Онисим

 ЄПИСКОП ОНИСИМ.
(Алюзія-фанфик на послання Павла до Филимона)
________________________________________

Отче наш, що єси на небесах!
Прости борги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим.
Бо Твоє є Царство, і сила, і слава навіки. Амінь.
Євангеліє від Матея 6:9–13
.
        Римська Імперія. Містечко Колосики.  Тут, у підземеллі, стіни пили  столітню вологу. Залізо в кайданах зітхало — глухо, хрипко, немовби старечі груди. Темна ніч, як глибока криниця, не мала дна. Лише лютий холод. Тільки ланцюги.
         
       Тут, «у ямі» сидів Павло – сухий, згорблений. Апостол, прибитий роками, але незламний ніби твердий алмаз.  Його руки тягнулися не до волі — до слова. Карі очі жевріли тихою ватрою, немовбито під попелом ще жила пожежа.

Поряд сидів Онисим — чорнявий, босий хлопець у брудній потертій туніці. Стопи його були розбиті дорогою, плечі — ще юні, не привчені до тягаря вини. Обличчя не знало ще кам’яної впертості: у ньому було більше страху, ніж злості, більше розгублення, ніж провини. Біглий раб дихав уривчасто — так дихають ті, хто боїться не батога, а порожнечі всередині.
 
- Я — річ,  — раптом мовив Онисим. Його сумне слово, впавши,  відлунало.
- А хіба мертва підлога дихає так, як твої легені? - спитав Павло, підвівши свої карі очі.   
 
Ні, не запитання – це  був вирок і водночас помилування. Слова Савла лягли на Онисима, ніби тепла крапля на спраглу землю. І там, де ще вчора була пустеля, щось ворухнулося. Щось отаке болюче; схоже, мабуть, на хворо-ниючий зуб.
.
Ні, Онисим накивав п’ятами  не від грізного батога.  Раб утік від себе — неповного, слабкого, розсипаного, як жменя піску. Йому здавалося:  воля — то втеча. А виявилося: свобода — це повернення.

Уночі краплі зі стелі падали рівно, ніби ті піщинки, які рахують час.  Крап-крап. Між ударами він раптом упав на коліна — різко, по-дитячому, як падають ті, у кого втома сильніша за гордість.

Онисим.(Він бає, сумніваючись)
- Мій тато назвав мене так вигідним, але..
 
Павло
- Так, ти, безусий, ще можеш бути корисним
- Однак кому? Лиш людям?.. Чи також Богу?               

Савло замовк. Його довге мовчання  було важке, як мокрий  плащ — тисло на шию, на груди, на совість.  Апостол, імовірно, зміркував: «Ні, цей селюк, ні гладіатором, ні воїном буде. А ті гроші, які хлопець утікаючи з маєтку, поцупив, очевидно,  скоро закінчаться».

- Ти, Оню, маєш повернутися туди, до Филимон. 
— Там, Павле, смерть, -  молодість отут, у грудях раба, здригнулася, ніби горобчик у зімкнених долонях.
—Ні, Оню, там, у Филимона, спасіння і правда.

Правда була така холодна, як крига. Проте в ній було світло.

Тієї ночі Павло писав. Рука тремтіла від старості, але не від сумніву. Пергамент вбирав слова, як земля вбирає насіння. Кожне речення було таке болісне, як муки сорокарічної породіллі. 

«Я старець, нині – в'язень Христа Ісуса. Я благаю тебе про сина свого, про Онисима, що його породив я в кайданах своїх. Колись то для тебе він був непотрібний, тепер же для тебе й для мене він дуже потрібний. Тобі я вертаю його, того, хто є неначе серце моє. Я хотів був тримати його при собі, щоб він замість тебе мені послужив у кайданах за Євангелію, та без волі твоєї нічого робити не хотів я, щоб твій добрий учинок не був ніби вимушений, але добровільний. Бо може для того він був розлучився на час, щоб навіки прийняв ти його, і вже не як раба, але вище від раба, як брата улюбленого, особливо для мене, а тим більше для тебе, і за тілом, і в Господі. Отож, коли маєш за друга мене, то прийми його, як мене. Коли ж він чим скривдив тебе або винен тобі, полічи це мені. Я, Павло, написав це рукою своєю: Я віддам, щоб тобі не казати, що ти навіть самого себе мені винен. Так, брате, нехай я одержу те, що від тебе прохаю в Господі. Заспокой моє серце в Христі»
               

                ***
         Дорога назад (сюди, в маєток)  була довшою, ніж уся втеча. Поле мовчало. Небо було високе й чуже. Світанок прошепотів йому, що він вільний, але серце ще не вірило цьому шепоту. Боязнь ішла поруч, як тінь без тіла. Страх інколи  ставав попереду; іноді сідав на плечі.

Ні, не жорстокого ката - Онисим страшився  того німого осуду громади, який болить сильніше за батіг. Кожен крок додому був кроком у минуле, де чекав на нього старий, заіржавілий ключ — ключ від провини, від пам’яті, від того життя, яке він намагався втоптати в пил дороги. Коли він став отут, перед домом Филимона, серце його билося глухо й порожньо, наче вже втомилося боятися.
               
Рабовласник поволі вийшов на поріг свого палацу. Мужчина – підстаркуватий, лисий;  у дорогому плащі. Тканина важко спадала з його плечей, як знак влади й достатку. У кожній зморшці пана жила звичка судити.

Филимон  (Здивовано.)
- Це ти, Оню? Повернувся? Сам?

Раб Онисим. (Пошепки.)
- Так, пане. Я, твій раб, украв себе…
- А приніс назад лише порожні руки.
-
Строгі  Филимонові  слова лягли між ними, немовби межовий камінь. Натомість Осиним укляк   на коліна. Його брудна туніка зім’ялася під ним, чорне волосся впало на чоло.

Онисим, стоячи на колінах, отеперечки побачив Маргаритку — молоду циганку-красуню, яка гралася зі своїм малюком на подвір’ї.  Сміх хлопчика схожого  Филимона, котрий якось одного разу згрішив із рабинею,  прозвучав гучно, як отой  дзвін, який не знає вини.

«Якби я не втік… Це був би, напевно, мій син…». Сльоза сама скотилася по щоці раба. Свобода прийшла; проте втрата лишилася.    Там, на пергаменті, не було написано, звідки автор візьме кошти, щоб повернути крадіжку Онисима. Проте Филимон здогадався: прозірливий  Павло планує, прийшовши сюди, у його маєток,  зробити такі хороші  палатки, які можна продати.

             Раб отут, перед хазяїном, був, ніби жебрак — босий, винний, духовно не зламаний.  Один голос велів: «Убий! Покарай його, щоб інші холопи не давали дьору». Інший голос шепотів: «Прийми, як брата». Ні, не між людьми —  боротьба йшла у серці «Хвилемона». Рабовласник поволі  ступив крок; потім – ще  один; і підняв Онисима з колін.


Филимон
— Раб — це слово мого минулого
         А брат — мого спасіння.
Онисим. (Його голос затремтів, як обірвана струна)
— Вибач…  Я ніколи нічого не крав.
— Але тоді… тоді біс (злий чортів дух) поплутав.
— А тепер… Нині сором не дає мені спокою.

Рабовласник дивився на нього довго. Ні,  не так, як господар,  — глядів ніби той, хто вперше бачить у своєму ближньому Людину.  «Я знаю, Оню: ти  —  чесний трудяга.  Я перевіряв тебе, навмисно залишаючи  гроші на столі. Ти ніколи не торкався їх.  Але цього разу Бог дозволив, щоб ти піддався спокусі. Господь не хоче, щоб  ти не сподівався на свою праведність. Бо вона — як тонкий лід: тріскає тоді, коли здається, що ти вже стоїш міцно».  Сказавши так,  Филимон   поклав руку йому на Онисине плече — важко, як благословення.

- Ти, Оню,  впав не для того, щоб згинути. А щоб підвестися вже не рабом. Ні, не праведником для себе – уже братом для інших.
-
- Не-в-же?..
-
 Онисим здригнувся. Ні, не від страху й не від сорому – заплакав  від того, що його вперше  не засудили, а прийняли. Ні, любов-агапе не питає дозволу. Ні, не рахує – caritas ніколи не перестає  діяти! Діяти, безкорисно чинячи добро, ніби дбайлива матір або дружина.
.
   
ЕПІЛОГ
Минуло багато років, відколи раб, прощенний Филимоном,  отримав (таку бажану, таку омріяну) Свободу....
Сьогодні тут,  у невеликій церковці,  стоїть  Онисим. Ні, вже не босий раб у брудній туніці -  сивий священик  із глибокими очима, в яких живе  щира вдячність Богу (Владиці всього видимого та незримого ).

 Вільний Онисим, вінчаючи нині  молодят,  раптом подумав: «Якби я тоді не втік — схожий жених, імовірно, був би моїм сином. Але Боже Провидіння повело нас різними стежинами. Рабиня  Маргаритка, котрій Филимон наказав це зробити, мусила  вийти заміж за нелюбого п’яницю-коваля. А я?..  Я, на щастя,  став єпископом».

Духівник  дивився на пару — і бачив не лише щастя, а довгий ланцюг прощень, що привів його сюди. Десь, там, у  глибині храму, світилася свічка. Кандела   схожа на ту, що колись загорілася в  підземеллі. Там, де бігали миші, криси та таргани
Ps Згідно зі стійким церковним переказом, Апостол Павло був страчений у Римі під час гонінь на християн, організованих Імператором Нероном після Великої пожежі 64 року н.е. Павло мав права римського громадянина (civitas Romana), оскільки народився в Тарсі, який мав відповідні привілеї. Згідно з римським правом, громадянина не можна було розіп'яти (така страта вважалася ганебною і призначалася для рабів та негромадян). Тому Павла, на відміну від Апостола Петра (якого, за переказом, розіп'яли догори ногами), стратили більш "почесним" способом — відтинанням голови.

________________________________________