4. Геродот його опов! дь про ск! ф! в

Геродот і його оповідь про скіфів
 
Коли грецький мандрівник Геродот у V столітті до нашої ери вирушив у дорогу, він шукав не золото й не славу - він шукав розуміння світу.
Його цікавило, як живуть люди за межами Еллади, у далеких землях, де сонце сходить над річкою Борисфеном, а замість оливкових гаїв шумлять безкраї степи.
Він слухав розповіді купців, мореплавців, воїнів, і кожна історія здавалася дивнішою за попередню:
про вершників, які п’ють кобиляче молоко, про царів, що носять золоті прикраси, і про народ, який ніколи не будує міст, бо вважає свободу дорожчою за будь-які мури.

Так у його “Історії” з’явилася оповідь про скіфів - перших мешканців наших степів, що залишили по собі кургани й легенди.
Для греків вони були варварами, людьми “з краю світу”.
Але в словах Геродота вже відчувається подив і повага: він бачив у них не дикунів, а народ із власним порядком, вірою, звичаями.

“Скіфи, - писав він, - не сіють і не орють, але мають усе, чого потребують. Вони носять зі собою свої домівки, бо вся земля для них - дім.”
У цих рядках - не лише опис побуту, а й філософія степу: рух, незалежність, вірність своїм богам і звичаям.
Геродот, сам того не знаючи, став першим літописцем нашої землі.

Його оповідь - це не просто стародавній текст, а свідчення того, що вже тоді, понад дві з половиною тисячі років тому, наші простори були частиною великої історії людства.

Скіфи зникли, їхня мова втратилася у віках, але пам’ять про них залишилася в землі й у словах Геродота.
І саме звідти, з його “Історії”, починається наше письмове буття - шлях, який одного дня приведе до Нестора й “Повісті временних літ”.