Вiд рогу до рогу

            І ось Він знову стоїть на розі двох вулиць, готуючись зробити перший крок.
     Кохати, не маючи змоги освідчитися, - кепська ситуація. Та ще гірше – говорити комусь «кохаю», не відчуваючи відлуння цього почуття усім своїм єством. Так касири супермаркетів торочать «приходьте ще» - за напрацьованою інерцією. Погано, коли слова йдуть тільки від горла, і ніколи – від серця.
   Він міркує про це. А ще – про безліч інших несуттєвих дещиць. Кожен такий роздум вбиває хвилину-дві, допоки …
     А ось і вона! Струнка жіноча постать згущається з туманного серпанку. Тормозні колодки автівки за спиною неприємно верещать, що аж на мить у голові у Нього паморочиться. Тут завжди був крутий поворот. Ще й цей бісів туман, що аж липне до людей та предметів, наче величезні шматки вогкої цукрової вати.   
     Менше з тим, уся Його увага сфокусована на Ній.  Магазини, люди, машини – усе це тло розмивається, на кшталт «ефекту мутних лінз» у старих фільмах. Лише Вона чітка. Вона осяйна. Вона реальна.
     Він іде за Дівчиною назирці. Наче прив’язаний невидимою оку людському золотою мотузкою. Рахує кроки: «Один, два, три». Від рогу до рогу їх рівно 74. Він чує серцебиття. Не своє. Це Її серце відлунить у Його скронях. Він сам не розуміє, звідки це знає. Такі речі просто відчуваєш, і все. Замість власного дихання – Її вдих та видих. Її вдих та видих.
     «Тридцять п’ять, тридцять шість». Він відчуває тонкий аромат Її парфумів – чверть нотки лаванди, чверть нотки кориці, половина нотки жасмину.
     «Шістдесят сім, шістдесят вісім». Він намагається привернути до себе увагу. Та погукати не вдається. Тим паче сказати: «Я бачив Вас тут чотириста вісімнадцять разів – кожного ранку з понеділка по п’ятницю. Благаю, не подумайте, що я божевільний, але я кохаю Вас!». Він силується це вимовити, та слова застрягають у горлі, наче гострезні рибні кістки. Тоді Він простягає уперед руку, аби доторкнутися дівчині по плеча. Але туман раптом атакує Його, роблячись непроникним.
     «Сімдесят три. Сімдесят чотири», - Він більше не бачить нічого. Лише чує писк авто, що марно прагне затормозити на повороті. Спроба закричати стає великим ковтком холодного туману, котрий заповнює Його легені зсередини пекучим льодом жаху.
             І ось Він знову стоїть на розі двох вулиць, готуючись зробити перший крок.
Попереду Нього оповита туманом вулиця. Позаду – низенька мармурова плита з Його фото та датою аварії дворічної давнини. До плити шматком металевого дроту прикручений вицвілий вінок з пластмасових квітів.
 
Кохати, не маючи змоги освідчитися …
Її вдих та видих. Її вдих та видих …
74 кроки від рогу до рогу …

 Источник: https: //poembook.ru/poem/3351998