку. Фаланги середнього і вказівного пальця — скручені, наче лози, зламані в бою. Хтось залишив оцей знак тим, хто розуміє мову болю.
«І світло світить у темряві, і темрява не обгорнула Його». У кишені — незламний обривок, Вітьчин листок із Святого Письма.

Ява 3. Допит Іскандера (Двобій)
Київ. Печерський слідчий відділ. Отут, у кабінеті для допитів, пахло холодною кавою і пилом.. Іскандер Кидайло сидів рівно, мов надута жаба, випрямившись, із ледачою усмішкою. Він знав, як говорити. Знав, коли мовчати.
ЄВГЕН. У машині Низенького знайшли Біблію. А в офісі — сліди ваших «переговорів».
ІСКАНДЕР. (Ліниво потягується) Ми запропонували ціну. Гарну ціну. Віктор відмовився. Це бізнес, начальнику, а не благодійність.
ЄВГЕН. Це тиск. «Salda» — це росіяни. Ви змушували його продати стратегічний завод ворогу.
ІСКАНДЕР. (Нахиляється вперед, усмішка зникає) Тихіше, Женю. Ти зараз не в ті двері стукаєш. Це велика гра. Вітя  був отим недалекоглядним пішаком, який уявив себе королем. Низенький  заважав серйозним людям.
ЄВГЕН. І де він зараз?
ІСКАНДЕР. Там, де йому й місце. Може, молиться. А ви, слідчий, краще займайтеся кишеньковими злодіями. Для здоров'я корисніше.
ЄВГЕН. Ви погрожували бухгалтерці? Тиснули на Вітю Низенького?
ІСКАНДЕР. Я просто, Женю, виконував свою роботу. І, до речі, оскільки ви вже зазирнули в цю «темряву», попереджаю: капати криницю глибше – це вельми небезпечно. Хіба це той рівень, де ваше посвідчення важить набагато більше, ніж куряча пір’їнка?

Сашко Кидайло посміхнувся. Натомість Євген подумав: «Оця його посмішка, ніби  крига — блискуча, але холодна».

Робота в офісі.
Київ. Печерський слідчий відділ. Євген сидів за своїм столом, схилившись над монітором. На екрані — база даних Міністерства юстиції, фото, довідки, виписки. Слідчук уже третю добу намагався з’ясувати: хто такий Незнайомець із чорного позашляховика – анонімної влади, який з’явився біля заводу, коли арештовували банду.
Євген офіційно подав запит — результат: «Дані відсутні».
Зателефонував у відділ кадрів СБУ — там відповіли, що такий співробітник ніколи не служив.
Звернувся до Мін’юсту — файл видалено. Навіть номер автомобіля, записаний камерою спостереження, зник із реєстру наступного дня.
— Немає нічого, Женю. Немовби гумка стерла сліди, — розвів своїми руками технік.
— А резервні?..
— І ці копії зникли. Це ж той рівень, куди нам, смертним, зась.
Євген, дивлячись у чорний екран, подумав: «Це не людина. Це — символ влади, яка не має обличчя. Я борюся не з убивцями — я борюся з самою державою, що стала, мов дикий спрут». Слідчук натиснув кнопку виклику — але телефон, що завжди гудів, як  бджола, тепер німував.

                ***

Київ. Печерський відділ. Відчинивши кабінетні двері,  секретарка повідомила: «Вам, колего, хтось дзвонив». Натомість Євген запитав: «І що?»

 –  Містер Ікс тільки прорік: «Навіщо шукати зниклого карлика? Краще кишенькових крадіїв  арештовуйте! Ймовірно,  зірочка швидше з’явиться на погонах. Потім підвищена зарплата, пенсія...»

- «Чорний капелюх, темні окуляри та сіре пальто»  помилився номером, - відповів їй Євген, стиснувши свої кулаки.

Київ. Печерський відділ. Отут на столі, біля холодної кави, лежала Валентинина синя тека. Там, усередині папки, — ті схеми, які могли пояснити все, ніби креслення звивистого лабіринту. Слідчий, сидячи за столом, гортав папери. Контракти, звіти, фіктивні угоди – все те, що бухгалтерка Валя недаремно назвала «цифрове пекло».

Справді тут, у синій папці, фактів - хоч греблю гати:
а) фірма-прокладка на Кіпрі, зареєстрована на покоївку Саша Кидайла;
б) «борги» на мільйони доларів, які ніхто ніколи не позичав;
в) рішення «ручних суддів», готових оголосити «KIEV-TITANIUM» банкрутом будь-коли;
г) листування з московськими «партнерами», де фігурувало три слова: SALDA, TITANIUM, PERM.

Слідчий відкинувся на спинку крісла. Женя обурено подумав: «Ні, це не та ситуація, коли   «альфа» поглинула «бета», і виникла нова корпорація    Das ist оку-па-ція. Щоправда. еко-но-мічна».

— Так, Женю!  — підтвердила Валентина Вірна, яку слідчий викликав ще раз. — Їхні гроші текли через шість офшорів, ніби чорна кров через артерії. А кінцевий власник — отой «Незнайомець», який ховається десь отам, у «високих владних кабінетів».
— Ви, Валю, впевнені?
— Я бачила його підпис.. Чорне перо, ніби кинуло темну чорну тінь. І запах — той дух, який лишився після побиття.
Невдовзі, коли минуло декілька днів, Євген знову побачив той автомобіль на Печерську, серце його стислося. Машина стояла біля будівлі суду, на сонці блищали номери без цифр. Усередині — нікого. Та коли він наблизився, на лобовому склі з’явився відбиток долоні — ніби хтось щойно притулив руку зсередини.
«Система, ніби дельфін, спостерігаючи за іншими, не спить ніколи, — зміркував Євген Слідчук. – Мені, до речі, теж, якщо я хочу жити, варто бути таким обачним, як сова».

***
Україна. Київський масив Корчуватий. Холодне нічне повітря пахне страхом. Серпастий місяць – отой  прожектор, який  освітлює тільки тіні.
Валентина Михайлівна сидить у салоні «Porsche». Поряд троє — Руслан Тутешній, Олег Пермський, Гермес Кияшко. Заводська бухгалтерка міцно стискала руками диктофон і теку. Ця синя папка була зараз набагато важчою, ніж 32-кілогромма гиря.
Євген виходить із броньованого «Renault». Поруч — двоє оперативників. «Обережно, — шепоче операм Слідчук. — Отут хтось чекає нас, як чорний ворон». І справді раптом — різкий тріск. Зліва, з глибини промислової зони, спалахнув вогонь, немовби зміїне жало. Перестрілка. Кулі, мов розгнівані джмелі, дзвенять по металу, шматки іржі сиплються з балок.
— Не вилазь! Сиди, Валю, там, в авто! — закричав Євген Слідчук. – Авто - броньоване.
Олег Пермський вибігає наперед, прикриваючи товариша.
— Менти! Вони йдуть із двох боків! — гаморить Олег. Однак Руслан дати дьору не зміг – його наздогнав оперативник
Постріл, другий, третій… Куля розриває йому плече. Олег падає на коліна, стискає руку, зуби зціплені. Олег стогне від болю: «Моя права рука.. Рана. О, чорт». Тимчасом звідкись, із туману, з’являється Гермес Кишко - обличчя перекошене, очі, мов у скаженого сіроманця. Злочинець тягне ножа, але Євген стріляє першим. Гермес завалюється на бетон, повільно опускає голову. Крапля крові стікає в калюжу — і в її відблиску на мить видно чорний обрис людини, що стоїть неподалік.
Євген підводить погляд. На даху старого складу стоїть Незнайомець — високий, у довгому чорному пальті, без обличчя. Світло від лампи, мов місячне сяйво, ковзає по його темних окулярах, але очей не видно.
Незнайомець спокійно спостерігає за сценою, ніби це все — лише частина великої гри.

«Система, мовби всевидюще око, — помислив Євген Слідчук. – Система, ніби спрут-осьминог, обплутала щупальцями кожен титановий злиток».

Незнайомець підніс до вуха телефон. Він запитав: «Женю, тобі не здається, що ти занадто далеко зайшов?». Звук був глухий звук, немов кодова команда. Звук поволі зник за димом.
Там, на горизонті, спалахнули голубенькі вогні поліції. «Range Rover» від’їхав без звуку, тільки
зашипіли гадюкою  по пилюці. Натомість Валентина Вірна, котра підняла синю папку, голосно відчеканила: «Рахунки, листи, імена – тут є все».

- Олег і Руслан арештовані, - доповів «опер» Євгену – А той третій…
- Так, Гермес «пішов на Суд Божий» На жаль, передчасно, - зітхнув слідчий. – Усе-таки грішник (доки він живий) має можливість покаятися-змінитися. Принаймні,  стверджують отак  священики  і різні психологи..

### 5. Суд

Україна. Київський Печерськ. Отут, у залі, стояла важка тиша. Суддя зачитував вирок, і слова його, мов удари молота, глухо падали на підлогу: «Визнати винними та призначити покарання у вигляді тринадцяти років позбавлення волі…»
Конвоїри засуджених вели коридором. Іскандер Кидайло, озирнувшись, глянув на Євгена. У тому погляді, який схожий на темно-сіру хмару,  було щось таке, що холодило спину. Мабуть,  обіцянка помсти?...

Після засідання Слідчук пішов до заводу «KIEV-TITANIUM». У вестибюлі, перед портретом Віктора Низенького, він зупинився.
— Вітя побудував Ковчег, але (на відміну від Ноя) карлик не врятувався в нім, — прошепотів Євген. — Ні, не переміг темряву – я лише відтіснив її. Та (поки що) навіть і цього досить.
На столі слідчого тепер лежала пожовкла біблійна сторінка з тією самою цитатою: «І нема в Нім (тобто, в Бозі) ніякої темряви…»
Телефон задзвонив.
— Євген Слідчук.
— Ну, ось, Женю. і все? — єхидно зареготав невідомий голос. — Ваш завод, який випускає титановий круглий злиток, спочатку стане філією «Salda-Titanium». А потім що?.. Склад нашої (тобто, російської) продукції?

«Ні, банкрутства не буде, - сподіваючись на краще, подумав киянин Женя. - Тоді, коли Справедлива Феміда, зважаючи на Вітьчині акції, оголосить Ангеліну титановою коровою України, це підприємство перестане, як умираючий дід, дихати на ладан. Хвалити Бога, той електронний регістр українських власників, куди «чорний» нотаріус уніс свої зміни – це ж не єдиний документ, який і нині чинний».
Євген Слідчук, поклавши трубку, подивився у вікно — над Києвом з’являлося вранішнє сонце. Денне світило було чисте, мов полум’я свічки, яке бореться з нічною темрявою.  «Дожбог» поволі сходив для всіх землян – людей праведних і грішник.


### Епілог.
Україна. Київський Печерськ. Квартирна шикарна кухня. Тоді чорнявий чоловік-ліліпут і молода блондинка сиділи за столом. Отоді, коли вони весело розмовляли, ніщо не передвіщало грому серед ясного дня. Проте раптом…
НАТАША. (Тихенько) Вибач, Вітю. Я не волію бути ні лукавою блудницею, ні твоєю домашньою робітницею. Дозволь мені, будь ласка, ніби солдату, демобілізуватися...»
ВІКТОР. Він мовчав. Однак його карі очі явно запитували: «Чому?»
НАТАЛІЯ. Ні, не сімнадцять - мені вже 30 років. Я волію вийти заміж за іншого чоловіка і народити здорову дитинку.
ВІКТОР. Не треба нікуди йти. Живи далі тут, хаті. Безсумнівно, ця квартира – не дешева сукня, але я її подарую тобі. Хвалити Бога, компанія «Боїнг» купує нині наші титанові злитки.
НАТАЛІЯ. А ти?..
ВІКТОР. До сестри я поки що поїду туди, у село Крюківне. А потім – Господь угледить. Можливо, ти ще переміниш своє рішення. Імовірно, я, мов Єнох, вознесусь туди,  на небесах. 
НАТАЛІЯ. Можливо, тобі краще піти в монастир. Будеш там, в келії, молитися, читати кожен день свою улюблену Біблію. Хіба той милостивий Господь, про якого ти проповідуєш, не дасть тобі хліб і одяг? Тим паче, Ангеліна (згідно із твоїм заповітом) стане новою титановою королевою України.
ВІКТОР. Монахи живуть отам, у келіях, усамітнено. А я хочу проповідувати людям: «Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне». Розумієш?..
НАТАЛІЯ. В Україні багаті люди так, як ченці, живуть нині усамітнено. А ти гордий, Вітю, Мені здається: не Божої – ти, немовби набундючений павич, шукаєш слави людської. Тієї солодкої похвали, яка інколи буває такою ж згубленою, як наркотик.
 ВІКТОР. Гаразд. Піду туди, у люлю.
НАТАЛІЯ. Йди: вже дійсно пізно. Мені ще треба тут, у кухні, брудний посуд помити.

Україна. Київський Печерськ. Розкішна квартира, де сьогодні витають спогади. «Тоді, міркуючи про те, як житиму «на голодній волі», я  забула випити протизаплідну пігулку. Тоді, тієї прощальної ночі, я не думала, що мій муж, який досі був безплідною смоквою, здатен, як джміль квіточку черешні, мене запліднити. Тоді, уночі, коли Вітя ліг зверху на мене, я сама розсунула свої стегна, — зараз занепокоєно зміркувала Наташа. — Але ж яким буде те дитя, народжене мною? Такою здоровою дівчинкою, як я? Ще нижчим карликом, аніж ліліпут Вітя? Від дикої яблуні – тільки ж кислички».
Русява молодиця, одягнувши чорну сукню, закутала траурну хустку. Їй, вдові, треба поїхати туди, у Крюківне. Втім, вийшовши з квартири, зажурена жінка раптом, подумала: «Ні, не тільки сестра Ангеліна — там, на цвинтарі, будуть кревні Віктора. Ні, я не хочу, щоб оті родичі вбитого, котрі ділитимуть «титановий капітал», про мене згадали. Ні, я туди, у село сьогодні не поїду. Туди, на кладбище, я прибуду взавтра. А зараз? Отеперечки зайду у Володимирський собор, поставлю свічку за упокій. Може, Бог дасть мені якусь вірну думку».

Україна. Печерська квартира. Наталин «животик» ще майже непомітний. Одначе незабаром прийдеться...  Уже їй скоро доведеться приймати якесь остаточне рішення:
1. Щоб стати вільною людиною, зробити штучний аборт?
2. Народити карлика, але, повідомивши Ангеліні, залишити його в пологовому будинку? Най Вітьчина сестра потім, якщо вона схоче подбає про нього». Грошей у неї, титанової королеви України, тепер після брата – кури не клюють.
3. Чи так, як батьки Віті, намагатись приховати свої сльози, коли здорові діти кричатимуть «ліліпут-карлик» іде?
________________________________________


Діаметр (мм) Довжина (мм) Вага (кг)
200 800–1200 ~1500
300 900–1400 ~2000
400 1000–1500 ~2500
500 1200–1800 ~3000
650 1400–2000 ~3500
Ціна злитка від $50 за 1 кг











________________________________________


Дійсові особи.
ВІКТОР   НИЗЕНЬКИЙ («Титановий Король») – успішний бізнесмен, ліліпут. Чорнявий Віктор невисокого зросту: 153 сантиметри. Він був одягнений у темно-синє пальто, костюм та краватку. У нього округле обличчя. Очі – карі, світлого відтінку.
*  АНГЕЛІНА НИЗЕНЬКА – сестра Віктора.
*  ЄВГЕН СЛІДЧУК – слідчий.
*  ІСКАНДЕР (САШКО) КИДАЙЛО – юрист, гладкий і небезпечний.
* АЛКІД БЗМЕЖНИЙ  – силовик, груба і грізна людина.
*  ВАЛЕНТИНА МИХАЙЛІВНА ВІРНА – головний бухгалтер «KIEV-TITANIUM», віддана Віктору.
*  НАТАША ДИТБУТДІВСЬКА – колишня дружина Віктора, молода жінка.
* РУСЛАН ТУТЕШНІЙ  – злочинець, житель масиву Корчуватого.
*  ОЛЕГ  ПЕРМСЬКИЙ – кримінальний авторитет.
* Гермес  Кияшко  – фальсифікатор документів.
*  НЕЗНАЙОМЕЦЬ – впливова людина з «системи».
*  СОТРУДНИКИ СЛІДЧОЇ ГРУПИ, ОХОРОНЦІ, СУДДЯ
 *  БАТЬКИ ВІКТОРА. Бідні віруючі сільські люди.

Рашну (іранська/зороастрійська міфологія):
Язата (божество), який зважує вчинки душ на мосту Чінват (міст розділення).
Олег Пермський – натяк на зв'язок із «Салда-Тітаниум». Росія.   Грецька міфологія: Гермес – бог мандрівників, торгівлі, але також злодіїв та обману. Він є вісником богів і часто виступає посередником між світами.















 ЄПИСКОП ОНИСИМ.
(Алюзія-фанфик на послання Павла до Филимона)
________________________________________

Отче наш, що єси на небесах!
Прости борги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим.
Бо Твоє є Царство, і сила, і слава навіки. Амінь.
Євангеліє від Матея 6:9–13
.
        Римська Імперія. Містечко Колосики.  Тут, у підземеллі, стіни пили  столітню вологу. Залізо в кайданах зітхало — глухо, хрипко, немовби старечі груди. Темна ніч, як глибока криниця, не мала дна. Лише лютий холод. Тільки ланцюги.
         
       Тут, «у ямі» сидів Павло – сухий, згорблений. Апостол, прибитий роками, але незламний ніби твердий алмаз.  Його руки тягнулися не до волі — до слова. Карі очі жевріли тихою ватрою, немовбито під попелом ще жила пожежа.

Поряд сидів Онисим — чорнявий, босий хлопець у брудній потертій туніці. Стопи його були розбиті дорогою, плечі — ще юні, не привчені до тягаря вини. Обличчя не знало ще кам’яної впертості: у ньому було більше страху, ніж злості, більше розгублення, ніж провини. Біглий раб дихав уривчасто — так дихають ті, хто боїться не батога, а порожнечі всередині.
 
- Я — річ,  — раптом мовив Онисим. Його сумне слово, впавши,  відлунало.
- А хіба мертва підлога дихає так, як твої легені? - спитав Павло, підвівши свої карі очі.   
 
Ні, не запитання – це  був вирок і водночас помилування. Слова Савла лягли на Онисима, ніби тепла крапля на спраглу землю. І там, де ще вчора була пустеля, щось ворухнулося. Щось отаке болюче; схоже, мабуть, на хворо-ниючий зуб.
.
Ні, Онисим накивав п’ятами  не від грізного батога.  Раб утік від себе — неповного, слабкого, розсипаного, як жменя піску. Йому здавалося:  воля — то втеча. А виявилося: свобода — це повернення.

Уночі краплі зі стелі падали рівно, ніби ті піщинки, які рахують час.  Крап-крап. Між ударами він раптом упав на коліна — різко, по-дитячому, як падають ті, у кого втома сильніша за гордість.

Онисим.(Він бає, сумніваючись)
- Мій тато назвав мене так вигідним, але..
 
Павло
- Так, ти, безусий, ще можеш бути корисним
- Однак кому? Лиш людям?.. Чи також Богу?               

Савло замовк. Його довге мовчання  було важке, як мокрий  плащ — тисло на шию, на груди, на совість.  Апостол, імовірно, зміркував: «Ні, цей селюк, ні гладіатором, ні воїном буде. А ті гроші, які хлопець утікаючи з маєтку, поцупив, очевидно,  скоро закінчаться».

- Ти, Оню, маєш повернутися туди, до Филимон. 
— Там, Павле, смерть, -  молодість отут, у грудях раба, здригнулася, ніби горобчик у зімкнених долонях.
—Ні, Оню, там, у Филимона, спасіння і правда.

Правда була така холодна, як крига. Проте в ній було світло.

Тієї ночі Павло писав. Рука тремтіла від старості, але не від сумніву. Пергамент вбирав слова, як земля вбирає насіння. Кожне речення було таке болісне, як муки сорокарічної породіллі. 

«Я старець, нині – в'язень Христа Ісуса. Я благаю тебе про сина свого, про Онисима, що його породив я в кайданах своїх. Колись то для тебе він був непотрібний, тепер же для тебе й для мене він дуже потрібний. Тобі я вертаю його, того, хто є неначе серце моє. Я хотів був тримати його при собі, щоб він замість тебе мені послужив у кайданах за Євангелію, та без волі твоєї нічого робити не хотів я, щоб твій добрий учинок не був ніби вимушений, але добровільний. Бо може для того він був розлучився на час, щоб навіки прийняв ти його, і вже не як раба, але вище від раба, як брата улюбленого, особливо для мене, а тим більше для тебе, і за тілом, і в Господі. Отож, коли маєш за друга мене, то прийми його, як мене. Коли ж він чим скривдив тебе або винен тобі, полічи це мені. Я, Павло, написав це рукою своєю: Я віддам, щоб тобі не казати, що ти навіть самого себе мені винен. Так, брате, нехай я одержу те, що від тебе прохаю в Господі. Заспокой моє серце в Христі»
               

                ***
         Дорога назад (сюди, в маєток)  була довшою, ніж уся втеча. Поле мовчало. Небо було високе й чуже. Світанок прошепотів йому, що він вільний, але серце ще не вірило цьому шепоту. Боязнь ішла поруч, як тінь без тіла. Страх інколи  ставав попереду; іноді сідав на плечі.

Ні, не жорстокого ката - Онисим страшився  того німого осуду громади, який болить сильніше за батіг. Кожен крок додому був кроком у минуле, де чекав на нього старий, заіржавілий ключ — ключ від провини, від пам’яті, від того життя, яке він намагався втоптати в пил дороги. Коли він став отут, перед домом Филимона, серце його билося глухо й порожньо, наче вже втомилося боятися.
               
Рабовласник поволі вийшов на поріг свого палацу. Мужчина – підстаркуватий, лисий;  у дорогому плащі. Тканина важко спадала з його плечей, як знак влади й достатку. У кожній зморшці пана жила звичка судити.

Филимон  (Здивовано.)
- Це ти, Оню? Повернувся? Сам?

Раб Онисим. (Пошепки.)
- Так, пане. Я, твій раб, украв себе…
- А приніс назад лише порожні руки.
-
Строгі  Филимонові  слова лягли між ними, немовби межовий камінь. Натомість Осиним укляк   на коліна. Його брудна туніка зім’ялася під ним, чорне волосся впало на чоло.

Онисим, стоячи на колінах, отеперечки побачив Маргаритку — молоду циганку-красуню, яка гралася зі своїм малюком на подвір’ї.  Сміх хлопчика схожого  Филимона, котрий якось одного разу згрішив із рабинею,  прозвучав гучно, як отой  дзвін, який не знає вини.

«Якби я не втік… Це був би, напевно, мій син…». Сльоза сама скотилася по щоці раба. Свобода прийшла; проте втрата лишилася.    Там, на пергаменті, не було написано, звідки автор візьме кошти, щоб повернути крадіжку Онисима. Проте Филимон здогадався: прозірливий  Павло планує, прийшовши сюди, у його маєток,  зробити такі хороші  палатки, які можна продати.

             Раб отут, перед хазяїном, був, ніби жебрак — босий, винний, духовно не зламаний.  Один голос велів: «Убий! Покарай його, щоб інші холопи не давали дьору». Інший голос шепотів: «Прийми, як брата». Ні, не між людьми —  боротьба йшла у серці «Хвилемона». Рабовласник поволі  ступив крок; потім – ще  один; і підняв Онисима з колін.


Филимон
— Раб — це слово мого минулого
         А брат — мого спасіння.
Онисим. (Його голос затремтів, як обірвана струна)
— Вибач…  Я ніколи нічого не крав.
— Але тоді… тоді біс (злий чортів дух) поплутав.
— А тепер… Нині сором не дає мені спокою.

Рабовласник дивився на нього довго. Ні,  не так, як господар,  — глядів ніби той, хто вперше бачить у своєму ближньому Людину.  «Я знаю, Оню: ти  —  чесний трудяга.  Я перевіряв тебе, навмисно залишаючи  гроші на столі. Ти ніколи не торкався їх.  Але цього разу Бог дозволив, щоб ти піддався спокусі. Господь не хоче, щоб  ти не сподівався на свою праведність. Бо вона — як тонкий лід: тріскає тоді, коли здається, що ти вже стоїш міцно».  Сказавши так,  Филимон   поклав руку йому на Онисине плече — важко, як благословення.

- Ти, Оню,  впав не для того, щоб згинути. А щоб підвестися вже не рабом. Ні, не праведником для себе – уже братом для інших.
-
- Не-в-же?..
-
 Онисим здригнувся. Ні, не від страху й не від сорому – заплакав  від того, що його вперше  не засудили, а прийняли. Ні, любов-агапе не питає дозволу. Ні, не рахує – caritas ніколи не перестає  діяти! Діяти, безкорисно чинячи добро, ніби дбайлива матір або дружина.
.
   
ЕПІЛОГ
Минуло багато років, відколи раб, прощенний Филимоном,  отримав (таку бажану, таку омріяну) Свободу....
Сьогодні тут,  у невеликій церковці,  стоїть  Онисим. Ні, вже не босий раб у брудній туніці -  сивий священик  із глибокими очима, в яких живе  щира вдячність Богу (Владиці всього видимого та незримого ).

 Вільний Онисим, вінчаючи нині  молодят,  раптом подумав: «Якби я тоді не втік — схожий жених, імовірно, був би моїм сином. Але Боже Провидіння повело нас різними стежинами. Рабиня  Маргаритка, котрій Филимон наказав це зробити, мусила  вийти заміж за нелюбого п’яницю-коваля. А я?..  Я, на щастя,  став єпископом».

Духівник  дивився на пару — і бачив не лише щастя, а довгий ланцюг прощень, що привів його сюди. Десь, там, у  глибині храму, світилася свічка. Кандела   схожа на ту, що колись загорілася в  підземеллі. Там, де бігали миші, криси та таргани
Ps Згідно зі стійким церковним переказом, Апостол Павло був страчений у Римі під час гонінь на християн, організованих Імператором Нероном після Великої пожежі 64 року н.е. Павло мав права римського громадянина (civitas Romana), оскільки народився в Тарсі, який мав відповідні привілеї. Згідно з римським правом, громадянина не можна було розіп'яти (така страта вважалася ганебною і призначалася для рабів та негромадян). Тому Павла, на відміну від Апостола Петра (якого, за переказом, розіп'яли догори ногами), стратили більш "почесним" способом — відтинанням голови.



 Мамин голос і плач сина.
(Образок-мініатюра)
________________________________________
         Україна. Київ. «Безнадійна берізка». Байдужі стіни дитячого будинку пахли хлоркою та тим нарочито-показовим  затишком, який імітує справжнє домашнє тепло. Тутечки, в ігровій кімнаті, у ліжечку, сидів півторарічний Ігорьок. Його тендітні пальчики невпевнено стискали  машинку. Хлопійко був, очевидно,  занурений у свій світ; однак раптом отут, у коридорі, тишу прорізав її (тремтячий, рідний)  голос .
           Ненька? Тутечки, в яслах? Невже? Легковушка  випала з рученят на простирало.  Ігорьок, завмерши, підняв  свою голівку, він  раптом залився голосінням. (Плачем -  відчайдушним,  наполегливим.)
     -  Не плач,   синку,   - прошепотіла Вероніка  Діамант. –Іди до мене, мій…
             Низенька молодиця з каштановим волоссям, одягнена у чорний плащ, підійшла сюди, до  ліжечка. Матуся простягнула до дитини свої (ніжні, надійні) руки. Натомість обачна рідна чоловікова сестра скоренько схопила її за лікоть.  «Одумайся! – строго звеліла ЛІДІЯ-ЗОВИЦЯ. -  У тебе, ймовірно, ще будуть інші Василеві діти — здорові, розумні. Нащо тобі ця важка штанга? Дитячий церебральний параліч  — це мовби зашморг на шию.  Ніко, ходімо до директора! Тимчасову  відмову перепишеш  на остаточну - і все..
ВЕРОНІКА. Ні, не все! Райдужні сподівання  -  це такий обман, як викривлене дзеркало.
ЛІДА  Чому?...
ВЕРОНІКА.  Насправді: ніби такі фантомні болі, які бувають у безногого колишнього воїна, мої материнські муки не  закінчаться так просто,  як сон. Я вчора збагнула це, коли вчора ввечері ввійшла туди, кімнату. Спальню – пусту,  дитячу. .    
    Україна. Київ. «Безнадійна берізка».    Вероніка різко  повернулася до зовиці .  В її (волошкових) очах, які опухли минулої  безсонної ночі, горів тихий, але незламний огонь. Матуся, зрозумівши, що вже пізно йти туди, до кабінету директора, рішуче заявила: «Я без Ігорька  – як лялька без живого серця. Я, користуючись своїм материнським правом,   заберу звідси (з дєтдома) свого сина». Натомість Ліда сердито спитала: «А як же Вася? Він же не давав згоди мучитися, щоби там, у своєму домі, зі сином-калікою? Чи ти хочеш, щоб твій муж, якось розгнівавшись, Ігоря заніс туди, в яр. Отуди,  у Голосіївський ліс».
          Україна. Київ. Будинок малюка. Матір обернулася до няні,  котра стояла неподалік із кам’яним обличчям людини, яка бачила сотні таких сцен. Оля, звертаючись до санітарки,  попросила: «Дайте мені, будь ласка, чисті пелюшки». Натомість їй няня відказала: «Пелюшки, я, звичайно, дам; однак вийдіть, Ніко, надвір. Отам, на ганку, курячи  цигарку… Можна заспокоїтися, ще  раз, ніби на терезах, зважити всі «за» і «проти»
 МАТІР ВЕРОНІКА.  Слухайте! Хіба ж я така  маленька школярка, яку варто відмовляти? Я вирішила забрати  свою дитину -  і крапка. (Вероніка, поклавши сина на столику, тяжко зітхнула) Господи, що це таке? Сорочечка - волога, одіяльце - діряве».
САНІТАРКА.  Що я можу зробити? Хіба я  там, у пральні, працюю? (Вона розпачливо розвела руками.) Я і так для вашого Ігоря машинку купила, витративши свої кошти. В його зелених очах якась живинка, іскра Божа чи щось таке. 
     Ні, Ліда не вгамовувалася. Василева сестра перейшла на свистячий шепіт: «Твій син стане кретином! Ігорьок  (немічний паралітик)  навіть  чітко-виразно  балакати не зможе. Ні, не тільки  своє – загубиш життя мого брата! Ти, Ніко, це тямиш?».
ВЕРОНІКА. Не лікар – я, Лідо, матір. Хіба я знаю, чи зможе мій (аматорський)  допомогти синові колись почати ходити своїми ніжками, чи ні? Але якщо він упізнав мій голос серед десятка інших — значить, дурнем він уже, їй-богу не буде. У нього ж є (така як і в мене) Душа. 
         Україна. Київ. Дім малюка. Рідна  Василева сестра мовчки дивиться на його дружину.  Там, в її очах, читається тривога.  Вероніка, котра попросила золиця  викликати таксі, тихо повідала: «Я (принаймні, поки що) поїду туди, у рідні пенати». Натомість ЛІДІЯ. (дуже здивовано) спитала: «Куди? Там, у деревні, твоя хата-мазанка, вкрита соломою. Ні, радіо, ні гарячої води немає».
.ВЕРОНІКА.  Так, Лідо, там немає телевізора. Там, у селі,  є тато і матір, які завжди мене чекали. Їм завше  було байдуже: там, у моєму щоденнику, є  двійка, чи п’ятірка..      
ЛІДІЯ. Гаряче серце, Ніко, в тебе є. Проте Передбачливого  Розуму а тобі,  здається, дійсно бракує. Ти ніколи не вміла прораховувати свої кроки наперед, як шахіст.    
"Боже, прости мені! Я  така вперта (як мій тато) сільська дівчина, завжди жила власним розумом. Але цього разу я послухала поради Василевої сестри і юних подружок. І що? Що я бачу? Тільки пелюшковий дерматит?»   - теперечки, збагнувши, що вона зробила помилку, зміркувала Вероніка Діамант.   Турботлива ненька скоренько перевдягла в чисту одежу  свого сина, лежачого  на столику. Притихнувши,  хлопчик, узятий жінкою на руки, зразу притулився мокрою від сліз щічкою до її плеча. Ігорьок, очевидно, відчув:  своє волосся каштанового кольору мама помила  тим шампунем, який пахне польовою ромашкою.   
                ***               
            Київ.  Вулиця тут, біля лісового яру.  Добротно-цегельний будинок №31.  Жовте таксі загальмувало тут, біля воріт. Мотор натужно гудів на холостих обертах. Мама, притискаючи до себе сплячого Ігоря, дивилася у вікно на дім, який ще вчора вважала своїм. Вероніка пошепки попросила:  «Водію, зачекайте, будь ласка! Я  зараз повернуся; тільки заберу підготовлену валізу. Я минулої ночі, коли мій ситий п’яний муж захропів, лежачи на койці,  ввійшла туди, у пусту  кімнату, і… Я тоді, збираючи дитячі речі, щоб їх відати своїй товаришці , вирішила (бодай востаннє) свого синочка Ігоря побачити.  А сьогодні…»
ЛІДІЯ. А як же мій брат? Вася ж любить тебе, Ніко. Як ти йому все це поясниш?
ВЕРОНІКА. А хіба я живу десь там, у мусульманському домі, де все вирішує муж, нічого не питаючу у своєї дружини-рабині?
Рідна Вассина сестра, котра сиділа на передньому сидінні, озирнулася. Лідине обличчя виражало сум’яття ти злу досаду. Натомість Вероніка сумно помізкувала: «А Вася?  Що ваш Вася? Він що — такий самий маленький і безпорадний, як наш Ігор? Я повинна й за нього все вирішувати? Хіба він не знає, де там, у селі живуть мої батьки? Якщо любить — знайде. Якщо ні — значить, нам не по дорозі».
Ліда відчинила автомобільні дверцята. Проте вигляд рішучої Ольги та беззахисного племінника щось надломив у її холодному здоровому глузді.
      ЛІДА. Гаразд, Ніко!  Сиди тут, у машині, не буди малого. Я сама принесу твій чемодан.
      ШОФЕР.  Ходімо,  Лідо! Я  допоможу Вам донести важку валізу.
        Водій таксі, котрий мовчав усю дорогу, раптом заглушив мотор і вийшов слідом за Лідією. Натомість Вероніка залишилася тут, у салоні авто.  Молода матуся дивилася на каштани, що розквітали вздовж київської вулиці, Вона, вагаючись, подумала: «Мабуть, Ліда має рацію? Мабуть, мені не треба було піддаватися емоціям.  «Узявся за плуг — уже назад не озирайся».   Якось отак там, у селі,  каже мій затятий тато».
..Епілог. Дорослий Ігор, котрий закінчив школу та Університет, працюючи на заводі, писав статті про використання  титанових злитків або міцних труб. Але хіба інвалід  має чогось досягати? Невже він не може просто жити так, як квіти?.... Там, в Євангеліє, ж написано: «Погляньте на польові лілеї, як вони ростуть: не працюють, ані прядуть. Але кажу вам, що й Соломон у всій своїй славі не вдягався так, як кожна з них»


Дійові особи:
• ВЕРОНІКА – молода матір.
• ІГОРЬОК – її півторарічний син.
• ЛІДА – сестра чоловіка Вероніки.
• НЯНЯ – санітарка дитячого будинку.
• ВОДІЙ – таксист.
• ГОЛОС ДОРОСЛОГО ІГОРЯ (за кадром).
Місце дії: Дитячий будинок «Безнадійна берізка» у Києві. Потім – таксі біля будинку Вероніки.
Час: 1970-ті роки (неявно). Епілог – наші дні.




Післямова автора.

1) ПЕРСАНАЖ ІГОРЬОК =Ігор Расюк +Саша
2) Мій друг Ігор Расюк, котрий пересувається на ін-візку, дійсно закінчив київський університет
3) Хоч із 6 до 45 років я трішки ходив своїми ногами, на  відмінну від Ігоря, у мене не було можливості вчитися в вузі. Однак я самостійно освоїв ПК, ази укр-мови та літератури, я (Саша з ДЦП) дійсно працював отам, на титановому заводі
4) Якби моя мама (Ольга Михайлівна Папуша)  не забрала мене дитячого  будинку «Берізка» моя життя склалося б інакше.  Мама терпляче, тримаючи  мене за ручки, вчила мене ходити – і тоді, коли мені виповнилося 6 років, я (Саша) пішов своїми ногами. Там, у спецшколі, де я (Саша) закінчував восьмирічку, діти-сироти не могли ні добре вчитися, ні нормально висловлювати свої думку. 
.
Вислів "Погляньте на лілії польові... є одним із найвідоміших у Нагірній проповіді Ісуса Христа (Євангеліє від Матвія 6:28-29). Погляньте на польові лілії, як вони ростуть: не працюють і не прядуть. Але кажу вам, що й Соломон у всій славі своїй не вдягався так, як кожна з них. У цьому контексті лілії є символом довіри до Бога, чистоти та того, що справжня краса не потребує штучних зусиль. Цікаво, що історики вважають, що в Біблії під "ліліями" могли мати на увазі не білу лілію, а червоний анемон або тюльпан, які масово цвіли в Галілеї.

   Небо, клен и «песчинка», способная любить.
Стихотворение в прозе.
Звёздное покрывало  над землей  рассыпало тихие огни, словно зёрна на ладонях Вечности. Небо смотрит сверху без спешки, без осуждения, и в этой беспредельности человек кажется дыханием, тенью между двумя ударами сердца. «Боже, что есть человек, что Ты помнишь о нём, и сын человеческий, что Ты посещаешь его? Пыль, подымаемая ветром на некоторое время?»
Свечкой горит  клён золотой. Листья дерева — словно маленькие молитвы, которые срываются и падают к земле, не зная, будут ли услышаны. Клён не спрашивает о вечности — он просто светится, блистая красотой в этот короткий миг своего бытия. «Боже, что есть человек, что Ты помнишь о нём, и сын человеческий, что Ты посещаешь его? Пыль, подымаемая ветром на некоторое время?»
Дети играют в песке, строят хрупкие города, которые разрушит один неосторожный шаг. Беззаботные малыши смеются, не зная страха времени; мгновение в их ручках стало Бесконечной Вселенной. Песок ускользает сквозь пальцы, но радость остаётся.  «Боже, что есть человек, что Ты помнишь о нём, и сын человеческий, что Ты любишь его? Такая золотая «грешная песчинка», за которую умер Иисус?»
  Между звёздами, клёном и детским смехом тянется тонкая нить — Божья память о человеке. Нет, не за величие — за хрупкость. Нет, не за силу, а за способность смотреть в небо, касаться листьев и играть в песке, словно мир только что создан.  «Боже, что есть человек, что Ты помнишь о нём, и сын человеческий, что Ты любишь его? Такая золотая «грешная песчинка», которая  дороже всех звёздных миров, ибо лишь только она умеет любить Его.  Любить (так хрупко) в ответ на Искроенную АГАППЕ.».
















Не мертва релігія - жива віра.
 «Мамо, —   зізнався син  Микола. — Я там, у домі, де моляться, протестанти, сьогодні прийняв водне хрещення». Ці щирі синові  слова відбилися від стін, як  удари дзвону, які  розходиться навкруг.  Миколина ненька  здригнулася, хустка в руках затремтіла, мов лист у холодному вітрі. Її погляд ковзнув по синові, ніби намагаючись утримати його поглядом, як човен на якорі. "Боже! Що ти, мій сину, робиш?..  Чи я пропустила його сумніви? Я не змогла його захистити…"
Україна. Золотоверхий Київ. Затишна квартира. Миколин отець різко підняв свою голову. Його обличчя було червонувате, очі блищали від горілки, губи тремтіли, а плечі трохи хиталися. На колінах лежав глянцевий журнал із голими дівчатами — чужий серед ікон, немовби темна пляма на чистій воді.
— Що? — металевий голос тата пролунав  хрипко, ніби крижана річка, яка тріщить підталим льодом. "Ні! Мій син… Він зрадив віру… А може, я сам загасив цей вогонь?".  Журнал, кинутий отцем, із шурхотом звалився на підлогу, сторінки розлетілись, як налякані горобці .
-  Ти - Юда! — гнівно вибухнув Володимир Олексійович Покаянник. .
 - Тато, я нікого не зрадив. Мені набридли такі  обряди, в яких немає жодного сенсу. Обожнювання  мертвих ікон. Цілування кісток якихось святош.  Я шукаю  Господа живого.
«Ба, теж єврей знайшовся.  Я тобі, сину, зараз…» Великі батькові  кулаки зімкнулися, тремтячи, мов розпечене вугілля. П’яний чоловік  хитався, роблячи крок уперед, і кожен удар ноги лунав, наче хвиля б’є об камінь. Полум’я гніву в очах палало, але разом із ним промайнув тремтливий сум — він усвідомив власну слабкість, свою нездатність берегти сина й віру.
Микола відступив на крок, серце билося, мов потік, що вирвався з-під криги — гаряче й нестримно. "Тату, я не такий, як Андрій. Здається, молодший син Тараса Бульби. Я  просто, молячись, спілкуюсь із Духом Святим".  Володимир Олексійович  нахилився ближче, кулаки здіймалися, як готові до бою боксерські рукавички.
— Наші предки, сину,  берегли віру, як вогонь у нічному степу! — голос отця розрізав повітря, немовби грім. -  А ти взяв і загасив цей вогонь!
- А що?.. Що коли цей огонь уже догорів?   Може, Ви, тато, самі його загасили?
Сердите обличчя батька почервоніло ще більше, руки хиталися, кулаки тремтіли. Мужчина  підняв їх ще вище — ще мить, і цей жар міг би вибухнути. Але спокій і впевненість сина, глибина води, що не боїться вогню, зупинили його. Усередині промайнув сум і розкаяння: він відчув, що його гнів і алкоголь не можуть зігріти душу, не можуть захистити сина.
Миколина мама, заплакавши,  затулила обличчя руками. "Господи… Я знала, що це станеться… Чоловік давно втратив щирість… А тепер мій син чистіший за нас обох… Він іде туди, куди ми не змогли вести…"
— Іди! Ти вже дорослий! Ти маєш право вибрити ту церкву, яка тобі подобається,  — мовив  батько, опустивши свої  кулаки.. Голос отця Володимира став низьким, важким, як підземний гул ріки. "Я, православний. священик без сина… Але він правий…".
 Микола підняв легенький рюкзак, всередині — лиш Євангеліє.  "Я йду вперед… Бог зі мною. Вода змиває старе життя… Новий вогонь горить у мені…"
Чорні вхідні двері зачинилися. Тиша тут, у квартирі,  була такою глибокою, що можна було почути, як у батареях біжить вода.
Сріблом  обгорнула Київ зима. Сніг скрипів під ногами, ліхтарі розтікалися по мокрій бруківці, мов ріки світла, де вогняні відблиски танцювали на дзеркальних калюжах. Холодний вітер різав щоки, як гостре скло, але Микола ніс своє тепло — маленьке, живе, яке прокрадалося крізь хуртовину, мов промінь сонця через крижану завісу.  Жовтий вогник ліхтаря тремтів над ним, немовби  самотня свічка.
За рогом був  хлопчик. Оцей рижий  підліток, одягнений у синьо-легеньку курточку, рився там,  у смітнику. Микола зупинився. "Боже! Голодне дитя –  надворі, в такий холод…"
- Ходімо зі мною, я відведу тебе туди, у наш дитячий притулок. Там  тепло,   - доброзичливо  запропонував  Микола Покаянник, ніжно  торкаючись худенького плеча. Хлопчик підвів оті свої карі  очі, де спалахнув  вогник довіри.
Вони, розмовляючи,  йшли разом.  Микола, відчувши тепло, там, у своїх  грудях, подумав: "Так, віра без діл -  мертва. Ні православні, ні католицькі, ні протестантські обряди нічого не варті, якщо на вулиці дитина… Моя мама любить онуків. Я люблю свою маму. З ненькою я, напевно, скоро знайду спільну мову. А батько… З ним буде важче… Тато — впертий, затятий… Вода змиває страхи й холод, а вогонь віри розпалює серце… Я несу їх у собі, і вони ведуть мене вперед."
________________________________________




                Два  невільники в одній квартирі.________________________________________
Дійові особи:
 СТЕПАН Невільник — паралізований, зеленоокий, русявий, лежить на дивані.
ВАСИЛЬ Невільник — старший брат, кремезний, грубий на словах, але з прихованою турботою.
Лялька — гумова, німий свідок подій. Локація – Київ. Двокімнатна квартира..
________________________________________
Ява перша — ВЕЧІР  Вечірня міська вулиця звучить, мов оркестр: трамвай тягне басову мелодію металу, асфальт зітхає під колесами машин, світлофор цокає, немов старий годинник, а голоси перехожих розчиняються у повітрі, спалахуючи іскрами сміху. Ляск дверей маршрутки відбиває різкий удар барабана, дзенькіт пляшок у підворітті бринить, мов крихкий кришталь, а гавкіт собаки розрізає повітря, наче сторожовий дзвін. Над дахами небо гуде літаком, ніби натягнута струна, і всі ці звуки зливаються в єдину мелодію вечора, в якій чутно серце Києва — живе, неспокійне й прекрасне.
Паралізований СТЕПАН (внутрішній монолог, тихо, повільно)
- Сучасна столиця України живе, дихає, рухається вперед … А я?..
 Я після того стрибка в річку… Я нині схожий на той  корабель,  який сів на міль.

ЗДОРОВИЙ ВАСИЛЬ
               - Хелло, брате! Ти ще живий?..

Україна.  Київ. Спальня тут, у двокімнатній квартирі. Паралізований хлопець-блондин лежить отут, на дивані, Степан дивиться вдалечінь, очі майже закриті, дихає повільно, плечі трохи опущені. Тимчасом сюди, у кімнату, входить старший брат.  Вася входить, похитуючись, тримає ляльку. Кожен крок гучний, руки рухаються вільно, жестикуляція різка.

 ЗДОРОВИЙ ВАСИЛЬ (глузливо, підняті брови, посмішка кривою)
— Слухай, брате… Це твоя стара? Чи вже нова Наташка?
[Вася ставить ляльку в кутку, погляд фіксується на Степанові, плечі трохи нахилені вперед.]

ЛЕЖАЧИЙ СТЕПАН (сухо, без злості, трохи повертає голову до брата)
— Та пішов ти…
[Його тремтячі руки стискають ковдру на животі, погляд падає на ляльку.]

ЛЕЖАЧИЙ СТЕПАН (шепіт, губи стиснуті)
— Лялька…  дивиться…
[Погляд Степана  ковзає по кімнаті, рухів майже немає, лише легке дрижання плечей.]

 ЗДОРОВИЙ ВАСИЛЬ (грубий голос, робить крок убік, руки у кишенях, погляд на ляльку)
— Так очі в неї порожні, ніби..

ЛЕЖАЧИЙ СТЕПАН
- Як моє нікчемне життя?..

Київ. «Двушка». Тиша. Степан заплющив очі; він трохи похитує своєю русявою головою.

________________________________________
Ява друга — НІЧ . Нічна київська вулиця стоїть у тиші, де кожен звук звучить, мов окрема нота: далекий передзвін трамвая відлунює, немов спогад про день, що тікає у минуле; каштани над тротуаром шепочуть, наче змовники, перегукуючись із вітром. У дворі озивається собака й стихає, немов відлуння заблуканої думки; а самотні кроки перехожого глухо відбиваються від асфальту, як удари серця, що підтримують ритм нічного міста.
ЛЕЖАЧИЙ СТЕПАН (шепіт, руки стискають ковдру, плечі напружені)
- Боже,  забери мене туди, у Царство Небесне,  де немає болю… Я не здатен ні працювати, ні ту Наташку, яку я колись любив, повести під венець. Нині я, на жаль, лиш тягар для свого брата.   
[Очі заплющені, голова трохи опущена, губи зімкнені.]

Україна. Київ. Опочивальня тут, у двокімнатній квартирі.  З кухні чути тріск скла.  Вася піднімає пляшку, крокує до дивану.

 ЗДОРОВИЙ ВАСИЛЬ (глухо, погляд на брата, крок уперед, руки опущені)
— Життя не таке, як я мріяв… після школи все пішло шкереберть…

ЛЕЖАЧИЙ СТЕПАН (внутрішній монолог, повільно видихає, очі закриті)
Але під його лайкою тепло… наче жар у каміні під товстим склом.

Київ. «Двушка». ВАСЯ стоїть  перед диваном, нахиляється трохи вперед Його погляд спрямований на хворого брата Степана.

 ЗДОРОВИЙ ВАСИЛЬ (тихо, майже шепіт, руки на боках)
— Ти дивишся на мене, як на сліпого кота.

ЛЕЖАЧИЙ СТЕПАН (різко, плечі напружені, голова піднята)
— Ти мій старший брат! Хіба маєш право робити мені боляче?!

Київ. «Двушка». Декілька секунд триває тиша. Вася опускає очі, руки стискаються.

ЗДОРОВИЙ ВАСИЛЬ (тихо, вибачально, крок назад, плечі трохи опущені)
— Пардон… Я боюся втратити тебе. Час зараз такий… непевний.

ЛЕЖАЧИЙ СТЕПАН (повільно, глухо, голова повернута до стелі)
— О, так. Кожен день — як останній… Чуєш, Васю?..

Україна. Золотоверхий Київ. Там, за вікном, пролітає російський дрон.  Чути: стріляючи, працює десь  українська ПВО .  «Так, - отут, у хаті, каже здоровий брат Вася. -  Так. Якщо бажаєш (неначе  той злочинець,  що висів біля Ісуса на Христі)  ввійти туди, у Царство Небесне… Напевно, Стьопо, малися: «Боже, прости мої.. Мої вмисні і несвідомі гріхи».
 
________________________________________
Ява третя — РАНОК  Вранішня київська вулиця прокидається, мов оркестр, що налаштовує інструменти: десь брязкає металевий замок кіоску, наче перший акорд; тріщить щітка двірника, ніби шурхіт старих сторінок; трамвай дзенькає на повороті, розсипаючи звук, як срібні краплі роси. Звідкілясь лунає гомін перших голосів — уривчастий, ще сонний, мов пташиний щебіт, що переплітається з далеким гуркотом машин. І серед усього цього звучить легке дзижчання голубів на даху, немов тихий супровід, що нагадує: день лише починається.
Україна. Київ. Опочивальня тут, у двокімнатній квартирі. Вася стоїть біля дивану, руки опущені, спокійний погляд, поглядає на  паралізованого брата. Здоровий молодик ніжно прошепотів: «Пробач, Стьопо». Василевий  погляд винувато ковзав по ляльці, котра, стоячи  тут, у кутку, вже немає над ними  жодної влади.

ЛЕЖАЧИЙ СТЕПАН (м’яко, звертаючись до брата, легкий нахил тулуба вперед)
— Може, після війни я піду в старечий притулок. А ти оженишся. У тебе будуть діти… Потерпи ще трохи. Я триматиму тебе біля себе, щоб тебе не забрали на фронт.

ЗДОРОВИЙ ВАСИЛЬ (різко, але без злості, бере фото батьків, погляд на брата, руки злегка стиснуті)
— Я що, твій слухняний солдат? Чому ти все вирішив за мене?! Тато й мамо буцімто заповідали нам разом..

Київ. «Двушка». Обидва брати мовчки дивляться у вікно. Сонце піднімається.

ЛЕЖАЧИЙ СТЕПАН (внутрішній монолог, тихо, розслаблено, погляд до стелі)
Може, колись наука навчить лікувати все. Навіть такі ноги, як мої. Може, я ще піду… своїм кроком…

Київ. «Двушка». Степан, лежачи на дивані, задрімав. Йому привидівся сон:  буцімто паралітик, якому лікарі замінили  можзечок, почав нормально ходити і чітко-виразно говорити. . ЗАВІСА


Віяндук.
                (Есе.)


Сьогодні тут, під похмурим сіруватим небом, застигла розгублена фігура. Високий зеленоокий  брюнет, одягнений у чорний діловий костюм, стоїть на обірваній частині мосту, що різко обривається в повітрі, неначе  перерізаний мечем. Попереду,  з  іншого боку — така ж зруйнована частина  настилу. Погляд молодого  чоловіка, спрямований отуди, у прірву – провалля, яке  раптом обірвало пряму дорогу.

Справді кожен із нас будує  споруди — свою будівлю щастя, мости  до омріяного майбутнього життя. Ми старанно продумуємо кожну опору і з гордістю дивимося на зведену конструкцію, що має привести нас до успіху. Втім іноді, посеред шляху, стається незрозуміле: міст руйнується. Перед нами зяє «безодня, як розкрита паща темряви», і все, що нам залишається — це стояти на краю обриву, з уламками наших планів біля ніг. У цей  той момент, коли ми почуваємося безпорадними, як отой парусник, який утратив вітрила посеред бурхливого океану. Серце  охоплює розчарування і гнів. У голові лікарським молоточком стукає лиш одне питання: «Чому?». Втім, якщо придивитися: не карою – ця руїна, напевно,  буде  «порятунком у масці». Наче той хірург, що спершу робить боляче, щоб потім зцілити хворого, Бог  помічаємо) інколи ламає плани.  Амбітні проекти, наші «ідеальні» шляхи можуть насправді  стати тією «дорогою в нікуди»,  яка веде до спустошення, наче пустеля, яка випалює життя. Цей перехід здавався єдиним і  правильним, але він міг упровадити туди, де нас очікують сховані «міни нещастя».
.

Ні,  віяндук  — не тупик, а ніби  перехрестя. Міст, який уже перервався, змушує нас зупинитися, переглянути свої цінності та знайти іншу стезю. Можливо, той шлях приведе нас не до тієї вершини, про яку ми мріяли, а до тієї, яка справді зробить нас щасливими. Це може бути стежка, яку ми ніколи не розглядали, або навіть політ, про який ми не наважувалися навіть міркувати. Мій дід мав рацію, коли він говорив: «(Господь  бачить оте, чого ми не помічаємо) інколи ламає наші плани.  Тільки те, що зруйноване, може бути відбудоване по-новому». Вірогідно, через деякий час, озираючись назад, ми з вдячністю згадаємо той обрив, який не дав нам ступити на хибний шлях, а змусив знайти новий путь. Тропу – свою.  Тропу – Божу? Ймовірно, таку ж істинно-покаянну, як у монаха?    

Віндук -міст над прірвою



Безрукий Сергій та Таня.
(Такий фанфік, який схожий на правдиву повість.)

Україна. Луганщина. Невелике  поселення біля шахти «Північна». Двокімнатна квартира, з вікон якого видно високі терикони. Сьогодні, воліючи виглядати звичайним здоровим чоловіком, безрукий  Сергій «нап’ялив» свої протези.  Жінка -  молоденька, чорнява, тендітна. Двадцятидворічна кароока красуня вдягла  коротесеньку нічну сорочку білого кольору.

Україна. Луганщина.  Двокімнатна  квартира. Їхня спальня, де патефон радісно грає вальс.  Вони  стоять  обличчям один до одного. Безрукий Сергій  тримає свою (протезну)  праву руку на спині жінки, а лівою тримає її праву руку.  Таня, котра   поклала свою ліву руку на його  плече, прошепотіла: «Одна моя шкільна подружка народила сина, інша – дочку. Тепер, коли твої культі перестали пекельно пекти, мені, здається, що Тарас Шевченко має рацію… У нашім раї на землі нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим». «І що, моя люба? – іронічно посміхнувся муж,  зробивши свій перший крок сюди, уперед, до своєї дружини.  - Скажи мені, будь ласка,  чим  ми будемо  наш (тре-тій) ротик годувати?   Там, в одній редакції, мені обіцяли надрукувати мою повість, але поки що…. Смальцем  мої  «проби скромні пера», на хліб нині не намастиш. Слава Богу, мої друзі-шахтарі   ще  відстібають зі свого гаманця «стільки можуть,  скільки їм не жаль».  А втім…

Таня, котра ступила лівою ніжкою крок назад
- Так, я розумію: ми не можемо ділити шкуру невбитого ведмедя. Алексєй Болотний, котрий чомусь, який ненавидить українську мову, повернувся  туди, до своєї улюбленої Москви, втік (як писав поет Саша Пушкін)  «на ловлю щастя та чинів».  Арсеній Гірник, очевидно, передчуваючи, що тут, у Нерушимому Союзі, станеться якийсь «політичний землетрус», швиденько відлетів аеропланом туди, в земля Обітовану,  де буцімто «течуть річкою молоко і мед».  Андрій Прохідник, на жаль, недавно не повернувся  живим із  роботи, коли там, у вашій шахті стався вибух металу. Твої колишні колеги все рідше й рідше заходили до нас на чашку чаю. Ми все частіше залишаємось одні. Навіть у вихідні дні (у суботу та неділю). Я все частіше з острахом думаю, що мене чекає самотня і дуже печальна старість. Я все частіше, коли тебе немає вдома,  слухаючи дзвінку тишу, згадую свою бабусю. До речі, Царство їм Небесне! Мій дід   десь отам, під Берліном…   А моя бабуся, яка сама виростила трьох дітей, говорила: "Якщо Бог дав  немовля, то дасть йому соску та пелюшку. Горе Вам, маловіри".

Сергій.   (Його ліва нога, трішечки ковзнувши по паркету, стала знову на місце.)
   --Можливо, доки дитячі пелюшки  ще міцне не зв’язали нас сімейними узами?...

Здивована Таня.
- Варум?..  Чому ти гадаєш,  що краще?..
- Ліпше кожному піти своєю стежкою життя?

Україна. Луганщина.  Двокімнатна  квартира. Молоденька кароока брюнетка-дружина, ступивши другий крок ступила своєю правою ніжкою крок на місці,  зазирнула в його сірі очі.. Натомість  Сергій, роблячи третій крок лівою ногою, відповів: «Може, чиїсь чоловічі заможні ручища, воістину  зроблять тебе най щасливою Євою на планеті  Земля.  Колись  тобі так подобалося, коли я своїми (живими) руками пестив твоє тіло.  А нині?..  Хіба мертві металеві пальці моєї протезованої правої руки здатні  гладити твої ніжки? Стегна – теплі, м’якенькі, гарненькі».

Україна. Луганщина.  Їхня (квартирна) спальня, де замовк уже патефон. Ні третіх кроків, ні обертів подружжя не робило. Таня швидко, як на духу, сказала: « Може, Бог тому  в тебе руки забрав, що ти, гордий… Аж занадто… Занадто на них… На свої такі мо-гу-т-ні, як у лісоруба, ручища сподівався.  А Бог, кажуть,  не любить, коли у людини, крім Нього Самого, є інша (буцімто надійна) основа».

Україна. Луганщина. Двокімнатна  квартира.  Їхня (подружня) спальня. Сердита дружина  раптом дала своєму мужу  ляпасів  - один, другий, третій.  Безрукий Сергій розгублено промовчав.  А  Таня, плачучи, йому відказала:  «Хіба я не доказала тобі свою любов, коли  ночувала була поруч у ті найскрутніші часи, коли там, у лікарні, тобі робили чергову…  Скільки їх (отих операцій) у тебе було? П’ятнадцять? Двадцять? Чи аж двадцять п’ять ? Хто тобі дупу  буде  підтирати?  Сраку, до речі, сьогодні нагодовану мої смачним  борщем».

Україна. Луганщина. Двокімнатна  квартира.  Їхня  відпочивальня. «Я молода красуня. Я, звичайно, закручу роман із іншим нежонатим чоловіком.  А ти? Ти, Сергію, як житимеш без мене?  Твоя дбайлива ненька, на жаль,уже почила в Божі.  У сестри - чоловік, свої дітки. Сестра спровадить тебе, туди, в інтернат, де нидіють самотні старики?  І що тоді? Знайдеш собі товаришку… І, попоївши пісну каші-перловки,  будеш отам, у богадільні… Диктуватимеш місіс медік Болтон  свої опуси? Писульки, які нині, коли майже у кожному домі є радіо та телевізор, нікому ( навіть без грошей) непотрібні. У наші дні, ймовірно, тільки школярі та студенти  беруть до рук  книжку, зокрема і художню».

Україна. Луганщина. Двокімнатна  квартира.  Сергій отут, у спальні,  прошепотів: «О’кей! Не  плач!! Я згоден зачати  нашого первістка. Ляж на койку, моя рілля!». Безрукий муж, хвильку помовчавши,  додав:   «Щоправда,  Таню, ти вже не  маленька… Ти  ж сама знаєш: після того, коли ми сплатимо за комуналку, у нас із моєї пенсії залишиться лише п'ятдесят…  Рублів? Чи мідних монет?».  «Ну, що ж, - смиренно мовила дружина, - Будемо їсти хліб, бульбу та суп без м’яса. І так буде рік чи два. І лиш тоді, коли  наше майбутнє дитя (син або донька) піде туди, в ясла. А я?.. Я  почну «сіяти вічне і добре» знову там, у шкільному класі. Моя ж бабця, немовби верблюд у пустелі, чимчикувала ж долиною злиднів, хоч тоді, після другої світової війни, було ще важче. Голодний сорок сьомий тільки чого вартий».

Україна. Луганщина. Двокімнатна  квартира. «На жаль, про той комп’ютер  «Дніпро»,  який буцімто здатен читати і писати інвалідам тексти, я зараз можу тільки прочитати там, у  науковому журналі,  - зміркував сумно Сергій. – Але мій друг Антон божився, що він перемайструє… Антон (башковитий удосконалень) якось отак переінакшить печатну машинку, щоб, олівця тримаючи у зубах, я (безрукий прозаїк) міг набагато швидше «малювати словами  художетва», ніж тоді, коли я повільно виводжу букви тут, у своєму зошиті».   

Україна. Луганщина. Ця квартина кімната, яку подружжя називає оазисом свого  кохання.  Його протезні пальці рук розірвали жіночу тоненьку сорочку. Оголена красуня, відчепивши протези,  зняла з безрукого чоловіка синю сорочку-безрукавку. Дама, цілуючись, хотіла стягти з чоловіка шорти і труси, але Сергій раптом різко звелів: "Стоп". Отеперечки вальсуючи, Таня перестала повільно відступати, задкуючи туди, до койки. Жінка, ніби дуже розгнівана левиця, заричала: «Що  ще?!  Твою пісню про нашу бідність  заспіваємо знову?! Чи мені варто?..».

Україна. Луганщина. Двокімнатна  квартира. Роздягнена красуня,  прикусивши враз язика, не наважилася вимовити «спокусити Олівера Меллорза». Вірна жінка, котра раніше навіть боялася помізкувати про те, щоби шукати собі коханця, присіла тут, на ліжку, де вона сьогодні (очевидно, навмисно)  застелила білосніжне простирадло.

Безрукий Сергій.
(Він, стоячи біля своєї дружини, лагідно сказав)
Сонечко,  ти  хибно, помилково все  втямила.
Я теж мрію про сина, а втім… 

Таня
Але що?..

Україна. Луганщина.   Двокімнатна  квартира.  «Давай так (як це робили наші предки) станемо перед іконою навколішки.  Можливо, то не просто обряд. Мо, в то є щось більше, ніж те, що ми здатні побачити своїми фізичними очима», - запропонував Сергій. Натомість Таня йому відказала: «Ми – комсомольці.  Ми – сучасні радянські люди. Ікон тут, у нашій хаті, немає. Втім, у мене, здається, збереглося невелике розп'яття Ісуса Христа. Його моїй бабусі начебто польська черниця подарувала. Я зараз спробую знайти».

Сергій.
- Слухай, моя люба, дай закурити, бо мої нерви… .
Таня
- Надворі – зимно. Дме вітер.
- Сіверко –дуже  противний.

Україна. Луганщина.   Двокімнатна  квартира.  Дбайлива дружина,  накинувши на чоловіка свій червоний халат, дала йому в рот сигарету і клацнула запальничкою.  А безрукий  муж, тримаючи у зубах цигарку, «вибіг»  звідси (зі спальні)  на балкон.

Україна. Луганщина.   Двокімнатна  квартира. Голісінька Таня закуталась у сіру шерстяну хустку. Чорнява кароока молодиця туди, в іншу кімнату, де раніше, випиши чарку вина, вдавано весело бесідували зі  Сергієві товариші-шахтарі.  Жінка, яка взяла старовинну бабусину скриньку, підійшла до дивана. Господиня, висипавши  вміст шкатулки на покривало, швиденько знайшла, намацала свої тремтячими пальцями розп'яття Ісуса Христа.

            ***
Україна. Луганщина.   Двокімнатна  квартира. Їхня вітальня.. Таня, котра підійшла до шафи взяла скриньку, згадала.  Віруюча старенька жіночку, готуючи на кухні їсти, часто співала: "Старый крест, старый крест, Неброский, но лишь в нём сила есть, сила есть, сегодня может он исцелять разбитые, больные сердца. Каждому пришедшему открыть небеса".  Інколи тоді, коли до  Тетяниної бабці заходила сусідка, вони (російськомовні товаришки) співали разом також україномовну версію цієї пісні:


 
На далекій горі, серед терну і скель
Через сиві віки височить давній хрест
. Вже мільйони людей при старому хресті
 Стріли щастя своє, там є щастя й мені.

 Хрест старий, хрест старий...
 Погляньте, тільки в нім Сила є, сила є, і нині може він
Зболені, зневірені зціляти серця!
 Може він з нас кожного ввести в небеса!

 Поміж небом святим і синами Землі
Прірва люта лежить - не перейдеш повік.
Як не віриш мені, то послухай Творця:
Є один тільки шлях від Землі в небеса.

. О Ісусе святий, при Твоєму хресті
На далекій горі Ти відкрився мені...
 На пробитих руках зовсім свіжа ще кров,
 А в прекрасних очах Божа людям любов.
 

       Україна. Луганщина.   Двокімнатна  квартира.  Їхня затишна вітальня.    Коли Сергій повернувся сюди, до світлиці. Таня, мовчки, сиділа навколішки, дивлячись на розп'ятого Ісуса. Чоловік, сівши біля неї, подумав: «А, може, й не треба нічого говорить? Хіба Бог не знає?..  Таня,  звичайно, мріє про те, щоб наша майбутня ї донька мала кращу долю, ніж вона. Я теж хочу, щоб наш син, принаймні, ніколи не був калікою. Власне, ми обоє бажаємо одне і теж, але  трішки інакше»

                ***
    Україна. Луганщина.  Двокімнатна  квартира.   «Я навчу тебе протезною кістю тримати дитячу пляшечку з  соскою Ти посидиш з дитиною, сплячим в колясці, а я піду попрацюю двірником, "Ні, Таню, ти купиш мені диктофон, і потім… Тоді  я переведу марення сивої кобили на нормальну (літературну) мову. А  багатий дядько-замовник, очікуючи людської слави, «подякує» мені банкнотою". Подружжя тут, у спальні, де на столі вже згасла свічка,  розсміялися.   
                ***
    Україна. Луганщина.   Двокімнатна  квартира. Ця вітальня, яка вже давно стала його кабінетом.   Безрукий аматор-прозаїк читав багато книг, вивчаючи досвід інших письменників.  Сергій, сівши на стілець тут, біля цієї  печатної машинки, яку поліпшив друг   Антон, «вистукував» свої повісті та оповідання. А дружина?... Повернувшись зі школи додому, вчителька Таня варила їжу,  прала одяг, як уміла  створювала затишок. Молода мамуля  вельми раділа, коли її руки обіймали «своєю єдину втіху».  Щоправда, люблячі батьки (інколи, потайки, коли вони були наодинці) трішки журилися,  адже їхня донечка Надія, щодня роблячи самостійно чимало хатніх справ, як яра пшениця, занадто швидше зріла, ніж її ровесниці-дівчатка. (Школярки дуже веселі, ще абсолютно безтурботні.)               

                ***                   
Україна. Луганщина. "Боже, я не знаю, хто згрішив. Дід? Його батько? Чи сам  гордий Сергій щось накоїв своїми (ще живими) руками? А втім я прошу... Помилуй нас, Господи! Нехай наша дочка буде щаслива!  Отче Небесний,  Ти явив милість Давиду, коли цар, котрий, бажаючи приховати свій скоєний гріх,  послав свого воїна на очевидну  смерть,  але  Версавія стала ненькою Соломона, "- приблизно так (але різними словами)  багато років молилася Тетяна, йдучи зі своїм чоловіком  долиною злидні. . І ось сьогодні посивілий батько Сергій, дочка якого взяла праву (протезну) долоню в свою маленьку тендітну руку, повів її (наречену, одягнену фату і біле плаття) туди, під вінець, де чекає її жених.





________________________________________
Футбольний гул і садова тиша
________________________________________
1. Київ. Вечір
-Арбайте – хаус,  дім – робота, – лагідно бурчала  ненька, миючи там, на кухні, посуд, – Ти, сину, хоч у кіно сходи. Може, там якась… Наші роки такі ж лукаві, як і суєтні дні,
Київ. Двокімнатна квартира. Сівши на диван,   Артем Шукач натиснув кнопку пульта. «Голубий екран»  ожив, і одразу гул трибун заповнив кімнату. Зелений газон, яскраві прожектори, коментатор із надривом кричав: «ГОООЛ».  «Динамо», здається, грало зі «Шахтарем». Телекамера показувала трибуни — натовп стрибав, махав прапорами, обіймався. Там, на стадіоні, вирувало життя.
«Може, дійсно, купивши два квитки,  сходить у неділю туди, на «Олімпійський», Треба, напевно, зателефонувати Вірці – товаришці  із паралельного класу, котра стала медичкою.   Колись, юнка, яка, мабуть,  мріяла невдовзі, після останнього шкільного дзвоника, вискочити заміж за футболіста, щоби звідси, з України,  втекти туди, на благополучний Захід) часто бувала там, на стадіоні. А потім?… Раптом – коротенька спідничка перестала спокушати хлопчачі очі своїми голими ніжками», -  зміркував отепер, зіваючи, Артем.   (Він, заводський  токар, очевидно, сьогодні дуже стомився, обточуючи титановий пруток, схожий на дерев’яну метрову колоду)
Артем  ніколи не вважав себе фанатом. У дитинстві хлоп'яга ганяв м’яча у дворі,  але з роками футбол став тільки рідкісною розвагою десь отам, на пікніку. Проте зараз  гул трибун, блиск очей гравців і вибух адреналіну зачепили його глибше, ніж будь-яка інша телепередача. Високий широкоплечий блондин отеперечки  зажадав… Ні не просто дивитися — він вельми волів отам, на стадіоні, відчути  шум,  єдність, енергію, що могла наповнити кожну клітину його тіла. Всередині з’явилося забуте почуття — передчуття, очікування, надія. Йому закортіло знову повісити собі кашне.  Шарфик синьо-білий, динамівський…
________________________________________
2. День матчу.4
«Ба! Ні, не Віра – це неабияка Венера», - ледве, ніби дитя, не вигукнув Артем, зустрівши свою знайому тут, у підземному переході, біля виходу з метро.  Висока, струнка дівчина, котра вдягнула квітчасто-довгу сукню, справді, повісивши чорну сумочку на плече,  виглядала дуже гарно. Втім, отепер не було в її карих очах азарту колишньої (безшабашної) пацанки.  Було щось  інше – смиренне, глибоке, незрозуміле…

- Слухай, Віро, у тебе дійсно все гаразд, - перепитав Артем, коли він помітив у її очах приховану печаль. Натомість Віра, піднімаючись (із ним) угору по сходах, промовчала.

Київ. Стадіон «Олімпійський».. Люди навколо — у футболках, з прапорами, із дітьми на плечах. Усмішки, погляди, емоції, що переповнювали повітря. На вході — охорона, металошукачі. Потім — трибуни. Спершу Артем  був у захваті: гул, співи, хвиля з піднятих рук. Але раптом почався інший шум — лайка, образи, агресія. Хтось кинув пляшку на поле, інший — кричав прокльони судді. На бетонних сходах валялися пляшки й недопалки. Хтось курив біля дітей. Артем озирнувся: де та магія, що була на екрані?
Матч був напруженим. Команда програвала, і натовп темнів, як грозова хмара. Крики ставали злішими, штовханина — грубішою. Один фанат різко вдарив іншого плечем, і почалася сварка.
«І нащо сюди, ніби  старшокласник, сьогодні  приперся, - гнівно міркував  Артем. -  Ще і Галю привів осюди, на стадіон.  (Сучасну спортивну споруду, схожу на римську Колізею, яка збирає  банкноти, викинуті на вітер?)
 Віра
   - Мій друже, я не бажаю чути  лайку…
Такі жахливі матюки, яку навіть наш хірург не говорить тоді, коли ситуація дійсно ахова..  
   
Артем.
- Тобто, еxit?

Галя.
- О, yes!
-
          Артем.
Чому? Люди розважаються. Їм, бач, дуже весело…               


Київ. Стадіон «Олімпійський». «Розумієш, відтоді, коли ми востаннє зустрічалися минуло три роки.  Я стала віруючою  Я вже звикла там,  у  домі молитви, співати псалми, читати Святе Письмо, молитися. Я почуваюсь отут, на стадіоні,  ніби та свиня, котра повернулась у багнюку», - пояснила Віра. Натомість Артем запитав: «Чому ж ти така (безгрішна, чистенька, як новий кришталь) погодилася піти зі мною?..
Невже ти не знаєш, що стадіон - це не храм Божий? Храм такий стерильний, як операційна…»
 
Віра
. По-перше, я не хотіла виглядати такою замкнутою, як оті релігійні фанатики, котрі начебто прагнуть стати набагато святішими, ніж сам Папа Римський.  По-друге, я боялася  тебе, мій друже, образити.   По-третє,  вчора, коли я чергувала в онкології, чорнобильський Стронцій-Невидимка зжер  ще одну дівчинку. Мені здавалося, свіже повітря, весела гра... Однак, на жаль…

Артем.
— Гаразд,  Галю,  ходімо, звідси.
— Я давненько не ходив на футбол.
 Я теж сьогодні тут, на стадіоні, як у чужій тарілці. 

Віра.
— Мабуть, дійсно поет Микола Луків має рацію…
— «Не варто повертатись на круги, нічого це, крім болю, не приносить».
—   Тим паче, мені, християнці.

Київ. Стадіон «Олімпійський». Отам, на  зеленому газоні, тривав ще футбольний матч.  Однак  молоді люди вже спустилися  по сходах.. «Я ніколи не був волонтером. Я зараз ще не готовий, одягнувши костюм клоуна, щоб там, в онко, розважати малечу, - щиро зізнався  Артем, знявши зі своєї шиї шарфик. – Але, може, для  хворого…». Натомість юна кароока брюнетка котра ледве стримала себе, щоб не розплатися. Галя  вдячно мовила: «Спасибі. Там, у моїй  лікарні, є  хлопчик. Він увечері там, у коридорі, любить із м’ячем…»

Київ. Стадіон «Олімпійський».  Трибуни  закричали: "Гол". Лікарка синьо-білий шарфик, складений квадратиком, поклала  туди, у  чорну  сумочку.  Артем тихенько спитав: «І що? Як малий?...». Натомість Галя оптимістично йому відказала: «Хвалити Бога, мій друже,  лікування має позитивну динаміку. Якщо не буде рецидиву раку, ймовірно, позве на своє весілля»

- Кого він покличе? –  тихенько спробував упівголоса пожартувати Артем, - Нас? Мене, уже діда?.. І тебе?.. Гарненьку. Таку вічнозелену, як молода ялинку. 

- А уяви собі, що  це так і буде, - ледь помітно, ніби  письменниця, посміхнулася товаришка. – Казка ж має закінчуватись обов’язково так: «Вони жили довго і щасливо»      
 Вечірній Київ «солодко»  спав. Дихання міста — то ритмічний шепіт шин на порожньому проспекті — здавалося настільки тихим, що можна було почути, як у темряві розквітають каштани.  Десь у темному провулку звучала гітара, перемежовуючись із кроками по бруківці та шурхотом вітру, що носив запах кави й свіжоспеченого хліба з цілодобової пекарні. У цьому місті шум і тиша жили поруч — вони торкалися одне одного на вузьких вулицях і розходилися в просторі площ. Іноді вони билися, як хвилі під час бурі, а іноді — накладалися, утворюючи гармонію, яку можна почути лише вночі.
Галина
Кажуть, отам, у «Божий сад» уже цвіте сатура…
 А ще  чашечки магнолії - квіти  білого, рожевого, фіолетового, жовтого та червоного кольору.

Артем. (Він  уперше узяв тендітну ліву  ручку)
- О’кей. Подихаємо сильним солодким ароматом.
               
Усміхнена Галя.
- Ходімо. Погода сьогодні -  тепла, хороша.   

Київ. «Божественний сад».   Тиша,  запах квітів огортали, наче ковдра після холодної зливи. Сидячи на лавці, вони їли морозиво й слухали, як у глибині алеї звучить бандура. Мелодія була чистою, як джерельна вода.

— Дивись на ці пелюстки, — сказав Артем, піднявши руку. — Вони світяться у світлі ліхтаря, немов маленькі сонця.
— І в кожній — своя енергія. Не та, що на стадіоні, а спокійна, тепла, що гріє серце, — відповіла Віра.
Звуки музики зливалися з шелестом листя. «Ні, не тільки з тиші – життя складається також із тиші»",  - поволі осягнув Галин товариш. (Високий кремезний блондин)

Київ. «Божественний сад». Ідучи стежкою, монах, звичайно, здогадався, що парочка скористалася тією калиткою про яку знає лиш  іонівець. А втім, чернець, очевидно, подумав:  «Ні, це не ті агресивні підлітки, котрі поверталися з футболу – там, у бесідці, тихенько розмовляють адекватні молоді люди.  Навіщо я буду викликати сторожа або міліцію. Хай «молодята» собі там…»       


________________________________________
4. Нічний Київ і суперечка
Місяць повільно піднімався над Дніпром. Місто спало і водночас дихало життям. Артем і Віра йшли мостом, тримаючись за руки.
— Я думав, що справжнє життя — це вибух емоцій, — почав Артем. — А тепер бачу: воно ще й у тиші.
— Ти бачиш це тільки тепер, — сказала Віра. — Раніше ти шукав сенс у зовнішніх речах. А справжнє — всередині нас.
— Але хіба не правильно прагнути емоцій? — обурився парубок. — Вони ж показують, що ти живий.
— Живий — це не той, хто кричить і ображає людей, — твердо сказала Віра. — Живий — той, хто розуміє красу і зберігає спокій.
— Я не проти спокою, — тихо сказав парубок. — Просто іноді хочу, щоб щось бурхливе трясло серце.
— І ти думаєш, що це неможливо поєднати? — запитала Віра.
— Можливо, — визнав парубок. — Все це — різні сторони життя.
— Потрібно слухати серце, — сказала вона. — Іноді воно обирає тишу, іноді — шум.
________________________________________
5. Нічні пригоди
На набережній зустрічалися закохані пари, музиканти грали на саксофоні та гітарі, човни тихо ковзали водою.
— Дивись, — показав Артем на човен, — життя різне: шум трибун і спокій на Дніпрі.
— І в обох є цінність, — сказала Віра.
Вони сіли на лавку. Кожен звук, запах, відблиск ліхтаря створював симфонію, що наповнювала серце парубка теплом.
— Я ніколи не думав, що можна відчути стільки спокою після хаосу, — сказав парубок.
— І це теж сила, — відповіла Віра.
________________________________________
6. Ранок після стадіону
Сонце крізь напівпрозорі штори лоскотало кімнату золотими смугами. Артем прокинувся, зробив каву й увімкнув телевізор. На екрані починався повтор учорашнього матчу. Парубок на мить завмер із пультом у руці, але потім натиснув іншу кнопку.
З колонок потекла ніжна мелодія Чайковського. Скрипка звучала так, наче говорила з парубком мовою, яку він давно забув, але зараз упізнав. Кава здавалася ароматнішою, повітря — свіжішим.
Парубок сидів у тиші, слухав музику й думав, що деякі повернення й справді не варті того, щоб відбуватися.
________________________________________
7. Післясмак
Весь день Артем ловив себе на думці, що вчорашній стадіон і сьогоднішній ранок — це два світи, які майже не перетинаються.
Футбол був наче буря: яскрава, гучна, непередбачувана, але здатна зламати, якщо потрапиш під удар. Музика ж нагадувала тихий дощ у літньому саду — той, що змиває пил і залишає після себе лише свіжість.
Парубок раптом зрозумів: шукав емоцій, але знайшов шум; шукав єдності, а зустрів роздратування. І лише у скрипкових переливах відчув те, заради чого люди взагалі йдуть на стадіони — справжнє піднесення душі. Артем усміхнувся, зробив ковток охололої кави й подумав: «Мабуть, моя команда тепер грає тут. У тиші, де звучить музика».


________________________________________



Райдужні листи.
________________________________________
«Ку-ка-ріку!  Ку-ка-ріку!  Ку-ка-ріку».  Майже щоранку, почувши спів бадьорого когута, дід Іван одразу розплющував  волошкові очі.  Самотній  удівець, котрий  поснідав отим, що «Бог учора, ніби манну, ввечері послав йому», діставав зі шухляди охайно складені аркуші паперу. Вперта його рука тремтіла, чорнило лягало нерівно, проте чоловік не зупинявся. Немовби той прозаїк, який, ніби жінка,  завагітнівши своїм замислом, він старанно виводив  букви. Сивий мужчина писав сьогодні -  один лист, завтра – другий...

.«Марічко, сьогодні розквітає бузок. Пам’ятаєш, як ти цім сірим квіточкам, як дівча, вельми  тоді, першої весни, коли ми тільки-но зіграли весілля?». Слова падали на папір тихо й упевнено, немов кроки у саду. У ці хвилини дід Іван повертався туди, де вона ще була — усміхнена, жива, поруч.
Україна. Село Соколянка. Тутешні мешканці звикли вже бачити  діда  біля поштової скриньки. Люди, заклопотані своїми буденними справами, звичайно, не звертали на старого уваги. А от чорнява Анна… Молоденька поштарка тоді, коли вона приносила діду Івану пенсію, щораз подумки себе запитувала: «Що керує ним? Відчай чи мужність?»
«Пробач мені, Марічко, за сварки, за пиятику, за побої, за подружні зради, - якось одного разу, коли той конверт, який, напевно, забув заклеїти дід Іван  розкрився у руках листоноші і щирі  рядки самі впали в очі. Тоді у  грудях Анни щось защеміло. Дівчина раптом відчула, як то — писати щодня мертвій дружині, немов оживляти її у словах. Того ж вечора вона довго дивилася на порожній аркуш, а потім, тремтячою рукою, вивела нерівні літери: «Мій любий, не рви своє хворе серце.  Не треба. Попри все, я  завжди знала, що ти кохав мене».
Вранці дід Іван дістав зі скриньки конверт і розгорнув його. Волошкові очі старика, затьмарені самотою, раптом заіскрилися. Того дня він уперше за довгі роки вийшов у сад легкою ходою.
Відтоді листи приходили часто. Анна писала нишком, крадькома, але з теплом. Старий оживав: підрізав кущі, замітав доріжки, говорив із сусідами. Сивину й далі тріпав вітер, та в його постаті знову жевріла життєва іскра. Втім, оця стареча відрада не була безхмарною. «Марічко, — писав дід Івана, — пригадуєш вечір на вокзалі? Яку хустку ти тоді носила?»
Анна не знала відповіді. Вона вигадувала, здогадувалася, та в її рядках бракувало того подиху, що належав лише одній жінці. Іван читав, мружився, вертів листа у руках. «Ні, це, мабуть, не її слова. Здається, моя Маша ніколи так не говорила», - шепотів, як щиру молитву,  свої сумніви  дід Іван. Тимчасом його ветхий дім скрипів і зітхав. Дім, ніби сам намагався почерк отієї  господині, якої вже давненько (майже два роки)  тут не було.   
Якось одного разу він зізнався у тому, чого ніколи нікому не довіряв:
«Марічко, я тоді збрехав тобі. Я не був у відрядженні. Я не хотів, щоб ти знала…». Ганна перечитала ці рядки — і відчула, як її власний обман став важким тягарем. Анна подумала: «Хіба я маю право  не мала права стояти між ним і його половинкою? На жаль, нині вже покійною».
Наступного ранку адресантка сама прийшла сюди, в Іванову хату. У середині того конверта, який залишила дівчина була така була коротка записка: «Пардон! Не ваша Маша – це я писала. Я щиро, мов лікарка,  хтіла, щоб Вам, діду,  стало легше, проте… Місячне  сяйво вночі зовсім не таке, як живі сонячні промені вдень.  Пір’я павича теж гарно блищить, але….
Дід Іван довго сидів, тримаючи свій язика за зубами. Старий, розглядаючи слова, ніби зважував: що сильніше — біль чи вдячність. «Дякую, — твердо, але, щиро намагаючись говорити лагідно, прохрипів дід Іван, який нарешті підняв свої чорні очі.  — Ти, дочко,  дала мені те, чого я чекав.  Я хоча б на одну мить повірити, що вона поруч. Я немовби знову почув голос – голос моєї коханої Маші.»
Дідусь Іван усміхнувся — втомлено, легко, але по-справжньому. Натомість Анна вийшла з його хати, серце її билося нерівно. Листоноша, безсумнівно, здогадувалася: старий Іван писати вже не буде. Ні йому, ні їй ці райдужні листи більше не потрібні.
«Звичайно, я – чужа, абсолютно стороння людина. Я так, як рідна дочка, не побіжу прати туди, у дідову  хату, прати одяг або мити  брудну підлогу,  - наступного дня вагаючись, кмітила Анна, крокуючи  сільською вулицею. - Але, мабуть, є сенс повідомити туди, у державні службу...  Нехай ті байдужі соціальщики, котрі, мабуть, виходять зі своїх затишних кабінетів, тільки надвечір, коли вони накивають п’ятами додому. Хай вони, принаймні, туди, у «холодний» інтернат, його заберуть чи що. Там, у тому   казенному домі, життя (якось розповідали мені бабці-очевидці) не таке, неначе найкращий  травневий мед; однак  все-таки там  є хоч телевізор, їжа та чиста постіль». Добродушна дівчина, купивши собі в лавці свіжого хліба,  згадала про самотнього діда Івана, в якого вже болять ноги. Треба, мовляв, і йому бодай півбуханки… Пускаю, мовляв, хліб свій за водою; і я сподіваюсь, що він колись (через багато-багато днів або років)  припливе білою качкою  до мене знов. Повернеться, ймовірно, як той надувний круг, який рятує життя тій людині, що потонула б у воді.   
 Україна. Житомирщина . Село Соколянка. Молоденька листоноша, котра принесла сюди, у «тепленьку» хату Івана, ту  газету, яку він, загортаючи своє сало, називає «Веселкова  радянська правда», ставила туди, у  куток, свою важкеньку  сумку. Гарненька Гануся, схопивши пусті  відра, почимчикувала туди, до криниці,  стежкою, що звивається там, обабіч дороги, біля тину. Дівчині, сьогодні, їй-богу,  щастило. Хороші тутешні хлопці, котрі, розповідаючи бородаті анекдоти,  били байдики там, біля колодязя,  не змогли їй (можливо, своїй майбутній нареченій) різко  відмовити. Безусі богатирі  (навіть через «я не хочу») невдовзі,   наповнивши  велику дерев’яну діжку, поставили також два відра з водою поставили тут, у сінях. Пийте, мовляв, діду. Свіженька. 
 Україна. Село Соколянка. Тут, на леваді, де зеленіли пахучі трави, терплячий Іван  улітку  випасав сусідові три телички декілька кізочок. Натомість увечері  сусідка приносила туди, у дідову хату,  корзину.  Там, у корзині, були скляні баночки з їжею, з молочком, що ще парує.. 
Україна. Село Соколянка. Інколи  дід Іван, котрий випасав худобу, засинав отут, на леваді,  сівши на пеньок. І тоді малі футболісти, котрі бавилися м’ячем давали собі волю. Хлопчики, зірвавши зі старика капелюха, давали йому щабали. Дід, схопившись на ноги, лаявся, а втім, розмахуючи своєю палицею, намагався нікого не вдарити. Тимчасом «сміливі»  бешкетники, відбігши на безпечну відстань, весело реготали.  Втім, невдовзі хтось із дорослих односельців, побачивши оце незлобне  насилля,  строго кричав: «Ану, припиніть зараз же! Чи нині вас, діти, там, у школі, не вчать, що треба поважати старших?».               

Втім, невже реальне життя таке, як книжний роман або художній фільм?».


                Розмовляють два євреї

Украина. Киевский парк. Сидя здесь, возле озера, на скамейке, разговаривают два деда-еврея.               

- Блин, Абрам, недавно исчезла наша собачонка (ма-ле-нька рыжая болонка).

- Здесь (Понимаешь ли?) Союз Ядерный Неру-ши-мый, однажды ночью, про-пал. И что? Ничего. Слава Богу, мы пока ещё дышим.
- Да, живём. Но как?.. Одних нет на этом свете, другие свои пенсионные копейки считают,  иные уж далече.


Секрет Долини (для голосного читання)
Вступ
У тиші Карпат…
де віки перетинаються з вітром…
а ріки несуть спогади…
існує Долина…
яка відкриває серця…
Кожен камінь…
кожна тінь…
кожен промінь світла — живі…
легенди…
що чекають…
аби їх почули…
Це місце…
де душа розкривається…
де ми зустрічаємо себе
серед шепоту гір…
і світлових плайових стежок…
«Чому я тут?» — подумала Емілія…
Відчуваючи легке тремтіння у грудях…
«Чи шукаю я Долину…
чи саму себе?»
На краю світла…
тінь повторює кожен твій рух…
Невидимий страж…
що спостерігає…
поки ти ще не готова його впізнати…
Коси гірського вітру…
мерехтливі відблиски води…
натякали…
шлях до себе починається тут…
Карпати розгорнули свою велич…
Темно-зелені хребти здіймалися…
мов хвилі кам’яного океану…
Смерекові ліси дихали густою смолою…
і давньою пам’яттю…
Високо в небі — спів жайворонка…
У долині — протяжний голос трембіти…
Гори живі…
лагідні й теплі…
суворі й похмурі…
Голос їх кликав…
до глибшого розуміння…
________________________________________
I. Зітхання лісу
Білява Емілія йшла…
Чорна фуфайка…
гумові чоботи…
Палиця в руці…
Темна завіса розірвалася з гулким тріском…
Ліс затремтів у тиші…
Подих повітря ставав живим шепотом Долини…
Смеркало…
Тіні дерев витяглися…
Заплелися в таємничі візерунки на моховитій землі…
Повітря насичене запахом сирої кори…
і свіжої трави…
Десь далеке «му-му» корів…
«Бе-бе» овець…
Ворона різко закричала…
«Моє серце калатає…» — відчула вона…
«І водночас дивне відчуття спокою…
Я боюся…
і водночас захоплена…»
Віддзеркалення коси на струмку…
проблиск світла у листі…
невидимі маркери…
що показують шлях далі…
________________________________________
II. Вартова Долини
Емілія зупинилася…
Різко вдихнула…
У просвіті стояла Вона…
Вона – , Гуцулка
Гуцулка — жива газдиня гір…
Кептар світився барвами Карпат…
Рукави спадали широкими білими крилами…
Волосся — темні струмки, зібрані в один…
Палиця — стародавня трембіта, мовчазна…
але готова звучати…
Погляд — глибокий, як полонинська ніч…
Суворий…
але теплий…
В очах ватра…
зоряна височінь…
пам’ять роду…
— Йой, дівко… — промовила гуцулка…
— не бійси…
Тут ніц тобі не станеться…
Лиш слухай серце…
— А хто ти?.. — тремтячим голосом…
— Чому я чую тебе, ніби знала все життя?..
— Та шо ти, дівко…
Я — тота Долина…
Я є твоя ватра…
і твоя тінь…
Ґаздівство моє — це гори й ріки…
А ти тепер є часточка в нім…
Серце стискається від страху…
І водночас розпливається від захоплення…
Вона — живий орнамент Святині…
Мовчазний вартовий…
Кожна зовнішня велич приховує внутрішню тишу…
яку треба почути…
Очі гуцулки віддзеркалюють Долину…
і приховані кути Еміліїного серця…
її сумніви…
ще не набравші форми світла…
________________________________________
III. Дотик до вічності
Емілія стоїть на краю світу…
Перед нею Кітловина…
надприродне світло…
Гуцулка постає…
витканою з сяйва і тіні…
— Йой, дівко… — м’яко…
— дивись не лякайси…
Світила твоя ще зранку не сходили…
А вже тут стоїш…
— Моє серце стукає шалено…
Я відчуваю одночасно страх і захоплення…
Я відчуваю, як усе старе відпадає…
І водночас розкривається щось нове…
Чи я готова увійти?..
— Та шо ти, дівко… — усмішка…
Я ж твоя дорога й тінь…
Кожна стежка в горах — твоя теж…
Вона — не просто вартова Долини…
Вона є Долиною…
Очі — бездонні ріки…
Коси — темні стежки крізь ліси…
Вишивка — пам’ять поколінь…
Голос плайових шляхів…
Дим ватри…
що здіймається у ніч…
________________________________________
IV. Сторожа тиші — світлове видовище
Світло тремтіло на камінні…
Вітер шепотів у соснах…
Все стало одним пульсом…
Дихання Емілії і тиша Кітловини…
Коси її і струмки гір…
Вишивка кептаря і розквітлі луки…
— Йой, дивись, дівко… — тихо…
воно веде тебе…
Не бійси…
Слухай серце…
«Чи я справді тут?» — хвиля тривоги й захвату…
«Чи це я стаю Долиною…
чи Долина стає мною?..»
Тіло розчиняється у сяйві…
Коси — темні стежки крізь ліс…
Рукави-крила здіймаються…
сплітаються з вітром…
Кожен камінь…
Кожен промінь…
Кожна хвиля світла…
Переливаються крізь неї…
Вона — пульс Долини…
Гуцулка — не поруч…
Вона в очах…
у серці…
у кожному подиху…
— Та шо ти, дівко… — думка гуцулки…
— усе твоє вже тут…
між косами і ватрою…
Емілія і Долина злилися…
Світло впало у тінь…
і стало живим…
________________________________________
Епілог
Долина мовчки зітхнула разом із вітром…
Несучи відгомін усіх пройдених шляхів…
Іноді найглибші подорожі
ведуть не через гори чи ріки…
А через серце…
Де спогади стають світлом…
А страхи — тінню…
Що підкреслює красу життя…
— Йой… — подумала Емілія…
зітхаючи від радості і спокою…
— Вона завжди була у мені…
І я завжди була у Долині…
Кожен камінь…
кожна тінь…
кожен промінь світла…
тепер зберігає частину Емілії…
Світ іде в нас…
навіть коли ми йдемо у світ…
Якщо прислухатися до тиші…
Можна почути,
як Долина шепоче:
«Вона завжди була у тобі…»
Мерехтливі нитки коси…
Промінь світла на воді…
Малесенька вишивка на траві…
Символи власного шляху…
Що веде до внутрішньої метаморфози…
________________________________________










































.