На концертi

        Напередодні різдвяних свят нас запросили на концерт, що відбувся у такому відомому для киян місці, яким вважається Будинок актора. Особисто я його згадую, як кінотеатр «Зоря», де колись показували гарні стрічки, які не попадали на великі екрани чи демонструвались повторно. І це не вся історія цього приміщення.

        Караїмська кенаса... От що побудували більш ніж сто років назад за проектом самого Городецького. Добре, що вона хоч у такому вигляді але збереглася до сьогодні.

        Це приказка. Головною казкою у передріздвяний вечір став концерт, на якому виступав хор і де співали наші люди. Які такі люди? А невістка! Це вона запросила усю родину – батьків, чоловіка та дітей на концерт – «Валя Левченко та хор».
        Людей прийшло багатенько, місць на всіх не вистачило. Самий малий з онуків, Гаврилко, сидів на руках у батька. Але головне в іншому: всій нашій компанії концерт дуже сподобався. Тобто у захваті були і виконавці, і глядачі.

        Концерт закінчився і всі глядачі потихеньку пішли на вихід. Гаврилко у цьому натовпі самий маленький. Він відразу відчув недоліки малого зросту. Хто ж його внизу помітить? От і зачіпають хлопчика то один, то другий...

        Гарний настрій Гаврилка почав падати на очах:

        - Вони що, мене не бачать?

        Після цього питання у повітря нічого не змінилось. Потім Гаврилко добавив в крещендо:

        - Чого вони всі мене штовхають?!

        А натовп не реагує. І от прийшла черга фортисімо, тепер вже зі сльозами:

        - Знову штовхають!.. НІБИТО Я ЯКИЙСЬ ПРОЗОРИЙ!!!

        В цей час все закінчилось і ми вирвались на свободу. Тепер можна було і посміхнутися, тільки щоб онук на нас не звернув уваги. Як би нам не було шкода Гаврилка, але гумор ситуації був не менший.