Останне побачення Жовтень 1914 року

Ах, Лізо, як ви не розумієте мене. Який холодний ваш погляд, як хмурите ви брови, зітхаєте крадькома, намагаючись нудьгу приховати…
Не віднікуйтеся, право слово. А пам’ятаєте, однієї неділі каталися ми на човні по річці. Спочатку було сухо і тепло, потім раптом набігли хмари і пішов дощ. Кругом вода, ми посеред річки. А ви, зябнучи, сидите на кормі, парасолькою прикрившись. Я вас хотів зігріти. Того дня здавалося мені…
Не пам’ятаєте. Шкода. Можливо, я вигадав човен, дощ і парасольку. А знаєте, mon cher, я іноді літаю. Так, так, не смійтеся.
Ні, не уві сні, а наяву.
Не тут, не в місті, у батюшки в селі. Які там простори. Бувало, вийдеш на пагорб, внизу колишуться хліби, пасуться коні біля води…
Не вірите, і по заслузі мені. Яка нині дивна пора. Тепло, як улітку. В народі її кличуть…
Вірно, бабине літо.
Що? Завтра cinema? Звільніть мене, Лізо. Я не хотів вам казати. Я їду. Мій полк…
Коли? Сьогодні вночі вантажимося у вагони. А втім, усе пусте. Ну що ж. Прощавайте.
— Стійте, Олександре. Я буду вам писати. Дозволите?
— Дякую, Лізо.
— Ви повертайтеся. Обіцяйте. Я буду чекати, адже війна ненадовго.
— Я повернуся.

Жовтень 1914 року