сборник

Не мертва релігія - жива віра.
 «Мамо, —   зізнався син  Микола. — Я там, у домі, де моляться, протестанти, сьогодні прийняв водне хрещення». Ці щирі синові  слова відбилися від стін, як  удари дзвону, які  розходиться навкруг.  Миколина ненька  здригнулася, хустка в руках затремтіла, мов лист у холодному вітрі. Її погляд ковзнув по синові, ніби намагаючись утримати його поглядом, як човен на якорі. "Боже! Що ти, мій сину, робиш?..  Чи я пропустила його сумніви? Я не змогла його захистити…"
Україна. Золотоверхий Київ. Затишна квартира. Миколин отець різко підняв свою голову. Його обличчя було червонувате, очі блищали від горілки, губи тремтіли, а плечі трохи хиталися. На колінах лежав глянцевий журнал із голими дівчатами — чужий серед ікон, немовби темна пляма на чистій воді.
— Що? — металевий голос тата пролунав  хрипко, ніби крижана річка, яка тріщить підталим льодом. "Ні! Мій син… Він зрадив віру… А може, я сам загасив цей вогонь?".  Журнал, кинутий отцем, із шурхотом звалився на підлогу, сторінки розлетілись, як налякані горобці .
-  Ти - Юда! — гнівно вибухнув Володимир Олексійович Покаянник. .
 - Тато, я нікого не зрадив. Мені набридли такі  обряди, в яких немає жодного сенсу. Обожнювання  мертвих ікон. Цілування кісток якихось святош.  Я шукаю  Господа живого.
«Ба, теж єврей знайшовся.  Я тобі, сину, зараз…» Великі батькові  кулаки зімкнулися, тремтячи, мов розпечене вугілля. П’яний чоловік  хитався, роблячи крок уперед, і кожен удар ноги лунав, наче хвиля б’є об камінь. Полум’я гніву в очах палало, але разом із ним промайнув тремтливий сум — він усвідомив власну слабкість, свою нездатність берегти сина й віру.
Микола відступив на крок, серце билося, мов потік, що вирвався з-під криги — гаряче й нестримно. "Тату, я не такий, як Андрій. Здається, молодший син Тараса Бульби. Я  просто, молячись, спілкуюсь із Духом Святим".  Володимир Олексійович  нахилився ближче, кулаки здіймалися, як готові до бою боксерські рукавички.
— Наші предки, сину,  берегли віру, як вогонь у нічному степу! — голос отця розрізав повітря, немовби грім. -  А ти взяв і загасив цей вогонь!
- А що?.. Що коли цей огонь уже догорів?   Може, Ви, тато, самі його загасили?
Сердите обличчя батька почервоніло ще більше, руки хиталися, кулаки тремтіли. Мужчина  підняв їх ще вище — ще мить, і цей жар міг би вибухнути. Але спокій і впевненість сина, глибина води, що не боїться вогню, зупинили його. Усередині промайнув сум і розкаяння: він відчув, що його гнів і алкоголь не можуть зігріти душу, не можуть захистити сина.
Миколина мама, заплакавши,  затулила обличчя руками. "Господи… Я знала, що це станеться… Чоловік давно втратив щирість… А тепер мій син чистіший за нас обох… Він іде туди, куди ми не змогли вести…"
— Іди! Ти вже дорослий! Ти маєш право вибрити ту церкву, яка тобі подобається,  — мовив  батько, опустивши свої  кулаки.. Голос отця Володимира став низьким, важким, як підземний гул ріки. "Я, православний. священик без сина… Але він правий…".
 Микола підняв легенький рюкзак, всередині — лиш Євангеліє.  "Я йду вперед… Бог зі мною. Вода змиває старе життя… Новий вогонь горить у мені…"
Чорні вхідні двері зачинилися. Тиша тут, у квартирі,  була такою глибокою, що можна було почути, як у батареях біжить вода.
Сріблом  обгорнула Київ зима. Сніг скрипів під ногами, ліхтарі розтікалися по мокрій бруківці, мов ріки світла, де вогняні відблиски танцювали на дзеркальних калюжах. Холодний вітер різав щоки, як гостре скло, але Микола ніс своє тепло — маленьке, живе, яке прокрадалося крізь хуртовину, мов промінь сонця через крижану завісу.  Жовтий вогник ліхтаря тремтів над ним, немовби  самотня свічка.
За рогом був  хлопчик. Оцей рижий  підліток, одягнений у синьо-легеньку курточку, рився там,  у смітнику. Микола зупинився. "Боже! Голодне дитя –  надворі, в такий холод…"
- Ходімо зі мною, я відведу тебе туди, у наш дитячий притулок. Там  тепло,   - доброзичливо  запропонував  Микола Покаянник, ніжно  торкаючись худенького плеча. Хлопчик підвів оті свої карі  очі, де спалахнув  вогник довіри.
Вони, розмовляючи,  йшли разом.  Микола, відчувши тепло, там, у своїх  грудях, подумав: "Так, віра без діл -  мертва. Ні православні, ні католицькі, ні протестантські обряди нічого не варті, якщо на вулиці дитина… Моя мама любить онуків. Я люблю свою маму. З ненькою я, напевно, скоро знайду спільну мову. А батько… З ним буде важче… Тато — впертий, затятий… Вода змиває страхи й холод, а вогонь віри розпалює серце… Я несу їх у собі, і вони ведуть мене вперед."
________________________________________




                Два  невільники в одній квартирі.________________________________________
Дійові особи:
 СТЕПАН Невільник — паралізований, зеленоокий, русявий, лежить на дивані.
ВАСИЛЬ Невільник — старший брат, кремезний, грубий на словах, але з прихованою турботою.
Лялька — гумова, німий свідок подій. Локація – Київ. Двокімнатна квартира..
________________________________________
Ява перша — ВЕЧІР  Вечірня міська вулиця звучить, мов оркестр: трамвай тягне басову мелодію металу, асфальт зітхає під колесами машин, світлофор цокає, немов старий годинник, а голоси перехожих розчиняються у повітрі, спалахуючи іскрами сміху. Ляск дверей маршрутки відбиває різкий удар барабана, дзенькіт пляшок у підворітті бринить, мов крихкий кришталь, а гавкіт собаки розрізає повітря, наче сторожовий дзвін. Над дахами небо гуде літаком, ніби натягнута струна, і всі ці звуки зливаються в єдину мелодію вечора, в якій чутно серце Києва — живе, неспокійне й прекрасне.
Паралізований СТЕПАН (внутрішній монолог, тихо, повільно)
- Сучасна столиця України живе, дихає, рухається вперед … А я?..
 Я після того стрибка в річку… Я нині схожий на той  корабель,  який сів на міль.

ЗДОРОВИЙ ВАСИЛЬ
               - Хелло, брате! Ти ще живий?..

Україна.  Київ. Спальня тут, у двокімнатній квартирі. Паралізований хлопець-блондин лежить отут, на дивані, Степан дивиться вдалечінь, очі майже закриті, дихає повільно, плечі трохи опущені. Тимчасом сюди, у кімнату, входить старший брат.  Вася входить, похитуючись, тримає ляльку. Кожен крок гучний, руки рухаються вільно, жестикуляція різка.

 ЗДОРОВИЙ ВАСИЛЬ (глузливо, підняті брови, посмішка кривою)
— Слухай, брате… Це твоя стара? Чи вже нова Наташка?
[Вася ставить ляльку в кутку, погляд фіксується на Степанові, плечі трохи нахилені вперед.]

ЛЕЖАЧИЙ СТЕПАН (сухо, без злості, трохи повертає голову до брата)
— Та пішов ти…
[Його тремтячі руки стискають ковдру на животі, погляд падає на ляльку.]

ЛЕЖАЧИЙ СТЕПАН (шепіт, губи стиснуті)
— Лялька…  дивиться…
[Погляд Степана  ковзає по кімнаті, рухів майже немає, лише легке дрижання плечей.]

 ЗДОРОВИЙ ВАСИЛЬ (грубий голос, робить крок убік, руки у кишенях, погляд на ляльку)
— Так очі в неї порожні, ніби..

ЛЕЖАЧИЙ СТЕПАН
- Як моє нікчемне життя?..

Київ. «Двушка». Тиша. Степан заплющив очі; він трохи похитує своєю русявою головою.

________________________________________
Ява друга — НІЧ . Нічна київська вулиця стоїть у тиші, де кожен звук звучить, мов окрема нота: далекий передзвін трамвая відлунює, немов спогад про день, що тікає у минуле; каштани над тротуаром шепочуть, наче змовники, перегукуючись із вітром. У дворі озивається собака й стихає, немов відлуння заблуканої думки; а самотні кроки перехожого глухо відбиваються від асфальту, як удари серця, що підтримують ритм нічного міста.
ЛЕЖАЧИЙ СТЕПАН (шепіт, руки стискають ковдру, плечі напружені)
- Боже,  забери мене туди, у Царство Небесне,  де немає болю… Я не здатен ні працювати, ні ту Наташку, яку я колись любив, повести під венець. Нині я, на жаль, лиш тягар для свого брата.   
[Очі заплющені, голова трохи опущена, губи зімкнені.]

Україна. Київ. Опочивальня тут, у двокімнатній квартирі.  З кухні чути тріск скла.  Вася піднімає пляшку, крокує до дивану.

 ЗДОРОВИЙ ВАСИЛЬ (глухо, погляд на брата, крок уперед, руки опущені)
— Життя не таке, як я мріяв… після школи все пішло шкереберть…

ЛЕЖАЧИЙ СТЕПАН (внутрішній монолог, повільно видихає, очі закриті)
Але під його лайкою тепло… наче жар у каміні під товстим склом.

Київ. «Двушка». ВАСЯ стоїть  перед диваном, нахиляється трохи вперед Його погляд спрямований на хворого брата Степана.

 ЗДОРОВИЙ ВАСИЛЬ (тихо, майже шепіт, руки на боках)
— Ти дивишся на мене, як на сліпого кота.

ЛЕЖАЧИЙ СТЕПАН (різко, плечі напружені, голова піднята)
— Ти мій старший брат! Хіба маєш право робити мені боляче?!

Київ. «Двушка». Декілька секунд триває тиша. Вася опускає очі, руки стискаються.

ЗДОРОВИЙ ВАСИЛЬ (тихо, вибачально, крок назад, плечі трохи опущені)
— Пардон… Я боюся втратити тебе. Час зараз такий… непевний.

ЛЕЖАЧИЙ СТЕПАН (повільно, глухо, голова повернута до стелі)
— О, так. Кожен день — як останній… Чуєш, Васю?..

Україна. Золотоверхий Київ. Там, за вікном, пролітає російський дрон.  Чути: стріляючи, працює десь  українська ПВО .  «Так, - отут, у хаті, каже здоровий брат Вася. -  Так. Якщо бажаєш (неначе  той злочинець,  що висів біля Ісуса на Христі)  ввійти туди, у Царство Небесне… Напевно, Стьопо, малися: «Боже, прости мої.. Мої вмисні і несвідомі гріхи».
 
________________________________________
Ява третя — РАНОК  Вранішня київська вулиця прокидається, мов оркестр, що налаштовує інструменти: десь брязкає металевий замок кіоску, наче перший акорд; тріщить щітка двірника, ніби шурхіт старих сторінок; трамвай дзенькає на повороті, розсипаючи звук, як срібні краплі роси. Звідкілясь лунає гомін перших голосів — уривчастий, ще сонний, мов пташиний щебіт, що переплітається з далеким гуркотом машин. І серед усього цього звучить легке дзижчання голубів на даху, немов тихий супровід, що нагадує: день лише починається.
Україна. Київ. Опочивальня тут, у двокімнатній квартирі. Вася стоїть біля дивану, руки опущені, спокійний погляд, поглядає на  паралізованого брата. Здоровий молодик ніжно прошепотів: «Пробач, Стьопо». Василевий  погляд винувато ковзав по ляльці, котра, стоячи  тут, у кутку, вже немає над ними  жодної влади.

ЛЕЖАЧИЙ СТЕПАН (м’яко, звертаючись до брата, легкий нахил тулуба вперед)
— Може, після війни я піду в старечий притулок. А ти оженишся. У тебе будуть діти… Потерпи ще трохи. Я триматиму тебе біля себе, щоб тебе не забрали на фронт.

ЗДОРОВИЙ ВАСИЛЬ (різко, але без злості, бере фото батьків, погляд на брата, руки злегка стиснуті)
— Я що, твій слухняний солдат? Чому ти все вирішив за мене?! Тато й мамо буцімто заповідали нам разом..

Київ. «Двушка». Обидва брати мовчки дивляться у вікно. Сонце піднімається.

ЛЕЖАЧИЙ СТЕПАН (внутрішній монолог, тихо, розслаблено, погляд до стелі)
Може, колись наука навчить лікувати все. Навіть такі ноги, як мої. Може, я ще піду… своїм кроком…

Київ. «Двушка». Степан, лежачи на дивані, задрімав. Йому привидівся сон:  буцімто паралітик, якому лікарі замінили  можзечок, почав нормально ходити і чітко-виразно говорити. . ЗАВІСА


Віяндук.
                (Есе.)


Сьогодні тут, під похмурим сіруватим небом, застигла розгублена фігура. Високий зеленоокий  брюнет, одягнений у чорний діловий костюм, стоїть на обірваній частині мосту, що різко обривається в повітрі, неначе  перерізаний мечем. Попереду,  з  іншого боку — така ж зруйнована частина  настилу. Погляд молодого  чоловіка, спрямований отуди, у прірву – провалля, яке  раптом обірвало пряму дорогу.

Справді кожен із нас будує  споруди — свою будівлю щастя, мости  до омріяного майбутнього життя. Ми старанно продумуємо кожну опору і з гордістю дивимося на зведену конструкцію, що має привести нас до успіху. Втім іноді, посеред шляху, стається незрозуміле: міст руйнується. Перед нами зяє «безодня, як розкрита паща темряви», і все, що нам залишається — це стояти на краю обриву, з уламками наших планів біля ніг. У цей  той момент, коли ми почуваємося безпорадними, як отой парусник, який утратив вітрила посеред бурхливого океану. Серце  охоплює розчарування і гнів. У голові лікарським молоточком стукає лиш одне питання: «Чому?». Втім, якщо придивитися: не карою – ця руїна, напевно,  буде  «порятунком у масці». Наче той хірург, що спершу робить боляче, щоб потім зцілити хворого, Бог  помічаємо) інколи ламає плани.  Амбітні проекти, наші «ідеальні» шляхи можуть насправді  стати тією «дорогою в нікуди»,  яка веде до спустошення, наче пустеля, яка випалює життя. Цей перехід здавався єдиним і  правильним, але він міг упровадити туди, де нас очікують сховані «міни нещастя».
.

Ні,  віяндук  — не тупик, а ніби  перехрестя. Міст, який уже перервався, змушує нас зупинитися, переглянути свої цінності та знайти іншу стезю. Можливо, той шлях приведе нас не до тієї вершини, про яку ми мріяли, а до тієї, яка справді зробить нас щасливими. Це може бути стежка, яку ми ніколи не розглядали, або навіть політ, про який ми не наважувалися навіть міркувати. Мій дід мав рацію, коли він говорив: «(Господь  бачить оте, чого ми не помічаємо) інколи ламає наші плани.  Тільки те, що зруйноване, може бути відбудоване по-новому». Вірогідно, через деякий час, озираючись назад, ми з вдячністю згадаємо той обрив, який не дав нам ступити на хибний шлях, а змусив знайти новий путь. Тропу – свою.  Тропу – Божу? Ймовірно, таку ж істинно-покаянну, як у монаха?    

Віндук -міст над прірвою



Безрукий Сергій та Таня.
(Такий фанфік, який схожий на правдиву повість.)

Україна. Луганщина. Невелике  поселення біля шахти «Північна». Двокімнатна квартира, з вікон якого видно високі терикони. Сьогодні, воліючи виглядати звичайним здоровим чоловіком, безрукий  Сергій «нап’ялив» свої протези.  Жінка -  молоденька, чорнява, тендітна. Двадцятидворічна кароока красуня вдягла  коротесеньку нічну сорочку білого кольору.

Україна. Луганщина.  Двокімнатна  квартира. Їхня спальня, де патефон радісно грає вальс.  Вони  стоять  обличчям один до одного. Безрукий Сергій  тримає свою (протезну)  праву руку на спині жінки, а лівою тримає її праву руку.  Таня, котра   поклала свою ліву руку на його  плече, прошепотіла: «Одна моя шкільна подружка народила сина, інша – дочку. Тепер, коли твої культі перестали пекельно пекти, мені, здається, що Тарас Шевченко має рацію… У нашім раї на землі нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим». «І що, моя люба? – іронічно посміхнувся муж,  зробивши свій перший крок сюди, уперед, до своєї дружини.  - Скажи мені, будь ласка,  чим  ми будемо  наш (тре-тій) ротик годувати?   Там, в одній редакції, мені обіцяли надрукувати мою повість, але поки що…. Смальцем  мої  «проби скромні пера», на хліб нині не намастиш. Слава Богу, мої друзі-шахтарі   ще  відстібають зі свого гаманця «стільки можуть,  скільки їм не жаль».  А втім…

Таня, котра ступила лівою ніжкою крок назад
- Так, я розумію: ми не можемо ділити шкуру невбитого ведмедя. Алексєй Болотний, котрий чомусь, який ненавидить українську мову, повернувся  туди, до своєї улюбленої Москви, втік (як писав поет Саша Пушкін)  «на ловлю щастя та чинів».  Арсеній Гірник, очевидно, передчуваючи, що тут, у Нерушимому Союзі, станеться якийсь «політичний землетрус», швиденько відлетів аеропланом туди, в земля Обітовану,  де буцімто «течуть річкою молоко і мед».  Андрій Прохідник, на жаль, недавно не повернувся  живим із  роботи, коли там, у вашій шахті стався вибух металу. Твої колишні колеги все рідше й рідше заходили до нас на чашку чаю. Ми все частіше залишаємось одні. Навіть у вихідні дні (у суботу та неділю). Я все частіше з острахом думаю, що мене чекає самотня і дуже печальна старість. Я все частіше, коли тебе немає вдома,  слухаючи дзвінку тишу, згадую свою бабусю. До речі, Царство їм Небесне! Мій дід   десь отам, під Берліном…   А моя бабуся, яка сама виростила трьох дітей, говорила: "Якщо Бог дав  немовля, то дасть йому соску та пелюшку. Горе Вам, маловіри".

Сергій.   (Його ліва нога, трішечки ковзнувши по паркету, стала знову на місце.)
   --Можливо, доки дитячі пелюшки  ще міцне не зв’язали нас сімейними узами?...

Здивована Таня.
- Варум?..  Чому ти гадаєш,  що краще?..
- Ліпше кожному піти своєю стежкою життя?

Україна. Луганщина.  Двокімнатна  квартира. Молоденька кароока брюнетка-дружина, ступивши другий крок ступила своєю правою ніжкою крок на місці,  зазирнула в його сірі очі.. Натомість  Сергій, роблячи третій крок лівою ногою, відповів: «Може, чиїсь чоловічі заможні ручища, воістину  зроблять тебе най щасливою Євою на планеті  Земля.  Колись  тобі так подобалося, коли я своїми (живими) руками пестив твоє тіло.  А нині?..  Хіба мертві металеві пальці моєї протезованої правої руки здатні  гладити твої ніжки? Стегна – теплі, м’якенькі, гарненькі».

Україна. Луганщина.  Їхня (квартирна) спальня, де замовк уже патефон. Ні третіх кроків, ні обертів подружжя не робило. Таня швидко, як на духу, сказала: « Може, Бог тому  в тебе руки забрав, що ти, гордий… Аж занадто… Занадто на них… На свої такі мо-гу-т-ні, як у лісоруба, ручища сподівався.  А Бог, кажуть,  не любить, коли у людини, крім Нього Самого, є інша (буцімто надійна) основа».

Україна. Луганщина. Двокімнатна  квартира.  Їхня (подружня) спальня. Сердита дружина  раптом дала своєму мужу  ляпасів  - один, другий, третій.  Безрукий Сергій розгублено промовчав.  А  Таня, плачучи, йому відказала:  «Хіба я не доказала тобі свою любов, коли  ночувала була поруч у ті найскрутніші часи, коли там, у лікарні, тобі робили чергову…  Скільки їх (отих операцій) у тебе було? П’ятнадцять? Двадцять? Чи аж двадцять п’ять ? Хто тобі дупу  буде  підтирати?  Сраку, до речі, сьогодні нагодовану мої смачним  борщем».

Україна. Луганщина. Двокімнатна  квартира.  Їхня  відпочивальня. «Я молода красуня. Я, звичайно, закручу роман із іншим нежонатим чоловіком.  А ти? Ти, Сергію, як житимеш без мене?  Твоя дбайлива ненька, на жаль,уже почила в Божі.  У сестри - чоловік, свої дітки. Сестра спровадить тебе, туди, в інтернат, де нидіють самотні старики?  І що тоді? Знайдеш собі товаришку… І, попоївши пісну каші-перловки,  будеш отам, у богадільні… Диктуватимеш місіс медік Болтон  свої опуси? Писульки, які нині, коли майже у кожному домі є радіо та телевізор, нікому ( навіть без грошей) непотрібні. У наші дні, ймовірно, тільки школярі та студенти  беруть до рук  книжку, зокрема і художню».

Україна. Луганщина. Двокімнатна  квартира.  Сергій отут, у спальні,  прошепотів: «О’кей! Не  плач!! Я згоден зачати  нашого первістка. Ляж на койку, моя рілля!». Безрукий муж, хвильку помовчавши,  додав:   «Щоправда,  Таню, ти вже не  маленька… Ти  ж сама знаєш: після того, коли ми сплатимо за комуналку, у нас із моєї пенсії залишиться лише п'ятдесят…  Рублів? Чи мідних монет?».  «Ну, що ж, - смиренно мовила дружина, - Будемо їсти хліб, бульбу та суп без м’яса. І так буде рік чи два. І лиш тоді, коли  наше майбутнє дитя (син або донька) піде туди, в ясла. А я?.. Я  почну «сіяти вічне і добре» знову там, у шкільному класі. Моя ж бабця, немовби верблюд у пустелі, чимчикувала ж долиною злиднів, хоч тоді, після другої світової війни, було ще важче. Голодний сорок сьомий тільки чого вартий».

Україна. Луганщина. Двокімнатна  квартира. «На жаль, про той комп’ютер  «Дніпро»,  який буцімто здатен читати і писати інвалідам тексти, я зараз можу тільки прочитати там, у  науковому журналі,  - зміркував сумно Сергій. – Але мій друг Антон божився, що він перемайструє… Антон (башковитий удосконалень) якось отак переінакшить печатну машинку, щоб, олівця тримаючи у зубах, я (безрукий прозаїк) міг набагато швидше «малювати словами  художетва», ніж тоді, коли я повільно виводжу букви тут, у своєму зошиті».   

Україна. Луганщина. Ця квартина кімната, яку подружжя називає оазисом свого  кохання.  Його протезні пальці рук розірвали жіночу тоненьку сорочку. Оголена красуня, відчепивши протези,  зняла з безрукого чоловіка синю сорочку-безрукавку. Дама, цілуючись, хотіла стягти з чоловіка шорти і труси, але Сергій раптом різко звелів: "Стоп". Отеперечки вальсуючи, Таня перестала повільно відступати, задкуючи туди, до койки. Жінка, ніби дуже розгнівана левиця, заричала: «Що  ще?!  Твою пісню про нашу бідність  заспіваємо знову?! Чи мені варто?..».

Україна. Луганщина. Двокімнатна  квартира. Роздягнена красуня,  прикусивши враз язика, не наважилася вимовити «спокусити Олівера Меллорза». Вірна жінка, котра раніше навіть боялася помізкувати про те, щоби шукати собі коханця, присіла тут, на ліжку, де вона сьогодні (очевидно, навмисно)  застелила білосніжне простирадло.

Безрукий Сергій.
(Він, стоячи біля своєї дружини, лагідно сказав)
Сонечко,  ти  хибно, помилково все  втямила.
Я теж мрію про сина, а втім… 

Таня
Але що?..

Україна. Луганщина.   Двокімнатна  квартира.  «Давай так (як це робили наші предки) станемо перед іконою навколішки.  Можливо, то не просто обряд. Мо, в то є щось більше, ніж те, що ми здатні побачити своїми фізичними очима», - запропонував Сергій. Натомість Таня йому відказала: «Ми – комсомольці.  Ми – сучасні радянські люди. Ікон тут, у нашій хаті, немає. Втім, у мене, здається, збереглося невелике розп'яття Ісуса Христа. Його моїй бабусі начебто польська черниця подарувала. Я зараз спробую знайти».

Сергій.
- Слухай, моя люба, дай закурити, бо мої нерви… .
Таня
- Надворі – зимно. Дме вітер.
- Сіверко –дуже  противний.

Україна. Луганщина.   Двокімнатна  квартира.  Дбайлива дружина,  накинувши на чоловіка свій червоний халат, дала йому в рот сигарету і клацнула запальничкою.  А безрукий  муж, тримаючи у зубах цигарку, «вибіг»  звідси (зі спальні)  на балкон.

Україна. Луганщина.   Двокімнатна  квартира. Голісінька Таня закуталась у сіру шерстяну хустку. Чорнява кароока молодиця туди, в іншу кімнату, де раніше, випиши чарку вина, вдавано весело бесідували зі  Сергієві товариші-шахтарі.  Жінка, яка взяла старовинну бабусину скриньку, підійшла до дивана. Господиня, висипавши  вміст шкатулки на покривало, швиденько знайшла, намацала свої тремтячими пальцями розп'яття Ісуса Христа.

            ***
Україна. Луганщина.   Двокімнатна  квартира. Їхня вітальня.. Таня, котра підійшла до шафи взяла скриньку, згадала.  Віруюча старенька жіночку, готуючи на кухні їсти, часто співала: "Старый крест, старый крест, Неброский, но лишь в нём сила есть, сила есть, сегодня может он исцелять разбитые, больные сердца. Каждому пришедшему открыть небеса".  Інколи тоді, коли до  Тетяниної бабці заходила сусідка, вони (російськомовні товаришки) співали разом також україномовну версію цієї пісні:


 
На далекій горі, серед терну і скель
Через сиві віки височить давній хрест
. Вже мільйони людей при старому хресті
 Стріли щастя своє, там є щастя й мені.

 Хрест старий, хрест старий...
 Погляньте, тільки в нім Сила є, сила є, і нині може він
Зболені, зневірені зціляти серця!
 Може він з нас кожного ввести в небеса!

 Поміж небом святим і синами Землі
Прірва люта лежить - не перейдеш повік.
Як не віриш мені, то послухай Творця:
Є один тільки шлях від Землі в небеса.

. О Ісусе святий, при Твоєму хресті
На далекій горі Ти відкрився мені...
 На пробитих руках зовсім свіжа ще кров,
 А в прекрасних очах Божа людям любов.
 

       Україна. Луганщина.   Двокімнатна  квартира.  Їхня затишна вітальня.    Коли Сергій повернувся сюди, до світлиці. Таня, мовчки, сиділа навколішки, дивлячись на розп'ятого Ісуса. Чоловік, сівши біля неї, подумав: «А, може, й не треба нічого говорить? Хіба Бог не знає?..  Таня,  звичайно, мріє про те, щоб наша майбутня ї донька мала кращу долю, ніж вона. Я теж хочу, щоб наш син, принаймні, ніколи не був калікою. Власне, ми обоє бажаємо одне і теж, але  трішки інакше»

                ***
    Україна. Луганщина.  Двокімнатна  квартира.   «Я навчу тебе протезною кістю тримати дитячу пляшечку з  соскою Ти посидиш з дитиною, сплячим в колясці, а я піду попрацюю двірником, "Ні, Таню, ти купиш мені диктофон, і потім… Тоді  я переведу марення сивої кобили на нормальну (літературну) мову. А  багатий дядько-замовник, очікуючи людської слави, «подякує» мені банкнотою". Подружжя тут, у спальні, де на столі вже згасла свічка,  розсміялися.   
                ***
    Україна. Луганщина.   Двокімнатна  квартира. Ця вітальня, яка вже давно стала його кабінетом.   Безрукий аматор-прозаїк читав багато книг, вивчаючи досвід інших письменників.  Сергій, сівши на стілець тут, біля цієї  печатної машинки, яку поліпшив друг   Антон, «вистукував» свої повісті та оповідання. А дружина?... Повернувшись зі школи додому, вчителька Таня варила їжу,  прала одяг, як уміла  створювала затишок. Молода мамуля  вельми раділа, коли її руки обіймали «своєю єдину втіху».  Щоправда, люблячі батьки (інколи, потайки, коли вони були наодинці) трішки журилися,  адже їхня донечка Надія, щодня роблячи самостійно чимало хатніх справ, як яра пшениця, занадто швидше зріла, ніж її ровесниці-дівчатка. (Школярки дуже веселі, ще абсолютно безтурботні.)               

                ***                   
Україна. Луганщина. "Боже, я не знаю, хто згрішив. Дід? Його батько? Чи сам  гордий Сергій щось накоїв своїми (ще живими) руками? А втім я прошу... Помилуй нас, Господи! Нехай наша дочка буде щаслива!  Отче Небесний,  Ти явив милість Давиду, коли цар, котрий, бажаючи приховати свій скоєний гріх,  послав свого воїна на очевидну  смерть,  але  Версавія стала ненькою Соломона, "- приблизно так (але різними словами)  багато років молилася Тетяна, йдучи зі своїм чоловіком  долиною злидні. . І ось сьогодні посивілий батько Сергій, дочка якого взяла праву (протезну) долоню в свою маленьку тендітну руку, повів її (наречену, одягнену фату і біле плаття) туди, під вінець, де чекає її жених.





________________________________________
Футбольний гул і садова тиша
________________________________________
1. Київ. Вечір
-Арбайте – хаус,  дім – робота, – лагідно бурчала  ненька, миючи там, на кухні, посуд, – Ти, сину, хоч у кіно сходи. Може, там якась… Наші роки такі ж лукаві, як і суєтні дні,
Київ. Двокімнатна квартира. Сівши на диван,   Артем Шукач натиснув кнопку пульта. «Голубий екран»  ожив, і одразу гул трибун заповнив кімнату. Зелений газон, яскраві прожектори, коментатор із надривом кричав: «ГОООЛ».  «Динамо», здається, грало зі «Шахтарем». Телекамера показувала трибуни — натовп стрибав, махав прапорами, обіймався. Там, на стадіоні, вирувало життя.
«Може, дійсно, купивши два квитки,  сходить у неділю туди, на «Олімпійський», Треба, напевно, зателефонувати Вірці – товаришці  із паралельного класу, котра стала медичкою.   Колись, юнка, яка, мабуть,  мріяла невдовзі, після останнього шкільного дзвоника, вискочити заміж за футболіста, щоби звідси, з України,  втекти туди, на благополучний Захід) часто бувала там, на стадіоні. А потім?… Раптом – коротенька спідничка перестала спокушати хлопчачі очі своїми голими ніжками», -  зміркував отепер, зіваючи, Артем.   (Він, заводський  токар, очевидно, сьогодні дуже стомився, обточуючи титановий пруток, схожий на дерев’яну метрову колоду)
Артем  ніколи не вважав себе фанатом. У дитинстві хлоп'яга ганяв м’яча у дворі,  але з роками футбол став тільки рідкісною розвагою десь отам, на пікніку. Проте зараз  гул трибун, блиск очей гравців і вибух адреналіну зачепили його глибше, ніж будь-яка інша телепередача. Високий широкоплечий блондин отеперечки  зажадав… Ні не просто дивитися — він вельми волів отам, на стадіоні, відчути  шум,  єдність, енергію, що могла наповнити кожну клітину його тіла. Всередині з’явилося забуте почуття — передчуття, очікування, надія. Йому закортіло знову повісити собі кашне.  Шарфик синьо-білий, динамівський…
________________________________________
2. День матчу.4
«Ба! Ні, не Віра – це неабияка Венера», - ледве, ніби дитя, не вигукнув Артем, зустрівши свою знайому тут, у підземному переході, біля виходу з метро.  Висока, струнка дівчина, котра вдягнула квітчасто-довгу сукню, справді, повісивши чорну сумочку на плече,  виглядала дуже гарно. Втім, отепер не було в її карих очах азарту колишньої (безшабашної) пацанки.  Було щось  інше – смиренне, глибоке, незрозуміле…

- Слухай, Віро, у тебе дійсно все гаразд, - перепитав Артем, коли він помітив у її очах приховану печаль. Натомість Віра, піднімаючись (із ним) угору по сходах, промовчала.

Київ. Стадіон «Олімпійський».. Люди навколо — у футболках, з прапорами, із дітьми на плечах. Усмішки, погляди, емоції, що переповнювали повітря. На вході — охорона, металошукачі. Потім — трибуни. Спершу Артем  був у захваті: гул, співи, хвиля з піднятих рук. Але раптом почався інший шум — лайка, образи, агресія. Хтось кинув пляшку на поле, інший — кричав прокльони судді. На бетонних сходах валялися пляшки й недопалки. Хтось курив біля дітей. Артем озирнувся: де та магія, що була на екрані?
Матч був напруженим. Команда програвала, і натовп темнів, як грозова хмара. Крики ставали злішими, штовханина — грубішою. Один фанат різко вдарив іншого плечем, і почалася сварка.
«І нащо сюди, ніби  старшокласник, сьогодні  приперся, - гнівно міркував  Артем. -  Ще і Галю привів осюди, на стадіон.  (Сучасну спортивну споруду, схожу на римську Колізею, яка збирає  банкноти, викинуті на вітер?)
 Віра
   - Мій друже, я не бажаю чути  лайку…
Такі жахливі матюки, яку навіть наш хірург не говорить тоді, коли ситуація дійсно ахова..  
   
Артем.
- Тобто, еxit?

Галя.
- О, yes!
-
          Артем.
Чому? Люди розважаються. Їм, бач, дуже весело…               


Київ. Стадіон «Олімпійський». «Розумієш, відтоді, коли ми востаннє зустрічалися минуло три роки.  Я стала віруючою  Я вже звикла там,  у  домі молитви, співати псалми, читати Святе Письмо, молитися. Я почуваюсь отут, на стадіоні,  ніби та свиня, котра повернулась у багнюку», - пояснила Віра. Натомість Артем запитав: «Чому ж ти така (безгрішна, чистенька, як новий кришталь) погодилася піти зі мною?..
Невже ти не знаєш, що стадіон - це не храм Божий? Храм такий стерильний, як операційна…»
 
Віра
. По-перше, я не хотіла виглядати такою замкнутою, як оті релігійні фанатики, котрі начебто прагнуть стати набагато святішими, ніж сам Папа Римський.  По-друге, я боялася  тебе, мій друже, образити.   По-третє,  вчора, коли я чергувала в онкології, чорнобильський Стронцій-Невидимка зжер  ще одну дівчинку. Мені здавалося, свіже повітря, весела гра... Однак, на жаль…

Артем.
— Гаразд,  Галю,  ходімо, звідси.
— Я давненько не ходив на футбол.
 Я теж сьогодні тут, на стадіоні, як у чужій тарілці. 

Віра.
— Мабуть, дійсно поет Микола Луків має рацію…
— «Не варто повертатись на круги, нічого це, крім болю, не приносить».
—   Тим паче, мені, християнці.

Київ. Стадіон «Олімпійський». Отам, на  зеленому газоні, тривав ще футбольний матч.  Однак  молоді люди вже спустилися  по сходах.. «Я ніколи не був волонтером. Я зараз ще не готовий, одягнувши костюм клоуна, щоб там, в онко, розважати малечу, - щиро зізнався  Артем, знявши зі своєї шиї шарфик. – Але, може, для  хворого…». Натомість юна кароока брюнетка котра ледве стримала себе, щоб не розплатися. Галя  вдячно мовила: «Спасибі. Там, у моїй  лікарні, є  хлопчик. Він увечері там, у коридорі, любить із м’ячем…»

Київ. Стадіон «Олімпійський».  Трибуни  закричали: "Гол". Лікарка синьо-білий шарфик, складений квадратиком, поклала  туди, у  чорну  сумочку.  Артем тихенько спитав: «І що? Як малий?...». Натомість Галя оптимістично йому відказала: «Хвалити Бога, мій друже,  лікування має позитивну динаміку. Якщо не буде рецидиву раку, ймовірно, позве на своє весілля»

- Кого він покличе? –  тихенько спробував упівголоса пожартувати Артем, - Нас? Мене, уже діда?.. І тебе?.. Гарненьку. Таку вічнозелену, як молода ялинку. 

- А уяви собі, що  це так і буде, - ледь помітно, ніби  письменниця, посміхнулася товаришка. – Казка ж має закінчуватись обов’язково так: «Вони жили довго і щасливо»      
 Вечірній Київ «солодко»  спав. Дихання міста — то ритмічний шепіт шин на порожньому проспекті — здавалося настільки тихим, що можна було почути, як у темряві розквітають каштани.  Десь у темному провулку звучала гітара, перемежовуючись із кроками по бруківці та шурхотом вітру, що носив запах кави й свіжоспеченого хліба з цілодобової пекарні. У цьому місті шум і тиша жили поруч — вони торкалися одне одного на вузьких вулицях і розходилися в просторі площ. Іноді вони билися, як хвилі під час бурі, а іноді — накладалися, утворюючи гармонію, яку можна почути лише вночі.
Галина
Кажуть, отам, у «Божий сад» уже цвіте сатура…
 А ще  чашечки магнолії - квіти  білого, рожевого, фіолетового, жовтого та червоного кольору.

Артем. (Він  уперше узяв тендітну ліву  ручку)
- О’кей. Подихаємо сильним солодким ароматом.
               
Усміхнена Галя.
- Ходімо. Погода сьогодні -  тепла, хороша.   

Київ. «Божественний сад».   Тиша,  запах квітів огортали, наче ковдра після холодної зливи. Сидячи на лавці, вони їли морозиво й слухали, як у глибині алеї звучить бандура. Мелодія була чистою, як джерельна вода.

— Дивись на ці пелюстки, — сказав Артем, піднявши руку. — Вони світяться у світлі ліхтаря, немов маленькі сонця.
— І в кожній — своя енергія. Не та, що на стадіоні, а спокійна, тепла, що гріє серце, — відповіла Віра.
Звуки музики зливалися з шелестом листя. «Ні, не тільки з тиші – життя складається також із тиші»",  - поволі осягнув Галин товариш. (Високий кремезний блондин)

Київ. «Божественний сад». Ідучи стежкою, монах, звичайно, здогадався, що парочка скористалася тією калиткою про яку знає лиш  іонівець. А втім, чернець, очевидно, подумав:  «Ні, це не ті агресивні підлітки, котрі поверталися з футболу – там, у бесідці, тихенько розмовляють адекватні молоді люди.  Навіщо я буду викликати сторожа або міліцію. Хай «молодята» собі там…»       


________________________________________
4. Нічний Київ і суперечка
Місяць повільно піднімався над Дніпром. Місто спало і водночас дихало життям. Артем і Віра йшли мостом, тримаючись за руки.
— Я думав, що справжнє життя — це вибух емоцій, — почав Артем. — А тепер бачу: воно ще й у тиші.
— Ти бачиш це тільки тепер, — сказала Віра. — Раніше ти шукав сенс у зовнішніх речах. А справжнє — всередині нас.
— Але хіба не правильно прагнути емоцій? — обурився парубок. — Вони ж показують, що ти живий.
— Живий — це не той, хто кричить і ображає людей, — твердо сказала Віра. — Живий — той, хто розуміє красу і зберігає спокій.
— Я не проти спокою, — тихо сказав парубок. — Просто іноді хочу, щоб щось бурхливе трясло серце.
— І ти думаєш, що це неможливо поєднати? — запитала Віра.
— Можливо, — визнав парубок. — Все це — різні сторони життя.
— Потрібно слухати серце, — сказала вона. — Іноді воно обирає тишу, іноді — шум.
________________________________________
5. Нічні пригоди
На набережній зустрічалися закохані пари, музиканти грали на саксофоні та гітарі, човни тихо ковзали водою.
— Дивись, — показав Артем на човен, — життя різне: шум трибун і спокій на Дніпрі.
— І в обох є цінність, — сказала Віра.
Вони сіли на лавку. Кожен звук, запах, відблиск ліхтаря створював симфонію, що наповнювала серце парубка теплом.
— Я ніколи не думав, що можна відчути стільки спокою після хаосу, — сказав парубок.
— І це теж сила, — відповіла Віра.
________________________________________
6. Ранок після стадіону
Сонце крізь напівпрозорі штори лоскотало кімнату золотими смугами. Артем прокинувся, зробив каву й увімкнув телевізор. На екрані починався повтор учорашнього матчу. Парубок на мить завмер із пультом у руці, але потім натиснув іншу кнопку.
З колонок потекла ніжна мелодія Чайковського. Скрипка звучала так, наче говорила з парубком мовою, яку він давно забув, але зараз упізнав. Кава здавалася ароматнішою, повітря — свіжішим.
Парубок сидів у тиші, слухав музику й думав, що деякі повернення й справді не варті того, щоб відбуватися.
________________________________________
7. Післясмак
Весь день Артем ловив себе на думці, що вчорашній стадіон і сьогоднішній ранок — це два світи, які майже не перетинаються.
Футбол був наче буря: яскрава, гучна, непередбачувана, але здатна зламати, якщо потрапиш під удар. Музика ж нагадувала тихий дощ у літньому саду — той, що змиває пил і залишає після себе лише свіжість.
Парубок раптом зрозумів: шукав емоцій, але знайшов шум; шукав єдності, а зустрів роздратування. І лише у скрипкових переливах відчув те, заради чого люди взагалі йдуть на стадіони — справжнє піднесення душі. Артем усміхнувся, зробив ковток охололої кави й подумав: «Мабуть, моя команда тепер грає тут. У тиші, де звучить музика».


________________________________________



Райдужні листи.
________________________________________
«Ку-ка-ріку!  Ку-ка-ріку!  Ку-ка-ріку».  Майже щоранку, почувши спів бадьорого когута, дід Іван одразу розплющував  волошкові очі.  Самотній  удівець, котрий  поснідав отим, що «Бог учора, ніби манну, ввечері послав йому», діставав зі шухляди охайно складені аркуші паперу. Вперта його рука тремтіла, чорнило лягало нерівно, проте чоловік не зупинявся. Немовби той прозаїк, який, ніби жінка,  завагітнівши своїм замислом, він старанно виводив  букви. Сивий мужчина писав сьогодні -  один лист, завтра – другий...

.«Марічко, сьогодні розквітає бузок. Пам’ятаєш, як ти цім сірим квіточкам, як дівча, вельми  тоді, першої весни, коли ми тільки-но зіграли весілля?». Слова падали на папір тихо й упевнено, немов кроки у саду. У ці хвилини дід Іван повертався туди, де вона ще була — усміхнена, жива, поруч.
Україна. Село Соколянка. Тутешні мешканці звикли вже бачити  діда  біля поштової скриньки. Люди, заклопотані своїми буденними справами, звичайно, не звертали на старого уваги. А от чорнява Анна… Молоденька поштарка тоді, коли вона приносила діду Івану пенсію, щораз подумки себе запитувала: «Що керує ним? Відчай чи мужність?»
«Пробач мені, Марічко, за сварки, за пиятику, за побої, за подружні зради, - якось одного разу, коли той конверт, який, напевно, забув заклеїти дід Іван  розкрився у руках листоноші і щирі  рядки самі впали в очі. Тоді у  грудях Анни щось защеміло. Дівчина раптом відчула, як то — писати щодня мертвій дружині, немов оживляти її у словах. Того ж вечора вона довго дивилася на порожній аркуш, а потім, тремтячою рукою, вивела нерівні літери: «Мій любий, не рви своє хворе серце.  Не треба. Попри все, я  завжди знала, що ти кохав мене».
Вранці дід Іван дістав зі скриньки конверт і розгорнув його. Волошкові очі старика, затьмарені самотою, раптом заіскрилися. Того дня він уперше за довгі роки вийшов у сад легкою ходою.
Відтоді листи приходили часто. Анна писала нишком, крадькома, але з теплом. Старий оживав: підрізав кущі, замітав доріжки, говорив із сусідами. Сивину й далі тріпав вітер, та в його постаті знову жевріла життєва іскра. Втім, оця стареча відрада не була безхмарною. «Марічко, — писав дід Івана, — пригадуєш вечір на вокзалі? Яку хустку ти тоді носила?»
Анна не знала відповіді. Вона вигадувала, здогадувалася, та в її рядках бракувало того подиху, що належав лише одній жінці. Іван читав, мружився, вертів листа у руках. «Ні, це, мабуть, не її слова. Здається, моя Маша ніколи так не говорила», - шепотів, як щиру молитву,  свої сумніви  дід Іван. Тимчасом його ветхий дім скрипів і зітхав. Дім, ніби сам намагався почерк отієї  господині, якої вже давненько (майже два роки)  тут не було.   
Якось одного разу він зізнався у тому, чого ніколи нікому не довіряв:
«Марічко, я тоді збрехав тобі. Я не був у відрядженні. Я не хотів, щоб ти знала…». Ганна перечитала ці рядки — і відчула, як її власний обман став важким тягарем. Анна подумала: «Хіба я маю право  не мала права стояти між ним і його половинкою? На жаль, нині вже покійною».
Наступного ранку адресантка сама прийшла сюди, в Іванову хату. У середині того конверта, який залишила дівчина була така була коротка записка: «Пардон! Не ваша Маша – це я писала. Я щиро, мов лікарка,  хтіла, щоб Вам, діду,  стало легше, проте… Місячне  сяйво вночі зовсім не таке, як живі сонячні промені вдень.  Пір’я павича теж гарно блищить, але….
Дід Іван довго сидів, тримаючи свій язика за зубами. Старий, розглядаючи слова, ніби зважував: що сильніше — біль чи вдячність. «Дякую, — твердо, але, щиро намагаючись говорити лагідно, прохрипів дід Іван, який нарешті підняв свої чорні очі.  — Ти, дочко,  дала мені те, чого я чекав.  Я хоча б на одну мить повірити, що вона поруч. Я немовби знову почув голос – голос моєї коханої Маші.»
Дідусь Іван усміхнувся — втомлено, легко, але по-справжньому. Натомість Анна вийшла з його хати, серце її билося нерівно. Листоноша, безсумнівно, здогадувалася: старий Іван писати вже не буде. Ні йому, ні їй ці райдужні листи більше не потрібні.
«Звичайно, я – чужа, абсолютно стороння людина. Я так, як рідна дочка, не побіжу прати туди, у дідову  хату, прати одяг або мити  брудну підлогу,  - наступного дня вагаючись, кмітила Анна, крокуючи  сільською вулицею. - Але, мабуть, є сенс повідомити туди, у державні службу...  Нехай ті байдужі соціальщики, котрі, мабуть, виходять зі своїх затишних кабінетів, тільки надвечір, коли вони накивають п’ятами додому. Хай вони, принаймні, туди, у «холодний» інтернат, його заберуть чи що. Там, у тому   казенному домі, життя (якось розповідали мені бабці-очевидці) не таке, неначе найкращий  травневий мед; однак  все-таки там  є хоч телевізор, їжа та чиста постіль». Добродушна дівчина, купивши собі в лавці свіжого хліба,  згадала про самотнього діда Івана, в якого вже болять ноги. Треба, мовляв, і йому бодай півбуханки… Пускаю, мовляв, хліб свій за водою; і я сподіваюсь, що він колись (через багато-багато днів або років)  припливе білою качкою  до мене знов. Повернеться, ймовірно, як той надувний круг, який рятує життя тій людині, що потонула б у воді.   
 Україна. Житомирщина . Село Соколянка. Молоденька листоноша, котра принесла сюди, у «тепленьку» хату Івана, ту  газету, яку він, загортаючи своє сало, називає «Веселкова  радянська правда», ставила туди, у  куток, свою важкеньку  сумку. Гарненька Гануся, схопивши пусті  відра, почимчикувала туди, до криниці,  стежкою, що звивається там, обабіч дороги, біля тину. Дівчині, сьогодні, їй-богу,  щастило. Хороші тутешні хлопці, котрі, розповідаючи бородаті анекдоти,  били байдики там, біля колодязя,  не змогли їй (можливо, своїй майбутній нареченій) різко  відмовити. Безусі богатирі  (навіть через «я не хочу») невдовзі,   наповнивши  велику дерев’яну діжку, поставили також два відра з водою поставили тут, у сінях. Пийте, мовляв, діду. Свіженька. 
 Україна. Село Соколянка. Тут, на леваді, де зеленіли пахучі трави, терплячий Іван  улітку  випасав сусідові три телички декілька кізочок. Натомість увечері  сусідка приносила туди, у дідову хату,  корзину.  Там, у корзині, були скляні баночки з їжею, з молочком, що ще парує.. 
Україна. Село Соколянка. Інколи  дід Іван, котрий випасав худобу, засинав отут, на леваді,  сівши на пеньок. І тоді малі футболісти, котрі бавилися м’ячем давали собі волю. Хлопчики, зірвавши зі старика капелюха, давали йому щабали. Дід, схопившись на ноги, лаявся, а втім, розмахуючи своєю палицею, намагався нікого не вдарити. Тимчасом «сміливі»  бешкетники, відбігши на безпечну відстань, весело реготали.  Втім, невдовзі хтось із дорослих односельців, побачивши оце незлобне  насилля,  строго кричав: «Ану, припиніть зараз же! Чи нині вас, діти, там, у школі, не вчать, що треба поважати старших?».               

Втім, невже реальне життя таке, як книжний роман або художній фільм?».


                Розмовляють два євреї

Украина. Киевский парк. Сидя здесь, возле озера, на скамейке, разговаривают два деда-еврея.               

- Блин, Абрам, недавно исчезла наша собачонка (ма-ле-нька рыжая болонка).

- Здесь (Понимаешь ли?) Союз Ядерный Неру-ши-мый, однажды ночью, про-пал. И что? Ничего. Слава Богу, мы пока ещё дышим.
- Да, живём. Но как?.. Одних нет на этом свете, другие свои пенсионные копейки считают,  иные уж далече.


Секрет Долини (для голосного читання)
Вступ
У тиші Карпат…
де віки перетинаються з вітром…
а ріки несуть спогади…
існує Долина…
яка відкриває серця…
Кожен камінь…
кожна тінь…
кожен промінь світла — живі…
легенди…
що чекають…
аби їх почули…
Це місце…
де душа розкривається…
де ми зустрічаємо себе
серед шепоту гір…
і світлових плайових стежок…
«Чому я тут?» — подумала Емілія…
Відчуваючи легке тремтіння у грудях…
«Чи шукаю я Долину…
чи саму себе?»
На краю світла…
тінь повторює кожен твій рух…
Невидимий страж…
що спостерігає…
поки ти ще не готова його впізнати…
Коси гірського вітру…
мерехтливі відблиски води…
натякали…
шлях до себе починається тут…
Карпати розгорнули свою велич…
Темно-зелені хребти здіймалися…
мов хвилі кам’яного океану…
Смерекові ліси дихали густою смолою…
і давньою пам’яттю…
Високо в небі — спів жайворонка…
У долині — протяжний голос трембіти…
Гори живі…
лагідні й теплі…
суворі й похмурі…
Голос їх кликав…
до глибшого розуміння…
________________________________________
I. Зітхання лісу
Білява Емілія йшла…
Чорна фуфайка…
гумові чоботи…
Палиця в руці…
Темна завіса розірвалася з гулким тріском…
Ліс затремтів у тиші…
Подих повітря ставав живим шепотом Долини…
Смеркало…
Тіні дерев витяглися…
Заплелися в таємничі візерунки на моховитій землі…
Повітря насичене запахом сирої кори…
і свіжої трави…
Десь далеке «му-му» корів…
«Бе-бе» овець…
Ворона різко закричала…
«Моє серце калатає…» — відчула вона…
«І водночас дивне відчуття спокою…
Я боюся…
і водночас захоплена…»
Віддзеркалення коси на струмку…
проблиск світла у листі…
невидимі маркери…
що показують шлях далі…
________________________________________
II. Вартова Долини
Емілія зупинилася…
Різко вдихнула…
У просвіті стояла Вона…
Вона – , Гуцулка
Гуцулка — жива газдиня гір…
Кептар світився барвами Карпат…
Рукави спадали широкими білими крилами…
Волосся — темні струмки, зібрані в один…
Палиця — стародавня трембіта, мовчазна…
але готова звучати…
Погляд — глибокий, як полонинська ніч…
Суворий…
але теплий…
В очах ватра…
зоряна височінь…
пам’ять роду…
— Йой, дівко… — промовила гуцулка…
— не бійси…
Тут ніц тобі не станеться…
Лиш слухай серце…
— А хто ти?.. — тремтячим голосом…
— Чому я чую тебе, ніби знала все життя?..
— Та шо ти, дівко…
Я — тота Долина…
Я є твоя ватра…
і твоя тінь…
Ґаздівство моє — це гори й ріки…
А ти тепер є часточка в нім…
Серце стискається від страху…
І водночас розпливається від захоплення…
Вона — живий орнамент Святині…
Мовчазний вартовий…
Кожна зовнішня велич приховує внутрішню тишу…
яку треба почути…
Очі гуцулки віддзеркалюють Долину…
і приховані кути Еміліїного серця…
її сумніви…
ще не набравші форми світла…
________________________________________
III. Дотик до вічності
Емілія стоїть на краю світу…
Перед нею Кітловина…
надприродне світло…
Гуцулка постає…
витканою з сяйва і тіні…
— Йой, дівко… — м’яко…
— дивись не лякайси…
Світила твоя ще зранку не сходили…
А вже тут стоїш…
— Моє серце стукає шалено…
Я відчуваю одночасно страх і захоплення…
Я відчуваю, як усе старе відпадає…
І водночас розкривається щось нове…
Чи я готова увійти?..
— Та шо ти, дівко… — усмішка…
Я ж твоя дорога й тінь…
Кожна стежка в горах — твоя теж…
Вона — не просто вартова Долини…
Вона є Долиною…
Очі — бездонні ріки…
Коси — темні стежки крізь ліси…
Вишивка — пам’ять поколінь…
Голос плайових шляхів…
Дим ватри…
що здіймається у ніч…
________________________________________
IV. Сторожа тиші — світлове видовище
Світло тремтіло на камінні…
Вітер шепотів у соснах…
Все стало одним пульсом…
Дихання Емілії і тиша Кітловини…
Коси її і струмки гір…
Вишивка кептаря і розквітлі луки…
— Йой, дивись, дівко… — тихо…
воно веде тебе…
Не бійси…
Слухай серце…
«Чи я справді тут?» — хвиля тривоги й захвату…
«Чи це я стаю Долиною…
чи Долина стає мною?..»
Тіло розчиняється у сяйві…
Коси — темні стежки крізь ліс…
Рукави-крила здіймаються…
сплітаються з вітром…
Кожен камінь…
Кожен промінь…
Кожна хвиля світла…
Переливаються крізь неї…
Вона — пульс Долини…
Гуцулка — не поруч…
Вона в очах…
у серці…
у кожному подиху…
— Та шо ти, дівко… — думка гуцулки…
— усе твоє вже тут…
між косами і ватрою…
Емілія і Долина злилися…
Світло впало у тінь…
і стало живим…
________________________________________
Епілог
Долина мовчки зітхнула разом із вітром…
Несучи відгомін усіх пройдених шляхів…
Іноді найглибші подорожі
ведуть не через гори чи ріки…
А через серце…
Де спогади стають світлом…
А страхи — тінню…
Що підкреслює красу життя…
— Йой… — подумала Емілія…
зітхаючи від радості і спокою…
— Вона завжди була у мені…
І я завжди була у Долині…
Кожен камінь…
кожна тінь…
кожен промінь світла…
тепер зберігає частину Емілії…
Світ іде в нас…
навіть коли ми йдемо у світ…
Якщо прислухатися до тиші…
Можна почути,
як Долина шепоче:
«Вона завжди була у тобі…»
Мерехтливі нитки коси…
Промінь світла на воді…
Малесенька вишивка на траві…
Символи власного шляху…
Що веде до внутрішньої метаморфози…
________________________________________










































.