Жив-був Цар

Жив-був Цар. Із сусідами сварився через межі державні, бояр непокірних упокорював, а у вільні від зовнішніх та внутрішніх турбот дні дівчат поров на стайні. Так і жив-поживав приспівуючи, тільки одна печаль серце цареве тривожила – не було в нього дітей. Не те щоб зовсім: дві доньки-красуні підростали, і синів, що походили від регулярних порок на стайні, – хоч греблю гати, та тільки спадкоємця законного бог не дав. З цієї причини у всьому царстві-державі зчинилася кручина велика.
Якось раз закликав Цар до себе в Білий Терем прем'єр-боярина, на слово і діло государеве закликав. Грюкнувся той в підніжжя трону, мало не розколов мідним лобом гранітну державну плиту. Заверещав прем'єр-боярин:
– Не вели стратити, вели милувати, батюшко Царю. Все віддам, все розповім, тільки не рубай голову з плечей.
Здивувався Цар.
– Ти чого це, Михайле Потаповичу, білугою морською ревеш, аки черв'як повзаєш, бруд-антисанітарію тут розводиш. Невже знову лівонцям воза газу запродав повз бюджет-казну. Так не по те тебе кликав.
Підвівся з колін прем'єр-боярин, обтрусив пил із каптана парчевого і мовив слово питальне:
– Дак викликав-то пощо, Царю-государю?
Тяжко зітхнув Цар від турбот державних.
– Немає в мене законного спадкоємця. На кого, Потаповичу, державу залишити.
Глянув прем'єр-боярин спідлоба зміїним соколом:
– Так хоч на мене залиши, Царю-батюшко. Чим я не гарний, чим не гожий. І в комерції тямлю, і на балалайці можу.
Хмуриться Цар від слів капосних:
– Плаче за тобою, Михайле Потаповичу, нагайка, горючими сльозами заливається. Діло говори, а не казки розказуй. Казки баяти я й сам мастак.
Помізкував прем'єр-боярин трохи, кашлянув у кулак тричі:
– Є три можливості, государю.
– Так.
– Перша: покликати дівицю Марфу, відьму-майстриню.
Загнув Цар мізинець.
– Раз.
– Друга: відправити матінку Царицю до коваля на перековку.
Пригнув Цар безіменний палець.
– Півтора. Мушу тобі зауважити, не до душі мені ця ідея.
– А чого! Коваль днями меч-кладенець викував, а вчорась — осоромив жадібних лівонців — блоху підкував. Стриб та скок блоха, цок та цок підковками — просто сміх. Невже за всіх його талантів він Царицю не виправить?
До долоні притис Цар безіменний палець.
– Гаразд. Нехай по-твоєму буде. Два.
– Третя: закликати перед світлі очі твої Ваньку-дурника, стрільця-удальця. Та й послати його з очей геть туди, сам не знаю куди.
Загнув Цар вказівний палець.
– Три.
Глянув Цар на три пальці загнутих.
– Це все?
– Наче все, Царю-батюшко.
– Йди, прем'єр-боярине, та поклич дівицю Марфу.
Чи довго, чи коротко, аж ось з'явилася до Царя Марфа-майстриня — одежина на ній поганенька. Була вона зросту невеликого, обличчям — страшненька, волоссям — сивенька.
І мовив їй Цар грізно:
– Сина хочу!
Злякалася Марфа.
– Дак безплідна я.
Дужче колишнього хмуриться Цар. Дужче колишнього лякається Марфа.
– Дурепа.
– Як є дурепа, батюшку Царю.
А сама тремтить уся, хвилюється, аки листок осінній.
– Законного спадкоємця хочу, від Цариці-матінки бажаю. Щоби ніяка блоха, світ Потаповичу, не сміла стрибати на троні підкованими чоботищами.
Призадумалася Марфа.
– За законом, Царю-государю, тяжко буде. Вони, закони фізичні, адже і в Тьму-Таракані — фізичні.
– А не за законом?
Плюнула Марфа-майстриня горючою соплею на чисту підлогу, розтерла соплі брудним личаком, та й сплеснула руками.
– Це можна. Начаклую я матінці Цариці черево велике. А як прийде час народжувати, приспаю я її, проколю животину спицею в'язальною, газ увесь і вийде. Ну і різні інші бабські штучки. Про це тобі, Царю-батюшко, знати не треба. А немовля я десь украду і підсуну його матінці Цариці в колисочку. Все зроблю чисто. Комар носа не підточить.
Тепер призадумався Цар. І так і сяк обмірковував він відьмину обіцянку.
– Йди, відьмо. Проте далеко від терема не відлучайся. Коли знадобишся – гукну.
Вклонилася Марфа в пояс, стрільнула на батюшку лихим оком, та й позадкувала геть із палати царської.
А Цар крикнув молодецьки:
– Гей, стрільці-удальці, подати-но мені сюди коваля!
Хлоп — і стоїть перед Царем коваль. Зростом як дуб, у плечах широкий, бровами густий, чолом низький. Богатир, та й годі. Замилування одне. Державі – гордість, іноземцям поганим – зневіра. Лагідно глянув на нього Цар.
– Як звати-величати тебе, добрий молодче?
– Коваль, ваша скородіє.
– Хм, хм. Коваль, мила людино, – це ремесло твоє, а я питаю тебе про ім'я твоє. Як звати тебе, богатирю?
– Коваль, ваша вашутність.
– Хм, хм. Ти часом не ідіот? Тебе мамка в дитинстві не впускала голівкою на ковадло?
– Ніяк ні, ваша величність. Не помічений, не був, не притягувався.
Спустив Цар тяжкий подих під ношею государевою.
– Йди з миром, ковалю безіменний, куй таргана чи яку іншу живність. Йди, поки я не розгнівався.
Лупає очима коваль, не відає, як вчинити: кланятися і йти, чи йти і кланятися. А Цар уже гнівається.
– Гей, хто-небудь там із дружини, приберіть коваля з очей моїх царських.
Схопили два молодці коваля під сильні руки, та й потягли його волоком геть із Терема.
Тричі ляснув Цар у білі рученьки, і став перед ним, як кінь перед травою, прем'єр-боярин.
– Давай вже чи що Івана-дурника, стрільця-удальця. Але мушу тебе попередити: якщо і з ним вийде невдача, бути тобі битим нагайками на стайні.
Затремтів прем'єр-боярин ногами швидкими, руками загребущими, тулубом товстим. Проте зібрався і мовив:
– Шукаємо, Царю-батюшко.
Остовпів Цар.
– Що означає – шукаємо?
– Відать провідав він про нашу змову, та й подався туди, не знаю куди.
– Це що ж виходить, я ще не вказав іти не знамо куди, а він туди вже подався.
Знизав плечима прем'єр-боярин.
– Наче так, Царю-государю.
– Ох-о-хо! Ну й народ. Готуй нагайку.
Заволав прем'єр-боярин:
– Не губи Царю-батюшко! Пощади!
– Заткни хлібало, Михайле Потаповичу. Цар я чи не Цар. Айда на стайню. Спочатку тебе випорю, потім двох дівчат відшмагаю.
Підвівся Цар із трону. Виглядом страшний, ніби туча грозова. В одній руці тримає нагайку-семихвостку, в іншій – скіпетр державний. Ступив він крок, другий, і тут, на радість прем'єр-боярину, вбіг гонець. Був він з ніг до голови покритий пилом, гряззю та кінським гноєм. Упав гонець в ніжки Царю.
– Не вели стратити, вели слово мовити, батюшко Царю.
Хотів був Цар перетягнути гінця нагайкою-семихвосткою, та передумав.
– Тобі чого, добрий молодче?
– Біда велика спіткала, Царю-батюшко. Пішов басурманин на нас війною.
Глянув Цар на прем'єр-боярина.
– Пощастило тобі, Михайле Потаповичу, цього разу. Опісля випорю, а нині вели-но ти дружині мечі гострити та коней сідлати. Зранку виступаємо ми басурманина воювати.