Мiнiатюра

Мініатюра

Семен Безрадісний накатав мініатюру. Спробував він передати стан нудьги, обтяжений природним катаклізмом. Вийшло... (вбік: нісенітниця, чесно кажучи, вийшла). Проте не пропадати ж добру.
«Однотонне й безрадісне руське село пізньої осені. У сіре забарвлене воно низьким небом, нагою землею, колючим дощем, що завісою висить між небом і землею. Виє вітер у голих вітах, грюкає хвірткою, пригорщами кидає холодну воду у віконця почорнілих хат, а то вирве жмут соломи з-під стріхи й носить, крутить його по похмурому подвір’ю. Пусто, сіро, убого на вулиці – ні душі. Здається, не було дзвінкого літа, ніколи не настане весна і ніколи, ніколи не припорошить липку багнюку пухнастим білим сніжком. І вічно, вічно триватиме дощ, аж поки не залиє він тік (написано нерозбірливо; можливе прочитання: «не залиє він лайно»), не затопить хати, не сховає під водою церковну дзвіницю із закоцюблими воронами на хресті. І одного разу над затопленим селом повільно пропливе великий корабель із врятованими людьми і тваринами...»
Далі Семен детально перелічує, хто з людей і які види тварин врятуються в осінньому потопі, але я випустив цей список, аби не захаращувати текст непотрібними деталями.
Ось така штука, панове! Оскільки Семен у своєму забутому богом і людьми брянському селі позбавлений теплого сортиру, газу та інтернету, надіслав він мініатюру мені, забувши, через природну свою неуважність, якось її назвати. Просто не знаю, що відповісти Семену. (Розгублено розводжу руками).