8. Сармати, анти, словяни

Розділ 2. Сармати, анти і слов’яни: між легендою і реальністю
– Кого античні автори називали “антами” й “венедами”
Античні та середньовічні автори залишили нам численні згадки про племена, що населяли степи та лісостепи Східної Європи. Дві з таких груп – анти та венеди – часто з’являються у працях римських, грецьких і візантійських істориків. Розглянемо їх детальніше.

1. Венеди (Venedes, Veneti)
    1. Згадки у античних джерелах:
        ; Таціт (I–II ст.) у «Germania» зазначає венедів як народ, що жив на схід від римських провінцій та на північ від маркоманів і готів. Він описує їх як сільське, рибальське та мисливське населення з відносно мирним способом життя.
        ; Пліній Старший (I ст.) та Помпоній Мела також згадують венедів, розміщуючи їх на східних берегах Балтійського моря.
        ; Візантійські автори (наприклад, Приск Панійський, V ст.) вважають венедів частиною слов’янського кола племен.
    2. Характеристика та культура:
        ; Венеди займалися землеробством, скотарством, рибальством та полюванням.
        ; Мали племінну організацію, але без централізованої державності.
        ; Ймовірно, це були предки північних слов’ян (поляків, чехів, словенців), хоча частина дослідників розглядає їх як змішане племінне утворення з елементами балтських народів.
    3. Міфологія та легенди:
        ; Античні автори часто описували венедів через призму «іноземності» та «дикої природи».
        ; Для римлян венеди були «екзотичним сходом» Європи – без писемності, із сильними племінними традиціями.

2. Анти (Antes)
    1. Згадки у джерелах:
        ; Найдетальніші відомості про антів містяться у працях візантійського історика Пріска Панійського (V ст.) та Йордана («Гети, або про походження готів»).
        ; Анти згадуються як плем’я, що мешкало на території між Дніпром і Дністром, у лісостепових та степових районах.
        ; Вони активно взаємодіяли з гуннами та іншими кочовими народами, а пізніше були частиною ранньосередньовічного слов’янського етнокультурного конгломерату.
    2. Характеристика та культура:
        ; Анти описуються як воїни та землероби.
        ; Вели життя у великих поселеннях, що часто включали укріплені центри.
        ; Мали племінну структуру, але поступово розвивали організовані об’єднання, що давало підґрунтя для майбутніх державних формувань.
    3. Взаємозв’язок з іншими племенами:
        ; Анти часто згадуються поруч із венедами, але більшість дослідників вважає їх більш східним та лісостеповим проявом ранніх слов’ян.
        ; Вони взаємодіяли із сарматами на півдні та з балтами на півночі, що відображає складну етнокультурну мозаїку регіону.

3. Підсумки і реалії
    • Античні назви ; сучасні етноніми. Венеди та анти не завжди співпадали з тим, що ми сьогодні називаємо слов’янами. Це скоріше зовнішні позначення племен, які історики того часу могли бачити лише через торговельні, військові та дипломатичні контакти.
    • Реальність vs легенда: Античні автори надавали племенам «легендарних» рис: венеди – мирні й екзотичні, анти – воїни та союзники гунів. Насправді обидва племінні об’єднання були різноманітні й мали складну структуру.
    • Поступове формування слов’янської спільноти: Анти та венеди – це частина ранньої етнокультурної карти Східної Європи, де розвивалися майбутні слов’янські народи. Вони демонструють, як між степом і лісостепом формувалися соціальні, економічні та культурні зв’язки.
Як формувалися слов’янські племена
Слов’янські племена не виникли раптово — їхнє формування тривало століттями, і на нього впливали географія, клімат, сусіди та економічні зв’язки.
Початки та середовище
Слов’янські спільноти зародилися у лісостепових і лісових районах Центральної та Східної Європи.
– Ліси давали деревину для житла, знарядь праці та оборони.
– Річки, особливо Дніпро та його притоки, забезпечували транспорт, рибу і водні ресурси.
– Степи на півдні стимулювали обмін із кочовими народами, зокрема скіфами та сарматами.
Соціальна організація
На початкових етапах слов’яни жили родовими громадами, де земля та ресурси належали всій групі.
– Вожді, старійшини та знахарі поступово почали об’єднувати громади для захисту від зовнішніх ворогів.
– Так виникли перші племінні союзи — антів, полян, деревлян, сіверян та інших.
Вплив сусідів
Контакти зі степовими кочовиками, античними колоніями і римськими провінціями давали слов’янам нові технології та ідеї:
– Знаряддя праці, зброя, ремесла.
– Торгівля сіллю, хутром, зброєю і керамікою.
– Нові релігійні та міфологічні уявлення, що поєднували місцеві вірування з елементами чужих культур.
Економіка та поселення
Слов’яни займалися землеробством, скотарством і ремеслами, а поселення складалися з:
– Сел, розташованих уздовж річок і лісових галявин.
– Фортець або підвищених насипів для захисту від нападів.
– Внутрішніх господарських дворів, майстерень, ремісничих майданчиків.
Формування етнічної ідентичності
Протягом століть окремі племена слов’ян почали:
– Утверджувати власну мову, традиції та обряди.
– Створювати міфи про предків і героїв, які об’єднували громади у спільні союзи.
– Встановлювати взаємодію із сусідніми народами, що формувало етнічну мозаїку і культурний ландшафт.
Таким чином, слов’янські племена — це не “розрізнені групи людей”, а поступово сформована цивілізаційна спільнота, яка згодом лягла в основу Київської Русі.
Вони вміли поєднувати самостійність племені і взаємодію з іншими народами, що дало їм змогу вижити, зростати і з часом об’єднатися під одним іменем, одним літописом і однією історичною пам’яттю.
Звичаї, побут, вірування
Слов’янські племена формувалися в тісному зв’язку з природою і навколишнім середовищем, тому їхній побут, звичаї та вірування відображали як практичні потреби, так і духовне життя.
Побут
Слов’яни селилися переважно біля річок і лісів.
– Житла будували з дерева, з очеретом або соломою для дахів, з глиняними печами для обігріву та приготування їжі.
– Дворові комплекси включали господарські приміщення, майстерні, місця для худоби.
– Харчування складалося з зернових культур, молочних продуктів, м’яса, риби, ягід і горіхів.
Звичаї
– Родові громади підтримували взаємну допомогу: спільна обробка полів, захист поселень і обряди ініціації молоді.
– Слов’яни проводили святкування циклів природи — весняні та осінні обряди, пов’язані з посівом і збором врожаю.
– Важливе місце займали ритуали поховання, шанування предків та символічне відзначення значущих подій у житті громади.
Вірування
Слов’яни вірили у силу природи та духів предків.
– Вони поклонялися сонцю, воді, деревам, каменям і вогню, уявляючи в них прояви божественної сили.
– Кожне поселення могло мати власні святі місця — річки, кургани, священні гаї.
– Вірування поєднувалися з міфологічними образами: герої, духи, змієногі істоти, які навчали людей обережності, відваги та справедливості.
Роль обрядів і свят
– Обряди забезпечували соціальну згуртованість: свята, жертвоприношення, обряди посвяти та весільні традиції формували моральні та культурні норми.
– Через обряди відбувалося передавання знань і традицій наступним поколінням, що забезпечувало стабільність племені.
Слов’янський світ як гармонія
Усе побутове та ритуальне життя слов’ян поєднувало практичне і духовне: ремесло, господарство, захист, релігійні практики й міфологію.
Це дозволяло племенам не лише виживати, а й формувати свою культурну ідентичність, яка згодом стане основою Київської Русі.
Археологічні культури: зарубинецька, черняхівська, київська
Історія слов’янських племен тісно пов’язана з археологічними культурами, які залишилися у землі у вигляді поселень, курганів, кераміки та інших матеріальних свідчень. Серед них особливо важливі зарубинецька, черняхівська та київська культури, що відображають різні етапи розвитку східноєвропейських племен.

Зарубинецька культура (II ст. до н.е. — II ст. н.е.)
– Поширена у верхів’ях Дніпра, Прип’яті та на східних рубежах Польщі.
– Поселення: села розташовувалися на височинах і біля річок; житла — напівземлянки з дерев’яними конструкціями і глиняними печами.
– Економіка: землеробство (жито, пшениця, ячмінь), скотарство (вівці, кози, свині, коні), рибальство.
– Матеріальна культура: кераміка з характерним зарубаним орнаментом, бронзові прикраси, знаряддя праці.
– Значення: зарубинецька культура відображає ранні стадії формування слов’янських племен, їхні поселення, господарство та соціальні зв’язки з сусідніми народами (скіфами, кельтами, германцями).

Черняхівська культура (II — V ст. н.е.)
– Поширена на території сучасної України, Молдови, Білорусі та південно-західної Росії.
– Поселення: села з наземними житлами та напівземлянками, городища з оборонними насипами.
– Економіка: активне землеробство, скотарство, ремесла; налагоджена торгівля з Римською імперією та Причорномор’ям.
– Матеріальна культура: кераміка з рельєфним орнаментом, металеві прикраси, зброя; знаряддя праці з бронзи та заліза.
– Значення: черняхівська культура відображає інтеграцію слов’янських племен із сусідніми народами, поширення ремесел, військової організації та елементів римської культури.
– Вона демонструє, що слов’яни вже не просто кочові або напівкочові племена, а структуроване суспільство з розвиненим господарством і соціальною організацією.

Київська культура (V — VII ст. н.е.)
– Поширена вздовж Дніпра та Прип’яті, передусім у лісостеповій зоні.
– Поселення: великі села з наземними будинками, городища на пагорбах із захисними ровами; з’являються перші ознаки укріплених центрів, що стануть ядрами майбутніх міст.
– Економіка: землеробство, скотарство, ремесла; активний обмін із степовими народами та греко-римськими колоніями.
– Матеріальна культура: кераміка з геометричним і натуралістичним орнаментом, залізні та бронзові прикраси, посуд, інструменти; з’являються знаки ранньої писемності та символічні малюнки на посуді і прикрасах.
– Значення: київська культура демонструє перехід від племінного суспільства до структурованих, політично організованих спільнот, які стануть основою Київської Русі; це культура, де вже проглядаються елементи державності, ремесла і релігійних практик.

Висновок
Археологічні культури — це живий доказ поступового розвитку слов’янських племен: від зарубинецької, що показує ранні поселення та господарство, через черняхівську з її ремісничими та торговими зв’язками, до київської, що передає перші ознаки структурованого суспільства.
Вони демонструють, що слов’яни на наших землях не були дикунами, а творцями складної, багатошарової культури, готової до утворення великих об’єднань, що стануть Київською Руссю.