2. Розд! л 1. Геродот та св! т П! вн! чного Причор

Розділ 1. Геродот і світ Північного Причорномор’я

Якщо уважно прислухатися до вітру, що гуляє над степами між Дніпром і Чорним морем, можна почути відгомін дуже давніх історій. Тут, де нині хитаються жовті трави, колись гриміли колеса скіфських возів і дзвеніли мечі кочовиків. Саме про цих людей уперше написав Геродот- “батько історії”, що мандрував світами понад дві з половиною тисячі років тому.
Він чув про дивний народ- скіфів, які не мають міст, але мають нескінченні пасовиська, які п’ють молоко кобил і носять золото без страху. Для греків це було щось між реальністю й казкою: світ без мурів, без законів, але з власною честю і вірою.

Геродот записував перекази купців, мандрівників і тих, хто бачив ці землі на власні очі. Він писав про Борисфен - величну ріку, яку ми тепер називаємо Дніпром, про країну, “де степ пахне кіньми”, і про царя скіфів, котрий міг перемогти перського володаря Дарія.
І хоча його розповіді сповнені легенд, археологи ХХ і ХХІ століть довели: Геродот здебільшого мав рацію. Кургани з царськими похованнями, золоті прикраси, зброя, залишки возів - усе це підтверджує, що скіфський світ справді існував. І це був світ не дикий, а складний і символічний, із власною ієрархією, релігією, мистецтвом.

Для нас, українців, Геродот - не лише античний автор, а перший свідок нашої землі. Його записи - це початок письмової історії території, на якій потім з’явиться Київська Русь.
Між рядками його “Історії” ми впізнаємо знайомі річки, степові простори, навіть характер людей - волелюбний, гордий, трохи замкнений, але здатний на великі справи.
Тож саме з Геродота починається наша подорож.
З людини, яка не знала слова “Україна”, але вже бачила землю, де вона одного дня народиться.

 Історія як пам’ять

Історія - це не просто ланцюг подій, не суха послідовність дат і імен.
Вона - жива пам’ять народу, той подих, що проходить крізь покоління.
Якби можна було почути серце землі, воно, напевне, билося б у ритмі людської пам’яті: у ритмі праці, війни, любові, молитви.
Ми не пам’ятаємо своїх пращурів на ім’я, але носимо їхню мову в устах.
Ми не бачили їхніх облич, але повторюємо їхні жести - коли запалюємо свічку, коли схиляємо голову, коли дивимось на Дніпро й відчуваємо спокій.
Це й є історія - не в книжках, а в нас самих.
Та час має дивну властивість: він стирає обриси, розчиняє подробиці. І тоді приходять ті, хто пробує повернути образи минулого - літописці, археологи, історики.

Одні шукають істину в землі, інші - у старих текстах, а хтось - у серці.
Бо пам’ять не лише про те, що було, а й про те, ким ми є.
Українська історія довго жила під чужими іменами.
Її то називали “руською”, то “російською”, то “малоросійською” - ніби в неї не було власного голосу.

Та пам’ять не можна відібрати. Вона проростає навіть крізь камінь. І нині ми знову вчимося дивитися на своє минуле своїми очима - спокійно, гідно, без поклоніння й без ненависті.
Кожен народ має свою книгу буття.

Наша починається там, де Геродот вперше згадав Борисфен, а Нестор написав: “Звідки пішла Руська земля”.

Між ними - ціле море часу, але одна течія пам’яті.
І саме вона не дозволяє нам забути, що історія - це не минуле, а тривання.