Ложка

          Вона мала препаскудну звичку приписувати власні думки видатним людям. Ні сіло ні впало гасила чергову сигарету у консервній банці, заявляючи: «Як казав Бальзак: життя – це лайно». Або довго задумливо дивилася у вікно, зрештою резюмуючи: «Сартр мав рацію: коли на душі паскудно, усі вікна транслюють лише хтонь». Чи, збиваючи з пива пробку об краєчок столу, радила: «Посміхнися. Згадай афоризм Дікенса: Сумною дупцею веселого шептунця світу не подаруєш.»
        «Ти ж дівчинка. Хіба можна так висловлюватися?», - повторювали їй. Вона знизувала плечима, парируючи: «Джейн Остін теж не була чоловіком, а написала, що власний ніс у чужу дупу пхають тільки пси та пліткарі. І пси на те принаймні мають природні причини».
        Ми проводили разом багато часу. Та усе частіше згадую той вечір п’ятниці, коли наша підпита ржач-компанія розійшлася по домівках проти ночі. Нам двом було по-дорозі, тож апатично пошвендяли поруч, як робили сотні разів. Поблизу пам’ятника Франку галаслива парочка затіяла сварку. Парубок жадав перевірити повідомлення в телефоні дівчини, котра плакала, й просила залишити її у спокої. Якщо брехлива пам’ять не підтасовує факти, здається, мугиряка замахнувся кулаком на нещасну.
- Гей, козляра, відвали від неї! – крикнула моя подруга з нашого боку вулиці.
- Пішла ти, курва! – пролунала відповідь.
- Сам іди, сракомордий!
        З алеї вийшло кілька приятелів того телепня. Достоту не пам’ятаю усіх подробиць. Лише спалахи образів: хтось б’є мене, когось луплю я, металічний присмак крові на вустах, поранені об чийсь зуб фаланги пальців, картина, як моя супутниця роздирає пику ревнивому парубку, залишаючи на щоках десять рівних червоних подряпин. Дівчина, котру ми «рятували», заволала щось на кшталт «Нє трогайтє Сірьожу!», й накинулася на нас. Хтось крикнув огидне, наче тепле пиво, слово «менти!», й ми врозтіч розбіглися провулками, як ті таргани під час ввімкнення світла.
        За півтори години по тому на березі річки дуетом по черзі цмулили з горла (як завше забули придбати стаканчики) дешеве червоне вино з цілодобового ларька. У блискучому чорному плесі відображалися зірки, наче поплавки тисячі невидимих рибалок.   
- Усе як у Ремарка, - виснувала із ситуації товаришка по пляшці, - Пам’ятаєш, він якось сказонув, що й Анджеліна Джолі не застрахована від халепи з клятими обриганами. 
- Чорт забирай! – вилаявся я, роз’ятривши розбиту губу, що було вже перестала кровити, - Ремарк такого не казав.
- Казав.
- Обригани? Він і слова такого не знав.
- А от і знав! Здається, німецькою це «der obrigans».
- Ремарк помер у 1970-му. Джолі тоді ще не народилася.
- Ну, усі митці – провидці. Ти не знав?
        Посміхатися було боляче. Від того ставало ще смішніше.
- Навіщо ти це робиш? – поцікавився я.
- Що роблю?
- Вигадуєш псевдоцитати.
- Ну, творці цілком могли це сказати.
- Думаєш?
- Впевнена. Ідіоти обгортають геніїв сусальним золотом, і ставлять на п’єдестал. А доля й письменників змушувала жерти лайно. І чим краще письменник – тим більшою ложкою йому те лайно доводилося сьорбати. Інакше нічого гідного не напишеш.    
        Від річки потягнуло сирістю. Я зняв куртку, й накинув на плечі своїй супутниці. Здається, вона того навіть не помітила, зайнята вимиванням чужої крові з-під довгих нігтів.

 Источник: https: // poembook.ru/poem/3325350