Парадокс Яманака

«Парадокс корабля Тесея» – корабель міфічного героя під час далекої мандрівки підлягав ремонту із заміною складових частин. Як наслідок – укінці плавання він був повністю оновлений. Питання: чи лишиться об'єкт тим самим об'єктом після заміни всіх його компонентів.
 
«Фактори Яманака» - узагальнена назва методу перепрограмування клітин організму людини, розробленого Нобелівським лауреатом на ім’я Сін’я Яманака. Спосіб дозволяє перетворити зрілі клітини, наприклад, клітини шкіри, назад у стовбурові клітини шляхом впливу на них суміші певних хімічних речовин. Отримані біологічні  матеріали мають потенціал перетворюватися на будь-які інші клітини організму, що робить їх проривом у галузі регенеративної медицини.


I
 
- Рівно сто років тому сталася остання з чотирьох визначальних революцій в історії людства, - із запалом доносив знання студентам професор Лінгвіні. – Першою була аграрна революція, наслідком котрої став перехід до землеробства. Другою прийнято вважати промислову революцію, під час якої було винайдено паровий двигун і відбувся стрибкоподібний ріст виробництва. Третя революція – інформаційна – новий підхід до обробки та розповсюдження інформації назавжди змінив нашу реальність. Хто назве останню з визначальних революцій? Не соромтеся. Ви точно про неї чули, бо вона саме святкує ювілей.
- Фізіологічне безсмертя імені славетного вченого Яманака! – вигукнула з місця Гамалія.
- От вискочка! – прошепотів на вухо товаришу Перемогослав. – Навіть руку не підняла, аби ніхто її не випередив.
- Дуже добре, - провадив далі викладач, - Як я вже казав, рівно століття тому – у 2012 році - Сін’я Яманака отримав Нобелівську премію за те, що, по суті, винайшов спосіб вирощування нових органів людини. Звичайно, на вдосконалення методики знадобилося ще кілька десятиріч. Менше з тим, головне, вдалося раз і назавжди усунути етичні проблеми практичного застосування стовбурових клітин, оскільки вже непотрібно було використовувати ембріональні матеріали зародків людських істот. Виявилося, що для перетворення дорослих клітин на стовбурові необхідні лише чотири специфічні білки, котрі можна взяти у самого хворого. Спочатку на вирощених органах проводилося тестування ліків, що дозволило суттєво прискорити експерименти, оминувши моральні аспекти дослідницьких груп із участю людей. Зрештою (остаточно це сталося 2075-го року) вчена спільнота дійшла висновку, що лікувати організм більш затратно та менш ефективно, ніж просто замінити той, чи інший орган, наче несправну запчастину механізму – скажімо, автомобіля, чи корабля. Зараз кожен з нас від народження має банк органів, що вирощені з наших же тіл у кількості десяти екземплярів кожен. Для зручності ці органи спресовані у піґулки, котрі зберігаються у кожному домі. Ви ще замолоді для їх використання, але я … вже і не пригадаю, скільки разів і що довелося змінювати у моєму вередливому тілі. Нещодавно я одружився з випускницею нашого факультету, тож можете здогадатися, який орган я обновив собі останнім.
        Дівчата почервоніли. Парубки засміялися. Лінгвіні вмів тримати увагу аудиторії.
- Але професоре, якщо усе так чудово, як ви описуєте, то чому на вулицях збираються тисячні мітинги? – поцікавився Перемогослав, новенький спорткар «Запорожець» якого ледь протиснувся вранці крізь одну з таких демонстрацій у центрі столиці.
- Сам дивуюся! У нашому прогресивному 2112-му році розливати вулицями середньовічні болота мітингувальників … На мою думку, це нащадки тих сумнозвісних людців, котрі під час коронавірусу та іспанського грипу відмовлялися від вакцинації.             
- Коронавірусу? – перепитала Гамалія, конспектуючи нову для себе інформацію в електронному записнику.
- Так,  - кивнув професор, - Ви ще будете вивчати цю тему на другому курсі на парах з історії хвороб та лікування. Почнете від чуми, холери, і аж до пандемії, спричиненої мозковими гельмінтами у 2048-му році. 
- «Коронавірус» звучить так, ніби хворі вважали себе монархами, - спробував пожартувати один з одногрупників.
- На жаль, усе було значно прозаїчніше, - зітхнув Лінгвіні. – А стосовно вашого запитання, пане Перемогослав, посадові інструкції змушують мене висвітлювати навіть ті точки зору, які сам я вважаю абсурдними. Антияманаканісти стурбовані тим, що заміна органів врешті решт призведе до того, що вони стануть іншими особистостями. У старій, наче 51-й «Айфон», суперечці духовності та матерії вони, бачте, на боці духовності. Дилема, котру вони виносять на розгляд, викристалізувалася у гаслах: «Одна душа! Одне тіло! Одне життя!», «Нескінченне буття позбавлене сенсу» та «Геть цинізм! Ти – не механізм».
- От йолопи! - хмикнула Гамалія.
- У наш час кожен має право на власну думку, - знизав плечима викладач. – За це наші пращури воювали у третій світовій. Тож будьте люб’язні занотувати домашнє завдання: написати есе не менше ніж на сто слів на тему «Парадокс Яманака». Пам’ятайте, що там, де є ваша точка зору, неправильної відповіді бути не може. Хибна думка – це відсутність думки. Тільки так, і не інакше.   
        Столики перед студентами завібрували та склалися. Стільці почали повільно опускатися, вгвинчуючись у підлогу. Це означало, що пару закінчено.
 
II
 
        Наступного ранку Перемогослав прокинувся від набридливого крику півня, що ним цілу вічність розривався смартфон. Голова здавалася мідним дзвоном, у який нещадно лупив горбань із Нотр-Даму.
        Роздерти очі виявилося надважким завданням.
        Була субота. Це парубок міг виснувати з того, що сусід по кімнаті в студентському гуртожитку пішов геть, не розбудивши приятеля. Щовихідних він відвідував родину у Сумитауні, куди нещодавно з Київсіті проклали гілку пневмоаерометро.
- Що було вчора? – сам у себе запитав Перемогослав.      
        Він пригадував лише першу та останню пляшки пива. Між ними було ще кілька видів алкогольних напоїв різної міцності.
- Якого Джобca?!? – помітив хлопець у настінному люстерці величезний синець під оком.
        Пригадав! На певній стадії сп’яніння у ньому часом прокидається борець за справедливість. Вчора через якусь дурницю спровокував бійку зі старшокурсником. Як наслідок – чимала гематома кольору стиглої сливи.
        Цієї миті боєць-невдаха намацав язиком порожнє місце на щелепі. Один із зубів був відсутній. У його віці корінні зуби більше не ростуть. Принаймні так було раніше.
        Перемогослав дістав з-під ліжка невеличку помаранчеву валізку. Розблокував ДНК-замок, доторкнувшись до ручки. Всередині у кілька рядів розміщувалися крихітні піґулки.
- Верхній лівий премоляр! – якомога чіткіше озвучив запит парубок.
- Перший чи другий премоляр лівого верхнього ряду? – запитала валізка приємним жіночим голосом.
- Перший … ні, другий … з якого боку рахувати?
- Проводжу сканування. Будь ласка, не рухайтеся.
        Щільна завіса зеленавого проміння проїхалася обличчям хлопця.
- Перший верхній лівий премоляр, - доповіла віртуальна помічниця, і тієї ж миті одна з таблеток заблимала червоним кольором. – Прийміть оцей органоконцентрат, і здоровий орган виросте протягом двох тижнів.
        Парубок від когось чув, що нові зуби виштовхують корінь та залишки попередніх зубів. Із внутрішніми органами (шлунок, нирки тощо) було дещо складніше. Жива тканина виростала поруч із хворим органом, поступово повністю заміщаючи його дію. Зрештою відбувалася атрофія непотрібної частини тіла. Тому раз на десять років слід було проходити так зване ТТО – технічне тілесне обслуговування, під час якого з тіла діставали усі непотрібні елементи.
        Перемогослав вийняв потрібну піґулку, і вже хотів прийняти, та задумався. Він ще не змінював у собі жодного органу. Звісно, зуби і древні люди минулого сторіччя оновлювали. Є навіть міські легенди, що ті невігласи робили щелепи з тієї ж кераміки, що й унітази. То що ж його зараз зупиняло? Варто лише почати, й зупинитися буде вкрай важко. У його бабусь та дідусів не лишилося жодного власного органу. Батьки змінили організми приблизно на дві третини. Либонь, вони теж починали з дрібничок, як оце його клятий премоляр.
        Парубок обережно поклав органоконцентрат на стіл. Увімкнув голосовою командою ноутбук. Наказав, аби жалюзі піднялися. За вікном розпеченим апельсином висіло сонячне коло.
- Надрукуй есе наступного змісту, - наказав студент, і на екрані ноутбука з’явився білий аркуш із блимаючим курсором, що скоро перетворився на рівні вервечки слів, що їх озвучував хлопець, - Усе довкола здається нам вічним. Але навіть наше Сонце через п’ять мільярдів років почне згасати. Що казати про речі, котрі нас оточують? А ми самі? Можливо, гусінь має померти, аби народився метелик. Уявімо, що ця гусінь винайшла спосіб вічно залишатися у стані личинки. Звісно, вона вважала б це великим проривом. Повзуча спільнота навіть присудила б тому відкриттю якусь свою гусенячу премію. І та нещасна гусінь ніколи б не дізналася, що її покликання – літати. Ми можемо нескінченно змінювати органи. Але чи не робить це нас схожими на в’язнів, котрі власноруч ретельно ремонтують стіни своєї камери?
        Перемогослав узяв зі столу таблетку, й покрутив її у пальцях, уважно роздивляючись. Згадавши про домашнє завдання, закінчив есе:
- Я не маю відповіді на це питання. А ви?

 Источник: h ttps://poembook.ru/poem/3330097