мамын голос и плач ребёнка

 Мамин голос і плач сина.
(Образок-мініатюра)
________________________________________
         Україна. Київ. «Безнадійна берізка». Байдужі стіни дитячого будинку пахли хлоркою та тим нарочито-показовим  затишком, який імітує справжнє домашнє тепло. Тутечки, в ігровій кімнаті, у ліжечку, сидів півторарічний Ігорьок. Його тендітні пальчики невпевнено стискали  машинку. Хлопійко був, очевидно,  занурений у свій світ; однак раптом отут, у коридорі, тишу прорізав її (тремтячий, рідний)  голос .
           Ненька? Тутечки, в яслах? Невже? Легковушка  випала з рученят на простирало.  Ігорьок, завмерши, підняв  свою голівку, він  раптом залився голосінням. (Плачем -  відчайдушним,  наполегливим.)
     -  Не плач,   синку,   - прошепотіла Вероніка  Діамант. –Іди до мене, мій…
             Низенька молодиця з каштановим волоссям, одягнена у чорний плащ, підійшла сюди, до  ліжечка. Матуся простягнула до дитини свої (ніжні, надійні) руки. Натомість обачна рідна чоловікова сестра скоренько схопила її за лікоть.  «Одумайся! – строго звеліла ЛІДІЯ-ЗОВИЦЯ. -  У тебе, ймовірно, ще будуть інші Василеві діти — здорові, розумні. Нащо тобі ця важка штанга? Дитячий церебральний параліч  — це мовби зашморг на шию.  Ніко, ходімо до директора! Тимчасову  відмову перепишеш  на остаточну - і все..
ВЕРОНІКА. Ні, не все! Райдужні сподівання  -  це такий обман, як викривлене дзеркало.
ЛІДА  Чому?...
ВЕРОНІКА.  Насправді: ніби такі фантомні болі, які бувають у безногого колишнього воїна, мої материнські муки не  закінчаться так просто,  як сон. Я вчора збагнула це, коли вчора ввечері ввійшла туди, кімнату. Спальню – пусту,  дитячу. .    
    Україна. Київ. «Безнадійна берізка».    Вероніка різко  повернулася до зовиці .  В її (волошкових) очах, які опухли минулої  безсонної ночі, горів тихий, але незламний огонь. Матуся, зрозумівши, що вже пізно йти туди, до кабінету директора, рішуче заявила: «Я без Ігорька  – як лялька без живого серця. Я, користуючись своїм материнським правом,   заберу звідси (з дєтдома) свого сина». Натомість Ліда сердито спитала: «А як же Вася? Він же не давав згоди мучитися, щоби там, у своєму домі, зі сином-калікою? Чи ти хочеш, щоб твій муж, якось розгнівавшись, Ігоря заніс туди, в яр. Отуди,  у Голосіївський ліс».
          Україна. Київ. Будинок малюка. Матір обернулася до няні,  котра стояла неподалік із кам’яним обличчям людини, яка бачила сотні таких сцен. Оля, звертаючись до санітарки,  попросила: «Дайте мені, будь ласка, чисті пелюшки». Натомість їй няня відказала: «Пелюшки, я, звичайно, дам; однак вийдіть, Ніко, надвір. Отам, на ганку, курячи  цигарку… Можна заспокоїтися, ще  раз, ніби на терезах, зважити всі «за» і «проти»
 МАТІР ВЕРОНІКА.  Слухайте! Хіба ж я така  маленька школярка, яку варто відмовляти? Я вирішила забрати  свою дитину -  і крапка. (Вероніка, поклавши сина на столику, тяжко зітхнула) Господи, що це таке? Сорочечка - волога, одіяльце - діряве».
САНІТАРКА.  Що я можу зробити? Хіба я  там, у пральні, працюю? (Вона розпачливо розвела руками.) Я і так для вашого Ігоря машинку купила, витративши свої кошти. В його зелених очах якась живинка, іскра Божа чи щось таке. 
     Ні, Ліда не вгамовувалася. Василева сестра перейшла на свистячий шепіт: «Твій син стане кретином! Ігорьок  (немічний паралітик)  навіть  чітко-виразно  балакати не зможе. Ні, не тільки  своє – загубиш життя мого брата! Ти, Ніко, це тямиш?».
ВЕРОНІКА. Не лікар – я, Лідо, матір. Хіба я знаю, чи зможе мій (аматорський)  допомогти синові колись почати ходити своїми ніжками, чи ні? Але якщо він упізнав мій голос серед десятка інших — значить, дурнем він уже, їй-богу не буде. У нього ж є (така як і в мене) Душа. 
         Україна. Київ. Дім малюка. Рідна  Василева сестра мовчки дивиться на його дружину.  Там, в її очах, читається тривога.  Вероніка, котра попросила золиця  викликати таксі, тихо повідала: «Я (принаймні, поки що) поїду туди, у рідні пенати». Натомість ЛІДІЯ. (дуже здивовано) спитала: «Куди? Там, у деревні, твоя хата-мазанка, вкрита соломою. Ні, радіо, ні гарячої води немає».
.ВЕРОНІКА.  Так, Лідо, там немає телевізора. Там, у селі,  є тато і матір, які завжди мене чекали. Їм завше  було байдуже: там, у моєму щоденнику, є  двійка, чи п’ятірка..      
ЛІДІЯ. Гаряче серце, Ніко, в тебе є. Проте Передбачливого  Розуму а тобі,  здається, дійсно бракує. Ти ніколи не вміла прораховувати свої кроки наперед, як шахіст.    
"Боже, прости мені! Я  така вперта (як мій тато) сільська дівчина, завжди жила власним розумом. Але цього разу я послухала поради Василевої сестри і юних подружок. І що? Що я бачу? Тільки пелюшковий дерматит?»   - теперечки, збагнувши, що вона зробила помилку, зміркувала Вероніка Діамант.   Турботлива ненька скоренько перевдягла в чисту одежу  свого сина, лежачого  на столику. Притихнувши,  хлопчик, узятий жінкою на руки, зразу притулився мокрою від сліз щічкою до її плеча. Ігорьок, очевидно, відчув:  своє волосся каштанового кольору мама помила  тим шампунем, який пахне польовою ромашкою.   
                ***               
            Київ.  Вулиця тут, біля лісового яру.  Добротно-цегельний будинок №31.  Жовте таксі загальмувало тут, біля воріт. Мотор натужно гудів на холостих обертах. Мама, притискаючи до себе сплячого Ігоря, дивилася у вікно на дім, який ще вчора вважала своїм. Вероніка пошепки попросила:  «Водію, зачекайте, будь ласка! Я  зараз повернуся; тільки заберу підготовлену валізу. Я минулої ночі, коли мій ситий п’яний муж захропів, лежачи на койці,  ввійшла туди, у пусту  кімнату, і… Я тоді, збираючи дитячі речі, щоб їх відати своїй товаришці , вирішила (бодай востаннє) свого синочка Ігоря побачити.  А сьогодні…»
ЛІДІЯ. А як же мій брат? Вася ж любить тебе, Ніко. Як ти йому все це поясниш?
ВЕРОНІКА. А хіба я живу десь там, у мусульманському домі, де все вирішує муж, нічого не питаючу у своєї дружини-рабині?
Рідна Вассина сестра, котра сиділа на передньому сидінні, озирнулася. Лідине обличчя виражало сум’яття ти злу досаду. Натомість Вероніка сумно помізкувала: «А Вася?  Що ваш Вася? Він що — такий самий маленький і безпорадний, як наш Ігор? Я повинна й за нього все вирішувати? Хіба він не знає, де там, у селі живуть мої батьки? Якщо любить — знайде. Якщо ні — значить, нам не по дорозі».
Ліда відчинила автомобільні дверцята. Проте вигляд рішучої Ольги та беззахисного племінника щось надломив у її холодному здоровому глузді.
      ЛІДА. Гаразд, Ніко!  Сиди тут, у машині, не буди малого. Я сама принесу твій чемодан.
      ШОФЕР.  Ходімо,  Лідо! Я  допоможу Вам донести важку валізу.
        Водій таксі, котрий мовчав усю дорогу, раптом заглушив мотор і вийшов слідом за Лідією. Натомість Вероніка залишилася тут, у салоні авто.  Молода матуся дивилася на каштани, що розквітали вздовж київської вулиці, Вона, вагаючись, подумала: «Мабуть, Ліда має рацію? Мабуть, мені не треба було піддаватися емоціям.  «Узявся за плуг — уже назад не озирайся».   Якось отак там, у селі,  каже мій затятий тато».
..Епілог. Дорослий Ігор, котрий закінчив школу та Університет, працюючи на заводі, писав статті про використання  титанових злитків або міцних труб. Але хіба інвалід  має чогось досягати? Невже він не може просто жити так, як квіти?.... Там, в Євангеліє, ж написано: «Погляньте на польові лілеї, як вони ростуть: не працюють, ані прядуть. Але кажу вам, що й Соломон у всій своїй славі не вдягався так, як кожна з них»


Дійові особи:
• ВЕРОНІКА – молода матір.
• ІГОРЬОК –  півторарічний син Вероніки.
• ЛІДА – сестра чоловіка Вероніки.
• НЯНЯ – санітарка дитячого будинку.
• ВОДІЙ – таксист.
• Місце дії: Дитячий будинок «Безнадійна берізка» у Києві. Потім – таксі біля будинку Вероніки.
Час: 1970-ті роки (неявно). Епілог – наші дні.




Післямова автора.

1) ПЕРСАНАЖ ІГОРЬОК =Ігор Расюк +Саша
2) Мій друг Ігор Расюк, котрий пересувається на ін-візку, дійсно закінчив київський університет
3) Хоч із 6 до 45 років я трішки ходив своїми ногами, на  відмінну від Ігоря, у мене не було можливості вчитися в вузі. Однак я самостійно освоїв ПК, ази укр-мови та літератури, я (Саша з ДЦП) дійсно працював отам, на титановому заводі
4) Якби моя мама (Ольга Михайлівна Папуша)  не забрала мене дитячого  будинку «Берізка» моя життя склалося б інакше.  Мама терпляче, тримаючи  мене за ручки, вчила мене ходити – і тоді, коли мені виповнилося 6 років, я (Саша) пішов своїми ногами. Там, у спецшколі, де я (Саша) закінчував восьмирічку, діти-сироти не могли ні добре вчитися, ні нормально висловлювати свої думку. 
.